14.05.2013, Вадим Лубчак, Газета «День», №79, (2013)
Де закінчується здоровий націоналізм?
Цього
року на авторитетному у світі конкурсі блогерів The Bobs, який
організовує Deutsche Welle, уперше проводився відбір матеріалів серед
україномовних блогів. І відразу — скандал. Після оголошення результатів
головний редактор інтернет-журналу Liva.com.ua Андрій Манчук разом з
кількома активістами звернувся до організаторів The Bobs з вимогою
позбавити учасницю від України Олену Білозерську титулу переможця
конкурсу. Ініціатори звернення вважають, що ця журналістка «пропагує
расистські та інші антидемократичні дискримінаційні ідеї». До речі,
Олена перемогла у конкурсі за результатами інтернет-голосування
користувачів: 46% українців, які голосували за кращий блог, підтримали
саме її ресурс. Окрім того, зі своїм результатом Олена посіла 3-тє місце
серед усіх блогерів, що брали участь у конкурсі.
«Блог Олени Білозерської містить безліч постів з анонсами ксенофобських акцій українських ультраправих і нацистських організацій («Патріот України», «Соціал-націоналістична асамблея», «Тризуб імені Степана Бандери», «Автономний Опір» та ін.), а також пости ксенофобського змісту, будучи одним з інформаційних рупорів правого руху в Україні. Крім того, Олена Білозерська неодноразово висловлювала у себе в блозі публічну підтримку цих акцій, організованих одіозними ультраправими групами — в тому числі, акцій, які мали відверто расистський і ксенофобський характер, — йдеться у зверненні, адресованому Deutsche Welle. — Власне ставлення до мігрантів-африканців було висловлено пані Білозерською в демонстративно-брутальному пості: «Про моє ставлення до негрів — то тут все просто. До тих, котрі не живуть в Україні — ставлюся нейтрально, тобто ніяк. Ті, що живуть в Україні, справді є для неї загрозою. Але, на даному етапі історичного розвитку — загрозою далеко не головною. Коли в хату лізе ведмідь — не травлять мишей».
«У профайлі мого «ЖЖ» чітко написано, хто я: «Безпартійний, позаорганізаційний, незалежний журналіст правих поглядів». Я свої погляди ніколи не міняла і не приховувала. Звісно, я не нацист і не фашист. Більше того, вважаю, що нацистів і фашистів у сучасній Україні або нема, або мені про них нічого не відомо. ВО «Свобода» — парламентська партія. «Патріот України» — офіційно зареєстрована громадська організація. Якби у їхній програмі чи публічних виступах лідерів було щось нацистське, їх, як мінімум, одразу заборонили б», — заявила у своє виправдання на власному блозі Олена Білозерська.
Звичайно, зважаючи на те, що ініціаторами петиції стали «ліві», у багатьох читачів виникне запитання: чи справді у матеріалах Білозерської трапляються ксенофобські настрої? Переглянувши її статті на блозі та коментарі до них, констатуємо — так. До речі, сама журналістка на конкретне питання читача: «Ви расистка?», відповіла: «Поміркована». Примітно, що це зізнання поширено під фотографією, на якій темношкіра людина чистить Білозерській взуття. На жаль, частина представників правих патріотичних рухів не помічає, як переступає межу між відстоюванням українського і нетерпимістю до інших, тим самим дискредитуючи ідею здорового і потрібного українського націоналізму.
Хоча авторка також активно висвітлювала масштабну акцію протесту підприємців проти нового Податкового кодексу, мітинг автомобілістів «Автомайдан» тощо.
- Олена — зразок блогера в західному розумінні, в якому це слово вживається в цьому конкурсі, — вважає медіа-експерт Отар ДОВЖЕНКО. — Адже вона — блогер–репортажник, що ходить на заходи, бере участь в акціях і створює ексклюзивний контент.
…Лише за добу під зверненням з вимогою відмінити результати конкурсу та анулювати перемогу Білозерської підписалося понад 600 людей! Щоправда, альтернативну вимогу (залишити результати такими, якими вони є) у Deutsche Welle направили також ті, хто вітає авторський стиль блогера, зокрема, нардепи від «Батьківщини» Андрій Павловський, Леся Оробець, Андрій Парубій, а також представник організації «Репортери без кордонів» в Україні Оксана Романюк та правозахисник Андрій Діденко. Альтернативне звернення підписали трохи більше півтисячі людей.
Цей інцидент в соціальних мережах та блогосфері призвів до нової дискусії. Одні — звинувачують авторку, інші — захищають, але й перші, й другі дивляться на проблему виключно в чорно-білих тонах. Натомість ситуація навколо її перемоги в конкурсі наводить на глибинні роздуми про стан українського суспільства (до слова, її ресурс потрапив у «топ-20» найпопулярніших блогів країни), зростання нетерпимості та відсутність здорового діалогу між лівими та правими.
За словами заступника директора з наукових питань Інституту соціології НАНУ Євгена ГОЛОВАХИ, зростання популярності «чтива з радикальними нотками» в першу чергу свідчить про розчарування електорату та відчуття відсутності альтернативи.
— Потрібно чесно визнати: у нас рівень загальної нетолерантності дуже високий. Українці часто здатні встановлювати велику дистанцію між собою та представниками інших національностей, які суттєво відрізняються за расовими ознаками. І журналістські матеріали з радикальною позицією виступають черговим свідченням про радикалізацію та екстримізацію настроїв у суспільстві, — вважає Євген Головаха. — Незадоволення від існуючої влади та розчарування традиційною опозицією призводить до радикалізації настроїв українців та є… прямо пропорційним збільшенню рейтингу «Свободи». Крім цього, така тенденція свідчить про зростання рівня нетерпимості в країні. А це — негативна тенденція. Якщо б у конкурсі перемогли блоги людей, які присвятили своє життя пропаганді толерантності у суспільстві, ми б говорили про зростання рівня толерантності.
За словами Євгена Івановича, якщо «Партію регіонів з її пострадянською специфікою та ідеологією» й надалі свідомо протиставлятимуть суто націоналістичним силам, позиціонуючи радикалізм як єдину можливу альтернативу, Україна може позбутися свідомого політичного вибору. Також це ставить під загрозу європейські амбіції країни. І про це в першу чергу варто пам’ятати тим, хто надто радикально захищає все українське.
— Освічений і толерантний українець просто не матиме за кого голосувати. А це — шлях у глухий політичний кут. В опозиції є толерантні сили, що пропагують європейські цінності, але наразі вони не можуть створити суттєву альтернативу. Ці партії просто не здатні переконати людей, які не підтримують дії влади, орієнтуватися на них, — продовжує пан Головаха. — Українців вкотре змушують обирати між прорадянськими та право націоналістичними партіями. Це для нашої країни з точки зору подальшої європейської інтеграції негативне явище.
Поки текст готувався до друку у Deutsche Welle відреагували на петицію групи Манчука. Організатори конкурсу заявили, що поважають рішення незалежних членів журі та результати голосування користувачів стосовно блогу Олени Білозерської, тому нагороду в неї не відбиратимуть. «Блог Олени Білозерської отримав більшість голосів із суттєвим відривом (46%) і став переможцем за версією публіки серед україномовних блогів. Приз журі він не отримав, — йдеться в повідомленні Deutsche Welle на офіційному сайті конкурсу thebobs.com. — Deutsche Welle поважає результати голосування користувачів. Це не означає, що DW погоджується з окремими висловлюваннями автора блогу».
Толерантність: медичні факти і жіноча логіка (уривок)
"Народний оглядач"
27.01.2008, © Дмитро Кисельов , «Віче»
Визначення
Толерантність:
1. (у фармакології) здатність організму переносити дію певної лікарської речовини або отрути без розвитку відповідного терапевтичного або токсичного ефекту.
2. (в імунології) нездатність організму до імунної відповіді на певний антиген при збереженні імунологічної реактивності до інших антигенів.
Так визначає дане поняття «Энциклопедический словарь медицинских терминов» (Москва, «Советская энциклопедия, 1984 год) на 187-ій сторінці 3-го тому. Тепер давайте подумаємо, хто і що є найтолерантнішим на світі.
У першому – фармакологічному – сенсі вельми толерантний до ліків труп: що в нього ні вводь – не оживе. А до отрути найтолерантніші скло і благородні метали: їх не отруїш, не задушиш нічим… окрім «царської горілки» і плавикової кислоти відповідно. Отже, фармакологічна толерантність більш властива померлим істотам, ніж живим, і ще властивіша мертвій матерії, ніж тій, що колись жила.
А вищою мірою імунологічної толерантності є імунодефіцит – тобто нездатність організму боротися з багатьма хвороботворними істотами і речовинами, що потрапили до його крові та тканин.
Іноді організм роблять толерантним штучно – коли йому треба навіяти, що якийсь предмет, насправді чужий цьому організму, є для нього своїм, рідним, відвічним. Добре, якщо це корисний протез. Нормально – якщо пересаджений орган. Погано – якщо шкідлива речовина або паразит. І що примітно: саме паразити життєво зацікавлені в тому, щоб організм «господаря»-годувальника став до них толерантним. Всі інші резони до штучної толерантності вигадані людиною; і лише паразитичний існує в природі.
А якщо – в міру?
Втім, давайте спробуємо підійти до предмету без крайнощів. Все-таки безживність та імунодефіцит – це крайні ступені розвитку толерантності. Як хронічний алкоголізм – крайній ступінь розвитку «культурного пиття». Мабуть, є якийсь розумний баланс між пропиванням життя і повною тверезістю? Мабуть, існує якась помірна, розумна доза толерантності? Але, перш ніж починати пошук цього балансу, давайте поставимо собі перше інженерне питання: а навіщо це потрібно? Як говорив професор Жданов, навіщо шукати прийнятну дозу отрути, коли можна її не пити зовсім?
«Але толерантність – не отрута!» - заперечить телеглядач, перебуваючи під впливом пропаганди. Дійсно, не отрута. Це здатність організму не помічати отрути і не чинити їй опір. Це запобігає запаленню, лихоманці та іншим неприємним симптомам… але отрута в крові залишиться.
Втім, отрута – це ще непоганий варіант. Хімікати розмножуватися не вміють. А ось зараза – тобто хвороботворна живність – уміє. І цієї живності може стати значно більше – при толерантному до неї ставленні.
Що означає «помірна толерантність»? Це означає: толерантність високовибіркова, вузькоспеціалізована. Це означає: ось цього чужака ми приймаємо, а інших – ні. До таких високоспеціалізованих випадків можна віднести симбіози. Водорость кріпиться на грибниці (користується нею), а гриб годується від водорості (теж користується). В один бік вийшов би паразитизм; а разом – симбіоз, взаємовигідне співжиття. Ми таке на каменях часто бачимо. Лишайник називається.
Є і в нас подібні симбіонти. Наприклад, кишкова паличка (Escherichia coli), що виробляє вітаміни. Щоправда, виробляє вона їх з нашої ж їжі; отже доводиться їсти і за себе, і за ту бактерію. Або – приймати вітаміни ззовні в готовому вигляді (з їжею або з пігулками). Або – синтезувати їх самостійно, що в людського організму не завжди виходить. Тобто дармової закуски не буває: хочеш вітамінів – поділися їжею. Впустив симбіонта – маєш годувати! І ще – стежити, щоб він не став шкідливим, дійсним паразитом. Та ж кишкова паличка при потраплянні в сечостатеву систему може викликати захворювання – цистит. Значить: не пускай гостей куди завгодно – а то введеш у спокусу. Мікроб слабкий, та і людина теж. Перспектива наживи потужніша за совість. Якщо остання взагалі наявна. У мікробів, наприклад, совісті «проектом не передбачено».
Імунітет або «Геноцид – норма життя!»
Отже, навіть до корисних істот, до кандидатів в симбіонти, треба ставитись дуже уважно. І – бути готовим у будь-який момент подавити їх розповсюдження в недозволені місця. Причому подавити одним з трьох відомих природі методів: або вбити, або вигнати, або створити їм настільки важкі умови, щоб про розповсюдження вони більш не заїкалися.
Придушення людським організмом чужорідного матеріалу, що потрапив в нього, будь-яким з трьох методів (або комбінацією їх) називається імунною відповіддю. Що – страшно? Схоже на визначення геноциду? А це і є геноцид, що постійно відбувається в твоїй крові, читачу. А також – на твоїх слизових оболонках і в твоїй шкірі.
Наївне питання: що буде, якщо спробувати його припинити? Відповідь – в найближчій інфекційній лікарні, у відділенні для хворих СНІД-ом. Ці люди перестали вбивати – і тепер вмирають самі. З кожним роком – все більше.
Про ліберальні цінності
«Але ж вони, хворі СНІД-ом, не винні! Вони ж не ухвалювали рішення не боротися з інфекцією!» – вигукне вищезгаданий телеглядач. Але я поки нікого й не звинувачував. Хто винен, а хто ні – те суду відоме. Мені ж важливо (і тобі, читачу, напевно), встигнути для себе ухвалити рішення, яке дозволить залишитися живим і здоровим. І для близьких – якщо вони захочуть прислухатися.
Адже свобода починається з вибору. Нашого вибору. Кого з вас, шановні читачі, запитали про те, чи хочете ви знижувати імунітет? Адже толерантність, як ми переконалися, виявляється саме у відсутності імунної реакції. Отже? Кого запитали? Не чую! Ось і мене не запитали. А дарма. Я би вказав їм напрями руху - до дідька лисого і ще далі.
Збочена демократія
Всі сексуальні меншини, разом узяті, складають менше 10% (за іншими оцінками – менше 5%) людства. Національні меншини, не специфічні для України (негри, араби, народи Південно-східної Азії) складають менше 1% населення країни. У Російській Федерації – ще жорсткіше: там всі нетитульні національності (130 штук), включаючи корінні та такі, що навіть мають свої автономії, складають менше 20% населення країни; а якщо українців, білорусів і козаків вважати росіянами (деякі демографи так і роблять) – те всіх меншин ледве набереться 15%.
Питання поборникам демократії: що більше: 20% або 80%? 15 або 85? 10 або 90? 5 або 95? Калькулятор дати або самі впораєтеся? Пам’ятається, раніше в школах не толерантності вчили, а математиці.
Демократія повинна захищати інтереси більшості народу. Це означає: починати треба з виховання турботи про інтереси більшості. Тої самої, гетеросексуальної і титульно-національної, на якій країна тримається. Чи ви, панове демократи, тепер відносите до народу тільки меншини, а більшість – до зовсім інших категорій? Проясніть, будь ласка: до яких?
У порядку «європейського вибору»
Колишній Президент України Леонід Кучма під час свого перебування на посаді полюбляв «пояснювати» дивні й непопулярні дії керівництва країни «європейським вибором України»: мовляв, якщо хочемо до Європи – то треба ставати європейцями. Тобто – приймати від країн Євросоюзу всі тамтешні досягнення і всі тамтешні недуги.
Для поодиноких іммігрантів такий процес «перетворення на аборигена» називається натуралізацією (ніяких асоціацій, просто термін такий). Ось і нам «запропоновано» натуралізуватися, «стати європейцями». І якщо ми ними станемо – то нам начебто і скоро відкриють кордони, і приймуть нас в Євросоюз всіма 42 мільйонами громадян, що залишаться.
Щоправда, тому ж таки Кучмі чітко і ясно сказали: у найближчі 20 років питання про вступ України в ЄС навіть не порушуватиметься: дай боже Євросоюзу перетравити західнослов’янські країни. Бо ж Польща, наприклад, через католицьку набожність (а може – й не тільки через неї) наполегливо не бажає ставати толерантною до сексменшин. Ні, їх не саджають – але й дітей усиновляти не дають. Негра–антирасиста, що заразив вірусом імунодефіциту десятки полячок, в Польщі чомусь не хвалили, а судили. І в жодній «новоєвропейській» країні поки не впроваджений передовий англійський досвід зі створення в державних установах наукових посад тільки для кольорових. Загалом, Євросоюзу не до нас: їм своїх проблем вистачає.
Але правителі України, що до- що післяреволюційні, в будь-які кольори веселки розфарбовані, відразу по приходу до влади продовжують ту ж саму політику. Віктору Ющенку сказали: «У ЄС не приймемо. У НАТО не приймемо. Співпрацюйте, старайтеся – але все одно не приймемо», – а він все туди ж: «А може, все-таки візьмете? Ну хоч ким-небудь?»
Все менше в Україні українців…
Втім, на час перетравлення знов приєднаних країн впливає не тільки «добра європейська воля» їх керівників. Чим менше води в каструлі – тим скоріше вона закипить. Чим менше народу в країні – тим швидше він натуралізується в умовах союзу або окупації. Тому в ЄС не візьмуть Туреччину. Довго мурижитимуть, але так і не приймуть – тому що населення Туреччини вже зараз у півтори України і продовжує зростати. Вже за 67 мільйонів перевалило, не враховуючи турецької діаспори в країнах Європи.
А ось Україну колись прийняти можуть… якщо українців стане менше. Краще 7-8 мільйонів, як хотіла пані Тетчер. Або 28 мільйонів, які передбачає нам Демографічна доповідь ООН до 2050 року. Або 30 мільйонів – але вже до 2025-го, як передбачають аналітики Всесвітнього банку. 30 мільйонів – це менше Польщі. Таку країну можуть прийняти в ЄС… колись. Коли нас стане ще менше.
Ціна "євроінтеграції"
Виходить, що для потрапляння в Євросоюз українцям необхідно (хоч і не достатньо): (1) вимерти на 30-80% і (2) стати схожими на громадян Євросоюзу. Такими ж, як вони – тільки бідними. Щоб охоче батрачили на тих, хто мав щастя потрапити до Європи раніше.
На перший погляд, стати схожими – краще, ніж вимерти. На ділі ж стати схожими на західних європейців означає, крім іншого, і вимирати з їх швидкістю. А корінне населення тих же Британії, Франції, Німеччині дійсно вимирає і поступово заміщається прибульцями з Азії і Африки.
Здавалось би, комплекс таких потужних і довготривалих факторів мав би викликати могутню зворотну реакцію.
Антиукраїнська та егоїстично-меркантильна грабіжницька політика псевдоеліт у здоровій нації давно б спровокувала виробництво антитіл, які б ліквідували основні загрози національній безпеці.
Але цього поки що не відбувається. Навпаки, українців намагаються тотально заразити толерантністю, зробити їх пасивними, інертними та неспроможними до боротьби.
Українці хворі на толерантність. Бо тільки нація, уражена толерантністю, нездатна чинити адекватний опір і активно реагувати на подразники зовнішнього світу. У толерантної нації межа появи реакції на явища суспільного життя настільки висока, що нерідко є недосяжною взагалі.
Щоправда, деякі неоліберальні адепти люблять називати це все "здоровим українським патріотизмом". Насправді цьому явищу більше імпонує визначення колоніальної суспільної імпотенції.
Соціальні подразники, які здатні вивести таких громадян із пасивного покірного стану, нерідко знаходяться на кордоні між життям і смертю. А поняття честі і гідності, свободи і незалежності своєї країни для толерантних осіб є надто далекими і незрозумілими.
Симптоми захворювання толерантністю в Україні яскраво проявляються у двох основних сферах: національній та соціальній. В національному вимірі толерантність характеризується колоніально залежним світоглядом малороса-хохла.
В соціальному толерантність передбачає нездатність активно боротись за достойний рівень життя на фоні корупції, величезної майнової диференціації, паразитування фальшивої еліти та несправедливого розподілу національних багатств.
Толерантна терплячість українців надзвичайно вигідна українофобам різних мастей. Вона дозволяє залишити націю на рівні постколоніального суспільства, дає реальні шанси на відновлення в майбутньому Російської імперії і ставить хрест на можливості стати могутньою високорозвинутою державою, з якою прийнято рахуватись у світі.
Лише в тотально хворій толерантністю нації можна урочисто нести по центральній вулиці країни портрети Сталіна та інших діячів, які мільйонами знищували місцевий етнос, та безперешкодно ставити йому пам’ятник у Запоріжжі.
Натомість в нетолерантному Тель-Авіві дуже важко уявити собі демонстрацію з портретами Гітлера чи урочисте відкриття йому пам’ятника.
Те, що Дмитро Табачник та група інших осіб сьогодні успішно працюють над звуженням простору вживання української мови, русифікацією освіти, деформацією історичної пам’яті, нав’язуванням російського імперського простору та формуванням світогляду хохла-малороса – логічний результат толерантного ставлення до цього значної кількості самих українців.
Українці, уражені комплексом малороса, настілки толерантні, що з легкістю готові забути свою мову на своїй землі аби лише було зручно для представників "братнього народу" та денаціоналізованих осіб.
Лише в країні, де тотально панує пасивність народу, можна мати такі "визначні" показники розвитку як найвищий рівень корупції і найнижчий рівень зарплат.
Лише дуже толерантне суспільство байдуже ставитиметься до того, що країною фактично править купка олігархів та їх обслуговуючий персонал, тоді як значна частина населення взагалі перебуває за межею бідності.
Бо наявність такого стану справ говорить перш за все про те, що суспільство цілком толерантно його сприймає. Протест проти негативних явищ у нас зводиться переважно до втечі за кордон. І на цьому боротьба припиняється.
А чи не запитували апологети толерантності, чому власне олігархи чи владно-поміщицька еліта мають дбати про гідні соціальні стандарти життя своїх громадян, коли ті самі громадяни не висловлюють особливих нарікань з цього приводу?
Скарги українців обмежуються хіба що нетолерантними розмовами у межах своїх квадратних метрів. А ось у публічних місцях всі вони надзвичайно толерантні.
Правда, трапляються поодинокі випадки соціального невдоволення, але вони стосуються переважно інтересів тільки вузької соціальної групи і нездатні змінити ситуацію в державі.
Бо в цілому нарікання українців на бідність, корупцію, неефективну роботу правоохоронних органів, розкрадання бюджету чиновниками є такими, які можна ігнорувати, що й успішно робиться і вже не один рік.
Адже нарікання толерантних осіб нікому не страшні і не змушують бути почутими.
Це хіба що нетолерантне суспільство не матиме бажання довго терпіти панування знахабнілої псевдоеліти, яка розкошує за рахунок бідності інших, "прихватизовує" національні багатства, краде кошти бюджету і навіть час від часу на крутих авто дозволяє собі наїзди на звичайних українців.
Мажори чудово знають: в цій толерантній країні з відповідною правоохоронною системою та судами їм нічого не може загрожувати.
Нав'язана ззовні за допомогою широкого спектру засобів і продукована сьогодні когортою внутрішніх діячів – від неолібералів і космополітів до вірних слуг нинішнього олігархічного режиму і п’ятої колони Кремля – толерантність деформувала ментальність українців, підкосила їх енергетичний пасіонарний потенціал.
Саме завдяки комплексу толерантності багато громадян більш схильні негативно реагувати на тих, хто не бажає бути толерантним до процесів, які мають місце в нашій країні, ніж на самі процеси.
Така реакція схожа на розвиток аутоімунного захворювання. Енергія нації спрямовується зовсім не у напрямку боротьби проти національного приниження чи соціальної несправедливості, а проти тих, хто не уражений синдромом толерантності і має сміливість задавати незручні запитання, бути радикалом і боротись з системою.
Схожий світогляд громадян дуже вигідний прихильникам існуючої системи. Адже ніяких змін не відбудеться, поки пануватиме толерантне ставлення до існуючих в нашому суспільстві явищ.
Тому вони й лякають українців "Свободою" та радикалами, які якраз є проти толерантного ставлення до соціальної та національної несправедливості.
Щоб подолати хворобу толерантності потрібно відкинути колоніально-рабські комплекси минулого і не боятись ставити відверті гострі запитання суспільного виміру, на які певні особи бажають поширити табу.
Як можна вирішити існуючі в державі проблеми, якщо вони багатьма навіть неусвідомлені чи про них бояться говорити прямо? Як можна знайти відповідь, коли в багатьох відсутнє питання: чому є так, і чи дійсно так мало би бути?
Спочатку потрібно усвідомити реальний стан справ. Потім – почати процес суспільного одужання від толерантності. Його наслідком стане поява нації, яка не схильна терпіти національне приниження і соціальну несправедливість, продажність, корупцію і зажерливість влади.
Збереження ж толерантності означає збереження існуючого статус-кво з сумними перспективами для майбутнього України.
Нетолерантна нація потрібна не стільки комусь конкретно – "Свободі" чи іншим політичним силам. Вона потрібна, передусім, Україні і є обов'язковою умовою існування повноцінної суверенної держави.
Бо тільки така нація здатна бути єдиним джерелом влади і стимулювати своїх обраних представників працювати на суспільне благо, а не на власні кишені. Така нація не буде терпіти брехні, зневажливого ставлення до себе.
Вона не буде чекати десятки чи сотні років, поки нарешті ні з того, ні з сього у людей, які перебувають при владі, з'явиться совість та порядність.
Нетолерантна нація – основний фактор, який постійно змушуватиме владу працювати на благо українців, покращувати якість своєї роботи, самовдосконалюватись та виконувати свої обіцянки.
Врешті-решт, нетолерантна нація продукує еліту нового типу, хвора на толерантність – лише таку, яка є сьогодні при владі.
Толерантність чи культурний діалог?
29.02.2012, Брати Капранови, для УП
«Блог Олени Білозерської містить безліч постів з анонсами ксенофобських акцій українських ультраправих і нацистських організацій («Патріот України», «Соціал-націоналістична асамблея», «Тризуб імені Степана Бандери», «Автономний Опір» та ін.), а також пости ксенофобського змісту, будучи одним з інформаційних рупорів правого руху в Україні. Крім того, Олена Білозерська неодноразово висловлювала у себе в блозі публічну підтримку цих акцій, організованих одіозними ультраправими групами — в тому числі, акцій, які мали відверто расистський і ксенофобський характер, — йдеться у зверненні, адресованому Deutsche Welle. — Власне ставлення до мігрантів-африканців було висловлено пані Білозерською в демонстративно-брутальному пості: «Про моє ставлення до негрів — то тут все просто. До тих, котрі не живуть в Україні — ставлюся нейтрально, тобто ніяк. Ті, що живуть в Україні, справді є для неї загрозою. Але, на даному етапі історичного розвитку — загрозою далеко не головною. Коли в хату лізе ведмідь — не травлять мишей».
«У профайлі мого «ЖЖ» чітко написано, хто я: «Безпартійний, позаорганізаційний, незалежний журналіст правих поглядів». Я свої погляди ніколи не міняла і не приховувала. Звісно, я не нацист і не фашист. Більше того, вважаю, що нацистів і фашистів у сучасній Україні або нема, або мені про них нічого не відомо. ВО «Свобода» — парламентська партія. «Патріот України» — офіційно зареєстрована громадська організація. Якби у їхній програмі чи публічних виступах лідерів було щось нацистське, їх, як мінімум, одразу заборонили б», — заявила у своє виправдання на власному блозі Олена Білозерська.
Звичайно, зважаючи на те, що ініціаторами петиції стали «ліві», у багатьох читачів виникне запитання: чи справді у матеріалах Білозерської трапляються ксенофобські настрої? Переглянувши її статті на блозі та коментарі до них, констатуємо — так. До речі, сама журналістка на конкретне питання читача: «Ви расистка?», відповіла: «Поміркована». Примітно, що це зізнання поширено під фотографією, на якій темношкіра людина чистить Білозерській взуття. На жаль, частина представників правих патріотичних рухів не помічає, як переступає межу між відстоюванням українського і нетерпимістю до інших, тим самим дискредитуючи ідею здорового і потрібного українського націоналізму.
Хоча авторка також активно висвітлювала масштабну акцію протесту підприємців проти нового Податкового кодексу, мітинг автомобілістів «Автомайдан» тощо.
- Олена — зразок блогера в західному розумінні, в якому це слово вживається в цьому конкурсі, — вважає медіа-експерт Отар ДОВЖЕНКО. — Адже вона — блогер–репортажник, що ходить на заходи, бере участь в акціях і створює ексклюзивний контент.
…Лише за добу під зверненням з вимогою відмінити результати конкурсу та анулювати перемогу Білозерської підписалося понад 600 людей! Щоправда, альтернативну вимогу (залишити результати такими, якими вони є) у Deutsche Welle направили також ті, хто вітає авторський стиль блогера, зокрема, нардепи від «Батьківщини» Андрій Павловський, Леся Оробець, Андрій Парубій, а також представник організації «Репортери без кордонів» в Україні Оксана Романюк та правозахисник Андрій Діденко. Альтернативне звернення підписали трохи більше півтисячі людей.
Цей інцидент в соціальних мережах та блогосфері призвів до нової дискусії. Одні — звинувачують авторку, інші — захищають, але й перші, й другі дивляться на проблему виключно в чорно-білих тонах. Натомість ситуація навколо її перемоги в конкурсі наводить на глибинні роздуми про стан українського суспільства (до слова, її ресурс потрапив у «топ-20» найпопулярніших блогів країни), зростання нетерпимості та відсутність здорового діалогу між лівими та правими.
За словами заступника директора з наукових питань Інституту соціології НАНУ Євгена ГОЛОВАХИ, зростання популярності «чтива з радикальними нотками» в першу чергу свідчить про розчарування електорату та відчуття відсутності альтернативи.
— Потрібно чесно визнати: у нас рівень загальної нетолерантності дуже високий. Українці часто здатні встановлювати велику дистанцію між собою та представниками інших національностей, які суттєво відрізняються за расовими ознаками. І журналістські матеріали з радикальною позицією виступають черговим свідченням про радикалізацію та екстримізацію настроїв у суспільстві, — вважає Євген Головаха. — Незадоволення від існуючої влади та розчарування традиційною опозицією призводить до радикалізації настроїв українців та є… прямо пропорційним збільшенню рейтингу «Свободи». Крім цього, така тенденція свідчить про зростання рівня нетерпимості в країні. А це — негативна тенденція. Якщо б у конкурсі перемогли блоги людей, які присвятили своє життя пропаганді толерантності у суспільстві, ми б говорили про зростання рівня толерантності.
За словами Євгена Івановича, якщо «Партію регіонів з її пострадянською специфікою та ідеологією» й надалі свідомо протиставлятимуть суто націоналістичним силам, позиціонуючи радикалізм як єдину можливу альтернативу, Україна може позбутися свідомого політичного вибору. Також це ставить під загрозу європейські амбіції країни. І про це в першу чергу варто пам’ятати тим, хто надто радикально захищає все українське.
— Освічений і толерантний українець просто не матиме за кого голосувати. А це — шлях у глухий політичний кут. В опозиції є толерантні сили, що пропагують європейські цінності, але наразі вони не можуть створити суттєву альтернативу. Ці партії просто не здатні переконати людей, які не підтримують дії влади, орієнтуватися на них, — продовжує пан Головаха. — Українців вкотре змушують обирати між прорадянськими та право націоналістичними партіями. Це для нашої країни з точки зору подальшої європейської інтеграції негативне явище.
Поки текст готувався до друку у Deutsche Welle відреагували на петицію групи Манчука. Організатори конкурсу заявили, що поважають рішення незалежних членів журі та результати голосування користувачів стосовно блогу Олени Білозерської, тому нагороду в неї не відбиратимуть. «Блог Олени Білозерської отримав більшість голосів із суттєвим відривом (46%) і став переможцем за версією публіки серед україномовних блогів. Приз журі він не отримав, — йдеться в повідомленні Deutsche Welle на офіційному сайті конкурсу thebobs.com. — Deutsche Welle поважає результати голосування користувачів. Це не означає, що DW погоджується з окремими висловлюваннями автора блогу».
Толерантність: медичні факти і жіноча логіка (уривок)
"Народний оглядач"
27.01.2008, © Дмитро Кисельов , «Віче»
Визначення
Толерантність:
1. (у фармакології) здатність організму переносити дію певної лікарської речовини або отрути без розвитку відповідного терапевтичного або токсичного ефекту.
2. (в імунології) нездатність організму до імунної відповіді на певний антиген при збереженні імунологічної реактивності до інших антигенів.
Так визначає дане поняття «Энциклопедический словарь медицинских терминов» (Москва, «Советская энциклопедия, 1984 год) на 187-ій сторінці 3-го тому. Тепер давайте подумаємо, хто і що є найтолерантнішим на світі.
У першому – фармакологічному – сенсі вельми толерантний до ліків труп: що в нього ні вводь – не оживе. А до отрути найтолерантніші скло і благородні метали: їх не отруїш, не задушиш нічим… окрім «царської горілки» і плавикової кислоти відповідно. Отже, фармакологічна толерантність більш властива померлим істотам, ніж живим, і ще властивіша мертвій матерії, ніж тій, що колись жила.
А вищою мірою імунологічної толерантності є імунодефіцит – тобто нездатність організму боротися з багатьма хвороботворними істотами і речовинами, що потрапили до його крові та тканин.
Іноді організм роблять толерантним штучно – коли йому треба навіяти, що якийсь предмет, насправді чужий цьому організму, є для нього своїм, рідним, відвічним. Добре, якщо це корисний протез. Нормально – якщо пересаджений орган. Погано – якщо шкідлива речовина або паразит. І що примітно: саме паразити життєво зацікавлені в тому, щоб організм «господаря»-годувальника став до них толерантним. Всі інші резони до штучної толерантності вигадані людиною; і лише паразитичний існує в природі.
А якщо – в міру?
Втім, давайте спробуємо підійти до предмету без крайнощів. Все-таки безживність та імунодефіцит – це крайні ступені розвитку толерантності. Як хронічний алкоголізм – крайній ступінь розвитку «культурного пиття». Мабуть, є якийсь розумний баланс між пропиванням життя і повною тверезістю? Мабуть, існує якась помірна, розумна доза толерантності? Але, перш ніж починати пошук цього балансу, давайте поставимо собі перше інженерне питання: а навіщо це потрібно? Як говорив професор Жданов, навіщо шукати прийнятну дозу отрути, коли можна її не пити зовсім?
«Але толерантність – не отрута!» - заперечить телеглядач, перебуваючи під впливом пропаганди. Дійсно, не отрута. Це здатність організму не помічати отрути і не чинити їй опір. Це запобігає запаленню, лихоманці та іншим неприємним симптомам… але отрута в крові залишиться.
Втім, отрута – це ще непоганий варіант. Хімікати розмножуватися не вміють. А ось зараза – тобто хвороботворна живність – уміє. І цієї живності може стати значно більше – при толерантному до неї ставленні.
Що означає «помірна толерантність»? Це означає: толерантність високовибіркова, вузькоспеціалізована. Це означає: ось цього чужака ми приймаємо, а інших – ні. До таких високоспеціалізованих випадків можна віднести симбіози. Водорость кріпиться на грибниці (користується нею), а гриб годується від водорості (теж користується). В один бік вийшов би паразитизм; а разом – симбіоз, взаємовигідне співжиття. Ми таке на каменях часто бачимо. Лишайник називається.
Є і в нас подібні симбіонти. Наприклад, кишкова паличка (Escherichia coli), що виробляє вітаміни. Щоправда, виробляє вона їх з нашої ж їжі; отже доводиться їсти і за себе, і за ту бактерію. Або – приймати вітаміни ззовні в готовому вигляді (з їжею або з пігулками). Або – синтезувати їх самостійно, що в людського організму не завжди виходить. Тобто дармової закуски не буває: хочеш вітамінів – поділися їжею. Впустив симбіонта – маєш годувати! І ще – стежити, щоб він не став шкідливим, дійсним паразитом. Та ж кишкова паличка при потраплянні в сечостатеву систему може викликати захворювання – цистит. Значить: не пускай гостей куди завгодно – а то введеш у спокусу. Мікроб слабкий, та і людина теж. Перспектива наживи потужніша за совість. Якщо остання взагалі наявна. У мікробів, наприклад, совісті «проектом не передбачено».
Імунітет або «Геноцид – норма життя!»
Отже, навіть до корисних істот, до кандидатів в симбіонти, треба ставитись дуже уважно. І – бути готовим у будь-який момент подавити їх розповсюдження в недозволені місця. Причому подавити одним з трьох відомих природі методів: або вбити, або вигнати, або створити їм настільки важкі умови, щоб про розповсюдження вони більш не заїкалися.
Придушення людським організмом чужорідного матеріалу, що потрапив в нього, будь-яким з трьох методів (або комбінацією їх) називається імунною відповіддю. Що – страшно? Схоже на визначення геноциду? А це і є геноцид, що постійно відбувається в твоїй крові, читачу. А також – на твоїх слизових оболонках і в твоїй шкірі.
Наївне питання: що буде, якщо спробувати його припинити? Відповідь – в найближчій інфекційній лікарні, у відділенні для хворих СНІД-ом. Ці люди перестали вбивати – і тепер вмирають самі. З кожним роком – все більше.
Про ліберальні цінності
«Але ж вони, хворі СНІД-ом, не винні! Вони ж не ухвалювали рішення не боротися з інфекцією!» – вигукне вищезгаданий телеглядач. Але я поки нікого й не звинувачував. Хто винен, а хто ні – те суду відоме. Мені ж важливо (і тобі, читачу, напевно), встигнути для себе ухвалити рішення, яке дозволить залишитися живим і здоровим. І для близьких – якщо вони захочуть прислухатися.
Адже свобода починається з вибору. Нашого вибору. Кого з вас, шановні читачі, запитали про те, чи хочете ви знижувати імунітет? Адже толерантність, як ми переконалися, виявляється саме у відсутності імунної реакції. Отже? Кого запитали? Не чую! Ось і мене не запитали. А дарма. Я би вказав їм напрями руху - до дідька лисого і ще далі.
Збочена демократія
Всі сексуальні меншини, разом узяті, складають менше 10% (за іншими оцінками – менше 5%) людства. Національні меншини, не специфічні для України (негри, араби, народи Південно-східної Азії) складають менше 1% населення країни. У Російській Федерації – ще жорсткіше: там всі нетитульні національності (130 штук), включаючи корінні та такі, що навіть мають свої автономії, складають менше 20% населення країни; а якщо українців, білорусів і козаків вважати росіянами (деякі демографи так і роблять) – те всіх меншин ледве набереться 15%.
Питання поборникам демократії: що більше: 20% або 80%? 15 або 85? 10 або 90? 5 або 95? Калькулятор дати або самі впораєтеся? Пам’ятається, раніше в школах не толерантності вчили, а математиці.
Демократія повинна захищати інтереси більшості народу. Це означає: починати треба з виховання турботи про інтереси більшості. Тої самої, гетеросексуальної і титульно-національної, на якій країна тримається. Чи ви, панове демократи, тепер відносите до народу тільки меншини, а більшість – до зовсім інших категорій? Проясніть, будь ласка: до яких?
У порядку «європейського вибору»
Колишній Президент України Леонід Кучма під час свого перебування на посаді полюбляв «пояснювати» дивні й непопулярні дії керівництва країни «європейським вибором України»: мовляв, якщо хочемо до Європи – то треба ставати європейцями. Тобто – приймати від країн Євросоюзу всі тамтешні досягнення і всі тамтешні недуги.
Для поодиноких іммігрантів такий процес «перетворення на аборигена» називається натуралізацією (ніяких асоціацій, просто термін такий). Ось і нам «запропоновано» натуралізуватися, «стати європейцями». І якщо ми ними станемо – то нам начебто і скоро відкриють кордони, і приймуть нас в Євросоюз всіма 42 мільйонами громадян, що залишаться.
Щоправда, тому ж таки Кучмі чітко і ясно сказали: у найближчі 20 років питання про вступ України в ЄС навіть не порушуватиметься: дай боже Євросоюзу перетравити західнослов’янські країни. Бо ж Польща, наприклад, через католицьку набожність (а може – й не тільки через неї) наполегливо не бажає ставати толерантною до сексменшин. Ні, їх не саджають – але й дітей усиновляти не дають. Негра–антирасиста, що заразив вірусом імунодефіциту десятки полячок, в Польщі чомусь не хвалили, а судили. І в жодній «новоєвропейській» країні поки не впроваджений передовий англійський досвід зі створення в державних установах наукових посад тільки для кольорових. Загалом, Євросоюзу не до нас: їм своїх проблем вистачає.
Але правителі України, що до- що післяреволюційні, в будь-які кольори веселки розфарбовані, відразу по приходу до влади продовжують ту ж саму політику. Віктору Ющенку сказали: «У ЄС не приймемо. У НАТО не приймемо. Співпрацюйте, старайтеся – але все одно не приймемо», – а він все туди ж: «А може, все-таки візьмете? Ну хоч ким-небудь?»
Все менше в Україні українців…
Втім, на час перетравлення знов приєднаних країн впливає не тільки «добра європейська воля» їх керівників. Чим менше води в каструлі – тим скоріше вона закипить. Чим менше народу в країні – тим швидше він натуралізується в умовах союзу або окупації. Тому в ЄС не візьмуть Туреччину. Довго мурижитимуть, але так і не приймуть – тому що населення Туреччини вже зараз у півтори України і продовжує зростати. Вже за 67 мільйонів перевалило, не враховуючи турецької діаспори в країнах Європи.
А ось Україну колись прийняти можуть… якщо українців стане менше. Краще 7-8 мільйонів, як хотіла пані Тетчер. Або 28 мільйонів, які передбачає нам Демографічна доповідь ООН до 2050 року. Або 30 мільйонів – але вже до 2025-го, як передбачають аналітики Всесвітнього банку. 30 мільйонів – це менше Польщі. Таку країну можуть прийняти в ЄС… колись. Коли нас стане ще менше.
Ціна "євроінтеграції"
Виходить, що для потрапляння в Євросоюз українцям необхідно (хоч і не достатньо): (1) вимерти на 30-80% і (2) стати схожими на громадян Євросоюзу. Такими ж, як вони – тільки бідними. Щоб охоче батрачили на тих, хто мав щастя потрапити до Європи раніше.
На перший погляд, стати схожими – краще, ніж вимерти. На ділі ж стати схожими на західних європейців означає, крім іншого, і вимирати з їх швидкістю. А корінне населення тих же Британії, Франції, Німеччині дійсно вимирає і поступово заміщається прибульцями з Азії і Африки.
Хвороба толерантності
24.11.2011, Петро Герасименко, для УП
Українці вже тривалий історичний проміжок часу перебувають під впливом надзвичайно негативних суспільних процесів. Ці процеси загрожують втратою національної ідентичності, принижують людську гідність та ставлять питання про фізичне існування самої нації.Здавалось би, комплекс таких потужних і довготривалих факторів мав би викликати могутню зворотну реакцію.
Антиукраїнська та егоїстично-меркантильна грабіжницька політика псевдоеліт у здоровій нації давно б спровокувала виробництво антитіл, які б ліквідували основні загрози національній безпеці.
Але цього поки що не відбувається. Навпаки, українців намагаються тотально заразити толерантністю, зробити їх пасивними, інертними та неспроможними до боротьби.
Українці хворі на толерантність. Бо тільки нація, уражена толерантністю, нездатна чинити адекватний опір і активно реагувати на подразники зовнішнього світу. У толерантної нації межа появи реакції на явища суспільного життя настільки висока, що нерідко є недосяжною взагалі.
Щоправда, деякі неоліберальні адепти люблять називати це все "здоровим українським патріотизмом". Насправді цьому явищу більше імпонує визначення колоніальної суспільної імпотенції.
Соціальні подразники, які здатні вивести таких громадян із пасивного покірного стану, нерідко знаходяться на кордоні між життям і смертю. А поняття честі і гідності, свободи і незалежності своєї країни для толерантних осіб є надто далекими і незрозумілими.
Симптоми захворювання толерантністю в Україні яскраво проявляються у двох основних сферах: національній та соціальній. В національному вимірі толерантність характеризується колоніально залежним світоглядом малороса-хохла.
В соціальному толерантність передбачає нездатність активно боротись за достойний рівень життя на фоні корупції, величезної майнової диференціації, паразитування фальшивої еліти та несправедливого розподілу національних багатств.
Толерантна терплячість українців надзвичайно вигідна українофобам різних мастей. Вона дозволяє залишити націю на рівні постколоніального суспільства, дає реальні шанси на відновлення в майбутньому Російської імперії і ставить хрест на можливості стати могутньою високорозвинутою державою, з якою прийнято рахуватись у світі.
Лише в тотально хворій толерантністю нації можна урочисто нести по центральній вулиці країни портрети Сталіна та інших діячів, які мільйонами знищували місцевий етнос, та безперешкодно ставити йому пам’ятник у Запоріжжі.
Натомість в нетолерантному Тель-Авіві дуже важко уявити собі демонстрацію з портретами Гітлера чи урочисте відкриття йому пам’ятника.
Те, що Дмитро Табачник та група інших осіб сьогодні успішно працюють над звуженням простору вживання української мови, русифікацією освіти, деформацією історичної пам’яті, нав’язуванням російського імперського простору та формуванням світогляду хохла-малороса – логічний результат толерантного ставлення до цього значної кількості самих українців.
Українці, уражені комплексом малороса, настілки толерантні, що з легкістю готові забути свою мову на своїй землі аби лише було зручно для представників "братнього народу" та денаціоналізованих осіб.
Лише в країні, де тотально панує пасивність народу, можна мати такі "визначні" показники розвитку як найвищий рівень корупції і найнижчий рівень зарплат.
Лише дуже толерантне суспільство байдуже ставитиметься до того, що країною фактично править купка олігархів та їх обслуговуючий персонал, тоді як значна частина населення взагалі перебуває за межею бідності.
Бо наявність такого стану справ говорить перш за все про те, що суспільство цілком толерантно його сприймає. Протест проти негативних явищ у нас зводиться переважно до втечі за кордон. І на цьому боротьба припиняється.
А чи не запитували апологети толерантності, чому власне олігархи чи владно-поміщицька еліта мають дбати про гідні соціальні стандарти життя своїх громадян, коли ті самі громадяни не висловлюють особливих нарікань з цього приводу?
Скарги українців обмежуються хіба що нетолерантними розмовами у межах своїх квадратних метрів. А ось у публічних місцях всі вони надзвичайно толерантні.
Правда, трапляються поодинокі випадки соціального невдоволення, але вони стосуються переважно інтересів тільки вузької соціальної групи і нездатні змінити ситуацію в державі.
Бо в цілому нарікання українців на бідність, корупцію, неефективну роботу правоохоронних органів, розкрадання бюджету чиновниками є такими, які можна ігнорувати, що й успішно робиться і вже не один рік.
Адже нарікання толерантних осіб нікому не страшні і не змушують бути почутими.
Це хіба що нетолерантне суспільство не матиме бажання довго терпіти панування знахабнілої псевдоеліти, яка розкошує за рахунок бідності інших, "прихватизовує" національні багатства, краде кошти бюджету і навіть час від часу на крутих авто дозволяє собі наїзди на звичайних українців.
Мажори чудово знають: в цій толерантній країні з відповідною правоохоронною системою та судами їм нічого не може загрожувати.
Нав'язана ззовні за допомогою широкого спектру засобів і продукована сьогодні когортою внутрішніх діячів – від неолібералів і космополітів до вірних слуг нинішнього олігархічного режиму і п’ятої колони Кремля – толерантність деформувала ментальність українців, підкосила їх енергетичний пасіонарний потенціал.
Саме завдяки комплексу толерантності багато громадян більш схильні негативно реагувати на тих, хто не бажає бути толерантним до процесів, які мають місце в нашій країні, ніж на самі процеси.
Така реакція схожа на розвиток аутоімунного захворювання. Енергія нації спрямовується зовсім не у напрямку боротьби проти національного приниження чи соціальної несправедливості, а проти тих, хто не уражений синдромом толерантності і має сміливість задавати незручні запитання, бути радикалом і боротись з системою.
Схожий світогляд громадян дуже вигідний прихильникам існуючої системи. Адже ніяких змін не відбудеться, поки пануватиме толерантне ставлення до існуючих в нашому суспільстві явищ.
Тому вони й лякають українців "Свободою" та радикалами, які якраз є проти толерантного ставлення до соціальної та національної несправедливості.
Щоб подолати хворобу толерантності потрібно відкинути колоніально-рабські комплекси минулого і не боятись ставити відверті гострі запитання суспільного виміру, на які певні особи бажають поширити табу.
Як можна вирішити існуючі в державі проблеми, якщо вони багатьма навіть неусвідомлені чи про них бояться говорити прямо? Як можна знайти відповідь, коли в багатьох відсутнє питання: чому є так, і чи дійсно так мало би бути?
Спочатку потрібно усвідомити реальний стан справ. Потім – почати процес суспільного одужання від толерантності. Його наслідком стане поява нації, яка не схильна терпіти національне приниження і соціальну несправедливість, продажність, корупцію і зажерливість влади.
Збереження ж толерантності означає збереження існуючого статус-кво з сумними перспективами для майбутнього України.
Нетолерантна нація потрібна не стільки комусь конкретно – "Свободі" чи іншим політичним силам. Вона потрібна, передусім, Україні і є обов'язковою умовою існування повноцінної суверенної держави.
Бо тільки така нація здатна бути єдиним джерелом влади і стимулювати своїх обраних представників працювати на суспільне благо, а не на власні кишені. Така нація не буде терпіти брехні, зневажливого ставлення до себе.
Вона не буде чекати десятки чи сотні років, поки нарешті ні з того, ні з сього у людей, які перебувають при владі, з'явиться совість та порядність.
Нетолерантна нація – основний фактор, який постійно змушуватиме владу працювати на благо українців, покращувати якість своєї роботи, самовдосконалюватись та виконувати свої обіцянки.
Врешті-решт, нетолерантна нація продукує еліту нового типу, хвора на толерантність – лише таку, яка є сьогодні при владі.
Толерантність чи культурний діалог?
29.02.2012, Брати Капранови, для УП
Україна для китайців?
Дивні
люди наші політики – ще не стартували чергові перегони, а вони вже
взялися наввипередки відганяти від себе потенційних виборців.
Взяти
хоч би інцидент "Свободи" з Гайтаною – ну хто їх за язика тягнув? Хіба
Гайтана представить українську пісню гірше за торішню співачку з
дивним іменем Альоша? Чи вона є меншою українкою, ніж Сердючка?
Та й взагалі, чи варто серйозним людям обговорювати Євробачення?
До речі,
у "вищої ліги" вистачило розуму промовчати, бо вони знають, що
правильної відповіді у подібних питаннях не існує. А от молодь не
втрималася і вляпалася по самі вуха.
Віталій
Кличко: "Україна для українців" – це не наша ідеологія, і ми її ніколи
не сприймемо". Звісно, поєдинок з Чісорою нелегко дався нашому
чемпіонові – але ж радники на той ринг, здається, не виходили! Україна –
не для українців, це ми вже зрозуміли. А для кого? Для китайців?
Щоб не вибили зубів, боксери вставляють собі капу. Яку б таку капу вигадати для політиків, щоб не верзли дурощів?
Але
з іншого боку, расова тема у нас останнім часом старанно педалюється –
навіть ролик в телевізорі запустили, де китаєць грає на бандурі, араб
на сопілці, а наш Фома підспівує. Толерантність пропагує.
Тобто тема все-таки актуальна. А раз так, то політик мусить щось з цього приводу "на гора" видавати.
Нещодавно
довелося чути по радіо Ера розмову з організаторами згаданої рекламної
кампанії. І що здивувало – серед додзвонювачів не було ЖОДНОГО, хто б
їх підтримав: і російськомовні, і україномовні слухачі в один голос
твердили, що ввечері по вулицях небезпечно ходити всім, що українців у
міліції катують не менше, ніж темношкірих, і взагалі, що все це –
банальна спекуляція.
Чесно
кажучи, ми дуже сумніваємося, що активні слухачі радіо Ера – виключно
ксенофоби чи расисти. А це означає, що пропагандисти толерантності
чогось не врахували у своїх зверненнях.
Ну гаразд,
можливо, слухачі популярної радіостанції, а з ними й усі українці
нічого не розуміють. Але останнім часом і Європа на цьому фронті стала
поводитися незвично. Зокрема Франція та Німеччина, відкрито заявляють,
що політика глобальної мультикультурності провалилася – треба, мовляв,
вигадувати щось інше. Отакої.
До речі,
уважний читач може і згадати, що провал європейської національної
політики не є такою вже несподіванкою. Його давно вже пророкували дехто
з інтелектуалів. Щоправда робили вони це здебільшого тихо, щоб не
нарватися на звинувачення у ксенофобії.
А
причина провалу до смішного проста. Вона захована у слові
ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Тому що це модне іноземне слово по-нашому означає просто
терпець.
Вперше наочно
відчути, що з цим терміном не все гаразд, нам довелося під час представлення програми з підтримки толерантності
в Україні посольством королівства Нідерланди. У програмі йшлося
передусім про євреїв, голокост і цілком традиційні речі. Все коректно і
по-міжнародному офіційно.
Коли раптом
слова просить молодик, який рекомендується як представник центру
сексуальних меншин. Він бере мікрофон і заявляє, що захищати євреїв і
не захищати при цьому сексменшини – це не толерантно. Більше за те – це
ганьба на всю Європу. Ну і так далі.
Голландці,
треба сказати, дещо стушувалися від такої постановки питання і навіть
почали виправдовуватися, а у нас зовсім закрутилося в голові.
Зачекайте.
Як таке можна ставити на одну дошку? Євреї – один з найдавніших
народів світу, їм ми завдячуємо Біблією і врешті самим християнством,
яке стало основою всієї європейської культури. А сексменшини – не
народ, не національність навіть, а просто люди, зі специфічними
інтимними смаками.
Слово
"толерантність" взагалі викликає неймовірну кількість спекуляцій. То
Валід Арфуш іде з телестудії через те, що журналіст повідомив, де той
народився. Наче народитися у Лівані – це якийсь гріх. А то Ірина Білик,
яку освистали за російські пісні, заявляє про прояви расизму. Ну що
тут скажеш? Хіба те, що білявки – це не раса.
Україна
– багатонаціональна країна. Нас не треба вчити співіснуванню з іншими
народами, а тим більше за гроші іноземних фундацій. Сотні років ми жили
пліч-о-пліч з болгарами, кримськими татарами, молдаванами, караїмами,
євреями, ви не повірите, але без рекламних роликів.
І
сьогодні живемо – а якщо болгарський культурний центр нищать у Одесі,
то це роблять зовсім не українці, а місцева влада і бізнес, які в
українськості звинуватити аж ніяк не можна. Бо наша влада – ворог усіх
людей, незалежно від національної приналежності.
Згадайте,
до речі, що коли якийсь там закордонний пісенний конкурс виграла
кримська татарка Джамала, ані "Свобода" ані хто інший слова не сказав
на цю тему. Не такі ми вже насправді й погані.
Чому ж тоді раптом загуло: толерантність, расизм, терпимість?
Перше,
що спадає на думку – це свідома провокація стосовно націоналістичних
політиків. Ну, мовляв, давайте, демонструйте свою людожерську сутність!
Серйозні люди, звісно, на це не купляться, а от дрібнота...
Друге,
що це – реінкарнація старої радянської казочки про "у вас негрів
б’ють". Може хтось пам’ятає, як проблемами расизму намагалися затулити
безнадійне відставання СРСР від капіталістичного світу.
Тепер
же, здається, у такий нехитрий спосіб хочуть відсунути на задній план
той факт, що б’ють у нас в першу чергу все-таки українців. Згадайте
Індила, який зовсім не китаєць, згадайте тисячі, що їх піддають
тортурам міліціонери і десятки тисяч, що їх грабують гопники –
українців, росіян, молдаван, кримських татар...
Проблема
не в тому, що у нас б’ють виключно мігрантів. Біда в тому, що у нас
взагалі б’ють людей, що у нас міліція складається з катів та садистів,
що у нас при владі урки, і що прокурори співають "Мурки".
І
тому на тлі усіх цих щоденних звірств пропаганда якогось окремого
ставлення до людей з іншим кольором шкіри викликає рівно протилежну
реакцію: значить, їх – не можна, а нас – будь ласка?
Влада
захищає російську мову від "неймовірних утисків", спокійно
спостерігаючи, як гине караїмська, кримчацька, урумська, і одночасно з
телевізора закликаючи любити арабів... Що й дивуватися, що подібна
пропаганда тільки викликає ксенофобські прояви і розширює їхню
аудиторію.
Нам
здається, "терпимість" – це зовсім не те слово, яке треба
застосовувати до чужих культур. Бо з одної сторони воно принижує їх: що ж
такого незручного чи поганого є у кольорі шкіри чи мові, що треба
переконувати це "терпіти"? А з іншого боку – принижує нас: нехай
приїжджі роблять, що хочуть, а ви – терпіть!
Звісно,
питання співіснування різних культур є складними. Але вони зовсім не
вимірюються терпцем – а тільки співпрацею. Українці мають досвід
такої співпраці не найгірший у світі. Більш за те, ситуація виглядає
значно простішою, коли розглядаєш питання співіснування націй в Україні
на прикладі конкретних людей.
Згадайте хоч
би Мустафу Найєма, який ніколи не нітився власної національності і
знає державну мову краще за прем’єр-міністра. Який працює для України
навіть попри погрози з вуст президента. І поставте поруч з ним того ж
таки Арфуша, який нітиться країни свого народження і плювати хотів на
державну мову попри те, що керує державним інформаційним ресурсом.
Реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог. І сумно, що багато хто з політиків плутає ці поняття.
Ну а для
культурного діалогу перш за все потрібно, щоб обидві сторони були
носіями цієї самої культури. Гопники, бидло і більшість політиків для
цього не підходять – і не через колір шкіри.
Друга особливість культурного діалогу – взаємність. Ти цікавишся нашим і презентуєш своє. Хіба таке викликає агресію?
Звичайно,
є в Україні персонажі, які вважають власну культуру чимось особливим –
вище Лаврської дзвінниці, – а нашу ігнорують або й відверто
зневажають. Наприклад, депутатка Олена Бондаренко, яка наполегливо
бореться з "поганою" українською музикою в ефірі. Навряд чи це може
спонукати до діалогу. Скажемо навіть більше.
За
будь-якого кольору шкіри такі люди не заслуговують з нашої сторони
навіть на терпимість і мають бути видворені прямісінько на батьківщину
своєї "високої" культури.
І третє. Культурний діалог будується на єдиному фундаменті – тобто зрозумілій усім мові та прийнятною для всіх системі цінностей. Просто для того, щоб сторони розуміли одна одну.
Якщо ми
із вами – люди державного мислення, то легко зможемо розповсюдити
сказане і на стосунки між корінними національностями нашої країни. Тоді
це буде вже не діалог, а полілог. І для нього потрібна наявність власне самих культур, взаємність інтересів і спільний фундамент для спілкування.
Що такого складного у цій моделі, що політики не можуть розібратися? Вони не розуміють, що таке культура? Цілком можливо.
А з іншого боку іноді читаєш міркування олігарха-депутата Фельдмана з
приводу мігрантів, і в голову починають закрадатися підступні думки.
Може, це все не просто так? Розкрасти заводи, розкрасти землю можна, та
як захиститися від людей, що живуть на ній? Бо в них є голос на
виборах, а на крайній випадок – вила.
От і просуває
хтось потрошку такий проект: нехай українці їдуть працювати в
Португалію, а на їх місце можна завезти китайців. Китайці невибагливі,
дешевші та слухняні – і на виборах не голосують, і за вила не
візьмуться. Тому створюються максимально несприятливі умови для роботи
українців в Україні і спрощується виїзд. А для прикриття – у телевізорі
китаєць з бандурою та араб із сопілкою. Звикайте.
Україна
– для китайців, Португалія – для українців? Те, що не вдалося зробити
Голодомором і Сюргюном, забезпечимо під прикриттям толерантності?
Звісно,
усе це фантазії, але фантазії ці виникають не тільки в наших головах. І
причина їх виникнення – не міфічна "українська ксенофобія", якої
ніколи не було і бути не могло, враховуючи традиційний поліетнічний
склад нашого населення, а відсутність відповідей на стратегічні
питання, які ставить перед Україною життя.
Владці,
зайняті розкраданням народного добра, не мають часу – та й навіть
розуміння – аби бодай сформулювати проблеми, від яких залежить майбутнє
нації та країни. Як нам бути з міграцією?
Чи має Київ-етнічний перетворитися на Париж чи Москву, а чи все-таки краще триматися шляху Варшави?
Як зберегти себе в умовах відкритості кордонів?
І
врешті-решт - як при обмеженості ресурсів та загрозі перенаселення,
про які невпинно нагадують науковці, зберегти свою, їй-бо не найгіршу
частину планети Земля? Ту саму, яку доручив нам Господь.
І
одразу виникає питання – а чи повноважна взагалі
будь-яка влада вирішувати питання міграційної і культурної політики? І
одразу відповідь – навряд чи. І не за Конституцією, а по суті.
Не
може Янукович відкрити кордон для в’єтнамців, навіть якщо у нього буде
450 голосів у Раді. Єдина легітимна міграційна політика – це схвалена
народом – а точніше, усіма корінними народами України.
Спроби перевищення
повноважень у цій сфері завершуються просто і страшно – погромами. Бо
національна міграційна політика не диктується продажним Конституційним
судом, а народжується як результат щоденної культурної взаємодії різних
народів між собою.
Тому замість
прикриватися посиланнями на Європу десятирічної давнини чи Москву
теперішню, кожному, хто хоч трошки турбується про майбутнє – власне чи
нащадків, щодня і щослова треба формувати навколо себе простір
культурного діалогу.
По-перше, самим не нітитися ні власної раси, ні нації, ні культури. По-друге, не пробачати неповагу до інших, так само, як і до себе. По-третє, відбирати для спілкування тих, хто здатен на взаємність і не витрачати часу на нездатних.
Ну і останнє.
Шукаючи для діалогу спільної культурної основи, варто триматися подалі
від стандартів пострадянського інформаційного простору –
денаціоналізованого шлунково орієнтованого совка. Бо саме така от
"біомаса" є світоглядною основою більшості сучасних політиків. І всі ми
аж надто добре бачимо, що з того виходить.
Немає коментарів:
Дописати коментар