Народився у 1959 р. у м. Горлівці Донецької області. Голова Всеукраїнського політичного об'єднання “Державна самостійність України”, засновник і редактор газети “Незборима нація”. Автор книг “Чи можливе україно-російське замирення?”, “З ким і проти кого”, “Про ворогів, попутників і союзників”, “Підстави націократії”.
Набрано в редакції газети “Незборима нація”.
252049, Київ, вул. Курська,
20, пом. 14. тел/факс. 242-47-38.
Наклад 3 000 пр.
All Right Reserved
Підготовлено до друку 1 вересня 1995 р.
Стати народом-переможцем!
Вольтер твердив, що історія є тільки одним із жанрів оповідання, написаного з дидактичною (виховною) метою. Як бачимо, він не помилявся, оскільки історики “на протязі віків служили своїм хлібодавцям, або, в нашу добу, працювали (й працюють) на суспільні замовлення. До їхнього завдання входило постачати історичне обєрунтування діям суверена, на службі якого вони перебували, звеличувати його рід і його подвиги.
Згодом, коли місце суверена зайняла нація або держава, історику належало обґрунтувати їхні претензії й виховувати гордість за національне минуле” (Лев Білас).
Міфотворці, формуючи свідомість мас у потрібному напрямку, “уточнюють” факти історії, коментують їх. Оці “уточнені” факти інколи мають величезний вплив на хід історії, значно більший, ніж факти дійсні. Це добре розуміють іноземні історики, які творили і творять легенди, котрі мобілізують їхні народи на звершення, або деморалізують народи сусідні.
Візьмемо хоча б Люблінську легенду про “добровільну злуку Руси з Польщею” або міф про “славну перемогу війська королевського” під Берестечком.
Деякі міфи минулих епох живуть і сьогодні. Наприклад, міф про “Велику Вітчизняну війну українського народує в 1941 - 1945 роках і перемогу українців у 1945 році. Або імперський міф про “братерство” українського і російського народів, про єдину їхню колиску і єдину мову. Чи російський міф про Переяславську Раду, який ось вже 340 літ працює на Росію, виправдовує поневолення нею України, спрямовує, як слушно зауважив Лев Білас, розвиток українських мас “на користь чужої, московської державності”.
В час, коли росіяни продовжують поширювати руйнівні для нас міфи, наших істориків закликають бути об'єктивними, себто бути сторонніми спостерігачами-дослідниками, а не національними педагогами.
Надмірний об'єктивізм для нас сьогодні є неприпустимою розкішшю, особливо тепер, коли мільйони українців святкують разом із російськими загарбниками їхню перемогу в Другій світовій війні.
Зрозуміло, я не закликаю до необ'єктивного висвітлення історії: там, де історична правда сприяє мобілізації українства, породжує національну енергію, в цих випадках, зрозуміло, треба бути суворими об'єктивістами.
Але там, де правда шкодить нації та її ствердженню як нації державної, там слід тлумачити, переставляти акценти, наполегливо коментувати і в жодному разі не відбігати далеко від об'єктивізму - історія має бути правдивою або правдоподібною, інакше - маси не повірять і реакція буде зворотньою. Берімо приклад із ворога, з російських істориків, серед яких в усі епохи переважали “історики-діячі, історики-педагоги та історики-політики”.
Ми теж, якщо хочемо перемогти в історичному змаганні націй, повинні бути зацікавленими, небайдужими. Наші історики повинні бути адвокатами Вітчизни, її захисниками. Українські історики морально зобов'язані бути такими. В умовах занепаду українства “пасивний об'єктивізм історика-спостерігача був би морально безвідповідальним” (Лев Білас).
Твори наших істориків повинні пробуджувати, ініціювати народний рух за українське щастя, а не об'єктивно висвітлювати “традиції Яреми", детальне копирсання в яких призведе до песимістичних висновків, до деморалізації. Два роки тому в редакцію “Незборимої нації” один симпатичний український діяч з Рівного прислав розвідку під назвою “Недержавні традиції Богдана Хмельницького”. Він дуже хотів, щоб ми надрукували його, як він вважав правдиве, дослідження про те, що Богдан Хмельницький, на жаль, ніякий не український герой. Зрозуміло, що ми не надрукували цього дослідження.
Через рік автор знову надіслав нам цю статтю, нагадуючи про “борг” редакції перед ним. Ми й на цей раз не опублікували цієї роботи, не бажаючи руйнувати образ одного з будівничих української держави. Тоді наполегливий автор надрукував цю статтю в іншій газеті. Як бачимо, для деяких наших діячів-патріотів, головним є поділитися своїми думками - незалежно від того, чи вони працюватимуть на розбудову нашої держави, чи руйнуватимуть державницькі авторитети.
Державники ж керуються іншим правилом: критерієм для них є користь чи кривда для своєї нації-держави. Для нас правдою є те, що сприяє поверненню українського володаря у свій дім. Тому хоч Михайло Грушевський вважається більшим авторитетом, ніж історик Юрій Тис-Крохмалюк, але версія Михайла Грушевського про бій під Берестечком не патріотична, шкідлива, а отже менш вірогідна, тим більше, що ні Богдан Хмельницький, ні його військо не відчували себе переможеними у тому бою.
Юрій Тис-Крохмалюк справедливо стверджував, що міф про поразку українців під Берестечком створила польська історіографія “голосною пропагандою, що тривала сторіччямиє. Поляки, пише Юрій Тис-Крохмалюк, склали легенду про свій незвичайний воєнний успіх під Берестечком. Таким чином вони і в українській свідомості (пізніших поколінь - Р. К.) викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого Гетьмана.
“Великі перемоги, - пише Юрій Тис-Крохмалюк у книзі “Бої Хмельницького”, - дають велику користь і тривкий наслідок. Берестечко дало полякам небагато: трохи каші, м'яса, дві барилки червінців, 18 гармат і до року... Батіг” (себто, поразку під Батогом від війська Богдана Хмельницького - Р. К.). Козаки хоч і відступили з-під Берестечка, але досягли мети, тобто отримали стратегічну перемогу: польське військо не пішло вглиб України, поляки навіть не спробували переслідувати “розбите” військо Б. Хмельницького”.
Що ж до Переяславської легенди про “злуку українського і російського народів-братів”, то Вячеслав Липинський зауважував, що за інших обставин можна було б створити легенду про “возсоєдінєніє” з турками. Від себе додам, що вона не виглядала б такою дикою, як легенда переяславська про “возсоєдінєніє” українського, хліборобського, слов'янського з московським, кочовим, угрофінським народом. Навіть не аналізуючи глибоко чернетки проекту Переяславської угоди (сам текст так і не віднайдений), можна зробити висновки, що й після 1654 року Україна була суб'єктом міжнародного права: наша країна увійшла в коаліцію держав (власне, вона ініціювала її) зі Швецією, Прусією, Семигородом, Молдавією, Волощиною і Литвою, яка була б спрямована проти Московії, Польщі та Криму.
А як пояснити вперту боротьбу між Московією та Україною (після переяславських угод) за оволодіння Пінським повітом?! А як пояснити розгром під Конотопом в 1659 році стотисячної московської армії Гетьманом Іваном Виговським? Вічною дружбою, яка зав'язалась у Переяславі?!
Які ж висновки можна зробити сьогодні, в 400-ту річницю з дня народження Гетьмана України Богдана Хмельницького?
Наша історіографія повинна стати сміливішою, відкинути закомплексованність історіографії народів переможених, повинна писати історію українського народу як майбутнього великого народу-переможця.
Нашим історикам слід зосереджувати увагу не на смакуванні кількості українських жертв у голодоморах чи у Другій світовій війні, не копирсатися мазохістськи в поразках, а в цей переломний час знаходити історичні аргументи, які б потверджували справедливість наших домагань стати державним народом-переможцем.
Згодом, коли місце суверена зайняла нація або держава, історику належало обґрунтувати їхні претензії й виховувати гордість за національне минуле” (Лев Білас).
Міфотворці, формуючи свідомість мас у потрібному напрямку, “уточнюють” факти історії, коментують їх. Оці “уточнені” факти інколи мають величезний вплив на хід історії, значно більший, ніж факти дійсні. Це добре розуміють іноземні історики, які творили і творять легенди, котрі мобілізують їхні народи на звершення, або деморалізують народи сусідні.
Візьмемо хоча б Люблінську легенду про “добровільну злуку Руси з Польщею” або міф про “славну перемогу війська королевського” під Берестечком.
Деякі міфи минулих епох живуть і сьогодні. Наприклад, міф про “Велику Вітчизняну війну українського народує в 1941 - 1945 роках і перемогу українців у 1945 році. Або імперський міф про “братерство” українського і російського народів, про єдину їхню колиску і єдину мову. Чи російський міф про Переяславську Раду, який ось вже 340 літ працює на Росію, виправдовує поневолення нею України, спрямовує, як слушно зауважив Лев Білас, розвиток українських мас “на користь чужої, московської державності”.
В час, коли росіяни продовжують поширювати руйнівні для нас міфи, наших істориків закликають бути об'єктивними, себто бути сторонніми спостерігачами-дослідниками, а не національними педагогами.
Надмірний об'єктивізм для нас сьогодні є неприпустимою розкішшю, особливо тепер, коли мільйони українців святкують разом із російськими загарбниками їхню перемогу в Другій світовій війні.
Зрозуміло, я не закликаю до необ'єктивного висвітлення історії: там, де історична правда сприяє мобілізації українства, породжує національну енергію, в цих випадках, зрозуміло, треба бути суворими об'єктивістами.
Але там, де правда шкодить нації та її ствердженню як нації державної, там слід тлумачити, переставляти акценти, наполегливо коментувати і в жодному разі не відбігати далеко від об'єктивізму - історія має бути правдивою або правдоподібною, інакше - маси не повірять і реакція буде зворотньою. Берімо приклад із ворога, з російських істориків, серед яких в усі епохи переважали “історики-діячі, історики-педагоги та історики-політики”.
Ми теж, якщо хочемо перемогти в історичному змаганні націй, повинні бути зацікавленими, небайдужими. Наші історики повинні бути адвокатами Вітчизни, її захисниками. Українські історики морально зобов'язані бути такими. В умовах занепаду українства “пасивний об'єктивізм історика-спостерігача був би морально безвідповідальним” (Лев Білас).
Твори наших істориків повинні пробуджувати, ініціювати народний рух за українське щастя, а не об'єктивно висвітлювати “традиції Яреми", детальне копирсання в яких призведе до песимістичних висновків, до деморалізації. Два роки тому в редакцію “Незборимої нації” один симпатичний український діяч з Рівного прислав розвідку під назвою “Недержавні традиції Богдана Хмельницького”. Він дуже хотів, щоб ми надрукували його, як він вважав правдиве, дослідження про те, що Богдан Хмельницький, на жаль, ніякий не український герой. Зрозуміло, що ми не надрукували цього дослідження.
Через рік автор знову надіслав нам цю статтю, нагадуючи про “борг” редакції перед ним. Ми й на цей раз не опублікували цієї роботи, не бажаючи руйнувати образ одного з будівничих української держави. Тоді наполегливий автор надрукував цю статтю в іншій газеті. Як бачимо, для деяких наших діячів-патріотів, головним є поділитися своїми думками - незалежно від того, чи вони працюватимуть на розбудову нашої держави, чи руйнуватимуть державницькі авторитети.
Державники ж керуються іншим правилом: критерієм для них є користь чи кривда для своєї нації-держави. Для нас правдою є те, що сприяє поверненню українського володаря у свій дім. Тому хоч Михайло Грушевський вважається більшим авторитетом, ніж історик Юрій Тис-Крохмалюк, але версія Михайла Грушевського про бій під Берестечком не патріотична, шкідлива, а отже менш вірогідна, тим більше, що ні Богдан Хмельницький, ні його військо не відчували себе переможеними у тому бою.
Юрій Тис-Крохмалюк справедливо стверджував, що міф про поразку українців під Берестечком створила польська історіографія “голосною пропагандою, що тривала сторіччямиє. Поляки, пише Юрій Тис-Крохмалюк, склали легенду про свій незвичайний воєнний успіх під Берестечком. Таким чином вони і в українській свідомості (пізніших поколінь - Р. К.) викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого Гетьмана.
“Великі перемоги, - пише Юрій Тис-Крохмалюк у книзі “Бої Хмельницького”, - дають велику користь і тривкий наслідок. Берестечко дало полякам небагато: трохи каші, м'яса, дві барилки червінців, 18 гармат і до року... Батіг” (себто, поразку під Батогом від війська Богдана Хмельницького - Р. К.). Козаки хоч і відступили з-під Берестечка, але досягли мети, тобто отримали стратегічну перемогу: польське військо не пішло вглиб України, поляки навіть не спробували переслідувати “розбите” військо Б. Хмельницького”.
Що ж до Переяславської легенди про “злуку українського і російського народів-братів”, то Вячеслав Липинський зауважував, що за інших обставин можна було б створити легенду про “возсоєдінєніє” з турками. Від себе додам, що вона не виглядала б такою дикою, як легенда переяславська про “возсоєдінєніє” українського, хліборобського, слов'янського з московським, кочовим, угрофінським народом. Навіть не аналізуючи глибоко чернетки проекту Переяславської угоди (сам текст так і не віднайдений), можна зробити висновки, що й після 1654 року Україна була суб'єктом міжнародного права: наша країна увійшла в коаліцію держав (власне, вона ініціювала її) зі Швецією, Прусією, Семигородом, Молдавією, Волощиною і Литвою, яка була б спрямована проти Московії, Польщі та Криму.
А як пояснити вперту боротьбу між Московією та Україною (після переяславських угод) за оволодіння Пінським повітом?! А як пояснити розгром під Конотопом в 1659 році стотисячної московської армії Гетьманом Іваном Виговським? Вічною дружбою, яка зав'язалась у Переяславі?!
Які ж висновки можна зробити сьогодні, в 400-ту річницю з дня народження Гетьмана України Богдана Хмельницького?
Наша історіографія повинна стати сміливішою, відкинути закомплексованність історіографії народів переможених, повинна писати історію українського народу як майбутнього великого народу-переможця.
Нашим історикам слід зосереджувати увагу не на смакуванні кількості українських жертв у голодоморах чи у Другій світовій війні, не копирсатися мазохістськи в поразках, а в цей переломний час знаходити історичні аргументи, які б потверджували справедливість наших домагань стати державним народом-переможцем.
14 травня 1995 р.,
Київ.
Київ.
Стати прикладом!
(з виступу на 4-му Зборі ДСУ)
Один із відомих діячів, що нещодавно повернувся з Канади, заявив в інтерв'ю, що коли весною 1994 року вдасться провести до Верховного Совєту 51% демократів, то справа сама собою налагодиться: демократичний уряд “швидко здійснить економічні реформи, виведе Україну з кризи і почне справу великого відродження нації. Цей чоловік навіть не сказав, що оті 51% демократів повинні бути українцями.
Цей політик стверджував, що вихід України з національної кризи - в економічних реформах, у переході до ринкової економіки. Причину українського занепаду він вбачав в економічних факторах: у зниженні виробництва промислових товарів та продовольства. Не в ослабленні інстинкту самозбере-ження української нації, а в суто матеріальній площині.
Як тільки економічна ситуація поліпшиться, чуємо ми від таких дорадників, і більше вироблятиметься ковбаси і сала, буде державність, а населення відразу заговорить українською мовою.
В чому ж тоді суттєва різниця між позицією правозахисника з двадцятисемирічним тюремним досвідом і пересічного обива-теля, який теж мислить ковбасними категоріями?! Чим різняться позиції пересічного Хама і людини, яка вважає себе українським месією?!
“Досі я бачив нещастя австрійського парламенту тільки в тому, що в ньому відсутня німецька більшість, - писав у книзі “Майн Кампф” Адольф Гітлер.
- Тепер я переконався, що сама сутність цієї установи приречена”. На думку Гітлера, період існування парламентської демократії завжди співпадає із занепадом держави. Парламентаризм, стверджував він, є причиною неймовірного напливу самих нікчемних фігур. “Яке б питання не виникало, всерівно вирішувати його буде більшість людей нетямущих та невмілих”, - говорив Адольф Гітлер.
Пророцтва Гітлера збуваються в “самостійній Україні”: український політикум до верхів наповнений нікчемами, слимаками, самозакоханими павіанами і параноїками-дисидентами, а ініційовані ними “демократичні перетворенняє призвели до децентралізації й відповідно до ослаблення влади, до пограбування України та активізації сепаратистських рухів...
Ми своєчасно зрозуміли хибність гасла “Спочатку демократія, а потім держава” і повели просвітницьку роботу, пропагуючи пріоритет національних цінностей, впровадити які в постколоніальному суспільстві, як бачимо, можна лише насильством - через встановлення українською елітою національної диктатури...
Якщо ми не бажаємо, щоб Україна перетворилася в приватизовану чужинцями територію, без'ядерну, нейтральну, безборонну, “країну” без кордонів й власних національних інтересів, а хочемо міцної авторитетної України, якою б керували українці, то мусимо спершу самі стати прикладом - прообразом майбутньої української держави: стати сильними, непоступливими, де треба - агресивними, об'єднаними організаційно, озброєними національним віровченням.
Ми повинні стати маршевою колоною, в яку ввіллються Загони Санації, сформовані з етнічних українців, котрі усвідомлюють, що перед тим як будувати, треба розчистити будівельний майданчик від сміття, знищити псів попереднього господаря, а самого тирана-чужинця посадити на ланцюг.
Знаємо, що гасло “Україна для українців!” Миколи Міхновського, незважаючи на всі катастрофи, буде втілене в життя сучасним поколінням українців.
Цей політик стверджував, що вихід України з національної кризи - в економічних реформах, у переході до ринкової економіки. Причину українського занепаду він вбачав в економічних факторах: у зниженні виробництва промислових товарів та продовольства. Не в ослабленні інстинкту самозбере-ження української нації, а в суто матеріальній площині.
Як тільки економічна ситуація поліпшиться, чуємо ми від таких дорадників, і більше вироблятиметься ковбаси і сала, буде державність, а населення відразу заговорить українською мовою.
В чому ж тоді суттєва різниця між позицією правозахисника з двадцятисемирічним тюремним досвідом і пересічного обива-теля, який теж мислить ковбасними категоріями?! Чим різняться позиції пересічного Хама і людини, яка вважає себе українським месією?!
“Досі я бачив нещастя австрійського парламенту тільки в тому, що в ньому відсутня німецька більшість, - писав у книзі “Майн Кампф” Адольф Гітлер.
- Тепер я переконався, що сама сутність цієї установи приречена”. На думку Гітлера, період існування парламентської демократії завжди співпадає із занепадом держави. Парламентаризм, стверджував він, є причиною неймовірного напливу самих нікчемних фігур. “Яке б питання не виникало, всерівно вирішувати його буде більшість людей нетямущих та невмілих”, - говорив Адольф Гітлер.
Пророцтва Гітлера збуваються в “самостійній Україні”: український політикум до верхів наповнений нікчемами, слимаками, самозакоханими павіанами і параноїками-дисидентами, а ініційовані ними “демократичні перетворенняє призвели до децентралізації й відповідно до ослаблення влади, до пограбування України та активізації сепаратистських рухів...
Ми своєчасно зрозуміли хибність гасла “Спочатку демократія, а потім держава” і повели просвітницьку роботу, пропагуючи пріоритет національних цінностей, впровадити які в постколоніальному суспільстві, як бачимо, можна лише насильством - через встановлення українською елітою національної диктатури...
Якщо ми не бажаємо, щоб Україна перетворилася в приватизовану чужинцями територію, без'ядерну, нейтральну, безборонну, “країну” без кордонів й власних національних інтересів, а хочемо міцної авторитетної України, якою б керували українці, то мусимо спершу самі стати прикладом - прообразом майбутньої української держави: стати сильними, непоступливими, де треба - агресивними, об'єднаними організаційно, озброєними національним віровченням.
Ми повинні стати маршевою колоною, в яку ввіллються Загони Санації, сформовані з етнічних українців, котрі усвідомлюють, що перед тим як будувати, треба розчистити будівельний майданчик від сміття, знищити псів попереднього господаря, а самого тирана-чужинця посадити на ланцюг.
Знаємо, що гасло “Україна для українців!” Миколи Міхновського, незважаючи на всі катастрофи, буде втілене в життя сучасним поколінням українців.
4 грудня 1993 р.,
Дніпропетровськ.
Дніпропетровськ.
Про гуманізм
(виступ на Зборах націоналістичної молоді у Києві)
22 серпня 1994 року Провід ДСУ виступив зі Зверненням до українських кіномитців, в якому закликав діячів культури висвітлювати прекрасні епізоди перемог над ворогом, “оспівувати українську героїку, яка пробудить серед українців, навіть зросійщених, гордість за силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити славні подвиги попередніх поколінь”.
Це звернення було опубліковане в різних газетах. Вчора я отримав з Одеси конверт, в який була вкладена газетна вирізка з текстом нашого звернення. На зверненні червоним чорнилом росіянин Воскобойніков написав: “Подонки битые й недобитые! Удел ваш - ходить с битыми мордами й поротой задницей. А у меня, офицера, одна мечта: у стенки стоят недобитые твари - бандеровцы, оуновцы, руховцы й прочая тварь, наложившие в штаны, а я даю команду строю солдат: “По врагам человечества - огонь! А недостреленных - утопить в гавне!” И зтот час прийдет! Будьте уверены, сволочи недораздавленные!”
Вчора я мав розмову з однією дуже чемною, доброю пані зі східної України.
Вона закликала творити довкола себе добро і переконувала, що зло породжує нове зло.
Ми посперечалися: що таке зло і що таке добро? Підставляти праву щоку, коли б'ють по лівій - це добро чи зло? Чи українцю виставляти молодшу дочку москалю, який щойно зєвалтував старшу? Чи таки варто його вбити? І вбивство цього москаля, або, наприклад, офіцера Воскобойнікова з Одеси, який готовий невтомно стріляти і топити українців, - зло чи вияв гуманізму?
Після довгих суперечок, ми з цією пані, для якої мир і добро України - найвищі цінності, прийшли до висновку, що гуманним є добре ставлення лише своїх. До ворогів гуманізм неприпустимий. Не вбити ворога України - це справжній злочин.
Тому, дорогі друзі, хай не здригнеться у вас рука, коли прийде час розплати з ворогами українського народу - воскобойніковими, івановими, чудайкіними!
Це звернення було опубліковане в різних газетах. Вчора я отримав з Одеси конверт, в який була вкладена газетна вирізка з текстом нашого звернення. На зверненні червоним чорнилом росіянин Воскобойніков написав: “Подонки битые й недобитые! Удел ваш - ходить с битыми мордами й поротой задницей. А у меня, офицера, одна мечта: у стенки стоят недобитые твари - бандеровцы, оуновцы, руховцы й прочая тварь, наложившие в штаны, а я даю команду строю солдат: “По врагам человечества - огонь! А недостреленных - утопить в гавне!” И зтот час прийдет! Будьте уверены, сволочи недораздавленные!”
Вчора я мав розмову з однією дуже чемною, доброю пані зі східної України.
Вона закликала творити довкола себе добро і переконувала, що зло породжує нове зло.
Ми посперечалися: що таке зло і що таке добро? Підставляти праву щоку, коли б'ють по лівій - це добро чи зло? Чи українцю виставляти молодшу дочку москалю, який щойно зєвалтував старшу? Чи таки варто його вбити? І вбивство цього москаля, або, наприклад, офіцера Воскобойнікова з Одеси, який готовий невтомно стріляти і топити українців, - зло чи вияв гуманізму?
Після довгих суперечок, ми з цією пані, для якої мир і добро України - найвищі цінності, прийшли до висновку, що гуманним є добре ставлення лише своїх. До ворогів гуманізм неприпустимий. Не вбити ворога України - це справжній злочин.
Тому, дорогі друзі, хай не здригнеться у вас рука, коли прийде час розплати з ворогами українського народу - воскобойніковими, івановими, чудайкіними!
1 жовтня 1994 р.,
Київ.
Київ.
Чи всіх традицій ми хранителі?
(з виступу на Великій Раді Українського Козацтва)
Минулого року побував я на колись славетній землі Холодного Яру, землі напоєній кров'ю українських героїв. Розмовляючи з місцевими селянами, побачив, що українська традиція переривається - селяни, які досі ходять стежками українських партизанів, забули, хто протоптав ці стежки. Вони не знають про існування Холодноярської республіки, не знають, хто такі герої-холодноярці. Один лише дядько, хата якого знаходиться в 500 метрах від дуба Залізняка, сказав, що чув про холодноярців, це, мовляв, бандити, які боролись проти радянської влади.
До чого я веду?
Ви, українське козацтво, якраз і є тією силою, яка намагається, щоб традиція українська - традиція українського лицарства - не переривалася, а дала на межі тисячоліть нових героїв - сучасних Сірків, Виговських та Болбочанів. Але, друзі, чи всіх традицій ви є хранителями? Скажіть чи були такі випадки, щоб протягом року український козак XVII ст. не вбив ворога? Чому ж ми не стаємо на ґерць з ними?! Чи ворогів вже нема на нашій землі?..
Час розпочинати планомірну санацію нашої Вітчизни.
Слава Українському Козацтву, яке вилонить нових лицарів!
Слава Україні, яка вилонила і зберегла Українське Козацтво!
До чого я веду?
Ви, українське козацтво, якраз і є тією силою, яка намагається, щоб традиція українська - традиція українського лицарства - не переривалася, а дала на межі тисячоліть нових героїв - сучасних Сірків, Виговських та Болбочанів. Але, друзі, чи всіх традицій ви є хранителями? Скажіть чи були такі випадки, щоб протягом року український козак XVII ст. не вбив ворога? Чому ж ми не стаємо на ґерць з ними?! Чи ворогів вже нема на нашій землі?..
Час розпочинати планомірну санацію нашої Вітчизни.
Слава Українському Козацтву, яке вилонить нових лицарів!
Слава Україні, яка вилонила і зберегла Українське Козацтво!
13 жовтня 1994 р.,
Київ.
Київ.
Повірити в свою місію!
(з виступу на 5-му Зборі ДСУ)
Ми сильніші від багатьох партій, навіть чисельніших, тому, що у нашій організації від початку не було інтернаціоналізму, тому, що ми перебороли в своїх лавах демократизм. Нема у нас і страху перед ворогом. Єдине, що може нейтралізувати наші зусилля - це недостатнє відчуття особливої ваги, необхідності дотримання внутріорганізаційної ієрархії, добровільного бажання підкоритися. Фамільярно класти руку на плече обласному керівнику неприпустимо. Панібратству у відношенні до керівників будь-якого рівня треба покласти край.
Сьогодні завдання: в кожній області створити боєздатну українську меншість, дієві осередки ДСУ, присутність яких буде відчутною в місті, селі, районному центрі.
Хотів би зупинитися на такому важливому чиннику - як віра в себе, в свою організацію. Кілька років тому Григорій Гребенюк почав вбивати в мене думку, що крім нас з ним у Києві більше нема нікого. В тому сенсі, що лише ми розуміємо суть національної проблеми українства, що лише ми є виразниками національної правди, національної ідеї. Років два я опирався, не сприймав цієї правди, вважав, що Гребенюк перебільшує. А він вбивав в мене цю думку, вбивав. Говорив, що я повинен відчути, що клин зійшовся на мені. І, врешті, я повірив у свою місію, повірив, що саме на мені зійшовся клин, що саме я зроблю те, чого не можуть зробити інші. Ця віра веде мною, окрилює мене, заряджає енергією, робить мої зусилля результативними...
До чого я веду? Я хочу, щоб ви, члени ДСУ, повірили в свою місію, в своє призначення, повірили, що саме на вас зійшовся клин, що саме ви здійсните те, на що не спромоглися покоління наших попередників. Перейміться вірою в те, що нема жодної перешкоди, яку ви не можете здолати. Якщо ви повірите, що прийшли в цей світ здійснити героїчний чин в ім'я Батьківщини, наша організація стане непереможною, прийде до влади, зробить Україну українською.
Перед членами організації стоїть психологічне завдання: повірити в свою місію зробити свій народ великим. є запорукою цього буде нестримна пропаганда національного колективізму.
Українці ніколи не мали почуття “отарної єдностіє, хизувалися своїм індивідуалізмом, який і допровадив їх врешті-решт до поразок. Перед нами, членами ДСУ, стоїть завдання пропаганди національного колективізму.
Сьогодні завдання: в кожній області створити боєздатну українську меншість, дієві осередки ДСУ, присутність яких буде відчутною в місті, селі, районному центрі.
Хотів би зупинитися на такому важливому чиннику - як віра в себе, в свою організацію. Кілька років тому Григорій Гребенюк почав вбивати в мене думку, що крім нас з ним у Києві більше нема нікого. В тому сенсі, що лише ми розуміємо суть національної проблеми українства, що лише ми є виразниками національної правди, національної ідеї. Років два я опирався, не сприймав цієї правди, вважав, що Гребенюк перебільшує. А він вбивав в мене цю думку, вбивав. Говорив, що я повинен відчути, що клин зійшовся на мені. І, врешті, я повірив у свою місію, повірив, що саме на мені зійшовся клин, що саме я зроблю те, чого не можуть зробити інші. Ця віра веде мною, окрилює мене, заряджає енергією, робить мої зусилля результативними...
До чого я веду? Я хочу, щоб ви, члени ДСУ, повірили в свою місію, в своє призначення, повірили, що саме на вас зійшовся клин, що саме ви здійсните те, на що не спромоглися покоління наших попередників. Перейміться вірою в те, що нема жодної перешкоди, яку ви не можете здолати. Якщо ви повірите, що прийшли в цей світ здійснити героїчний чин в ім'я Батьківщини, наша організація стане непереможною, прийде до влади, зробить Україну українською.
Перед членами організації стоїть психологічне завдання: повірити в свою місію зробити свій народ великим. є запорукою цього буде нестримна пропаганда національного колективізму.
Українці ніколи не мали почуття “отарної єдностіє, хизувалися своїм індивідуалізмом, який і допровадив їх врешті-решт до поразок. Перед нами, членами ДСУ, стоїть завдання пропаганди національного колективізму.
Воля до опору у нас є, необхідно виплекати волю до перемоги, індивідуальної та колективної. Ми змушені перерости в рух молодих спеціалістів із пропаганди, бізнесу та насилля. Такий рух зупинити буде неможливо.
Вірю: Україна стане одним тілом, єдиною організацією. І назва цієї організації вже відома сьогодні: Державна самостійність України.
Вірю: Україна стане одним тілом, єдиною організацією. І назва цієї організації вже відома сьогодні: Державна самостійність України.
30 жовтня 1994 р.,
Київ.
Київ.
Майбутнє України
(виступ на науковій конференції “Майбутнє України: оцінка ситуації, пошук шляхів розвитку”)
Шановні інтелектуали! Сьогодні я уважно вислухав майже всі доповіді і в жодній не помітив тривоги за майбутнє України. Вашими зусиллями твориться ілюзія, що українська держава є, що український народ став державним, став господарем на своїй землі. Здається, залишилось зовсім небагато: знизити ціни, не обмежувати зростання заробітної плати, забезпечити права людини і все буде, як кажуть американці, о'кей. Ніхто: ні академіки, ні політологи, ні народні депутати, ні заступники міністра, ні лідери політичних чи екологічних партій не сказали головного: на нашій землі твориться російська держава під назвою “Україна”.
Слабкі - приречені. Слабка Україна ніколи не буде українською, вона може бути лише регіоном іншої - сильнішої держави. Чи не тому вороги українського народу, перебуваючи на вищих щаблях влади, все роблять, щоб ослабити, обеззброїти Україну?
Україна, як держава українського народу, матиме майбутнє, якщо стане сильною. Україна стане сильною, коли до влади прийде українська еліта, яка матиме політичну волю до перемоги, яка хотітиме бути зверху.
Обговорення у Верховній Раді України питання приєднання до ДНЯЗ і результати голосування 16 листопада 1994 року ще раз підтвердили нашу думку, що української еліти на вищих щаблях влади немає. Невіра в силу українського народу депутатів Верховної Ради, міністрів, голів комісій Верховної Ради, Голови Верховної Ради і, врешті. Президента, показали, що з таким “істеблішментом” ми можемо втратити останні ознаки державності.
І мова йде не тільки про комуністів-соціалістів, а й про великих майстрів компромісів і зрад - демократів типу Яворівського, які у питанні бути нам сильними чи слабкими, власне, бути Україні чи ні, закликали з трибуни Верховної Ради до компромісів.
Сьогодні перед українською елітою, яка знаходиться на шляху до влади, перед ДСУ стоїть двоєдине завдання: усунути від влади комуністичну номенклатуру і не допустити до влади номенклатуру демократичну, яка все відкритіше, не соромлячись, виражає інтереси транснаціонального капіталу, абсолютно не зацікавленого в існуванні сильної, конкурентноспроможної України.
Яке майбутнє України? Ми бачимо майбутнє України тільки як мілітарної, економічно розвиненої держави, в фарватері якої йдуть країни Східної Європи.
Майбутній устрій України визначатиметься не міжнародними “нормами”, а прагматичними інтересами українського народу - національно-державницьким егоїзмом. Якщо демократія сприятиме децентралізації і дезінтеграції українських земель, значить геть демократію і демократів! Якщо міцний націократичний режим, заложений на терорі проти антиукраїнських елементів і експропріації їхніх багатств, забезпечить єдність українських земель і високий матеріальний добробут лояльних громадян держави, значить слава національній диктатурі і українському диктатору!
Національні інтереси - понад усе! Щоб їх забезпечити, необхідно прийти до влади. Сьогодні головне: плекати власну силу, а не розробляти чергові проекти конституцій, проекти соціальних програм чи приватизації, обговорювати майбутнє України. Всі ці проекти не будуть варті й шеляга, якщо влада лишатиметься в руках ворогів українського народу.
Ми хочемо прийти до влади. Це бажання сильне, всеохоплююче, інтегруюче.
Воно допоможе нам опанувати ситуацію в Україні. Поруч із нами працюватимуть і комуністи, і демократи, і монархісти, і соціалісти, і безпартійні, і всі інші, кого єднатиме біль і гордість за Україну.
Слабкі - приречені. Слабка Україна ніколи не буде українською, вона може бути лише регіоном іншої - сильнішої держави. Чи не тому вороги українського народу, перебуваючи на вищих щаблях влади, все роблять, щоб ослабити, обеззброїти Україну?
Україна, як держава українського народу, матиме майбутнє, якщо стане сильною. Україна стане сильною, коли до влади прийде українська еліта, яка матиме політичну волю до перемоги, яка хотітиме бути зверху.
Обговорення у Верховній Раді України питання приєднання до ДНЯЗ і результати голосування 16 листопада 1994 року ще раз підтвердили нашу думку, що української еліти на вищих щаблях влади немає. Невіра в силу українського народу депутатів Верховної Ради, міністрів, голів комісій Верховної Ради, Голови Верховної Ради і, врешті. Президента, показали, що з таким “істеблішментом” ми можемо втратити останні ознаки державності.
І мова йде не тільки про комуністів-соціалістів, а й про великих майстрів компромісів і зрад - демократів типу Яворівського, які у питанні бути нам сильними чи слабкими, власне, бути Україні чи ні, закликали з трибуни Верховної Ради до компромісів.
Сьогодні перед українською елітою, яка знаходиться на шляху до влади, перед ДСУ стоїть двоєдине завдання: усунути від влади комуністичну номенклатуру і не допустити до влади номенклатуру демократичну, яка все відкритіше, не соромлячись, виражає інтереси транснаціонального капіталу, абсолютно не зацікавленого в існуванні сильної, конкурентноспроможної України.
Яке майбутнє України? Ми бачимо майбутнє України тільки як мілітарної, економічно розвиненої держави, в фарватері якої йдуть країни Східної Європи.
Майбутній устрій України визначатиметься не міжнародними “нормами”, а прагматичними інтересами українського народу - національно-державницьким егоїзмом. Якщо демократія сприятиме децентралізації і дезінтеграції українських земель, значить геть демократію і демократів! Якщо міцний націократичний режим, заложений на терорі проти антиукраїнських елементів і експропріації їхніх багатств, забезпечить єдність українських земель і високий матеріальний добробут лояльних громадян держави, значить слава національній диктатурі і українському диктатору!
Національні інтереси - понад усе! Щоб їх забезпечити, необхідно прийти до влади. Сьогодні головне: плекати власну силу, а не розробляти чергові проекти конституцій, проекти соціальних програм чи приватизації, обговорювати майбутнє України. Всі ці проекти не будуть варті й шеляга, якщо влада лишатиметься в руках ворогів українського народу.
Ми хочемо прийти до влади. Це бажання сильне, всеохоплююче, інтегруюче.
Воно допоможе нам опанувати ситуацію в Україні. Поруч із нами працюватимуть і комуністи, і демократи, і монархісти, і соціалісти, і безпартійні, і всі інші, кого єднатиме біль і гордість за Україну.
19 листопада 1994 р.,
Київ.
Київ.
Творіть українську історію!
(виступ на конференції Київської СОУ)
Фельдмаршал Гінденбурґ свого часу сказав прості і справедливі слова:
“Той, хто хоче творити історію, повинен вміти проливати кров”. Ви, панове офіцери, сподіваюсь, вмієте проливати кров. Залишилось почати творити історію.
Панове офіцери! Нам легко зрозуміти один одного, оскільки ДСУ хоче, щоб український народ був організований як армія, керівники якої сповідують політику наступу, а не політику вічної, безперспективної оборони. Хто весь час обороняється, ніколи не переможе. Тільки атакуючи українці, скинуть російське ярмо.
Але з подивом помічаю, що серед частини офіцерів побутує якась дивна, наївна думка, що не вони, а партії збудують Україну.
Запам'ятайте: партії в Україні - нежиттєздатні, наповнені демагогами, політичними повіями і пліткарями. Вони не мають коріння в народі і народ не поважає їх за слабість, за схильність до інтриг й порожньої балаканини, плекання культу жертви. Якщо у людини - свідомість жертви, то вбивця чи хвороба обов'язково знайдеться. Собака кусає того, хто її боїться.
Смішно дивитись, як деякі офіцери - сильні тілом й чисті душею - йдуть за консультаціями в партійні лавки, ці торгівельні бюра, де можна купити-продати голоси виборців, де самозакохані клерки уявляють себе міністрами, керівниками державного майна. Ви повинні взяти ініціативу в свої руки - і тоді вирішаться дві великі справи: ваші квартирні та побутові проблеми.
Серед німецьких військових побутувала думка, що прохання - це тільки ввічлива форма наказу. Панове офіцери! Попросіть Кучму, Мороза, міністрів та депутатів піти на вакації. На кілька років. Щоб вони не плуталися під ногами і дали можливість вам навести порядок в Україні, як у своєму підрозділі. Повірте: наші цивільні керівники стомилися безупину красти і обманювати народ, вони хочуть відпочити і тільки чекають вашого слова.
Офіцери, творіть українську історію!
“Той, хто хоче творити історію, повинен вміти проливати кров”. Ви, панове офіцери, сподіваюсь, вмієте проливати кров. Залишилось почати творити історію.
Панове офіцери! Нам легко зрозуміти один одного, оскільки ДСУ хоче, щоб український народ був організований як армія, керівники якої сповідують політику наступу, а не політику вічної, безперспективної оборони. Хто весь час обороняється, ніколи не переможе. Тільки атакуючи українці, скинуть російське ярмо.
Але з подивом помічаю, що серед частини офіцерів побутує якась дивна, наївна думка, що не вони, а партії збудують Україну.
Запам'ятайте: партії в Україні - нежиттєздатні, наповнені демагогами, політичними повіями і пліткарями. Вони не мають коріння в народі і народ не поважає їх за слабість, за схильність до інтриг й порожньої балаканини, плекання культу жертви. Якщо у людини - свідомість жертви, то вбивця чи хвороба обов'язково знайдеться. Собака кусає того, хто її боїться.
Смішно дивитись, як деякі офіцери - сильні тілом й чисті душею - йдуть за консультаціями в партійні лавки, ці торгівельні бюра, де можна купити-продати голоси виборців, де самозакохані клерки уявляють себе міністрами, керівниками державного майна. Ви повинні взяти ініціативу в свої руки - і тоді вирішаться дві великі справи: ваші квартирні та побутові проблеми.
Серед німецьких військових побутувала думка, що прохання - це тільки ввічлива форма наказу. Панове офіцери! Попросіть Кучму, Мороза, міністрів та депутатів піти на вакації. На кілька років. Щоб вони не плуталися під ногами і дали можливість вам навести порядок в Україні, як у своєму підрозділі. Повірте: наші цивільні керівники стомилися безупину красти і обманювати народ, вони хочуть відпочити і тільки чекають вашого слова.
Офіцери, творіть українську історію!
11 грудня 1994 р.,
Київ.
Київ.
Селянство - єство України
(з виступу на З'їзді єднання вільних селян)
Сьогодні один із доповідачів сказав: “Тільки сила силу може збороти”.
Оце, на моє переконання, і є головним питанням для кожного українця - як створити українську силу, яка зборе силу, яка нам протистоїть.
Чи є такою силою робітництво? Ні! Робітництво України сьогодні деморалізоване, люмпенізоване, і, головне, денаціоналізоване.
Чи є такою силою українська інтелігенція? Ні! Інтелігенція України в масі своїй слабка, ляклива, зрадлива, переважно російськомовна, орієнтована на Росію або на Америку.
Чи є такою силою українське селянство? Сказати однозначно “так”, на жаль, поки що не можу. Але українське селянство лишається єдиною нашою опорою, єдиною нашою надією.
Селянство - єство української нації. Саме селяни зберегли українську традицію, українську мову, українські звичаї, дух української нації. Але дух української нації традиційно був мілітарним. На превеликий жаль, із XIX ст. дух войовника, “дух козацької шаблі” почав занепадати. В першій половині XX ст. вибухи національного героїзму були, але ось вже 50 років в Україні не було вибуху національних почувань, які формують українську силу.
Сьогодні перед селянством, зокрема, фермерами, стоїть завдання створення мілітарного осередку нації. І має рацію Сергій Плачинда, коли говорить про необхідність формування парамілітарних формувань на селі, які б захищали селян, в тому числі і фермерів, від рекету, мафії, грабіжників.
Варта ДСУ готова співпрацювати з фермерами в цьому питанні.
Якщо ви допоможете створити в своєму селі осідок Варти ДСУ, вона захистить вас.
Оце, на моє переконання, і є головним питанням для кожного українця - як створити українську силу, яка зборе силу, яка нам протистоїть.
Чи є такою силою робітництво? Ні! Робітництво України сьогодні деморалізоване, люмпенізоване, і, головне, денаціоналізоване.
Чи є такою силою українська інтелігенція? Ні! Інтелігенція України в масі своїй слабка, ляклива, зрадлива, переважно російськомовна, орієнтована на Росію або на Америку.
Чи є такою силою українське селянство? Сказати однозначно “так”, на жаль, поки що не можу. Але українське селянство лишається єдиною нашою опорою, єдиною нашою надією.
Селянство - єство української нації. Саме селяни зберегли українську традицію, українську мову, українські звичаї, дух української нації. Але дух української нації традиційно був мілітарним. На превеликий жаль, із XIX ст. дух войовника, “дух козацької шаблі” почав занепадати. В першій половині XX ст. вибухи національного героїзму були, але ось вже 50 років в Україні не було вибуху національних почувань, які формують українську силу.
Сьогодні перед селянством, зокрема, фермерами, стоїть завдання створення мілітарного осередку нації. І має рацію Сергій Плачинда, коли говорить про необхідність формування парамілітарних формувань на селі, які б захищали селян, в тому числі і фермерів, від рекету, мафії, грабіжників.
Варта ДСУ готова співпрацювати з фермерами в цьому питанні.
Якщо ви допоможете створити в своєму селі осідок Варти ДСУ, вона захистить вас.
20 грудня 1994 р.,
Київ.
Київ.
Реформи: панацея чи манівці?
(виступ на Зборах українських націоналістів)
Що робити? Незважаючи на ціле сузір'я талановитих українських балакунів і тонни слів сказаних ними, немає правдивої відповіді на це питання.
Одні вважають вихід “із складної ситуації” на шляхах політичної реформи, яку вони бачать як демократизацію суспільства, відсунення від влади комуністів, інші - вважають, що “економіка об'єднає нас”, тобто проведемо реформи, економіка українська запрацює, рівень життя підвищиться і проблеми відійдуть на задній план. Український політикум розділився на “реформаторів” і “нереформаторів”. Перші, буцім-то прагнуть щастя для народу, а “нереформаториє тільки про те й думають, як би загальмувати “прогресивні” реформи, а значить, не хочуть щастя для народу.
Виникає два запитання: для якого народу так стараються реформатори і чи вирішать їхні реформи українську проблему?
Стосовно народу, то мова йдеться про все населення України, про те як зробити добре всім: і патріотам, і окупантам, і байдужим до Батьківщини, щоб і тим, і тим добре жилося на українській землі. є тим, хто веде український спосіб життя, і тим, хто стомився від української мови, яка звучить з екрану телебачення чи по радіо. Таким, як жителька м. Симферополя А. Шевцова, яка “долгое время, урывая от себя, по крохам собирала деньги, и, наконец, приобрела трехпрограмный приемник”. Вона, як виявилося, “уже не в состоянии 23 часа в сутки “слухать” про самостийность на украинской “мове”. Їй хотілось би “слышать Москву и родную речь”.
Отже, бачимо, що демократичні реформатори підміняють проблему національно-визвольної боротьби, вирішення національної проблеми українців через побудову української держави проблемою покращення економіки, забезпечення всіх усім. Це перша помилка українських демократів. Вірніше сказати, це перший злочин українських демократів, які звели національно-визвольну боротьбу українців до економічних реформ.
Замість спрямувати енергію українців на боротьбу з окупантами демократи пропонують створити найсприятливіші умови проживання для них.
Що ж до реформ, за допомогою яких нас хочуть порятувати, то бачимо їхнє неукраїнське походження, неукраїнський почерк, насильне, проти волі абсолютної більшості українців, впровадження їх у життя. Зрозуміло, що втілюються вони не заради України і українців, а під тиском т. зв. міжнародної громадськості, себто згідно її інтересів. Якби чужинці не мали інтересу в Україні, хіба б так енергійно, так нахабно, наполягали б вони на втіленні своїх реформ у нашій Україні?!
А оскільки інтереси націй, як правило, протилежні, то зрозуміло, що ці грубі реформи навряд чи сприятимуть постанню могутньої української держави, де правитимуть українці.
Отже, можна говорити про другий злочин українських демократів, які не спромоглися, а може й не хотіли стати на свій, український шлях, а взялися йти стежкою з чужими дороговказами з чужими проводирями.
Третім злочином українських демократів є безпринципне жонглювання головними політичними категоріями, що врешті привело до появи термінології, за допомогою якої вони намагаються виправдати окупацію нашої Батьківщини. Мова йде про такі поняття, як “багатонаціональний народ України” та “народи України”. З вини демократів українці - навіть формально! - перестали бути сувереном на своїй землі. Доля України потрапила в залежність від голосів багатомільйонної колони російських окупантів. Тим самим було вихолощене, спаплюжене поняття демократії.
Українським націоналістам нічого не залишалося як відмовитися від пропаганди демократії і перейти до її критики, хоча в принципі ми не заперечуємо демократію, якщо це традиційна, афінська, етнічна демократія.
Коли право отримати громадянство, а відтак і всі політичні та економічні права має лише тубілець, у нашому випадку етнічний українець, або неукраїнець, який заслужив українське громадянство подвигом в ім'я України чи іншими особливими, наприклад, економічними, науковими досягненнями, котрі підвищують безпеку країни чи добробут населення. Нам же пропонували демократію американського зразка - демократію полірасову, поліетнічну, коли вирішує не місцевий народ, а грошовий мішок.
Тому ми й виступити проти такої демократії.
Кілька слів про мілітаризм, війну та мир. Чи варто злякано закривати очі, затуляти вуха, коли чуємо слово “війна”? Війни були і будуть, і чим далі, тим їхня вірогідність більша. Оскільки населення збільшується занадто швидко, а території, придатної для проживання лишається все менше внаслідок нестримної індустріалізації. Отже, війни за право націй жити будуть і треба готуватися до них, а не повторювати без кінця “мир, мир, мир”, ніби це допоможе.
Чи готові ми зараз до війни? Ні, ми не готові навіть до миру. Не готові до миру й сильні нації, які вбачають в Україні об'єкт поживи - вони чітко розуміють, що в Україні без особливих труднощів можна поповнити запаси сировини, що українців можна потіснити. І треба поспішити, закріпитися на українській землі, щоб інші не випередили.
Одна єврейка, коли їй сказали, що ви, євреї, вже маєте свою державу, а, ми, українці, поки що ні, сказала з жалем: “Да, мы имеем государство, но очень маленькое...”
Ця пересічна, нічим не видатна єврейка, інтуїтивно зрозуміла і вибовкала таємницю єврейської раси: необхідність розширення життєвого простору, неминучість єврейської експансії, яка вже розпочалася - через ООН, через МВФ, через міжнародний банк реконструкції і розвитку, де євреям вдалося завдяки своєму багатству та підприємливості захопити провідні позиції, через тисячі єврейських громад в усіх країнах світу. Тому й так наполягають єврейські дорадники - банкіри, економісти, професіоналісти всіх мастей, щоб українці продовжували реформи, які ослаблюють українську націю, які створюють для представників інших націй, насамперед, підприємливих, найсприятливіші умови в Україні. Спочатку гарантом цих перетворень, чи, як називають їх демократи, реформ, був Звягільський та Йоффе, тепер - Д. Табачнік.
Чи можна за це засуджувати євреїв? Звісно можна. Але чи не краще засуджувати українців, які допустили такий стан справ і не готують собі сприятливого ґрунту в єзраїлі, США чи де-небудь в іншій країні?! Скажете: нам чужого не потрібно? Правильно. Але ж ми хочемо, щоб із нами рахувалися. А рахуватись будуть, коли не єврейська нація керуватиме адміністрацією українського Президента, а українець, який, крім того, матиме вплив на державні справи того ж єзраїлю, США, Великобританії.
Скажете фантазії? Теж правда. Але ж реалією є Ф. Зв'ягільський та Д. Табачнік.
Скажете: Коваль - антисеміт і його організація антисемітська. Ось тут помилитесь. Мова про євреїв йшла як приклад. Замість терміну “єврейські впливи” можна не менш справедливо вжити поняття “російські впливи” чи інші. Суть від того не зміниться. ДСУ не є антиєврейською, антиросійською чи антиамериканською організацією. Навіщо характеризувати явище - а ДСУ є явищем - через частку “анти”? Ми є організація українська, а значить ми проти того, щоб представники інших націй порядкували в нашому домі, ми за те, щоб в Україні порядкували українці за походженням і за духом...
І якщо Львівський “Сільмаш” в грудні 1994 року виробляв лише два відсотки від продукції рівня 1990 року і нині розграбований своїми ж робітниками по частинах, деталях, механізмах, то ми знаємо, що до цього привела неукраїнська реформа демократів, яка ослабила централізм, а відтак довела до хаосу, порушила усталені зв'язки між правоохороними органами і правопорушниками, перевела самих правоохоронців в ранг правопорушників, звела нанівець виробничу та суспільну дисципліну, призвела до панібратства робітників з керівниками. Чи потрібна нам така реформа?
Якщо ми бачимо, що приватизація приводить до того, що власником стає чужинець, а Україна перетворюється на об'єкт приватизації, значить геть таку приватизацію, а ініціаторів подібних реформ та їхніх закордонних дорадників - до криміналу! Нам треба така приватизація, коли власником стає українець, а найманим робітником у нього чи найманим спеціалістом - представник іншої нації. Нам треба такі політичні реформи, щоб зверху в Україні був українець, а не індус, пакистанець, росіянин чи єврей.
Отже, яка відповідь на питання: що робити? Плекати силу, розбудовувати українські структури, насамперед, господарські, пропагандивні, силові, робити те, чим займається сьогодні ДСУ. Тобто, бути разом з нами, а не з тими, що проводять чужинські реформи в Україні.
Одні вважають вихід “із складної ситуації” на шляхах політичної реформи, яку вони бачать як демократизацію суспільства, відсунення від влади комуністів, інші - вважають, що “економіка об'єднає нас”, тобто проведемо реформи, економіка українська запрацює, рівень життя підвищиться і проблеми відійдуть на задній план. Український політикум розділився на “реформаторів” і “нереформаторів”. Перші, буцім-то прагнуть щастя для народу, а “нереформаториє тільки про те й думають, як би загальмувати “прогресивні” реформи, а значить, не хочуть щастя для народу.
Виникає два запитання: для якого народу так стараються реформатори і чи вирішать їхні реформи українську проблему?
Стосовно народу, то мова йдеться про все населення України, про те як зробити добре всім: і патріотам, і окупантам, і байдужим до Батьківщини, щоб і тим, і тим добре жилося на українській землі. є тим, хто веде український спосіб життя, і тим, хто стомився від української мови, яка звучить з екрану телебачення чи по радіо. Таким, як жителька м. Симферополя А. Шевцова, яка “долгое время, урывая от себя, по крохам собирала деньги, и, наконец, приобрела трехпрограмный приемник”. Вона, як виявилося, “уже не в состоянии 23 часа в сутки “слухать” про самостийность на украинской “мове”. Їй хотілось би “слышать Москву и родную речь”.
Отже, бачимо, що демократичні реформатори підміняють проблему національно-визвольної боротьби, вирішення національної проблеми українців через побудову української держави проблемою покращення економіки, забезпечення всіх усім. Це перша помилка українських демократів. Вірніше сказати, це перший злочин українських демократів, які звели національно-визвольну боротьбу українців до економічних реформ.
Замість спрямувати енергію українців на боротьбу з окупантами демократи пропонують створити найсприятливіші умови проживання для них.
Що ж до реформ, за допомогою яких нас хочуть порятувати, то бачимо їхнє неукраїнське походження, неукраїнський почерк, насильне, проти волі абсолютної більшості українців, впровадження їх у життя. Зрозуміло, що втілюються вони не заради України і українців, а під тиском т. зв. міжнародної громадськості, себто згідно її інтересів. Якби чужинці не мали інтересу в Україні, хіба б так енергійно, так нахабно, наполягали б вони на втіленні своїх реформ у нашій Україні?!
А оскільки інтереси націй, як правило, протилежні, то зрозуміло, що ці грубі реформи навряд чи сприятимуть постанню могутньої української держави, де правитимуть українці.
Отже, можна говорити про другий злочин українських демократів, які не спромоглися, а може й не хотіли стати на свій, український шлях, а взялися йти стежкою з чужими дороговказами з чужими проводирями.
Третім злочином українських демократів є безпринципне жонглювання головними політичними категоріями, що врешті привело до появи термінології, за допомогою якої вони намагаються виправдати окупацію нашої Батьківщини. Мова йде про такі поняття, як “багатонаціональний народ України” та “народи України”. З вини демократів українці - навіть формально! - перестали бути сувереном на своїй землі. Доля України потрапила в залежність від голосів багатомільйонної колони російських окупантів. Тим самим було вихолощене, спаплюжене поняття демократії.
Українським націоналістам нічого не залишалося як відмовитися від пропаганди демократії і перейти до її критики, хоча в принципі ми не заперечуємо демократію, якщо це традиційна, афінська, етнічна демократія.
Коли право отримати громадянство, а відтак і всі політичні та економічні права має лише тубілець, у нашому випадку етнічний українець, або неукраїнець, який заслужив українське громадянство подвигом в ім'я України чи іншими особливими, наприклад, економічними, науковими досягненнями, котрі підвищують безпеку країни чи добробут населення. Нам же пропонували демократію американського зразка - демократію полірасову, поліетнічну, коли вирішує не місцевий народ, а грошовий мішок.
Тому ми й виступити проти такої демократії.
Кілька слів про мілітаризм, війну та мир. Чи варто злякано закривати очі, затуляти вуха, коли чуємо слово “війна”? Війни були і будуть, і чим далі, тим їхня вірогідність більша. Оскільки населення збільшується занадто швидко, а території, придатної для проживання лишається все менше внаслідок нестримної індустріалізації. Отже, війни за право націй жити будуть і треба готуватися до них, а не повторювати без кінця “мир, мир, мир”, ніби це допоможе.
Чи готові ми зараз до війни? Ні, ми не готові навіть до миру. Не готові до миру й сильні нації, які вбачають в Україні об'єкт поживи - вони чітко розуміють, що в Україні без особливих труднощів можна поповнити запаси сировини, що українців можна потіснити. І треба поспішити, закріпитися на українській землі, щоб інші не випередили.
Одна єврейка, коли їй сказали, що ви, євреї, вже маєте свою державу, а, ми, українці, поки що ні, сказала з жалем: “Да, мы имеем государство, но очень маленькое...”
Ця пересічна, нічим не видатна єврейка, інтуїтивно зрозуміла і вибовкала таємницю єврейської раси: необхідність розширення життєвого простору, неминучість єврейської експансії, яка вже розпочалася - через ООН, через МВФ, через міжнародний банк реконструкції і розвитку, де євреям вдалося завдяки своєму багатству та підприємливості захопити провідні позиції, через тисячі єврейських громад в усіх країнах світу. Тому й так наполягають єврейські дорадники - банкіри, економісти, професіоналісти всіх мастей, щоб українці продовжували реформи, які ослаблюють українську націю, які створюють для представників інших націй, насамперед, підприємливих, найсприятливіші умови в Україні. Спочатку гарантом цих перетворень, чи, як називають їх демократи, реформ, був Звягільський та Йоффе, тепер - Д. Табачнік.
Чи можна за це засуджувати євреїв? Звісно можна. Але чи не краще засуджувати українців, які допустили такий стан справ і не готують собі сприятливого ґрунту в єзраїлі, США чи де-небудь в іншій країні?! Скажете: нам чужого не потрібно? Правильно. Але ж ми хочемо, щоб із нами рахувалися. А рахуватись будуть, коли не єврейська нація керуватиме адміністрацією українського Президента, а українець, який, крім того, матиме вплив на державні справи того ж єзраїлю, США, Великобританії.
Скажете фантазії? Теж правда. Але ж реалією є Ф. Зв'ягільський та Д. Табачнік.
Скажете: Коваль - антисеміт і його організація антисемітська. Ось тут помилитесь. Мова про євреїв йшла як приклад. Замість терміну “єврейські впливи” можна не менш справедливо вжити поняття “російські впливи” чи інші. Суть від того не зміниться. ДСУ не є антиєврейською, антиросійською чи антиамериканською організацією. Навіщо характеризувати явище - а ДСУ є явищем - через частку “анти”? Ми є організація українська, а значить ми проти того, щоб представники інших націй порядкували в нашому домі, ми за те, щоб в Україні порядкували українці за походженням і за духом...
І якщо Львівський “Сільмаш” в грудні 1994 року виробляв лише два відсотки від продукції рівня 1990 року і нині розграбований своїми ж робітниками по частинах, деталях, механізмах, то ми знаємо, що до цього привела неукраїнська реформа демократів, яка ослабила централізм, а відтак довела до хаосу, порушила усталені зв'язки між правоохороними органами і правопорушниками, перевела самих правоохоронців в ранг правопорушників, звела нанівець виробничу та суспільну дисципліну, призвела до панібратства робітників з керівниками. Чи потрібна нам така реформа?
Якщо ми бачимо, що приватизація приводить до того, що власником стає чужинець, а Україна перетворюється на об'єкт приватизації, значить геть таку приватизацію, а ініціаторів подібних реформ та їхніх закордонних дорадників - до криміналу! Нам треба така приватизація, коли власником стає українець, а найманим робітником у нього чи найманим спеціалістом - представник іншої нації. Нам треба такі політичні реформи, щоб зверху в Україні був українець, а не індус, пакистанець, росіянин чи єврей.
Отже, яка відповідь на питання: що робити? Плекати силу, розбудовувати українські структури, насамперед, господарські, пропагандивні, силові, робити те, чим займається сьогодні ДСУ. Тобто, бути разом з нами, а не з тими, що проводять чужинські реформи в Україні.
5 березня 1995 р.,
Миколаїв.
Миколаїв.
Творімо український капітал!
(виступ на Установчій конференції Львівської Спілки українських підприємців-державників)
Все більше українців розуміє, що українська еліта кінця 80-х - поч. 90 рр. ХХ ст. морально і фізично втомилася, що розраховувати на неї вже не варто. Проблемою 1995 - 1996 рр. є радикальна, без жалю, зміна виснажених, спустошених “шістдесятників” на енергійних “дев'яностодесятників”, не скалічених тюрмами та психушками, сповнених розуміння власної місії-зробити Україну, сьогодні ще спідлену і рабську, країною героїв.
Попри великі втрати в XX ст. українство спроможеться на нових Міхновських, Коновальців, Шухевичів. Навіть тепер, у час занепаду, Україна має своїх авторитетів: Валентина Мороза, Ярослава Дашкевича, Сергія Плачинду, Юрія Шухевича, Анатолія Щербатюка, Григорія Гребенюка...
Але це авторитети думки, слова, позиції... Віримо, надіємось, що їхні ідеї покличуть до життя авторитети мілітарні, які візьмуть на себе ініціативу. Якщо не знайдеться такого авторитета серед професійних українських військових, знайдуться, як і колись, мілітарні авторитети з цивільних...
Ми повинні зрозуміти, що лише на шляхах мілітаризму, плекання культу українського войовника можна розраховувати на перемогу. Але визвольний рух, не опертий на кошти, грубі кошти, не має перспективи. Тому зараз, у час відкату революційних подій, необхідно нам, українцям, членам різних партій і безпартійним, зосередити зусилля на розбудові українських господарських структур, зробити все можливе, аби створити максимально сприятливі умови для тих, хто поставив перед собою завдання - витворити, накопичити, нагромадити український капітал. є не важливою є партійна приналежність чи політична орієнтація майбутнього українського Терещенка, Симиренка чи Ханенка, важливо, щоб він був українцем і прагнув української України.
Ми мріємо перетворити Україну в простір, сприятливий для українського підприємництва. В Україні повинні домінувати не ґеншафти, не балашови, а українські скоробагатьки. І ці українські капіталісти повинні відчути не тільки свою причетність до України, але й особисту відповідальність за подальший хід української історії. Бо український національно-визвольний рух без українського капіталу безсилий.
Ми за державну протекціоністську політику щодо українського підприємництва. Сьогодні ж бачимо зворотнє - офіційний Київ проводить протекціоністську політику до інонаціональних структур. З метою реалізації нашої програми та протидії антиукраїнському, ксенофільному курсу нинішньої адміністрації ми й вирішили покликати до життя гасло ОУН 30-х років ХХ ст. “Свій до свого по своє”, під яким ми й творимо Спілку українських підприємців-державників. Ми не приховуємо: ця Спілка - для українців, членом її може бути лише українець - за походженням і духом.
Зрозуміло, що успішно займатися бізнесом, коли тобі протистоїть добре організована, багатоешелована злочинність, страшний іноземний капітал, який корумпує нашу владу, неможливо.
Недаремно наші супротивники об'єднуються в клани, мафійні асоціації і рекетирські групи. Ми ж продовжуємо оспівувати український індивідуалізм, втілювати хуторянство, продовжуємо бути сіроманцями, майбутнє яких відоме: відстріл поодинці.
І навіть, якщо на якомусь етапі індивідуальне підприємництво дасть суперприбуток, то тішитися довго не доведеться: через податкову інспекцію, де мафія має своїх людей, злочинні угрупування знатимуть деталі успіху - і наїдуть, заберуть, розчавлять. Отже, нема у нас іншого виходу - як у самоорганізації, в творенні своєї, української,
багатопрофільної структури, яка захистить від агресивних конкурентів, дасть їм відірватися, дасть пільговий кредит, проінформує про зміну ринкової кон'юнктури, допоможе вийти на закордонних клієнтів. Яка матиме свою Варту. Яка створить свій інформаційно-аналітичний центр, свою юридичну службу. Яка матиме свою газету, що рекламуватиме діяльність українських підприємств.
Отже, ми не тільки бажаємо звести до купи українських підприємців-державників, не тільки хочемо перезнайомити їх між собою, ми маємо на меті утворити структуру, яка б зробила їхні зусилля результативними і, врешті-решт, поставила їх на такий рівень, коли б вони змогли фінансувати національно-визвольні змагання українців, перетворити їх у рух агресивний, здатний розчищати шлях до української України...
Щось з нічого не береться. Не можна сподіватися, що хтось створить ці структури. Не давши нічого, годі сподіватися, що хтось подбає про тебе.
Кожен повинен вже сьогодні відірвати від себе копійку, щоб завтра зберегти свій бізнес, можливо і життя.
Попри великі втрати в XX ст. українство спроможеться на нових Міхновських, Коновальців, Шухевичів. Навіть тепер, у час занепаду, Україна має своїх авторитетів: Валентина Мороза, Ярослава Дашкевича, Сергія Плачинду, Юрія Шухевича, Анатолія Щербатюка, Григорія Гребенюка...
Але це авторитети думки, слова, позиції... Віримо, надіємось, що їхні ідеї покличуть до життя авторитети мілітарні, які візьмуть на себе ініціативу. Якщо не знайдеться такого авторитета серед професійних українських військових, знайдуться, як і колись, мілітарні авторитети з цивільних...
Ми повинні зрозуміти, що лише на шляхах мілітаризму, плекання культу українського войовника можна розраховувати на перемогу. Але визвольний рух, не опертий на кошти, грубі кошти, не має перспективи. Тому зараз, у час відкату революційних подій, необхідно нам, українцям, членам різних партій і безпартійним, зосередити зусилля на розбудові українських господарських структур, зробити все можливе, аби створити максимально сприятливі умови для тих, хто поставив перед собою завдання - витворити, накопичити, нагромадити український капітал. є не важливою є партійна приналежність чи політична орієнтація майбутнього українського Терещенка, Симиренка чи Ханенка, важливо, щоб він був українцем і прагнув української України.
Ми мріємо перетворити Україну в простір, сприятливий для українського підприємництва. В Україні повинні домінувати не ґеншафти, не балашови, а українські скоробагатьки. І ці українські капіталісти повинні відчути не тільки свою причетність до України, але й особисту відповідальність за подальший хід української історії. Бо український національно-визвольний рух без українського капіталу безсилий.
Ми за державну протекціоністську політику щодо українського підприємництва. Сьогодні ж бачимо зворотнє - офіційний Київ проводить протекціоністську політику до інонаціональних структур. З метою реалізації нашої програми та протидії антиукраїнському, ксенофільному курсу нинішньої адміністрації ми й вирішили покликати до життя гасло ОУН 30-х років ХХ ст. “Свій до свого по своє”, під яким ми й творимо Спілку українських підприємців-державників. Ми не приховуємо: ця Спілка - для українців, членом її може бути лише українець - за походженням і духом.
Зрозуміло, що успішно займатися бізнесом, коли тобі протистоїть добре організована, багатоешелована злочинність, страшний іноземний капітал, який корумпує нашу владу, неможливо.
Недаремно наші супротивники об'єднуються в клани, мафійні асоціації і рекетирські групи. Ми ж продовжуємо оспівувати український індивідуалізм, втілювати хуторянство, продовжуємо бути сіроманцями, майбутнє яких відоме: відстріл поодинці.
І навіть, якщо на якомусь етапі індивідуальне підприємництво дасть суперприбуток, то тішитися довго не доведеться: через податкову інспекцію, де мафія має своїх людей, злочинні угрупування знатимуть деталі успіху - і наїдуть, заберуть, розчавлять. Отже, нема у нас іншого виходу - як у самоорганізації, в творенні своєї, української,
багатопрофільної структури, яка захистить від агресивних конкурентів, дасть їм відірватися, дасть пільговий кредит, проінформує про зміну ринкової кон'юнктури, допоможе вийти на закордонних клієнтів. Яка матиме свою Варту. Яка створить свій інформаційно-аналітичний центр, свою юридичну службу. Яка матиме свою газету, що рекламуватиме діяльність українських підприємств.
Отже, ми не тільки бажаємо звести до купи українських підприємців-державників, не тільки хочемо перезнайомити їх між собою, ми маємо на меті утворити структуру, яка б зробила їхні зусилля результативними і, врешті-решт, поставила їх на такий рівень, коли б вони змогли фінансувати національно-визвольні змагання українців, перетворити їх у рух агресивний, здатний розчищати шлях до української України...
Щось з нічого не береться. Не можна сподіватися, що хтось створить ці структури. Не давши нічого, годі сподіватися, що хтось подбає про тебе.
Кожен повинен вже сьогодні відірвати від себе копійку, щоб завтра зберегти свій бізнес, можливо і життя.
18 березня 1995 р.,
Львів.
Львів.
Сповнити “Заповіт”!
(з виступу на мітингу)
Сьогодні, коли ми вшановуємо пам'ять нашого Пророка Тараса Шевченка, не можемо похвалитися тим, що сповнили його “Заповіт”, головний заклик якого: “Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!” Хоч і протягом всього XX ст. закликали до цього Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Зеновій Красівський.
Я знаю, що значна частина українців Галичини не погодиться зі мною і скаже, що “Заповіт” Тараса Шевченка виконаний, кайдани порвані, а Україна - нарешті вільна. Скаже так, бо живе в заповіднику українства - Галичині.
А чи задумуються галичани, як живеться свідомому українцю в Донецьку, Луганську, Симферополі, Запоріжжі, в Києві? Де заповідники українства займають лише кілька десятків, може сотень квадратних метрів - за адресою осередків українських партій.
Чи знають брати-галичани, що в цих та сотнях інших міст Наддніпрянської України невільно говорити українською мовою? Що за голосно сказане в громадських місцях українське слово можна наразитися на зневагу, образу, а якщо ти слабкий і нерішучий, то - будеш ще й побитий.
Ми, українські націоналісти Наддніпрянської України, бачимо, що кайдани ще не порвані, що вражою кров'ю воля ще не окроплена...
Брати-галичани! Не заспокоюйтесь передчасно. Не забувайте, що “Заповіт” Тараса Шевченка не сповнений нами!..
Я знаю, що значна частина українців Галичини не погодиться зі мною і скаже, що “Заповіт” Тараса Шевченка виконаний, кайдани порвані, а Україна - нарешті вільна. Скаже так, бо живе в заповіднику українства - Галичині.
А чи задумуються галичани, як живеться свідомому українцю в Донецьку, Луганську, Симферополі, Запоріжжі, в Києві? Де заповідники українства займають лише кілька десятків, може сотень квадратних метрів - за адресою осередків українських партій.
Чи знають брати-галичани, що в цих та сотнях інших міст Наддніпрянської України невільно говорити українською мовою? Що за голосно сказане в громадських місцях українське слово можна наразитися на зневагу, образу, а якщо ти слабкий і нерішучий, то - будеш ще й побитий.
Ми, українські націоналісти Наддніпрянської України, бачимо, що кайдани ще не порвані, що вражою кров'ю воля ще не окроплена...
Брати-галичани! Не заспокоюйтесь передчасно. Не забувайте, що “Заповіт” Тараса Шевченка не сповнений нами!..
21 травня 1995 р.,
м.Заліщики Тернопільської обл.
м.Заліщики Тернопільської обл.
УКРАЇНЦІ - НАЦІЯ ГЕРОЇВ
(післямова)
Написав я чергову книгу з дещо претензійною назвою - “Філософія українства”. Розумію, що обов'язково знайдеться хтось - нездатний, лінивий, дурний - і скаже незадоволено: ти дивись, замахнувся!
Так, замахнувся. І кинув. І когось перекинув.
До когось не докинув.
Я, колишній рядовий лікар, українець, можливо, середніх здібностей, раптом, за якихось п’ять років став ідеологом українського націоналізму.
Так, принаймні, говорять. Люди. Українці.
Вороги, щоправда, чіпляють ярлик ідеолога фашизму.
Теж почесно. Хоч і не зовсім справедливо. Бо я не італієць.
Я - українець.
Чи гордитися тим, що я українець?!
Мушу гордитися. Хоч ситуація, в яку завели себе українці, не така, щоб бити себе радісно в груди і кричати на весь світ: “Ми - українці!”
Але я горджуся. Національність зобов'язує.
Я і сусіди моєї нації знаємо, хто такі українці. Прикладів героїчних, кривавих і величних одинаків і тисяч достатньо.
Згадати прізвища?
Чи вистачить паперу?!
Українці - нація героїв. Нація зарізяк, насильників, убивць і погромників.
Так, принаймні, свідчать великі нації.
Жиди, поляки, турки та інші спробували українського пороху. Українського ножа. Удавки. Вони знають, що це таке.
Вони знають, як незручно, коли кишки тіліпаються між ногами. Вони знають, що таке затруднене дихання. Тому й складають про нас легенди. Лякають свої діти українцями.
А ми наполягаємо, що є мирною нацією гречкосіїв.
Е-е, ні, кажуть вони. Бо знають, що це від нашої скромності такі занижені оцінки.
Бо це ми, а не вони забули запах згарищ Умані та сотень інших зажидівлених й польських містечок і сіл, самовільно, без дозволу розкиданих по нашій Україні.
Ми їм снимося. Хмельницький, гонта і Петлюра регулярно приходять до них уві сні. І Бандера теж! І Шухевич!
Хмельницький з шаблею, Бандера з удавкою.
Вороги кричать зі страху. І мають рацію.
Вони від своїх неспокійних снів піднімають всесвітній ґвалт.
Вони не перебільшують. Вони бояться нас! Вони нагадують нам, що українці - сила, страшна сила. Якщо її вивести з рівноваги.
Так, ми нація - погромників! Грубих і нещадних зарізяк. І ми тільки почали роботу!
Нагадую переляканим: погроми ми робили тільки на своїй землі. Не у панській Варшаві, не в Стамбулі, не в Тель-Авіві. Чи вошивій Московії.
То в чому справа?! Чому такий ґвалт? Чому протести?!
Невже ми не маємо право зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!
Ах, права людини! Це серйозний аргумент. Для Сполучених Штатів Америки.
Які постали на кістках аборигенів-індіанців. Для Росії. Яка знищила десятки племен і націй. Яка сьогодні спеціалізується у знищенні чеченських дітей і жінок.
Права людини - це серйозно. Коли мова не про українську людину. А про іншу, яка хоче бур'яном прорости на нашому подвір'ї.
То яка ж філософія українців?
Згадати хто ми є. Яких батьків діти. Яких дідів онуки.
Згадати про свою силу. Відчути себе сильними. Освіжити почуття наших ворогів. Дати їм нові аргументи нашої сили. Нові жахливі приклади.
Дати їм нові прізвища наших героїв, які звучатимуть аж до Тихого океану.
До Нью-Йорку. До Тель-Авіву.
Нових Хмельницьких, Петлюр і Бандер.
Людей, до речі, освічених і працелюбних. Потенційно мирних. Які хотіли бути дипломатами, вчителями, священиками, журналістами, лікарями.
Але змушені були перервати своє навчання, свою практику. І стали героями.
Великими героями. Великої У країни. України від, вибачте паньство, Сяну і - привіт, Грузіє! - по Кавказ.
Гречкосіїв сьогодні в Україні достатньо. Але їм, сіромашним, не дають мирно сіяти гречку під мирним небом синьо-жовтої Вітчизни. З них наполегливо хочуть зробити героїв.
Ще трохи нахабства наших ворогів, по болоту піде хвиля і герої будуть.
Тисячі, мільйони героїв.
І будуть у школах Тель-Авіва і Москви інтелігентні вчителі розповідати про безчинства “варварів”-українців...
І з'явиться у декого тверде бажання повернутися до своїх першоджерел.
От тільки квитків купейних вже не буде. Бо залізниці будуть трохи пошкоджені. Прийдеться пішки йти. Як сербам з Хорватії в рідний Белград.
Героїв треба. Обов'язково треба. І вони - зачекайте! - будуть!
Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині.
А ви думали це щось складне?
Так, замахнувся. І кинув. І когось перекинув.
До когось не докинув.
Я, колишній рядовий лікар, українець, можливо, середніх здібностей, раптом, за якихось п’ять років став ідеологом українського націоналізму.
Так, принаймні, говорять. Люди. Українці.
Вороги, щоправда, чіпляють ярлик ідеолога фашизму.
Теж почесно. Хоч і не зовсім справедливо. Бо я не італієць.
Я - українець.
Чи гордитися тим, що я українець?!
Мушу гордитися. Хоч ситуація, в яку завели себе українці, не така, щоб бити себе радісно в груди і кричати на весь світ: “Ми - українці!”
Але я горджуся. Національність зобов'язує.
Я і сусіди моєї нації знаємо, хто такі українці. Прикладів героїчних, кривавих і величних одинаків і тисяч достатньо.
Згадати прізвища?
Чи вистачить паперу?!
Українці - нація героїв. Нація зарізяк, насильників, убивць і погромників.
Так, принаймні, свідчать великі нації.
Жиди, поляки, турки та інші спробували українського пороху. Українського ножа. Удавки. Вони знають, що це таке.
Вони знають, як незручно, коли кишки тіліпаються між ногами. Вони знають, що таке затруднене дихання. Тому й складають про нас легенди. Лякають свої діти українцями.
А ми наполягаємо, що є мирною нацією гречкосіїв.
Е-е, ні, кажуть вони. Бо знають, що це від нашої скромності такі занижені оцінки.
Бо це ми, а не вони забули запах згарищ Умані та сотень інших зажидівлених й польських містечок і сіл, самовільно, без дозволу розкиданих по нашій Україні.
Ми їм снимося. Хмельницький, гонта і Петлюра регулярно приходять до них уві сні. І Бандера теж! І Шухевич!
Хмельницький з шаблею, Бандера з удавкою.
Вороги кричать зі страху. І мають рацію.
Вони від своїх неспокійних снів піднімають всесвітній ґвалт.
Вони не перебільшують. Вони бояться нас! Вони нагадують нам, що українці - сила, страшна сила. Якщо її вивести з рівноваги.
Так, ми нація - погромників! Грубих і нещадних зарізяк. І ми тільки почали роботу!
Нагадую переляканим: погроми ми робили тільки на своїй землі. Не у панській Варшаві, не в Стамбулі, не в Тель-Авіві. Чи вошивій Московії.
То в чому справа?! Чому такий ґвалт? Чому протести?!
Невже ми не маємо право зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!
Ах, права людини! Це серйозний аргумент. Для Сполучених Штатів Америки.
Які постали на кістках аборигенів-індіанців. Для Росії. Яка знищила десятки племен і націй. Яка сьогодні спеціалізується у знищенні чеченських дітей і жінок.
Права людини - це серйозно. Коли мова не про українську людину. А про іншу, яка хоче бур'яном прорости на нашому подвір'ї.
То яка ж філософія українців?
Згадати хто ми є. Яких батьків діти. Яких дідів онуки.
Згадати про свою силу. Відчути себе сильними. Освіжити почуття наших ворогів. Дати їм нові аргументи нашої сили. Нові жахливі приклади.
Дати їм нові прізвища наших героїв, які звучатимуть аж до Тихого океану.
До Нью-Йорку. До Тель-Авіву.
Нових Хмельницьких, Петлюр і Бандер.
Людей, до речі, освічених і працелюбних. Потенційно мирних. Які хотіли бути дипломатами, вчителями, священиками, журналістами, лікарями.
Але змушені були перервати своє навчання, свою практику. І стали героями.
Великими героями. Великої У країни. України від, вибачте паньство, Сяну і - привіт, Грузіє! - по Кавказ.
Гречкосіїв сьогодні в Україні достатньо. Але їм, сіромашним, не дають мирно сіяти гречку під мирним небом синьо-жовтої Вітчизни. З них наполегливо хочуть зробити героїв.
Ще трохи нахабства наших ворогів, по болоту піде хвиля і герої будуть.
Тисячі, мільйони героїв.
І будуть у школах Тель-Авіва і Москви інтелігентні вчителі розповідати про безчинства “варварів”-українців...
І з'явиться у декого тверде бажання повернутися до своїх першоджерел.
От тільки квитків купейних вже не буде. Бо залізниці будуть трохи пошкоджені. Прийдеться пішки йти. Як сербам з Хорватії в рідний Белград.
Героїв треба. Обов'язково треба. І вони - зачекайте! - будуть!
Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині.
А ви думали це щось складне?
Хто зголошується?! Хто хоче стати героєм?! Записую!
Роман КОВАЛЬ.
Я розумію українців
Коли у нас буває застілля, ми обов'язково п'ємо за цю,добру до нас країну, і знаємо, що будемо вдячні їй і коли повернемося на свою Батьківщину - Грузію. Легко передбачити реакцію людей, які виховувались в дусі радянського інтернаціоналізму, коли вони візьмуть в руки цю книгу: “Ага, - скажуть вони недоброзичливо, - Роман Коваль - националист. Его лозунги недемократичные”. Й захочуть відкинути книгу.
“Стоп! - скажу я їм. - Зупиніться, шановні! Скільки ж можна жити за старою звичкою?! Не хочете вникати в суть речей і для свого душевного спокою відразу ж причеплюєте ярлики? І вам здається, що ярлики все прояснили? Ні, шановні, ні!
Послухайте хвилинку.
Мені, грузину, що живе волею долі в Україні, подобається націоналізм Романа Коваля і зовсім не лякає його гасло “Україна для українців!”
“Как же так?! - здивуєтесь ви.
А ось як! Націоналізм - це природне світосприйняття. Суть його в тому, що українець більш за все на світі любить свою, українську, націю і прагне її безсмертя, а я, грузин, найбільше у світі люблю грузинську націю і також хочу її безсмертя.
Хіба ці бажання протирічать (суперечать) одне одному?
Гасло “Україна для українців” не забороняє мені жити на українській землі. Смисл цього гасла в іншому, а саме: ця частина земної кулі, як і інші, повинна мати свого господаря, відвічального перед Богом.
Відповідального за те, щоб ця земля була доглянутою, щоби на ній достойно жили достойні люди, щоб тут складалися пісні на славу цієї землі.
Хто може бути господарем України? Зрозуміло, українець. Тому що у мене, грузина, є своя частина землі, за яку я відповідальний. Такі ж землі - в інших місцях - мають й інші національні меншини, які населяють Україну: євреї, вірмени, росіяни тощо.
Тут чую незгоду, чую, хтось говорить російською: “Я не украинец, но Украина моя родина - тут похоронены мои деды”.
Може бути. На цей момент. Але може статися так, що ви легко відмовитеся від цієї “батьківщини”.
Ось, наприклад, у Прибалтиці російськомовні наполегливо вимагають, щоб всі вважали ці країни їхньою батьківщиною. А з “гарячої точки”, яку вчора вважали своєю батьківщиною, вони тікають, як чорти від ладану, волаючи, що це чужа війна і гинути в ній “глупо”.
А хіба справжні сини відмовляються від Батьківщини, коли там стріляють?
Значить, для вас Україна є батьківщиною доти, доки нічого не загрожує вашому здоров'ю “вдоволь кормящегося”.
А Роман Коваль та інші націоналісти завжди будуть з Україною. Вони з Батьківщиною завжди тому, що вони діти, які люблять матір не за те, що вона їх смачно годує. А тому, що можуть жити тільки під її небом, її піснями, її квітами. є Україна їм потрібна для того, щоби зробити її сильною, багатою, досягти в ім'я її нових і нових духовних вершин.
Гасло “Україна для українців!” порушує спокій тільки тих неукраїнців, які наїхали сюди експлуатувати багатство цієї країни, скажемо відверто, паразитувати на цій чудовій землі.
Я - грузинський націоналіст - знаю, як я повинен жити в Україні.
По-перше, не бути тут російськомовним, не бути русифікатором.
По-друге, поважати закони і звичаї цієї країни.
По-третє, бути корисним цій країні.
Тому я й вчу українську мову, з повагою ставлюся до українських традицій, у силу своїх можливостей пропагую все, що зміцнює Україну.
На завершення скажу, що у нас, грузинів, є вірш з такими словами: хто не любить свою матір, кого ж зможе полюбити замість неї?
Тільки націоналіст зможе зрозуміти біль і кінцеву мету патріота іншої національності.
Я розумію біль і мету Романа Коваля.
Я всім серцем чую його любов до матері-України.
Нехай буде благословенна ця любов!
Нехай здійсниться його мрія-мета! Нехай буде Україна для українців!
Вітаю тебе, друже Романе! Ось тобі моя рука!
“Стоп! - скажу я їм. - Зупиніться, шановні! Скільки ж можна жити за старою звичкою?! Не хочете вникати в суть речей і для свого душевного спокою відразу ж причеплюєте ярлики? І вам здається, що ярлики все прояснили? Ні, шановні, ні!
Послухайте хвилинку.
Мені, грузину, що живе волею долі в Україні, подобається націоналізм Романа Коваля і зовсім не лякає його гасло “Україна для українців!”
“Как же так?! - здивуєтесь ви.
А ось як! Націоналізм - це природне світосприйняття. Суть його в тому, що українець більш за все на світі любить свою, українську, націю і прагне її безсмертя, а я, грузин, найбільше у світі люблю грузинську націю і також хочу її безсмертя.
Хіба ці бажання протирічать (суперечать) одне одному?
Гасло “Україна для українців” не забороняє мені жити на українській землі. Смисл цього гасла в іншому, а саме: ця частина земної кулі, як і інші, повинна мати свого господаря, відвічального перед Богом.
Відповідального за те, щоб ця земля була доглянутою, щоби на ній достойно жили достойні люди, щоб тут складалися пісні на славу цієї землі.
Хто може бути господарем України? Зрозуміло, українець. Тому що у мене, грузина, є своя частина землі, за яку я відповідальний. Такі ж землі - в інших місцях - мають й інші національні меншини, які населяють Україну: євреї, вірмени, росіяни тощо.
Тут чую незгоду, чую, хтось говорить російською: “Я не украинец, но Украина моя родина - тут похоронены мои деды”.
Може бути. На цей момент. Але може статися так, що ви легко відмовитеся від цієї “батьківщини”.
Ось, наприклад, у Прибалтиці російськомовні наполегливо вимагають, щоб всі вважали ці країни їхньою батьківщиною. А з “гарячої точки”, яку вчора вважали своєю батьківщиною, вони тікають, як чорти від ладану, волаючи, що це чужа війна і гинути в ній “глупо”.
А хіба справжні сини відмовляються від Батьківщини, коли там стріляють?
Значить, для вас Україна є батьківщиною доти, доки нічого не загрожує вашому здоров'ю “вдоволь кормящегося”.
А Роман Коваль та інші націоналісти завжди будуть з Україною. Вони з Батьківщиною завжди тому, що вони діти, які люблять матір не за те, що вона їх смачно годує. А тому, що можуть жити тільки під її небом, її піснями, її квітами. є Україна їм потрібна для того, щоби зробити її сильною, багатою, досягти в ім'я її нових і нових духовних вершин.
Гасло “Україна для українців!” порушує спокій тільки тих неукраїнців, які наїхали сюди експлуатувати багатство цієї країни, скажемо відверто, паразитувати на цій чудовій землі.
Я - грузинський націоналіст - знаю, як я повинен жити в Україні.
По-перше, не бути тут російськомовним, не бути русифікатором.
По-друге, поважати закони і звичаї цієї країни.
По-третє, бути корисним цій країні.
Тому я й вчу українську мову, з повагою ставлюся до українських традицій, у силу своїх можливостей пропагую все, що зміцнює Україну.
На завершення скажу, що у нас, грузинів, є вірш з такими словами: хто не любить свою матір, кого ж зможе полюбити замість неї?
Тільки націоналіст зможе зрозуміти біль і кінцеву мету патріота іншої національності.
Я розумію біль і мету Романа Коваля.
Я всім серцем чую його любов до матері-України.
Нехай буде благословенна ця любов!
Нехай здійсниться його мрія-мета! Нехай буде Україна для українців!
Вітаю тебе, друже Романе! Ось тобі моя рука!
Гурам ПЕТРІАШВІЛІ,
грузинський письменник.
грузинський письменник.
Українські діячі
(короткий довідник)
Білас Лев - редактор книги “Україна на переломі, 1657 - 1659”, автор розвідки “Вячеслав Липинський як історик кризової доби”.
Болбочан Петро - героїчний полковник армії УНР. Визволитель Криму від російської окупації. Розстріляний у 1919 р. за наказом Симона Петлюри.
Виговський Іван - Гетьман України 1657 - 1659 рр. В 1659 р. розгромив стотисячне московське військо. Страчений за обвинуваченням полк. Тетері.
Винниченко Володимир - талановитий письменник, руйнівник української державності.
Гонта Іван - легендарний козацький полковник. Страчений поляками.
Горліс-Горський Юрій - псевдонім старшини Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського, автора книги “Холодний Яр”.
Гребенюк Григорій - український мислитель, заступник редактора газети “Незборима нація”, член ДСУ.
Грінченко Борис - письменник, громадський діяч, мовознавець, автор “Словаря української мови”.
Григор'єв Матвій - отаман часів громадянської війни. Застрелений Нестором Махном.
Грушевський Михайло - великий український історик, невдалий політичний діяч.
Дашкевич Ярослав - авторитетний український історіософ.
Донцов Дмитро - ідеолог українського націоналізму середини XX ст.
Зелений - спр. прізвище Терпило Данило. Один із найвидатніших керівників повстанського руху в Україні в 1919 році. Родом із с.Трипілля на Київщині.
Коновалець Євген - полковник армії УНР, комендант УВО, Голова ОУН. Вбитий з наказу Москви 1938 року в Роттердамі.
Костенко Ліна - визначна українська поетеса.
Красівський Зеновій - український поет, Голова ОУН у Краю в 1988 - 1991рр., співзасновник ДСУ.
Липинський Вячеслав - видатний український мислитель поч. XX ст.
Липа Іван - письменник, громадський та політичний діяч, співзасновник самостійницького “Братства Тарасівців”, батько Юрія Липи.
Липа Юрій - видатний український мислитель. Вбитий росіянами.
Липківський Василь - митрополит УАПЦ.
Маланюк Євген - старшина армії УНР, видатний український поет, визначний філософ.
Махно Нестор - легендарний керівник повстанського руху на півдні України в роки т. зв. громадянської війни. Непослідовний український діяч.
Мельник Андрій - полковник армії УНР, військовий та політичний діяч. Після вбивства Євгена Коновальця очолив ОУН.
Міхновський Микола - визначний громадський та політичний діяч поч. XX ст., організатор українського війська, передвісник українського націоналізму. Автор книги “Самостійна Україна”, автор гасел “Україна для українців!” та “Україна від Сяну по Кавказ!”.
Мороз Валентин - видатний сучасний український історіософ.
Огієнко Іван - християнський мислитель, православний митрополит, громадський діяч.
Ольжич Олег - справжнє прізвище Кандиба, відомий український поет, археолог, громадський і політичний діяч, член ОУН. Вбитий окупантами.
Олесь Олександр - справжнє прізвище Кандиба, український поет, батько Олега Ольжича.
Петлюра Симон - Головний Отаман військ УНР, публіцист. Вбитий у Парижі більшовицьким агентом Шварцбардом.
Плачинда Сергій - відомий український письменник, громадський та політичний діяч.
Полуботок Павло - наказний Гетьман України. Замучений москалями.
Ребет Лев - український мислитель, автор книги “Теорія нації”, один із керівників ОУН. Вбитий із наказу Москви.
Самійленко Микола - український поет, член Спілки письменників України.
Самчук Улас - видатний український письменник, член ОУН.
Сеник-Грибівський Омелян - сотник УГА, співзасновник УВО, чільний діяч ОУН. Вбитий у Житомирі 1941 року.
Сірко Іван - Кошовий Отаман Низового Запорізького війська, ініціатор багатьох переможних боїв. У час перемоги війська Гетьмана ІванаВиговського під Конотопом підняв проти нього повстання.
Сціборський Микола - теоретик українського націоналізму сер. XX ст., чільний член ОУН. Вбитий із наказу ворогів 1941 року в Житомирі.
Стус Василь - видатний український поет. Активний діяч протиросійського опору. Замучений до смерті в російській тюрмі.
Тис-Крохмалюк Юрій - український історик.
Шептицький Андрій - легендарний митрополит Української католицької церкви, визначний український діяч.
Шухевич Роман - Головнокомандувач УПА. Вбитий 1950 року росіянами.
Шухевич Юрій - відомий громадський та політичний діяч, син Романа Шухевича.
Щербатюк Анатолій - український мислитель, талановитий публіцист, член ДСУ.
Болбочан Петро - героїчний полковник армії УНР. Визволитель Криму від російської окупації. Розстріляний у 1919 р. за наказом Симона Петлюри.
Виговський Іван - Гетьман України 1657 - 1659 рр. В 1659 р. розгромив стотисячне московське військо. Страчений за обвинуваченням полк. Тетері.
Винниченко Володимир - талановитий письменник, руйнівник української державності.
Гонта Іван - легендарний козацький полковник. Страчений поляками.
Горліс-Горський Юрій - псевдонім старшини Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського, автора книги “Холодний Яр”.
Гребенюк Григорій - український мислитель, заступник редактора газети “Незборима нація”, член ДСУ.
Грінченко Борис - письменник, громадський діяч, мовознавець, автор “Словаря української мови”.
Григор'єв Матвій - отаман часів громадянської війни. Застрелений Нестором Махном.
Грушевський Михайло - великий український історик, невдалий політичний діяч.
Дашкевич Ярослав - авторитетний український історіософ.
Донцов Дмитро - ідеолог українського націоналізму середини XX ст.
Зелений - спр. прізвище Терпило Данило. Один із найвидатніших керівників повстанського руху в Україні в 1919 році. Родом із с.Трипілля на Київщині.
Коновалець Євген - полковник армії УНР, комендант УВО, Голова ОУН. Вбитий з наказу Москви 1938 року в Роттердамі.
Костенко Ліна - визначна українська поетеса.
Красівський Зеновій - український поет, Голова ОУН у Краю в 1988 - 1991рр., співзасновник ДСУ.
Липинський Вячеслав - видатний український мислитель поч. XX ст.
Липа Іван - письменник, громадський та політичний діяч, співзасновник самостійницького “Братства Тарасівців”, батько Юрія Липи.
Липа Юрій - видатний український мислитель. Вбитий росіянами.
Липківський Василь - митрополит УАПЦ.
Маланюк Євген - старшина армії УНР, видатний український поет, визначний філософ.
Махно Нестор - легендарний керівник повстанського руху на півдні України в роки т. зв. громадянської війни. Непослідовний український діяч.
Мельник Андрій - полковник армії УНР, військовий та політичний діяч. Після вбивства Євгена Коновальця очолив ОУН.
Міхновський Микола - визначний громадський та політичний діяч поч. XX ст., організатор українського війська, передвісник українського націоналізму. Автор книги “Самостійна Україна”, автор гасел “Україна для українців!” та “Україна від Сяну по Кавказ!”.
Мороз Валентин - видатний сучасний український історіософ.
Огієнко Іван - християнський мислитель, православний митрополит, громадський діяч.
Ольжич Олег - справжнє прізвище Кандиба, відомий український поет, археолог, громадський і політичний діяч, член ОУН. Вбитий окупантами.
Олесь Олександр - справжнє прізвище Кандиба, український поет, батько Олега Ольжича.
Петлюра Симон - Головний Отаман військ УНР, публіцист. Вбитий у Парижі більшовицьким агентом Шварцбардом.
Плачинда Сергій - відомий український письменник, громадський та політичний діяч.
Полуботок Павло - наказний Гетьман України. Замучений москалями.
Ребет Лев - український мислитель, автор книги “Теорія нації”, один із керівників ОУН. Вбитий із наказу Москви.
Самійленко Микола - український поет, член Спілки письменників України.
Самчук Улас - видатний український письменник, член ОУН.
Сеник-Грибівський Омелян - сотник УГА, співзасновник УВО, чільний діяч ОУН. Вбитий у Житомирі 1941 року.
Сірко Іван - Кошовий Отаман Низового Запорізького війська, ініціатор багатьох переможних боїв. У час перемоги війська Гетьмана ІванаВиговського під Конотопом підняв проти нього повстання.
Сціборський Микола - теоретик українського націоналізму сер. XX ст., чільний член ОУН. Вбитий із наказу ворогів 1941 року в Житомирі.
Стус Василь - видатний український поет. Активний діяч протиросійського опору. Замучений до смерті в російській тюрмі.
Тис-Крохмалюк Юрій - український історик.
Шептицький Андрій - легендарний митрополит Української католицької церкви, визначний український діяч.
Шухевич Роман - Головнокомандувач УПА. Вбитий 1950 року росіянами.
Шухевич Юрій - відомий громадський та політичний діяч, син Романа Шухевича.
Щербатюк Анатолій - український мислитель, талановитий публіцист, член ДСУ.
ПРИМІТКА
Прізвища Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та Степана Бандери вважаємо за недоречне ставити в коротенький довідничок.
Прізвища Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та Степана Бандери вважаємо за недоречне ставити в коротенький довідничок.
ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ДСУ
Ідеологія ДСУ охоплює інтереси не соціальної чи партійної групи, верстви чи класу, а інтереси нації. Політична ідеологія ДСУ - націократична.
Об'єднання прагне до побудови націократичноі держави, джерелом влади якої буде УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.
Нація - головне поняття Політичної філософії ДСУ. Права та інтереси нації - головні критерії наших дій. Держава правочинна тоді, коли керується інтересами української нації.
Завдання держави - служити нації, бути могутнім інструментом її політичного та духовного самоствердження, її історичної творчості. Влада української нації гарантуватиме й права кожного члена цієї великої спільноти.
Під нацією ми розуміємо етнос, який здобув власну державність, етнос, який має владу над самим собою та національними меншинами. Поняття “нація” і держава для нас неподільні.
ВОЛЯ, ВЛАДА І ВЕЛИЧ НАЦІЇ - трином нашої політичної філософії.
Національна воля виражає, перш за все, внутрішні прагнення удержавленого етносу. Категорія “влада нації” має як внутрішній, так і зовнішньополітичний вимір. Влада над собою не є кінцевою метою нації.
Нація прагне до поширення свого впливу, своїх владних імперативів назовні. Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної держави, вона експансійно виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання. Нація прагне свої цінності, своє розуміння світу зробити надбанням інших націй, щоб сіяти своє зерно на інодержавному ґрунті.
Кожна розвинена нація прагне створити цивілізацію, включивши інші нації у сферу свого впливу, до свого соціокультурного поля.
Велика нація - це нація, яка досягла успіхів у всіх сферах самовияву, зіграла всі ролі, накреслені їй РОДОМ, яка здатна вчити світ, впливати на хід історії. Така нація - досконала, така нація - маєстатична!
Ми не приховуємо бажання стати свідками світової величі України. Так, ми хочемо, щоб Україна стала політичною, економічною і культурною надпотугою.
Політична сила індукується силою мілітарною. Для того, щоб стати вагомим політичним чинником історії, Україна повинна відмовитися від згубного принципу нейтралітету, стати мілітарною, могутньою.
Країна, яка не хоче стати упослідженою, яка претендує впливати на історичні процеси, мусить бути ядерною.
XXI століття стане епохою націократичних революцій. Західна цивілізація, що ґрунтується на ліберально-демократичних (а фактично - трансформованих юдейських цінностях), вичерпала творчий потенціал. До катастрофи рухається й російська цивілізація. Націократичні ідеї Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Миколи Сціборського та Степана Бандери переможно поширюються. Сонце XXI віку, що сходить над Україною, возвістить світові тотальний націократичний ренесанс.
Об'єднання прагне до побудови націократичноі держави, джерелом влади якої буде УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.
Нація - головне поняття Політичної філософії ДСУ. Права та інтереси нації - головні критерії наших дій. Держава правочинна тоді, коли керується інтересами української нації.
Завдання держави - служити нації, бути могутнім інструментом її політичного та духовного самоствердження, її історичної творчості. Влада української нації гарантуватиме й права кожного члена цієї великої спільноти.
Під нацією ми розуміємо етнос, який здобув власну державність, етнос, який має владу над самим собою та національними меншинами. Поняття “нація” і держава для нас неподільні.
ВОЛЯ, ВЛАДА І ВЕЛИЧ НАЦІЇ - трином нашої політичної філософії.
Національна воля виражає, перш за все, внутрішні прагнення удержавленого етносу. Категорія “влада нації” має як внутрішній, так і зовнішньополітичний вимір. Влада над собою не є кінцевою метою нації.
Нація прагне до поширення свого впливу, своїх владних імперативів назовні. Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної держави, вона експансійно виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання. Нація прагне свої цінності, своє розуміння світу зробити надбанням інших націй, щоб сіяти своє зерно на інодержавному ґрунті.
Кожна розвинена нація прагне створити цивілізацію, включивши інші нації у сферу свого впливу, до свого соціокультурного поля.
Велика нація - це нація, яка досягла успіхів у всіх сферах самовияву, зіграла всі ролі, накреслені їй РОДОМ, яка здатна вчити світ, впливати на хід історії. Така нація - досконала, така нація - маєстатична!
Ми не приховуємо бажання стати свідками світової величі України. Так, ми хочемо, щоб Україна стала політичною, економічною і культурною надпотугою.
Політична сила індукується силою мілітарною. Для того, щоб стати вагомим політичним чинником історії, Україна повинна відмовитися від згубного принципу нейтралітету, стати мілітарною, могутньою.
Країна, яка не хоче стати упослідженою, яка претендує впливати на історичні процеси, мусить бути ядерною.
XXI століття стане епохою націократичних революцій. Західна цивілізація, що ґрунтується на ліберально-демократичних (а фактично - трансформованих юдейських цінностях), вичерпала творчий потенціал. До катастрофи рухається й російська цивілізація. Націократичні ідеї Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Миколи Сціборського та Степана Бандери переможно поширюються. Сонце XXI віку, що сходить над Україною, возвістить світові тотальний націократичний ренесанс.
Всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України”.
Немає коментарів:
Дописати коментар