Чим була радянська Україна?

13.12.2012, Олександр Мотиль, Український тиждень

Найпростіше відповісти запитанням на запитання: чим був Радянський Союз? Звичайно, це багатонаціональна держава і, ясна річ, держава тоталітарна. Але Радянський Союз був чимось більшим, аніж просто репресивним багатонаціональним утворенням. То найсправжнісінька імперія, до того ж імперія російська.

 
Центр і периферії
Імперії – це політичні системи, де центральні регіони домінують над національно-культурно відмінними периферіями. Санкт-Петербург і Москва становили ядро Російської імперії, а провінції, що величезною дугою простяглися від Фінляндії та України через Закавказзя і Туркестан аж до Далекого Сходу, були периферією. Європейська Росія загалом і територія навколо осі Москва – Ленінград зокрема – це осердя більшовицької імперії. До радянської ж периферії належали неросійські регіони Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) і 14 «національних» радянських соціалістичних республік, безпосередньо керованих центром, а після Другої світової війни також народні демократії Центрально-Східної Європи під непрямим управлінням.
Центральна радянська еліта складалася з номенклатури, яка визначала внутрішню і зовнішню політику Країни Рад. Вона не тільки зосереджувалася в серці Росії, а й сама була переважно російською (тобто її становили росіяни або русифіковані інородці). Периферійні радянські еліти теж були представниками номенклатури, але вони реалізовували виключно політику центру.
Найважливішою частиною будь-якої імперії є її структура. Відносини «центр – периферія» нагадують недороблене колесо зі ступицею і спицями, але без обода. Інакше кажучи, значних політико-економічних зв’язків поміж самими периферійними колоніями або між колоніями та іншими державами дуже мало (якщо вони взагалі є). В імперії політичні консультації, військова співпраця і заходи безпеки між згаданими суб’єктами відбуваються лише (або переважно) з ініціативи і під керівництвом центру. Аналогічно більшість грошових, товарних, інформаційних та кадрових потоків також надходять через нього. Ця структура найнаочніше проявлялася в імперії під безпосереднім керівництвом Комуністичної партії у межах Радянського Союзу, в той час як народні демократії мали істотніші зв’язки на кордонах, по «ободу колеса». Транспортні мережі імперій (тобто ті фізичні канали, якими переміщуються ресурси) зазвичай повторюють цю структуру ступиці зі спицями. За Романових залізнична система Росії будувалася навколо центру в Санкт-Петербурзі та Москві. Точка відліку в радянській транспортній системі – Білокам’яна, тож навіть наприкінці 1980-х років перельоти між республіками найзручніше було здійснювати тільки через столицю СРСР.
Оскільки всі ресурси з «національної» периферії спрямовувалися до російського центру, який згодом сам вирішував, куди їх перерозподілити, його населення – росіяни – загалом мало більше вигоди від імперії, ніж інші національності. Утім, як будь-яка імперія, Радянський Союз насамперед обслуговував економічні інте­реси еліт – як центру, так і периферії. Росіяни також потерпали від партійної диктатури не менше, ніж англійський робітничий клас від Британської імперії, про що писав ще Фрідріх Енґельс. Основні переваги націй імперського центру (як-от росіян у СРСР) були культурними, мовними та ідеологічними. Позаяк російська мова й культура домінували в Радянському Союзі, росіяни і русифіковані представники інших національностей могли вважати всю імперію «своєю», а себе – господарями «свого дому».

У колоніальному статусі
Українська Радянська Соціалістична Республіка була типовою периферійною колонією радянської імперії. Як і решта республік, вона мала право на символічний суверенітет, котрий гарантувала радянська Конституція, та дійсність була діаметрально протилежною. Компартія України й органи управління УРСР (Верховна рада, Рада міністрів тощо) не мали жодної суверенності в процесі ухвалення рішень, були цілком підлеглими Компартії і центральному урядові в Москві та взаємодіяли з іншими республіками або зовнішнім світом лише за посередництва Білокам’яної. Держплан СРСР визначав економічний розвиток України, а структура міністерської системи відображала його пріоритети: найголовніші міністерства мали союзний або союзно-республіканський статус, а найменш важливі – республіканський. Повоєнний вступ УРСР до Організації Об’єднаних Націй – чудова ілюстрація її колоніального статусу. Українське представництво в ООН містилося на поверсі, відведеному для представництва СРСР, а українська делегація діяла лише за вказівкою радянського керівництва.
Оскільки всі повноваження були зосереджені в радянському російському центрі, українські економічні, культурні та політичні інтереси в найкращому разі підпорядковувалися інтересам центру, а в найгіршому взагалі нехтувалися або ігнорувалися. Експлуатація надр Донбасу спричинила екологічну катастрофу в регіоні. Політико-економічні пріоритети Сталіна і його підозріливість до всього українського призвели до Голодомору. Українську культуру було зведено до кітчевого соцреалізму. Українську мову піддано русифікації. А українську республіканську еліту тримали на короткому повідку. Як тільки українські комуністи пробували заявити про свою автономію (тут спадають на думку імена Миколи Хвильового, Олександра Шумського, Миколи Скрипника і Петра Шелеста), їх неминуче чекала кара. Водночас вони могли робити кар’єру в радянському російському центрі, але тільки якщо переймали російську мову та культуру.

Партійний карточний дім
Радянська імперія розсипалася з тих самих причин, що й інші. Надмірна централізація влади, характерна для всіх імперій, за своєю суттю глибоко неефективна і призводить до тривалого політичного та економічного занепаду, що ослаблює великодержавний організм, руйнує зв’язки між центром і периферією та робить імперію уразливою до тиску ззовні. Російська, Німецька, Оттоманська й Австро-Угорська імперії розвалилися під ударами Першої світової війни. Російська радянська імперія впала під натиском перебудови Міхаіла Ґорбачова. Останній генсек КПРС правильно зрозумів, що надмірна централізація – це та хвороба, на яку страждав СРСР. Чого він так і не усвідомив, то це того, що децентралізація пришвидшить центробіжні тенденції і, якщо її не зупинити, зрештою спричинить колапс Союзу.
Радянська імперія змогла встояти в часи свого занепаду саме завдяки тоталітарній державі, яка забезпечувала складну систему кадрового набору та управління, що підтримувало її владу навіть у 1970–1980-х роках, коли розпад імперії набув тривожних масштабів. Тоталітарний режим міцно прив’язав периферію до центру, незважаючи на те що економіка за це платила непомірну ціну. І справді, наприкінці правління Брєжнєва процес розпаду так пришвидшився, що авторитаризм більше не міг забезпечити власне відтворення і захист. Реформи Ґорбачова мали врятувати систему, але натомість перебудова знищила імперію. Узявшись за Комуністичну партію в часи глибокого застою і мобілізації національних партійних кадрів, вони підірвали її верховенство в Центрально-Східній Європі та союзних республіках. У цьому останній генсек КПРС дуже нагадує непередбачуваного Микиту Хрущова: обидва лідери намагалися впоратися з породженими надмірною централізацією проблемами, але досягали лише дестабілізації системи. Головна відмінність не в особі керівника, а в стані імперії. Наприкінці 1950–1960-х радянська імперія була сильною, могутньою і змогла витримати прожектерство Хрущова. До середини 1980-х вона якраз вийшла з епохи застою. За таких умов будь-які реформи мали стати фатальними.

І лише в 1989–1991 роках, коли СРСР тріщав по всіх швах, національні комуністичні еліти взяли ініціативу у свої руки й за прикладом усіх колоніальних еліт встановили свою владу, обмоталися національними прапорами й проголосили незалежність. Ставши незалежними державами, колишні колонії успадкували всі вади свого колоніального становища: недієвий державний апарат, хвору економіку, знищену мову й культуру, жадібну «еліту». Не стала винятком і незалежна Україна. І донині вона потерпає від наслідків семи десятиліть комуністичного колоніального становища.

Джерело