19 лют. 2011 р.

Половина українців вже боїться продовольчої кризи

18.02.2011  ТСН

Більшість українців побоюється, що може настати світова продовольча криза, і майже половина вважає, що вона загрожує Україні. Проте запасів продуктів на "чорний день" не роблять.

 Більше половини жителів України (51%) боїться настання світової продовольчої кризи і 50% вважає, що вона загрожує Україні.

Про це свідчать дані опитування, оприлюдненого компанією Research&Branding Group у п'ятницю, 18 лютого.

У більшості українців "продовольча криза" асоціюється зі зростанням цін на основні продукти харчування (73%), а також з явищами, що провокують зростання цін: дефіцитом (25%) і ажіотажним попитом на основні продукти харчування (18%), перебоями з продовольчим постачанням (13%).

Найбільш імовірними проявами продовольчої кризи в Україні більшість респондентів вважають зростання цін на основні продукти харчування (80%), ажіотажний попит (22%) і дефіцит (20%) основних продуктів харчування.

Основними можливими причинами виникнення світової продовольчої кризи, на думку жителів України є зміни клімату та пов'язані з ними природні аномалії і катаклізми (37%), цінова політика великих світових корпорацій (32%), зростаюче нехарчове використання сільгосппродукції в якості сировини для виробництва біопалива (23 %), зростання цін на добрива і паливо (22%).

У разі істотного зростання цін на звичні продукти харчування для українців характерні наступні моделі поведінки: максимальне забезпечення продовольством власного виробництва (30%), повний (27%) або частковий (22%) перехід на більш дешеві продукти харчування, збереження структури споживання при одночасному скороченні обсягів (20%).

Незважаючи на те, що українці серйозно сприймають загрозу продовольчої кризи, на сьогодні більшість жителів країни (69%) не роблять запасів продуктів на "чорний день".

Дослідження громадської думки населення України щодо загроз, пов'язаних зі світовою продовольчою кризою було проведено компанією Research&Branding Group у період з 1 по 10 лютого 2011 року.

Нагадаємо, у світі ціни про продукти харчування зростають вже сьомий місяць поспіль. Експерти запевняють, що подешевшання їжі не буде.

Читайте також:
Ціни на продукти харчування в Україні зрівнялися зі світовими
Продукти в світі подорожчали до нечуваного рівня
ООН: виробництво продовольства доведеться збільшити на 70 відсотків

Ціни на продукти харчування в Україні зрівнялися зі світовими

18.02.2011   ТСН

Більшість продуктів щоденного вжитку набагато вигідніше купити у високорозвинених столицях Західної Європи, ніж у Києві.





В Україні, найбіднішій країні Європи, ціни на продукти харчування порівнялися з цінами провідних економік світу, таких як Великобританія, Німеччина і США.

Журнал "Корреспондент" попросив жителів Західної Європи, США і Канади зайти у себе в країні до недорогого супермаркету і виписати ціни на 11 основних продуктів харчування. Ефект виявився приголомшуючим. Їжа в Україні, одній з найбідніших економік світу, дорожче, ніж в ситій Португалії, в одній ціні з продуктами в США і Великобританії і ненабагато дешевше, ніж в заможних Німеччині, Франції і Канаді.

Країна з дешевою робочою силою, відносно невисокими комунальними тарифами і низькою купівельною спроможністю за ціною мінімального продуктового кошику нічим не поступається найрозвиненішим державам світу.

Ключових причин для такого економічного перекосу три: тотальна корупція, монополізація ринків, відсталість фінансового і сільськогосподарського секторів України. У одному лише аграрному секторі повсюдні хабарі роблять товар на 30% дорожчими - такі підрахунки члена парламентського комітету з питань аграрної політики і земельних стосунків Анатолія Матвієнка.
Огірки в Лондоні, вершкове масло в Парижі, яловичина у Берліні, рис в Лісабоні - ці і багато інших продуктів набагато вигідніше купити у високорозвинених столицях Західної Європи, ніж у Києві. При цьому в Україні ціни на продукти харчування не знають зупинки.

Прем'єр Микола Азаров, як йому здається, знайшов ідеальний вихід з ситуації, що склалася. Глава уряду доручив губернаторам покарати своїх підлеглих за неконтрольоване зростання цін. Але цей застарілий метод адміністративного батога не працює: причини дорожнечі українських продуктів лежать зовсім в іншій площині.

Очевидно, що вимога прем'єра Азарова покарати помічників губернаторів, скачок, що допустили ціновою, навряд чи приведе до стабілізації цін, оскільки природа їх росту - в неприборкній корупції, монополії і довговічному українському фінансовому кризі.

Читайте також:
Експерти прогнозують дефіцит і подорожчання хліба
З прилавків київських магазинів зникла гречка
У запорізьких магазинах люди в паніці скуповують борошно
Ціни в Лісабоні на деякі продукти в квітні - червні 2011 року

Джерело

17 лют. 2011 р.

Демократична українська держава – присуд на загибель

Чому демократія знищує і практично розвалила Україну?

Прогресивний європейський спосіб формування влади Незалежну Україну зробив найслабшою країною серед колишніх московських колоній та Росії. З 52-х мільйонів населення в Україні залишилось уже менше 46-и мільйонів без громадянської війни. Якою могла бути демократія в нашій державі, коли «демократи» після проголошення себе владою почали говорити про необхідність формування «демосу», тобто нації. Ми не знали і не знатимемо що таке демократія – і не стоїмо ні на якому демократичному шляху. Демократичний вид правляче панство дозволяє тільки для перетасування їх самих, але не для віддання хоч крапельки влади та зусиль на інтереси безвладних українців.

З Греції через Рим та Євросоюз до населення України дійшло лиш слово «демократія», залишивши суть та зміст десь по дорозі. Непідібраною загубою валяється право голосу патриціїв, а не всіх кого попало. Права і обов’язки громадян Риму, європейське відчуття відповідальності перед тими, хто обирає. Кратія демосу дослівно «влада народу» по більше двохтисячолітній традиції передбачає право голосу кожного з демосу з приводу важливих питань. Нації(народи) в сучасному розумінні появились пізніше в ході об’єднання схожих по мові і культурі людей. Демократія зародилась в грецьких полісах(містах), де кожен громадянин міста мав право голосу. Початок був добрий і давав міць містам-державам, захищаючи від внутрішніх шкідників, різного роду паразитів.

Українська демократія в Незалежній Державі в 1990 рр. навпаки зберегла паразитів і шкідників з часів московської окупації. У Польщі і Прибалтиці ця ж демократія їх звично «по-грецьки» вичистила. Що було приводом задуматись: «може щось не так з демократією в Україні». З продовженням і політичною надією на самовирішення ситуації беззаперечно авторитетною демократією у все меншої частини населення України зберігались ілюзії причетності до влади і вирішення загальнодержавних питань. До введення партійних виборів в міські ради останні ще тримались. Зараз, в 2010 році на чергових виборах Президента, остаточно зрозуміла роль населення – електорат, який повинен голосувати чи іншим чином виказувати прихильність за одне або інше обличчя з правлячого панства, і не більше.

В Україні, де є декілька мільйонів українців, на загальнодержавному рівні в представницьких органах, тотальна більшість неукраїнці: хохли, московити, жиди, грузини, вірмени, татари, білоруси. Вони вирішують як жити українським містам, що носять древньоруські назви чи розвинулись завдяки притоку українців в часи їх формування. Замісь об’єднання з пропущенням етапу міст-держав і посилення безпечності, вільності українців власною державністю ми опинились знову під чужою, в кращому разі співчуваючій українству владі. Найгірші представники з можливих займають роками різного рівня посади, наче люди сліпі або дурні. Бо ж хто їх обирав та казав: «кращий»?

Секрету нема давно – український Західний Регіон і неукраїнський Південно-Східний Регіон змушують завжди обирати між своїм і чужим. Похвастатись альтернативними кандидатурами у своєму регіоні не може жодна частина України. Правлячі групи кожного регіону намагаються не допустити цього. Теперішні вибори Президента здаються виключенням, коли на Заході України борються різні кандидати. Але це лиш здається. У другому турі все одно вийдуть на вибір кандидата з електоратом по правий і по лівий берег Дніпра. Не лиш Президентами визначається демократичність, яку творить і Верховна Рада. Визнання депутатами 3% довіри до державного парламентського органу, в якому вони працюють, говорить достатньо.

Місцеві органи влади, не відрізняються «демократичністю» від київських. В містах, містечках, селищах, селах люди не відчувають свою співучасть у вирішенні наочних проблем. Про незрозумілі і створенні лиш для забезпечення додаткових депутатських місць обласні і районні ради багато навіть і не знають чи далекі від них як від Марсу. Київські владні політики, розповідаючи про «владу на місцях, яка знає проблеми людей краще» і тому їм потрібно дати більше повноважень, не розуміють що говорять, зовсім не уявляючи життя в регіонах. Місцеві влади справді краще знають проблеми людей, бо самі багато з них створюють, а за вирішення решти й не збираються братись, мовляв не їх справа. Не дасть київська влада їм чогось більше, ніж є зараз, бо вони й так небідні, а віддавати фінансові потоки за які борються – ніколи.

Хто говорить, що в нас з демократією буде колись, як в Євросоюзі, бреше або не бачить що українська демократію у всіх функціональних проявах відмінна від усіх європейських демократій. Демократія по-українськи уся з поправкою. Причому не з національним чи традиційним народним додатком, а з воровським, корисливим інтересом. Сильна Президентська модель обраного керівника протиставленням Заходу і Сходу працювала коли розкрадалось усе майно держави України. Щойно Президента на цю посаду обрали супроти фальсифікацій, як в Україні дивом появилась Парламентська модель управління державою. Тепер зрозуміло, що злякались не обраного кандидата, а способу і можливості обрати не з їх фальсифікованого. П’ять років кожен доїв свою частинку парламентської моделі, позираючи на шмат конкурента. Нові «демократичні вибори» – черговий шанс відхапнути собі більший кусок.

Псевдодемократичним, якщо по європейським міркам, і демократичним якщо по українським влада в Україні формується з незмінних багачів під дудку олігархії та колишніх прислужків московським окупантам. Не для демосу існує Конституція і видаються Закони. Горе прийде на населення України, коли при цьому утвердженому панівному класі їх почнуть видавати для народу і решти. Тоді появиться право вбивати і гвалтувати, забирати собі на першу ніч дружину приписаних до фільварку у всіх владних. Це той напрямок в якому розвивається 18-ти літня українська демократія. Українська держава з кожним днем демократизації проявляє себе антиукраїнською і антинаціональною. 

Джерело

В поисках жертвы

15.02.11  Голос.UA

Голосование Верховной Рады за внесение конституционных изменений автоматически запустило процесс поиска предвыборных технологий. И если власти для  подтверждения результата необходимо работать по сценарию «стабильность и порядок», то оппозиция ищет способ  доказать несостоятельность нынешнего «режима» и добиваться его свержения любым путем.

Арабские революции крайне возбуждают лидеров украинских протестных сил. Вызывают чувство дежа-вю. Юлия Тимошенко сделала несколько громких политических заявлений, намекнув на экспорт «жасминовых восстаний». Но, как известно, акции протеста на пустом месте не происходят. Что-то должно послужить стимулом для смены власти, которую Виктор Янукович уже собирается «передавать по наследству».  Что именно? Лидер БЮТ  уже перепробовала разные возможности политического  воздействия на власть с целью ее ослабления. Но все они потерпели фиаско.

Прежде всего, провалилась попытка раскрутки «налогового майдана», который мог бы «поднять» средний класс и преобразовать экономические лозунги в политические требования. Однако, жесткие действия власти вкупе с силовиками, не позволили налоговым революционерам развернуться.  Сейчас лидеры «Майдана-2» исправно дает показания в Генпрокуратуре, а те, кто стояли с ними рядом, быстро переводят в тень свой бизнес, уходя от налогового бремени.

Не удалось и реализовать сценарий «Юлия Тимошенко –Жанна д'Арк нашего времени». Лидера БЮТ уже измотали допросами в прокуратуре, но сажать Юлию Владимировну никто не собирается. Это подтвердил лично и Президент Украины. А зачем? Повышать рейтинг бывшей соперницы по президентским выборам?  Поэтому Тимошенко сделали  главным персонажем бесконечного и быстро приедающегося зрителям сериала «Леди Ю и прокуратура». Новостей практически нет: зашла, вышла, сделала несколько громких заявлений.

Ситуацию усугубляет то, что ряд  сторонников Тимошенко мигрирует за границу: политического убежища попросил экс-министр экономики Данилишин, заключил  выгодный контракт в Австрии бывший руководитель Госрезерва М. Поживанов. Те, кто не успел, теперь из СИЗО рассказывают, какие у них были возможности покинуть страну и большую политику. При такой «поддержке» крайне сложно валить режим. Кроме того, главным достижением первого года правления Януковича является разрозненность и деморализованость правой оппозиции. У каждого своя «свадьба»: Яценюк, Гриценко  и Матвиенко «соображают» на троих,  «Тризуб» и  «Свобода» укрепляются на позициях крайнего радикализма, «Наша Украина» тихо сходит на нет. «Народная самооборона» Луценко работает, в основном, на западном направлении: информирует мировую общественность о политических репрессиях в Украине. Как видим, действия оппозиции несогласованные и несистемные. Единый альтернативный курс развития Украины так и не выработан. Нет единого мозгового центра.
Что остается?  Искать  мощный катализатор общественного негодования. Проще говоря, то, что может взорвать страну. Вспомните, как начинались революции на Ближнем Востоке: самосожжение одного студента повлекло за собой отставку президента, 30 лет правящего Египтом.  Подобно эффекту домино начали валиться режимы в Иордании и Тунисе, сейчас волнения перекинулись на Иран. К власти придут или мусульманские движения или военные.

А что способно поднять Украину? Пенсионная реформа?  Продажа земли? Жилищный кодекс? Теоретически, каждая из этих «бомб», способна взорваться. Но дело в том, что оппозиция не может раскрутить полноценно данные мессиджи, так как монополия на них принадлежит левым силам. Вряд ли армия селян или пенсионеров пойдет за Юлией Тимошенко, не говоря уже об Арсении Яценюке. Это не их герои. Тем более, что и лидер БЮТ и глава «Фронта перемен» исповедовали и пропагандируют сейчас либеральные ценности, которыми оперирует и правительство Азарова: земля должна стать товаром, социальные льготы - сократить, пенсионный возраст - повысить. Что остается? Нечто из ряда вон выходящее.

Все помнят, как началась операция по смещению режима Леонида Кучмы - с  убийства журналиста Георгия Гонгадзе.  События нарастали по трагической кривой: в середине сентября появляется известие об исчезновении Георгия,  через несколько дней находят его труп в Тараще, в парламенте создана специальная комиссия по расследовании во главе с Лавриновичем (сейчас - министр юстиции), еще через месяц Александр Мороз на трибуне парламента прокручивает записи из кабинета Президента, уличающие Л. Кучму в заказе журналиста. Майор Мельниченко становится национальным героем. Пленки «из-под дивана» множатся в геометрической прогрессии. Одна за одной проводятся экспертизы на которых «распознаются» голоса политиков из президентского окружения: Деркач, Кравченко, Медведчук, Волков… Причем, все экспертизы делаются зарубежными аудиоспециалистами, так как в Украине никто не  в состоянии различить голоса на пресловутых пленках.

В том, что это была прелюдия переворота, сейчас никто не сомневается. Тот же Александр Мороз не раз заявлял в интервью СМИ, что многотысячные акции « Восстань, Украина» и «Украина без Кучмы» являлись предвестниками оранжевой революции. Без событий  2000-2001 годов не было бы «Майдана-2004», открывшего путь к президентству Ющенко.
Кто сегодня хочет стать президентом?  Только Юлия Тимошенко, у которой сильна жажда реванша, а также есть силы и ресурсы для такого проекта. Она хочет вернуться во власть, соответственно, ее политическая партия должна будет разработать план «ускорения». Год правления Виктора Януковича хоть и был показательным (конституционные преобразования, посадка лидеров оппозиции, жесткие реформы, укрепление мощи силовиков), однако ситуация еще не зацементировалась окончательно. Необходимо искать  механизмы, способные ослабить или подорвать партию власти.

Первое. Оппозиция попытается влиять на политическую ситуацию через Конституционный суд. Как известно, 9 февраля 53 нардепа обратились в Конституционный суд с иском, касающимся нарушения процедуры голосования за изменения в Основной Закон. Если суд признает аргументы оппозиционеров справедливыми и законными, то выборы 2012 года не состоятся и придется назначать новую дату парламентской и президентской гонки. КСУ пока еще остается внешне независимым от воли Президента, а у главы государства нет полномочий «воздействовать» прямо на людей в мантиях. Сейчас у суда две возможности - отклонить обращение парламентариев или открыть  производство и устанавливать, насколько нарушение процедуры голосования влияет на легитимность всего массива конституционных изменений и сроков выборов.

Однако, рассчитывать только на Конституционный суд оппозиционеры не могут. Во-первых, их влияние на судейский корпус ослаблено реформой, которую поспешно провели «регионалы» во главе с Киваловым. Во-вторых, «военные действия», развернувшиеся вокруг семьи главы Верховного суда Василия Онопенко, должны наглядно показать судьям всех уровней чего стоит «собственная позиция». В третьих, проблемно поднять народ на борьбу за соблюдение норм Конституции: это уже не раз доказано новейшей украинской историей. Никто не выйдет под Конституционный суд с требованиями разобраться  в том, чья карточка и когда сработала в сессионном зале. Но, тем не менее, как способ борьбы, как показатель противоборства оппозиции этот метод работает. И в случае даже ситуативной  победы сможет послужить доказательством эффективности действий противников режима. А также вдохнуть силы в тех,  кто начал сомневаться и искать другого политического пристанища.

Второе. Оппозиция очень активно работает на внешнем направлении. Юлия Тимошенко постоянно «рвется» в Брюссель, представители Европарламента регулярно выражают озабоченность ограничением прав и свобод в Украине. Так, президент Европарламента Ежи Бузек заявил, что планирует и в дальнейшем внимательно следить за ситуацией в Украине. «То, что происходит в Украине, - ужасным образом влияет на ее имидж  и на позиции Украины в Европе», - сказал он.

Последний визит украинских парламентариев в Вашингтон, по словам депутата Верховной Рады В. Арьева показал, что США окончательно разочаровались в новом украинском лидере. А что делают американцы после глубокого разочарования теми или иными правителями, наглядно доказывает ситуация на Ближнем Востоке. «Неудовлетворенность» Вашингтона позицией  президентов Египта, Туниса и Иордании привела к серии инспирированных «цветных революций» и свержению «неудобных» лидеров.

Если официальный Вашингтон причислит Виктора Януковича к этому списку, то вполне вероятно, что Украину может охватить очередная вспышка народного гнева. Благо, почва для этого не менее благодатная, чем в арабских странах - высокий уровень безработицы, сильнейшее социальное расслоение, рост цен на товары первой необходимости, сокращение гражданских прав и свобод. Тем не менее, украинцы уже получили определенный иммунитет от разноцветных революций, да и второй раз снаряд в одну воронку не падает.

Третье.  Спровоцировать уход нынешнего президента и дискредитацию бело-голубой команды может нестандартный импульс развития событий. Поэтому такое широкое развитие получила тема поиска  возможной «жертвы режима». Это может быть кто угодно: студент, сжигающий себя возле здания Рады, протестуя против… да против чего угодно. Пенсионер, доведенный до отчаяния и выбросившийся из окна. Или - журналист, с которым расправляется власть за честные и смелые разоблачения в СМИ.  В Москве, например, достаточно было убийства обычного футбольного болельщика, чтобы на площади выплеснулись волны ненависти к иноверцам, взметнулось знамя «патриотической» борьбы против  террористов-кавказцев. Нечто похожее может «завести» и Украину. Главное - правильно выбрать болевую точку общества.

«Гибель журналиста» - беспроигрышный вариант. Один раз он сработал, и это привело к смене системы правления. Почему нельзя повторить то же маневр 12 лет спустя? Тем более, что власть своими действиями, вернее, бездеятельностью, сама подталкивает оппонентов к этому выбору. Примеров достаточно. Чем закончилось расследование загадочного исчезновения редактора харьковской юридической газеты Климентьева, которое взял на контроль министр МВД? Зачем было проводить милицейский рейд в доме журналистки-блоггера Елены Белозерской?

Такая топорная работа милиции и прокуратуры сама дает оппозиции в руки козырные карты: власть боится правдивого слова и потому закрывает каналы и газеты, устанавливает цензуру и «мочит» журналистов. Одного, самого «дотошного», выводит из игры.  Достаточно правильно распиарить данное событие, подключить международные инстанции и честных политиков.

Джерело

УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ – СПРАВЖНІ ФРАНЦУЖЕНКИ!

Олександр СІНКЕВИЧ
Саме так вважає мсьє Жан де Круа, який покинув батьківщину заради кохання!

...Відчинивши ворота, він щиро простягнув натруджену мозолясту руку. Потім зніяковів і скинув запорошеного тирсою светра. Адже щойно скінчив працювати в майстерні... Майстерню, будинок, хлівці, стодоли, чи як там краще назвати велику і малу купи усіляких прибудов, мсьє де Круа звів власноруч.

– Квартіра – пльохо! Дом – харашьо!

– Ти б, Жано, поголився, – зауважує його українська «ля фам», яка щойно пригналася з роботи на скутері й відразу заходилася готувати чай, каву і десерт раптовим гостям.

– Не треба’, Інна, натюраль! – з характерним наголосом на останньому складі й зі справді притаманною французам емоційністю зауважує Жано. І додає: – Журналісти – наче повінь: зачиниш двері, то вони через вікна увійдуть...

                  «Я ТОЖЕ ЛЮБЛЮ МНОГО РАБОТАТЬ В САД!»
...Поблизу Ліона, де народився і провів більшу частину життя мсьє де Круа, повінь, як і нахабні журналісти, явище звичне. А от Україна з її незрозуміло-загадковим характером для француза, що вже п’ять років мешкає на Волині, і досі залишається екзотикою:
– Ти любішь свой країна?... Вот!.. Ти смотрішь: чєльовєк прошьоль пять метр і плюнуль... Ідьошь в лєс, а на каждом шагу – бутилька і банка! Ґадіть кругом – ето любовь к Україна?.. Но здесь просто рєшать проблєм – нужно кап дєньґа в карман нужний чєльовєк...

...Цей чарівливий російсько-французький акцент з прононсом і вже виразно французьке «кап» (дати-взяти), таке схоже на рідне українське «хап»... Старий будівельник не добирає слів ані щодо наших політиків, ані щодо свого президента Саркозі, пояснюючи всі «проблєм» тим, що нині і в Україні, і в Європі усі хочуть «кап». Або «хап». Кому як подобається і вдається.

Зрозумівши нарешті наше питання, якого милого він проміняв стабільне життя у Франції на українські реалії, Жано (по-нашому – Іванко) мрійливо відсьорбує чай і зводить очі до стелі:
– О, да, да, Інна!...

Не просто Інну, а Інну Олександрівну (адже працює вихователькою у дитсадку) з паном де Круа познайомив випадок. На другий день Водохреща вона зібралася їхати до Польщі – заробляти на хліб буденний. Чекала автобуса, але зупинився Жано. Відразу запропонував гарячого чаю, а коли розговорилися і пані Цупко сказала, що любить слухати французьких виконавців – Едіт Піаф, Мірей Матьє, Джо Дасена, випадковий попутник зупинив бус і почав шукати касети...

– Почувши, що я працюю в садочку, Жано зрадів як дитина: «О, я тоже люблю много работать в сад!» – розповідає Інна під час екскурсії обійстям, де Жано під лінійку насадив жовту французьку малину, китайські вишеньки, айву, сливи, черешні, груші, абрикоси і яблуньки. – Подивіться на його руки – це руки людини, яка любить землю, любить працю.

«Мої руки є все!» – любить повторювати мсьє Жан, який привіз в Україну із Франції ще дідівські трактори, копачки, сівалки і культиватори. Його день починається з роботи і роботою закінчується. Хоча за невеличкі (за європейськими мірками) пенсію і ренту, що отримує на батьківщині, міг би жити в Україні неначе в санаторії...

                            ЛОВИСЬ, ЖАБО, ВЕЛИКА І МАЛЕНЬКА
– Какой французкій віно знаєтє’?... Божелє?! Нє піть Божелє, пльохо’! Піть Бордо! – полісько-французький Іванко квапиться до комори і вертається з холодною пляшкою червоного. Собі ж до чаю додає кілька крапель української горілки. Такий у мсьє де Круа вечірній ритуал. Зовні він найзвичайнісінький український дядько з мозолями. Якби не вимова і «менталітетте».

– Зрозумівши, що я їжджу до Польщі, аби прогодувати двох дітей, Жано почав тицяти мені дві пляшки горілки. Мовляв, продай і купи щось дітям. Коли відмовилася, змусив взяти гроші, печиво і шоколад. Натомість попросив адресу: сказав, що за два місяці буде в Україні й привезе малим подарунки, –згадує Інна. – Лист від Жано отримала через 10 днів. Він питався наші розміри і що потрібно з побутової техніки.

За два місяці Жано приїхав. Як і обіцяв, з подарунками. Винайняв для Інни і дітей окрему квартиру. А невдовзі його старенький бус загальмував біля будинку батьків Інни Цупко аж... у Молдові. Там мсьє де Круа навчив усю околицю правильно готувати жаб’ячі ніжки й запропонував Інні жити разом. До Любомля вони верталися у травні – будувати власний дім. А восени сім’я вже жила під новим спільним дахом.

– В Молдавій вот тако-о-ой ляґушка! – показує Жано розміри тако-о-ої жаби, яка могла б (якби існувала в природі) потрапити до Книги Гіннеса.

– Менша, Жано, менша, – усміхається Інна, розповідаючи, яку «систему» вигадав мсьє де Круа, аби ловити жаб на теренах колишнього СРСР. Уся «система» складається з вудочки, жилки і... невеликого кавалочка жіночих капронових панчішок. Бо «у жаба малєнькій зуба», і її треба швидко «кап і сюда». Тобто в мішок.

– На жаб’яче полювання ми ходимо всі разом, – каже мадам Цупко, – сусіди ловлять рибу, а ми – «ляґушка»... Згідна, що збоку виглядає трохи дико... До речі, березовий сік Жано лише тут навчився точити. І якось бешкетники налили у банку зеленки. А він приходить, радісний такий, мовляв, подивись, якого гарного зеленого соку назбирав...

Окрім одіозних жаб, де Круа навчив нову родину споживати традиційну французьку городину. Наприклад епінар, рослину на кшталт лободи. А також – усілякі трави, прянощі, салати, «якусь таку» капусту і кабачки, що після варіння перетворюються на... спагеті. З гордістю Жано демонструє ціле намисто торбинок з насінням, нанизаних на шнурочок за алфавітним порядком.

                             «А МУЖ НА ЛОШАДЬ І... ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ!»
Деякі наші запитання Інні Олександрівні доводиться перекладати зі словником, хоча за п’ять років вони з Жано навчилися розуміти одне одного майже без слів. Виявляється, мсьє де Круа в Україні найбільше вразили... діти і село.

– Дєті рукі в карман – і нє дєлать добрий дєнь. Сейчас мєньше пльохо – дєсять лєт впєрьод будєт хуже. Вирастут еті дєті... Оні хотят імєть деньґа, но нє хотят работать... О, в Україна єсть проблєм... Одін работать, а пять ложить в карман. Ето у вас називаться економік. Кто должен імєть дєньґа? Рабочій, сєло. А кто імєть? Бандіт...

...А ми й не заперечуємо. «Єсть проблєм». «Менталітетте», ітіть-калатіть. З голою дупою, на конях, але з мобільником! Цоб-цабе! «Как Франсе одін девять сорок пять послє война!»... Телевізіо-комп’ютеро-мобілє... Жінки, що раком стоять на городі, і чоловік, що ледь тримається за віжки і патякає з таким самим «про жизнь»...

До речі, порівняти українське і французьке жіноцтво запропонував саме мсье Жан:
– Коґда работа – кто работа? Бабушка’, жена, дочь, жена сосєда. А муж на лошадь і – ла-ла-ла!.. Што такоє українскій женщін?... Буряк, картопля, дєті...

Втім у Франції з жінками «тоже льохо». Розманіжилися мадами і не хочуть готувати «натюраль». Давай їм напівфабрикати, які французький Іванко не визнає категорично. У цьому контексті українки тепер, на думку мсьє де Круа, готові француженки. У всьому іншому – «есклаве», рабині. Хоча, за міркуваннями Жано, жінка мусить почуватися «как каролін», тобто як царівна. І це не просто слова.

– Він вважає, що жінка має забезпечити сніданок, обід і вечерю за розкладом. Решта – його, чоловіка, клопіт. І напевно, це правильно, – міркує й собі Інна Олександрівна, згадуючи, як і чому Жано взагалі опинився в Україні.

                                       ДАЙ РУКУ МЕНІ...
...Для мсьє Жана показник людяності – ставлення до братів наших менших. Зокрема до собак, яких він має за звичку підбирати на узбіччях і в картонних коробках на базарі. На його українському обійсті цих кудлатиків різної масті вже шестеро. Найбільші улюблениці – Кікі і Фіфі, яку Каріна, донька Інни, по-українському називає Фіфійкою. Щойно ми увійшли до хати, Жано перепросив за власні сандалі. Ось, мовляв, подивіться: є нормальне взуття, але мені комфортно саме в цих, по черзі понадкусюваних чотирилапою братією. До родинної спілки прийнято і двох муштрованих котів: чорного Бандита і рябеньку Лізу, яка любить вільготний променад поміж псами... Бо, бачте, у Франції навіть безпритульного кабиздоха зазвичай тягнуть до ветеринара – «і нє смотрєть сколько деньґі»...

«Нє смотрєть сколько дєньґі» Жан де Круа і багато років тому, коли приймав на лікування спочатку «чорнобильську» дівчинку Женю, а потім онкохвору Катю. Коли платив за переліт і лікування. Коли «дєлать войну» у французькій амбасаді в Києві і «пісать пісьмо Кучма» через бюрократичну тяганину з візою. Вдруге до Франції Катерину він привіз занадто пізно, хоча й отримав особисту відповідь Леоніда Даниловича...

Нині у Жано троє (дорослих і забезпечених) дітей у Франції і двоє – в Україні. Сьогодні він задарма допомагає сусідам по господарству. Допомагає будматеріалами, бензином, привозить у подарунок побутову техніку. Його не цікавить бізнес – його цікавить земля, робота і Життя. Життя, у якому допомогти – означає віддати...

Джерело

16 лют. 2011 р.

Продажа земли: яд для разоренного украинского села…

03.02.2011   Галина Акимова     Голос.UA 



Согласно Конституции, земля, недра, воздух, водные и другие ресурсы Украины являются объектами собственности нашего народа. Об этом почему-то забывают политики, когда говорят о так называемой земельной реформе. Наделав многомиллиардные внешние долги и разорив село, власть выставляет на торги последний оставшийся у нее ресурс – землю. Эту идею поддерживают злейшие противники – БЮТ и Партия регионов. Единственная политическая сила, которая категорически против – коммунисты.

Мечта МВФ превратить украинскую землю в товар – известна давно. Но перманентные выборы и политическая нестабильность мешали «оранжевой власти» сделать этот преступный шаг. К сожалению, на подобную «реформу» уже почти готова пойти власть нынешняя, слишком быстро запутавшаяся в кредитных сетях Запада.

Особо встревожили наблюдателей слова Президента Виктора Януковича, произнесенные не так давно на бизнес-форуме в Японии. Он призвал японских инвесторов обратить внимание на Украину, напомнив, что у нас готовится широкомасштабная приватизация земли. Ранее Виктор Янукович говорил, что «пакет законов по земельной реформе почти отработан» и будет внесен в парламент после общественного обсуждения.
Сказанное свидетельствует о том, что на Банковой существует мощное лобби, проталкивающее идею торговли землей как «благую весть» для отечественной экономики. Да это и не секрет: практически открыто «проповедует» свободный рынок земли первый заместитель главы Администрации Президента Ирина Акимова.

В то же время Кабмин проявляет более осторожный подход, инициируя создание Фонда земель сельскохозяйственного назначения. Фонд, по замыслу чиновников, будет заниматься сдачей в аренду и продажей земель сельхозназначенния, начиная с 2013 года.

Впрочем, не столь важно, как именно подбираться к пропасти: бегом или крадучись, исход все равно один. И если властям действительно интересно, что думает народ, нужно не имитировать его волеизъявление «общественным обсуждением», а провести национальный референдум с честно сформулированным вопросом: «Поддерживаете ли вы продажу земли в Украине?».

Но проведения такого референдума не допустят иностранные кредиторы. По их мнению, заявления политиков и должностных лиц о том, что «чужим» не разрешат покупать землю, всего лишь успокоительная «настойка», которой потчуют народ, дабы он не поднялся с вилами раньше времени. Более того, даже сейчас, когда официально действует мораторий на продажу сельскохозяйственных земель, около 11 млн. га украинской пашни, по словам лидера КПУ Петра Симоненко, контролируются иностранными фирмами. Это почти треть всех сельхозземель в Украине.

Как только законодательную «форточку» откроют пошире, к тем 3,5 тысячам иностранных компаний, что уже добрались до украинских черноземов, присоединяться сотни и тысячи других акул капитализма. Тягаться с которыми у отечественного бизнеса не будет ни сил, ни опыта, ни финансовых ресурсов.

Ведь, что представляет собой украинское село сейчас? Если до 1991 года насчитывалось 12,5 тыс. колхозов и совхозов, где трудилось 4,5 млн. человек, то сегодня на селе осталось всего 600 тыс. работающих. 5 тыс. сел просто вымерли из-за безработицы. Остальные кое-как выживают за счет огородов.

Обрабатывать землю нечем. У еще живых хозяйств нет денег на новую технику и они «донашивают» старую, уже превратившуюся в металлолом. На Харьковском тракторном заводе из 30 тыс. сотрудников осталось 3 тыс. И вместо 50 тыс. сельхозмашин они собирают в год 200 тракторов.

На животноводческих фермах – пусто. В 1991 г. в Украине насчитывалось 24,7 млн голов крупного рогатого скота, теперь же мы имеем 5 млн. голов. Поголовье свиней составляло 19,6 млн. голов – теперь 5-6 млн.

Крупные аграрные компании, расположившиеся на землях бывших колхозов или собравшие в кучу крестьянские паи, не стесняясь, используют наши ценнейшие черноземы под ходовые на мировых рынках культуры, которые истощают грунт – рапс, кукурузу, подсолнечник, бобовые. Такое хозяйствование уже привело к тому, что в областях, где особо активны компании с иностранным капиталом, образовались пустоши.

Все это результаты «рыночных преобразований» на селе, которые превратили некогда ведущую отрасль народного хозяйства в легкую добычу транснациональных сырьевых магнатов. Чтобы окончательно закрепить этот процесс и сделать из селян батраков, заинтересованные силы лоббируют свободную продажу земли.

И тут, как говорится, лиха беда начало. Стоит лишь сдвинуть этот камень, как, несмотря на утешительные заверения «реформистов», на украинскую пашню накинутся толпы матерых спекулянтов, латифундистов, да и просто бандитов, которые придут за крестьянским паем не с инвестициями, а с битой.

«Продавать землю – нельзя ни в коем случае, это все равно, что сознательно лишать себя будущего, - говорит лидер КПУ Петр Симоненко. – Если крестьянин хочет продать свой пай, который ему бесплатно выделило государство, он должен обращаться в специально созданный государственный земельный фонд. Чтобы там провели рыночную оценку участка и выкупили у него по этой цене. Земля же, аккумулированная в государственном земельном фонде, должна не продаваться, а лишь за определенную плату передаваться на правах аренды аграриям, способным эффективно ее использовать».

Кроме того, чтобы прекратить ограбление села посредниками, Симоненко предлагает возложить на государство соответствующие функции. «Необходимо создать государственную структуру, занимающуюся экспортом зерна. Потому, что сегодня так называемые зернотрейдеры приобретают украинскую пшеницу по низкой цене, а продают на мировых рынках вдвое дороже. Им даже отмена возмещения НДС при экспорте зерна не страшна: прибыли у них колоссальны».

По пути аренды сельхозземель, ограничения продаж и государственной помощи аграриям идут все развитые страны. В Германии, например, арендатор может выкупить надел только после 10 лет работы, а продать не ранее, чем через 20 лет, и то при соответствующем разрешении уполномоченных органов власти. Во Франции запрещено продавать землю на протяжении 12 лет со дня ее получения, в Испании – 10-12 лет, в Италии – 30 лет. В Израиле перепродавать земельные наделы в личную собственность вовсе запрещено. В Швеции такой запрет существует как бы негласно: там землю предлагают для обработки исключительно в аренду. Даже в либеральных Соединенных Штатах продается и покупается далеко не вся земля: самая ценная находится под контролем штата или федеральных властей и в частную собственность не переходит.

Зато в развивающихся странах, которые купились на обещания кредиторов и советы МВФ, картина очень похожа на ту, что мы вскоре сможем увидеть в Украине. Уже хрестоматийным примером «утраченных иллюзий» стала Аргентина, которая, погрязнув, как и мы, во внешних долгах, согласилась пустить на свои плодороднейшие земли иностранные компании.

Ей обещали помочь остаться житницей мира. И, действительно, житницей Аргентина осталась. Но ее мясо и хлеб вывезли в Европу, где цены выше. А согнанные со своих земель крестьяне, еще недавно – преуспевавшие, нанимались к новым хозяевам за миску супа и $3 в день на бригаду. Но и этого транснациональным «рабовладельцам» вскоре показалось много. В итоге, пока сытая Европа и Америка объедались аргентинской говядиной, в стране практически начался голод. Хотите попробовать так пожить?!

«Для жителей украинского села при его нынешнем социально-экономическом положении, продажа земли иностранцам приведет к тому, что они голодные и безработные будут ходить по улицам своего села, но только уже с французскими, арабскими, китайскими, английскими и др. названиями, - говорит Петр Симоненко. – Никто не будет беречь наши земли. А сельское хозяйство, основанное на использовании ГМО, не требует большого числа рабочей силы…».
Что можно к этому добавить? Да, почти ничего. Прав был Марк Твен: земля – единственный в мире продукт, который уже не производят. Лишиться ее очень легко. Но следом за массовой продажей земли, как правило, наступает потеря государственности. Это – уроки истории, которые ничему не учат нашу власть.

Джерело

Двобій світоглядів

Олесь Вахній,   Портал українця

Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений “репортажами і повідомленнями” про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та знахабнілих від безкарності посадовців усіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих видань та гламурних інтернет-порталів, які, попутньо рекламуючи безліч найрізноманітніших товарів, чинять чорну справу морального, духовного та фізичного розбещення й винародовлення українців, поширюючи цю інформацію більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, і навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим і підстаркуватим коханцем, „ведучої ток-шоу”, неспроможні зрозуміти суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні зокрема і світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими, морально розбещеними й духовно здеградованими легше керувати.

Оприлюднений пізно ввечері 09.12.10. на сайті Президента України Указ про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (надалі НЕК) спровокував у мережі Інтернет жваві обговорення зі злостиво-тріумфальними коментарями. Показово, що авторами останніх здебільшого були прихильники легалізації наркотиків та одностатевих шлюбів, особи, які відверто сповідують нігілізм і декларують себе атеїстами, а також нечисельний, проте вкрай галасливий, гурт маловідомих або ж штучно “розкручених” художників та літераторів. Шокуючо-креативна для загалу (проте саме з цієї причини і приваблива для несвідомих і нестійких) форма викладення ідеї або задуму (а чи існують вони насправді?) є головним критерієм “творчої діяльності” останніх.

Як і будь-яка урядова інституція постокупаційної та постколоніальної держави з неочікувано для самих себе формально суверенізованими чільниками та номенклатурою, НЕК не мала належної можливості та чітких і конкретних важелів відповідним чином здійснювати взяті на себе перед суспільством зобов'язання. Перешкодами були недосконалість законодавчої бази, злочинна корумпованість та надмірна забюрократизованість усієї виконавчої гілки влади, політична нестабільність й неприхований тиск найрізноманітніших чинників. Окрім того, в Україні практикується упереджене подання інформації. Щось невиправдано проголошується найголовнішим, інше безпідставно замовчується. Загальновідомо, що той, про кого не знають, для інших не існує. Вимушене маневрування Голови комісії В.В. Костицького позбавляло його змоги належним чином реагувати на більшість негативних, суспільно шкідливих і націєвбивчих процесів. Проте кілька років функціонування (нехай і далекого від належного, а тим паче бажаного) комісії не минули для чесних платників податків даремно. Розпочата в суспільстві дискусія щодо необхідності якщо не заборонити цілковито, то принаймні обмежити в часовому просторі рекламу алкоголю та тютюнових виробів сприяла прийняттю Верховною Радою відповідного закону, який суттєво потіснив продукуючий цигарки й міцні напої капітал. Надбанням громадськості стали й наукові висновки, що дали чітке визначення й остаточно розмежували еротику та порнографію, а також продукцію, яка містить елементи насилля і жорстокості й таку що їх пропагує. Оприлюднений в Інтернеті порадник батькам щодо захисту дітей від шкідливого й платного Інтернет-контенту змусив багатьох із них уважніше поставитись до поведінки власних дітей і захистити їхню психіку від впливу найрізноманітнішого негативу. Поза увагою громадськості залишився чомусь і той факт, що врешті-решт і самі представники великого і середнього капіталу погодились на дискусію та конкретні поступки. Прикладом тому є звернення суб'єктів підприємницької діяльності з проханням надати висновок щодо пропонованої у продаж продукції та видання закритим акціонерним товариством “Київстар GSM” посібника для батьків “Діти в Інтернеті: Як навчити безпеці у віртуальному світі”. Окрім того, здійснювані за зверненням правоохоронців експертизи друкованих видань та відеоматеріалів були дійсно незалежними й жодним чином не заангажованими, що давало змогу суду ухвалювати відповідні рішення.

Прихильники деградації і виродження не обтяжували себе роздумами над мораллю, причинами людського буття, обов'язком і правом. Засоби, до яких вони вдавалися, прагнучи ліквідувати НЕК, викривали їхню справжню мету. Особисте знайомство з багатьма з них, а отже і можливість безпосередньо спілкуватися, дають мені підстави стверджувати, що за гаслами і закликами “заборонити цензуру” криється гріховне прагнення себелюбців “врізатися в пам'ять” (себто гін за дочасною, земною славою). Тим паче, що невдоволені наступом громадськості в цілому й НЕКу зокрема представники транснаціонального капіталу через підконтрольні фонди щедро винагороджували найактивніших і найгаласливіших імітаторів бурхливої діяльності. Лише це і є єдиним і логічним поясненням усіх їхніх дій і вчинків.

Я розумію причини радощів сповідників та ідеалізаторів естетичного дальтонізму, баналітету, найрізноманітніших збочень та безлічі форм непритаманної для патріархальної спільноти деградації. Віднині жоден державний орган не матиме навіть формального права заборонити неповнолітнім та особам з нестійкою психікою (а кількість таких у період нестабільності й суспільних пертурбацій зростає в геометричній прогресії) формувати власний світогляд на основі цілком протилежних Божим Заповідям, національним традиціям і духовним надбанням минулих поколінь засад. Вирядившись у шати “неупередженості”, цинічні матеріалісти потрактують протести віруючих “агресією ретроградів”, а виступи та вимоги шокованих і стурбованих батьків проігнорують (як нерідко ігнорували в минулому та ігнорують нині) аналогічно цинічні правоохоронці та працівники органів юстиції і прокуратури.

Нині сповідники бездушного проте вкрай агресивного матеріалізму святкують перемогу. Що їм до звичного і природнього ритму життя? Проблема захисту культурного та духовного надбання і без того окрадених та зневажених українців їх не турбує жодним чином. Потурання гріховним забаганкам виявилось важливішим. Проте виграна чужими руками битва ще не є остаточною перемогою, а ігнорування правди (себто свідоме небажання рахуватися зі здоровим глуздом) жодним чином не скасовує її. Ліквідація Національної комісії не є остаточною перемогою для прагнучих накинути на шию українцям аркан позанаціонального та позацивілізаційного іга. Історія знає приклади і причини занепаду багатьох цивілізацій. Вседозволеність і зухвала аморальність підточили й обеззброїли перед наступом зовнішніх чинників Вавілон, Єгипет, Карфаген, Грецію, Римську імперію й ацтеків.

Свідомо оминаю розмови й дискусію щодо доцільності або недоцільності підписаного указу. Питання стоїть дещо ширше. Хто поставить надійний заслін пропаганді й культивуванню чужого і непритаманного? Я не маю на це поки що чіткої відповіді, оскільки політична влада показово самоусунулася. Слово за довготерпеливим народом. Чи погодиться він на роль пасивного спостерігача наступу негативу, хамства й толерантного потурання злу й несправедливості? Я на це не маю морального права. Тому й кличу до боротьби інших. Разом — переможемо. Майбутнє за нами! 



Джерело

Переборюючи недосяжне

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Поза межами можливого» Івана Франка в контексті українського визвольного руху.


Ставлення до наших Великих не позбавлене (так було і раніше, так є й тепер) водночас і пафосу, і цинізму. Державні достойники — як правило, не з причин добре усвідомленої актуальності спадщини корифеїв, а винятково з нагоди «круглих дат» від дня їхнього народження — відвідують пам’ятні місця, де жили українські Невмирущі, виголошують біля їхніх пам’ятників красиві патетичні промови. Згодом минає час, не такий вже й великий... І «незручні» ідеї великих наших співвітчизників (а справді великих ідеї бувають, як правило, саме незручними!) тихо відкладаються у далеку шухляду, до наступного іменного ювілею — нашим державним мужам часто ніколи, відволікають політичні та бізнесові проблеми; а їхні експерти (помічники, ідеологічна обслуга), звичайно, читають ті чи інші знамениті твори, добре, буває, їх знають, проте беруть до уваги одне важливе міркування: чи варто, власне, обтяжувати шефа «високодумними» писаннями?

Такі справи і з Іваном Франком. 150-річний ювілей нашого геніального мислителя відзначався воістину широко, за участю найвищих керівників держави (серпень 2006 р.). Проте з цього факту аж ніяк не випливає, що ті керівники гаразд засвоїли справжній зміст тих ідеалів, які для Франка були сенсом його життя: міцна, непорушна українська державність, що зводиться на надійному фундаменті соціальної справедливості; європейський вибір України як найкраща гарантія нашого суспільного та інтелектуального поступу; цілковита свобода розвитку особистості, всіх її духовних, інтелектуальних та фізичних здібностей. Ні, боронь Боже, думки Франка у нас «вголос» майже ніколи не критикують, їх тільки (тільки!) мовчки, цинічно ігнорують. Щоб переконатися у цьому — достатньо уважно прочитати статтю «Поза межами можливого», один із найблискучіших зразків публіцистики нашого Мойсея.
Уперше надруковано цей твір було у 12-й книжці «Літературно-наукового вісника» за 1900 рік. Франко вирішив узяти участь у дискусії (а, вірніше, підсумувати її), що точилася між львівським студентським журналом «Молода Україна» та газетою «Буковина» (Чернівці). Молодь тоді — і це було справжнім знаком часу — хвилювали питання української державної самостійності — чи можлива вона взагалі, а якщо можлива, то, власне, за яких умов? Сам Іван Якович у статті, яка є предметом нашої розмови, так формулює коло проблем, котрим була присвячена його розвідка: «Що значить народне відродження? Які сфери матеріального і духовного життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а які не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне?». Погодимося, що ці пошуки Франка-мислителя, політика, поета — є такими ж насущно-важливими й актуальними для людей нашого часу, як і для сучасників, соратників і ворогів Івана Яковича Франка.
Франко, передусім, задається питанням (зовсім не простим і не очевидним): чи може так званий «здоровий глузд» (або ж, використовуючи вислів самого автора, «простий хлопський розум»), чи, послуговуючись сучасною термінологією, «масова свідомість» бути надійним орієнтиром у визначенні майбутнього напряму розвитку суспільства? Відповідь він дає цілком чітку: «Простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як і загалом у жоднім питанні, що вимагає дрібнішого досліду і ширшої критики». Коли ми, за висловом Франка, «в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо сей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію, ми не міркуємо, що сей розум ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і самообмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже хворих і уломних».
Франко, дійшовши цього висновку, не міг не брати до уваги такий дуже важливий чинник, як консерватизм масової свідомості, її, свідомості, прихильність до усталених, минулих, випробуваних століттями форм суспільного життя (бо інші форми, мовляв, «неможливі»). А тим часом Франко переконаний: «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної й духової, — се не що як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували, як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання».
Від загальних міркувань Іван Якович переходить до політичної конкретики сучасної йому Галичини (а втім, хіба це стосується лише Галичини зразка 1900 року?). Він пише: «Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного становища на друге у прихильників «простого, здорового розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність «жолудкових ідей», — а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійності виточують як першу гармату — ті самі жолудкові ідеї...». «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і задирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесімо його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали». «А післязавтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї — і нічого собі».
До уваги тих, хто мав би звинуватити Франка у такій собі недооцінці ролі економічного чинника. Автор рішуче ставить всі крапки над і: «Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ірsо (тим самим) бути змаганням до визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх». Ось із цієї ідеї можемо простежити зародження вельми впливової течії в українському національно-визвольному русі початку ХХ ст.
Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання — пише Франко — самі собою, із залізною консеквенцією (неминучістю. — І. С.) пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі — покривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». Зауважимо принагідно, що часом здається, що Україна зараз реалізує (вже реалізувала!) другу, похмуру, «кошмарну» частину з альтернативи, викладеної Франком, саме те, що має статися «в противнім разі» — а це, як мінімум, примушує добре замислитися над мірою реальності або ж фіктивності політичної самостійності України. Франко пише жорстко — але це і є ознакою справді великого мислителя.
Проте читаємо Франка далі. «Правда, наші (і не наші) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску — се ж утопія, се неможливість! Головна річ — удержання політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі в долину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й цілій нації буде ліпше. Адже ж коли забезпечений я, мій сусід, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше й тривкіше. Розуміється, так ясно сі панове сього не кажуть, бо тут занадто виразно було б видно їх класовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, і національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як міфічний печений голубець у рот». Ось вона, нищівна франкова іронія! А ще стверджують, що пізній Франко (на початку ХХ століття, навіть раніше) геть зрікся колишніх лівих ідеалів, став мало не «класичним лібералом». Що це, м’яко кажучи, не зовсім так, яскраво ілюструють, на нашу думку, вищенаведені рядки (хоч до марксизму Франко і справді почав ставитися гостро критично).
А ось що було незмінним, непохітним «credo» Франка-борця — це його відданість українській національній ідеї. Це ж саме у статті «Поза межами можливого» знаходимо такі класичні, хрестоматійні рядки: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів».

Пророчі слова...
Що, власне, об’єднує ідеали індивідуальної, особистісної свободи — та ідеал свободи національної? Ця проблема хвилювала Франка все життя. Відповідь у аналізованій статті дається така: «Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого... Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки». Маємо на увазі, читачу — це Франко звертається безпосередньо до нас...

Джерело

15 лют. 2011 р.

Норвегія: як ресурсне прокляття стає ресурсним благословенням

14.02.2011, Лана Самохвалова, УНІАН

Я робила візу для поїздки в Норвегію саме в той час, коли прокуратура проводила обшук в компанії «Магістр і партнери», вилучала документи, щодо обслуговування НАК Нафтогаз в період керівництва урядом Тимошенко.
– Чому ви їдете до Норвегії? – суворо запитали у віконці візового відділу.
– Ця країна виявилася практично невразливою для корупції в енергетиці. Крім того, потрапити у вітчизняне міністерство палива і енергетики практично неможливо, а до норвезького нас запрошують. 
Дівчина у віконці з розумінням посміхнулася і сказала, що завтра я зможу забрати візу.
Ця поїздка журналістів до Норвегії, країни – найбільшого експортера нафти і газу, організована Київським енергетичним Q-клубом, була покликана показати, як можна облаштувати життя суспільства, якщо робити прозорим обіг грошей від видобутку та експорту нафти і газу, а також правильно їх витрачати. Якщо конкретно, нас запросив в Осло Секретаріат організації, яка успішно пропагує і допомагає державам імплементувати певний стандарт в енергетиці. Офіційно він називається «Ініціативи прозорості видобувних галузей», англійська загальноприйнята абревіатура EITI.
«Те, що ви побачите і почуєте в Норвегії, це зразки співпраці уряду, бізнесу і неурядових організацій - це вища ліга, – сказав посол України в Норвегії Олександр Цвєтковтой, який зустрів нас в Осло. – Це країна прозорої нафтогазової і іншої фінансової звітності і повної довіри громадян. Це країна, яка голосує за нинішню владу, незалежно від того, чи підвищує вона податки».
Пізніше, після поїздки, я додала до цих визначень і те, що це країна, в якій немає державного боргу і в якій я так і не виявила на вулиці лексуса, як і жодного разу не побачила по-українськи щільного скупчення мерседесів. Країна, в якій головний видобувник і постачальник – нафтогазова компанія Статойл, а головний інвестор - Державний пенсійний фонд Норвегії.
Обходячи по периметру скромний королівський палац в Осло, я подумала, що міцність монархії завжди обернено пропорційна марнотратству монархії. При збереженні цієї залежності монархія живе вічно. Напевно, міцність будь-якої влади прямо пропорційна її публічності і скромності. Тоді влада теж живе довго, а країна стабільно. Чому ця залежність працює в Скандинавії, і не працює в Україні? 

ЖИТТЯ ПОЛІПШИТЬСЯ ВЖЕ СЬОГОДНІ, ЯКЩО ЕНЕРГОКОМПАНІЇ ПОКАЗУВАТИМУТЬ КИШЕНІ?
Спочатку зазначимо, що для Норвегії велика корупція - це навіть подарунок двох невеликих афганських килимків високому чиновникові. Так, був недавно такий скандальчик, люди були дуже незадоволені. У них поліція реагує на будь-яке розслідування в пресі. Коли б не преса, ми б і не знали, що в нас є корупція, поділилися з нами в організації «Міжнародна прозорість Норвегії». Там, до речі, працюють лише двоє людей. Але як кожна країна, якій вдалося перемогти корупцію і непрозорість, Норвегія небайдужа до транснаціональних проявів корупції. Вона з європейським ідеалізмом, на межі з наївністю, готова ділитися методологією подолання тіньових схем в енергетиці.
Так от один з методів – зобов`язати нафтові і газові компанії регулярно оприлюднювати всі значні платежі, що надходять від нафтового, газового і гірничодобувного секторів, і всіх значущі надходження, які одержує уряд від нафтогазових і гірничодобувних секторів.
Норвежці успішно впроваджують цей стандарт, який називається «Ініціатива прозорості видобувних галузей». До речі, вперше на серйозному форумі в 2002 році про EITI сказав Тоні Блер. А офіс Секретаріату цієї Ініціативи з 2007 року розташований в Осло. «Ініціатива» - це добровільний намір країн оприлюднювати свою звітність. Але після офіційного приєднання до Ініціативи, своєрідного входження в клуб, цей намір стає добровільним обов`язком оприлюднювати всі платежі і надходження компаній нафтогазових секторів. Причому це оприлюднення відбувається по-дорослому, міжнародна аудиторська компанія перевіряє офіційні звіти, які публікують компанії. А громадські організації беруть активну участь у розробці, контролі й оцінці цього процесу. Насправді приєднатися до цієї ініціативи, впровадити цей стандарт дуже непросто. Необхідно, щоб країна подала офіційну заявку, потім подається розроблений урядом план, в якому, – постановка цілей, графік реалізації заходів і оцінка можливих обмежень і перешкод.
– Ця Ініціатива служить запобіжником корупції, вона сприяє притокові інвестицій та міжнародному визнанню. Крім того, вона встановлює дуже довірчі відносини між суспільством і бізнесом, – розповідав нам про переваги стандарту голова Секретаріату Янас Моберг.
– У разі приєднання до Ініціативи ви зможете раз на місяць зустрічатися з міністром палива і енергетики, це передбачено Ініціативою, – продовжував переконувати нас регіональний директор Секретаріату Тім Бітінгер.
– Тім, спершу попросіть нашого міністра дати велику прес-конференцію для всіх охочих, – втрутилася я в презентацію.
– Ви не зрозуміли, – спробував пояснити Тім, – міністр буде зобов`язаний раз на місяць зустрічатися з неурядовими організаціями і журналістами.
– Тім, а якщо наш міністр не захоче з нами зустрічатися? – знову впиралися ми.
– Якщо він пропустить це засідання кілька разів, то країну виключать з Ініціативи. Це буде велика втрата для іміджу України.
– А що вам дало підстави взагалі думати, що українська влада хоче приєднатися до цієї ініціативи? – цікавилися українські журналісти.
– Ви заявили про це.
– Україна заявила про це два роки тому, тоді був інший уряд, – заперечили йому. Зараз все дуже змінилося.
– Тім, ви якщо будете в Україні, поцікавтеся у міністра палива, скільки в нас свердловин, чи всі вони працюють, кому вони належать. Бо ми втомилися живитися плітками в парламентських кулуарах і збирати чутки, катаючись по селах Полтавської області.
- Ми нічого не зробимо без усвідомленого вибору українського уряду, – зітхнув Тім. – Але повірте, такі ж сумніви і така ж невіра були і в експертів, коли ми готували приєднання в Африці, Азії, і проте країни пройшли цей шлях.
Увечері в ресторані Нобелівського центру Тім Біттінгер, показуючи на сусідній з нашим столик, розповів історію:
– Десь рік тому ми сиділи за тим столиком з радником українського прем`єр-міністра з енергетики і обговорювали, як Україна приєднуватиметься до цього стандарту EITI. А потім настав ранок, і український уряд пішов у відставку. Піднімімо келихи, щоб Ініціатива прозорості прийшла до України, і щоб вона була цікава будь-якому уряду.
– А як звали радника прем`єра? – запитала я, піднімаючи келих за українську перспективу цього європейського стандарту.
– Здається, Віталій. (Гайдук? – авт.) Такий був великий чоловік, – змалював Біттінгер.

Тім Біттінгер і Янас Моберг
СТАТОЙЛ: ЯКЩО ПАРТНЕР ВИЯВИТЬСЯ НЕСУМЛІННИМ, МИ РОЗІРВЕМО УГОДИ
Усі наші подальші зустрічі були для мене скандинавською казкою. До норвезького Мінпаливенерго можна потрапити, просто показавши журналістське посвідчення. Я зберегла бейджик, щоб самій не забути як це просто. Журналістів, які цікавляться прозорістю, асистент генерального директора міністерства зустріла на порозі з широкою посмішкою.
– Я не політик, але наші чиновники зберігають спадкоємність і лінію навіть при зміні влади, – представилася нам асистент Генерального директора Мінпаливенерго Гро Анундскаас.
Гро зробила слайд-шоу про те, як працює нафтогазовий сектор Норвегії.
- Рішення, що стосуються нафти і газу, часто приймають спільно Мінпаленерго, Міністерство екології, Міністерство праці, відповідальне за роботу, безпеку, працевлаштування, а також Міністерство рибної промисловості й узбережної інфраструктури. Безпосереднє керівництво здійснює Норвезький нафтогазовий директорат.
Статойл - наполовину державна, наполовину приватна компанія. Під час приватизації була виділена окрема секція, державний орган, який займається інвестиціями і податковими відрахуваннями.
Спілкуючись з нафтогазовими чиновниками, я звернула увагу на зовсім іншу, ніж в Україні тематику розмов. Нафтогазові чиновники не обговорювали питання ціни на газ, і питання порушення ліцензій чи розподілу вуглеводневої продукції. У них немає таких проблем.
– Як видаються ліцензії? На розробку родовищ проводиться тендер. Але ми можемо видати ліцензію певній компанії без конкурсу, але забрати її, якщо вона не виконує умови. Держава може ввійти з своєю часткою в якійсь з проектів, якщо їй це цікаво.
Нам давали зрозуміти, що це не проблема. Справді актуальна тут тематика: якість громадського контролю, з яким безпосередньо пов`язують якість державного управління.
– Кожна галузь має свої геологічний, географічний і геополітичний виміри. Усе залежить від вашого управління, від ваших людей, – посміхнулася на якусь з наших реплік Гро Анундскаас.
Ми з колегами почали сперечатися про те, як подолати суспільну корумповану свідомість, і чи подолали ми цю свідомість у самих себе.
Того ж дня ми поїхали в Статойл, це щось на зразок норвезького Газпрому за профілем, і Газпрому-навпаки за публічністю.

Офіс компанії Статойл
Усе той самий демократичний вхід за одним посвідченням. Знімати, щоправда не дозволили нічого, крім кімнати, де була презентація.
Байба Бубесса, менеджер корпоративної соціальної відповідальності компанії Статойл:
– Чомусь прийнято вважати, що цифри оприлюднювати не можна, це погано для бізнесу. У нас немає проблем з конфіденційністю. Статойл присутній на світових біржах Осло і Нью-Йорка. У 2004 році набув розголосу випадок корупції в Статойл, коли топ-менеджемент компанії дав хабаря в Ірані за полегшення угоди про нафтове поле. І цей випадок був виявлений і поданий пресі самими співробітниками Статойлу.
Усі понад шістдесят компаній, які працюють в нафтогазовому секторі Норвегії, публікують свої звіти і передають їх до Секретаріату Ініціативи. Це утверджує антикорупційну модель управління. З 2005 року ми публікуємо всі наші доходи повністю, всі податкові нарахування, непрямі податки, дохід від нафти, бонуси. Відповідно, всі адміністративні органи теж роблять звіти для EITI, які проходять через аудит. І представники громадянського суспільства, члени багатосторонньої групи, яка створюється при впровадженні Ініціативи, регулярно зустрічаються з урядом. В результаті ті компанії, які ми хотіли бачити своїми партнерами, зараз самі звертаються до нас. Ініціатива - це можливість, спираючись на нафтогазовий сектор, дійсно розвивати країну.
Ініціативу можна поглиблювати, переносити в інші сфери - у транспорт, у будівництво.
– Ви говорите, що не тільки публікуєте всю звітність, а й вимагаєте цього від своїх партнерів. Ми ніколи не повіримо, що Газпром дає чесну звітність. А ви плануєте разом з Газпромом розробляти Штокман. Як ви почуватиметесь, якщо ваш партнер розкладатиме прибуток по таємних кишенях? – перебила я цю нестерпно ідилічну розповідь.
– Ми віримо в чесність партнерів. Але якби ми виявили несумлінність, то припинили б співпрацю, – дипломатично відповіла Байба.
Слухаючи Байбу, я знову зловила себе на абсолютно новому акценті цієї розмови. Про країни, багаті нафтою і газом, часто говорять, як про носіїв ресурсного «прокляття», вважаючи їх нуворішами, що розбазарюють народні багатства. А тут задоволено заявляють про суму податкових відрахувань, і про те, що всі гроші копійка до копійки тягнуть до нафтового пенсійного фонду – Фонд майбутніх поколінь. Мабуть, Норвегія може не думати про поствуглеводневий період, коли виснажаться надра. Вони дуже охайно витрачають і дуже скрупульозно відкладають. Їм буде на що диверсифікуватися.
– Я хочу бути міністром фінансів у цій країні, – напівпохмуро-напівмрійно зауважила наша колега, енергетичний оглядач.
– Ваша проблема в свідомості ваших людей. Але головна ваша проблема – ваші менеджери, – практично повторила Байба почуте нами в Мінпаливенерго. 

ПЕНСІЙНИЙ ФОНД НАЛЕЖИТЬ НАРОДОВІ НОРВЕГІЇ
Зустріч в комісії з етики Пенсійного фонду Норвегії була останньою в нашому скандинавському турне. Пабло Валверде, член цієї комісії розповів:
– Державний Пенсійний фонд Норвегії належить народові Норвегії, його формальний власник – Міністерство фінансів, а керує ним Центробанк. Коли Норвегія в 1990-х роках одержала благословення у вигляді нафти і газу, ми одержали стабільний грошовий потік. І ми зрозуміли, що треба якось правильно розпорядитися грошима, оскільки ми відповідаємо за майбутні покоління. І ми створили концепцію управління цими грошима: ми не можемо ризикувати і ми не можемо заробляти на проблемах інших людей. Тому Норвезький пенсійний фонд не інвестує в ті компанії, які забруднюють довкілля, в компанії, які порушують права людини або виробляють зброю, а також в тютюнові компанії. А також ми не інвестуємо в компанії, замішані в корупційних скандалах. Цим займається комісія з етики. Можливо, ви розповісте нам щось про корумповані структури України?
Журналісти залюбки передали Пабло газети з розслідуваннями щодо РосУкрЕнерго і продиктували по літерах, як це перекладається англійською. (Навряд чи б норвежці інвестували в таку структуру, але для порядку хай знають).
– Скажіть, а як ви відстежуєте несумлінні компанії? – цікавимося ми.
– Ми моніторимо пресу різними мовами.
– А членів вашої комісії з етики не можна корумпувати?
– Як це корумпувати? Ми, члени комісії – публічні люди, я – відомий експерт, дослідник, – щиро не розумів Пабло.
Помітивши наші усмішки, він сам посміхнувся:
– Те, що ви припустили, це щось немислиме.
Пабло розповідав про те, як з переліку інвестованих компаній був виключений «Норільськ Нікель» за недотримання екологічних стандартів. Міністерство фінансів Норвегії тоді написало пояснення про те, як погано промислові викиди позначаються на здоров`ї дітей і немовлят Таймирського півострова. До речі, раніше норвезькі нафтові кошти були виведені з таких великих корпорацій, як корпорація «Боїнг» (за обслуговування американських міжконтинентальних балістичних ракет) і мережа супермаркетів «Вол-Март» за порушення прав трудящих.
– Чому ви так пильнуєте цю політику накопичення коштів? Ви вважаєте скомпрометовані виробництва ненадійними для інвестицій чи дотримуєтеся протестантської етики? – запитала я.
– Важко сказати. Перед створення комісії з етики в суспільстві була широка дискусія. Але нині воно підтримує нашу політику нагромадження коштів. 65% доходів фонду – постійний запас, 35% інвестуються, 5% - робота з нерухомістю.
Ми поцікавилися у Пабло, яким є бюджет країни, щоб порівняти з сумою накопичень.
– Ви повинні поцікавитися у міністра фінансів, – відповів Пабло.
– Що до нього теж легко потрапити? – принагідно поцікавилися ми.
– У найближчі два дні ні, але якщо ви затримаєтеся, то для журналістів... – здається, серйозно турбувався Пабло.
– Ми пожартували, – поспішила я виправити ситуацію.
Ми справді не хотіли слухати міністра фінансів Норвегії. Врешті-решт, має ж бути межа прозорості.

Лана Самохвалова
Фото Антона Антоненка

Джерело

14 лют. 2011 р.

Любомир Гузар: інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі

04.02.2011  УНІАН

Нам бракує таких людей, як Ліна Костенко, таких, що мають візію.

Про це глава УГКЦ Любомир (Гузар) заявив журналістам у Києві, відповідаючи на запитання: «Нам кажуть, що ми трохи запізнилися зі своїм самоусвідомленням десь років на сто, а зараз уже зовсім інші тенденції в світі, і треба думати про себе, як про частину якихось проектів, які виходять за національні?..»

За його словами, як би ми мали досвідчений провід, якогось державного досвідченого мужа, то ми могли б, безумовно, йти набагато швидше вперед. Ми мали й маємо при владі людей, які дивилися й дивляться досить вузько. Недавно Ліна Костенко написала книжку “Записки українського самашедшого”, і поїхала презентувати її містами України. Знаєте, дуже шкода, що вона не робить це двадцять років тому. Ось таких людей, як Ліна Костенко нам потрібно, таких, що мають візію. Не вузьколобих політиків, бо вони мають лише інтереси. Нам потрібен державний муж великого формату. Наприклад, Німеччина. Чому вона так скоро піднеслася після трагедії гітлеризму? Завдяки Аденауерові і Ерхард. Один був з великою візією Німеччини, а другий – дуже поважний економіст. І вони знову поставили Німеччину на карти Європи.

Причому, у дуже короткому часі.

«З кінця XVIII століття – від знищення Січі, від знищення Київської Лаври – ми є поневолені, – продовжує думку глава УГКЦ. – Усі, хто нас окупував, нищили мозок нашої нації, тому я кажу, що наш поворот сьогодні не треба вважати дуже повільним, дуже зацофаним, ні-ні. Бо ми ж не маємо еліти, її знищили, починаючи від так званих куркулів. Що сталося з блискучим літературним відродженням 20-их років? Холодного, Зерова, усіх знищили. У тридцятих роках почали нищити село. Що означало знищити куркулів? Знищити вплив у селі. Нищили всю інтелігенцію, тому не дивуймося, що ми не маємо еліти. Адже еліта – це не є лише піти до школи навчитися читати, писати, трошки думати й мати високу освіту. То ще не є еліта. Еліта – то є власне та інтелігенція, яка не тільки інтелектуально думає, а й серцем думає.

Як приклад справжнього українського інтелігента, патріарх Любомир наводить персону Ліну Костенко:

«Знову повернуся до Ліни Костенко. Ось приклад еліти, справжньої духовної еліти. І таких як вона весь час нищили. Знаєте, часто здається, ми повинні радіти, що після того, як нищили кожного свідомого, ми й так ще стоїмо. Зрозумійте, що інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі. Назвіть мені хоч одного сьогодні великого державнодумаючого політика в Україні. Так, його немає. Не тому, що ми є якісь придуркуваті, просто ще часу не було, аби його виховати» – заявив глава УГКЦ.

Джерело

ВАСИЛЬ ДІДЕНКО: Рідній мові

В.І. Діденко (1937 – 1990)

Я – син трудящих, син Вкраїни,
Що гнала – вигнала панів,
Що має серце солов`їне
І солов`їний в серці спів.



Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року в місті Гуляйполі в родині сільського механізатора. Коли йому виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с.Гаврилівку Іванківського району. З липня 1950 року по березень 1958 року його біографія була пов`язана з Вінниччиною. Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка і закінчив його в 1959 році. Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. В травні 1963 року став членом Спілки письменників України.  Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної "На долині туман".

В своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину – трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок.

13 квітня 1990 року В.Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт „Поховайте мене в Гуляйполі”. 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім.`я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.
 "Я не останній з могікан"
Рідній мові

Мені казав один ханжа,
Що наша мова геть відстала,
Що краще йшла б мені чужа,
Немов до хліба — кусень сала,
Що весь мій поетичний план
Спинитись може напівході,
Що я — останній з могікан,
Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику! Стривай!
Твої слова — старенька ряса.
Я не піду в твій тихий рай,
Я — син Великого Тараса.
Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова — гарна зроду.
Я не останній з могікан,
Я — син великого народу!

11 лют. 2011 р.

Українці їдуть - і не повертаються

 09.02.2011  Олесь Коношевич, БіБіСі, Київ

За повідомленнями міжнародної компанії Gallup, яка досліджує міграційні процеси на теренах колишнього СРСР, 15% українців хочуть назавжди залишити свою батьківщину.

За іншими повідомленнями, більше 750 тисяч українців сподіваються виграти право на проживання в США. Про це пише "Газета по-киевски". За її даними, 2010 року стільки людей подало заявки на участь в лотереї Green card. Про зростання кількості українців, здебільшого молоді, які прагнуть виїхати за кордон, говорять і в Комітеті Верховної Ради з прав людини.

За деякими даними, Україна за кількість охочих взяти участь у лотереї Green card опинилася на третьому місці після Бангладеш і Нігерії. Минулого року в лотереї взяла участь рекордна кількість людей по всьому світу – 15 мільйонів. Жереб відбере з них 50 тисяч.

Голова парламентського підкомітету з питань міграції Юрій Гнаткевич сказав Бі-Бі-Сі, що цифра у 750 тисяч українців, які беруть участь у лотереї, цілком реальна, нагадавши, що за даними Світового банку, більше 6 мільйонів українців вже проживає за кордоном.

На думку пана Гнаткевича, простежується тенденція збільшення кількості українців, які хочуть виїхати за кордон.

"Ця тенденція збільшується. Вона пов'язана з економічною нестабільністю в Україні. Люди їдуть не тому, що не люблять Україну, а тому, що життя дорожчає. Особливо щодо дітей – лікування, навчання. Більшість, хто туди потрапляє, прагне там залишитися", - каже депутат.

Українці "голосують ногами"?
Експерти кажуть, що до головних аргументів українців, які бажають виїхати за кордон, можна віднести поширення корупції, неможливість легально отримати високооплачувану роботу, несправедливість в судах, безкарність одних і беззаконня щодо інших.

Називають також хамство і зверхність представників влади, місцевих чиновників, правоохоронців та працівників ЖЕКів.

Депутат Юрій Гнаткевич вважає, що ті, хто хоче виїхати за кордон, - це здебільшого молоді люди, які не можуть знайти застосування своїх сил в Україні.

"Десь третина молодих людей готова там опинитися. Вони не можуть тут влаштувати нормальне життя. Тенденція така, що запрошують або високих професіоналів, або на "чорну" роботу: на вулиці, в кафе, прибиральниками", - каже Юрій Гнаткевич.

Опитування, проведене компанією iVOX Ukraine, показує, що 40% українців готові назавжди полишити Україну, якщо їм заплатять мільйон гривень. Більше того, 8% готові ще й доплатити.
Водночас, як сказав Бі-Бі-Сі заступник директора Міжнародного центру перспективних досліджень Максим Борода, головна відмінність від виїзду українців, приміром, до Росії і в західні країни полягає в тому, що з Росії українці повертаються, а з Заходу – ні, і забирають туди свої сім'ї.

"В Росії є можливості заробляти більше, але інші показники якості життя: вони або такі самі, як в Україні, або навіть гірші. Там суспільство менш толерантне, там система охорони здоров'я, освіти - не кращі, а подекуди гірші за українські. Тому люди повертаються в Україну, але навряд чи вони повертаються з країн ЄС і США", - каже експерт.

Українські Інтернет-сайти дедалі більше публікують рекламні повідомлення різних агенцій, які пропонують допомогу в тому, як виїхати, які країни обрати та як дешевше оформити право не жити на своїй батьківщині.

Джерело

Експерт: У 2060-му українська може померти

10.02.2011   Українська служба БіБіСі

Ситуація з українською мовою викликає занепокоєння фахівців, які передрікають її вимирання з 2060 року, через брак носіїв.

У медіа нещодавно багато обговорювався випадок з дівчиною, яку відмовилися працевлаштувати через україномовність. Оксана Левкова - директор громадської організації "Не будь байдужим", яка зокрема моніторить мовну ситуацію в українських містах.

Оксана Левкова розповіла Бі-Бі-Сі, що у містах української мови стало більше. Та чи надовго?

Оксана Левкова: Української мови, згідно з нашими моніторингами, ставало більше. І це не тільки наші моніторинги, це моніторинги провідних соціолінгвістів, таких, як Лариса Масенко, Ганна Залізняк. Але ви ж розумієте, що завжди значення має загальний тренд і політика, на жаль. Має значення політика в державі.
 
От сьогодні, коли загальна політика змінилася, то вже таких тенденцій позитивних не буде. Якщо навіть тільки київська молодь, 77% респондентів ще 2 роки тому заявляли про потребу володіння українською мовою і про те, що має бути офіційною тільки українська мова, то, на жаль, останній рік соціолінгвісти фіксують інші, невтішні тенденції.

Бі-Бі-Сі: Які саме?

Оксана Левкова: Звуження функціонування мови. Хоча, звісно, є зворотна тенденція. За 2 години я братиму інтерв’ю у хлопця, який працює в агентстві перекладів, і там є мовна школа, - не буду називати цей відомий бренд. І цей хлопець сказав, що в піку теперішній владі вся їхня організація перейшла на українську мову. І не тільки в піку теперішній владі.

Ці хлопці і дівчата, лінгвісти, які викладають англійську, французьку, українську, російську, просто прочитали дослідження тижневика "Коментарі", яке буквально прогриміло в останні три тижні, і зафіксували для себе цікавий факт: що у 2060-му мова помре. Я маю на увазі українську мову.

Бі-Бі-Сі: Тобто, це стане мертва мова?

Оксана Левкова: Темпи русифікації настільки інтенсивні в результаті теперішньої політики Януковича-Табачника, що в дуже багатьох регіонах 50% громадян будуть говорити тільки російською. А це буде вже означати, що мова вмирає.

Бі-Бі-Сі: А чому люди, чому мешканці міст, зокрема, не переходять на українську?

Оксана Левкова: Ви знаєте, є комплекс факторів. Історичні умови, економічні умови, урбанізація, яку пов’язуємо з початком 20-го століття. Про це написані тонни підручників. Річ у тім, що ми, на жаль, все ще маємо постколоніальну свідомість, і молодь її не позбувається чомусь.

Бі-Бі-Сі: Ось, до речі, якщо взяти у Києві, є чимало людей, які говорять вдома українською, є представниками україномовної сім’ї, а на вулиці говорять російською. Це звичка, яку не подолати?

Оксана Левкова: Я хочу зацитувати дослідження Лариси Масенко: за один день активний молодий киянин розмовляє в середньому з 20-ма різними людьми. 10 із них говорять російською, 8 вважають себе двомовними, 2 людини говорять по-українські. А далі іде констатація того факту, що 10-х російськомовних киян 5 підтримали б перехід співрозмовника на українську, бо цілком прихильно ставляться до відродження української мови. Ще двом буде байдуже. А три поставляться негативно, бо є принциповими опонентами українізації.

З двох україномовних киян тільки один перейшов би на російську, але не зробить цього лише тому, що до нього звернулися українською. Розумієте, на жаль, політкоректними і толерантними є україномовні українці і російськомовні українці, в яких здебільшого фіксуємо мовну стійкість. А російськомовні росіяни не переходять на українську. І все це в результаті дає нам – 80% населення України, які вважають себе українцями, не є україномовними.

Бі-Бі-Сі: Ось, до речі, один з прикладів вибіркового ставлення до україномовних у підборі працівників у деяких компаніях Києва, про який розповіла Юлія. Вона родом з Івано-Франківщини. В Києві 22-річна дівчина з вищою освітою шукала роботу. Як вона сама сказала – хоч яку-небудь:

"Я виховувалася в україномовному середовищі і, зрештою, в університеті, в якому я навчалась. Це Національний університет "Острозька академія", нас виховали двомовними. Тобто, україно- і англомовними. І коли я в Києві хотіла влаштуватися на роботу, то, наприклад, звернулася в магазин брендового одягу як продавець-консультант на стажування. З працевлаштуванням була безвихідь, і хотілося мати хоч якусь роботу.

Я подала резюме українською мовою і мала ще при собі англійською. Так вийшло, що я не мала при собі резюме російською мовою. Розмовляємо, те-се, і тут адміністратор питає: "Девушка, вы вообще на русском разговариваете?" І такий тон, здався настільки зневажливим, що хотілося не те, що розвернутися і піти… Я тепер обходжу такі пункти, точки фешенебельні десятими дорогами."

Бі-Бі-Сі: Пані Оксано, як ви це прокоментуєте?

Оксана Левкова: Кодекс законів про працю не дозволяє роботодавцям так ставитись до потенційних підлеглих. Маю на увазі дискримінацію за мовною ознакою, яка, звісно, не може вітатися законом. Навіть є кримінальна відповідальність.

А взагалі ви знаєте, я хочу сказати, що я просто сміюся за кадром останні чотири дні, коли медіа вхопили ось цього хробака, так би мовити, попались на вудку. Річ у тім, що, наприклад, наша організація, яка займається популяризацією української мови в молодіжних середовищах вже 5 років, відстежує такі випадки пачками.

І та Альона Воронова, яка з Одещини приїхала, з якої почалась ця медіа-кампанія, і яку не взяли у Києві офіціанткою на роботу через її принципову україномовну позицію, і ось ця от Юлія з Франківщини. Це випадки явно непоодинокі , це ціла тенденція, повірте. В цьому питанні є два аспекти. Перший – іміджевий, другий – юридичний.

Почну з юридичного: стаття 10-та Конституції України проголошує, що державною мовою в Україні є українська, і держава забезпечує всебічне функціонування в усіх сферах життя цієї мови. Це мав би знати вірменин, який володіє тим кафе, куди звернулась Воронова. Так само стаття 8-ма Закону про мови в УРСР і так далі.

Іміджевий аспект: ви знаєте, що незабаром Євро-2012, і тисячі іноземців будуть у таких кафе, барах, ресторанах. Я не знаю, яку Україну вони застануть тут.

З Оксаною Левковою розмовляла Євгенія Клочко
Джерело