Єдність тілесного і духовного в процесі соціалізації особистості

Марія Пірен,

доктор соціологічних наук,
професор кафедри державної політики
та управління політичними процесами
Національної академії державного управління
при Президентові України

Проблеми осмислення співвідношення тілесного і духовного в процесі соціалізації особистості в глобалізаційну епоху є надзвичайно важливим чинником трансформаційних перетворень українського суспільства на демократичних засадах. У всіх періодах цивілізаційних суспільних змін проблема духовності осмислювалась представниками як релігійних, так і наукових шкіл. У статті автор ділиться міркуваннями щодо цих питань з позиції проблемного стану духовності в сучасному українському суспільстві.

Поняття соціалізація (лат. – socialis) означає розвиток людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.

Сучасні глобалізаційні зміни і трансформаційні перетворення в українському суспільстві суттєво впливають на соціалізаційні особливості особистості. Відбувається злам ідеологічних традицій, перегляд моральних, правових норм і духовних цінностей в суспільстві та в світогляді людей.

Дотримуючись підходів французьких науковців, розглянемо соціалізацію особистості як широкий комплекс взаємовідносин між людиною і суспільством, причому виокремимо аспект духовності в глобалізаційний період суспільного розвитку. 

Соціальність індивіда – це завжди конкретно-істотне явище, бо його основою є конкретно-сутнісні умови діяльності, які висувають певні вимоги до змісту і спрямування якостей та властивостей індивідів на даний період суспільного розвитку.

Вітчизняні психологи виокремлюють сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості – діяльність, спілкування і самосвідомість [1, с. 20]. Саме в такому ракурсі й розглянемо соціалізацію особистості. 

Соціалізація – це процес соціальності індивіда у відповідності з „вимогами”, „цілями” суспільства. Сучасне покоління живе в глобалізаційну епоху, епоху підвищення ролі людини як творця соціального світу і самої себе. Дослідниця феномена соціалізації В. Москаленко вважає, що соціалізація, формуючи наші звички, бажання, є одним із факторів соціального контролю та встановлення порядку в суспільстві [10]. З цим ми цілком погоджуємося, бо соціалізація людини відбувається в конкретних умовах її життєдіяльності. В процесі соціалізації у людини формуються соціальні якості, вміння, навички, знання, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин та затребуваних епохою змін. Соціалізуючись у суспільстві, ми ще й спостерігаємо за іншими людьми, за владою, політиками, керівниками трудових колективів. Якщо, наприклад, осмислювати діяльність депутатського корпусу та інших високопосадовців, то складається враження, що вони, соціалізуючись, не замислюються про відповідальність, а в більшості своїй дбають лише про власні корпоративні інтереси. У них завищені самооцінки, що не є суспільно-прийнятною нормою, бо чим вища самооцінка, тим більше місця гордині, яка не дає побачити свій вчинок і тверезо його оцінити та осмислити з позицій самоконтролю і духовності. Звернімо увагу на феномен духовності – „душі в індивіда”. Всім відомо, що душа важливіша за тіло. Вона є вічність, як сказано в Книзі „Буття” - Біблії [4].

Фізичне тіло – це „тимчасовий одяг”, який має послужити душі, а не зашкодити їй. Чи так ми розуміємо своє духовне єство в процесі соціалізації на даному етапі глобалізаційних змін?

Багато повчального й незвичного для нас дано нам в духовних книгах для осмислення проблем соціалізації громадян в суспільстві. Наприклад, заповіді Мойсея, де йдеться про закони буття, за якими мала б реалізуватися соціалізація, яких мусимо дотримуватися. Там, зокрема, сказано: „…і прибув Мойсей, та й оповів народові всі Господні слова та всі закони. І весь народ відповів одноголосно, та й сказали: Усе, про що говорив Господь, зробимо!” (Друга книга Мойсея: Вихід, 24:3). А чи зробило людство це? Ні! Особливо це видно в глобалізаційний період з його багатьма непростими викликами. Єдині ліки при цій хворобі українського суспільства, яке перебуває у кризовому стані, – це лікування душ як наших можновладців, так і решти громадян від негативних впливів.

Найважливіша функція політико-владної еліти - бути взірцем для свого народу. Чи є так? Ні, не є вона взірцем! Стан духовності української еліти надзвичайно низький. Тому й зупинимось на цьому чиннику як надзвичайно важливому якісному мірилі соціалізації особистості.

Про осмислення свого існування, свого життя, власне духовного єства ми мало дбаємо. Отже, якщо замислимося над сутністю життя, його духовністю, то мусимо, перш за все, подумати про наступні чинники:

· ставлення людини до людини;

· осмислення відповідального ставлення до свого внутрішнього стану;

· стосунки між людиною і Творцем (Богом).

Якщо ж випадатиме хоча б один із цих чинників, то міняється сутнісне поняття духовного життя особистості.

Кожна по-справжньому талановита особистість, наскільки дано їй таланту, прагне чесно його реалізовувати й показати ту проблему життя, яку покликана осмислити, як дар Господній. Талант має таку дорогоцінну властивість, що не може обманювати, бо в іншому випадку особистість перестає бути талановитою. Це засвідчують факти людського буття та історія розвитку людських цивілізацій. До прикладу, Т. Шевченко, Г. Сковорода, Г. Костюк, В. Вернадський потерпали за свої ідеї, проте реалізували талант.

У повсякденних відносинах з людьми ми підсвідомо більше довіряємо совісті людини, аніж встановленим у суспільстві законам і правилам. Тому й нормальні взаємовідносини між людьми можливі тільки доти, доки люди не втратили совість. До слова, у психології щодо феномена „совість” робилися спроби установити та осмислити наступні моменти. По-перше, чи є „совість” природною властивістю людини, з якою вона народжується, а чи вона є плід виховання і зумовлюється життєвими чинниками, в яких формується людина? По-друге, чи є „совість” проявом волі, розуму, почуттів людини, а чи вона є самостійною силою?

Уважний аналіз проблем, пов’язаних з феноменом „совість”, переконує, що вона не є наслідком (плодом) виховання чи фізичного інстинкту людини, а має вище, непояснюване походження (пов’язана з душею та Господом). Тут можуть бути також і інші думки.

Совість засвідчує, що існує вища справедливість. Рано чи пізно кожен отримує „нагороду” за свої вчинки: совісні й ті, що совісті суперечать. В класичній художній літературі совість утверджувалась як основна міра подій і вчинків, як основа основ людського буття.

І. Франко свого часу зауважив, що „якщо європейські літературні твори нам подобались, хвилювали наш естетичний смак та фантазію, то твори російських – мучили нас, затівали нашу совість, пробуджували в нас людину”. Отже совість є мірилом життєвих цінностей людини як суспільного феномена.

Грішник ненавидить праведника, бо в нього совість як критерій деформована, або він її і зовсім не має. Людина ненавидить того, проти кого грішить. Ненависть засліплює, заперечує Бога. Погляньмо: хіба по-Божому допускати корупцію, „прихватизовувати”, обдурювати людей обіцянками тощо? Але все це є у високому політикумі сучасної України. Це наша загальнонаціональна тривога: совість відкинуто на узбіччя. Якщо ми не будемо про неї думати, повертати її в суспільні відносини шляхом соціалізації, то зникнемо, як зникли римляни, коли для них основними гаслами суспільної свідомості стали критерії – „хліба і видовищ!” В Україні на даний час хіба не основним стало гасло: „влади і грошей!”? 

Тим часом в духовних Книгах людського буття та в „Євангелії” сказано, що кожен повинен мати міру у всьому: „Отож умертвіть ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, бо вона ідолослужіння” (Послання Св. Апостола Павла до коринтян, 3:5).

Що ж є негативом (гріхом) в процесі соціалізації людини? Запитання не з простих! Гріх – це порушення гармонії і створення хаосу в душі (внутрішньо людина розуміє грішні дії, але спокуса сильніша за її сили), хаос блокує благодатні сили, його совість не контролює. У кожного свій шлях і тільки його внутрішній зв’язок з Богом. Тому в процесі соціалізації людина повинна дбати про здатність розрізняти „добро” і „зло”, „міру речей”. Чи так є в сучасному соціумі? Лише частково! Більшість людей матеріальне ставлять понад усе. Проте рідко хто замислюється, яким шляхом воно набувається. Головне – якомога більше землі, нерухомості, грошей, влади. Наприклад, при досягненні влади помисли одні – як використати її заради власних корпоративних інтересів? Дуже суттєво, в даному контексті, сказано в Євангелії: „Ви дарма дістали, дарма й давайте” (Євангеліє від Св. Матвія, 10:8). Та в нашому суспільстві багаті багатіють, а бідних стає все більше. Ніхто ні владою, ні капіталом не ділиться.

В процесі соціалізації людина має набувати не тільки професійні знання. Духовні знання вона повинна набувати паралельно з професійним зростанням. Однак і тут спостерігаємо парадокси: не кожній душі можна давати духовні знання, злі душі їх використовують для обману. Соціалізуючись в суспільстві, людина повинна вміти усвідомлено контролювати свої вчинки, бути щирою. Що пропонують духовні канони щодо цього? „Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!” (Послання Св. Апостола Павла до коринтян, 9:7).

Таке усвідомлене добро породжує оздоровлення душі і дає наближення до Бога та здоров’я для фізичного тіла. „Отож коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. По правді кажу вам: вони мають вже нагороду свою!” (Євангеліє від Св. Матвія, 6:2).

В контексті соціалізації в глобалізаційний період слід мати на увазі, що моральність в соціумі має фізичну дію. Це враховують частково медики при лікуванні хворих, селяни при збиранні врожаю, депутати в парламенті, коли приймають рішення в інтересах суспільства. Наприклад, коли врожай поганий, то селяни в будь-якому куточку планети замислюються, а чим згрішило село в цьому році. Правда, в перехідних суспільствах про духовність думають менше, ніж про фізичне, матеріальне. Так є нині у нашому українському суспільстві. І такою була картина в минулому країн, що пройшли перехідний період.

Одне слово, доки людина примножуватиме свою безбожність, аморальність, доти природа примножуватиме свої виклики: Чорнобиль, мікроби, бурі, град, потопи, засухи тощо. Однак Бог справедливий до кожної людини. Ми часто спостерігаємо це у житті. Наприклад, коли люди отримують інформацію про вченого, політика, депутата, які творять чи створили зло, то у всіх на устах одне запитання: „Як вони, знаючи багато, не змогли навчитися двом речам: боятися Бога та поважати людей?” Чому про це не думають ті, хто творить зло? Бездуховність, войовничий атеїзм в СРСР призвели до цього. Сьогодні причиною цього є теж і низька самосвідомість особистості.

Виходячи з практики життя та аналізу людського буття, святитель Микола Сербський твердить, що найгірша людина не менше трьох разів у житті згадує про Бога: коли бачить праведника, що страждає за чужий злочин; коли сама страждає за чужий злочин; коли приходить смертний час. Він писав: „Як жаль, якщо уста твої повні нечистих слів, розум твій наповнений нечистих думок, серце твоє наповнене нечистих бажань та пристрастей! Тоді вся твоя зовнішня розкіш слугує поглибленню твоєї внутрішньої убогості; твоя зовнішня краса служить поглибленню твого внутрішнього безчестя” [15]. 

Задумаймося: які можуть бути наслідки соціалізації такої людини у суспільстві? Негативними! Вони не слугують ні людям, ні Богу. Тому доходимо висновку, що служіння Богу є водночас і служінням людям, а служіння людям є служінням Богу. 

Чи думає наша політико-владна еліта про це? Чи часто замислюємося над цим і ми з вами? Чи думаємо, що все, що ми робимо, є правильним? 

Ми рідко вимовляємо слово Бог. А часом дехто і заперечує його, бо не прийнято, бо живемо ще, до певної міри, марксистсько-ленінськими ідеологемами. Заперечення Бога в соціумі не доводить абсолютно нічого про Бога, а показує відстань між Богом і тим, хто його заперечує, тому й соціалізація особистості має бути пронизана духовністю.

До речі, духовна література свідчить, що окремі велети духу мали таку Божу милість – бачити й слухати велич Духа Господнього. Це Пантаджам і Шанкара в Індії, мусульманські суфії в Персії, Плотін із римлян, у Західній Церкві – Святий Франциск, Свята Тереза, мадам Гійон. У це життя ми послані не для того, щоб мати щастя, а щоб заслужити його своїм єством: думкою, працею, поведінкою. Сенека писав: „Раніше ти помреш чи пізніше – неважливо; добре чи погано – ось що важливо! А добре померти – означає уникнути тривог жити погано”.

Людина в процесі соціалізації проходить різні іспити на землі для того, щоб удосконалити свою душу та більш духовно жити, щоб не було переваг фізичного. Ми на землі пов’язуємо наше вміння діяти соціалізаційно, але в процесі соціалізації втомлюємося мирськими справами, мирська суєта нас цілком „охоплює своїми лещатами”. Тоді говоримо: „Дайте спочити моєму тілу! Дайте спочити моїй душі!”. Або, як пише Святитель Микола Сербський: „Дайте мені Бога!” [4, с. 159].

У цьому контексті цікавою є проблема: коли ми відпочиваємо (наше фізичне тіло), чи відпочиває наша душа? Вночі душа працює так само, як і вдень. Це засвідчують як фізіологи, так і високодуховні мислителі. Вночі душа узагальнює і засвоює денний досвід. Вночі ж душа формує свій погляд та оцінки діям особистості в соціумі.

Мусимо пам’ятати, навчають нас Книги Буття, що у процесі соціалізації особистості та реалізації її людські страждання ніколи не можуть перейти міру. Бог стежить за кожною людиною уважніше й милостивіше, ніж будь-який садівник за своїм садом. У народі кажуть: „Бог не дає більше випробувань, ніж людина може витримати їх”. Кожен із нас несе свій хрест...

Наша душа має здатність зору, слуху, нюху, смаку і дотику, і ці прояви душі ми відчуваємо через наше фізичне тіло. Цікаво є й те, що Творець дає нам фізичне тіло і такі обставини, через які ми можемо удосконалювати нашу душу. Тобто в процесі соціалізації ми реалізуємо себе через реалізацію життєвих проблем. Усе, що трапляється з нами в життєтворчості, – це сходинки до духовного чи бездуховного. Ми ж люди настільки заклопотані мирським, мирською суєтою, що не завжди хочемо чути Господа, який попереджає нас не робити духовні помилки, щоб не занапастити душу. Щодо цього Ісус Христос зауважив: „І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу і тіло вам занапастити в геєні” (Євангеліє від Св. Матвія, 10:28). 

На наших очах відроджуються храми, але чи наповнені вони віруючими, чи звучить у них щира молитва? Ми бачимо, що вчорашні апологети вульгарного матеріалізму намагаються нині стати союзниками Церкви. Їх нова тактика – залишити храми і навіть відновити, але зруйнувати храм людської душі.

Людина не є Творцем, щоб творити свою життєву силу. Вона є лише відкритою для отримання Божественної сили – благодаті. Або ж є закритою для неї.

Якщо людина не розуміє свого призначення на Землі – творити добро і починає шукати щастя лише у фізичному (тілесному комфорті), то досконалого, духовного щастя вона не знайде, маючи навіть великі матеріальні статки. Це ми бачимо в сучасному українському суспільстві. 

Наведення порядку в собі – важлива проблема для гідної соціалізованої особистості. Наприклад, навіщо говорити про норми поведінки для якоїсь людини, коли ми знаємо, що жадібність, боягузливість, самовпевненість не дадуть їй можливості їх дотримуватися? Навіщо писати закони, знаючи, що вони залишаться тільки на папері? І так буде доти, доки не усвідомимо: нічого, окрім духовності та безкорисливості кожної людини, не примусить будь-яку систему працювати так, як вважається нормою.

До прикладу, можна загнати „в глухий кут” хабарників, рекетирів, рейдерів, інших незаконослухняних членів суспільства. Однак допоки залишаються потенційні хабарники, рекетири, рейдери тощо, то залишається й загроза, що вони протопчуть собі нові стежки, щоб продовжити старі справи. Неможливо зробити людину доброю лише за допомогою законів. Можна скільки завгодно збільшувати кількість міліціонерів, представників силових структур, вдосконалювати їх оснащення, розширювати мережу тюрем, але проте суспільство від цього кращим не стане. Ось чому наведення порядку „в собі” має стати звичайною нормою для кожної людини. Цьому необхідно вчити людину з дитинства, в сім’ї та відповідних інститутах держави. І у цій справі великі надії покладаються на психологів. Правомірною буде теза, що моральне суспільство має складатися з моральних людей, які мають високі духовні якості. Це дається в процесі соціалізації. 

А чи багато маємо наукових напрацювань у цій сфері? Думаю, що ні. Хоча й маємо окремі дослідження, які переконують затребуваність духовності в суспільстві. Зокрема, академік І. Бех зазначає, що „духовність передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі й зосередженість на моральній культурі людства” [3, с. 124]. Та й проблема нашої соціалізації дає надзвичайно широкий вихід на предмет осмислення нашого буття, очищення соціуму через очищення нас самих в процесі соціалізації. 

У цей вік насильства, жорстокості лунає спокійне тверде слово Євангелія та його проповідників, Святих Апостолів про те, що кожна людина звітує у своїх вчинках, словах і думках, що „нема нічого прихованого, що не відкрилося б” (Мф. 10, 26). Правда переможе повсюди: у світовому ладі й у кожній людській душі; цей час настане. 

Основні думки вчення Святого Письма щодо соціалізованості Апостол Павло висловив у 2-му Посланні до коринф’ян: „Всім нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе” (2 кор. 5, 10).

Від природи кожному Бог дав певні таланти – душевні й тілесні сили, а також здібності, які потрібно, соціалізуючись, реалізувати через служіння суспільству. Отже нам належить дати відповідь за наші звання, посади й усі службові обов’язки. Стосовно цього в Євангелії сказано, що почують всі голос Праведного Судді: „Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 27, 23).

З суддів і можновладців Господь теж спитає, чи не проміняли вони правду на якийсь прибуток, чи не догоджали вони сильним і багатим і чи не залишали вони без захисту принижених, знедолених. У цьому контексті: „Горе тим, …що несправедливо чинять в суді за хабар” (Іс. 5, 22-23). А скільки судових рішень приймають наші судді саме за „хабар”! 

Соціалізація – суспільний феномен. Оцінюючи її, доходимо висновку, що маємо думати про неї як про важливий критерій суспільного контролю. Якщо закони „не в моді”, то прислухаймося до слів духовних особистостей. Зокрема, Апостол Павло закликає: „Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані” (Єф. 4, 1).

Члени нашого суспільства розділені, тому що всяк намагається задовольнити лише власні інтереси, а не думає про інших. Через примноження беззаконь і у представників політико-владної еліти, і у „простих” громадян нівелюється таке почуття, як любов. Але ж любов – всесвітній закон; вона зв’язує людей у сім’ї, в колективі, в суспільстві, в країні. Любов являє собою суттєву властивість Божу. Апостол Іоан сказав: „Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому” (1 Ін. 4, 16). Нас навчають багато чому, але дуже мізерно любові до Бога, до людей. Багато людей навіть ніяковіє, коли йдеться про Бога, забуваючи, що найдорогоцінніший скарб – життя, який нам дано через батьків, дано Богом. Людина за своєю природною сутністю істота суспільна. Від колиски й до могили вона постійно перебуває серед собі подібних, входить з ними у безперервну взаємодію. Тому в процесі соціалізації особистість має набувати високих якісних характеристик соціалізованості. 

Скільки потрібно людині терпіння, тактовності, вправності, хитрувань, інколи неправди та лицемірства, щоб реалізувати себе у цьому складному світі! Однак з такого розмаїття стосунків слід вибирати порядність і чесність. В Євангелії щодо цього сказано надзвичайно просто і глибоко: „Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм” (Лк. 6, 31). Ось закон високого рівня соціалізованості для нас!

Виходячи з постановки проблеми, важливо звернути увагу на те, яке місце в системі соціалізаційних настанов можна відвести співвідношенню „душі і тіла”. Душа з’єднана з плоттю, одягнена в неї, як тіло в одяг. Не душа створена для тіла, а тіло для душі. Ісус Христос про перевагу душі над тілом сказав: „Чи душа не більша за їжу, а тіло за одяг?” (Мф. 6, 25). Цю істину повинні зрозуміти усі, бо в переважній більшості люди живуть потребами й інтересами плоті. Так вони поставили душу слугою тіла, а не тіло – слугою душі. Саме це і породило духовну кризу в суспільному житті нашої цивілізації. 

Отже, виходячи з усього, зазначеного вище, мусимо змінювати без міри матеріалізовану свідомість на духовне очищення своїх помислів, дій і суспільства в цілому.

Лiтература:

1. Авер’янова Г. М., Дембицька Н. М., Москаленко В. В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства. К.: „ППП”, 2005. – 307 с.

2. Балл Г. О. Сучасний гуманізм і освіта: Соціально-філософські та психолого-педагогічні аспекти. – Рівне: Ліста-М, 2003. – 128 с.

3. Бех І. Д. Духовні цінності особистості / Педагогіка і психологія, 4 (14), 1997. Науково-теоретичний та інформаційний журнал Академії педагогічних наук України. – С. 124 - 129.

4. Библия. Книга Священного Писания ветхого и нового завета. – К.: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2004. 1371 с.

5. Грановская Р. М. Психология веры. – Спб.: Изд-во „Речь”, 2004. – 576 с.

6. Заграва Є. Глобалізація і нації. – К.: Фенікс, 2002.

7. Лазарев С. Н. Человек будущего. Первый шаг в будущее. – Спб.; 2007. – 256 с.

8. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

9. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури. – 2005. – 316 с.

10. Мойсей. Патріарх Київський і всієї Русі – України УАПЦ Канонічної. Здоров’я душі – здоров’я тіла. Вид. 2-е – К., 2006. – 72 с.

11. Пірен М. Утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і релігійна соціалізація особистості // Соціальна психологія, 2005. - № 6. – С. 31 - 41.

12. Помиткін Є. О. Психологія духовного розвитку особистості: Монографія. – К.: Наш час, 2005. – 280 с.

13. Святое Евангелие. – Полтава: Украинская православная церковь. Полтавская епархия, Спасо-Преображенский монастырь, 2004. – 576 с.

14. Слобідський С. Закон Божий / Підручник для сім’ї та школи. Вид. третє. – К.: Видавн. від. УПЦ Київського Патріархату, 2003. – 645 с

15. Святитель Николай Сербский. Мысли о добре и зле. – Минск: Свято-Елисаветский монастырь, 2004. – 256 с.

16. Янушкявичюс Р. В., Янушкявичене О. Л. Основы нравственности: учебное пособие для школьников и студентов. – 3-е изд. испр. и доп. – М.: Про-Пресс, 2000. - 456 с.

Джерело