Радянська Україна була лише фасадом радянської окупації України

Український тиждень

У сучасному вітчизняному інтелектуальному та політичному дискурсі досі не сформовано чіткого бачення того, чим же був комуністичний період в історії України


Без усвідомлення цього неможливе розуміння, чим є насправді сучасна держава під назвою Україна. Чи є вона законною правонаступницею і легітимним продовженням так званої радянської України? Чи веде свій родовід від Української Народної Республіки та державних утворень часів визвольних змагань? Чи взагалі відбулося по-справжньому її незалежне становлення після 1991 року?
Той режим, який утвердився на більшій частині території України на початку 1920-х років, а згодом поглинув і решту українських земель, начебто визнається в нас тоталітарним та антидемократичним, але й досі залишає серед значної частини суспільства відтінок «свого», «близького». Велику роль у цьому відіграє спадщина «українського радянського державного будівництва». Ну, мовляв, мали ми власну УРСР із певними атрибутами державності: були свої прапор, гімн, герб, Верховна рада, уряд, Комуністична партія, чотири українські фронти під час Другої світової, делегація в ООН, була, врешті-решт, українська партійно-адміністративна та інтелігентська еліта. Та чи справді можна говорити про український національний вияв комунізму?
Тут, звичайно, мова не про тих українських діячів, які хибно думали, що в умовах Країни Рад можна реалізувати завдання соціального та національного визволення українського народу, поплатившись згодом за свої ілюзії власним життям. Ні, йдеться про ширший вимір. Чим була так звана українська радянська держава?
Тиждень вирішив розглянути цю проблему під кількома кутами зору. Механізми утвердження більшовицької влади на українських землях після краху імперії Романових мали всі ознаки російської окупації зі збройним втручанням у внутрішні справи суверенної держави, боротьбою проти легітимних національних урядів, створенням альтернативних маріонеткових органів управління, застосуванням практики терору щодо мирного населення (не тільки проти класових ворогів, а й за національним принципом), масовим вивезенням сировинних ресурсів до центральних російських регіонів, колоніальним визиском та економічною експлуатацією (див. стор. 38).
Більшовики не приховували своїх намірів встановити конт­роль над переважною частиною територій колишньої Російської імперії. І з цього погляду Лєнін та Сталін стали творцями геніальної формули продовження імперського існування російської нації в нових умовах. Попри весь антураж гри в так звану незалежність республік у період боротьби за владу Рад (див. стор. 40), більшовики врешті-решт реалізували ту модель їхнього об’єднання, що була найпридатнішою для існування радянської імперії. Оригінальність нової комуністичної формули російської великодержавної гегемонії полягала в тому, що вона де-юре визнавала декларативну (фасадну) суверенність так званих республік і водночас зберігала фактичний контроль над усіма ланками їхнього життя за допомогою тоталітарної партократичної диктатури, що виконувала функцію невидимих приводних пасів комуністичної імперії (див. стор. 46). Ця тоталітарна підкладка мала видимі переваги над царським імперським правлінням: з одного боку, давала можливість демонструвати назовні формальну суверенність радянських республік, а з іншого – здійснювати неосяжний за часів Романових тотальний контроль над усіма сферами їхнього існування. Як у царський період, у цій системі майже не було як таких горизонтальних зв’язків, а все управління здійснювалося по владним вертикалям з єдиного центру. Попри певні видозміни, партійний стержень залишався основою всієї комуністичної імперії аж до моменту розпаду Радянського Союзу, що сталося якраз після порушення владних пов­новажень «керівної та спрямовуючої».
Незважаючи на визнання існування окремої української радянської республіки (повноваження якої в різні періоди дещо видозмінювалися, однак при цьому не порушувалися засади комуністичної імперської моделі), спроби загравання більшовиків з українськими елітами та населенням під час здійснення політики коренізації (українізації) у 1920-х – на початку 1930-х, так зване визволення 1943–1944-го та інші форми легітимізації, комуністичне правління в Україні не втрачало свого російського окупаційного характеру аж до 1991 року. І тут не має жодного значення кон’юнктурне дипломатичне визнання СРСР з боку країн Заходу, що на міжнародному рівні формально закріпило інкорпорацію українських земель до складу радянської імперії.
Водночас цілковито підконтрольні управлінські та партійні структури УСРР (з 1937 року – УРСР) були лише зовнішнім фасадом російсько-ра­дян­ської окупації України. Формальні атрибути «державності» та реальні повноваження радянської України були одного ґатунку з маріонетковими урядами Третього Рейху і Японії під час Другої світової війни в окупованих країнах Європи та Азії, зокрема з режимом Віші у Франції та Маньчжоу-Го у Китаї (див. «Держави-маріонетки»).
Звичайно, становлення та функціонування комуністичного режиму в Україні відбулося не без участі місцевого елементу, та самого факту окупації воно не заперечує, як і того, що більша частина населення довгий час сприймала його як чужий і ворожий. Для порівняння: у 1940–1942-му французи виявляли куди більшу схильність до співпраці з німцями, аніж українське населення з більшовиками на початку 1920-х, – антикомуністичні селянські повстання в Україні з перервами тривали аж до самого Голодомору 1932–1933 років, а пам’ять про жахіття останнього та інші більшовицькі злочини була до самої війни причиною нелояльності до сталінського режиму.
У роки Другої світової війни російський комуністичний режим віднайшов новий інструмент ідеологічного закріплення свого панування в Україні: культивування українського радянського патріотизму, що конструювався на міфах про Велику Вітчизняну війну, «дружбу народів», на відданості Комуністичній партії та «великому російському народу», малоросійських сентиментах і став новою формулою імперської лояльності для українців (див. стор. 54). Творцями і «трубадурами» цього специфічного різновиду патріотизму (за якого любов до власного народу мала демонструватися через любов до сусіднього) були як партійна еліта, так і українська радянська інтелігенція (див. стор. 50). 
Сьогодні саме на часі позбутися ілюзій відносно національного, державного, чи то пак квазідержавного, характеру радянської України, що була лише формою (прикриттям) комуністичної окупації України, та відкинути російсько-радянські маркери, які заважають побудові справді незалежної національної держави. Адже офіційно визнавши, що Голодомор 1932–1933 років був актом геноциду проти української нації, неможливо не усвідомити, що режим, який організував цей злочин, був не тільки тоталітарним, а й окупаційним за своєю суттю. І тут вельми показовим є досвід країн Балтії, які відразу після повторного проголошення незалежності офіційно визнали, що період 1940–1991 років був часом російсько-радянської окупації, і почали будувати свою державу на основі пов’язання з традицією міжвоєнної доби.

Держави маріонетки 
УРСР (1919–1991, до 1937-го – УСРР) – формально суверенна радянська соціалістична республіка, утворена російськими більшовиками як маріонеткова держава для прикриття агресії проти Української Народної Республіки. У 1922 році «добровільно» на федеративних засадах увійшла до складу СРСР і формально могла з нього вийти (але не могла реалізувати це право). Мала власні конституції (1919, 1929, 1937, 1978), що були, по-суті, калькою загальносоюзних, республіканські органи управління (Верховну раду (до 1938-го ВУЦВК), уряд), Компартію, що діяли виключно на основі загальносоюзних законів та постанов і керувалися де-факто центром, державні символи (прапор, гімн та герб), що не відображали національної традиції. У 1920–1923-х та після Другої світової війни УРСР мала право на зовнішньополітичну діяльність, у 1945 році стала членом-засновником ООН, але не могла встановлювати офіційних дипломатичних контактів з іншими країнами і на міжнародному рівні була лише філією радянської дипломатії. З 1944-го існував республіканський Наркомат (згодом Міністерство) оборони, але не було власних збройних сил.     
Режим Віші (Французька держава) (1940–1944) – назва маріонеткового французького уряду маршала Філіппа Петена, який співпрацював із нацистами. Формально його юрисдикція поширювалася на всю територію Франції, однак фактично свої повноваження здійснював у південній не окупованій німцями та італійцями частині країни, а також на початку зберігав зверхність над переважною частиною Французької колоніальної імперії. Окрім формальних ознак державності (гімн Марсельєза, синьо-біло-червоний прапор, французька мова у діловодстві) режим Віші мав 100-тисячну армію та четвертий за чисельністю військовий флот, власну поліційну, правову та освітню системи, адміністрацію, суд, принаймні початково, підтримував дипломатичні відносини із 32 державами світу, зокрема з СРСР, США та Канадою.
Маньчжоу-Го (1932–1945) – маріонеткова держава (імперія), створена японською військовою адміністрацією на території окупованої Маньчжурії. На її чолі стояв Пу І, останній китайський імператор із династії Цин, який спирався на Таємну та Державну ради (уряд), його повноваження обмежувалися Конституцією. Фальшива країна, як її називали в Китаї, мала власні державні символи (прапор, герб, гімн), законодавчі збори, грошову одиницю, збройні сили (Маньчжурську імператорську армію чисельністю 160 тис. і флот), які брали участь у боях на річці Халхін-Гол у 1939 році. Маньчжуо-Го визнали 23 із 80 країн світу, що існували на той час, зокрема й СРСР. Вирішальну роль у житті країни відігравала Квантунська армія, командувач якої мав право вето на рішення імператора Пу І..
Джерело