06 червня 2012, УП
Світлана Єременко, журналіст, експерт з проблем ЗМІ та розвитку громадянського суспільства, Український освітній центр реформ
У вівторок була біля Верховної Ради. Гірко. Соромно за нашу опозицію. А між тим…
Так склалось, що після закінчення Київського університету ім. Т.
Шевченка мені довелося довгий час жити і працювати у Донецьку. Тому,
виходячи з власного досвіду, можу стверджувати, що українська мова не є
проблемою для пересічних громадян, це проблема, яку створюють і
роздмухують виключно політики.
І, фактично, ми досі безмовні саме тому, що у влади
української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб
по-справжньому впровадити державну мову у життя.
Я маю щодо цього абсолютно переконливі аргументи.
Коли у 1990 році свідома громадськість виборола першу у Донецьку
україномовну школу, конкурс на одне місце складав 10 чоловік! Причому, у
списку бажаючих віддати свою дитину до української школи були не тільки
українці, а й євреї, росіяни, вірмени, греки.
Батьки розуміли: якщо вони хочуть дати хорошу освіту своїй дитині у
майбутньому, треба, щоб вона добре знала українську. Школа № 65 не
тільки вижила, вона набула авторитету та стала доказом зацікавленості
жителів Донецька у навчанні саме українською, а діти приїздили навіть з
віддалених районів.
Шістдесят п’ята довела перспективність навчання українською мовою й
необхідність відновлення українських шкіл, яких до Першої світової війни
у Донецьку були десятки.
На початку дев’яностих мені, редактору відділу студентської молоді
донецької обласної молодіжки, довелося брати інтерв’ю про реформу вищої
школи у ректора Донецького університету В. П. Шевченка.
Тоді Володимир Павлович мене переконував, що створення україномовного
ліцею при Донецькому університеті – ще не на часі. Мовляв, студенти не
знають української мови, немає викладачів, відсутні підручники і т. п.
Я ж доводила шанованому ректору, що діти у Донецьку не є ізольовані.
Вони їздять до бабусь у село, слухають передачі по радіо, читають книги
та й багато батьків розмовляють українською. Тобто, мова у них є у
пасиві, потрібна тільки практика.
Моє інтерв’ю мало назву за словами ректора: "Лицей на украинском –
это нереально". Але завдяки тиску патріотичної громадськості, за
підтримки відомих представників інтелігенції ліцей при університеті
відкрили таки з українською мовою викладання.
І він став першим україномовним ліцеєм на Східній Україні. Через
деякий час (і досі) навчатись у ньому стало престижно! Кращі і
найталановитіші учні Донеччини, які мріють вчитись в університеті,
спочатку вступають до ліцею. І нікому не заважає українська.
Коли у 1995 році ми з професором Білецьким заснували у Донецьку
україномовний аналітично-інформаційний журнал "Схід", метою якого було
виховання нової української еліти, нам ледве що не показували пальцем
біля скроні.
Спочатку автори приносили в редакцію статті російською. Мені як
головному редактору довелося тактовно пояснювати, що журнал виходить
державною мовою і рекомендувати фахових перекладачів.
Через рік ми досягли того, що "Схід" став ваківським у чотирьох
номінаціях: економіка, філософія, політологія та історія, а редакція
журналу стала осередком патріотично налаштованих однодумців, серед яких
були і росіяни, і євреї.
Щодо статей, то їх нам подавали тільки українською, і ні в кого не виникало жодних запитань: ні у аспірантів, ні у академіків.
Весною 2000 року ми з колегами, за підтримки Українського освітнього
центру реформ, створили громадську організацію "Донецький прес-клуб",
який мав за мету об’єднати журналістів, надавати колегам важливу
суспільно-значиму інформацію та забезпечити доступ до сучасних
технологій: комп’ютерів, Інтернету.
На першому засіданні прес-клубу довелося почути: "А почему это на
украинском?". Довелося пояснити: прес-клуб працює державною мовою. Такі
репліки ще можна було чути з півроку, а далі всі звикли, що у прес-клубі
спілкуються українською і ніякого спротиву, непорозумінь, протестів це
не викликало.
І редакція журналу і прес – клуб тісно співпрацювали з владою. Тож
мені часто доводилось вирішувати якісь питання в обладміністрації.
Розмовляла завжди українською і чиновники, спілкуючись, також намагались
переходили на державну.
В когось це була майже літературна мова, в когось – суржик. Але не в
тому суть. Головне, вони були готові до того, щоб розмовляти
українською, принаймні, на державній службі.
Та й взагалі, існує ґрунтовна помилка щодо українства на Донеччині.
Чомусь, коли говорять про Східну Україну, зокрема й Донецьк, то
уявляють, що там живуть виключно росіяни або російськомовні українці.
Насправді це не так.
У Донецьку дуже багато україномовних українців з Центральної та
Західної України , які приїхали туди після закінчення Київського
державного університету, Львівського поліграфічного інституту,
Дніпропетровського гірничого та металургійного інститутів та ін.
Крім того, величезна кількість юнаків та молодих чоловіків –
українців приїздили за вербуванням у пошуках кращого життя на шахти та
металургійні заводи.
Інша справа, що в умовах русифікаторської політики радянської влади,
яка формувала "єдиний совецкий народ", вони почувалися меншовартісними і
швидко русифікувалися. Це щодо приїжджих. А у всіх тих Олександрівках,
Мар’їнках, Андріївках, Оленівках, і навіть у селі Красному, де народився
Прокоф’єв, звучить українська мова.
Проголошення незалежності дало цим людям можливість повернутися до
рідної мови, згадати історію, традиції, відчути себе повноцінними
громадянами власної держави. Та й більшість росіян, євреїв, греків за
виключенням деяких ликових, болдирєвих, колісніченків, корнілових і
бондаренок, що до них долучились останнім часом.
Ця більшість, і навіть чиновники різних установ, як даність сприйняли українську мову як державну і готові були спілкуватись.
Але, в української влади навіть після прийняття Конституції, не вистачило рішучості довести справу до кінця: впровадити державну мову.
Не дійшли до цього руки у першого президента Кравчука, про Кучму годі
й говорити, про Ющенка гірко згадувати. Не вистачило політичної волі.
Побоялись жупела українізації, який при нагоді піднімали як прапор
шовіністично налаштовані болдирєви.
А справа стояла за малим: організувати курси української мови для
держчиновників, запровадити екзамен з української мови та історії при
отриманні українського громадянства, як це робиться у країнах, громадяни
яких себе поважають, а найголовніше - зобов’язати виконувати положення Конституції.
Особисто у мене таке враження, що українська влада у цьому напрямку
протягом 20 років незалежності робила півкроку вперед, а два кроки
назад, оглядаючись на те, а що скаже Росія, боячись, що шовіністи
піднімуть черговий репет про неіснуючу "насильну українізацію", або
просто діючи за принципом "якось воно буде". От сьогодні і маємо
результат!
"Противники української ідеї, української держави вигадали і активно
підтримують міф про "дві несумісні України" – Західну і Східну. Вони
немов би то зовсім різні…
Стара притча говорить: "Розділяй і владарюй". Тут мабуть і "собака
заритий". Розділена Україна, розшматована, ослаблена не буде загрозою
для сусіда, її легше буде по шматочках проковтнути.
Не буде злагоди – ослабне держава, не буде єдності – зачахне, зникне у
міжусобицях і сам народ. Ці істини, ці аксіоми, на жаль, багато разів
спрацьовували у нашій історії. І не на нашу користь…
Їх же хочуть зексплуатувати наші недоброзичливці й зараз. Але,
мабуть, на сьогодні зась!" – це абзац з книги "Ми йдемо", професора,
доктора наук В. Білецького про діяльність Донецького товариства
української мови. Книга видана у 1998 році!
Пройшло 14 років, а у нас ті ж самі проблеми. Ворожа Україні та
народові влада, яка не змогла забезпечити "покращання життя вже
сьогодні", щоб відволікти народ від болючих проблем, обтрусила від
нафталіну і витягнула на поверхню стару проблему мови. І аж заходяться
прислужники режиму, розпинаючись про " порушення прав російськомовних
громадян".
Все до болю знайомо.
Такі нісенітниці смішно слухати і навіть не хочеться обговорювати,
якби не… проект закону "видатних діячів сучасності" Колєснікова-Ківалова
прийнятий у першому читанні.
То, може, таки прийшов час сказати: "Зась!" !?
Немає коментарів:
Дописати коментар