12 вер. 2012 р.

Українська армія... втрачена державність...


Операція «самоліквідація»: влада цілеспрямовано 

послаблює обороноздатність країни

Проблема не лише у фінансовій складовій національної безпеки, а у
виборі антинаціональної стратегії політики держави у військовій 
галузі

Нещодавно Віктор Янукович ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та «Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України». Ключовим недоліком доктрини є те, що вона не дає належного механізму реагування на виклики, а лише констатує загрози.
Як і попередня, не називає конкретні країни, які є потенційними супротивниками, даючи лише критерії їх ідентифікації: потенційний супротивник – це той, дії чи наміри якого матимуть ознаки загрози застосування військової сили проти України. Цікаво, що перераховані у п.10 документа ознаки «воєнно-політичних ризиків або викликів» свідчать, що чи не основні загрози нині виходять від нашого північного сусіда (див. нижче «Портрет ворога»). Оскільки саме в РФ Держдума свого часу ухвалювала офіційні акти, які містили територіальні претензії до нашої держави, а президент Мєдвєдєв підписав закони, якими встановлено спрощену процедуру використання російських військових за межами країни, і саме РФ щороку веде з Україною масштабні інформаційні та економічні (енергетичні, молочні) війни тощо.


Документальна екранізація спогадів генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Всеволода Петріва. Дія фільму розгортається під час Перших Визвольних Змаганнь 1917-1921 років.

БЕЗВІДПОВІДАЛЬНА «ПОЗАБЛОКОВІСТЬ»
Нова Воєнна доктрина і Стратегія національної безпеки ґрунтуються на ідеї позаблокового статусу України, тобто відмови від інтеграції до НАТО. Причому дехто намагається подати це навіть як перевагу в нинішніх умовах. Мовляв, позаблоковий статус – це зачинені двері в проросійську Організацію договору про колективну безпеку. Адже в лютому цього року генеральний секретар ОДКБ Ніколай Бордюжа вже зробив заяву про її готовність до «активізації співпраці» з Україною.
Але проблема в тому, що позаблоковість – дуже дороге задоволення, яке потребує додаткових видатків, а її декларування з одночасним хронічним недофінансуванням елементарних потреб Збройних сил України – це як мінімум безвідповідальність, а як максимум цілеспрямована диверсія. Як показує досвід останніх років, влада фактично знищує ЗСУ, відбувається безпрецедентний процес «самопослаблення» власної безпеки. На 2012 рік видатки на оборону за загальним фондом становлять лише 14,171 млрд грн, з них понад 12 млрд грн – видатки споживання і лише 2,141 млрд грн – видатки розвитку.
Це означає, що майже 85% за загальним фондом армії – витрати на зарплати персоналу, житлово-комунальні послуги, лікування, харчування, будівництво житла військовослужбовцям. Всього на оборону за загальним і спеціальним фондами на 2012 рік в Україні виділяється близько $2 млрд, з них на технічну модернізацію армії – тільки $1 82 млн. Тоді як один танк «Оплот» – це 25 млн грн. Для порівняння: в Росії на оборону в бюджеті на 2012-й закладено близько $72 млрд, а до 2020-го Москва планує спрямувати лише на розвиток нових систем озброєння $795 млрд.

РОЗВАЛИТИ ЗСЕРЕДИНИ
Утім, проблема не лише у фінансовій складовій національної безпеки. Наявні дуже тривожні сигнали вибору антинаціональної стратегії політики держави у військовій галузі. Насамперед це питання кадрової політики. Зокрема, йдеться про міністра оборони Дмитра Саламатіна, людину, яка до 2005 року була громадянином Російської Федерації і 2010-го відзначилася в боях за російські інтереси в українському парламенті, переламавши ніс опозиційному депутатові Карпуку під час ратифікації Харківських угод щодо Чорноморського флоту. За інформацією джерел Тижня, у приватних розмовах Саламатін не раз висловлював українофобські та відверто проросійські погляди.
Кілька місяців тому у ЗМІ було оприлюднено окремі положення проекту Концепції реформування Збройних сил України, підписаного міністром оборони одразу ж після того, як він обійняв посаду, яким передбачено в умовах позаблоковості України активно роззброювати і скорочувати власні Збройні сили. Якщо сьогодні й так щороку зменшуємо чисельність ЗСУ на 8 тис. осіб, то Саламатін запропонував на 20 тис. з тим, щоб у 2017-му залишилося 75 тис. особового складу, 100 літальних апаратів і 270 танків. Для порівняння: у сусідній Румунії, яка теж заявляла про територіальні претензії до України і яка за населенням удвічі менша від нашої країни, ЗС налічують 90 тис. осіб. Навіть попри те, що вона не позаблокова держава, а член НАТО.

Дії Саламатіна останнім часом нагадують відверте знущання з української обороноздатності та армії. Зокрема, нещодавно в ЗМІ з’явилася інформація про проект реформування господарської діяльності військових частин, розроблений Міноборони і підписаний міністром оборони, який передбачає до видів діяльності військових частин зарахувати 78 видів господарської діяльності, серед якої розведення птиці, свиней, овець, кіз. Коментарі зайві…

ПОРТРЕТ ВОРОГА
Ризиками, що підвищують рівень загрози застосування військової сили проти України, у Воєнній доктрині названо:
1) висування територіальних претензій;
2) заклики або спроби щодо перегляду наявних державних кордонів;
3) нарощення угруповань військ та озброєнь поблизу кордонів України, створення нових, розширення і модернізація наявних військових баз та об’єктів;
4) створення або закупівля нових, а також модернізація наявних систем озброєння і військової техніки, передусім наступального характеру, що призводить до порушення балансу сил;
5) активізація розвідувальної діяльності спеціальних служб іноземних держав та організацій проти України;
6) проведення інформаційно-психологічних заходів щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки, міжетнічних та міжконфесійних відносин в Україні або її окремих регіонах і місцях компактного проживання національних меншин;
7) застосування політичних та економічних санкцій проти України;
8) застосування військової сили в регіоні або за участю держав регіону;
9) підтримка сепаратизму;
10) виправдання застосування військової сили як засобу вирішення міждержавних спорів;
11) послаблення законодавчих обмежень щодо застосування військової сили за межами власної території;
12) порушення державами міжнародних угод, договорів про нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, здійснення контролю над озброєннями, обмеження і скорочення озброєнь або вихід із них (припинення участі в них);
13) стимулювання ескалації воєнних конфліктів у регіоні.

Джерело

Немає коментарів:

Дописати коментар