15.12.2011, Ігор Лубківський, Портал українця
Досвід української незалежності засвідчив нам дві діаметрально протилежних речі.
З одного боку – надію на вільне й заможне життя, а тому й віру в таку державу, яка буде з повагою ставитися до своїх громадян.
З іншого – абсолютно протилежний цьому досвід реальності. Чому так?
…і якими були?
Деякі особливості українського національного характеру більш як 150 років тому описані Миколою Костомаровим у статті „Дві руських народності”.
Це повага до себе і до інших, віротерпимість і розуміння, незвичне поетично-духовне ставлення до жінок і природи, вільнолюбство, а тому й готовність захищати свою свободу.
Але особливо цікавим є міфологічно–релігійне сприйняття українського народу – його православні вірування органічно злилися з колишніми язичеськими уявленнями, з вірою в силу матінки-Природи і любов’ю до неї.
Це ще й досі віддзеркалюється в нашій обрядовості – різдвяних колядках і великодніх писанках, сакральному дійстві Івана Купала і трансформованому святі врожаю, що в християнство увійшло під назвою Спаса.
Більшість цих свят символізують зародження нового життя, а тому й мають яскраво виражену жіночу природу.
Коляда – народження нового Сонця, яйце (писанка) – символ нового життя, свято Спаса, як символ нового врожаю, теж символізує життя.
І тільки свято Івана Купала символізуючи як зачаття, так і народження, відображає одночасно як чоловічу, так і жіночу енергії.
Ця жіноча енергетика, до речі, збереглася у православному християнстві ще й у вигляді небесної мудрості – Софії –столиця Болгарії Софія, головний храм нашої країни – храм Софії, осіннє свято Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.
Крім того варто відмітити, що фактично існує два різних язичества.
Одне – войовничо-деструктивне, що було введене в давньоруську історію України Рюриками у вигляді культу Перуна – Бога Грому і Війни.
Інше – життєствердний культ сонячного Бога, який в Україні існував у подобі поклоніння Даждь-Богу, чи, можливо, Сварогу – історики ще дискутують з цього приводу.
І коли ми говоримо про язичеські корені християнства, то маємо на увазі саме цей сонячний, позитивний аспект прадавньої віри.
Бог і колективне несвідоме…
Але до чого все це?
А до того, що всі наші уявлення, наше колективне свідоме й несвідоме, безпосередньо керують нашим життям. А більша схильність до чоловічого чи жіночого архетипів відображається у способі нашого мислення.
Чоловічому мисленню притаманна здатність до поділу – аналіз, дуалістичність „так-ні”; жіночому – здатність до узагальнення, а тому й згладження подібних протилежностей.
В ідеальному варіанті вони взаємно компенсують одне одного, утворюючи гармонійне ціле.
Але в сучасній українській ментальності ми замість цього бачимо зовсім іншу дисгармонію – не в міру показну чоловічність ззовні та авторитарний „матерналізм” всередині.
Це формує суспільство якогось дивного, спотвореного матріархату. Нами керують чоловіки, якими неявно правлять жінки – через інфантильне виховання власних синів, через свою любов до сексуально занепокоєних недомужчин, через антипатію до вільномислячих особистостей.
Звідси – й значна частина проблем України: нездатність мислити інакше, як тільки за логікою „або-або”, прихована ненависть до успішних жінок, які здобувають кар’єру ціною власних зусиль, не користуючи жодного мужчину, показна категоричність суджень, за якою часто приховується інфантильність та несформованість характеру.
Це стало результатом втраченої з плином історії здатності поклонятися природі і сприймати жіночу складову мудрості, а тому й гармонійно поєднувати чоловіче з жіночим; аналіз з синтезом.
Таким чином ми й згубили своє вміння творити і здатність любити. Тому й маємо державу-монстра, що поїдаючи сама себе, знищує власну країну.
Людина і Бог...
Жодна держава не має майбутнього, якщо не сприяє розвитку тих людей, які в ній живуть – бо люди й країни без держави можуть існувати, як-от наша Україна, а от держави без країн і людей – ні.
Можна, звичайно, надумати якусь іншу ілюзорну ціль, якій служитиме така держава, але якщо нехтувати людьми, то й ця „вища” ціль рано чи пізно виявиться черговим монстром.
Стане таким же дитям кровожерного Перуна, що вимагатиме нових людських жертвоприношень, як і давніше – незалежно від того, в якій саме формі ці жертвоприношення будуть здійснюватися.
Але не все так просто. Навіть схиляючись перед людиною, можемо наробити нітрохи не менше помилок, ніж тоді, коли слідуєш якимсь абстрактним чи ілюзорним цілям.
Беручи за ідеал людину, якою вона є „вже і зараз” і фіксуючи таким чином її теперішній стан, ми фактично прокладаємо усім її недосконалостям пряму дорогу в майбутнє, а тому й зупиняємо будь-який її розвиток.
Таким чином по-суті йдемо проти Бога; знищуємо в людині ту іскру вищої сили, яка зберігає в собі сенс і таємницю її існування.
Проте нітрохи не кращим було б зробити єдиною метою людини таке служіння Богу, яке буде жертвувати нею заради якихось віддалених цілей.
Маємо розуміти, що ніякий Бог не має розвиватися за рахунок людини (не має бути кровожерним), але й сама людина не має розвиватися за його рахунок (знищуючи Бога, знищувати своє майбутнє).
Так майбутнє людини залежить від того, наскільки некатегоричною здатна вона бути, чи може мислити адекватно (відповідно до ситуації) і гармонійно (відповідно до законів природи).
Що, до речі, цілком відповідає предковічним уявленням українського народу.
І тільки пройшовши поміж цими крайнощами, зможемо збудувати якесь краще суспільство.
Тож навіть віддане служіння людини Богу має означати не рабське поклоніння йому, як це прийнято в російській традиції, а повагу до нього, як до рівного собі у правах, але вищого за рівнем знань і можливостей.
Українці до Богів завжди ставилися як до рівних собі, але як до старших і мудрих, з належним рівнем поваги і любові.
Місія України…
В ієрархічній послідовності „Людина-Країна-Цивілізація-Всесвіт” місія країни – це те, що вона може зробити для всієї цивілізації з точки зору якихось вищих сенсів і прагнень – залежно від того, як сама усвідомлює і яким бачить розвиток усього Всесвіту.
Так виявляємо сутність ідеї України – сприйняття природи як не тільки земного, але й небесного, гармонійне поєднання чоловічого і жіночого, Бога і Природи. Ідеї, земним відображенням якої є:
Любов до природи в масштабах всього світу; прагнення зберегти в ньому доброту і ніжність – на противагу тому різновиду фемінізму, який роблячи з жінок чоловіків, робить світ ще жорстокішим.
Повага до себе і до інших – пріоритет гідності людини та її природних прав перед тими цінностями, які їх зневажають.
Люди рівні, але різні – віра в різноманітний світ, в таку його еволюцію, основою якої є прагнення до розвитку індивідуальних відмінностей окремої людини одночасно зі збереженням необхідності розвитку усього людства.
Віра в Бога та відповідальність перед людьми – розуміти інших та бути чесними перед собою, казати собі правду. Відповідати за свої теперішні і майбутні слова, наміри та вчинки.
Майбутнє України.
В системі ідеальних відносин „Людина-Країна” незрозумілою стає роль Держави – цього антиприродного утворення, що поглинаючи всі творчі сили людини, руйнує країну.
Антиприродного в прямому сенсі цього слова – „українська” держава нищить ліси і продає землі, забудовує береги річок і узбережжя морів, здає на десятиліття в оренду ставки та обгороджує собако-парканами громадські ліси.
За таких умов споконвічна ненависть українців до держави цілком зрозуміла.
Але й без неї не можемо. Тож маємо мріяти про державу „майже непомітну”, яка ставши породженням суспільного договору, дозволить одним людям легше співіснувати з іншими. Але яка сама притому не стане суб’єктом примусу і насильства.
Вона має всіляко сприяти людині та не має шкодити в задоволенні її основних потреб, обмежувати які можна лише в двох випадках: або тоді, коли вони суперечать Природі (засмічують, руйнують її), або – Богу (Людині Майбутнього) – наприклад ставлячи людину вище її майбутнього або навпаки – знищуючи її ради цього майбутнього.
Не має держава обмежувати й право громадян самостійно заробляти необхідні їм кошти.
Максимум видів діяльності, які не використовують праці найманих працівників, взагалі не повинні вимагати ніякої реєстрації – як-от зелений туризм, вирощування сільгоспродукції чи репетиторство.
Вони мають оподатковуватися постфактум, лише після отримання громадянами прибутку, та й то – за умови, що той більший прожиткового мінімуму.
При цьому сплату податків можна стимулювати нарахуванням трудового стажу, необхідного для збільшення розміру пенсійного забезпечення. А розпочинати підприємницьку діяльність слід дозволити не реєструючись у перший же день.
Друга функція держави – забезпечити хоча б мінімум природних прав людини: створити гуртожитки для дітей-сиріт та малозабезпечених громадян, надавати соціальну роботу бідним.
Змінити функцій міліції – від захисників державного режиму до регулятора відносин між громадянами. Утримувати мобільну й боєздатну армію.
Гарантувати громадянам право на відшкодування збитків, нанесених державою – навіть тоді, коли це стається не внаслідок її дій, а бездіяльності: високого рівня злочинності, заподіяння людині шкоди зіпсованими продуктами чи фальсифікованими ліками, тощо.
Але основне, що на противагу державі, суспільство само має обороняти право народу на всю повноту державної влади і необхідної йому для цього інформації; право обирати і позачергово змінювати представників влади; право встановлювати зарплату і винагороду найнятим народом чиновникам-управителям; можливість здійснювати контроль за діяльністю судів і прокуратори.
І аж тоді, можливо, ми хоча б трішки наблизимося до своєї „Країни мрій”, створимо державу, в якій вже не страшно буде народжуватися...
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар