Як Лєнін і Сталін створили радянську імперію

15.12.2012, Станіслав Кульчицький,  Український тиждень  
 

Без російської окупації комунізм в українських умовах не мав шансів на прищеплення. Комуністичні перетворення наразилися на запеклий опір, з придушенням якого могла впоратися лише створена Лєніним могутня партійно-державна диктатура. Проте, коли ця диктатура набула в Україні форми радянської республіки, вона не подолала відштовхувальної реакції українського суспільства, насамперед селянства, яка була жорстоко винищена під час штучно організованого сталінським режимом Голодомору у 1932–1933 роках.

   
Більшовицька матриця
Компартійна диктатура протрималася 72 роки і стала настільки звичною для більшості населення, що ніхто не усвідомлював реальних механізмів її функціонування. Коли останній генсек разом із членами ЦК КПРС і депутатами Верховної Ради СРСР здійснили конституційну реформу, що звільняла ради від опіки компартійних комітетів, диктатура раптово зникла. Та неочікувано для Міхаіла Ґорбачова після відокремлення від рад партія пішла у небуття, як і вся радянська імперія, що була на ній зав’язана.
Більшовицька держава проникала в суспільство трьома вертикалями влади – партійною, радянською і чекістською. Остання підпорядковувалася формально радянській, а фактично – партійній вертикалі, матеріалізовано втілюючи диктатуру вождів. Внутрішня партія (номенклатура) була провідником, а не носієм диктатури внаслідок дії принципу демократичного централізму. Що ж до самого терміна «диктатура», то Лєнін пояснював його так: «нічим не обмежена, жодними законами, жодними правилами не зв’язана влада, що безпосередньо спирається на насильство».
Кожна вертикаль влади прошивала народну товщу власними організаціями, які Сталін назвав «передавальними пасами»: партійний апарат – зовнішньою партією (рядовими членами) та комсомолом з підпорядкованою йому організацією піонерів; радянський апарат – сотнями тисяч депутатів місцевих рад і багатьма мільйонами членів профспілок і громадських організацій; чекістський апарат – навербованими примусом або матеріальним заохоченням позаштатними «секретными сотрудниками» (сексотами).
Вертикалі більшовицької влади стали кістяком суспільства. Горизонтальних, тобто незалежних від влади зв’язків між людьми, на підставі яких формується громадянське суспільство, в СРСР не існувало аж до появи «неформальних організацій» в часи перебудови. Діяли виключно сімейні осередки, які перебували під пильним наглядом партійних організацій, і просочені сексотами релігійні громади. Вертикалізація зв’язків між людьми ставила не лише суспільство, а й державу в повну залежність від партійних вождів.
Якби ця залежність була виключно політичною, вона не відчувалася б так гостро, бо звичайна людина здебільшого живе поза політикою. Проте наслідком комуністичних перетворень стала докорінна трансформація відносин власності, хоч і не така, на яку сподівалися основоположники марксизму. Вони вважали, що приватна власність буле загальнонародною, коли засоби виробництва націоналізувати (усу­спільнити). Однак нація/суспільство – це безструктурна спільнота. Комуністичні перетворення знищували конкретних власників, але не започаткували загальнонародної власності. Вилучені об’єкти переходили у володіння структури, яка здійснювала вилучення, тобто до партії більшовиків.
Економічна диктатура, як і політична, зосереджувалась завдяки принципу демократичного централізму на вершині владної піраміди: формально – в ЦК державної партії, а насправді – в політбюро ЦК.
На відміну від знаних в історії форм державності радянська не височіла над суспільством, а занурювалася в нього своїм кістяком, побудованим як «передавальні паси». Завдяки системі взаємопоєднаних важелів влади вождь на вістрі вертикалей, що сходилися в одній точці, міг помахом руки викликати суспільні рухи – від стаханівського до руху, спрямованого на ізоляцію або винищення «ворогів народу». Лєнін розпочав, а Сталін завершив створення парадоксальної форми народної влади, яка робила громадян безправними і недієздатними.

Диктатура за «національним» фасадом
Побудована на узагальненні відомих фактів, ця характеристика радянської державності дає змогу зрозуміти характер влади, встановленої в національних окраїнах колишньої Російської імперії. Поява «національної» радянської державності обумовлена тим, що під час завоювання влади більшовики перетекли в Ради робітничих і солдатських депутатів, тобто почали існувати роздільно: як партія і ради.
У прагненні реставрувати «єдину і неподільну» Росію більшовицькі вожді не відрізнялися від білогвардійських генералів. Однак у них були кращі шанси уникнути кон­фронтації з визвольними рухами неросійських народів, ніж у білогвардійців, які відстоювали курс на відновлення імперії. Лєнінській партії вдалося подолати колізію, визначену Аленом Безансоном у збірці статей «Концепт імперії», що з’явилася в Парижі 1980 року. Видатний французький історик наголошував тоді, що Росія до Першої світової війни мала можливості вирішити свої соціально-економічні проблеми, проте жодних шансів упоратися з національним питанням у країни не було. Це випливало з того, що соціально-економічні та національні проблеми були різновекторними. Ліберальна і модернізаційна політика імперського уряду могла б закріпити за Росією статус великої держави, який вона мала в попередні цивілізаційні епохи. Та її неминучим наслідком ставало відродження пригноблених націй, яке підірвало б імперію зсередини.
Симбіоз компартійної диктатури з управлінською владою радянських органів давав можливість вибудувати державу у довільних формах. Видимі конструкції не відігравали важливої ролі, позаяк за ними ховалася не відображена в Конституції диктатура вождів. Така особливість давала змогу вибудовувати «національну» радянську державність, не ставлячи під загрозу централізованого характеру Країни Рад.
До курсу в національній політиці, який значно послаблював конфронтацію з визвольним рухом, більшовики дійшли не відразу. Оптимальна модель радянської держави формувалася у взаєминах Кремля з найбільшою національною республікою – Україною. Створення «незалежної» радянської України спочатку ґрунтувалося виключно на тактичних міркуваннях, насамперед для того, щоб полегшити поглинання УНР. Після громадянської війни Лєнін мав намір перетворити Україну на автономну республіку Російської Федерації. Виявилося, однак, що національну державність цінували навіть в українських компартійно-радянських колах. Наприкінці 1920-го Росія й Україна уклали договір про воєнний і господарський союз як рівноправні незалежні держави.
У 1921–1922 роках колишня імперія існувала як країна без назви, що складалася з дев’яти формально незалежних держав – Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, Бухари, Хорезму, Грузії, Вірменії та Азербайджану. Цей конгломерат з’єднувався з імперською столицею двома ланцюгами: головним – через диктатуру керівної верхівки РКП(б) і додатковим – шляхом прямого підпорядкування кремлівському центру розміщених на периферії силових та економічних структур.
Суміщення країни з державою могло бути втілене за рахунок «поглинання» національних республік Російською Федерацією. Автором проекту «автономізації» традиційно в літературі вважають Сталіна, хоча таку позицію поділяло практично все центральне компартійне керівництво. Альтернативою залишалося роздільне існування національних республік. Інша альтернатива, що народилася в голові Лєніна, до свого озвучення не була відомою нікому.
Вождь більшовеків запропонував зберегти декларативний суверенітет, яким володіли формально незалежні національні республіки, тобто не підпорядковувати їх РФ. Радянські держави, що існували 1922 року, мали утворити «разом і нарівні» з Росією нову федерацію – Союз Радянських Республік. Кожна з них, не виключаючи і Росії, наділялася конституційним правом вільного виходу з федерації.
По партійній лінії радянські республіки не володіли суверенітетом в часи своєї так званої незалежності і не здобули його після об’єднання в Союз. Поява єдиної багатонаціональної держави стала б історичною подією, якби не існувало РКП(б). Насправді ж 30 грудня 1922 року відбулася протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). Значення її полягало лише в тому, що в кожної союзної республіки зберігалася декларативна державність. Отже, єдність Країни Рад гарантувалася по партійній, а не по радянській лінії. Декларативний суверенітет союзної республіки автоматично ставав реальним у випадку неможливості для центрального керівництва здійснювати диктатуру. Заглядаючи в майбутнє, можна стверджувати, що автономні республіки у складі союзних не мали шансів перетворитися на незалежні, але союзні республіки могли здобути незалежність у легітимний спосіб.

Ієрархія націй
В основу національної політики більшовиків покладався концепт титульної нації. Прагнучи представити себе прибічниками найбільш радикального вирішення національного питання, вожді оголосили титульними націями всі народи, які становили більшість населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Внаслідок цього сформувалася ієрар­хія націй та етносів, в основу якої був покладений політико-адміністративний поділ. На чолі ієрархії опинилися росіяни, визнані титульною нацією загальносоюзного масштабу. Титульні нації (етноси) другого порядку утворювали союзні республіки, третього – автономні республіки, четвертого – національні округи, п’ятого – національні райони. Представників титульних націй, які мешкали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць, або громадян тих національностей, які не мали по­діб­них одиниць у СРСР, вважали національними меншинами.
Наявність ієрархії титульних націй обумовила державну фіксацію національної належності громадян. Мова йде про п’яту графу радянських анкет і відповідну їй четверту графу внутрішніх паспортів, запроваджених в СРСР з 1933 року. Після оголошення перемоги соціалізму й схвалення 1936 року «Конституції соціалізму, що переміг», почали набирати силу масові репресії за національною ознакою. У квітні 1938-го циркуляром НКВД СРСР був введений порядок встановлення національності людини, що одержувала ідентифікаційні документи, у випадку різного походження батьків.
Велика кількість титульних націй не підривала привілейованого становища росіян, які не вважали себе національною меншиною в будь-якому регіоні СРСР. Вожді турбувалися передусім про їхні національні інтереси. Це засвідчили безуспішні спроби українського уряду збільшити територію своєї республіки за рахунок прилеглих земель РФ з переважаючим українським населенням. Водночас Російській Федерації не дозволяли розбудувати в Москві або Ленінграді компартійно-радянський центр, подібний до тих, які мали інші союзні республіки. Якщо хтось скаже, що загальносоюзний центр якраз і був російським, йому треба нагадати, хто став ініціатором розпаду СРСР.

Укорінення режиму
Концепт титульної нації вимагав проведення кампанії коренізації, що передбачала надання останній можливості розвиватися в межах її власної адміністративно-територіальної одиниці. Слід визнати, що ця кампанія сприяла розвиткові культури титульних націй, хоча держава насамперед робила ставки на укорінення своєї влади, чого зрештою і було досягнуто. Радянська влада, яка за 1917–1919 роки встановлювалася в Україні тричі, в очах частини населення втратила свій окупаційний характер саме тому, що їй вдалося знайти спільну мову з місцевими політичними силами ще до оголошення офіційного курсу на українізацію (тобто з 1923 року).
Коренізація мала певні рамки, що найбільш переконливо засвідчив її український аналог. Постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року, яка поклала край українізації Північного Кавказу, ввела в політичний обіг дві назви: більшовицька і петлюрівська українізації. Більшовицька украї­нізація укорінювала режим, а петлюрівська була її небажаним побічним наслідком, який сприяв національному відродженню, тобто діяв всупереч намірам режиму повернути націю до стану етносу. Сталін вкрай роздратовано сприйняв українізацію мало не половини районів Північного Кавказу і прагнення українців Кубані здобути права титульної нації возз’єднанням з УСРР. У Кремлі особливо побоювалися посилення сепаратистських тенденцій в Україні – республіці з потужними традиціями визвольної боротьби і великим економічним та людським потенціалом, котра до всього ще й межувала з Європою.
Радянська влада наголошувала на своєму інтернаціоналізмові, але завжди відрізняла громадян за ознакою етнічності. Остання ставала вагомою не сама по собі, а лише в поєднанні з належністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за «буржуазний націоналізм» українці часто рятувалися в Росії, де втрачали свій політичний статус, тобто переставали бути представниками титульної нації. Нерозуміння цих нюансів призвело до багаторічної дискусії про природу українського Голодомору. Одні вчені, а вслід за ними політики і журналісти твердили, що Сталін обрав своєю жертвою етнічних українців, а інші заявляли, що жертвами вождя були селяни, і кожна зі сторін знаходила на підтвердження своєї версії достатню кількість аргументів. Насправді ж Голодомор був спрямований проти титульної нації в Україні і другої України на Північному Кавказі, яка бажала возз’єднатися з УСРР. Зрозуміло, що під сталінський удар потрапили представники всіх інших народів на цих територіях. У той же час етнічних українців у Москві чи Ленінграді ніхто не чіпав.

Як можна оцінити українську радянську державність, зважаючи на все сказане вище? Мабуть, не варто обмежуватися поняттями «псевдодержавність» або «квазідержавність». За такою, так би мовити, державністю, як здавалося творцям Радянського Союзу, стояли лише пустопорожні декларації. Насправді ж національна радянська державність стала бомбою з відкладеною дією, яка в слушний час розірвала відновлену більшовиками імперію. Видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький мав рацію, коли 1966 року писав: радянські республіки, хоч повністю підпорядковані Москві, загалом становлять окремі національні держави; за менш чи більш фіктивними конституційними лаштунками криються живі нації з власними традиціями, культурними індивідуальностями та політичними спрямуваннями, які приглушені, але не зникли.

Джерело