В статті зазначені мовознавчі інтереси І.Я. Франка – захисника української мови, який відстоював її право на побутування у різних сферах і галузях життя українців. Автор підкреслює, що Каменяр прагнув того, щоб українська мова стала мовою освіти, науки, церкви, виступав проти утисків та переслідувань рідного слова, відстоюючи абсолютну рівність усіх мов у природі.
Ключові слова: двомовність, внутрішнє роздвоєння особистості, діалекти, дуалізм, жаргони, українська літературна мова
.
И.Я. Франко про перспективы существования украинского языка
В статье определены языковедческие интересы И.Я. Франка – защитника украинского языка, который боролся за право на ее существование в разных сферах и отраслях жизни украинцев. Автор подчеркивает, что Каменяр стремился, чтобы украинское слово стало речью образования, науки, церкви, выступал против преследований и давления на родной язык, отстаивал абсолютное равенство всех языков в природе.
Ivan Franko about Perspectives of Existence of Ukrainian Language
In the article author described linguistic interests of Ivan Franko –fighter for Ukrainian language who defended its right to exist in different spheres of life of Ukrainians. An author emphasized that Kamenyar wanted Ukrainian to become the language of education, science, church. He argued against oppressions and pursuits of native word and defended absolute equality of all the languages of the world.
Key words: bilingualism, internal dissociation of personality, dialects, dualism, jargons, literary Ukrainian.
І.Я. Франко про перспективи буття української мови
І.Франко належить до фундаторів, основоположників і творців
української літературної мови. Послідовник діяльності І.Котляревського,
Т.Шевченка, він належить до кола тих українських письменників, які
вирішували фундаментальні питання функціонування мови рідного народу в
літературі, письменстві, освіті, визначали критерії, принципи та засади
нормативності української літературної мови, окреслювали стилістичні
можливості побутування української літературної мови, поряд з
оригінальними творами, знайомили рідний народ, зі світовими шедеврами
працюючи над перекладами.Мовознавчі інтереси І.Франка досить широкі й багатопланові. Відомо більше 20 лінгвістичних праць, заміток та рецензій І.Франка українською, польською, німецькою мовами, а також майже 150 праць, які мають безпосередню дотичність до українознавчих питань. Серед найбільш відомих і значущих мовознавчих праць І.Франка можна виокремити статті: "Етимологія і фонетика в южноруській літературі" (1894), "Азбучна війна в Галичині 1869 році" (1912), "Літературна мова і діалекти" (1907), "Причини до української ономастики" (1906), "Дві замітки до тексту найдавнішої літописі" (1908), "Двоязичність і дволикість" (1905).
"Питання мови для І.Франка становить собою один з аспектів дослідження життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стержня" [1]. І.Франко завжди виступав на захист української мови як мови великого народу, що має право на власне духовне, культурне, економічне й державне життя. Він гостро критикував побутування й утвердження двомовності з боку австрійської влади; наголошував на тому, що двомовність є причиною внутрішнього роздвоєння людини. "Двоязичність і дволикість" – саме таку назву має праця І.Франка 1905 р. де він, критикуючи москвофільство як явище, зауважує: "Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б бути зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно в части спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності" [2].
"І дев'яносто п'ять років тому, і в наш час є актуальною проблема дуалізму в мовному житті багатьох українських інтелігентів. Іван Франко тоді, в умовах поширення химерної мішанини церковщини, російщини й польщини, розведеної на галицько-руськім діалекті, побачив у цьому язичії деструктивну загрозу не лише для української мови, що само по собі було величезним злом, а й для національної духовності" [3].
І.Франко був ревним захисником української мови, відстоював її право на побутування у різних сферах і галузях життя українців, прагнув, щоб українська мова стала мовою освіти, науки, церкви, виступав проти утисків та переслідувань українського слова.
"Хоч українців близько тридцяти мільйонів (З мільйони у Галичині і на Буковині, пів мільйона в Угорщині та близько 27 мільйонів у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стоять часто перешкоди й обмеження. В Росії українська (малоруська) мова вилучена з шкіл – від університету до початкової, із церковних проповідей, установ, українською мовою нині там не дозволено видавати жодного журналу, не можна друкувати популярних, наукових книг, ані перекладів".
У поезії "Антошкові П. (Азь покой)" Франко-поет вступає у гостру дискусію з Петрушевичем Антонієм Степановичем – українським істориком та етнографом, який належав до кола тих, хто заперечував самостійність української мови, називав її діалектом і по суті тим самим ставив під сумнів існування українців як окремого етносу.
У відповідь на закиди щодо української мови усім українофобам Франко категорично і стверджувально запевняє:
Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща –
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.
Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
("Азь покой")
Поет відстоює абсолютну рівність усіх мов у природі, запевняє, що не від того, як назвати – чи "діалектом" чи "жаргоном" ту або іншу мову, залежить її доля, а лише від того, які культурницькі, духовні, суспільні функції вона виконує, – буде залежати також доля її носія – народу.
У статті "Літературна мова і діалекти" І.Франко наголошував на тому, що без діалектів, без мовного багатства кожного регіону України літературна мова не може розвиватися: "Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можність, з одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами відповідними до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь соціальної верстви чи купи людей, а, з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діялєктів народного говору" [4].
З особливою вдячністю і пошануванням звертається поет до постаті основоположника української літературної мови – І.Котляревського в однойменному вірші, що підніс вагу і значення українського народного розмовного слова й довів світові право української мови виконувати мистецькі й естетичні потреби:
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз
Та був у нім завдаток сил багатий.
("Котляревський")
Іван Франко засуджував утиски, заборони і цькування українського слова. Звертаючись до народного співця – Тараса Шевченка у вірші "В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка" письменник наголошував на вкрай незадовільному становищі української мови наприкінці XIX ст.:
І мову, на котрій співав і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.
("В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка")
Особливу місію у збереженні, примноженні та ствердженні української мови І.Франко покладав на письменство: "Писатель мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства". [29,9]
Франко запевняв, що мова може розвиватися лише тоді, коли для вислову своїх думок нею користується не лише простий народ, а власне його передові культурні верстви. Він завжди виступав проти витворення штучної "російсько-церковно-галицької мови", так званого "язичія", оскільки розумів, що це веде до спотворення народної мови, відречення від природної мовної стихії українців, що у свою чергу призводить до асиміляції й деградації національної інтелігенції й розпорошення українського народу як такого.
Не залишався байдужим дослідник і до тогочасних правописних питань української літературної мови. "І.Франко аналізує складність і дискусійність правописних питань для літературної мови, що лише визначається в колі слов'янських народів ("Етимологія і фонетика в южноруській літературі") та аргументує логіку фонетичного правопису. Правописна непримиренність, на думку дослідника, є шкодою для розвитку літературної мови, а праця "Азбучна війна в Галичині 1869 р." є обґрунтуванням авторської позиції щодо тяжкого удару, якого зазнала в результаті цієї війни не лише національна мова, але й українська культура в цілому. Парадокс, але думка дослідника актуальна і сьогодні, коли правописні проблеми знову поставлені в центр уваги і дискусій української інтелігенції" [5].
Мовознавча і художня спадщина І.Франка і по сьогодні залишається актуальною. Ігнорування рідної мови, вилучення її зі сфери повсякденного життя у різних сферах та галузях функціонування нашого суспільства є і сьогодні актуальним і болючим питанням. Варто згадати слова І.Франка : "Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпше для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає можливість комуні куватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: Pardon, ти не маєш вибору, в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою" [6].
Поки кожен українець не буде керуватися тією загадковою "таємничою силою", імення якій національна свідомість, патріотизм, генетична пам'ять і громадянська позиція, доти ми будемо підривати престиж не лише української мови, але й авторитет Української держави.
ЛІТЕРАТУРА
1. Панько Т. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка. – Л.: Світ, 1992.2. Франко І. Двоязичність і дволикість // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Р. 8. – Кн.6. – С. 233 – 234.
3. Жулинський М. Двомовність? Ні – загроза дволикості // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 1. – С. 6.
4. Франко І. Літературна мова і діялєкти // Літературно-науковий вісник. – 1907. – Т. 37. – С. 226.
5. Шевченко Л. Концепція розвитку української літературної мови у дослідженнях І.Франка // Літературознавчі студії. -К .: Видав. – поліграф центр "Київський університет", 2002. – С. 390.
6. Франко І. Двоязичність і дволикість // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Р. 8. – Кн.6. – С. 233.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар