27 квіт. 2011 р.

Духовний саморозвиток особистості

Олексій Колісник, кандидат психологічних наук, завідуючий кафедрою загальної та соціальної психології Волинського державного університету ім. Лесі Українки

В психологічній науці проблема самоактуалізації особистості є надзвичайно актуальною, оскільки в сучасному суспільстві животрепетними постали питання духовності особистості. Автор пропонує власну концепцію цілісного розгляду цих проблем.

Психіка людини є функціональним утворенням, яке розвивається задля забезпечення виживання в мінливих обставинах і яке, крім функцій адаптації, виконує ще й функцію нададаптивного саморозвитку. Психіка може функціонувати (протікати) у вигляді трьох потоків: буттєвого (онтичного), рефлексивного (гностичного) і духовного (аксичного – у вузькому значенні цього терміна). Кожний потік вибудовується з чотирьох ступенів духовного розвитку.
Поняття духовність ми використовуємо у вузькому і в широкому розумінні. В широкому розумінні духовність має різну представленість у буттєвому, рефлексивному і власне духовному потоках психіки як спрямованість на себе (буттєвий потік), на зовнішній світ та на інших людей (рефлексивний потік), на межові трансперсональні смисли (духовний потік як вияв духовності у вузькому значенні терміна), що можна розглядати як прояв ступеневого духовного розвитку.
Нижче „Я” (рефлексивний потік психіки) та вище „Я” (духовний її потік) особистості взаємопов’язані – вони невіддільні. Кожний наступний ступінь духовного розвитку не лише включає в себе попередні ступені, а й підпорядковує собі їх можливості, перебудовує ієрархію смислів за своїм провідним смислом, виводить особистість за межі самої себе (при сформованості наступного психічного механізму саморозвитку особистості).
Екзистенційною початковою засадою буття людини є переживання, яке жагуче смислотворить світ. Саме смислові переживання визначають у фізичному полі сутності для взаємодії, яка може бути в різній мірі безпосередньою.
Духовно-смисловий розвиток людини (тут поняття „духовність” вживається в широкому розумінні терміна) визначається мірою переживання безпосередності контакту з надособистісними вартостями, котрі привласнені й трансформовані у смисли, а останні вибудовуються в характерну для конкретної особистості ієрархію.
Смисл визначає вибіркову жагучу значимість конкретної обставини саме для певного індивіда. Він може бути біологічним і особистісним. Особистісний смисл є таким одиничним виявом ставлення людини до обставин життя, в якому приховано безпосередньо переживається певна соціальна вартість, яка неусвідомлено значима саме для певного індивіда. Смислове ставлення особистості виокремлює з неперервного світу певну сторону як його ніби перервну частину, котра стає предметом інтенції психіки, який спонукає і спрямовує породження вчинку чи діяльності як частини буття особистості у світі
У випадку смислопородження з’являється переживанням нового смислу як інтуїтивно схопленого потрібного взірця майбутнього, завдяки чому людина стає здатною одночасно мобілізувати як переживання чуттєвого уявного образу майбутнього, що відкриває можливості його усвідомлення, так і необхідну для подальшої роботи спонуку.
Внутрішня праця переживання ще має віднести чуттєвий образ потрібного майбутнього, який уже забезпечений спонукою, до конкретних обставин породження відповідного бажанню акту, що вимагає усвідомленої об’єктивації як внутрішнього образу, так і обставин.
Люди не однаково зв’язані зі світом. Їх взаємодія може бути різної міри смисловою суб’єктністю (безпосередністю чи опосередкованістю). Суб’єктність взаємодії зі світом виявляє себе смисловим полем, яке є проявом інтенції психіки на світ, що проявляється у вибірковій небайдужості, жагучості, пасіонарності світовідчуття, світосприймання, світобачення і, головне, світовзаємодії.
Становлення особистості є ходом ієрархізації смислів як переживань, у які імпліцитно закладено певну соціальну вартість.
Духовно-смисловий розвиток людини (тут поняття „духовність” вживається в широкому розумінні терміна) визначається мірою переживання безпосередності контакту з надособистісними вартостями, привласненими і трансформованими у смисли, а останні вибудовуються в характерну для конкретної особистості ієрархію. Провідний загальний сенс ієрархії смислів підпорядковує інші смисли та визначає смисл життя особистості. Людина реалізує себе як особистість в міру своєї здатності спонтанно реалізувати свою ієрархію смислів в породжуваних життєвих актах.
На кожному ступені розвитку людини на шляху до особистості її духовно-смислове поле виступає спочатку як діалог, а потім як потік. Духовний розвиток дебютує зовнішнім діалогом з авторитетними особистостями як носіями культури, продовжується внутрішнім діалогом з смислами як субособистостями на предмет їх ієрархізації, стає визначальним у дієпородженні після зупинки внутрішнього діалогу і становлення духовнопотічної мотивації. Духовність є спонтанним переживанням людиною особистісної необхідності втілення в життєвих актах надособистісних смислів.
Духовний розвиток можна розглядати як такий, що має ступеневу природу. Він має дванадцять ступенів, по чотири в кожному потоці психіки. Буттєвий потік складається з психофізіологічного, психоархетипного, психоонтичного і психоментального ступенів. Рефлексивний потік складається з психопрактичного, психогностичного, психосоціального і егодинамічного ступенів. Духовний потік складається з психоіндивідуального, психогуманного, психохолістичного і психотрансперсонального ступенів.
Кожний ступінь духовного розвитку характеризується своїм смисловим полем; своїм переломним переживанням; своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який ще не увійшов до ієрархії смислів і тому ще не має спонуки для спонтанного породження життєвих актів; своїм психічним механізмом саморозвитку особистості; своїм набором уже наявних методик і технік для цілеспрямованої постановки необхідного психічного механізму саморозвитку особистості; своєю вже наявною в психології концепцією особистості.
Паралельні ступені духовного розвитку рефлексивного і духовного потоків складають один континіум. Психопрактичний і психотрансперсональний ступінь мають смисловим полем життя, але в психопрактичному ступені смисловим полем є виживання окремого індивіда, а трансперсонального – життя як космічне явище. Смисловим полем психогностичного ступеня духовного розвитку є опосередкована рефлексивна картина світу, а психохолістичного – безпосередній спонтанний образ світу. Смисловим полем психосоціального ступеня духовного розвитку є місце особистості в системах суспільних стосунків у зовнішньому світі; смисловим полем психогуманного ступеня є внутрішній світ іншої особистості. Смисловим полем егодинамічного ступеня духовного розвитку є опосередкована рефлексивна „Я-концепція”, а психоіндивідуального – безпосередня ієрархія смислів.
Саморозвиток виявляє себе у творчому нададаптивному ставленні особистості до самої себе, який реалізується творенням нових можливостей як побічних продуктів перетворюючого впливу людини на свій зовнішній та внутрішній світ. Він має ступеневу природу.
Особистість як ієрархія смислів самовизначається: в предметному світі – об’єктивацією обставин і віднайденням ресурсів для їх розуміння; в стосунках з людьми – суб’єктивацією і віднайденням свого місця серед них; в породженні життєвого акту – усвідомленням необхідного набору операцій, простору і часу реалізації діяльності чи вчинку, розриву між усвідомленими смислами і наявними можливостями для їх реалізації.
Для здійснення життєвих актів потрібні суб’єктні можливості. Розвиток індивіда включає в себе не лише лінійне приростання можливостей, але й інші позитивні зміни. Він починається з моменту народження людини і спрямовується на зростання адаптивних можливостей. Саморозвиток же розпочинається не з моменту народження індивіда, а від початку становлення у нього ієрархії смислів – він нададаптивний. При адаптації узагальнений соціальний досвід підпорядковує в ієрархії смислів індивідуальний досвід переживань, а при саморозвитку на перше місце в регуляції породження життєвих актів виходить безпосередній індивідуальний досвід, який вивищується над стереотипізованим соціальним досвідом і перетворює його.
Становленням особистості є процес ієрархізації смислів. Ієрархія смислів як внутрішній світ людини є відкритою системою, здатною до самоорганізації. Вона є наслідком розвитку людини як самості і є внутрішньою причиною її розвитку як особистості. Особистість є ієрархією смислів, котра постає в ході імпліцитного привласнення вартостей, їх трансформації у смисли в процесі взаємодії внутрішнього світу людини із світом зовнішнім та подальшої ієрархізації смислів згідно з їх значущістю для особистості. Ієрархія смислів у традиційному онтогенезі, який міститься в буттєвому і рефлексивному потоках психіки, бере за модель розвитку особистості соціальний контроль; в нетрадиційному онтогенезі, який міститься в духовному потоці психіки як мікрокосмосі, вона бере за взірець макрокосмос у вигляді межових позачасових вартостей, котрі вже не підводяться під загальніші, родові.
Перебудова ієрархії смислів у всіх трьох потоках і на кожному з усіх дванадцяти ступенях духовного розвитку провокується переломними переживаннями, ініціюється найзагальнішим і найвищим в ієрархії смислів сенсом виконання себе як особистості у світі, здійснюється психічним механізмом саморозвитку, фіксується новим смисловим полем взаємодії людини зі світом, яка є новою смисловою можливістю, новим покликанням.
Ієрархія смислів на кожнім ступені духовного розвитку є особливою, характерною. Її смислове поле взаємодії людини з космосом, світом, спільнотою, іншою людиною і самою собою на кожному ступені виявляє міру можливості реалізації та нарощення потенціалу. Еволюційні зміни в ієрархії смислів особистості нарощують її суб’єктність як у вигляді переміни ставлення до своєї ролі у визначенні життєвого шляху (психічний час особистості), так і до свого місця в міжлюдських і соціальних стосунках (психічний простір особистості). Суб’єктивується ставлення до конвенційних соціальних ідентичностей (расової, статевої, вікової, конфесійної, національної, класової, стратної, професійної, рольової), які пропонують готові взірці діяльності і поведінки.
Характерною ознакою детермінованої зовні соціальними ідентичностями ієрархії смислів, яка постає в ході традиційного онтогенезу, є егоцентризм як постановка своєї „Я-концепції” в центр своєї ж картини світу. Егоцентризм особливо характерний для ступенів духовного розвитку рефлексивного потоку психіки. Сформована в ході традиційного онтогенезу і розвитку рефлексивного потоку психіки егоцентрична ієрархія смислів, яка притаманна більшості пересічних людей і спрямована на безпеку і стабілізацію „Я-концепції”, опосередковує і цим утруднює континуальну взаємодію людини з космосом, світом, спільнотою, іншою людиною, з самою собою. Егоцентрична побудова ієрархії смислів найбільш характерна для психосоціального ступеня духовного розвитку, коли в якості найзагальнішого і найвищого сенсу в ієрархії смислів виступає соціальний статус, а в якості переломного переживання – соціальний конфлікт.
Конверсія ієрархії смислів може відбуватися як у напрямі духовного саморозвитку (і тоді потрібно цілеспрямовано формувати необхідний психічний механізм саморозвитку особистості), так і в напрямі деградації особистості (і тоді мимоволі спрацьовують механізми психічного захисту). Будь-яка конверсія ієрархії смислів тягне за собою зміну картини світу і вмонтованої в неї „Я-концепції”, форм символізації і тлумачення явищ і подій.
В результаті усвідомлення, прийняття і трансформації в смисли децентрованих головних цілей життя, які виражають собою найкращі екзистенційні межові вартості, особистість грунтовно і творчо самовиражається в головному виборі життя – виборі ієрархії смислів і сценарію життєвого шляху, який реалізує нову ієрархію смислів як новий задум життя.
Переломні переживання через принципово нову мету, як новий ідеальний смисл, конструктивно переходять у саморозвиток можливостей особистості лише тоді, коли уже є довільно сформовані, актуально неусвідомлювані, але актуально контрольовані психічні механізми саморозвитку особистості (психіка, індивідуація, „Я-ідентичність”, ідентифікація, релаксація, антиципація, рефлексія, самоаналіз, вольове зусилля, децентрація, медитація, емпатія, спонтанність).
Із зростанням ступенів духовності нижчого „Я” рефлексивного потоку психіки внутрішні переломні переживання з психофізіологічних (стрес) стають більш психічними (фрустрація), соціально свідомими (внутрішньо особистісний конфлікт).
Переломні переживання вищих ступенів духовного розвитку є проявом добровільного порушення рівноваги із світом принципово новою метою як новим ідеальним смислом (якою особистість виходить за межі своїх операційних можливостей) та ініціативної післявольової мобілізації (напруження), яке регулюється із самості і переживається як мимовільне, не самопримусове при породженні діяльності і вчинків.
Критичні переживання після переходу до вищого „Я” духовного потоку психіки змінюють напрям: ззовні всередину йшов процес розототожнення з колись смислозначимим об’єктом на ступенях нижчого „Я”. Зсередини назовні відбувається процес ототожнення із смисловозначимими об’єктами вищого „Я”. Переломне переживання в ході ототожнення – розототожнення відіграє роль каталізатора, а вольовий внутрішній цілесмисловий контроль виступає як ідеальний імпульс до породження відповідної діяльності чи вчинку.
При саморозвитковому виході з критичного переживання особистість ініціативно порушує рівновагу із світом, прагне до мобілізації своїх ресурсів, збільшує можливості реалізації себе як особистості.
За браком ініціативної діяльності з саморозвитку особистості її переживання розв’язується компульсивно, психозахисним шляхом, що часто буває на адаптивних ступенях духовного розвитку нижчого „Я”. Психічний захист, у вигляді ілюзорної рівноваги із світом і марновірної власної гідності, обходиться індивідові досить дорого: неадекватністю картини світу, консервативністю захисної ієрархії смислів, дезадаптацією діяльності і вчинків, хронічним збереженням і нарощуванням невротичних симптомів. У випадку компульсивного консервування критичного переживання індивід відчуває зменшення, а то й брак можливостей породження адаптивної діяльності і поведінки: він почуває себе невдахою, йому діагностують невротизм.
Самоосмислення особистості, яке провокує саморозвитковий вихід із переломного переживання, спрямоване не лише на усвідомлення наявної ієрархії смислів, а й на переієрахізацію і переузгодження смислів у напрямі підпорядкування єдиному найбільш загальному смислу. Таку внутрішню роботу здійснює самосвідомість в рефлексивному потоці психіки. Початок осягнення внутрішнього світу відкриває для особистості канал для саморуху вгору за ступенями духовного розвитку. Кожний вихід за межі наявної ієрархії смислів до нового смислового поля як нової взаємодії із світом є проявом саморозвитку особистості.
Об’єктивація передбачає співвіднесення суб’єктивно-особистісного смислу (навіщо мені потрібен новий життєвий акт?) із його значимістю для спільноти, тобто із соціальними вартостями і нормами як проявами соціального контролю та із своїми операційними можливостями. Усвідомлення через понятійне визначання і поєднання понять згідно з правилами логіки має дати відповідь на важливі питання: „Навіщо мені цей новий життєвий акт (смисл)? На який предмет інтенційно спрямувати породжуваний життєвий акт (мета)? Яким чином досягнути кінцевої мети (операція)?” Смисл, мета і операція разом становлять процес цілепородження. Операція є проявом активності людини стосовно самої себе. Саме через неї відбуваються реальні зміни в породженні життєвих актів.
Перші породження актів під принципово новий смисл потребують рефлексивного рішення і вольового зусилля аж до постави надсвідомого психічного механізму саморозвитку особистості, поява котрого знаменує перехід регуляції породження діяльності чи вчинку з вольової на духовнопотічну.
Ієрархія смислів в ході традиційного онтогенезу змінюється в багатьох вимірах, особливо в міру своєї ієрархізованості та когнітивної складності віддзеркалюючої картини світу.
Саморозвиваються, тобто змінюються в напрямі приростання, можливості, пов’язані зі смислами – такі, як здатність зосереджуватися, довіряти, вчуватися, любити, брати на себе відповідальність. Вони збільшують можливості породження смисловідповідних життєвих актів і нарощують потенціал особистості.
Після того, як смислопороджуюча робота переживань, уявлень і самосвідомості починає позитивно визначатися новим смислом, він може бути відрефлексований в поняттях і усвідомлений як нова мета.
Інваріантним стрижнем ієрархії смислів є „Я-ідентичність”, тоді як „Я-концепція” змінюється відповідно до перебудови ієрархії смислів. „Я-ідентичність”, будучи екзистенційним переживанням, лишається спонтанною і творчою, а „Я-концепція”, в міру свого усвідомлення в конвенційних знаках, стає стереотипізуючим поняттям, малоспроможним до саморозвитку (хіба що через вольове зусилля).
Головним призначенням самосвідомості як рефлексії, спрямованої на ієрархію смислів, є цілісна оцінка особистістю себе через самопізнання для кращого самовпорядкування, самоконтролю над породжуваними життєвими актами, для прийняття персональної відповідальності за їх результати.
Ступінь духовного розвитку особистості, який виражається у найзагальнішому і найвищому смислі в їх ієрархії, якраз і є реалізованим задумом особистісного зростання. Процес поповнення нестачі спонук для принципово нової мети як нового ідеального смислу є виявом реального саморозвитку як нарощування операційних можливостей для переходу до наступного ступеня духовного розвитку.
Самовиконання себе як особистості у світі передбачає безперервне нарощування можливостей самовпорядкування, світоосягнення при породженні результативних життєвих актів, які, в міру просування ступенями духовного розвитку, стають все більш світоцентричними і просоціальними.
Неузгодженість смислів в їх внутрішній ієрархії, яка є відкритою і цілісною системою, призводить до переієрархізації смислів, що може відбуватися як в напрямі психічного захисту, так і в напрямі саморозвитку. У випадку саморозвитку відбувається зміна найзагальнішого і найвищого в ієрархії смислів сенсу виконання себе як особистості в світі. Цей смисл перебудовує під себе всю ієрархію в напрямі збільшення міри безпосередності переживання контакту з надособистісними вартостями, чим модифікує смислове поле взаємодії зі світом.
Базовим механізмом зміни смислових полів є механізм ототожнення – розототожнення. При ототожненні індивідом себе з новим смисловим полем і розототожненням з попереднім нове поле визначає напрям інтенції психіки, а попереднє поле втрачає провідну функцію і підпорядковується новому.
Психічні механізми саморозвитку посилюють потенції особистості до діяльного буття, примноження її можливостей внести свою пожертву в буття світу, суспільства і окремої особистості.
Переміна смислового поля, через яке людина переживає безпосередній контакт з провідним смислом з ієрархії смислів, означає для людини зміну ступеня духовного розвитку її як особистості. Перехід до вищого ступеня духовного розвитку здійснюється лише тоді, коли уже сформоване його операційне забезпечення у вигляді психічних механізмів саморозвитку особистості. Принципово новий ідеальний смисл входить в ієрархію через цілеспрямоване вольове становлення необхідного психічного механізму саморозвитку, який для кожного ступеня духовного розвитку є своїм.
Коли ж смислова новація стає звичним породженням діяльності або вчинку, тоді в операційному оснащенні зміненого стилю життя з’являється новий механізм саморозвитку, який сприяє продуктивній перебудові особистості як ієрархії смислів та зміні смислового поля. Нездатність до саморозвиткової конверсії ієрархії смислів провокує особистість на мимовільну перебудову цієї ієрархії в напрямі активації захисних механізмів з буттєвого потоку психіки, в тому числі відходу від реальності у світ мрій, що призводить до психопатій, девіацій.
Основним операційним чинником особистісного зростання є психічний механізм саморозвитку особистості, здатний створювати цілу систему можливостей і цим забезпечувати перехід особистості з одного ступеня духовного розвитку на інший, вищий. Таких системотворчих психічних механізмів саморозвитку, на нашу думку, є дванадцять груп: психіка та мобілізаційне тонічне напруження життєвої енергії на психофізіологічному ступені; самість і ототожнення з архетипними символами на психоархетипному ступені; міжособистістний статус, „Я-ідентичність” та ототожнення з референтними особистостями на психоонтичному ступені, соціальні ідентичності як ототожнення з культурними стереотипами і відповідний їм настановчий життєвий стиль на психоментальному буттєвому потоці психіки; мобілізаційне інтенційно спрямоване адаптивне психічне напруження і свідома його релаксація, котра поєднуються з прагматичним смислом умовними й оперантними рефлексами на психопрактичному ступені; рефлексія картина світу на психогностичному ступені; соціальний статус, його антиципація (еспектація та каузальна атрибуція) на психосоціальному ступені; „Я-концепція” (самооцінка і рівень домагань), її самоаналіз особистістю на егодинамічному ступені рефлексивного потоку психіки; вольове зусилля і децентрація на психоіндивідуальному ступені, проникливість та емпатія на психогуманному ступені, інтуїтивне розуміння і гештальтне воління на психохолістичному ступені, медитація і спонтанність на психотрансперсональному ступені духовного потоку психіки.
Особистість є новоутворенням, котре лежить в усіх трьох потоках психіки, хоча на цю категорію претендує лише рефлексивний потік, що не досить обгрунтовано. Семантична реальність поняття „особистість” має початок у буттєвому потоці психіки, а своє завершення і зняття – в духовному потоці.
В неусвідомленому буттєвому потоці психіки спочатку енергетично-мобілізаційне напруження психофізіологічного ступеня (яке є відгуком на порушення гомеостазису і, одночасно, проактивним поштовхом гетеростазису) слугує базою для прикладення давніх образів самості та анімусу (чи аніми) з психоархетипічного ступеня, що оформлює породжуваний акт відповідно до людської природи.
Архетипічно оформлене енергетичне напруження є передумовою становлення переживання „Я-ідентичності” з вбудованим в нього переживанням почуття власної гідності, які виникають в ході невербального зворотного зв’язку з найближчим оточенням, стають джерелом породження індивідуальних самодійних смислових переживань і початку їх розбудови в егоцентричну ієрархію смислів.
У процесі вербальної і невербальної взаємодії з референтним соціальним оточенням і подальшої дії базового механізму розвитку ототожнення – розототожнення на імпульсивну егоцентричну ієрархію смислів психоментальний ступінь накладає соціальні ідентичності як смислові субособистості, які, хоча актуально не усвідомлюються й актуально не контролюються, але стереотипізують породження життєвих актів, роблять їх відповідними культурі спільнот, з якими ототожнює себе індивід.
У буттєвому потоці закладається „Я-ідентичність” (психоонтичний ступінь розвитку) та базова особистість спільноти (психоментальний ступінь розвитку), яка вкорінює у буття безсвідомими стереотипами культури.
Для зняття імпульсивності в породженні діяльності і вчинків, для осудності за їх результати, соціальний контроль має перейти у самоконтроль особистості, що реалізується становленням свідомості і самосвідомості, котрі опосередковують діяльність і поведінку понятійним обдумуванням та прийняттям рішень. Поняття ж є узагальненнями соціального досвіду, закодованого в дихотомічні конвенційні знаки, котрі віддзеркалюють континуальну реальність дискретною і конфліктною.
В процесі раннього онтогенезу і соціалізації людський індивід для адаптації до світу культури спільноти і самоактуалізації своїх можливостей розвиває спочатку свідомість як чуттєвий образ світу з вмонтованим в нього „Я-образом”.
У рефлексивному потоці особистість постає як місце в соціальних стосунках та як „Я-концепція”. Рефлексивний потік психіки зорієнтований на парадигмальну картину світу і когнітивну „Я-концепцію” особистості.
Конфлікт між несвідомим буттєвим потоком психіки і свідомим рефлексивним потоком може розв’язуватися як психопатологією, так і саморозвитком особистості, котрий є побічним продуктом духовного її розвитку. Переживання конфлікту засвідчує кризу; цей перелом може розвиватися в протилежних напрямах.
Розвиток у рефлексивному потоці здійснює воля як здатність породжувати діяльність з міркування; в переломних переживаннях вона одержує додаткові спонуки від провідного смислу в ієрархії через дискретне вольове зусилля. Саморозвиток передбачає трансформацію „Я-самості”, яка примножує можливості спонтанного, творчого породження життєвих актів над ситуацію, над норму, в зоні ризику і персональної відповідальності.
На перших індивідних ступенях духовного розвитку з рефлексивного потоку психіки, які входять до нижчого „Я” особистості з провідною смисловою мотивацією егоцентричного володіння сутностями, переломні переживання (стрес, зовнішній конфлікт, фрустрація, когнітивний дисонанс, внутріособистісний конфлікт) найчастіше є внутрішніми спонтанними реакціями на порушення рівноваги з навколишнім світом (дезадаптація). Саморозвиток відбувається через розототожнення духу з тілом, емоціями і пристрастями, картиною світу і „Я-концепцією”; через віднесення їх в „не-Я” і, водночас, через підведення їх під контроль волі особистості як здатності до породження дій за міркуванням.
Рефлексивний розвиток картини світу і „Я-концепції” є дискретним, запрограмованим, а саморозвиток сенсових переживань є континуальним процесом поліпшення можливостей неопосередкованого керування породженням життєвих актів. Саморозвиток виявляє себе у творчому нададаптивному ставленню особистості до самої себе. Він дебютує правопівкульним виходом особистості за свою рефлексивну картину світу з вбудованою в неї „Я-концепцією”, центрованою на самооцінці, реалізується творенням нових можливостей як побічних продуктів перетворюючого впливу людини на свій зовнішній і внутрішній світ і має спіральноступеневу природу поступу. Під кутом зору саморозвитку в улаштуванні особистості можна виокремити у якості його складників: осмислення очікувань і оцінок, яке реалізується самосвідомістю; самозадум особистісного зростання, в якому виражається ступінь духовного зростання особистості; самозаохочення, в якому виявляється міра вольового розвитку; самовиконання себе як особистості у світі.
Задум особистістного зростання виражається в ієрархії смислів, а екзистенційно презентується у психіку переживанням найзагальнішого та найвищого в ієрархії смислів сенсу виконання себе як особистості в світі. Осмислення може відбуватися під тиском переломних переживань (при некомпульсивному, а інструментальному виході з межової ситуації) в значеннях понять, які часто неповно і не завжди адекватно віддзеркалюють спонтанне переживання, але відкривають можливість вольової мобілізації зусиль і вольової ж регуляції породження життєвого акту. Самозаохочення здійснюється хитрістю уяви, яка підводить принципово нову мету як новий ідеальний смисл, який ще не увійшов до ієрархії, зустрічає її опір і тому має нестачу спонук, під найзагальніший та найвищий в ієрархії смислів сенс виконання себе як особистості в світі. Самовиконання відбувається спочатку через вольове зусилля, але з часом має перейти до післявольового, зовні ніби пасивного воління, коли жодних зусиль не потрібно і життєвий акт породжується ніби сам собою, що засвідчує входження нового смислу в ієрархію і перебудову цієї ієрархії.
На переломному егодинамічному ступені особистості як суб’єкта породження вольової діяльності чи вчинку переломне переживання (яким є криза особистості як задум життєвого шляху у вигляді ієрархії смислів) має як зовнішнє, так і внутрішнє ідеальне походження. Виникає воно в процесі саморозвитку кола діяльності і стилю вчинкування. Вихід з кризи і перехід до ступенів духовності вищого „Я” відбувається через творення заново і вольове прийняття неегоцентричної ієрархії смислів, через цілемотивований контроль та конверсію особистості.
Розвиток особистості на адаптивних ступенях духовного розвитку нижчого „Я” відбувається не лише під час переходу на новий, вищий ступінь духовності. На цьому переході він констатується як уже здійснений. Переходові на новий ступінь духовності передує зменшення стабільності наявної супідлеглості настанов-ставлень шляхом рефлексії внутрішньої суперечності настанов-ставлень, здійснення внутрішнього діалогу, проведення вольової заміни частини настанов-ставлень, переструктурування їх супідлеглості. В результаті такої конверсії змінюється зміст поведінки і діяльності особистості. Психологічна корекція здійснюється під час усвідомлення спотвореності відомостей про ситуацію і про свої смисли, через усвідомлення ірраціональних уявлень, суджень, настанов-ставлень та під час заміни їх на раціональні, часом порушення цілісності наявної супідлеглості настанов-ставлень, при поступовій стабілізації нової супідлеглості настанов-ставлень.
На останніх особистісних ступенях розвитку з духовного потоку психіки, які входять до вищого „Я” з провідним смислом світоцентричного і просоціального буття, критичні переживання звернені як до внутрішнього, так і до зовнішнього світу. Вони є процесом ототожнення з „Я”; породжуються безпосереднім дієвим ставленням особистості до світу, до спільноти, до іншої людини, до самої себе, до Абсолюту. В породженні діяльності за таких обставин відбувається смислове самовиконання особистості (її саморозвиток).
Коли посилення духовного потоку психіки перебудовує егоцентричну структуру ієрархії смислів, тоді в якості найзагальнішого і найвищого в ієрархії смислів сенсу вже виступає не сенс самозбереження, самовиживання і самоствердження, а справжній надособистісний смисл, завдяки якому ієрархія смислів стає просоціальною та світоцентричною.
Для цілеспрямованого становлення необхідних для переходу до наступного ступеня духовного зростання операційних психічних механізмів саморозвитку особистості необхідні вправляння, методики і техніки, які практикуються у психологічній культурі і практичній психології. Психологічна самодопомога відкриває можливість заново прожити витіснене із функціонування в ієрархії смислів сенсове переживання. Таке повернення функції сенсового переживання буде актом внутрішньої поведінки, спрямованим на саморозвиткове переборення переломного переживання. Переживання заново витісненого і відчуженого від ієрархії смислів сенсового переживання знімає значиму розбіжність смислів у їх ієрархії і робить особистість здатною до повнокровнішого функціонування.
Засобами психологічної культури і практичної психології можна цілеспрямовано встановити особливі механізми зворотного зв’язку взаємодії людини зі світом, якими є ідентифікація, рефлексія, децентрація, медитація, емпатія і спонтанність. Вони одночасно є психічними механізмами саморозвитку в духовному потоці психіки, здатними допомогти особистості вибудувати світоцентричну і просоціальну ієрархію смислів.
Психологічні дослідження, які вивчають проблему саморозвитку, допомагають особистості реалізувати себе у світі (в просторі й часі) і рухатися щаблями духовного розвитку, а відтак роблять вклад у вироблення наукових основ процесу виконання людиною себе як особистості в світі і суспільстві.
Єдність і боротьба протилежних проявів життєвої енергії у свідомості і безсвідомому у випадку взаємної семантичної компенсації самодетермінує особистістне зростання, а у випадку потужної взаємної протидії може призводити до зриву самореалізації особистості, а якщо самоневиконання стає хронічним, то й до психопатології.
Зняти суперечність між спонтанною ієрархією смислів і понятійною „Я-концепцією” може становлення духовного потоку психіки. Особистість з цим потоком пасіонарно служить надособистістним смислам і процесуально внутрішньо підтримується переживанням безпосереднього контакту з ними. В духовному потоці психіки особистість розототожнюється з „Я-концепцією” та самоусвідомлює себе втіленням надособистісного смислу.
Холізм особистості в духовному потоці може забезпечити здатність психіки виходити за свої теперішні межі через конверсію її ієрархії смислів. Радикальна перебудова цієї ієрархії від егоцентризму до світоцентризму і просоціальності насправді є становленням правопівкульного духовного потоку психіки у вигляді спонтанного самовідданого служіння континуально-символічним надособистістним вартостям. Перехід від смислової мотивації володіння, орієнтованої на кінцевий результат, до смислової мотивації буття, орієнтованої на процес, знімає боротьбу лівопівкульного рефексивного потоку психіки з буттєвим її потоком. Це протиборство життєвої енергії, втіленої в рівні домагань, який раціонально складений з дискретних цілей усвідомленою „Я-концепцією” з лівопівкульного рефлексивного потоку психіки, з одного боку, з безсвідомими ментальними тенденціями буттєвого потоку психіки, а з другого боку – знімається зміною переживання смислу буття особистістю в світі від особистості як споживчої вартості і місця в соціальному просторі і часі, що впливає на інших людей, до особистості як спонтанного духовного потоку психіки.
Боротьба буттєвого і рефлексивного потоків знімається саморозвитком як становленням духовного потоку психіки, який єднає і узгоджує протиборців. Саморозвиток в духовному потоці психіки є процесом інтеграції психіки шляхом образно-символічного усвідомлення смислових переживань, збільшення усвідомлюваної ідентифікації з символізованими надособистістними вартостями, перенесення переживання центру особистості з усвідомлюваного „Я” рефлексивного потоку психіки в архетипну „самість”, але не буттєвого потоку психіки, а уже духовного її потоку. В духовному потоці психіки „самість” наповнюється надособистісним змістом, який через пасіонарне воління переходить в надособистісні життєві акти, котрі побічним атрибутом мають саморозвиток особистості.
Саме саморозвиток особистості як становлення духовного потоку психіки, після того, як особистість уже досягла в своєму духовному розвитку переживання своєї автентичності та конгруентності, стає континуально-інтуїтивним розумом цієї особистості, який робить саме цю особистість спроможною осягати несуперечливу цілісність там, де дискретно-дискурсивний розмисел рефлексивного потоку психіки усвідомлює неістинність і вирішує логічну суперечність, внесену раціональною дихотомізацією, що стереотипізує континуальний світ конвенційно означених понять.
Наука і науково-технічний прогрес породили окремі багаті споживацькі суспільства й звільнили більшість їх членів від пошуку нових смислів. Тим часом, пошук смислів породжує принципово нові життєві акти, у яких людина як особистість утверджує власну гідність, котру вона має зберегти перед будь-якими переломними переживаннями. Спонтанно стверджуючи в життєвих актах надособистісні смисли Істини, Добра, Краси, Любові, Бога, в яких не акцентується власна користь, особистість саморозвивається, і цей саморозвиток є лише побічним продуктом надособистісних життєвих актів, у яких стверджується власна гідність людини як особистості.
Реальним полем саморозвитку і, водночас, полем творення себе як особистості у світі (в соціальному просторі й часі) є надситуаційна і наднормативна діяльність, де розвиваються нові потенції, нові можливості у сфері смислів, міркувань, роздумів, діяльності і вчинків для нового, вагомішого входження у світ і для виходу за межі самого себе, для саморозвитку.
Саморозвиток є багатомірним процесом, який виявляє себе на всіх ступенях функціонування людини. Саморозвиток, на нашу думку, у своїй життєвій реалізації є нарощуванням міри безпосередності контакту з все більш надособистісними вартостями, приблизно в такій послідовності нарощення надособистістності: життя, самість, „Я-ідентичність”, соціальна ідентичність в буттєвому потоці психіки; сума звичок і навичок, адаптація, корисність; картина світу, істинність і консонанс знань; статус, влада, володіння; „Я-концепція”, вибір, воля в рефлексивному потоці психіки; свобода, воління, відповідальність; істина, краса і творчість; людина, добро, любов; віра, мудрість, Бог в духовному потоці психіки.
В процесі просування щаблями духовного розвитку в ролі провідних виступають все вищі смисли і зменшується їх егоцентричність: „життя” у психофізіологічного індивіда, „самість” у психоархетипного індивіда, „Я-ідентичність” у психоонтичного індивіда, „соціальні ідентичності” у психоментального індивіда буттєвого потоку психіки; „адаптація – корисність – прагматичність” у психопрактичного індивіда, „знання – істинність – адекватність” у психогностичного індивіда, „статус – влада – володіння” у психосоціального індивіда, „творче „Я” – воля – відповідальність” у егодинамічної особистості як суб’єкта вольової діяльності рефлексивного потоку психіки; „свобода – справедливість – потокове воління” на ступені психоіндивідуальної особистості, „добро – любов – альтруїзм” на ступені психогуманної особистості, „краса – істина – цілісність” на ступені психохолістичної особистості, „віра – мудрість – Надсмисл” на ступені психотрансперсональної особистості духовного потоку психіки.
Смислові поля вищого „Я”, котре започатковується із становленням духовного потоку психіки і є проявом „Я-ідентичності”, базуються на вищих межових вартостях (свобода і справедливість, краса й істина, добро і любов, віра і Надсмисл), і виражаються у відповідних їм породженнях діяльних ставлень до іншої людини, до себе, до світу, до Абсолюту. В результаті усвідомлення, прийняття і трансформації в смисли цих децентрованих головних цілей життя, які виражають найкращі екзистенціональні межові вартості, особистість грунтовно і творчо самовиражається в головному виборі життя – виборі провідного сенсу в ієрархії смислів та виборі сценарію життєвого шляху, який реалізує нову ієрархію смислів як незвіданий задум життя.
Дійсним суб’єктом такого саморозвитку є збагачена рефлексивним потоком і піднята над ним „самість” уже духовного потоку психіки, проміжним – інваріантна „Я-ідентичність” з буттєвого потоку психіки, а „Я-концепція” рефлексивного потоку лише претендує на саморозвиток, але насправді вона є рефлексивно привнесеним ззовні поняттям, мало здатним до спонтанного розвитку.
Простуючи сходинками духовного розвитку, особистість заново „народжується” завдяки саморозвиткові, можливості якого непомірно зростають. Можливості самовиконання себе як особистості у світі (в соціальному просторі й часі) з’являються в процесі діяльного виходу за межі самої себе через творення не для себе.
Саморозвиток особистості є її свідомим пошуком і творенням самої себе і свого буття у світі через породження просоціальних і нададаптивних життєвих актів, котрі реалізують надособистістні смисли. Тут він є лише побічним продуктом.

Література:
1. Гришина Л. В. Психология конфликта. – СПб.: Питер. 2001. – 464 с.
2. Гроф С. Духовный кризис: Статьи и исследования. – Пер. с англ.-М.: МТИ, 1995. – 256 с.
3. Гроф С. За пределами мозга. Рождение, смерть и трансцеденция в психотерапии. - М.: Центр „Соцветие”, 1992. — 336 с.
4. Гроф С. Области человеческого бессознательного: опыт исследования с помощью ЛСД. - М.: МТМ, 1994. – 240 с.
5. Гроф С. Путешествие в поисках себя. - М.: Изд-во Трансперсонального института, 1994. – 342 с.
6. Маралов В. Г. Психология самопознания и саморазвития. –М.: Издательскийцентр „Академия”, 2002. – 256 с.
7. Налимов В. В. Непрерывность против дискретности в языке и мышлении. - Тбилиси: ТГУ, 1978. – 84 с.
8. Налимов В. В. Вероятностная модель языка. - М.: Наука, 1979. – 303 с.
9. Налимов В. В. Спонтанность сознания. Изд-во „Прометей”, 1989. – 488 с.
10. Психология самосознания. Хрестоматия. – Самара: Изд. дом „Бахрах-М”, 2000. – 672 с.
11. Психотерапия и духовные практики: Подход Запада и Востока к лечебному процессу. – Минск: „Вида-Н”, 1998. – 320 с.
12. Пути за пределы „эго” -М.: Изд-во Трансперсонального института, 1995. – 250 с.
13. Уолш Р. Основания духовности. - М.: Академический проект, ОППЛ, Екатеринбург, Деловая книга, 2000. – 320 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар