Нині, коли реставрація сталінізму в сусідній державі, та й у нас, стає дедалі очевиднішою, фільм Ігоря Кобріна «1941» став справжнім викликом сповзанню в безодню тоталітарності.
ФОТО З САЙТА EX.UA
ПІСЛЯ ПОКАЗУ ФІЛЬМУ «1941» У СТУДІЇ ТЕЛЕКАНАЛА «УКРАЇНА» ВІДБУЛАСЯ ДИСКУСІЯ / ФОТО З FACEBOOK
Знаковим
тут є канал, оскільки канали з демократичнішою й патріотичнішою
репутацією на демонстрацію такого фільму не наважилися. Сьомого березня
на «Україні» показали останню, 5-ту, частину. Можливо, такі телеакції
посприяють краху сталінського ідеологічного моноліту в багатьох регіонах
сходу й півдня країни. Принаймні, чимало людей побачить, що, крім досі
насаджуваної радянської історіографії, є й інший погляд на те, що
відбувалося протягом 1941—1945 рр. на території колишнього СРСР.
Невипадково підзаголовком до «1941» став вислів «заборонена правда».
Дійсно, за радянських часів просто за згадку фактів, показаних у фільмі,
можна було отримати чималий термін у таборах. Адже йшлося про дані, що
зберігалися в СРСР за сімома печатками. Дещо почали відкривати лише в
епоху «перебудови».
У фільмі Ігоря Кобріна викривається ціла низка міфів офіційної комуністичної пропаганди, наприклад, міф про «непорушну морально-політичну єдність радянського народу». Насправді на значній частині території СРСР 1941 року розгорнулося щось подібне до другої громадянської війни, що відбувалася в різних формах: збройних, у вигляді масового дезертирства, саботажу, втеч, переходу на бік противника тощо. Помітним було небажання мільйонів людей воювати за сталінський режим. Генерал О.В. Владімірський у книжці «На киевском направлении» (М., 1989) визнав, що: «Командний і технічний склад запасу, мехтранспорт і водійський склад, приписаний зі східних областей, також не прибули до армії...» Дещо раніше генерал нарікав на провал мобілізації в західних регіонах України.
А в Червоній Армії цілі підрозділи (як, наприклад, полк майора Кононова) переходили на бік Німеччини. І до кінця 1941 року тих, хто добровільно перейшов, нараховувалося понад 100 тисяч. Забагато для морально-політичної єдності. І «сталінські соколи» перелітали на німецький бік. З них німці сформували російську авіачастину під керівництвом полковника Мальцева, в якій служили й два Герої Радянського Союзу — капітан Бичков і старший лейтенант Антилевський. Тих, хто перейшов, німецьке командування називало «добровільними помічниками» — скорочено німецькою: «хі-ві». Загалом таких воювало на боці Німеччини близько 1 мільйона осіб (не рахуючи численних поліцейських формувань з радянських громадян на окупованих територіях). Німеччині довелося навіть створити спеціальне Управління східних військ на чолі з генералом Ернстом Кестлером (колишнім військовим аташе в Москві). Зважаючи на те, що відбувається, генерал фон Бок запропонував створити російський антисталінський уряд у Смоленську, але Гітлер відмовився. Більше того, нацисти почали проводити щодо мирного населення патологічно жорстоку політику. А масове знищення ними євреїв налякало й мільйони представників інших національностей, оскільки ті, хто здатен на таке звірство по відношенню до одних, навряд чи стримуватимуться щодо інших.
6 листопада 1941 р. Сталін дав абсолютно правильну оцінку ідіотизму Гітлера: «Безглузда політика Гітлера перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». А якби він був розумнішим — усе закінчилося б за кілька місяців. Але тоді Гітлер і нацизм не були б Гітлером і нацизмом...
Викривається у фільмі й зверхнє ставлення радянської історіографії до західної військово-технічної й економічної допомоги. Навели висловлювання Анастаса Мікояна: «Восени 1941 р. ми все втратили. Якби не ленд-ліз... іще питання, як обернулася б справа». Захід дав СРСР 12 тисяч 700 танків, 8 тисяч зенітних гармат, 152 тисячі одиниць стрілецької зброї, 427 тисяч автомобілів (головним чином «студебеккери», «доджі», «віліси»), 23 тисячі паровозів і вагонів, 2,5 млн тонн авіабензину (що становило 40% усього радянського виробництва), 250 тисяч тонн алюмінію (з якого можна було зробити 100 тисяч літаків), 22 тисячі винищувачів і бомбардувальників, транспортних і розвідувальних літаків і багато іншого.
Маршал Жуков, будучи в опалі, висловив думку (підслухану чекістами), що в 1941—1942 рр. СРСР без західної допомоги не зміг би продовжувати війну.
А після показу фільму в студії «України» почалося найцікавіше — дискусія. Прибічники сталінської історіографії були представлені паном Мірошником, депутатом Луганської обласної ради, паном Заборіним, «червоним слідопитом», і доктором історичних наук паном Чайковським, відомим його різко негативним ставленням до українських повстанців. Антисталіністів представляли нардеп Андрій Іллєнко й історик Руслан Забілий.
Пан Мірошник виявився «сором’язливим» сталіністом: він формально засудив Сталіна, але засудження не поширилося на сталінську ідеологію. Не зупинився фігурант і перед прямим спотворенням фактів, доводячи, що в СРСР не приховували правду про Другу світову війну. Брехня. Приховування правди було державною політикою. Між іншим, коли в СРСР видали нотатки начальника німецького генштабу генерала Гальдера, то з тексту вичистили всі згадки про так званих добровільних помічників з числа радянських громадян. Пан Мірошник навіть урочисто заявив, що Україна ніколи до 1991 р. не існувала як держава, й називав своє твердження «абсолютною істиною». Ну, з таким історичним неуцтвом лише «абсолютні істини» й прорікати, що, втім, цілковито відображає ідеологічну атмосферу Луганської області й гуманітарну політику, що проводиться там. Ще агресивніше виступив «слідопит» Заборін, який закликав «не колупатися» в злочинах сталінізму... То може тоді й у всіх інших злочинах, зокрема й гітлеризмі, «не колупатися»? При цьому пан Заборін на всі лади відмінював пропагандистську формулу «народ-переможець». Дуже сумнівно, що, залишившись у колгоспному рабстві й під страхом ГУЛАГу, народ міг почуватися переможцем. Адже невипадково, розуміючи реальну ситуацію, Сталін не заохочував святкування 9-го Травня. Це вже Брежнєв зробив його основою комуно-радянської міфології. Навряд чи пан Заборін зміг би пояснити, чому всі роки після перемоги 1945 р. переможці жили й живуть набагато гірше переможених.
Сталіністам поставили запитання, чому «визволителі Європи» встановили там жорстокі терористичні диктатури. Зрозуміло, захисники Сталіна нічого певного відповісти не змогли. Але вони пережили справжній холодний душ, коли ведучий включив телеміст з Москвою. Там виступав російський націоналіст (за його власними оцінками) Олексій Широпаєв, який заявив, що для викриття нацизму зроблено вже багато, а більшовизм повною мірою ще не засуджено. Утім остаточно вбило сталіністів твердження російського націоналіста, що своєю незалежністю Україна величезною мірою завдячує ОУН-УПА. Олексій Широпаєв побажав українцям не втратити своєї незалежності. Дуже своєчасне побажання, зважаючи на політику, яку проводить нинішня влада в Україні.
Украй неприємне враження справило те, як пан Заборін глумливо передражнював українську мову Андрія Іллєнка. Вивчити українську здібностей не вистачило, лише на передражнювання...
А в цілому, слід віддати належне тим, хто санкціонував демонстрацію цього фільму на каналі «донецького» походження. У жодному українському регіоні не має бути монополії на історичну істину. Бо монополія завжди підштовхує до політичної утилізації, до використання історії у вузькопартійних інтересах.
ЗБАЛАНСОВАНІСТЬ БРЕХНЕЮ
Неприємно здивував канал ТВі, який запросив до студії такого собі політолога Ростислава Іщенка, з яким ласкаво спілкувався Мустафа Найєм. Цей пан обрав собі амплуа політичного «ворона», що постійно каркає про швидку загибель України. То він дає їй вісім років життя, то п’ять, а то й узагалі — два. От і на ТВі було заявлено, що Україна проіснує до 2015 року. Судячи з усього, панові Іщенку цього дуже хочеться.
Кілька тижнів тому в електронних ЗМІ промайнуло повідомлення про створення в Києві якогось «Російського клубу». На екрані серед присутніх на зборах «РК» осіб запримітив я й пана Іщенка. На початку ХХ століття в Києві вже існувала аналогічна структура, що йменувала себе «Клубом російських націоналістів». Хоча насправді йшлося про імперських шовіністів (справжній російський націоналіст — пан Широпаєв). У статуті «Клубу російських націоналістів» було сказано: «Південно-західний край (так вони називали Україну. — Авт.) одвічний і суто російський край. Ніякого малоросійського або «українсько-російського» народу немає, а є лише південноросійська гілка єдиного російського народу. Українофільський рух є явищем такою ж мірою шкідливим, як і безпідставним. Проте головне й основне завдання клубу — боротьба з польським натиском і українофільством силами самої України (а де ж подівся «Південно-західний» край? — Авт.)».
Київські імперські активісти писали вірнопіддані кляузи найвищим чиновникам Росії (тепер, напевно, писатимуть Путіну?).
Щось не доводилося мені бачити, аби на російські телеканали, що позиціонують себе як патріотичні, запрошували могильників Росії. Мабуть, ТВі в цьому випадку демонструє не найпозитивнішу рису нашої національної вдачі, яку Катерина ІІ називала «шатість малоросійська», тобто відсутність хребта, чітких і послідовних переконань і здатності їх відстоювати. Проте все це можна сховати за ширму «об’єктивності», що дозволяє сховати абсолютно все. Інколи це ще іменують єзуїтським терміном «збалансованість». Тобто якщо у вас хтось висловився за здравіє, інший обов’язково має висловитися за упокій? Якщо один заявив, що 2х2=4, то інший має доводити, що 2х2=10? Якщо сказано правду, то обов’язково треба й збрехати, щоб врівноважити, для балансу? Але чим є правда, збалансована брехнею? Журналістська «збалансованість» у подібному виконанні означає спробу стати по той бік добра й зла. А керівництво ТВі може ще запросити (для балансу!) екстремістів з Криму й Одеси, які розкажуть, як ефективніше припинити існування нашої держави. «Мотором» подібної «збалансованості» на ТВі дедалі більше стає Мустафа Найєм, хоча й інші, судячи з усього, не заперечують...
«5-й канал» у програмі «Особливий погляд» розповів про процеси, що відбуваються в партії «Наша Україна». Зокрема, партійні керівники районної, міської й обласної ланки повідомили, як на парламентських виборах 2012 року за сигналом з центру спостерігачів від «НУ» у виборчих комісіях поміняли на представників Партії регіонів і її союзників. На 20 округах Донецької області, де сталися такі заміни, можна було, на їхню думку, сфальсифікувати до 800 тисяч голосів, чому сприяли якісь домовленості між «Нашою Україною» й Партією регіонів. Принижені й ображені своїм керівництвом «нашоукраїнці» стверджували, що партійне начальство здало свої місця у виборчих комісіях на користь інших політичних сил.
«Наша Україна» стала політичним донором для ПР. Партійці прямо говорили про політичну зраду Ющенка. А колишній голова ревізійної комісії «НУ» навіть визнав, що на з’їзд «Нашої Україні» гроші давала Партія регіонів. Ющенка самовіддано захищала Ірина Ваннікова, безмежно особисто віддана вождеві (краще б Україні!).
Днями редактор газети «Бульвар» Дмитро Гордон надрукував велике інтерв’ю з Віктором Ющенком. І поставив йому таке запитання: «Я з нині покійним Віктором Степановичем Черномирдіним дружив, і ось одного дня, перед його смертю, я, пам’ятаю, сказав: «Велике протистояння було між Ющенком і Януковичем!», а він усміхнувся: «Ти знаєш, я бачив їх в «Українському домі», й вони один з одним такі привітні були! Сиділи на одному дивані, сміялися, фотографувалися. Поводилися, мов два голубки.» Ющенко розсміявся й відповів Гордону: «Ну, в усякому разі, антагонізму по відношенню до Януковича, Кравчука або Кучми в мене ніколи не було — це правда...»
Ось так. Сподіваюся, що деякі шановані читачі, які докоряли мені «нелюбов’ю» до пана Ющенка, припинять це робити. За таких чудових стосунків чом би й не домовитися? А потім знову слізно міркувати про «мою націю», про патріотизм, про долю України... Сьогодні довкола Ющенка залишилася лише купка людей, які намагаються повернути йому іграшкову булаву лідера маргінальної партії.
У фільмі Ігоря Кобріна викривається ціла низка міфів офіційної комуністичної пропаганди, наприклад, міф про «непорушну морально-політичну єдність радянського народу». Насправді на значній частині території СРСР 1941 року розгорнулося щось подібне до другої громадянської війни, що відбувалася в різних формах: збройних, у вигляді масового дезертирства, саботажу, втеч, переходу на бік противника тощо. Помітним було небажання мільйонів людей воювати за сталінський режим. Генерал О.В. Владімірський у книжці «На киевском направлении» (М., 1989) визнав, що: «Командний і технічний склад запасу, мехтранспорт і водійський склад, приписаний зі східних областей, також не прибули до армії...» Дещо раніше генерал нарікав на провал мобілізації в західних регіонах України.
А в Червоній Армії цілі підрозділи (як, наприклад, полк майора Кононова) переходили на бік Німеччини. І до кінця 1941 року тих, хто добровільно перейшов, нараховувалося понад 100 тисяч. Забагато для морально-політичної єдності. І «сталінські соколи» перелітали на німецький бік. З них німці сформували російську авіачастину під керівництвом полковника Мальцева, в якій служили й два Герої Радянського Союзу — капітан Бичков і старший лейтенант Антилевський. Тих, хто перейшов, німецьке командування називало «добровільними помічниками» — скорочено німецькою: «хі-ві». Загалом таких воювало на боці Німеччини близько 1 мільйона осіб (не рахуючи численних поліцейських формувань з радянських громадян на окупованих територіях). Німеччині довелося навіть створити спеціальне Управління східних військ на чолі з генералом Ернстом Кестлером (колишнім військовим аташе в Москві). Зважаючи на те, що відбувається, генерал фон Бок запропонував створити російський антисталінський уряд у Смоленську, але Гітлер відмовився. Більше того, нацисти почали проводити щодо мирного населення патологічно жорстоку політику. А масове знищення ними євреїв налякало й мільйони представників інших національностей, оскільки ті, хто здатен на таке звірство по відношенню до одних, навряд чи стримуватимуться щодо інших.
6 листопада 1941 р. Сталін дав абсолютно правильну оцінку ідіотизму Гітлера: «Безглузда політика Гітлера перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». А якби він був розумнішим — усе закінчилося б за кілька місяців. Але тоді Гітлер і нацизм не були б Гітлером і нацизмом...
Викривається у фільмі й зверхнє ставлення радянської історіографії до західної військово-технічної й економічної допомоги. Навели висловлювання Анастаса Мікояна: «Восени 1941 р. ми все втратили. Якби не ленд-ліз... іще питання, як обернулася б справа». Захід дав СРСР 12 тисяч 700 танків, 8 тисяч зенітних гармат, 152 тисячі одиниць стрілецької зброї, 427 тисяч автомобілів (головним чином «студебеккери», «доджі», «віліси»), 23 тисячі паровозів і вагонів, 2,5 млн тонн авіабензину (що становило 40% усього радянського виробництва), 250 тисяч тонн алюмінію (з якого можна було зробити 100 тисяч літаків), 22 тисячі винищувачів і бомбардувальників, транспортних і розвідувальних літаків і багато іншого.
Маршал Жуков, будучи в опалі, висловив думку (підслухану чекістами), що в 1941—1942 рр. СРСР без західної допомоги не зміг би продовжувати війну.
А після показу фільму в студії «України» почалося найцікавіше — дискусія. Прибічники сталінської історіографії були представлені паном Мірошником, депутатом Луганської обласної ради, паном Заборіним, «червоним слідопитом», і доктором історичних наук паном Чайковським, відомим його різко негативним ставленням до українських повстанців. Антисталіністів представляли нардеп Андрій Іллєнко й історик Руслан Забілий.
Пан Мірошник виявився «сором’язливим» сталіністом: він формально засудив Сталіна, але засудження не поширилося на сталінську ідеологію. Не зупинився фігурант і перед прямим спотворенням фактів, доводячи, що в СРСР не приховували правду про Другу світову війну. Брехня. Приховування правди було державною політикою. Між іншим, коли в СРСР видали нотатки начальника німецького генштабу генерала Гальдера, то з тексту вичистили всі згадки про так званих добровільних помічників з числа радянських громадян. Пан Мірошник навіть урочисто заявив, що Україна ніколи до 1991 р. не існувала як держава, й називав своє твердження «абсолютною істиною». Ну, з таким історичним неуцтвом лише «абсолютні істини» й прорікати, що, втім, цілковито відображає ідеологічну атмосферу Луганської області й гуманітарну політику, що проводиться там. Ще агресивніше виступив «слідопит» Заборін, який закликав «не колупатися» в злочинах сталінізму... То може тоді й у всіх інших злочинах, зокрема й гітлеризмі, «не колупатися»? При цьому пан Заборін на всі лади відмінював пропагандистську формулу «народ-переможець». Дуже сумнівно, що, залишившись у колгоспному рабстві й під страхом ГУЛАГу, народ міг почуватися переможцем. Адже невипадково, розуміючи реальну ситуацію, Сталін не заохочував святкування 9-го Травня. Це вже Брежнєв зробив його основою комуно-радянської міфології. Навряд чи пан Заборін зміг би пояснити, чому всі роки після перемоги 1945 р. переможці жили й живуть набагато гірше переможених.
Сталіністам поставили запитання, чому «визволителі Європи» встановили там жорстокі терористичні диктатури. Зрозуміло, захисники Сталіна нічого певного відповісти не змогли. Але вони пережили справжній холодний душ, коли ведучий включив телеміст з Москвою. Там виступав російський націоналіст (за його власними оцінками) Олексій Широпаєв, який заявив, що для викриття нацизму зроблено вже багато, а більшовизм повною мірою ще не засуджено. Утім остаточно вбило сталіністів твердження російського націоналіста, що своєю незалежністю Україна величезною мірою завдячує ОУН-УПА. Олексій Широпаєв побажав українцям не втратити своєї незалежності. Дуже своєчасне побажання, зважаючи на політику, яку проводить нинішня влада в Україні.
Украй неприємне враження справило те, як пан Заборін глумливо передражнював українську мову Андрія Іллєнка. Вивчити українську здібностей не вистачило, лише на передражнювання...
А в цілому, слід віддати належне тим, хто санкціонував демонстрацію цього фільму на каналі «донецького» походження. У жодному українському регіоні не має бути монополії на історичну істину. Бо монополія завжди підштовхує до політичної утилізації, до використання історії у вузькопартійних інтересах.
ЗБАЛАНСОВАНІСТЬ БРЕХНЕЮ
Неприємно здивував канал ТВі, який запросив до студії такого собі політолога Ростислава Іщенка, з яким ласкаво спілкувався Мустафа Найєм. Цей пан обрав собі амплуа політичного «ворона», що постійно каркає про швидку загибель України. То він дає їй вісім років життя, то п’ять, а то й узагалі — два. От і на ТВі було заявлено, що Україна проіснує до 2015 року. Судячи з усього, панові Іщенку цього дуже хочеться.
Кілька тижнів тому в електронних ЗМІ промайнуло повідомлення про створення в Києві якогось «Російського клубу». На екрані серед присутніх на зборах «РК» осіб запримітив я й пана Іщенка. На початку ХХ століття в Києві вже існувала аналогічна структура, що йменувала себе «Клубом російських націоналістів». Хоча насправді йшлося про імперських шовіністів (справжній російський націоналіст — пан Широпаєв). У статуті «Клубу російських націоналістів» було сказано: «Південно-західний край (так вони називали Україну. — Авт.) одвічний і суто російський край. Ніякого малоросійського або «українсько-російського» народу немає, а є лише південноросійська гілка єдиного російського народу. Українофільський рух є явищем такою ж мірою шкідливим, як і безпідставним. Проте головне й основне завдання клубу — боротьба з польським натиском і українофільством силами самої України (а де ж подівся «Південно-західний» край? — Авт.)».
Київські імперські активісти писали вірнопіддані кляузи найвищим чиновникам Росії (тепер, напевно, писатимуть Путіну?).
Щось не доводилося мені бачити, аби на російські телеканали, що позиціонують себе як патріотичні, запрошували могильників Росії. Мабуть, ТВі в цьому випадку демонструє не найпозитивнішу рису нашої національної вдачі, яку Катерина ІІ називала «шатість малоросійська», тобто відсутність хребта, чітких і послідовних переконань і здатності їх відстоювати. Проте все це можна сховати за ширму «об’єктивності», що дозволяє сховати абсолютно все. Інколи це ще іменують єзуїтським терміном «збалансованість». Тобто якщо у вас хтось висловився за здравіє, інший обов’язково має висловитися за упокій? Якщо один заявив, що 2х2=4, то інший має доводити, що 2х2=10? Якщо сказано правду, то обов’язково треба й збрехати, щоб врівноважити, для балансу? Але чим є правда, збалансована брехнею? Журналістська «збалансованість» у подібному виконанні означає спробу стати по той бік добра й зла. А керівництво ТВі може ще запросити (для балансу!) екстремістів з Криму й Одеси, які розкажуть, як ефективніше припинити існування нашої держави. «Мотором» подібної «збалансованості» на ТВі дедалі більше стає Мустафа Найєм, хоча й інші, судячи з усього, не заперечують...
«5-й канал» у програмі «Особливий погляд» розповів про процеси, що відбуваються в партії «Наша Україна». Зокрема, партійні керівники районної, міської й обласної ланки повідомили, як на парламентських виборах 2012 року за сигналом з центру спостерігачів від «НУ» у виборчих комісіях поміняли на представників Партії регіонів і її союзників. На 20 округах Донецької області, де сталися такі заміни, можна було, на їхню думку, сфальсифікувати до 800 тисяч голосів, чому сприяли якісь домовленості між «Нашою Україною» й Партією регіонів. Принижені й ображені своїм керівництвом «нашоукраїнці» стверджували, що партійне начальство здало свої місця у виборчих комісіях на користь інших політичних сил.
«Наша Україна» стала політичним донором для ПР. Партійці прямо говорили про політичну зраду Ющенка. А колишній голова ревізійної комісії «НУ» навіть визнав, що на з’їзд «Нашої Україні» гроші давала Партія регіонів. Ющенка самовіддано захищала Ірина Ваннікова, безмежно особисто віддана вождеві (краще б Україні!).
Днями редактор газети «Бульвар» Дмитро Гордон надрукував велике інтерв’ю з Віктором Ющенком. І поставив йому таке запитання: «Я з нині покійним Віктором Степановичем Черномирдіним дружив, і ось одного дня, перед його смертю, я, пам’ятаю, сказав: «Велике протистояння було між Ющенком і Януковичем!», а він усміхнувся: «Ти знаєш, я бачив їх в «Українському домі», й вони один з одним такі привітні були! Сиділи на одному дивані, сміялися, фотографувалися. Поводилися, мов два голубки.» Ющенко розсміявся й відповів Гордону: «Ну, в усякому разі, антагонізму по відношенню до Януковича, Кравчука або Кучми в мене ніколи не було — це правда...»
Ось так. Сподіваюся, що деякі шановані читачі, які докоряли мені «нелюбов’ю» до пана Ющенка, припинять це робити. За таких чудових стосунків чом би й не домовитися? А потім знову слізно міркувати про «мою націю», про патріотизм, про долю України... Сьогодні довкола Ющенка залишилася лише купка людей, які намагаються повернути йому іграшкову булаву лідера маргінальної партії.
Немає коментарів:
Дописати коментар