Я більше не хочу чути про Наталку Полтавку, відкриття чергового пам’ятника Шевченка чи про віночки в Сибіру
Потягнуло мене заговорити про культуру з Надзвичайним і Повноважним
послом України в Латвії. Як тут у вас, питаю, з культур-мультур
складається? Та потроху, – розказує його Високоповажність, і з гордістю
продовжує – похвалюся вам: нещодавно купили баян і народні костюми
діткам.
Пізніше нам показали іншу гордість – ще незавершений плід акції
"Вишиваємо рушник українців Латвії" і, навіть, дали кілька хрестиків на
ньому вишити.Жодним чином не хочу нікого образити, вітаю будь-які намагання зберегти традиції у найвіддаленіших точках світу. Але відчуваю себе гостею з майбутнього в забитому українському селі ХІХ століття щоразу, коли зустрічаюся з українською громадою за кордоном. Я більше не хочу дивитися Наталку Полтавку у виконанні творчих колективів українців Америки/Канади/Латвії/ПАР і т.д., я не хочу чути про відкриття чергового пам’ятника Шевченка, ані про шаровари у Польщі, ані про віночки в Сибіру.
Коли я приїжджаю в Європу, я починаю ненавидіти вишиванку і все, що з нею пов"язане. Я почуваюся в районному будинку культури кінця 80-х – початку 90-х (це те, що зафіксувала моя пам’ять, підозрюю, що в 50-х було те ж саме), коли мене запрошують відвідати якісь заходи українців для українців в Європі.
Здається там – за кордоном – ніхто не здогадується, що в Україну теж прийшло ХХІ століття. Наші посли, культурні аташе, міністри культури і їхні заступники не зізнаються (не знають?) про те, що українська культура не завмерла у ХІХ столітті. І, що українські музинканти, художники, фотографи, письменники, театрали самотужки їздять світом, вони зовсім поряд, і їх люблять і поважають, але наші посли, культурні аташе, міністри культури і їхні заступники на таке не ходять, вони купують баяни і носять вишиванки.
Світ знає про вишиванку – треба підтримувати її авторитет.
Уявляю ці марення наших за кордоном – вишиту українською діаспорою всього світу сорочку урочисто одягнуть на пам’ятник Шевченка, встановлений на гроші української діаспори всього світу, а під ноги йому постелять великий рушник, яким можна буде обмотати земну кулю, бо ж "нашого цвіту по всьому світу". І на це прийде подивитися багато людей… стільки ж, скільки приходять подивитися на відкриття/закриття Французької весни в Києві?
Із заздрістю відвідую більшість заходів Фрацузького культурного центру, Польського Інституту, Чеського… О диво! Вони не носять національні костюми, не привозять творчі колективи з народними танцями! Вони влаштовують тут по кілька фестивалів рідного кіно (класики, сучасного), куди вхід для всіх вільний.
Французи привозять шоу, на які йдуть дивитися тисячі українців! Жодна політична сила в нас не здатна на таке. А культура може. Якщо про неї дбати, чи бодай не заважати.
Попри все, наших за кордоном знають, бо вони самозарадні. Але знають їх чомусь не свої. Поляки масово йдуть слухати Запаску в паб у Любліні. В Києві їх послухати прийшли кілька десятків людей. Французи німіють від театру Дах в Парижі. А наш міністр культури про них знає?
Мені важко уявити, щоб музиканти, актори, літератори котроїсь із європейських країн приїхали в Україну без підтримки культурного центру їхньої країни тут. А в наших такої підтримки не може бути, бо в Європі досі немає інституції, яка б комплексно регулярно пропагувала українську культуру (культуру, а не шаровари!), вчила б охочих української мови, сприяла гастролям, концертам, презентаціям. Немає людей, яким можна подзвонити і запитати про Україну.
Невже так важко відкрити бодай один український культурний центр на всю Європу? Я знаю відповідь на це питання. Та все ж.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар