Найдорожче в народу – мова, це його найхарактерніша риса, найважливіший ідентифікатор, і народ, який прагне зберегти себе, ніколи не зрікається рідної мови. А українці, бач, особливі. Або вони ще не стали (і з теперішньою владою вже не стануть!) народом, або ж їм надто ревно «допомагають» плекати цю «особливість».
Українці – й досі раби і дивляться на себе чужими очима, не мають власного Я. Українці – раби, а раб – нікчема і боягуз, який на рідній землі боїться розмовляти рідною мовою, бо віки принижень і неволі не минають даремно. Раб не повстає і тому «соромиться» сам себе (боїться бути українцем!) і обирає найкоротший шлях до «визволення»: неосвічений вахлак добирається до міста і серед такої самої братії, як він, що добулась туди трохи раніше, одразу стає «цивілізованим», заговоривши російською.
Ціною самозречення, зрештою, самоліквідації – він досягає оманливої псевдосвободи (адже не треба боротися, не треба самоутверджуватися), стаючи іграшкою чужих геополітичних інтересів. І до його послуг одразу існує цілий спектр розважальних програм. Українці такого вибору не мають. Де наші естрадні пісні, де нашу гумористи, чому все навколо тільки російське? Який треба брати мікроскоп, щоб знайти щось своє? Хіба це не дискримінація за національною ознакою? Раби не мають гідності, гідність –риса, яку треба виховувати й формувати, і саме тут мала б відігравати свою роль держава.
А що ми бачимо? Замість формувати народ, українська псевдонезалежна держава лише закріпила й розвинула досягнення колонізаторів, тож її керівники – від першого до останнього – цілком гідні духовні спадкоємці самодержавних самодурів і комуністичних катів. Ця держава –лише ошуканство, інструмент безмежного грабунку, а українці й досі безправні та бездержавні на своїй рідній землі.
20 років нас заколисували «ще не вмерлою», кілька років дурили веселковим багатством «народів і мов», а зрештою повернулися до часів Єкатєріни IIі примусової русифікації, бо нібито народ через своїх нібито представників зрікся й рідної мови, й надій на своє майбутнє. Зірвали фіговий листок державності української мови, що два десятиліття прикривав, як казав Мойсей Фішбейн, «шалену деукраїнізацію» і навівав глибокий сон усім псевдопатріотам, даючи право нічого не робити, а тільки пишатися: собою, гербом, прапором, «незалежністю».
Але ж ніщо не триває вічно, Росії «тісно», її розпирає, і вона, хоч і вдається в нас до інших виявів «дружби народів», ніж у розтерзаній Чечні, прагне того самого, а то й переконливішого результату.
Регіональні маріонетки Кремля ще не зрозуміли: ніякі поступки північному ведмедеві, ніяка мюнхенська боягузлива політика, – скажімо, збереження на безвік російських окупаційних військ на півдні України, утвердження мало не монополії російського культурно-інформаційного простору, русифікація освіти, – не зупинять агресивного наступу. Росії потрібна тільки повна та остаточна ліквідація України, повернення до своїх так званих історичних кордонів, а з теперішнім розвитком нашої внутрішньодержавної ситуації не знадобиться навіть Путінова «щедрість»: мрії псевдопатріотів, ніби їм пощастить зберегти «самостійну» Галичину, – провокація, самозасліплення, зрада й безумство чистої води. Шкода, що першим регіональним князем тієї Галичини хотів колись стати старий Чорновіл.
Одна адміндама з чисто слов’янським прізвищем суто по-єзуїтському звинуватила в теперішній мовній «регіоналізації» (тобто русифікації) Галичину, – чи є десь межа її нелюдському цинізмові? Усі ці малоросійські блазні-козачки лише увиразнюють нашу національну ганьбу, геть незбагненну цивілізованому світові: суверенний народ у суверенній державі зрікається рідної мови, і це лише прелюдія до втрати держави й остаточного культурного етноциду.
Теперішня регіонально-комуністична (біло-синьо-червона – барви російського прапора!) влада домагається конституційної більшості в новій Верхраді, а домігшись, зможе там такі фортелі викидати, що навіть у Довічно Обраного полізуть очі на лоба. Цій владі успішно допомагає вся Роз’єднана опозиція. Дивні речі кояться на світі. Видатний боксер, справжня слава нашої України, забув, що він не на рингу, й хоче битися сам на сам. Месія, що став Юдою, ніяк не знайде своєї осики. Біла Королева стала пішаком чужої гри на шахівниці, де всі клітинки чорні. Червона партія, яка десятки років винищувала людей і душила всякі вияви свободи й національного життя, знову «рятує» Україну. Псевдопатріотичні та псевдонародні партії й далі бабраються у своїх застояних водах.
«Ще не вмерла Україна, – писав Володимир Самійленко, – але може вмерти, ви самі її, ледачі, ведете до смерті», – і сьогодні цей прогноз видається незмірно вірогіднішим, ніж за життя поета. Як може партія, що утримує владу в державі, підрубувати самі основи державного існування? А вона підрубує і називає це стабільністю, заявляючи, що йде до «добробуту». Що ж, добробут у такому разі – остаточна руїна держави.
Ні, народ наш є, і його єдиний проводир та єдиний орієнтир серед нинішнього політичного маразму – рідна мова. «Слово, моя ти єдиная зброє», – вчать у школі. Що ж, треба братися за цю зброю, вставати з колін, стирати тавро раба. Фарисеї, які здіймали галас про «українізацію», прагнуть знищити нас.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар