5 трав. 2013 р.

Півстоліття у підпіллі

Євгенія ЛІЩУК, "Вісник"

Ілько Оберишин – легендарна особистість, останній провідник УПА у Збаразькому окрузі. У 1991 році, після півстолітнього підпілля, повідомив про себе владі. Перед цим переховувався від совітів по людях, лісах, вокзалах. Найнадійніший притулок Ільку Степановичу забезпечила дружина Емілія. Сорок років вона ховала його на горищі свого будинку у селі Городниці Підволочиського району. 
 
 Здатися комуністам навіть не думав
– Я народився у Потоці Рогатинського району на Івано-Франківщині. Ріс у національно-патріотичній родині, у 17 років став членом молодіжного підрозділу ОУН „Юнацтво”, вів антинікотинову і антиалкогольну агітацію, – розповідає Ілько Степанович. – У 1939 році вступив на фізико-математичне відділення Львівського університету, а коли почалася війна, деякий час працював учителем. У 1941 році, як повноправний член ОУН, отримав псевдо „Стецько” і знову поїхав на навчання до Львова, у медінститут. За дорученням організації забезпечував повстанців ліками, а у 1944 році, з приходом „совітів”, перейшов у глибоке підпілля. У 1947-му мене включили до групи Служби безпеки при Тернопільському обласному проводі ОУН і з півсотнею побратимів на чолі з провідником Гаром скерували у Збаразький район. З боями ми пройшли всю Тернопільщину... 
На жаль, 13 лютого 1951 року у бою з „гебістами” загинули останні товариші Ілька Оберишина. Залишившись на самоті, спротиву радянській владі Ілько не припинив. На початок 50-х років підпільною боротьбою, за його словами, були охоплені понад півтисячі жителів області. Вони мали легальну роботу вчителів, інженерів, будівельників і водночас таємно допомагали УПА. Листівки Ілько Оберишин друкував на машинці у криївці, влаштованій на обійсті родини із села Остап’є, що неподалік Городниці. Навіть пані Емілія, яка шість років пропрацювала вчителькою у цьому селі і в той час уже була знайома з Ільком, не знала про схрон. Згодом Оберишин таки посвятив її у таємницю, і, буваючи у Львові, Емілія привозила тоненький папір для друку листівок.
У хрущовську відлигу газети писали, що радянська влада амністує усіх членів ОУН-УПА, які прийдуть з повинною. Але про те, щоб здатися на милість комуністам, Ілько навіть не думав, чекав, коли постане українська держава.
 
«Батьком» сина став швагро
Особисте життя Ілька та Емілії сповнене щирої любові і водночас драматизму. Вони познайомилися у 1948 році, у хаті швагра пані Емілії Василя Цетнера, який допомагав підпільникам. За порадою Ілька він вступив до компартії, очолив місцевий колгосп, отримав навіть орден Леніна. Саме пан Василь невдовзі виручив подружжя у вкрай пікантній справі. Коли у 1951 році в Емілії народився син Аркадій, жінку викликали у райвідділ МГБ. „Органи” цікавило, хто є батьком хлопчика. Вчителька обурилася – яке, мовляв, ваше діло? І відразу ж зрозуміла, що чекісти просто так від неї не відчепляться (за підозру у сприянні „бандитам” Емілія Турчин перебувала „на олівці” в енкаведистів з 1945 року). Вдома вона звернулася до сестри з незвичайним проханням: „Хай Василь посвідчить у МГБ, що то його дитина”. Попросити чоловіка про „таке” сестра не наважилася, і тоді Емілія повела з ним розмову сама. І Василь погодився. Після „делікатної” співбесіди Цетнера з дізнавачами Емілії дали спокій. Навіть під час одруження Аркадія всі функції „батька” на весіллі теж виконував Цетнер. Можна лише уявити, які почуття переживав справжній тато Ілько, спостерігаючи за весіллям єдиного сина через шпарину у даху...
Коли Емілія народила „незаконну” дитину, сім’я не відвернулася від неї. Молодих таємно повінчав брат Ілька, священик Василь. А охрестили Аркадія, теж підпільно, у Львові.
– Сорому через „підозрілу” вагітність я не відчувала, – каже пані Емілія. – Як вчителька була на хорошому рахунку, і в очі мене ніхто не звинувачував...
Синові Аркадієві, який жив переважно у бабусі, пані Емілія розповіла про тата, коли дитині виповнилося 12 років. Заздалегідь пояснила, чим загрожує родині викриття Ілька, і хлопчик пообіцяв, що триматиме язика за зубами. Спершу він соромився незнайомця, але пізніше звик і уважно слухав батькові розповіді. Лише один раз син ледь не „спалив” тата. До підлітка прийшов товариш, діти хотіли пограти у м’яча, але пані Емілія закинула його на горище, щоб син менше нищив черевики. Коли Аркадій підійшов до драбини біля горища і тихо попросив тата скинути м’яч, друг, що очікував у коридорі, почув це. Пізніше він довго допитувався у пані Емілії, що у неї є на горі. Відповіддю, що там всякий старий мотлох, не задовольнився, і вдома розказав про пригоду батькам. Та вони втримали почуте у таємниці.
 
Почув гімн України – і вийшов зі схрону
Моментів, коли чужі люди могли випадково викрити Ілька Степановича, було немало.
– Одного разу прийшов учитель-донощик. Випитував, чи була у селі організація УПА. Поки розмовляли, з горища почав сходити Ілько – не чув, що у хаті хтось є. Я підійшла до драбини, зробила страшне лице. Він поліз назад, а я гукнула: „А кота! А кота!” Котів буцімто проганяла... Іншим разом пішла на роботу і забула зачинити двері. Прийшла листоноша, наткнулася на Ілька. Подякувавши, він взяв газети... Ми дуже потерпали, що та жінка донесе, бо Ілька ж легко можна було запідозрити – він був дуже блідий без сонця і повітря. Того ж дня він зібрався і десь пішов на кілька місяців. Але мене тоді ніхто не чіпав. Через подібні ексцеси нерви були завжди не на місці, а Ілько не раз хотів накласти на себе руки. Та якось нас Бог беріг. У мене чи в чоловіка є, напевне, сильний ангел-охоронець.
На горищі Ілько Оберишин рятувався від холоду трьома електричними грілками і периною. Загартувався так, що не хворів і в найбільші морози. Ще два роки тому він був практично здоровий. „Ніколи не пив горілки і не курив”, – пояснює. Нині, у 85 років, пан Ілько нарікає на високий тиск і головний біль, проблеми з пам’яттю. Але раніше встиг написати книжку „Півстоліття в підпіллі”. Посміхаючись, згадує він, як у 1991 році, після референдуму 1 грудня, почув на тернопільському вокзалі український гімн і, не роздумуючи, пішов до РУХу, щоб заявити про себе тодішньому керівнику крайового проводу НРУ Івану Бойчуку. На Оберишина той дивився, як на якесь диво. В УСБУ Ількові Степановичу довелося розповісти про деталі життя і боротьби, щоб йому повірили. Тоді ж здав бойовий пістолет з набоями – необхідності тримати останню кулю для себе вже не було. У 1993 році він очолив обласне товариство „Меморіал”, а нині вже на пенсії. Обласна влада спочатку виділила йому грошову допомогу – 30 гривень, в останній рік підмога зросла до 260 гривень.  
Емілія Турчин каже, що Ілько ніколи не каявся. Та й вона сама зізналася, що прожила б життя так само, якби довелося це зробити вдруге...

Немає коментарів:

Дописати коментар