Синдром Юрія Коцюбинського

Як в батьків-борців виростають діти-лакеї   Сергій Грабовський, Український тиждень  Можливо, в силу своєї лакейської природи деякі діти знаних батьків і намагаються щосили нівелювати своїми діями батьківський героїзм і, зрештою, спаскудити в очах нових поколінь батьківські імена?

«Славного батька виродним сином» назвав Юрія Коцюбинського у «Листі без конверту», опублікованому у січні 1918 року у газеті «Нова Рада», письменник, колишній заступник голови Центральної Ради і майбутній віце-президент Української Академії Наук Сергій Єфремов.
Назвав на підставі не слів, а дій Юрія Михайловича: червоні війська під командуванням (хоча й номінальним) Коцюбинського-молодшого штурмували Київ, обстрілювали його з гармат, наводили «більшовицький порядок» у вже взятих ними інших українських містах. Єфремов, котрий був давнім другом Коцюбинського-батька, не міг не сказати всього, що думав у ті дні синові: «Воля справді засяяла вже була під українським небом, i от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають... Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика от старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. I проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу… Десять днів мільйонове місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертельному жаху. Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька… Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!»
І якби ж то Коцюбинський-молодший був поодиноким у своїй настанові: ні, одним із загонів червоних військ командував його друг Віталій Примаков, одружений із донькою Коцюбинського Оксаною, до скинення Центральної Ради закликав поет і політик Василь Еллан-Блакитний…
Ця давня історія згадалася мені, коли в інтернеті з’явився текст «Обращения представителей интеллигенции Украины» до Віктора Януковича (у деяких ЗМІ інформація про нього давалася під заголовком: «Русские интеллигенты тоже хотят к президенту»). Поміж інших, звернення цей підписали донька Олеся Бердника Мирослава та син Павла Загребельного Михайло. В ролі, як вони самі її визначили, «сторонников официального двуязычия в этой стране», людей, завдяки яким Янукович і прийшов до влади, а тому й наполягають на своєму обов’язковому включенні до складу майбутньої робочої групи з напрацювання державної мовної політики.
Ясна річ, що номерами першими і другими серед підписантів ідуть Олесь Бузина та Влідімір Корнілов, котрих зайвий раз представляти не треба (так само, як реально червоними військами при штурмі Києва у 1918 році командували Михаїл Муравйов, Александр Єгоров і Рейнґольд Берзін). Але що б робили «русские интеллигенты» цього штибу - яких поки що на всю Україну, що вони її звуть «этой страной», не набралося і півсотні осіб, - якби не наявність серед них кількох нащадків (по крові, а не по духу) справді визначних батьків, котрі зробили реальний внесок в українську культуру? Адже цей факт дозволяє легітимізувати нищення всього українського – дивіться, нас ведуть у бій питомі українці, сини й дочки славетних батьків! І тому більшовицька газета «Правда» у номері від 25 січня 1918 року могла повідомити: «У Києві вуличні бої. Українські радянські війська на чолі з головнокомандуючим тов. Коцюбинським ведуть запеклі бої, вирішивши не давати ніякої пощади кровожерливим наймитам української буржуазії». Не давали, справді: іменем Юрія Коцюбинського розстрілювали на місці тих, хто мав необережність розмовляти українською мовою, носити вишиту сорочку чи тримати вдома портрет Шевченка…
Сьогодні також розстрілюють, але інакше. Економічними й політичними, а не збройними засобами. Відтак владі потрібні не тільки радикали, а й більш  «м’які» деукраїнізатори України. От, скажімо, член Гуманітарної ради про Януковичі Дмитро Стус, за свою лояльність у січні 2012 року номінований посадою гендиректора Національного музею Тараса Шевченка у Києві. Він був серед тієї групи «представників інтелігенції», яку возили у Крим до Віктора Федоровича, щоб «поговорити за життя», тобто про мову. Після зустрічі Дмитро Стус повідомив, що Янукович «зрозумів, наскільки значну проблему для української мови становить цей законопроект» (про мовну політику – С.Г.). Мовляв, законопроект буде так чи інакше доопрацьований, навіть якщо він «набуде чинності ближчим часом», бо тоді «у вересні до нього внесуть необхідні зміни», - сказав Стус-молодший.
Оцініть красу сказаного: бо ж який к бісу «законопроект»? що саме може «набути чинності ближчим часом»? те, що взагалі не було проголосоване Радою, хай і з порушеннями Конституції та Закону про регламент (один «кнопкодав» за п’ятьох нардепів)? Ані розтоптаного Основного Закону, ані серйозних загроз, які виникають унаслідок бодай тимчасової дії цього закону, ані дволикості Януковича (ну, не міг він не знати, що за законопроект і яким способом протягують його вірні холопи у Раді) Стус-молодший упритул не бачить. Бо не хоче бачити. І жодного протесту після підписання Януковичем акту про знищення української мови як державної з боку зазначеного члена Гумради не помічено. Що ж, саме така людина за теперішньої влади й має очолювати Національний музей Тараса Шевченка…
Можна згадати принагідно і синів В’ячеслава Чорновола, особливо Тараса, який спробував був себе у ролі визначного політика Партії регіонів (ледь не написав – «партії більшовиків»), думаючи, що від нього щось залежить. До моменту, коли цій партії треба було удавати бодай трохи проукраїнську силу, Чорновіл-молодший був потрібен; тільки-но носити машкару стало зайвим, сина славетного батька викинули на смітник. І за те має бути вдячним: не ті нині часи, он Юрія Коцюбинського спершу викинули з партії більшовиків і позбавили роботи, потім відправили на заслання, потім знову перевезли до Москви і розстріляли.
Що ж, не дивно. Подібну публіку завжди охоче використовували, проте водночас і глибоко зневажали. Якби Мирослава Бердник почитала, що про неї пишуть у Рунеті, як її там обпльовують ті самі, хто при нагоді охоче цитує її пасажі стосовно «преступлений украинских националистов», то, можливо, її б це зачепило. А, можливо, і ні. Бо ж як писав визначний російський поет Некрасов, «Люди лакейского звания – Сущие псы иногда. Чем тяжелей наказание, Тем им милей господа». А те, що деякі нащадки знаних українських діячів найзатишніше почуваються саме у лакейській ролі, не викликає сумніву. Чому це так? Не знаю, варто обговорити з фахівцями-психоаналітиками. Можливо, це український варіант Едіпового комплексу – коли підсвідома зненависть до батька-борця за вільну Україну переноситься на державу? І коли Едіп тільки убиває батька, то в нас діточки намагаються вбити батькову справу разом із Батьківщиною?
До речі, Гегель якось висловив дуже жорстку, але влучну думку: «Жодна людина не може бути героєм для лакея. Не тому що вона не герой, а тому що лакей – тільки лакей». Можливо, в силу своєї лакейської природи деякі діти знаних батьків і намагаються щосили нівелювати своїми діями батьківський героїзм і, зрештою, спаскудити в очах нових поколінь батьківські імена? Бо ж кого згадують молоді журналісти, коли звучить прізвище «Чорновіл»? І, боюся, подібна історія цілком може повторитися після ретельної «чистки» шкільних програм при згадці прізвища «Стус»…
…У книжці «Під обухом. Большевики в Києві» Сергій Єфремов, описуючи діяльність нової «справедливої» влади, що спиралася на чужинські багнети, зазначав: «Безглузді заходи безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою, хоч і вбогою, фантазією – ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, ще трохи – небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули – тобто в належну їм безвість. Тільки поправляти, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно важко...».

Джерело

---