Народився у 1959 р. у м. Горлівці Донецької області. Голова Всеукраїнського політичного об'єднання “Державна самостійність України”, засновник і редактор газети “Незборима нація”. Автор книг “Чи можливе україно-російське замирення?”, “З ким і проти кого”, “Про ворогів, попутників і союзників”, “Підстави націократії”.
Набрано в редакції газети “Незборима нація”.
252049, Київ, вул. Курська,
20, пом. 14. тел/факс. 242-47-38.
Наклад 3 000 пр.
All Right Reserved
Підготовлено до друку 1 вересня 1995 р.
Автора “Філософії українства” знаю десь із 1989 року. Темпераментний, роботящий українець, відданий національній ідеї. Він завжди має свою думку, свою позицію. Роман Коваль відвертий і в слові, і в дії. З його розумінням вічних українських тем хтось може не погодитися, але в філософії життя завжди були й будуть дискусії.
Роман Коваль розуміє, що слова зараз недостатньо, тому й кличе до дії, кличе перейти від потоків здевальвованих слів до рішучого діла в ім'я України.
В екстремальних умовах, коли відступати вже нікуди, він нагадує гасло часів Другої світової війни: “Папа, убей немца!”. Цей заклик убив, може, не менше окупантів, ніж кулі. Він деморалізував ворога, викликав у нього панічний страх...
Роман Коваль закликає бути готовими не тільки до пасивного опору, але й до атаки. Бо лише атакуючи, каже він, досягнемо перемоги!
Саме атакуючою він хоче створити свою ДСУ - організацію молодих і злих українців.
Головним змістом нашої епохи є Пан-Час, іншими словами - революція, а не обіцянки скорого добробуту, миру й спокою. Але маса не розуміє ходу історії, не розуміє, що позитивні наслідки революцій, мирних чи кривавих, будуть не відразу. Мир, порядок, добробут і справедливість наступлять через років 10 - 15, не раніше.
Від нерозуміння цього й чуємо звинувачення маси на адресу трибунів, ораторів, пропагандистів, які взяли безпосередню участь у цих глобальних змінах нашого суспільства.
Настав Час! Пан-час! Божі (космічні!) сили провадять у життя свої закони, свій хід - хтозна! - може в ім'я якоїсь непізнанної людиною космічної ідеї.
Це треба відчувати!
А “ми голосували за Самостійну”, думаючи: завтра рай!
Рай на українській землі буде обов'язково! Але перед тим треба пройти з честю і гідністю всі послані нам випробування.
Збірник Романа Коваля допоможе ці випробування пройти з меншими втратами, тому він потрібний нам, потрібний як повітря і хліб!
Роман Коваль розуміє, що слова зараз недостатньо, тому й кличе до дії, кличе перейти від потоків здевальвованих слів до рішучого діла в ім'я України.
В екстремальних умовах, коли відступати вже нікуди, він нагадує гасло часів Другої світової війни: “Папа, убей немца!”. Цей заклик убив, може, не менше окупантів, ніж кулі. Він деморалізував ворога, викликав у нього панічний страх...
Роман Коваль закликає бути готовими не тільки до пасивного опору, але й до атаки. Бо лише атакуючи, каже він, досягнемо перемоги!
Саме атакуючою він хоче створити свою ДСУ - організацію молодих і злих українців.
Головним змістом нашої епохи є Пан-Час, іншими словами - революція, а не обіцянки скорого добробуту, миру й спокою. Але маса не розуміє ходу історії, не розуміє, що позитивні наслідки революцій, мирних чи кривавих, будуть не відразу. Мир, порядок, добробут і справедливість наступлять через років 10 - 15, не раніше.
Від нерозуміння цього й чуємо звинувачення маси на адресу трибунів, ораторів, пропагандистів, які взяли безпосередню участь у цих глобальних змінах нашого суспільства.
Настав Час! Пан-час! Божі (космічні!) сили провадять у життя свої закони, свій хід - хтозна! - може в ім'я якоїсь непізнанної людиною космічної ідеї.
Це треба відчувати!
А “ми голосували за Самостійну”, думаючи: завтра рай!
Рай на українській землі буде обов'язково! Але перед тим треба пройти з честю і гідністю всі послані нам випробування.
Збірник Романа Коваля допоможе ці випробування пройти з меншими втратами, тому він потрібний нам, потрібний як повітря і хліб!
МИКОЛА САМІЙЛЕНКО.
ПЕРЕДМОВА
В цій книжечці я заторкнув теми, які не увійшли до попередніх моїх збірок: протистояння національної культури і “вселюдської” цивілізації, національної еліти і безнаціонального Хама, розуму та інстинктів, об'єктивного і суб'єктивного, слова і вчинків, українців-східняків та галичан. Доопрацьовуються в книзі й теми, яких вже торкався: мова йде про владу бажань безнаціонального споживача, про складнощі формування української еліти, аналізуються глибинні хиби демократії і зокрема парламентаризму. Цікавою і несподіваною для мене самого виявилася тема т. зв. “малого” зла, яку сьогодні сповідують українські демократи. Боячись великого зла, намагаючись уникнути протистояння з ним, вони вибирають, як їм здається, менше зло. Не протиставляючи себе злу взагалі - ні великому, ні малому, вони сприяють тим самим поширенню його в Україні.
Говориться в книзі і про важливість плекання віри у власну місію, про необхідність власного героїчного прикладу, без якого всі писання, слова лишаються безплідними.
Зміст книги, власне, є лише розділом великої теми, означеної на обкладинці книги. єнші розділи зібрані в “Підставах націократії”, у збірках “З ким і проти кого”, “Про ворогів, попутників і союзників”, “Чи можливе україно-російське замирення?” Можливо колись зберу докупи ці розділи...
А зараз, друже, - до роботи! Читай, аналізуй, роби висновки, вирішуй з ким ти і чого вартий.
Отже, “Філософія українства”. Читаючи, думай: а що ти зробив для України?!
Говориться в книзі і про важливість плекання віри у власну місію, про необхідність власного героїчного прикладу, без якого всі писання, слова лишаються безплідними.
Зміст книги, власне, є лише розділом великої теми, означеної на обкладинці книги. єнші розділи зібрані в “Підставах націократії”, у збірках “З ким і проти кого”, “Про ворогів, попутників і союзників”, “Чи можливе україно-російське замирення?” Можливо колись зберу докупи ці розділи...
А зараз, друже, - до роботи! Читай, аналізуй, роби висновки, вирішуй з ким ти і чого вартий.
Отже, “Філософія українства”. Читаючи, думай: а що ти зробив для України?!
Автор
Культура чи цивілізація?
Незабаром виповниться 10 років від часу як в Україні вибухнув “цивілізаторський” бум. Різнокольорові діячі від “прогресивних” комуністів до дисидентів, а згодом демократи і націоналісти почали в небачених масштабах надуживати терміном “цивілізований”. Варіації були досить одноманітні: “ми повинні йти цивілізованим шляхом”, “ми повинні рівнятися на цивілізовані країни світу”, “у нас повинно бути цивілізоване законодавство”, “ми - нецивілізована країна”...
Поняття “цивілізований” поруч із термінами “демократія” і “правовий” стали улюбленими словами-паразитами українських демократів. Згодом цим жаргоном стали користуватися всі, у кого не було міцного національного коріння: комуністи, соціалісти, ліберали, зелені, навіть депутати-аграрники. Наші священні символи “Україна” і “Українська нація” відійшли на другий план.
Фетишизація “цивілізації” і “цивілізованості”, які уособлювалися, як правило, із західним світом, свідчили про вторинність, ущербність українських політиків: вони, ніби діти, весь час хотіли на когось рівнятися. Вони й думки не могли припустити, що Україна може бути еталоном, що на неї хтось може рівнятися: папуаси, росіяни, американці, румуни, поляки... Для них, оцих київських горе-олімпівців. Батьківщина була і залишається провінцією, а не центром світу. Зрозуміло, що з такими діячами у нас тільки одна перспектива - перспектива народів, які шукають еталон за межами своїх кордонів, - себто бути народами третього світу. І доки ці діячі визначатимуть політику України, її долю, ми будемо вічно третіми, шостими, аутсайдерами, невдахами.
Розмови про те, щоб “дотягти” Україну до “світових стандартів”, “підняти” Україну до рівня цивілізації свідчать не лише про меншевартісність наших провінційних “олімпійців” - депутатів Верховної Ради, чільних діячів адміністрації Президен-та, керівників політичних партій та політичних гуртків, а й про їхню неграмотність, нерозуміння різниці між національною культурою і цивілізацією, нерозуміння ними вищості будь-якої, а тим більше української культури над безнаціональною, застандартизованою цивілізацією, уособленням якої є сьогодні Сполучені Штати Америки.
Для українця слово “культура” пахне землею, це слово викликає асоціації з сільським, глибинним, традиційним. Слово “цивілізація” тхне смітниками мегаполіса, викликає думки про щось нетрадиційне, нове, модерне, розтиражоване мільйонами примірників, змішане, інтернаціональне і водночас уніфіковане, відірване від народного ґрунту, від “садочка вишневого коло хати”, із затертим національним обличчям.
“Безнаціональної культури немає”, - писав Євген Маланюк. Безнаціональною є цивілізація, додаємо ми. І вона - ця нівелююча цивілізація атакує мільярдами пляшок “Пепсі-Коли”, мільярдами однакових целофанових пакетів, затирає життєдайну границю між своїм та чужим, змішує народи і раси, плодить виродків, наркоманів, повій, гомосексуалістів, стандартизує, нівечить оригінальне, знецінює традиційні цінності націй...
Йде боротьба між Українською Культурою і Космополітичною Цивілізацією. І в цій боротьбі українська шляхетна культура переможе страшного всеперетравлюючого монстра - безнаціональну цивілізацію, історичний регламент якої вичерпується.
То може вже час нашим “олімпійцям” припинити підігрувати потворі, яка хотіла б зжерти, розчинити в собі нашу рідну українську культуру, наші традиції, нашу мову?!
І яку ми переможемо! Бо не лише центр Європи знаходиться в Україні. В Україні знаходиться центр світу!
Поняття “цивілізований” поруч із термінами “демократія” і “правовий” стали улюбленими словами-паразитами українських демократів. Згодом цим жаргоном стали користуватися всі, у кого не було міцного національного коріння: комуністи, соціалісти, ліберали, зелені, навіть депутати-аграрники. Наші священні символи “Україна” і “Українська нація” відійшли на другий план.
Фетишизація “цивілізації” і “цивілізованості”, які уособлювалися, як правило, із західним світом, свідчили про вторинність, ущербність українських політиків: вони, ніби діти, весь час хотіли на когось рівнятися. Вони й думки не могли припустити, що Україна може бути еталоном, що на неї хтось може рівнятися: папуаси, росіяни, американці, румуни, поляки... Для них, оцих київських горе-олімпівців. Батьківщина була і залишається провінцією, а не центром світу. Зрозуміло, що з такими діячами у нас тільки одна перспектива - перспектива народів, які шукають еталон за межами своїх кордонів, - себто бути народами третього світу. І доки ці діячі визначатимуть політику України, її долю, ми будемо вічно третіми, шостими, аутсайдерами, невдахами.
Розмови про те, щоб “дотягти” Україну до “світових стандартів”, “підняти” Україну до рівня цивілізації свідчать не лише про меншевартісність наших провінційних “олімпійців” - депутатів Верховної Ради, чільних діячів адміністрації Президен-та, керівників політичних партій та політичних гуртків, а й про їхню неграмотність, нерозуміння різниці між національною культурою і цивілізацією, нерозуміння ними вищості будь-якої, а тим більше української культури над безнаціональною, застандартизованою цивілізацією, уособленням якої є сьогодні Сполучені Штати Америки.
Для українця слово “культура” пахне землею, це слово викликає асоціації з сільським, глибинним, традиційним. Слово “цивілізація” тхне смітниками мегаполіса, викликає думки про щось нетрадиційне, нове, модерне, розтиражоване мільйонами примірників, змішане, інтернаціональне і водночас уніфіковане, відірване від народного ґрунту, від “садочка вишневого коло хати”, із затертим національним обличчям.
“Безнаціональної культури немає”, - писав Євген Маланюк. Безнаціональною є цивілізація, додаємо ми. І вона - ця нівелююча цивілізація атакує мільярдами пляшок “Пепсі-Коли”, мільярдами однакових целофанових пакетів, затирає життєдайну границю між своїм та чужим, змішує народи і раси, плодить виродків, наркоманів, повій, гомосексуалістів, стандартизує, нівечить оригінальне, знецінює традиційні цінності націй...
Йде боротьба між Українською Культурою і Космополітичною Цивілізацією. І в цій боротьбі українська шляхетна культура переможе страшного всеперетравлюючого монстра - безнаціональну цивілізацію, історичний регламент якої вичерпується.
То може вже час нашим “олімпійцям” припинити підігрувати потворі, яка хотіла б зжерти, розчинити в собі нашу рідну українську культуру, наші традиції, нашу мову?!
І яку ми переможемо! Бо не лише центр Європи знаходиться в Україні. В Україні знаходиться центр світу!
Червень 1995 р.,
Крим.
Крим.
Про соціалізм невільників-переможців, свободу від держави та українську еліту
“Головним предметом звинувачень, пред'явлених Ніцше своїй добі, було всевладне панування “моралі невільників”, тобто моралі пересічної людини, що взялася перебудовувати світ згідно із засадами “рівності”, тобто вищості мас над кращими, більш обдарованими і більш шляхетними індивідами, на чому побудована і загальна схема соціалізму. Панування “моралі невільників”, а заразом і типу людини, котра проводить її у життя, над типом людини вищої, є злом не тільки тому, що пригнічує вищих людей і зводить нанівець найкращі людські можливості, що лише тоді розвиваються, коли індивіди з меншими здібностями служать більш обдарованим і ставлять їх собі за зразок для наслідування і власного вдосконалення. За суцільного панування “моралі невільників” немає місця моральному вдосконаленню, оскільки критерієм і ідеалом часу стає “убогий духом”, що дбає виключно про своє благополучне животіння в матеріальному достаткує (Лев Білас).
У своїй збірці “Про ворогів, союзників і попутників”, виданій 1993 року, я писав, що лібералізм і соціалізм є різними сторонами однієї, неукраїнської медалі: лібералізм вважає за божество окрему людину незалежно від національності, соціалізм - масу цих людей. Суспільним інтересом цих політичних течій є задоволення довгого реєстру потреб споживача або купи споживачів, зрозуміло, незалежно від їхнього ставлення до України. Ідеалом для них є влада споживача, безнаціонального за походженням і духом.
Сьогодні, в 1995 році, спостерігаючи загострення гризні між соціалістами та лібералами, попри всі твердження обох сторін про “принциповість” цієї гризні, ніяких принципових ідеоло-гічних розбіжностей між ними побачити неможливо: і ті, і ті виступають за демократію, тобто за владу Хама.
Хама, який не знає різниці між Вячеславом Липинським, Юрієм Липою та Василем Липківським. Зате знає різницю між “Фантою” та “Пепсі-колою” і, значиться, прямує до цивілізації, цивілізації споживання, самовдоволеного споглядання.
Цим Хамським провідникам чужою і страшною є шляхетна концепція влади Вячеслава Липинського: Вождь Нації (Гетьман, Монарх, Диктатор), який творить, призначає еліту - верству Панів-Яфетів, що своєю активною творчою, подвижницькою діяльністю прагне бути схожою на видатного Українця - Вождя. Своєю ж силою, красою, розумом, своїми видатними якостями еліта викликає у маси бажання наслідувати еліту. Таким чином еліта приборкує Хама, ошляхетнює, оздоровлює суспільство. В такому суспільстві неможливий культ пересічної людини з її мораллю рівності і вседозволеності, який хочуть прищепити Україні демократи-соціалісти і демократи-ліберали, поводирі Хамів, Хамів червоних і синьо-жовтих.
Наше недорікувате, недоукраїнське суспільство хворе на соціалізм не тому, що Чорновіл чи який інший демократ не вхопився як слід за владу. Навіть, коли демократи займуть всю Президію Верховної Ради, заполонять всі коридори адміністрації Президента, суттєвих змін не буде, бо вони, дисиденти-екс-комуністи, якраз і є найзапеклішими соціалістами за своєю психологією.
Наше суспільство хворе на соціалізм тому, що не вироблені шляхетні традиції влади Яфета, тому, що традиції винниченківщини-драгоманівщини знайшли своїх численних адептів сьогодні. Кучма, Мороз, Чорновіл, Горині, Пинзеник, Павличко, Юхновський, Філенко, Симоненко, Гриньов - численні опоненти Липинського, друзі Хама та їхні поводирі - сьогодні знову перемагають.
В Україні панує мораль невільників, невільників утилітарних хотінь, невільників безпідставних амбіцій, невільників соціалістичних догм і соціалістичних (еґалітарних) пристрастей, Хамів, які хочуть повної свободи від держави.
Загальне виборче право, за яке боролись дисиденти і яке втілювали соціалісти, урівняло всіх: одинокого Яфета і стоголового Хама; споконвічного українця і приблуду-чужинця, який завтра - дай, Боже! - перекотиться кудись далі. Убога людина, яка не знає якого вона роду, продовжує бути божеством, ненависть до Пана, навіть до слова “пан” домінує в суспільстві. Матеріальний достаток і рівність з Хамом - головні нинішні цінності в Україні, яка ще не стала УКРАЇНОЮ.
Звинувачення Ніцше залишаються актуальними.
Вячеслав Липинський, який вважав самовладність Богдана Хмельницького за найбільшу його заслугу перед нацією, нагадував нащадкам: “Український народ зумів добитись волі тільки тоді, коли він знайшов для своїх змагань великого й розумного вождя (провідника). І тільки тоді, коли цей великий вождь (провідник) зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити”.
Зрозуміло, що жоден із перерахованих вище соціал-демократичних “авторитетів” - тим більше, їх оточення - не здатний претендувати на історичну роль Вождя Нації.
Надію дає, що традиції не є чимось незмінним. Незважаючи на століття плекання любові до натовпу (народництва, соціалізму, демократії), буде навпаки - натовп любитиме Володаря, який прийде.
Це буде не цар і не король, не спадковий монарх - елітні роди українські винищені або ж розчинилися в елітах інших націй. Це буде Вождь на підставі власного права - завдяки своїм достоїнствам, досягненням, заслугам, завдяки своїй силі і силі власного прикладу.
Він призначить керівників натовпу - еліту.
І український народ захоче бути схожим на еліту.
І взнає своїх героїв.
І забуде різницю між “Пепсі-Колою” та “Фантою”.
І згадає запах поту, пороху і крові.
Ми віримо в це. І це наш надійний аргумент.
У своїй збірці “Про ворогів, союзників і попутників”, виданій 1993 року, я писав, що лібералізм і соціалізм є різними сторонами однієї, неукраїнської медалі: лібералізм вважає за божество окрему людину незалежно від національності, соціалізм - масу цих людей. Суспільним інтересом цих політичних течій є задоволення довгого реєстру потреб споживача або купи споживачів, зрозуміло, незалежно від їхнього ставлення до України. Ідеалом для них є влада споживача, безнаціонального за походженням і духом.
Сьогодні, в 1995 році, спостерігаючи загострення гризні між соціалістами та лібералами, попри всі твердження обох сторін про “принциповість” цієї гризні, ніяких принципових ідеоло-гічних розбіжностей між ними побачити неможливо: і ті, і ті виступають за демократію, тобто за владу Хама.
Хама, який не знає різниці між Вячеславом Липинським, Юрієм Липою та Василем Липківським. Зате знає різницю між “Фантою” та “Пепсі-колою” і, значиться, прямує до цивілізації, цивілізації споживання, самовдоволеного споглядання.
Цим Хамським провідникам чужою і страшною є шляхетна концепція влади Вячеслава Липинського: Вождь Нації (Гетьман, Монарх, Диктатор), який творить, призначає еліту - верству Панів-Яфетів, що своєю активною творчою, подвижницькою діяльністю прагне бути схожою на видатного Українця - Вождя. Своєю ж силою, красою, розумом, своїми видатними якостями еліта викликає у маси бажання наслідувати еліту. Таким чином еліта приборкує Хама, ошляхетнює, оздоровлює суспільство. В такому суспільстві неможливий культ пересічної людини з її мораллю рівності і вседозволеності, який хочуть прищепити Україні демократи-соціалісти і демократи-ліберали, поводирі Хамів, Хамів червоних і синьо-жовтих.
Наше недорікувате, недоукраїнське суспільство хворе на соціалізм не тому, що Чорновіл чи який інший демократ не вхопився як слід за владу. Навіть, коли демократи займуть всю Президію Верховної Ради, заполонять всі коридори адміністрації Президента, суттєвих змін не буде, бо вони, дисиденти-екс-комуністи, якраз і є найзапеклішими соціалістами за своєю психологією.
Наше суспільство хворе на соціалізм тому, що не вироблені шляхетні традиції влади Яфета, тому, що традиції винниченківщини-драгоманівщини знайшли своїх численних адептів сьогодні. Кучма, Мороз, Чорновіл, Горині, Пинзеник, Павличко, Юхновський, Філенко, Симоненко, Гриньов - численні опоненти Липинського, друзі Хама та їхні поводирі - сьогодні знову перемагають.
В Україні панує мораль невільників, невільників утилітарних хотінь, невільників безпідставних амбіцій, невільників соціалістичних догм і соціалістичних (еґалітарних) пристрастей, Хамів, які хочуть повної свободи від держави.
Загальне виборче право, за яке боролись дисиденти і яке втілювали соціалісти, урівняло всіх: одинокого Яфета і стоголового Хама; споконвічного українця і приблуду-чужинця, який завтра - дай, Боже! - перекотиться кудись далі. Убога людина, яка не знає якого вона роду, продовжує бути божеством, ненависть до Пана, навіть до слова “пан” домінує в суспільстві. Матеріальний достаток і рівність з Хамом - головні нинішні цінності в Україні, яка ще не стала УКРАЇНОЮ.
Звинувачення Ніцше залишаються актуальними.
Вячеслав Липинський, який вважав самовладність Богдана Хмельницького за найбільшу його заслугу перед нацією, нагадував нащадкам: “Український народ зумів добитись волі тільки тоді, коли він знайшов для своїх змагань великого й розумного вождя (провідника). І тільки тоді, коли цей великий вождь (провідник) зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити”.
Зрозуміло, що жоден із перерахованих вище соціал-демократичних “авторитетів” - тим більше, їх оточення - не здатний претендувати на історичну роль Вождя Нації.
Надію дає, що традиції не є чимось незмінним. Незважаючи на століття плекання любові до натовпу (народництва, соціалізму, демократії), буде навпаки - натовп любитиме Володаря, який прийде.
Це буде не цар і не король, не спадковий монарх - елітні роди українські винищені або ж розчинилися в елітах інших націй. Це буде Вождь на підставі власного права - завдяки своїм достоїнствам, досягненням, заслугам, завдяки своїй силі і силі власного прикладу.
Він призначить керівників натовпу - еліту.
І український народ захоче бути схожим на еліту.
І взнає своїх героїв.
І забуде різницю між “Пепсі-Колою” та “Фантою”.
І згадає запах поту, пороху і крові.
Ми віримо в це. І це наш надійний аргумент.
Травень 1995 р.,
Київ.
Київ.
Розум може обдурити
Прочитав Вашого листа. З думками, викладеними в ньому, можна погоджуватися, а можна й заперечити їх.
Візьмемо одну з порушених Вами проблем - проблему шовінізму.
Справді, огидне явище. Ми, українці, на своїй шкірі відчули, що таке шовінізм польський, російський, мад'ярський. А ось українського шовінізму досі не було. Не маємо й держави. А поляки, росіяни, мад'яри мають!
Чи не виникає у Вас думка: а, може, б не завадило хоч трохи шовінізму українського - щоб вороги відчули, що і в нас є зуби? Чи хочете далі жити за плебейським принципом: “Лучче кривду терпіти, ніж кривду чинити”?
Оця малоросійська “мудрість” значною мірою пояснює причини нашої бездержавності, бо держава - це завжди насильство, в першу чергу супроти тих, хто цієї держави не хоче.
Не був українцям притаманний національний егоїзм, не ставили вони над усе державні інтереси! Завше інтереси якоїсь іншої етнічної спільноти ставилися вище своїх.
То чи доречний пафос тих, хто обвинувачує українців у шовінізмі чи егоїзмі?
Друга Ваша теза: не може весь нарід бути винним, не можуть бути винними всі жиди, всі росіяни... З одного боку, Ви знову таки, маєте рацію, а от із другого...
Добре, не будемо всіх жидів звинувачувати в Голодоморі 1932 -1933 рр., в репресіях ЧК, де більшість складали сини Ізраїлеві, не будемо звинувачувати в тому, що жиди завжди служили нашим поневолювачам, що сьогодні вони розгорнули шалену антиукраїнську кампанію в контрольованих ними світових мас-медіа. Не будемо цього робити.
І чого досягнемо?..
Звинувачень цілого українського народу в антисемітизмі.
Українці - це народ-антисеміт - так нас називають жиди, а за допомогою їхньої величезної пропагандивної індустрії вже й інші народи світу готові повірити в це. І це ще не все. Під тиском Ізраїлю слабодухий Президент України Леонід Кравчук просить у жидів прощення від імені українців за злочини, які буцім-то проти них вчинив український нарід. То чи варто церемонитися?
Другий приклад. Німці. Народи світу засудили їх за злочини в Другій світовій війні. Вже друге покоління німців, яке у війні участі не брало, розплачується з тими, хто постраждав у ті роки, насамперед, з жидами - саме їм надходить максимум компенсації. Виходить, весь німецький народ відповідає.
Третій приклад. Степан Бандера стверджував, що українці борються не лише з імперіалізмом, але й із російським народом. Чому? Та тому, що абсолютна більшість росіян є носіями імперської свідомості. В Україну вони прийшли як окупанти, колоністи, “упорядникиє нашого життя. Без них, отих ванєк і пєтрушєк, імперська ідея не вийшла б за межі кремлівських палат. Зрозумійте: розділення росіян на шовіністів і нешовіністів, на порядних і непорядних віддаляє нас від незалежності, бо розмиває образ ворога, панування якого треба скинути.
Уявіть лише собі, що в часи визвольних змагань 40-х років ХХ століття упівці почали б дошукуватися, виясняти, який окупант кращий, а який гірший, якого треба нищити, а якого ні. До чого такий “гуманний” підхід допровадив би?!
Порушену Вами проблему однозначно вже вирішено! Згадайте плакат часів Другої світової війни: “Папа, убей немца!” Будете заперечувати? Говорити, що це несправедливо? Адже серед них були порядні люди? Скажете, що зараз зовсім інша ситуація, зараз мир. А я скажу: “мир” після поразки!
Сьогодні кожний “мирний” російськомовний росіянин несе нам загрозу: він розмовляє російською мовою на вулицях і в державних установах, він змушує малоросів у його присутності говорити “на общепонятном", веде документацію скрізь російською мовою. Що вже говорити про політично активних росіян, об'єднаних в РДК, “Русь”, “Союз коммунистов Украины”, котрі борються за закріплення свого привілейного стану в Україні, стають рушійною силою сепаратистського руху?! Росіянин же у війську, СБУ, міліції - особливо небезпечний, бо озброєний і керує озброєними людьми.
Тепер щодо третьої Вашої тези - про необхідність інтелектуалізації націоналістичного руху. Зрозуміло, що ми не проти, аби на сторінках патріотичних видань друкувалися високоосвічені люди - професійні політологи, економісти, соціологи. Але чи варто так наполегливо робити на цьому наголос? Чи варто ставити цю проблему як найголовнішу? У Вашому листі весь час повторюється: “Первинним є інтелект, для того, щоб наша ідея перемогла, український націоналізм повинен бути не примітивним, печерним, а інтелектуальним”.
Нічого подібного! Інтелект завжди був знаряддям волі, її адвокатом. Розум завжди обслуговував інстинкти. Тому й український націоналізм апелює насамперед до почуттів, емоцій, інстинктів поневоленого народу. Апелює зрозумілою мовою, однозначними поняттями.
Чи варто якимось абстрактними, “високоінтелектуальними” категоріями доводити українському селянинові, що непогано було б побудувати свою державу? Чи не природно звертатися до його ображених національних почуттів? Адже не розум підказує людині, що вона голодна, що їй холодно, вогко, темно, тісно, невільно, що краще бути не у в'язниці, а на волі. Розум може обманути, посіяти сумнів в доцільності жертв на шляху до свободи.
Хіба не розум підказує, що шлях до визволення - це шлях крові, війни?
Хіба не розум підказує, що не можуть бути усі росіяни поганими, адже серед них обов'язково знайдуться чудові люди, прекрасні спеціалісти, турботливі та люблячі батьки? Вони ж не винні, що їх “використала” Москва, мільйонами спрямувавши в Україну. А жиди? Хіба може таке бути, щоб всі жиди не любили українців? А скільки жидів голосували за вільну Україну! Одна чернівецька жидівка, щоправда, уточнила - голосували за вільну від таких, як ми, вільну від українських націоналістів.
Отже, розум може обманути, а чи може обманути інстинкт? Хіба не хоче кожен підсвідомо, інстинктивно бути сильним, бути зверху, бути господарем своєї землі, держави? Особливо багатообіцяючі ці почуття у тубільців, місцевих, які знають кожну стежинку у своєму лісі, кожну яругу, полонину.
І, хоч ягід у горах багато, навряд чи комусь із українців захочеться, щоб в найзаповіднішому куточку Карпат кацапеня радісно верещало: “Папа, іді сюда, здєсь так многа-а ма-алі-іни!!!”
Погодьтеся: своє, національне середовище конче необхідне людині. Хочеться не чути щохвилини чужинецької мови... А коли з кожної шпаринки споглядає за тобою око приходька, то яке б воно не було голубе, яким би високоосвіченим і набожним не був цей чужинець, щонайменше хочеться в це око чимось зацідити. І хай підказує розум: “Це зле, не кидай в москаля каменюку. Може він щиро вважає тебе своїм братом?” Маємо відкинути сумніви, навіяні розумом!
Що ж до закидів у певній “низькопробності”, яка проявилася в нашій згадці про таких “друзів” українського народу як “Світлана Ослоущенко” та “Д. Падличко”, то коли йде боротьба за виживання, то чи варто бідкатися, що якийсь метод боротьби вульгарний чи жорстокий? Якщо перед тобою вороги, вони мають бути знищені, скомпрометовані, вигнані... Остроущенко та Павличко завжди служили російському окупаційному режимові в Україні, закріплювали панування чужинців, а сьогодні виступають за ядерне роззброєння України...
Тепер про причини ваших сумнівів щодо нашої політичної лінії.
Ви любите своє - в цьому сумнівів нема. Але ж до чужого Ви ставитеся ще краще! Ви пишете: “Та й зрештою, українська нація далеко не сама культурніша серед інших. І саме такі методи діяльності не додають нам культури, не підносять на вищий щабель цивілізованності. І дуже жаль, що українці не такі, як німці, англійці чи японці”.
Та навіть, коли б так було, все одно патріот український скаже: моє краще! Навіщо ж вивишувати чуже над своїм?! Час позбавитися комплексу провінціалізму!
Та й про яку цивілізацію Ви говорите, на кого закликаєте рівнятися? Західна цивілізація - це маскультура, яка нівелює особистість, перетворює націю в масу егоїстичних споживачів.
Чи варто нам, народу зі великою культурою, “тягнутися” до західної розпусної цивілізації?! Сама лиш постановка питання, що ми, українці, повинні на когось рівнятися, свідчить про Ваш глибинний провінціалізм, готовність бути вічно другим.
Ви повинні переосмислити свої переконання. Коли ж ми переможемо, тоді і я переосмислю свої: у новій епосі, епосі відновленої могутньої української націократичної держави, не буде потреби говорити все те, про що я писав Вам у своєму листі.
Візьмемо одну з порушених Вами проблем - проблему шовінізму.
Справді, огидне явище. Ми, українці, на своїй шкірі відчули, що таке шовінізм польський, російський, мад'ярський. А ось українського шовінізму досі не було. Не маємо й держави. А поляки, росіяни, мад'яри мають!
Чи не виникає у Вас думка: а, може, б не завадило хоч трохи шовінізму українського - щоб вороги відчули, що і в нас є зуби? Чи хочете далі жити за плебейським принципом: “Лучче кривду терпіти, ніж кривду чинити”?
Оця малоросійська “мудрість” значною мірою пояснює причини нашої бездержавності, бо держава - це завжди насильство, в першу чергу супроти тих, хто цієї держави не хоче.
Не був українцям притаманний національний егоїзм, не ставили вони над усе державні інтереси! Завше інтереси якоїсь іншої етнічної спільноти ставилися вище своїх.
То чи доречний пафос тих, хто обвинувачує українців у шовінізмі чи егоїзмі?
Друга Ваша теза: не може весь нарід бути винним, не можуть бути винними всі жиди, всі росіяни... З одного боку, Ви знову таки, маєте рацію, а от із другого...
Добре, не будемо всіх жидів звинувачувати в Голодоморі 1932 -1933 рр., в репресіях ЧК, де більшість складали сини Ізраїлеві, не будемо звинувачувати в тому, що жиди завжди служили нашим поневолювачам, що сьогодні вони розгорнули шалену антиукраїнську кампанію в контрольованих ними світових мас-медіа. Не будемо цього робити.
І чого досягнемо?..
Звинувачень цілого українського народу в антисемітизмі.
Українці - це народ-антисеміт - так нас називають жиди, а за допомогою їхньої величезної пропагандивної індустрії вже й інші народи світу готові повірити в це. І це ще не все. Під тиском Ізраїлю слабодухий Президент України Леонід Кравчук просить у жидів прощення від імені українців за злочини, які буцім-то проти них вчинив український нарід. То чи варто церемонитися?
Другий приклад. Німці. Народи світу засудили їх за злочини в Другій світовій війні. Вже друге покоління німців, яке у війні участі не брало, розплачується з тими, хто постраждав у ті роки, насамперед, з жидами - саме їм надходить максимум компенсації. Виходить, весь німецький народ відповідає.
Третій приклад. Степан Бандера стверджував, що українці борються не лише з імперіалізмом, але й із російським народом. Чому? Та тому, що абсолютна більшість росіян є носіями імперської свідомості. В Україну вони прийшли як окупанти, колоністи, “упорядникиє нашого життя. Без них, отих ванєк і пєтрушєк, імперська ідея не вийшла б за межі кремлівських палат. Зрозумійте: розділення росіян на шовіністів і нешовіністів, на порядних і непорядних віддаляє нас від незалежності, бо розмиває образ ворога, панування якого треба скинути.
Уявіть лише собі, що в часи визвольних змагань 40-х років ХХ століття упівці почали б дошукуватися, виясняти, який окупант кращий, а який гірший, якого треба нищити, а якого ні. До чого такий “гуманний” підхід допровадив би?!
Порушену Вами проблему однозначно вже вирішено! Згадайте плакат часів Другої світової війни: “Папа, убей немца!” Будете заперечувати? Говорити, що це несправедливо? Адже серед них були порядні люди? Скажете, що зараз зовсім інша ситуація, зараз мир. А я скажу: “мир” після поразки!
Сьогодні кожний “мирний” російськомовний росіянин несе нам загрозу: він розмовляє російською мовою на вулицях і в державних установах, він змушує малоросів у його присутності говорити “на общепонятном", веде документацію скрізь російською мовою. Що вже говорити про політично активних росіян, об'єднаних в РДК, “Русь”, “Союз коммунистов Украины”, котрі борються за закріплення свого привілейного стану в Україні, стають рушійною силою сепаратистського руху?! Росіянин же у війську, СБУ, міліції - особливо небезпечний, бо озброєний і керує озброєними людьми.
Тепер щодо третьої Вашої тези - про необхідність інтелектуалізації націоналістичного руху. Зрозуміло, що ми не проти, аби на сторінках патріотичних видань друкувалися високоосвічені люди - професійні політологи, економісти, соціологи. Але чи варто так наполегливо робити на цьому наголос? Чи варто ставити цю проблему як найголовнішу? У Вашому листі весь час повторюється: “Первинним є інтелект, для того, щоб наша ідея перемогла, український націоналізм повинен бути не примітивним, печерним, а інтелектуальним”.
Нічого подібного! Інтелект завжди був знаряддям волі, її адвокатом. Розум завжди обслуговував інстинкти. Тому й український націоналізм апелює насамперед до почуттів, емоцій, інстинктів поневоленого народу. Апелює зрозумілою мовою, однозначними поняттями.
Чи варто якимось абстрактними, “високоінтелектуальними” категоріями доводити українському селянинові, що непогано було б побудувати свою державу? Чи не природно звертатися до його ображених національних почуттів? Адже не розум підказує людині, що вона голодна, що їй холодно, вогко, темно, тісно, невільно, що краще бути не у в'язниці, а на волі. Розум може обманути, посіяти сумнів в доцільності жертв на шляху до свободи.
Хіба не розум підказує, що шлях до визволення - це шлях крові, війни?
Хіба не розум підказує, що не можуть бути усі росіяни поганими, адже серед них обов'язково знайдуться чудові люди, прекрасні спеціалісти, турботливі та люблячі батьки? Вони ж не винні, що їх “використала” Москва, мільйонами спрямувавши в Україну. А жиди? Хіба може таке бути, щоб всі жиди не любили українців? А скільки жидів голосували за вільну Україну! Одна чернівецька жидівка, щоправда, уточнила - голосували за вільну від таких, як ми, вільну від українських націоналістів.
Отже, розум може обманути, а чи може обманути інстинкт? Хіба не хоче кожен підсвідомо, інстинктивно бути сильним, бути зверху, бути господарем своєї землі, держави? Особливо багатообіцяючі ці почуття у тубільців, місцевих, які знають кожну стежинку у своєму лісі, кожну яругу, полонину.
І, хоч ягід у горах багато, навряд чи комусь із українців захочеться, щоб в найзаповіднішому куточку Карпат кацапеня радісно верещало: “Папа, іді сюда, здєсь так многа-а ма-алі-іни!!!”
Погодьтеся: своє, національне середовище конче необхідне людині. Хочеться не чути щохвилини чужинецької мови... А коли з кожної шпаринки споглядає за тобою око приходька, то яке б воно не було голубе, яким би високоосвіченим і набожним не був цей чужинець, щонайменше хочеться в це око чимось зацідити. І хай підказує розум: “Це зле, не кидай в москаля каменюку. Може він щиро вважає тебе своїм братом?” Маємо відкинути сумніви, навіяні розумом!
Що ж до закидів у певній “низькопробності”, яка проявилася в нашій згадці про таких “друзів” українського народу як “Світлана Ослоущенко” та “Д. Падличко”, то коли йде боротьба за виживання, то чи варто бідкатися, що якийсь метод боротьби вульгарний чи жорстокий? Якщо перед тобою вороги, вони мають бути знищені, скомпрометовані, вигнані... Остроущенко та Павличко завжди служили російському окупаційному режимові в Україні, закріплювали панування чужинців, а сьогодні виступають за ядерне роззброєння України...
Тепер про причини ваших сумнівів щодо нашої політичної лінії.
Ви любите своє - в цьому сумнівів нема. Але ж до чужого Ви ставитеся ще краще! Ви пишете: “Та й зрештою, українська нація далеко не сама культурніша серед інших. І саме такі методи діяльності не додають нам культури, не підносять на вищий щабель цивілізованності. І дуже жаль, що українці не такі, як німці, англійці чи японці”.
Та навіть, коли б так було, все одно патріот український скаже: моє краще! Навіщо ж вивишувати чуже над своїм?! Час позбавитися комплексу провінціалізму!
Та й про яку цивілізацію Ви говорите, на кого закликаєте рівнятися? Західна цивілізація - це маскультура, яка нівелює особистість, перетворює націю в масу егоїстичних споживачів.
Чи варто нам, народу зі великою культурою, “тягнутися” до західної розпусної цивілізації?! Сама лиш постановка питання, що ми, українці, повинні на когось рівнятися, свідчить про Ваш глибинний провінціалізм, готовність бути вічно другим.
Ви повинні переосмислити свої переконання. Коли ж ми переможемо, тоді і я переосмислю свої: у новій епосі, епосі відновленої могутньої української націократичної держави, не буде потреби говорити все те, про що я писав Вам у своєму листі.
1993 р.,
Славсько.
Славсько.
Профанація слова, девальвація дії
Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, “ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ - “Самостійну Україну”.
Хіба треба до слова “самостійний” ще якийсь прикметник?!
Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність - їм не вірилося, що у слові “самостійна” все є.
Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!
Бо незалежність Японії є самозрозумілою.
А у нас, українців, ні. Говоримо “самостійнає, а про себе: “не зовсім ще”. Стверджуємо гордо: “Ми - велика нація”, а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: “Соборна Україна”, а подумки згоджуємось на сучасні кордони.
Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних - і беззмістовних! - слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.
А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.
І захотів її.
А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова “українська соборна самостійна держава” “дещо” інший зміст?
Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.
А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом - і гнобителя, і гнобленого.
Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!
Замість будувати силові структури - переконували ворогів бути хорошими, не стріляти “в своїх братів і сестер”, не бити кийками “своїх матерів”.
Замість будувати каральні структури - закликали: “Обнімімося, братаймося!” і переконували ворогів любити Україну, “нашу спільну неньку”. Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!
За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.
Вони навчилися говорити і нічого не казати.
Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.
Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.
Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?
Сьогодні вони продовжують - хоч час вже помовчати! - повторювати затріпані слова про “суверенну, самостійну, вільну Україну” і необхідність економічних реформ, які “все вирішать”.
Вони п'ять років говорили, що “час працює на нас”. Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів!
Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада “ні від кого незалежної України” запропонувала кийки та газ - на голови “братів та сестер”. І била так немилосердно, як і в 1988 -1989 рр., здається, навіть жорстокіше.
Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.
Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).
“Час працює на нас, - лагідно повторювали вони, - все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.
Головне - зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас”.
Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? - якщо час працює на нас?!!
Колишні авторитети.
Майбутні марґінали.
Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.
Актори, актриси, акробати, еквілібристи...
Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.
Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.
Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші - не дай, Боже! - не обпеклися.
Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!
Головне ж - мир.
А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне - мир?!
Значить, не мир - головне.
Головне - свобода.
Головне - Самостійна Україна.
Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!
Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а “ми не готові до такого розвитку подій”.
Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!
Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, “щоб справа не загасла”, то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.
Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони - за складом свого характеру - не здатні.
Повною протилежністю в цьому - найголовнішому! - питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.
Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей “дехто" не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні - і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!
Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: “Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС - ред.)... Але доля розпорядилася інакше”.
Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер - коли не вийшло бути Президентом України - готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні - в тих же Сполучених Штатах Америки.
Якщо доля його змусить емігрувати, то він - як тільки отримає громадянство “нової Батьківщини” - відразу включиться в політичну боротьбу - спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.
Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.
Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!
Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!
Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.
Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. І він відчув це. І швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. І пішов “вершити” політику в передпокої ситих і владних.
На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих - початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.
Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.
Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.
і нам тепер треба починати спочатку.
Хіба треба до слова “самостійний” ще якийсь прикметник?!
Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність - їм не вірилося, що у слові “самостійна” все є.
Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!
Бо незалежність Японії є самозрозумілою.
А у нас, українців, ні. Говоримо “самостійнає, а про себе: “не зовсім ще”. Стверджуємо гордо: “Ми - велика нація”, а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: “Соборна Україна”, а подумки згоджуємось на сучасні кордони.
Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних - і беззмістовних! - слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.
А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.
І захотів її.
А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова “українська соборна самостійна держава” “дещо” інший зміст?
Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.
А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом - і гнобителя, і гнобленого.
Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!
Замість будувати силові структури - переконували ворогів бути хорошими, не стріляти “в своїх братів і сестер”, не бити кийками “своїх матерів”.
Замість будувати каральні структури - закликали: “Обнімімося, братаймося!” і переконували ворогів любити Україну, “нашу спільну неньку”. Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!
За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.
Вони навчилися говорити і нічого не казати.
Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.
Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.
Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?
Сьогодні вони продовжують - хоч час вже помовчати! - повторювати затріпані слова про “суверенну, самостійну, вільну Україну” і необхідність економічних реформ, які “все вирішать”.
Вони п'ять років говорили, що “час працює на нас”. Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів!
Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада “ні від кого незалежної України” запропонувала кийки та газ - на голови “братів та сестер”. І била так немилосердно, як і в 1988 -1989 рр., здається, навіть жорстокіше.
Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.
Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).
“Час працює на нас, - лагідно повторювали вони, - все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.
Головне - зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас”.
Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? - якщо час працює на нас?!!
Колишні авторитети.
Майбутні марґінали.
Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.
Актори, актриси, акробати, еквілібристи...
Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.
Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.
Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші - не дай, Боже! - не обпеклися.
Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!
Головне ж - мир.
А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне - мир?!
Значить, не мир - головне.
Головне - свобода.
Головне - Самостійна Україна.
Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!
Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а “ми не готові до такого розвитку подій”.
Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!
Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, “щоб справа не загасла”, то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.
Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони - за складом свого характеру - не здатні.
Повною протилежністю в цьому - найголовнішому! - питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.
Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей “дехто" не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні - і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!
Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: “Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС - ред.)... Але доля розпорядилася інакше”.
Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер - коли не вийшло бути Президентом України - готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні - в тих же Сполучених Штатах Америки.
Якщо доля його змусить емігрувати, то він - як тільки отримає громадянство “нової Батьківщини” - відразу включиться в політичну боротьбу - спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.
Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.
Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!
Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!
Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.
Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. І він відчув це. І швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. І пішов “вершити” політику в передпокої ситих і владних.
На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих - початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.
Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.
Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.
і нам тепер треба починати спочатку.
26 липня 1995 р.,
Київ.
Київ.
Про братів-галичан та наддніпрянський месіанізм
Галичина завжди була околицею: за часів Київської Руси, Австро-Угорщини, Польщі, за часів СССР, і нині, після проголошення Самостійної України.
Але галичани ніколи не відчували себе провінціалами. Історичний український месіанізм галичан (оце “визволяти браттів-українців з московських кайдан”) призводив до того, що українці Галичини вважали свій край центром українства. Дехто з них наївно намагався вивищити Львів над Києвом. Це інколи доводило до шкідливих думок на кшталт: от би хоч на Галичині затримати українську державу, якщо вже східняки виявилися такими несвідомими.
Здавалось настільки очевидним, що “держава Галичина” неможлива, бо роздеруть на шматки і її (а мародерствувати є кому), але ні, дурні голови час від часу все ж таки знаходились.
Причиною шляхетного галицького месіанізму, причиною, глибоко захованою, всіма не усвідомленою є відчуття власної неперспективності без Києва, без “старокиївських покладів духу” (Євген Маланюк). Тому перебільшення деякими галицькими патріотами власної значимості виглядає недоречною.
Розумію всю делікатність заторкнутої мною теми, передбачую звинувачення, що такі міркування протиставляють мешканців двох українських країв, але говорю це, бо від правильного розуміння первородності значною мірою залежить доля наших визвольних змагань. Якщо орієнтуватимемось на Галичину, на Галицьку Асамблею і партії галицького масштабу, до перемоги навряд чи прийдемо.
Роль галичан в українській історії розумію як роль фермента, активізатора, каталізатора українського бродіння, українського поступу.
Без цього фермента, без цих дріжджів українське тісто не зійде, державний хліб не буде випечений.
Галичина - важлива, невід'ємна, життєвонеобхідна частка України. Але серце України, її м'язи, її інтелект знаходяться на сході, до якого (в цьому випадку) включаю і Волинь.
Галичани переконані, що світло української національної ідеї прийшло з Галичини на Велику Україну. Хоч факти говорять інше, чимало наддніпрянців повірило, що український націоналізм прийшов із заходу України.
Українці, як видно, трохи призабули свою історію. Бо якби згадали звідки походять первородні діячі національного відродження, то одні б не задирали носа, а інші ним не крутили б. Згадаймо великих і все стане на свої місця: Богдан Хмельницький (Черкащина), Григорій Сковорода (Полтавщина), Іван Мазепа (Київщина), Іван Котляревський (Полтавщина), Тарас Шевченко (Черкащина), Леся Українка (Волинь), Іван Липа (Крим), Борис Грінченко (Харківщина), Іван Огієнко (Київщина), Микола Міхновський (Полтавщина), Вячеслав Липинський (Волинь), Дмитро Донцов (Мелітопільщина), Симон Петлюра (Полтавщина), Євген Маланюк (Херсонщина), Улас Самчук (Волинь), Юрій Липа (Одеса), Олег Ольжич (Житомирщина), Микола Сціборський (Житомир), Василь Стус (Вінничина), Валентин Мороз (Волинь)...
Народжені в Галичині Іван Франко, Андрій Шептицький, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Степан Бандера формувалися насамперед під впливом “східняків” Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського...
Слід згадати і значення для України дружин київських князів, Козаччини, Коліївщини, Хмельниччини, Гайдамаччини, Холодноярців, УПА, що зродилась на Волині... Та й сам термін “Велика Україна”, вживаний колись на Галичині, говорить що до чого...
Не хотілось би, щоб тема, яку я порушив, переросла в дискусію, не хотів аби якийсь львівський патріот почав полеміку. Ці роздуми занотовані, власне, не для галичан. Я хочу, щоб українці сходу усвідомили своє значення, свою силу, свою історичну місію - визволити всі українські терени, включно з Галичиною.
Ми, українці, різних областей України, зійдемось на очевидному: політичним центром України є тисячолітній Київ. Всі інші міста та регіони - чи Галичина, чи Крим, чи Донбас - мусять змиритися з цією реалією.
Іншого просто не може бути.
Але галичани ніколи не відчували себе провінціалами. Історичний український месіанізм галичан (оце “визволяти браттів-українців з московських кайдан”) призводив до того, що українці Галичини вважали свій край центром українства. Дехто з них наївно намагався вивищити Львів над Києвом. Це інколи доводило до шкідливих думок на кшталт: от би хоч на Галичині затримати українську державу, якщо вже східняки виявилися такими несвідомими.
Здавалось настільки очевидним, що “держава Галичина” неможлива, бо роздеруть на шматки і її (а мародерствувати є кому), але ні, дурні голови час від часу все ж таки знаходились.
Причиною шляхетного галицького месіанізму, причиною, глибоко захованою, всіма не усвідомленою є відчуття власної неперспективності без Києва, без “старокиївських покладів духу” (Євген Маланюк). Тому перебільшення деякими галицькими патріотами власної значимості виглядає недоречною.
Розумію всю делікатність заторкнутої мною теми, передбачую звинувачення, що такі міркування протиставляють мешканців двох українських країв, але говорю це, бо від правильного розуміння первородності значною мірою залежить доля наших визвольних змагань. Якщо орієнтуватимемось на Галичину, на Галицьку Асамблею і партії галицького масштабу, до перемоги навряд чи прийдемо.
Роль галичан в українській історії розумію як роль фермента, активізатора, каталізатора українського бродіння, українського поступу.
Без цього фермента, без цих дріжджів українське тісто не зійде, державний хліб не буде випечений.
Галичина - важлива, невід'ємна, життєвонеобхідна частка України. Але серце України, її м'язи, її інтелект знаходяться на сході, до якого (в цьому випадку) включаю і Волинь.
Галичани переконані, що світло української національної ідеї прийшло з Галичини на Велику Україну. Хоч факти говорять інше, чимало наддніпрянців повірило, що український націоналізм прийшов із заходу України.
Українці, як видно, трохи призабули свою історію. Бо якби згадали звідки походять первородні діячі національного відродження, то одні б не задирали носа, а інші ним не крутили б. Згадаймо великих і все стане на свої місця: Богдан Хмельницький (Черкащина), Григорій Сковорода (Полтавщина), Іван Мазепа (Київщина), Іван Котляревський (Полтавщина), Тарас Шевченко (Черкащина), Леся Українка (Волинь), Іван Липа (Крим), Борис Грінченко (Харківщина), Іван Огієнко (Київщина), Микола Міхновський (Полтавщина), Вячеслав Липинський (Волинь), Дмитро Донцов (Мелітопільщина), Симон Петлюра (Полтавщина), Євген Маланюк (Херсонщина), Улас Самчук (Волинь), Юрій Липа (Одеса), Олег Ольжич (Житомирщина), Микола Сціборський (Житомир), Василь Стус (Вінничина), Валентин Мороз (Волинь)...
Народжені в Галичині Іван Франко, Андрій Шептицький, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Степан Бандера формувалися насамперед під впливом “східняків” Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського...
Слід згадати і значення для України дружин київських князів, Козаччини, Коліївщини, Хмельниччини, Гайдамаччини, Холодноярців, УПА, що зродилась на Волині... Та й сам термін “Велика Україна”, вживаний колись на Галичині, говорить що до чого...
Не хотілось би, щоб тема, яку я порушив, переросла в дискусію, не хотів аби якийсь львівський патріот почав полеміку. Ці роздуми занотовані, власне, не для галичан. Я хочу, щоб українці сходу усвідомили своє значення, свою силу, свою історичну місію - визволити всі українські терени, включно з Галичиною.
Ми, українці, різних областей України, зійдемось на очевидному: політичним центром України є тисячолітній Київ. Всі інші міста та регіони - чи Галичина, чи Крим, чи Донбас - мусять змиритися з цією реалією.
Іншого просто не може бути.
Червень 1995 р.,
Крим.
Крим.
Політика “малого” зла
Під час виборів Президента України 1 грудня 1991 року галичани віддали перевагу Чорноволу перед Кравчуком. Під час виборів Президента 1994 року вже Кравчук вважався меншим злом і Кучма майже не набрав голосів у Галичині.
Минув рік, загострилася боротьба за владу між Головою Верховної Ради Олександром Морозом і Президентом Леонідом Кучмою. На цей раз галичани вже Кучму оцінювали як менше зло і вся Галичина щиро бажала йому успіху в боротьбі проти “комуніста” Мороза.
Якщо завтра постане альтернатива Олександр Мороз чи Петро Симоненко, то галичани меншим злом вважатимуть “демократа” Олександра Мороза і під час його приїзду до Львова влаштують бурхливі овації з квітами - як свого часу Чорноволу, Кравчуку, Кучмі. Може ще й булаву піднесуть.
Куди приведе такий шлях?..
Питання друге. Чи підніме хтось повстання проти влади, якщо та відбере у нього курку, через тиждень качку, а через місяць - бичка? Далі ремствувань на несправедливість, здається, справа не піде.
А якщо руйнують села і міста Батьківщини, нищать твоїх рідних, то що тоді? Власне, на це питання відповів вже Шаміль Басаєв, який став героєм чеченського народу.
З малим злом важко розпочати боротьбу, бо його можна перетерпіти і воно поширюється. З великим злом боротися легше, бо відступати вже нікуди.
Народ не повстане, якщо в України відберуть частку незалежності, наприклад, закордонні активи, будинки посольств і консульств, Чорноморський флот, берегову інфраструктуру Севастополя, сам Севастополь, тактичну, а потім стратегічну ядерну зброю, газосховища тощо. Народ підніметься лиш тоді, коли в нього захочуть відібрати все. Якщо ворог збройно нападе на Україну.
Росія це розуміє, тому обрала стратегію малих перемог: самостійність забирає у нас частинами - під заклинання у вічній дружбі. Росіяни вже й назву придумали цій стратегії: м'яка інтеграція України в Російську Федерацію.
Для українців йти шляхом вибору малого зла - це політична смерть. А саме цей шлях обрали українські демократи. До цього змушує їх страх перед великим життям, страх перед небезпекою, яка може позбавити їх комфорту.
Страх встати на повний зріст, страх натиснути на гашетку. Страх покласти на кін все, в тому числі життя своє і рідних. Цей ганебний страх не тільки змушує орієнтуватися на менше зло, а й змушує зображувати зло як добро.
Орієнтація на Захід справді незрівнянно менше зло, ніж орієнтація на Росію. То що, підтримуймо Кучму - він нас покладе під “цивілізований” Захід, що пахне парфумами “Діор”, а не під смердючу варварську Росію, яка зґвалтує і не подякує?! Чи може захищатимемо честь до останнього?
Але ні, демократична братія вирішила оспівувати американського ґвалтівника та його інвестиції під жорсткі політичні умови позики - оці удавки Міжнародного валютного фонду. Демократи аж вивертаються, зображаючи менше зло як добро, зображуючи насилля над Україною як акт гуманітарної допомоги. Згадаймо хоча б шантаж США з приводу ядерних ракет. З уст удовенків та кучм ми довідалися як добре буде Україні, коли її поставлять на коліна.
Що ж робити?
Не орієнтуватися на менше зло. Зло будь-яких масштабів є злом і треба бути в опозиції до нього постійно, не шукати сенсу чи доброго знаку в зменшувальних прикметниках, а рішуче протистояти йому.
На жаль, політика “малогоє зла продовжує бути визначальною як на українському Олімпі, так і на підході до нього - в стані демократичної, насправді американської опозиції.
Орієнтація на менше зло, введена в ранг як державної політики, так і політики опозиції, хитрування, зважування, вимірювання зла безперспективне - це політика неповноцінних, яка ніколи не приведе до перемоги. Нам треба рішучих українських політиків, не боязких, наступальних, нам треба не політичні крамарі, конформісти, ґешефтмахери - торгівці своїм ораторським умінням, а ідеалісти, які виборять Україну Миколи Міхновського.
Минув рік, загострилася боротьба за владу між Головою Верховної Ради Олександром Морозом і Президентом Леонідом Кучмою. На цей раз галичани вже Кучму оцінювали як менше зло і вся Галичина щиро бажала йому успіху в боротьбі проти “комуніста” Мороза.
Якщо завтра постане альтернатива Олександр Мороз чи Петро Симоненко, то галичани меншим злом вважатимуть “демократа” Олександра Мороза і під час його приїзду до Львова влаштують бурхливі овації з квітами - як свого часу Чорноволу, Кравчуку, Кучмі. Може ще й булаву піднесуть.
Куди приведе такий шлях?..
Питання друге. Чи підніме хтось повстання проти влади, якщо та відбере у нього курку, через тиждень качку, а через місяць - бичка? Далі ремствувань на несправедливість, здається, справа не піде.
А якщо руйнують села і міста Батьківщини, нищать твоїх рідних, то що тоді? Власне, на це питання відповів вже Шаміль Басаєв, який став героєм чеченського народу.
З малим злом важко розпочати боротьбу, бо його можна перетерпіти і воно поширюється. З великим злом боротися легше, бо відступати вже нікуди.
Народ не повстане, якщо в України відберуть частку незалежності, наприклад, закордонні активи, будинки посольств і консульств, Чорноморський флот, берегову інфраструктуру Севастополя, сам Севастополь, тактичну, а потім стратегічну ядерну зброю, газосховища тощо. Народ підніметься лиш тоді, коли в нього захочуть відібрати все. Якщо ворог збройно нападе на Україну.
Росія це розуміє, тому обрала стратегію малих перемог: самостійність забирає у нас частинами - під заклинання у вічній дружбі. Росіяни вже й назву придумали цій стратегії: м'яка інтеграція України в Російську Федерацію.
Для українців йти шляхом вибору малого зла - це політична смерть. А саме цей шлях обрали українські демократи. До цього змушує їх страх перед великим життям, страх перед небезпекою, яка може позбавити їх комфорту.
Страх встати на повний зріст, страх натиснути на гашетку. Страх покласти на кін все, в тому числі життя своє і рідних. Цей ганебний страх не тільки змушує орієнтуватися на менше зло, а й змушує зображувати зло як добро.
Орієнтація на Захід справді незрівнянно менше зло, ніж орієнтація на Росію. То що, підтримуймо Кучму - він нас покладе під “цивілізований” Захід, що пахне парфумами “Діор”, а не під смердючу варварську Росію, яка зґвалтує і не подякує?! Чи може захищатимемо честь до останнього?
Але ні, демократична братія вирішила оспівувати американського ґвалтівника та його інвестиції під жорсткі політичні умови позики - оці удавки Міжнародного валютного фонду. Демократи аж вивертаються, зображаючи менше зло як добро, зображуючи насилля над Україною як акт гуманітарної допомоги. Згадаймо хоча б шантаж США з приводу ядерних ракет. З уст удовенків та кучм ми довідалися як добре буде Україні, коли її поставлять на коліна.
Що ж робити?
Не орієнтуватися на менше зло. Зло будь-яких масштабів є злом і треба бути в опозиції до нього постійно, не шукати сенсу чи доброго знаку в зменшувальних прикметниках, а рішуче протистояти йому.
На жаль, політика “малогоє зла продовжує бути визначальною як на українському Олімпі, так і на підході до нього - в стані демократичної, насправді американської опозиції.
Орієнтація на менше зло, введена в ранг як державної політики, так і політики опозиції, хитрування, зважування, вимірювання зла безперспективне - це політика неповноцінних, яка ніколи не приведе до перемоги. Нам треба рішучих українських політиків, не боязких, наступальних, нам треба не політичні крамарі, конформісти, ґешефтмахери - торгівці своїм ораторським умінням, а ідеалісти, які виборять Україну Миколи Міхновського.
3 липня 1995 року,
Київ.
Київ.
Чи не запізно приходить прозріння?
Написав я перше речення статті: “Головною нашою проблемою є брак патріотизму в широких верствах українського народу” і раптом згадав, що ця думка, майже тими ж словами, вже була висловлена на початку століття Миколою Міхновським. “Головна причина нещастя нашої нації, - говорив він, - брак націоналізму серед широкого загалу”.
Отже, століття завершується, нещастя українського народу продовжуються і причина їх лишається незмінною - вона в самих українцях, в їхній готовності бути рабом.
Мільйонам українців байдуже в якій державі жити - російській, українській чи американській. Доцільність створення української держави для них визначається тільки економічними принадами. Якщо українська держава забезпечить їх високим рівнем добробуту - нехай буде українська держава.
Якщо більше ковбаси запропонує Росія - люди потягнуться до неї.
Невже ми, українці, з'явилися на цей світ лише для того, щоб перетравити і пропустити через себе тонни ковбаси, горілки і пива? Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою?
Небагато українців навколишній світ оцінюють крізь національну, державницьку ідею.
Серед моря “капусти головатої” відчував себе і “один козак з мільйона свинопасів” Тарас Шевченко, який за власним зізнанням так собі “пари не знайшов”.
“Бути голосом, волаючим в пустині без відгуку, невесело”, - так оцінювала своє перебування серед малоросійської пустелі велика Леся Українка.
“Вмира без відгуку мій крик”, - луною озивався Олександр Олесь.
Чи творчість їхня не доходила до народу чи народ виявився байдужим до своїх пророків, але факт лишається фактом: маси тільки чули про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, але не знають їх. Що вже говорити про менш відомих національних героїв, які так і не стали національними авторитетами?! Міхновський, Болбочан, Липинський, Донцов, Стус, Ліна Костенко лишаються незнаними.
Як достукатися, як донести національну правду до тих, хто не слухає, не читає, не хоче знати нічого свого? До тих, кому чуже рідніше? До тих українців за походженням, які захоплюються героями чужих, ворожих народів - Леніним, Сталіним, Жуковим, Шварцнеґером, Пугачовой, Сталоне?.. До тих, кому ближче зрадники України, ніж її герої?!
Однією з причин поразок національно-визвольного руху є те, що в нашому, українському таборі завжди була присутня зрада.
Що лежало в основі цього феномену: невіра у власні сили, надмірна любов до чужого чи страх перед небезпекою, яку ніс ворог? Очевидно, і те, і інше. Але в першу чергу - відсутність патріотизму. Людині, позбавленій ідеальної чесноти вболівання за рідний край, значно легше зрадити цей край. Оскільки в такій людині розвинений потяг до матеріального, то якщо їй запропонують достатню винагороду, вона залюбки зрадить.
Винагорода - справа приємна і людина, зациклена на матеріальному, з нетерпінням чекатиме її, навіть наближатиме ту щасливу мить, коли окупант оплатить чергову зраду.
Зрада прийшла в Україну з верхів.
Місцевих, провінційних лідерів чи не перших спокушали зрадити Батьківщину, обіцяючи наблизити до передпокоїв “справжньої” еліти.
Наш національний герой Іван Мазепа таки служив поневолювачам - спочатку в королівських передпокоях Варшави, потім царських, московських. Павло Полуботок під час Полтавської битви зрадив Мазепу, який підняв антиросійський прапор національно-визвольного повстання. Потім Полуботок продовжив справу Мазепи, але вже було пізно. Влітку 1917 року майбутній полководець Симон Петлюра доклав зусиль, щоб не було української армії - в найвідповідальніший момент на З'їзді українських вояків він став на бік москвофіла, руйнівника української армії В. Винниченка проти Миколи Міхновського, будівничого українського війська. Через півроку Петлюра продовжив справу Міхновського, але час був втрачений: війська Муравйова стояли під стінами беззбройного Києва.
В наступні роки українці в лавах совєтської армії, НКВД, стрибків, Спілки письменників України, КГБ громили українство, нищили українців-самостійників.
Українець Ярослав Галан боровся проти українського націоналізму - визвольної ідеології українців.
Українці підняли руку на своїх братів по зброї - Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського, провідників протибільшовицького підпілля Волині Куца, Шульгу і Шубського, убили юних націоналістів Гадуса, Федіва та інших.
Українець Богдан Сташинський вбив українських лідерів Ребета та Бандеру, а потім покаявся.
Операцією знищення Романа Шухевича керував українець.
“Ці вбивства, - за словами Олени Теліги, - це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації!”
В 60-ті роки ХХ ст. Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Леонід Кравчук, Михайло Косів, Іван Білас громили ОУН-УПА, українську церкву.
Нині вони виступають за українську державу. Чи не запізно прийшло прозріння? І чи прозріння це?!
А скільки українців до останньої краплі крові боролись проти своєї Батьківщини?!
Хотілося, щоб слово “зрада” і “зрадник” ніколи не вживалися до українців. Для цього треба, не очікуючи громадського осуду, карати всіх відступників від України, карати жорстоко, так, щоб у других відбити спокусу зради.
Українських же героїв та їхні подвиги треба славити, романтизувати, ідеалізувати.
Вірю: прийде козак, який кине зерна, що зійдуть і в пустелі!
Серпень 1994 року,
Крим.
Крим.
Оспівуймо українське насильство!
Чому значна частина людей, насамперед молоді, захоплюється фільмами, в яких пропагується насильство? Чому юнаки і юначки радіють, коли бачать як парує кров, висловлюють захоплення, коли удар виявляється смертельним?
Чому вони хочуть бути схожими на тих, хто вбиває? Відповідь проста: світ шанує сильних, тих, хто зверху, тих, хто може вбити. А молодь хоче бути сильною, хоче бути зверху. Тому вона дивиться американські та російські фільми, які вчать бути зверху.
Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема.
А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію?
Досить наголошувати на гостинності, доброзичливості українців. Не треба говорити, що ми не вміємо нападати першими!
В історії українського народу є прекрасні епізоди перемог над ворогом.
Згадаймо криваві перемоги Хмельницького, Виговського, Сірка, Болбочана, Шухевича... Невже не можна зняти фільм про перемогу Івана Виговського над росіянами під Конотопом, про визвольні походи Сірка і Болбочана на Крим, про Перший Зимовий похід на окуповану росіянами Україну, про отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва, серіал про Холодноярську республіку, про Українську Повстанську Армію?! Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати Гонтою, Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-”визволителю”, випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..
Досить сліз, плачів та самогубств за Україну! Поки не втопилися в сльозах, творімо український кіноепос, оспівуймо українську героїку, яка пробудить навіть у зросійщених українців гордість за славну силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити подвиги попередніх поколінь.
Якщо ми дійсно хочемо української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!
Пригадую епізод з книги “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, коли повстанці впіймали жида-чекіста “Йослика”, який відзначився масовими вбивствами українських селян. І ось тепер прийшла його черга - він потрапив до рук батька забитого ним сімейства. Юрій Горліс-Горський до подробиць описав як повстанець жорстоко катував жида і, врешті-решт, закатував його. Горліс-Горський знехтував т. зв. пристойністю і не поставив три крапки, де інші, менш мужні автори, сором'язливо обривали розповідь.
Сучасні автори, кінорежисери та сценаристи повинні зрозуміти, що їхнім обов'язком є не тільки довести неминучість кари ворогам України, а й описати як ця кара здійснюватиметься. Потенційний ворог, побачивши сцену мордувань “Йослика”, здригнеться, уявивши себе на його місці і задумається: а чи варто себе підставляти під небезпеку розплати?
На жаль, “Холодний Яр”є Горліса-Горського - виняток. Сьогодні пересічний житель України має можливість переглянути фільм чи книгу, яка прославляє зрадників України, в ліпшому разі - апологетизує українські жертви, мазохістські оповідає про страждання українського народу, голодомори, ледь не радісно виставляє напоказ наші виразки, хвороби, нещастя... І тільки деякі українські видання, такі як “Незборима нація”, “Шлях перемоги” та деякі інші прославляють героїку українства, виховують у юнаків потяг до зброї, романтизують пролиття чужої, ворожої крові. А фільмів на таку тему зовсім немає...
Без насильства України не побудуємо. Ніколи ворог із доброї ласки не віддасть те, що завоював, за що проливав свою кров.
Після того, як ми силою заберемо у ворога Україну, боротьба не завершиться, адже після кожної окупації лишаються постколоніальні проблеми: агентурна мережа, залишені напризволяще колаборанти, сексоти, продукт російської колоніальної системи: злочинці і збоченці.
Якщо своєчасно не включити червоне світло, злочинна біомаса радісно підніме голову і дасть вихід своїм бурхливим кримінальним схильностям.
Щоб був мир і спокій, щоб даремно не проливалася кров, біомаса повинна бути втихомирена. Вона повинна боятись. Насилля над нею - гуманний акт.
До того ж, насилля дисциплінуватиме й інших.
Справедливе насилля будує, організовує, творить. Без нього прогрес неможливий. Насильством будувались всі держави і на ньому вони тримаються. Україна не повинна стати прикрим винятком.
Чому вони хочуть бути схожими на тих, хто вбиває? Відповідь проста: світ шанує сильних, тих, хто зверху, тих, хто може вбити. А молодь хоче бути сильною, хоче бути зверху. Тому вона дивиться американські та російські фільми, які вчать бути зверху.
Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема.
А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію?
Досить наголошувати на гостинності, доброзичливості українців. Не треба говорити, що ми не вміємо нападати першими!
В історії українського народу є прекрасні епізоди перемог над ворогом.
Згадаймо криваві перемоги Хмельницького, Виговського, Сірка, Болбочана, Шухевича... Невже не можна зняти фільм про перемогу Івана Виговського над росіянами під Конотопом, про визвольні походи Сірка і Болбочана на Крим, про Перший Зимовий похід на окуповану росіянами Україну, про отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва, серіал про Холодноярську республіку, про Українську Повстанську Армію?! Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати Гонтою, Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-”визволителю”, випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..
Досить сліз, плачів та самогубств за Україну! Поки не втопилися в сльозах, творімо український кіноепос, оспівуймо українську героїку, яка пробудить навіть у зросійщених українців гордість за славну силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити подвиги попередніх поколінь.
Якщо ми дійсно хочемо української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!
Пригадую епізод з книги “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, коли повстанці впіймали жида-чекіста “Йослика”, який відзначився масовими вбивствами українських селян. І ось тепер прийшла його черга - він потрапив до рук батька забитого ним сімейства. Юрій Горліс-Горський до подробиць описав як повстанець жорстоко катував жида і, врешті-решт, закатував його. Горліс-Горський знехтував т. зв. пристойністю і не поставив три крапки, де інші, менш мужні автори, сором'язливо обривали розповідь.
Сучасні автори, кінорежисери та сценаристи повинні зрозуміти, що їхнім обов'язком є не тільки довести неминучість кари ворогам України, а й описати як ця кара здійснюватиметься. Потенційний ворог, побачивши сцену мордувань “Йослика”, здригнеться, уявивши себе на його місці і задумається: а чи варто себе підставляти під небезпеку розплати?
На жаль, “Холодний Яр”є Горліса-Горського - виняток. Сьогодні пересічний житель України має можливість переглянути фільм чи книгу, яка прославляє зрадників України, в ліпшому разі - апологетизує українські жертви, мазохістські оповідає про страждання українського народу, голодомори, ледь не радісно виставляє напоказ наші виразки, хвороби, нещастя... І тільки деякі українські видання, такі як “Незборима нація”, “Шлях перемоги” та деякі інші прославляють героїку українства, виховують у юнаків потяг до зброї, романтизують пролиття чужої, ворожої крові. А фільмів на таку тему зовсім немає...
Без насильства України не побудуємо. Ніколи ворог із доброї ласки не віддасть те, що завоював, за що проливав свою кров.
Після того, як ми силою заберемо у ворога Україну, боротьба не завершиться, адже після кожної окупації лишаються постколоніальні проблеми: агентурна мережа, залишені напризволяще колаборанти, сексоти, продукт російської колоніальної системи: злочинці і збоченці.
Якщо своєчасно не включити червоне світло, злочинна біомаса радісно підніме голову і дасть вихід своїм бурхливим кримінальним схильностям.
Щоб був мир і спокій, щоб даремно не проливалася кров, біомаса повинна бути втихомирена. Вона повинна боятись. Насилля над нею - гуманний акт.
До того ж, насилля дисциплінуватиме й інших.
Справедливе насилля будує, організовує, творить. Без нього прогрес неможливий. Насильством будувались всі держави і на ньому вони тримаються. Україна не повинна стати прикрим винятком.
Серпень 1994 р.,
Крим.
Крим.
Немає коментарів:
Дописати коментар