Україна капіталістична чи феодальна?

26.05.2011, Сергій Грабовський, "Український тиждень" Хто не чув про те, що в Україні у 1990-ті, мовляв, відбувалося первинне накопичення капіталу, що саме це і спричинило всі тодішні суспільні лиха, зокрема, невиплати зарплат, появу рекету, загарбання державної власності, численні вбивства бізнесменів і політиків та авторитарний стиль правління Леоніда Кучми?

Хто не знає про те, що нині в Україні вже утвердився капіталізм, і тому невпинно зростають ціни на споживчі товари та утримання житла, за все, навіть за безплатні (якщо вірити Конституції) медицину та освіту слід чимало платити, а проста людина безправна перед великим бізнесменом і дрібним чиновником? Хто, зрештою, не бачив на телеекранах учасників руху «Антикапіталізм» – нових українських лівих, котрі вбачають у капіталістичних відносинах головну загрозу країні та її громадянам, джерело всього найгіршого у сьогоденні?

Чули? Повірили? А тепер забудьте про те, що ви чули і в що повірили. Тому що українська реальність значно складніша, ніж запозичені з підручників схеми. Адже ту соціально-економічну систему, що створена в Україні за останні 20 років, од сили можна називати капіталізмом; великі статки фінансово-промислових акул – це ще не капітал; про класи ж у західному сенсі слова, зокрема й середній, говорити не доводиться, навіть у розумінні Карла Маркса, зафіксованому в «Капіталі». Й ось чому.

Що таке капіталізм? Його матеріально-технічна оболонка – це те, що називають індустріальним суспільством; це раціонально вибудована система розширеного машинного (в нашому випадку – автоматизованого та комп’ютеризованого) виробництва товарної продукції; юридичне наповнення – це правова держава з вельми жорсткими і «холодними» стосовно індивіда, але для всіх обов’язковими нормами; соціальна структура його базується на макрогрупах – класах (стратах), – та об’єднаних як відносно стабільними умовами життя та способами одержання необхідних для нього засобів, так і певними ментально-психологічними константами плюс (що не найостанніше за значенням) можливістю вільно обстоювати свої інтереси політичними методами. Капіталізм передбачає домінування приватної власності на засоби виробництва, юридичну рівність усіх учасників економічного й політичного життя та свободу (в межах законів) суб’єктів господарювання.

А тепер – увага! – ключове запитання: чи є в Україні приватна власність на засоби виробництва? Запитання не таке просте, як видається. Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, процитую фрагмент зі скарги реєстрових козаків польському сеймові 1648 року – тут мова йде саме про засоби виробництва тієї доби, про козацьку власність: «Хутори, сіножати, луки, ниви, рілї, стави, млини – щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків – силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалїчили... Щоб тільки у нас котрому сподобало ся – чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше – відступай йому, нїби то продажею, але пів-дурно; а не відступив – тодї журись, неборако-козаче, собою!.. Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до вязницї, давши аби яку причину: викупай тодї, козаче-небораче, душу свою до наготи – давай своє в нагороду». (цитую за М. Грушевським).

Як бачимо, у реєстрових козаків (йдеться-бо не про голоту, а про публіку заможну, зі своїми ставами та млинами) начебто є приватна власність, яка дає змогу займатися розширеним товарним виробництвом (відомо, що збіжжя з України у ті часи через Гданськ надходило до Західної Європи). А водночас власність ця будь-якої миті може опинитися в руках урядовців чи магнатів, якщо їм заманеться. Хоча начебто є якісь закони, але виконання їх ніким і нічим не гарантоване, можна, звісно, скаржитися сейму чи королеві, та чи дасть це результат? Ні. Однозначно ні. Варто звернути увагу на рік, коли була написана ця скарга реєстровиків, – 1648-й...

Приблизно така сама ситуація з приватною власністю та капіталом в Україні. Ясна річ, не із власністю мільярдерів – там усе відбувається залаштунково, не так публічно й нахабно, але... От, скажімо, найбагатша людина країни торік, за даними журналу Forbs, потроїла (!!!) свої статки. Цікаво, як? Нові заводи не побудовані, пароплави-літаки – також. Загарбанням дрібної власності так не збагатишся. Проте, якщо згадати, що найбагатша людина до того ж є одним із чільних можновладців (не обіймаючи формально жодної посади, крім депутатської, так і Сталін тривалий час був рядовим депутатом), то неважко дійти висновку: утричі багатшим за рік можна було стати виключно за рахунок використання влади як важеля для збільшення власності та доходів. Не буває капіталістів, які так стрімко багатіють, – хіба що йдеться про гравців на фінансових ринках, але то радше лотерея, ніж бізнес. Отака-от в Україні «приватна» власність, захищена начебто усіма законами: вчора була ваша, сьогодні стала наша, бо тепер ми при силі, ми при владі.

Сформувалася ж ця квазіприватна власність зовсім не шляхом первинного накопичення капіталу. Адже ще до початку 1990-х великий капітал був накопичений і концентрований, виробництво в СРСР було крупнотоварним, аж надто деформованим за всіма структурними параметрами. Була потужна виробнича й науково-технологічна база економіки, правда, не дуже придатна за своєю структурою для ефективного використання в сучасному світі, позак практично весь СРСР був гігантським військово-промисловим комплексом, із незначними доважками цивільного господарства. Звісно, цю базу слід було докорінно реструктуризувати, але основу ж мали. Тепер її у багатьох галузях уже немає. Не було у нас і «дикого капіталізму», адже це не капіталізм, коли не відбувається капіталізації підприємств, їхної постійної модернізації, зростання частки виробничого споживання, інвестицій тощо. Донині майже всі приватизовані виробництва, коли йдеться про важку металургію, гірничу справу чи машинобудування, просто використовуються на повну потужність без заміни основних фондів, до повного спрацювання і навіть більше. Щодо кількості заводів та фабрик, верстати та інше причандалля яких новий власник просто порізав на метал і продав, не так легко перерахувати, навіть приблизно; ясно одне, що рахунок іде на сотні, якщо не на тисячі, беручи до уваги й дрібні виробництва у райцентрах. А як розпорядилися нові хазяї Чорноморським морським пароплавством, куди зникло це величезне крупнотоварне об’єднання?

Видається, ймення олігархічного недокапіталізму чи кланово-олігархічного капіталізму для того ладу, який закріпився в Україні, надто вже гучне. Бо ж у третьому світі такий устрій склався внаслідок недорозвиненості суспільства як в економічному, так і соціальному та політичному сенсах. У нас же все було не так, у нас відбувалися процеси не еволюції, а інволюції, тобто редукції, спрощення, втрати набутого. Це більше нагадує використання варварами загарбаних ними територій, скажімо, Римської імперії, її цивілізаційних досягнень із руйнацією кращого, що було в ній, і збереженням та розвитком гіршого. Тут не вистачає навіть понятійного апарату, взятого із Postcolonial Studies, яким наче цілком можна послуговуватися щодо України, котра була колонією Совєтської імперії. Сьогодні маємо компрадорський капітал, котрий «сидить на трубі», зав’язаний на колишню метрополію, а ще робить гроші на експорті низькотехнологічної продукції та сировини. А де ж капітал національний, найщільніше пов’язаний із внутрішнім ринком, тобто зацікавлений у зростанні добробуту та платоспроможності пересічних громадян, який є і в Індії, і в Єгипті, і навіть у Папуа? А якщо немає національного капіталу чи його майже не видно, то як бути з нацією? Сто років тому українські соціалісти висували теорію унікальності, себто безбуржуазності української нації (що цікаво: робили вони це у виданнях, фінансованих визначним аграрієм Симиренком). Насправді жодної унікальності тут не було – просто українська буржуазія не встигла сформуватися, а догматичні соціалістичні настанови Центральної Ради та Директорії дуже сильно зашкодили нормальному розгортанню процесів національної революції та ствердження української державності... А як нині? Складається враження, що ситуація в певному сенсі значно гірша, ніж тоді. Тому що тоді бодай був справжній капітал із регіональними («южно-русскими») інтересами, який міг перерости в капітал національний. Сьогодні ж назвати «нормальним» великий вітчизняний капітал язик не повертається...

Та і взагалі, чи можна назвати статки мільярдерів України капіталом? Багато грошей чи навіть дуже багато – це ще не капітал. А навіть найбагатший олігарх – не капіталіст. Скажімо, Білл Ґейтс за всіх його статків і всіх вибриків – зовсім не олігарх; він не засідає в Конгресі, не скуповує телебачення, не їздить на Майбаху і не рветься контролювати НХЛ. Крім того, він не будує навколо дачі семиметровий мур, як дехто в Україні, і навіть не п’ятиметровий, як інший дехто (у Сталіна був триметровий мур на дачі, до речі...). І річ навіть не в тім, що Білл Ґейтс витрачає мільярди на доброчинність; річ у тім, чому він це робить, який етос ним керує. Такий нестандартний марксист, як Анатолій Луначарський (уродженець Полтави, між іншим), стверджував: провідною рисою буржуазного етосу є чесність. Бо ж які нормальні товарно-грошові відносини, яке розширене виробництво можливі, коли бракує чесності в ділових операціях? Можна прагнути втопити конкурента, але не виходити за певні межі при цьому, бо порушення правил гри поверне проти тебе не лише силу закону, а й звичаю.

Тож недаремно виник термін «промисловий феодалізм», і він чи не найкраще відображає ситуацію, яка раніше панувала у деяких регіонах Української держави та секторах вітчизняної економіки, а вже півтора року як ствердилася у масштабах всієї країни. В Україні де-факто владарюють, поділивши її на зони впливу, «вугільні барони», «царьки латифундій», «металургійні магнати» та, звісно, «газові королі». Ця олігархічна публіка – це аж ніяк не клас, це лише кілька десятків осіб, якщо рахувати з членами родин, на всю 46-мільйонну країну, чи максимально кілька сотень осіб, якщо родичів включити до складу групи. Недавно ще олігархія України нагадувала зажерливу, безконтрольну і майже всевладну магнатерію Речі Посполитої, – за виїмкою етосу поведінки, в якому на першому місці перебувала все-таки честь, а не постійно порушувані «понятія». При магнатерії, ясна річ, купчилася чимала шляхта, готова підтримати своїх володарів голосами у парламенті (як нардепи у Радах попередніх скликань) та галасливими акціями на вулицях і площах столиці в обмін на ласку та доступ до благ. А за потреби дрібна шляхта організовувала рейдерські набіги на маєтності сусідніх магнатів чи на землі посполитих, котрі раптом вирішили, що й від них у цій державі щось залежить. А перманентний регіоналізм, сваволя магнатів, роздирання країни на шматки – це вже точне відображення у минулому десятилітті характерних рис життя першої Речі Посполитої! І раптом... Хоча ні, аж ніяк не раптом. Просто 2004 року український, так би мовити, третій стан посмів підняти голови, прагнучи обмежити сваволю тих «баронів» та «герцогів». Але поклав при цьому надії на «доброго царя»... зрештою і надії не справдилися, й абсолютистська влада в країні ствердилася, щоб захистити статки новітніх феодалів.

Але, звичайно, сьогодні надворі не XVI століття. Хоча й тоді вільні городяни у спілці з собі подібними обстоювали свої права перед владою. А в результаті дещо пізніше все вилилося у цілу низку революцій. От і для подолання олігархічного ладу, як і феодалізму, потрібні революції, – стверджують в один голос західні дослідники зовсім не марксистського штибу. До того ж у сучасному світі «промисловому феодалізму» протистоять не лише певні суспільні групи, а вся об’єктивна логіка розвитку, яка підштовхує ті чи інші країни до цивілізованих типів капіталізму та реальної демократії. Хоча, звісно, само по собі в історії нічого не відбувається.

Джерело