Ернст Заграва, аналiтик-економiст, ДИАЛОГ.UA
Пане Ернсте, в Україні часто чути, що у нас еліти або немає, або вона не така, як хотілося би. Ви можете сказати у чому справжня проблема наших еліт?
Проблема наших еліт в тому, що вони не усвідомили до кінця своїх інтересів.
Економічна еліта, до речі, у цьому сенсі більш прогресивна, тому що вона усвідомила, що їй треба остерігатися Москви, бо там більший капітал. Але, разом з тим, українська еліта не може усвідомити, що те ж саме стосується і ЄС чи вступу у СТО. І стосується значно більше. Бо “там” капітал ще більший, і європейці ще успішніше скуплять і наш приватний, і державний бізнеси. Звичайно, наші бізнесмени остерігаються західного капіталу, але вони не можуть виробити адекватної альтернативи його приходу.
Наскільки це впливає на формування державної політики?
Політика нашої держави формується ситуативно. Хоча ми маємо незначну кількість підприємств і галузей, що сподіваються на якісь переваги від вступу у світові економічні організації і економічні союзи, але ці підприємства, принаймні, свідомо проштовхують свій інтерес. Загальна ж маса, не розуміючи прямої для себе шкоди, просто “не мають думки з цього приводу” і біжать навздогін за потужними галузями.
Бізнес-еліта до цієї пори не усвідомила того, що лише сильна держава здатна відстоювати їхні інтереси у світових економічних об’єднаннях. Натомість державна еліта (або скоріше політична) усвідомила, що замість того, щоб забороняти приватний бізнес, краще “мати в ньому долю”. Не усвідомила вона лише те, що ситуація невблаганно міняється.
Сьогодні чиновники гадають, що тримають ситуацію в руках. Вони контролюють головний ресурс – дозвіл на діяльність. Але вони не усвідомлюють, що чим більше держава позбавляється власних джерел фінансування (наприклад, державних підприємств), то тим більше вона залежить від фінансування приватними підприємствами (наприклад, через податки). І тоді сплата податків стає колективною ВОЛЕЮ бізнесів сплачувати їх, а держава – стає прохачем.
Чиновник, що радіє, коли підприємці приходять до нього в кабинет і прохають про послугу, не розуміє, що перехід всіх державних підприємств у приватні руки закінчиться тим, що чиновники будуть бігати у кабинети підприємців, шукаючи ласки.
В чому може проявлятися захист національних інтересів? Яку роль у цьому відіграють еліти?
Коли якийсь можновладець приймає політичне чи-то економічне рішення, він повинен зважати на те, які це матиме наслідки для держави, для виживання нації як самостійної одиниці.
В архіві сайту “Діалог.UA” можна знайти відповіді на підведення підсумків нашої незалежності. Там одна поважна особа заявляє, що чим більше до нас прийде західних корпорацій, тим краще. Чому? Чи він сумнівається, що вони “поїдять” наші недужі компанії? Чому цей факт його радує? На мою думку – все це наслідки напівусвідомлення тенденцій і законів.
Ця людина, очевидно орієнтується на Захід. Але в чому саме? На Заході якраз звикли відстоювати свій ринок і якщо здають якісь позиції, то лише в обмін на відповідні поступки. Проблема всіх національних ринків Заходу в тому, що з них виросли гігантські корпорації, які рвуться на завоювання чужих ринків. Але щоб мати право завойовувати чужі ринки, вони мусять “натиснути” на свої держави, щоб ті дали дозвіл іноземним корпораціям прийти на вітчизняний ринок. Обмін звичайно робиться за рахунок слабких галузей, які нездатні захистити свій інтерес у вищих державних органах. Якщо, скажімо, металургійна промисловість рветься на європейський ринок, то вона може тиснути на уряд, щоб той “здав” сільське господарство – зняв бар’єри на шляху закордонної сільгосппродукції в розрахунку на те, що селяни мабуть не зорганізуються і не дадуть гідної відсічі.
Коли тих, хто рветься на завоювання чужих ринків стає багато, відбувається прорив – слабкі галузі здаються в обмін на доступ сильних вітчизняних корпорацій до чужих ринків.
Чи ми маємо стільки потужних корпорацій, щоб так несамовито рватися на “завоювання” чужих ринків, та ще щоб жертвувати при цьому іншими галузями? Я можу сказати, що це зовсім не західний підхід. Наші „західники”, насправді, змушують Україну йти шляхом Півдня – здаватися на милість, прохати і чекати.
Яку роль еліта відіграє у формуванні ідентичності? Чи повинні наші еліти цуратися Росії, щоб зберегти останні залишки національної культури?
Національна еліта усвідомила, що союз з Росією загрожує зникненням нашої ідентичності. Але вони дивним чином втрачають пильність, коли справа стосується Заходу. Невже вступ у ЄС і справді не загрожує нашій ідентичності? З Росією не може бути рівноправного союзу – її економіка набагато більша від нашої, а як так, вона завжди диктуватиме нам свою волю. Чи це не стосується і ФРН? Тим більше США? Росіяни прагнутимуть перетворити союз у нову монолітну державу. Чи ЄС вже не прямує тим самим шляхом?
Як ставляться до українських еліт на Заході? Чи визнані вони рівноправними партнерами на міжнародній арені?
Складається враження, що, скажімо, для нашої націоналістичної еліти, питання про незалежність вже не стоїть, для них лише стоїть питання: “залежати від кого?”. Вони не хочуть залежності від Росії, але легко приймають залежність від Заходу. Залежність від Заходу більш м’яка і обіцяє більше цукерок. Але такий шлях відіймає назавжди в нас можливість стати рівнею Заходу і примусити його поважати нашу культуру й нас самих.
Я не захоплююсь СРСР, бо я націоналіст. Але ми мусимо шукати таких шляхів, на яких ми набудемо сили і будемо шановані, а не тих, які ведуть до відвертого розчинення і нашої культури, і економіки.
Свого часу Японія примусила Захід ставитися до себе і своєї культури з повагою. І робила вона це не шляхом здачі своїх інтересів, а саме шляхом наполегливого захисту своїх інтересів (вона й досі не хоче пускати західні корпорації до себе). Подібним шляхом прямує тепер і Китай. І його вже поважають. Ми ж подаємо себе лише як об’єкт, як сировину. На нас так і дивляться.
В нас мусить бути наш шлях, шлях на якому нас почнуть поважати. І він є, немає волі йти ним.
Стосовно Заходу, то нас там не помічають. Коли був СРСР, то нас вивчали, нами цікавилися (саме так – не лише росіянами, але й нами українцями). Тепер ми не цікаві. Відповідні відділи закриті, факультети в університетах перепрофільовані, газети забули згадувати.
Про нас ще можна почути на поодиноких семінарах, що влаштовуються при університетах. Але й там вся аудіторія – сама діаспора.
Цікавляться потужними. Цікавляться сильними чи тими, хто обіцяє такими стати. Хто ставить за мету і рветься до світового лідерства.
Кого може цікавити той, хто шукає собі патрона?
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар