Лілія Шульгіна, укр. туристичний журнал "Мандри"
Насамперед хочу відмітити, що вже майже три роки пройшло з тих пір, як пролунав переможний марш Мендельсона і мою фортецю було підкорено. З тих пір я викинула всі ці штуки-дрюки з голови, навчилася готувати їсти, і менше за все мені б хотілось, щоб ця стаття потрапила до рук мого коханого чоловіка – українця, до речі.
Проте, перш ніж стався той переломний момент, мені, як маркетологу за освітою, випало провести певні «польові дослідження» в галузі міжнародної чоловікології. Порівняти імпортний продукт з вітчизняним, так би мовити.
«Небезпечні турецькі хлопці»
Уперше із «заморськими фруктами» я зустрілася на поромі Одеса-Стамбул, коли ми з сестрою Валею – дві студентки – пливли до Туреччини у волонтерський табір, організований молодіжною організацією «Альтернатива». Пором виявився найдешевшим способом переправи до місця призначення і, як потім з’ясувалося, – найвеселішим.
Ми з Валею зручно влаштувались у своїй каюті – коробці розміром 2 на 2 метри, без вікон, із чотирма ліжками. Чомусь наявність двох зайвих спальних місць нас не турбувала... до тих пір, поки двері раптом не відчинились – і на порозі виросли дві здоровенні постаті.
– Толга і Мустафа, – відрекомендувалися вони. – Це наша каюта.
– Е… А ви... точно… не помилилися номером?! – Нашим очам стало тісно в орбітах.
Вони не помилилися. Турками в Україні здавна заведено дівчат лякати, тому нас, двох світлооких і світло-русих, взагалі не хотіли відпускати до Туреччини. Ми були добряче налякані таким поворотом сюжету – це ж дві ночі доведеться з ними спати в цій герметичній коробці! Ніхто й на допомогу не встигне прибігти в разі чого!
Скандал не допоміг – вільних кают не було. Тому нам довелося змиритися зі своєю долею, а всі гроші про всяк випадок аж до Стамбула тримати в спідній білизні.
Усіх, хто чекає гострого детективного сюжету, я мушу розчарувати. Толга і Мустафа не тільки не пограбували і не зґвалтували нас – вони стали нашими ангелами-охоронцями ті два тижні, що ми пробули в Туреччині. Довели, поселили, нагодували, напоїли, показали, розказали, навіть врятували одного разу, коли ми ледве не втрапили в халепу. А наостанок повчально прорекли:
– Дівчата, будьте обережні – в Туреччині дуже небезпечні хлопці...
Еге ж... Хто повірить? Наші стереотипи було вже раз і назавжди зламано! Тим паче, що турки виявились всі як один красенями, з густим чорним волоссям і жагучими очима. Це вже потім у них відростає живіт і сивіють скроні. Так, це все потім.
Наступного разу з «небезпечними турецькими хлопцями» ми зустрілися рівно за рік, коли приїхали до Туреччини мандрувати автостопом. Доля нас занесла до невеличкого поселення Гьореме, що в дивовижному районі Каппадокія в Центральній Анатолії.
У цьому містечку, в туристичному інфоцентрі, може, й досі працює хлопець на ім’я Саваш Їлдиз (саваш – турецькою «війна», а їлдиз – «зірка»). Так ось, цей «зірковий воїн» влаштував цілий спектакль у жанрі трагікомедії на автостанції, коли ми від'їжджали!
Квитки у нас у руках, рюкзаки – в багажному відділенні, автобус заведений, рушає. Ми вже в думках прощаємось із цим чудовим містечком, далі – дорога назад до Стамбула і додому. І раптом – стоп, машина! Під колеса кидається Саваш, махає руками, вимагає відчинити двері, влітає в автобус і на колінах благає залишитися ще на один день! Поки ми з сестрою не встигаємо отямитись, він вже тягне з автобуса наші рюкзаки! Далі – більше. У нас вагомий аргумент – куплені квитки. За дві хвилини його товариш приносить нам квитки на завтра, ці залишається тільки викинути...
Я не знаю, що б зробили ви на нашому місці, а ми, як будь-які нормальні дівчата, ще на день залишилися в Гьоремі. І провели там ще один божевільний день, покаталися на повітряній кулі, побачили турецьку ніч.
До чого це я?.. А! До того, що турецькі хлопці здатні на вчинок, на романтику, чорт її забирай. Здатні носити на руках і цілувати пісок. Цього, мені здається, хоче кожна жінка!
Хоча в цієї медалі є й зворотний бік – легко запалюючись, турецькі зірки так само швидко згасають. А потім знову спалахують – тільки вже в іншій галактиці... Тому дівчата – будьте обачні і не кажіть, що я вас не попереджала.
Узбекистан – за принципом тюбетейки
Заморські фрукти завжди приваблюють екзотикою. Це як манго або фейхоа. Їх мало, вони дорогі і їх багато не з'їси. А все одно рано чи пізно повертаєшся до яблук, тому що все-таки яблука більш звичні для українського організму.
Наприклад, яка емансипована українка хотіла б опинитись на місці Шамсії – дружини узбека Урунбека, в якого в гостях я побувала кілька років тому під час поїздки до Середньої Азії. Сім'я Урунбека – це він, дружина і троє дітей, які живуть у Самарканді (друге за розміром місто в Узбекистані).
Найголовніше, ключове місце їх квартири (власне, як і будь-якої узбецької хати чи квартири) – це достархан – застелений килимом трапезний «стіл». Навколо нього, теж на килимах, з підібганими ногами сидимо ми – гості і хазяїн. Лускаємо солоні абрикосові кісточки, їмо виноград, говоримо «за життя».
До порогу кімнати підходить Шамсія, підносить чай. Через поріг вона переступати не сміє, чай з її рук підхоплюють діти і подають на стіл. Само собою, за стіл Шамсія сідати разом з чоловіками та гостями також не сміє. Для жінок робиться виняток тільки в тому випадку, якщо ці жінки – іноземки.
В Узбекистані я з подивом дізналась про те, що наш анекдот «про тюбетейку»* таки має історичне підґрунтя. Якщо Урунбек, повернувшись з роботи додому, кладе тюбетейку на лавку, Шамсія може спати спокійно. Якщо ж тюбетейка на вішалці – в Урунбека романтичний настрій, Шамсія – готуйся!
Шамсія ввечері з дому ні ногою. А Урунбек може піти відтягнутися з друзями в чайхані, покурити кальян.
…Шамсія не скаржиться. Урунбек – це її надія і опора, сильне плече і кам’яна стіна в одній особі. Сильний в узбецьких сім’ях (і, мабуть, в усіх мусульманських, закаспійських і закавказьких сім'ях також), як і має бути, чоловік. Це він оберігає свій гарем, це він і «коня на скаку» і в «палаючу хату». Її ж парафія – це «три К»: Kinder, Kueche, Kirche (з німецької – діти, кухня, церква).
Така ж сама ситуація в Грузії, Сирії, Єгипті, турецькій глибинці. Але їхні жінки не тільки не скаржаться, вони виглядають цілком щасливими і задоволеними життям. Вони мають авторитет у родині, жодне важливе питання без них не вирішується. Щасливі навіть ті, що ходять в чадрі лише з прорізами для очей. Якось в Єгипті ми запитали місцевих жінок, чи щасливі вони. Їхні чоловіки привезли їх на курорт, і ті жінки навіть купалися в одязі до п’ят і з закритими обличчями. «Це ви, європейці, наряджаєтесь і фарбуєтесь між люди, – відповіли вони, – а вдома перед чоловіком і дітьми ходите в брудних халатах і нечесані. А ми вдома маємо все, що забажаємо, і ходимо з макіяжем, прикрасами і в шовках».
Німеччина: хто з нас чоловік?
– А як же в Європі? – спитаєте ви. А в Європі все до гори дригом. Європейські чоловіки, мушу я вам сказати, до краю розбещені жіночою емансипованістю. Принаймні ті, з якими мої стежки перетинались.
Якщо в 45-річного неодруженого німецького парубка запитати, чому він досі холостякує, можна майже напевно почути у відповідь:
– А тому, що ніхто не пропонував одружитися.
По закінченні університету я рік провела в Мюнхені, працюючи за програмою Au-Pair. Акліматизація в новій країні, далеко від родичів і друзів, давалася нелегко. Я жила в підвальній кімнатці, єдине маленьке вікно якої затуляв від сонця лапатий кущ. А зсередини бідне віконце було прикрашене чорними шторами (господиня мала дуже неординарний дизайнерський смак).
Одним словом, потрібно було терміново заводити нових друзів, тому я й встромила свого носа на німецький сайт знайомств. Після історії, яка трапилась потім, я заріклася знайомитись по Інтернету, а тим паче з німцями.
Його звали Себастьян, і ми одразу встановили правило: ніяких довгих переписок, онлайн-дружба не для нас. Краще зустрітися в парку, вирушити до якогось музею, зазирнути в Хофброй Хаус (давня мюнхенська броварня). Сказано – зроблено.
Себястьян цілий день поводився, як набундючений індик, справжній представник вищої раси. Його шокували будь-які натяки на те, що цивілізація існує не тільки в Баварії. Про всіх німців такого не скажеш, але баварці найчастіше саме такі. Після того вечора я вирішила, що другого побачення не буде.
Наступного дня від нього прийшла sms приблизно такого змісту:
«Якщо ти вийдеш за мене заміж, зможеш залишитись у Німеччині легально. Подумай».
Я з переляку йому аж перетелефонувала:
– Що?!
– Ну, ти ж хочеш залишитись у Німеччині? Наважуйся!
Я вже трохи зібрала думки докупи:
– Та ні, я не можу. В мене поки що інші плани. В мене амбіції. Я хочу подумати про кар’єру.
– Не проблема, – відповів Себастьян. – Ти будеш думати про кар’єру і заробляти гроші, а я буду виховувати наших дітей!
Ні, ви мене вибачте, але в Європу я поки що не хочу! Та і наложницею якогось падишаха теж бути не готова! Як не крути, а своя сорочка таки ближче до тіла… В цьому я вже переконалась.
Анекдот про тюбетейку
Одружуються узбек та українка:
– Люба, знаєш, я повинен тебе попередити: якщо я прийшов додому і в мене тюбетейка на потилиці – значить, буде любов і ласка, якщо тюбетейку збоку – теж нічого страшного, але якщо тюбетейку насунуто на очі – краще не підходь…
– Милий, я теж тобі повинна дещо сказати. Якщо ти прийшов з роботи і бачиш, що в мене руки складені на грудях – буде любов і ласка, якщо руки вздовж стегон – теж нічого страшного, але якщо руки в боки – то мені фіолетово, де в тебе тюбетейка.
Короткі висновки з епізодичних контактів з чоловічими представниками інших національностей:
Росіяни (зокрема москвичі) називають усіх дівчат «малиш», а всіх українок – «хохлушками». В очах присутня іскорка зверхності, навіть якщо вони намагаються її приховати. Вважають киянок неземними створіннями на тій підставі, що в Києві протікає Дніпро, а у нього, буцімто, аура романтична.
Шведи – не розбалувані жінками-шведками універсальні солдати: прийшовши з роботи, закочують рукави, вдягають фартуха і стають до станка на кухні. Це свідчення однієї моєї давньої знайомої, яка в такому дусі й намагається виховувати свого чоловіка-шведа.
Поляки – веселі, «свої в доску» хлопці. Дуже близькі нам, українкам і українцям, по духу – я в польській компанії зустріла не один Новий рік. Ці завзяті хлопи можуть навчити пити навіть українців: в Україні є вислів «п'яний, мов чіп», а у французів – «п'яний, мов поляк».
Араби – більших прилипал важко уявити, і не тільки в Єгипті, а незалежно від середовища їхнього проживання. Перебуваючи у відрядженні в Штутгарті, я до свого готелю пролазила тільки через кущі, ховаючись від араба Алі.
Австрійці та німці – практичні й економні до скупості. При тому, що будинок, в якому я жила, знаходився в багатому районі Мюнхена, а господар був поважним архітектором і на «ти» з нащадками королів, приймати ванну мені було суворо заборонено з метою економії води – тільки душ.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар