Моя Україно: Євген Кокоць...

А я лиш частка древнього народу,
Піщинка з берега ревучого Дніпра,
Та в моїх генах гени мого роду
І нескоримий Дух Пророка Кобзаря.

Повернувся додому і... заплакав за чужиною

„Тут крадуть дуже легко і швидко, але відновлювати справедливість чомусь треба на протязі років”.

Євген Кокоць

Євген Кокоць усі 40 років свого життя на чужині прагнув повернутися на Батьківщину. Коли на початку дев’яностих років у Англії почалась активна агітація за повернення українців на батьківщину, мовляв, молода Україна потребує допомоги, потрібно інвестувати гроші в її економіку, 70-літній Євген Кокоць вирішив вчинити саме так. На початку дев’яностих одразу по здобутті Україною незалежності успішний англійський підприємець вирішив відправитися у рідні місця.

Повернення
“Я плакав у літаку, коли сповістили, що ми перетнули повітряний простір України, — згадує Євген Кокоць, — то було велике хвилювання для мене. Здавалося, що тепер все буде добре, адже повертаюся на Вітчизну”.
Декілька перших місяців він присвятив подорожам по рідній землі. Відвідував родичів (якби ж знав, що то за родичі!), спілкувався з простими людьми. Після цього повернувся на деякий час в Англію. Були ще одні тимчасові відвідини Батьківщини. Євген Кокоць пізнавав свою землю, її людей, призвичаювався до життя тут.
Наступного разу Євген Кокоць приїхав на Україну вже з наміром залишитись тут назавжди. Чоловік зняв з свого банківського рахунку “круглу” суму, попрощався із своїми дітьми, остаточно залагодив справи і вирушив “підіймати українську економіку”.

Праця заради Батьківщини
Розпочався новий етап у житті Євгена Кокоця, він почав щиро трудитися для того, щоб допомогти Україні. Сімдесятилітній дідусь зайнявся організацією приватного підприємства на зразок ферми, що працювало б у селі.
Євген Кокоць придбав на аукціоні приміщення колишнього колгоспу у селі Посіч Тисменицького району. Після цього купив деревооброні станки і різноманітне приладдя, зайнявся пошуком і закупівлею свійських тварин (від овець до кур).
Так у 1997 році розпочало роботу приватне підприємство “ЕКО-господарство”. На виробництві працювало сім чоловік. Колишні працівники того підприємства згадують, що заробітню плату власник за європейськими нормами сплачував кожного тижня (а зарплата була така, що і “в місті” таку мало хто отримував), а тільки приходив кінець робочого дня, він одразу ж припиняв виробництво. Проте українська дійсність почала проявляти свою правдиву сутність. Часто доводилося стикатися із заздрістю, злодійством. Принципово Євген Кокоць заборонив обробляти деревину “без відповідних документів” (тобто крадену). Зауважимо, що в Посічі крадіжки лісу — буденна справа. Щирий патріот України не хотів сприяти розкраданню природних багатств. Але цим він нажив собі багато відкритих і прихованих ворогів. Він згадує, що з таким матеріалом до нього приїжджали навіть місцеві високопосадовці, проте він стояв на своєму: “Немає документів, навіть не переходіть мій поріг”. Підприємство розвивалося, справи йшли доволі успішно. Своєю “правою рукою” на підприємстві Євген Кокоць взяв одного свого родича (саме так ми будемо називати у статті цю людину, яка пізніше зіграє фатальну роль у долі Євгена).

“Добрий” родич чи покидьок?
Незабаром у Євгена Кокоця почались проблеми зі здоров’ям. Той самий родич давав йому таблетки, але полегшення не приходило. Навпаки, у чоловіка почалися часті галюцинації, страшні головні болі. Одного разу Євген почув від рідні: “Це все буде моє, а тебе я здам у “дурку”. Чоловік і далі приймав “ліки” від родича, а полегшення все не було. Євген вирішив будь-що вибратися до Англії, бо тамтешній медицині він більше довіряв.
Майже при смерті Євгена Кокоця відправляють до обласної лікарні, де він підписує довіреність все тому ж родичеві (якому на той момент щиро довіряє) розпоряджатися майном свого підприємства у зв’язку з таким вaжким станом свого здоров’я. Проте вона швидко була анульована, бо Євгенові покращало. Але покуштувавши одного разу, „права рука” не хотіла втрачати такий ласий шматок. Він рішуче взявся за справу. Оскільки Євген не відмовився від наміру їхати на Туманний Альбіон, він порадив йому підписати нове доручення про розпорядження майном, яке б давало право родичу знову взяти до рук майно свого дядечка. Євген, не повністю оговтавшись від хвороби, простосердечно виконав це і відправився до Англії. Як стверджує Євген Кокоць, він мав на увазі розпоряджатися в значенні вести підприємницьку діяльність, але насправді несвідомо надав право в тому числі і відчужувати “родичу” своє майно. Нотаріуси, певно, “забули” пояснити старій і хворій людині, що саме вона підписує.
Тільки в Англії від лікарів він дізнався, що його хтось накачував наркотичними речовинами. Це був удар для Євгена Кокоця, адже не важко було здогадатись, звідки в його крові взялась та гидота. Треба було тільки згадати, хто давав Євгенові ліки весь цей час. „Турботлива рідня” разом з цим часу не гала. В кращих традиціях афер, “добрий і турботливий” родич заходився переоформляти довірене йому майно на свою дружину.
Йшов 2004 рік. Повернувся на Україну і Євген. Дідусь не бажав бачитися з своїм “добрим” родичем. Але зовсім випадково, під час одного з візитів до Посіцької сільради, Євген дізнався, що він вже не має жодного відношення до “ЕКО-господарства”. Як не дивувався і не заперечував цьому чоловік, папери говорили про інше. Власником підприємства і всього його майна, земельної ділянки вже була дружина того сумнозвісного родича.
Останній на той час вже “у поті лиця” хазяйнував у підприємстві. Деякий час воно ще працювало, але невдовзі “новий влсник” абсолютно все почав продавати. “Спочатку ми опиралися цьому, — згадує один з колишніх працівників, — але коли побачили папери про те, що маємо нового власника, казати було нічого”. За гроші тоді пішли всі станки і обладнання, кілька сотень голів свійських тварин, що їх тримало “ЕКО-господарство”. Зараз на місці колись успішного і прибуткового підприємства — суцільна пустка.

Наші органи
Євген не склав руки і звернувся до правоохоронних органів. Тисменицький районний відділ міліції відкрили кримінальну справу за статтею 190 Кримінального кодексу „Шахрайство”, яка тягнеться ось уже два з половиною роки. За цей час розчарування Євгенове в Україні тільки збільшувалось. “Один з слідчих, коли я до нього звернувся першим ділом сказав мені: “Давай 50 доларів”, — розповідає Євген Кокоць, — Був випадок, коли в мене викрали автомобіль, я звернувся до поліції і потрапив на прийом до їхнього начальника. Він мені сказав, що знає, де машина, вона у Молдові, але щоб її повернути, я маю дати п’ять тисяч доларів”. Куди не звертався ошуканий підприємець, всюди допомога йому впиралася в хабар. Один прокурор за свої послуги „скромно” попросив надати йому у розпорядження номери банківських рахунків Євгена у Англії, на які йому надходить пенсія. Кримінальна справа продовжувала розглядатись. Проводились допити, була навіть одна очна ставка Євгена з “родичем”. Євген Кокоць: “Мене посадили посеред кімнати, завели його, спитали, чи він признає, що незаконно відібрав у мене майно, той відповів, що не признає. Його одразу вивели”.
За словами Євгена Кокоця, три місяці тому все раптом затихло. Ніхто більше не приходив, нікуди його не викликали. Наш кореспондент вирушив до Тисменицького районного відділу міліції, щоб дізнатися про долю цього провадження.
Начальник відділення Павло Татарин, згадавши, про яку справу йдеться, запевнив, що “підніме папери, опитає людей і надасть потрібну інформацію”. Згодом він же повідомив, що справа передана до обласного слідства, порадив звернутися туди.
Яке ж було наше здивування, коли виявилося, що начальник обласного слідчого відділу Павло Клюба рік тому працював у Тисменицькому райвідділі, і навіть вів саме цю справу, проте був переведений “в область” і справу, за його словами передали комусь іншому, але однозначно вона залишилась “за районом”.
В кінці кінців виявилось, що справа була тимчасово зупинена “до встановлення особи, яка скоїла злочин”. От як, немає слів від подивування “оперативністю” слідства. Одночасно перший міліціонер Тисменицького району повідомив, що нещодавно її ведення було відновлене. Виявилося, що відновлена вона була 6 лютого цього року, саме в ті дні, коли ми почали активно випитувати у наших міліціонерів про стан розслідування.
За словами начальника слідчого відділу Тисменицького райвіділлу міліції Віктора Соколюка, зараз проводиться досудове слідство. 

“Я не хочу тут більше жити”
Дуже тяжко вимовляти ці слова про Батьківщину людині, яка сорок років свого життя марила поверненням на Україну. Так, саме так Євген Кокоць зараз говорить про рідні місця і людей, що їх населяють.
Всі ці неймовірні розчарування і стреси довели його до важкого стану здоров’я. Почали даватись взнаки старі воєнні поранення, Євген Кокоць майже не може ходити, його погано слухаються руки. Щоб поставити елементарний підпис, йому доводиться підтримувати одну руку іншою. Зараз він мешкає у фактично чужої йому людини, колишнього свого працівника на „ЕКО-господарстві”. Чоловік має ще сестер на Україні, мало того, на Прикарпатті. Але ніхто не дає про себе чути. „Поки допомагав їм, висилав гроші, то був для них братиком Генею, а зараз, коли я немічний, знати мене не хочуть”, — розповідає Євген. Це біда не тільки його. По всій Україні навіть рідні люди підтримують стосунки тільки з розрахунку. Розуміючи все це, чоловік не може збагнути, щ сталося з колись такою йому рідною і знайомою країною. “В Україні вкрасти можна за п’ять хвилин, а повернути вкрадене неможливо навіть за роки. Все, що я хочу — повернутися до Англії і там спокійно дожити віку. Чому там права людини поважаються, а в Україні — ні, а на першому місці — гроші?” — з сльозами говорить він. І чоловік би повернувся, але пропускний режим між країнами за усі ці роки значно ускладнився, і колишньому солдату військ ЇЇ Величності тепер дуже важко улагодити проблеми з Британською візою.
Зауважимо, що фактично єдиним, хто перейнявся долею Євгена Кокоця є Голова Правління Благодійної фундації ім. Короля Юрія, депутат обласної ради, Павло Андрусяк. Він постійно відвідує та допомагає ветеранові. Звертався за допомогою до британського омбудсмена в справах ветеранів, возив немічного дідуся до Британського посольства та намагався сприяти Є.Кокоцю в отримнні візи та поверненні до Англії, наразі безрезультатно. Виявляється, бюрократи живуть не тільки в нас. Знаючи, що Євген Кокоць стільки часу провів у Англії, чиновники у Посольстві Великобританії в Україні все одно зволікають з оформленням необхідних паперів. Ми запитали в П. Андрусяка, що керувало ним в його прагненні допомогти, на що Павло Васильович відповів: “Я просто не вважаю, що ця героїчна людина заслуговує на таку безрадісну старість”. Є ще люди в Україні...

Доля Євгена Кокоця
Ця стаття присвячена не минулому, а сучасності, але Євген Кокоць прожив наскільки драматичне життя, що не розповісти про долю цієї людини було б гріхом.
Народився він у 1926 році на території теперішньої Польщі. Коли прийшла війна, Євген вступив у ряди УПА. “То були тяжкі часи. — розповідає він. — Ми боролися з загарбниками і переховувались у лісах, а місцеві мешканці носили нам їжу, та й що то за їжа — сухарі і пригоріла кава, з цього тільки й жили”.
Пізніше доля занесла Євгена Кокоця у ряди дивізії “Галичина”. Проте згодом він потрапляє до британців. Його беруть у армію і відправляють у африканський корпус генерала Монтгомері. Євген служив у танкових військах. Після перемоги над військами німецького генерала Роммеля підрозділи, що вних служив Євген, відправили на Італію. Український хлопець брав участь у висадці на Сіцилії, у битві при Монте Кассіно. Дивлячись на стару чорно-білу фотографію з тих місць, Євген Кокоць плаче: “Скільки там нашого люду загинуло! Після битви там було величезне кладовище британської армії. Але куди не глянь, всюди наші прізвища на надгробках”.
Був випадок, коли у італійському містечку британці впритул зустрілися з німецькими частинами. Зав’язалась жорстока сутичка. Але між позиціями ворогів опинився жіночий монастир з сирітським притулком. “Стрілянина була страшна, а звідти було чути крик переляканих дітей”, — згадує Євген Кокоць. Не витримавши цього, він сідає у свій танк і без жодного наказу їде напролом до монастиря. Під перехресним вогнем Євген садить у танк сиріт з монахинями і везе їх у свою частину. Врятувавши дітей, від величезної емоційної перенапруги він знепритомнів. Цей вчинок проте не залишився поза увагою командування. Його викликали у штаб. “Я вже не знав, що і думати, адже туди викликали тільки через щось погане”. Проте Євгенові видали нову форму, і повезли до Риму у Ватикан. “Мені нічого не пояснювали, казали, щоб мовчав і робив те, що скажуть. Ми приїхали у Ватикан, зайшли у великий зал і, тут до нас вийшов сам папа римський”. Виявилось, що про вітчайдушний вчинок Євгена стало відомо Пієві XII. Під час аудієнції британському солдатові з рук папи було вручено почесний орден від Ватикану.
По закінченні війни Євгена направили служити на Суецький канал у митну службу, потім у Берлін у “Контрольну комісію Німеччини”. Після служби Євген вирішив жити у Великобританії.
Йому пропонували прийняти британське громадянство, але Євген Кокоць відмовився і заявив, що буде чекати, коли Україна стане незалежною, щоб прийняти її громадянство. Тому він жив на чужині з посвідченням про право проживання у Об’єднаному Королівстві.
На Туманному Альбіоні чоловік поступив в університет на спеціальність архітектура. Це дало йому можливість розпочати власну справу. Євген зайнявся відновленням старих англійських будинків XIII століття. Для цього він консультувався з багатьма спеціалістами з історії і культури Англії, їздив у музеї, вивчав специфіку старовинної архітектури Британії.
Зрештою Євген Кокоць став вельми успішною людиною, його справа приносила немалі прибутки. Він одружився, незабаром народилися діти. Проте думки про Україну не давали йому спокою.

---------------------------------------------------------------

Сталося те, що врешті мало статися. Хоч могло бути ще не тепер, якось не так. І розчарування у житті та безвихідь зовсім не заперечують радості ще кількох хвилин під сонцем біля лісу. Але наприкінці минулого тижня настав ще один черговий кінець світу. Помер Євген Кокоць. Дивовижний чоловік, котрий прожив незбагнене життя. Життєпис українського двадцятого століття.
Біографії під клепсидрами запам’ятовуються дуже погано. Це є характерною особливістю живих, яким не зрозуміти тих, хто перестав бути. Залишається тільки ледь помітний слід десь у підсвідомост Що з того можна витягнути? Двадцяті роки, тоді ще українські Устрики Долішні. Якісь юнацькі виправи в УПА. Реально прожитий розстріл, який не став смертельним через чудо. А чудом були бомби, скинуті з радянського літака. Далі біографія перетворюється у короткий курс географії. Відень. Вишколові табори дивізії «Галичина». Рейси знову ж бомбардованою Німеччиною. Втеча до англійців. Північна Африка, Близький Схід. Наступ на Італію. Танк. Подвиг під Монте-Касіно, медаль, отримана з рук Папи у Римі. Тоді Берлін, криза і блокада 1953 року. Цих рекомендацій було би досить, щоби прийняти Кокоця до еліти еліт світового вояцтва.
Після демобілізації він осів у Англії. Почав цілком іншу, навіть дещо супротивну попередньому професіоналізмові діяльність – навчився відбудовувати стародавні садиби. Повертав їх до життя. Реставратор-реаніматор. Повертав пам’ять, закладену у занедбані будівлі. Все було так успішно, а він, як останній впертюх, десятиліттями не приймав англійського громадянснства, чекаючи на українське. Не мав стосовно цього жодних сумнівів. І дочекався. І примчав до нас. Став мешканцем тоді ще майже не заселеного Посіча, впроваджуючи там бізнес не для себе, а для української перспективи.
Власне тоді почалися його нещастя. Насправді вони наші, він виявився лише проявником тотального українського нездоров’я. «Багатого англійця» кидали всі. Він не встигав нічого зрозуміти. Ця війна, в якій ми живемо, не подібна на жодну нормальну війну.
Врешті він опинився власником цінностей на межі голоду. Йому впродовж кількох років помагали вижити різні добрі люди. Він залишався лицарем до останнього, був паном свого життя навіть тоді, коли перестав хоч якось ним керувати. За це ним захоплювалися, через це його щиро ненавиділи.
Тепер він помер. Невдовзі стане частиною своєї землі. Живими залишаться пристрасті і проблеми – як заволодіти майном Кокоця. А він тепер може злити Богові стільки компромату на цей нещасний народ... Хоча здається, що вкотре цього не зробить.

Джерело

Моя Україно...
Не так тії вороги, як добрії люди...