Про братерство

28 вересня 2012, Юрій Макаров, ТВі

Правда про походження української мови. Інтригує? Цифри справді дають твердий ґрунт під ногами

А хто сказав, що має бути легко? В останньому числі «Українського тижня» – публікація професора Костянтина Тищенка. Більше половини номера займає його величезна стаття з мовознавства, написана аж ніяк не для популярного видання. Поруч із авторським заголовком, радше нейтрально-філософським: «Всеслов’янськість мови українців», редакція поставила більш категоричний: «Правда про походження української мови». Інтригує? Тоді – коротенький відступ.

Якраз днями натрапив у Мережі на подкаст такого собі Анатолія Вассермана про те, що української мови не існує. Вассерман – колишній одесит, колишня зірка телевізійного шоу «Что? Где? Когда?», а тепер – штатний кремлівський соловейко. Він детально розповів, що відмінності української лексики від російської – продукт свідомої селекції, а синтаксис (???) у них тотожний, тож українська – тупо діалект російської.

Гаразд, Вассерман – фрік, клоун, але від багатьох дорослих росіян, нібито цілком інтелігентних, вихованих і доброзичливих людей я чув приблизно те саме, хіба що в менш категоричній формі. Цій ідеї років сто: як Україну вигадали німці з австріяками, так і українську мову штучно винайшли в австрійському генеральному штабі. У це досі вірить мало не більшість народу в Росії, а також певна кількість українців, які звикли молитися на північній схід.

Висновок науковця: спільної мови Київської Русі не існувало

Офіційна версія, сформована мовознавцями дореволюційної та радянської доби й викладена в підручниках, трохи політкоректніша: нібито в добу Київської Русі існувала мова, єдина для всіх східнослов’янських племен, а потім татари з одного боку, поляки з іншого, братів розлучили, і десь у пізньому середньовіччі почали формуватися регіональні діалектні риси. Звідси висновок, який, може, не всіма вимовлявся й вимовляється вголос, але перебуває на відстані однієї логічної операції: якщо не так давно відбувся поділ, до того ж іще штучний, то цілком логічно припустити, що колись це непорозуміння буде подолано шляхом поглинання. Справа, мовляв, сімейна.

Насправді ж схожість «братів» позірна. Той факт, що наші україномовні співвітчизники чудово розуміють російську, а російськомовні (крім п. Азарова) не мають проблем з українською принаймні в пасивному режимі, ще не означає, що за Великою Писарівкою та Гоптівкою не відчують мовного бар’єру. Як це проявляється зазвичай у туристів з Росії, напевно, бачив кожен: невинні жарти, легке кепкування («смаатрі, какая смєшная фамілія!»), але рано чи пізно збудження поступається місцем розгубленості, а подекуди й агресії («што ти лапочєш нєпанятна, гаварі па-чєлавєчєскі»), трапляється й таке.

 А тепер – що каже наука. Тобто серйозна наука, якою є лінгвістика. Дехто вважає, що серйозна наука починається з моменту, коли факти можна зважити та порахувати, що називають квантифікацією. Можливо, це певне спрощення, але цифри справді дають твердий ґрунт під ногами. І от, виявляється, що, по-перше, факти мови цілком підлягають квантифікації, по-друге, існують тверді закони.

Наприклад, метод Сводеша, так звана «глоттохронологія». Подробиці краще шукати в першоджерелах, але якщо в загальному вигляді, припускається, що за поступовими змінами базового словника (приблизно 200 найчастіше вживаних слів) можна визначити, коли ті чи інші мови розділилися й почали жити своїм життям. Можна також порівняти «молекули» різних мов – корені слів, граматичні форми, звуки – й порахувати збіги чи розбіжності. Усе це вимагає китайського терпіння, німецької працелюбності й космічної ерудиції. 

У згаданого вище професора Тищенка все це є. Він знає кількадесят мов, серед яких кільканадцять слов’янських – від білоруської та польської до якоїсь македонської та… нижньолужицької (а де це?)  Він розуміє, як вони змінюються й взаємодіють (докторська дисертація на тему «Метатеорія мовознавства»). А ще йому не бракує цікавості займатися безкінечною грою в бісер, вибудовуючи в логічні послідовності окремі намистини – фонеми, лексеми, морфеми. З цього вимальовується несподіваний візерунок, який має розчарувати як усіх українофобів, так і окремих наших патріотів, свято впевнених, що чи то українська походить безпосередньо від санскриту, чи то санскрит від української.

Упродовж усього XVIII століття Російську Імперію – разом із російською літературною мовою – конструювали або наш брат-хохол, або росіянин, що пройшов обробку Києво-Могилянською академією. Наприклад, Ломоносов

Висновок науковця: по-перше, спільної мови Київської Русі не існувало. Поляни, деревляни, сіверяни на півдні розмовляли зовсім інакше, ніж кривичі з в’ятичами на півночі. По-друге, українська (точніше сказати, давньоукраїнська) почала виокремлюватися з масиву слов’янських говірок приблизно з ІІІ століття нашої ери, а це на 1300-1400 років раніше, ніж їй дозволяла імперська наука. По-третє, найближчими родичами української слід визнати майже реліктові мови серболужичів, які ще мешкають у Німеччині, в Нижній Саксонії. По-четверте, білоруська мова стала якраз результатом зіткнення давньоукраїнської та давньоросійської, про що переконливо свідчить мовна мапа Білорусі.

Це ніяк не принижує нікого з наших сусідів. Зрештою, є наука як така, як істина, а є її політична інтерпретація або політична експлуатація. Моя особисто інтерпретація проста, простіше не уявити. Українці мають усі підстави позбутися «комплексу молодшого брата». Тим більше, що цьому комплексу не так багато років порівняно з усією історією. Варто згадати, що впродовж усього XVIII століття Російську Імперію – разом із російською літературною мовою – конструювали (як згодом з’ясується, на свою голову) або наш брат-хохол, або росіянин, що пройшов обробку Києво-Могилянською академією. Наприклад, Ломоносов.

Та чи принижує це якось мову Пушкіна й Мандельштама? Кожен сприймає в міру своєї розбещеності. Ідеологічної.

Джерело