Дійсний член НТШ, професор Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ
Іван Пулюй, український фізик і просвітитель, досліджував уран, проводив у Празі трамвай і проектував першу в Австро-Угорщині електростанцію.
Тяжкий і навіть трагічний життєвий шлях судилося пройти Іванові Пулюю, одному з найвидатніших фізиків та інженерів Європи й цілого світу, життя і діяльність якого становлять яскравий приклад згубного втручання імперської політики в науку, культуру й життя окремої особи. Адже серед багатьох учених України, визнаних світом, чи не найбільш замовчувалося ім'я Івана Пулюя. Але Бог і доля не відвели своїх теплих долонь від України, від Івана Пулюя. Дочекалася врешті душа українського вченого визнання в незалежній Україні і в цілому світі.
Цю людину визнавали такі видатні вчені-фізики, як Альберт Ейнштейн, Нікола Тесла, Філіпп Ленард, Август Кундт, Франтішек Кржижик, медик Іван Горбачевський, письменники Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, найвищі державці світу того часу.
Сьогодні вже добре відомо, що Іванові Пулюєві для світової слави було б досить того, що він збудував першу в Австро-Угорській імперії електростанцію, керував запровадженням трамваю у Празі, вдосконалював телефон, підійшов близько до пояснення природи електрона, відкрив i пояснив природу Х-променів та довів важливість застосування їх у медицині, провадив роботи з ураном, написав понад 50 наукових праць, разом iз Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким переклав уперше українською мовою Біблію, був технічним радником цісаря Франца-Йосифа...
Сягнути вершин світової науки, стати відомим громадським діячем, політиком, патріотом зумовила його велика любов до України. Вихований батьками на українській землі, на підвалинах щирого українського світогляду в умовах бездержавності своєї Батьківщини, Іван Пулюй увібрав у себе довіку велику любов до рідної мови, історії, культури.
Народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в містечку Гримайлів Скалатського повіту на Тернопільщині. Батьки майбутнього вченого були греко-католиками і в шестирічному віці віддали його до школи. Він швидко опанував абетку, а згодом латинський і готичний шрифти. Любив читати і невдовзі перечитав твори Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Миколи Костомарова, особливо захоплювався Тарасом Шевченком, «Тарасом Бульбою» Гоголя.
У 1856 році батьки віддали його до класичної гімназії в Тернополі, в якій у 1864 році з'явилася таємна молодіжна організація «Громада». Пізніше Олександр Барвінський, визначний громадсько-політичний діяч, педагог та історик, згадував, як він присягнув своєму товаришу Івану Пулюю, що «нічого і нікого не зрадить та ціле життя буде працювати для свого народу».
Закінчив Пулюй гімназію у 1864 році з відзнакою. Виконуючи волю своїх батьків, з рекомендацією місцевого пароха рушив пішки до столиці Австро-Угорщини, де вступив на теологічний факультет Віденського університету. Водночас як вільний слухач відвідував природничий факультет, де слухав лекції з фізики, математики та астрономії.
Теологічний факультет закінчив з відзнакою у 1869 році, але на священика не висвятився, бо вважав, що може принести людям користь чимось іншим. Потяг до науки переміг. У 1869 році Пулюй записався на філософський факультет, на фізико-математичну кафедру. В 1873 році закінчив університет і почав працювати в ньому асистентом експериментальної фізики.
Іван Пулюй мав намір стати викладачем у Львові або в Києві. Однак йому як «неблагонадійному» царська поліція Росії не дала згоди на роботу в Києві. До списку «неблагонадійних» Пулюй був занесений за науково-популярну працю «Про нерухомі зірки і планети», в якій навів відомості про нові і змінні зорі, познайомив читача з предметом, стверджуючи, що в явищах природи немає нічого надприродного, і, нарешті, зробив висновок, що всі космічні процеси підпорядковані тим самим законам, які панують і на Землі. Особливо він наголосив на такому фундаментальному законі, як закон збереження матерії та руху, про який детально розповів в окремій книжці українською мовою «Непропаща сила».
Книга «Про нерухомі зірки і планети» фатально позначилася на всій подальшій долі Івана Пулюя. Вона була кваліфікована як така, що спрямована проти російської монархії.
З 1873 по 1875 рік Іван Пулюй працює асистентом-викладачем кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у місті Фіюме (нині Рієка в Хорватії).
Восени 1875 року він виїздить до Страсбурга, де вступає на філософський факультет університету за спеціальністю фізика (електромеханіка). До речі, в цьому закладі за 130 років перед тим навчався останній український гетьман Кирило Розумовський. Через два роки Іван Пулюй захистив iз відзнакою дисертацію і в І877 році одержав ступінь доктора філософії Страсбурзького університету за спеціальністю фізика.
Того ж року він повертається до Відня, де працює приват-доцентом фізико-математичної кафедри. Окрім того, він — асистент у лабораторії австрійського фізика Лянге. У цей час учений працює технічним консультантом промислової електротехнічної фірми «Ганц», а також директором фабрики, що випускає електролампи власної конструкції.
У 1884 році ректорат Німецької політехніки у Празі запросив Івана Пулюя очолити кафедру фізики. Тут він працював до виходу на пенсію. У 1889—1890 роках учений був ректором цієї школи, а в 1902 році став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету.
2 жовтня 1884 року Пулюй одружився у греко-католицькій церкві св. Варвари з панною Катериною Йосифовою Марією Стозітською. Подружжя мало п'ятнадцятеро дітей, з яких залишилося живими тільки шестеро. Одна з доньок, Наталка, стала дружиною видатного українського композитора Василя Барвінського.
Будучи професором Німецької політехніки у Празі, вже 1884 року, Іван Пулюй організовує товариство «Українська громада». Головним у діяльності таких організацій була справа національного відродження, консолідації українців, хоч би де вони перебували, в єдиний загальнодержавний народ, єдину політичну націю. Саме такі люди, як Іван Пулюй, своєю інтелектуальною працею, громадськими зусиллями творили українську ментальність, українську віру. В його розумінні питання національної освіти і культури могло бути розв'язане лише за умови політичної свободи українського народу, лише за умови незалежності Української держави. Саме Іван Пулюй найглибше розумів політику польських і російський кіл, що провадили шовіністичну антиукраїнську пропаганду. Це спонукало Наукове товариство ім. Шевченка до дій, направлених на відкриття Українського університету у Львові. У меморандумі 1902 року до пана міністра-президента, доктора фон Гартля, зокрема, наголошувалося, що «право Русинів на посіданнє власного університету виходить ще й з ... державного основного закону про загальні права горожан держави, після якого всі народи держави суть рівноправні й після якого кожний нарід має ненарушиме право зберігати і плекати свою національність і мову «в школі, суді і в публічному життю». Як же ілюзорним являється сей закон, коли зважимо, що руський нарід, котрого в Австрії є три з половиною міліонів і котрий числом ніяк не стоїть далеко за поляками, не має ні одного університету, коли поляки мають їх два».
«Потреба заложення руського університету тепер тим наглійша, бо у Східній Галичині є чотири руські гімназії, отже, і громада руських абітурієнтів росте, котрі, не знавши польської мови, мусять тепер на Львівському університеті слухати викладів на польській мові і в тій мові робити іспити», — ще одна цитата з листа професора Пулюя.
Питання й аргументи захисту української мови Іван Пулюй виклав у серії гострих публіцистичних праць, опублікованих 1904—1906 рр. Він писав, що «... коли прийшла важка історична хвиля, в якій і доля українського народу має рішатись, то на Україні стали озиватись москалі, ляхи і жиди, а українська інтелігенція або славословила самодержавіє, шо мовляв в імени культури веде боротьбу з жовтою расою, ... або тілько несміло упоминалась о права свого народу, висилаючи до Петербурга коротенькі телеграми, а дехто й меморіяли».
Іван Пулюй закликав цю українську інтелігенцію до культурної роботи передовсім. Так він писав у праці «О руський універзитет у Львові», Львів, 1909: «Організуйте народні кадри, щоб у тих кадрах високо стояв стяг непорочної національної чести і щоб під тим стягом була між людьми єдність і вірність для свого народу, пам'ятаючи, що згода будує, а незгода руйнує. Оружє ваше нехай буде просвіта і наука...» Інтелігенція у кожного народу — то «сіль землі», а коли «вона звітріє, то чим же солити» ... «За котрим народом висша культура і освіта, за тим і побіда», — так Іван Пулюй відреагував на царський маніфест по Україні (Емський указ, 18 травня 1876 року). Читаючи працю Пулюя «До дворянства на Україні» (1906 р.), бачиш повне відображення сучасності нашої незалежної вже України, намагання північного сусіди не випустити нашу державу зі своїх братських обіймів, бо «відколи Україна з'єдналась з московським царством, остала Росія завдяки багацтвам землі нашої і завдяки мускульній силі українського народу якимсь дивом перед Европою і перед цілим світом».
Коли вибухнула Перша світова війна, Іван Пулюй ще виразніше виявив себе як визначний політик і політолог. Він пише дві праці німецькою мовою саме з тих міркувань, щоби більше показати німецькій публіці про роль української держави у світовому товаристві. Це — «Україна та її міжнароднє політичне значення» та «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців в Галичині» (1915р.). Обидві статті з огляду на події, пов'язані зі становленням незалежної Української держави, є вельми цікаві, зокрема і для сучасного розуміння перспективи творення держави.
Пулюй формулює своє політичне бачення такими словами: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень — це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український нарід після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне у всіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духові здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього національного ідеалу». Далі вчений звертає увагу на те, що «в Европі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність, а про й послаблення не можна думати, поки Московщина продовжує володіти Україною та її природними багацтвами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не більше в інтересах цих держав, але і цілої Европи...».
Життя Івана Пулюя засвідчує, що він був великим достойником українства, в якому найбільшою силою була зосереджена національна свідомість.
Помер Іван Пулюй через дев'ять днів після проголошення незалежності України, 31 січня 1918 року.
Перед порогом у світ небуття вчений заповідав перевезти його останки до рідної землі. Принаймні по смерті хотів бути поруч iз батьками, у своїй рідній Україні.
Дай то Боже, щоби так воно хоч колись сталося.
Немає коментарів:
Дописати коментар