Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,—
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? — Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,-
Не плакали б діти, мати не журилась.
9 октября 1843, Березань, "Кобзар"
kobzar1814
Принципово важливими при цьому є вихідні уявлення про автономію.
Голова Центральної Ради М. Грушевський видав у Києві спеціальну брошуру "Якої ми хочемо автономії і федерації".
За переконанням М. Грушевського, "автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної влади".
З різних можливих варіантів автономного устрою (обмежена, територіальна — обласна, крайова, екстериторіальна — національно-культурна) найприйнятнішим для України М. Гру шевський вважав широку національно-територіальну автономію. Згідно із задумом, таке державне утворення само мало "вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.
Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки".
Гарантом саме такого автономного устрою України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'язково бути демократичною республікою .
По суті такою ж була й позиція провідних українських партій.
Ці теоретичні розрахунки були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.), який ухвалив:
1) згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі;
2) автономний устрій України, а також інших областей Росії, матиме цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним із найголовніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншин, що живуть в Україні.
Подальші події підтвердили серйозність політичних намірів керівників Центральної Ради, які прагнули разом з тим трохи обмежити її демократичний характер. Перші ухвали в цьому напрямі були оформлені вже на пленарному засіданні 23 квітня. У "Наказі Українській Центральній Раді", зокрема, проголошувалося, що, виражаючи волю українського народу до створення автономної України у складі Російської федеративної демократичної республіки, Рада тим самим "переймає право ініціативи, об'єднання та керівництва" тих організацій, які мають в ній представництво. Такий висновок дозволив лідерам руху встановити регламент функціонування Центральної Ради. Пункт 7-й другої частини "Наказу" містив положення, яке важко сумістити, на нашу думку, з елементарними уявленнями про демократію: "Екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при будь-якій чисельності присутніх". Вважаючи, очевидно, і це недостатнім, укладачі документу зуміли провести через Пленум Ради положення про її Комітет, яке передбачало механізм передачі реальної влади від загальних засідань Центральної Ради, що мали демократичний характер, її виконавчому органу, сформованому значною мірою шляхом позалаштункових угод. Так, 16 з 33 його членів визначав сам Комітет. Усі поточні справи розв'язувалися у його т. з. "комісіях". Членами комісій могли призначатись особи і не з Центральної Ради, які "тим самим ставали членами Ради та Комітету у відповідності з постановою з'їзду". Ці та інші положення документа дають можливість, на нашу думку, цілком певно стверджувати, що вже на згаданому засіданні були створені юридичні підстави для перетворення Центральної Ради з представницького на орган, покликаний лише постфактум схвалювати рішення та дії Виконавчого комітету. Реальна влада значною мірою зосереджувалася в руках осіб, уведених до його складу не демократичним, а адміністративним шляхом, в т. ч. за допомогою кооптації.
І Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками - В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з'їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загальноукраїнський представницький орган.
У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади - Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком.
Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Інструкцію для Генерального Секретаріату", яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю "Інструкцію", стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактично склалася "патова" ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти "Інструкції", а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.
Чіткого уявлення про власні збройні сили, очевидно, на той час у чільників УЦР ще не склалося. Керівники українського визвольного руху теж не визначили роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за якнайшвидшу організацію національних збройних сил, окремі течії в Центральній Раді трималися інших поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, навіть шкідливою. У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого, відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при порушенні цієї проблеми. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після лютневих подій висунули проблему національно-військових формувань як питання нагальної політичної практики.
Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше вирішення назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті та в тилу, в Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також з нагоди роковин смерті Т. Шевченка. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято в повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних напрямків.
З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. Винниченка, "це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції". На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Гоц, поручник Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для проведення українізації у війську.
22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе "Установчою військовою радою" . За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців.
Слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. Грушевський писав: "Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську".
Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: "Творення власної національної армії яко головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси — імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла".
Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.
Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради.
Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет з 18 осіб. В їх числі — В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.
Позиція С. Петлюри щодо українського війська значно відрізнялась від позиції В. Винниченка, навіть, радше, була протилежною їй. Але і вона не була чіткою і однозначною: "Нам не треба постійного війська, але всенародного озброєння, міліції...". Петлюра намагався вести розумну військову політику. В. Іванис писав:
"Петлюра, що був головним керівником з'їзду, тримає вояків у цілковитій підпорядкованості Центральній Раді, як найвищому органові України, і в той же час до Тимчасового російського уряду зберігає певну толерантність, щоб не дати приводу до збройного конфлікту, до якого Україна ще не була підготовлена". На Першому військовому з'їзді, який розпочався 22 травня 1917 р., виявилися дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з М. Міхновським була за негайне проголошення самостійності України й розглядала створення сильної армії як необхідну умову побудови держави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію.
Більшість делегатів з'їзду погодилися з тим, щоб поступово продовжувати роботу зі створення української армії, формуючи окремі полки. Власне на з'їзді перемогла лінія Центральної Ради та лівих партій. Для реалізації цих рішень було утворено Генеральний військовий комітет, головою якого обрали С. Петлюру. Проте одностайності серед членів комітету не було, переважала позиція лідерів Центральної Ради. Його діяльність була спрямована переважно на культурно-організаційну роботу серед військ.
Лідери Центральної Ради мали надію мирно полагодити справи з Тимчасовим урядом, сподівались на сприяння лівих російських партій, стояли на позиції федеративного устрою Росії, вірили обіцянкам "демократів". Тому Центральна Рада і керівництво лівих українських партій стримувало українізацію військових частин, відправляючи їх з України на німецький фронт.
Політичний провід Центральної Ради покладав великі надії на переговори з Тимчасовим урядом і більшовицькою Радою депутатів, але вони в Петрограді провалились. Російський уряд відмовився піти на будь-які поступки, виступив проти українізації армії, а керівники більшовицької Петроградської ради навіть не прийняли делегацію. За пропозицією Центральної Ради 18 червня 1917 р. С. Петлюра скликає II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на погрози О. Керенського віддати учасників з'їзду під військово-польові суди, до Києва з'їхалось 2308 осіб, які репрезентували 1,6 млн українських військових. Делегати розкритикували політику Центральної Ради за зволікання у питаннях державотворення і розбудови власної армії. Цим з'їзд фактично висунув ультиматум Тимчасовому урядові, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. Було підтримано дії Центральної Ради, закликано народ неухильно виконувати усі її постанови. Делегати зажадали негайного виконання рішень І Військового з'їзду щодо українізації армії.
Значною мірою саме під тиском військових делегатів і представників селян Центральна Рада зробила перший крок до проголошення самостійності України. Спочатку на з'їзді, а потім урочисто на Софіївському майдані було проголошено І Універсал, де, зокрема зазначалося: "Віднині ми самі будемо творити українське життя... Хай буде Україна вільною... але не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською".
Універсал з великою радістю і ентузіазмом зустріли всі українці. Проте не можна не звернути уваги на те, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, що продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, не на його силу. Жодним словом універсал не згадує про проблему власної армії чи українізацію наявних збройних сил. Всеукраїнський військовий з'їзд сформував український уряд. Згідно з І Універсалом, як відомо, створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Першим військовим міністром стає С. Петлюра.
Щодо позиції Центральної Ради, її керівництва у справі українізації армії вельми промовистим є епізод, який згадує в своїх мемуарах М. Грушевський. 4 липня до нього прийшла депутація від ешелону, що прямував із Саратова на фронт. Солдати ешелону — українці — оголосили себе полком ім. М. Грушевського і просили голову Центральної Ради прийняти від них парад. М. Грушевського бентежила не лише делікатність прохання щодо найменування частини, а й перспектива відмови солдат їхати на фронт. Після певних вагань він погодився прийняти парад лише за твердої умови, що солдати негайно вирушать на фронт. Ці події були досить показовими. Процес українізації військових сил відбувався знизу. Центральна ж Рада, кинувши у маси притягальні лозунги національного відродження та згуртування, домагаючись легітимізації цього процесу, вкотре виявила непослідовність, не зважилась опертися на підтримку власного населення, примножити тим самим свою силу, авторитет. Вона, як не дивно, продовжувала більше прислухатись до позиції Тимчасового уряду. А той по-своєму, по-великодержавницьки сприймав коливання Ради, дуже реалістично розраховуючи, що без належної фізичної сили, без збройної опори вона не є серйозною загрозою, не зможе протистояти грубому натиску, змушена буде згодитися з тим, що їй буде продиктовано з Петрограда.
Заступник голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський відзначав: "Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути в Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкоджало, і переважно залогами в Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважною більшістю московських військ, "верных Временному правительству" й ворожих взагалі українському національному рухові".
Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, жодна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена в Україну або на один з українських фронтів.
Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки й оголошувалася широка програма соціально-економічних реформ.
Залишаючись на автономістсько-федералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідно-соціалістичної влади. Це призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.
Рада народних комісарів оголосила Центральній Раді ультиматум. Застерігалось, що в разі невиконання поставлених вимог через 48 годин Росія вступає в збройну боротьбу з військами Центральної Ради. У відповіді на ультиматум, підписаній В. Винниченком і С. Петлюрою від імені уряду України йшлося: "Стан війни між двома державами Російської республіки Генеральний секретаріат вважає убивчим для справи революції і для торжества інтересів робочих і селян. Секретаріат всіляко уникає кривавих засобів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великороси беруть на себе всі подальші братовбивчої війни, вимусять Генеральний секретаріат прийняти їх виклик, то Генеральний секретаріат ніскільки не сумнівається, що українські солдати, робітники і селяни, захищаючи свої права і свій край, дають належну відповідь народним комісарам".
Але братовбивча війна не лякала більшовицький уряд. Імперські амбіції, страх втратити владу взяли гору над здоровим глуздом. Червона орда посунула в Україну. Війська Муравйова захопили Харківщину, Донбас, Полтавщину, Катеринославщину, на початок січня підійшли до Києва. Окрім невеликих загонів і Слобідського Коша під командуванням С. Петлюри, їм практично ніхто не чинив перешкод. Українські корпуси імені різних гетьманів або переходили на бік більшовиків, або заявляли про свій нейтралітет. Це був жорстокий наслідок страшних помилок з боку політичного проводу Центральної Ради у недооцінюванні будівництва власної армії, національно свідомої та відданної ідеям України.
12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін названо Східним фронтом, він становив більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.[4][5] Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.
Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.[6] Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.
Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:
«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»… [7]
У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.
Звернення до «До українського студентства»:
(«Нова Рада» за 11 січня 1918 р.)
Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.
Наступного ранку 29 січня 1918 року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.
Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.
Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.
Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати становили не менше 300 осіб. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.[8] Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.
Ось як описує ці події колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко :
"Коли з боку Бахмача і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ні єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидку загін зі студентів та гімназистів старших класів і кинули їх — буквально на забій — назустріч прекрасно озброєним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на «позиції». У той час, коли юнаки (в більшості ніколи не тримали в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, начальство їх, група офіцерів, залишилася в поїзді і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без клопоту розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті хто знаходилися в поїзді поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні хвилини, щоб захопити з собою відступаючих… Шлях на Київ був тепер зовсім відкритий "(Дорошенко, " Війна і революція на Україну ").
В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місцевих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.
Політичне протистояння досягло апогею після I Всеукраїнського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний зв'язок з Радянською Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.
Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу - самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР.
27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов'язувалися допомогти звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.
На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. В історії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву - період Гетьманату або Української Держави.
Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади - мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, також він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розвиток революційних процесів, які оцінювались як деструктивні, а потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціально-економічні реформи.
За період свого правління гетьманському уряду вдалося досягти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя - була встановлена українська грошова система, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До позитивних моментів можна віднести й розширення кола зовнішньополітичних стосунків Української Держави; проведення судових реформ тощо.
Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присутності в Україні німецько-австрійського окупаційного війська, що виступало основним гарантом державної стабільності. Всі кроки в економіці супроводжувалися непопулярними заходами в сфері соціальної політики. Залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосування карних загонів проти селянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. Не сприяла зміцненню позицій уряду й наявність серед вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську Державу як тимчасову і як плацдарм для відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація на інтереси імущих класів не вела до консолідації українського суспільства навколо національної ідеї, а навпаки - поглиблювала розкол у ньому.
Все це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, а опозиція щодо нього, яка виникла з перших же днів після перевороту, дедалі посилювалась. Вже всередині травня 1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український Національно-Державний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопаді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5-ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії - гетьман втратив підтримку Німеччини, яка програла I світову війну і підписав непопулярний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. вона переможно ввійшла до Києва.
З приходом до влади Директорії було проголошено відновлення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій заявлялося, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Конгрес, який мав відіграти роль передпарламенту.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Становище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю.
Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. З півночі, негайно, після повалення гетьманату, посилився рух радянських військ. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під керівництвом генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти.
Складна зовнішня ситуація погіршувалася й внутрішньою нестабільністю, бо всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням залишалася форма організації влади. Частина членів уряду Директорії стояла на парламентських позиціях, інша - почала схилятися до Рад. В. Винниченко запропонував компромісовий варіант - створити трудові ради. Але Директорії так і не вдалося створити систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії.
В цей же час відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об'єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗуНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - К. Левицький.
Але з таким розвитком подій у Галичині не змирився польський уряд, розпочавши збройний наступ на Львів. Майже три тижні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, але в кінці листопада вони його залишили. Народна Рада спочатку перемістилася в Тернопіль, а потім у грудні 1918 р. в м. Станіславів (нині !вано-Франківськ), де й пробула майже півроку.
У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об'єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.
Чому українці постійно стають на ті самі "граблі" історії?
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
ГЕРОЯМ КРУТ
У тім далекім вісімнадцятому році
На першому до Волі кроці
На УНР Державу молоду
Росія кинула червоную Орду!
Ті окупанти сунули із півночі і сходу,
Як допомога «братнього» народу
Під гаслами: «земля – селянам!»
Свободу в’язням уркаганам!
Робітникам заводи, ЩІ!
ХОХЛИ принишкли, і в кущі!
В таких і хата чомусь скраю!
Бог не бере таких до раю!
І лиш студенти-патріоти,
Які в спромозі кинутись на ДОТИ
На зустріч вийшли тій Орді
В свої ще роки молоді.
Під Крутами в нерівному бою
Там захищали землю, честь свою!
Було їх 300, як спартанців.
Їм би дівчат любить,
Ходить на танці,
А їх відважні, юнії СЕРЦЯ
За Україну бились до кінця!
Це наші Спартанці!
Це наші Герої!
Москва запевняла – Петлюри «ізгої»
Недолюбили, недожили
І найдорожче - Життя віддали.
Щоби нащадки сказати змогли:
- Я, УКРАЇНЕЦЬ!
- Я, маю ДЕРЖАВУ!
Яку не віддам москалям на розправу!
Використані джерела
1. Кобзар
4. Вікіпедія
Немає коментарів:
Дописати коментар