Українці в світі: динаміка чисельності та розселення

"Украинцы в мире: динамика численности и расселения..." 

Ще в XIX ст. частина населення українських земель визначала себе як бужан, полян, ятвягів, кривичів, чорнорусів, волинян, тиверців, уличів, хорватів... Процес націєтворення, який триває і досі, тоді ще не всюди почався.

Що читаємо?

Монографію російського вченого Володимира Кабузана "Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века – 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса" (Москва, видавництво "Наука", 2006). Десятьма роками раніше вчений, предки якого походили з Херсонщини, видав у Санкт-Петербурзі книгу "Русские в мире".

Що цікавого?

В одній з приміток автор вказує, що протягом багатьох років закликав українських колег взятися за наукову розробку даної теми, але "целый ряд талантливых украинских исследователей изначально были лишены всякой возможности заняться этой проблемой как исключительно малоактуальной".

На жаль, подробиць немає – хто і чому забороняв не кріпосним, як відомо, вітчизняним історикам досліджувати цю об’ємну і складну, побудовану на співставленні та аналізі сотень джерел, тему.

У 1857-1858 рр. вийшла стаття Михайла Лєбьодкіна "О племенном составе народонаселення Западного края Российской империи", де вперше було визначено національний склад і українських губерній – Волинської, Київської, Подільської.

Джерелом слугували парафіяльні списки, в яких нерідко фігурували… бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, уличі, хорвати! Отже, процес націєтворення, який триває й досі, тоді ще не всюди почався.

В ті ж роки було підготовлено 17-томне "Военно-статистическое обозрение Российской империи", підготовлене офіцерами Генерального штабу, де міститься чимало цікавих зауважень щодо українців. Так, у Саратовській губернії "малороссияне забывают свой прежний костюм, меняя его на одежду русских крестьян", а натомість у Курській – "русские редко вступают в брак с малороссами и обратно, от этого, надо полагать, что долго ещё эти два племени не сольются совершенно".

"Палати Мазепи" в селі Івановське на Курщині, 1704 р.

Перший загальноросійський перепис в січні 1897 р. засвідчив існування в імперії 22380551 осіб обох статей, які вказали як рідну українську (малоруську) мову. Отже, не важко припустити, що частина українців не дорахувалися, бо вони зараховані як носії російської, польської та, можливо, інших мов.

Перший радянський перепис 1920 р. не був проведений на території Волинської, Запорізької та Подільської губерній через "обстановку гражданской войны и иностранной военной интервенции".

Радянізація тільки починалась тривала, Україна ще воювала…

В 1926 р. українців стало більше на 9 млн., для прикладу – кількість росіян виросла, якщо рахувати з 1897-го, на 22 млн.

Результати перепису 1937 р. були засекречені, його організатори розстріляні.

Це тема для окремої статті, але один кілька фактів – не з даної книги, їх тут немає – населення УРСР за тринадцять років не виросло, а зменшилося на 2%, тоді як РРФСР та БРСР – плюс 5%. Для прикладу – Вірменія + 38%, Таджикистан +34%, Азербайджан +33%, Грузія +27%.

Найстрашніші цифри по Казахстану – мінус 16% від 26-го року, бо там теж лютував голод-голодомор…

Розселення українців на просторах Євразії

Повернімося до "Украинцев в мире". В Російській імперії в середині XVIII ст. проживали 2,1 млн. українців, що складало приблизно 13% її народонаселення. Всього ж їх у світі було близько 4,6 млн. Українці складали 94-97% населення Лівобережжя, Малоросії та Слобідської України. Росіян було мало, вони переважали лише в Чугуївському повіті – 86-87%.

На початку 1700-х років українці складали 8% населення Північного Причорномор’я (Новоросії), тоді як переважаючим населенням були татари – 68%. Правда, не дуже зрозуміло, як із цих цифр випливає, що регіон у вважається російськими дослідниками, і автором монографії зокрема, "русской территорией"?...

Етнічно українським Причорномор’я стало вже до кінця століття – 53,7% всіх мешканців, а на Херсонщині – абсолютна більшість.

В 80-90-ті роки XVIII ст. українські козаки з наказу цариці Катерини ІІ проводять реколонізацію Північного Кавказу. Сто тисяч ногайців не захотіли жити під російським підданством і відступили в Закубання. Колишніх запорожців стали називати чорноморцями.

На початок 1801 р. їх було вже понад 32 тис. осіб – "всё население Черномории тогда было украинским, так как состояло из бывших запорожских казаков, прибывших сюда из Очаковской области, либо из переселенцев-украинцев". Умови життя переселенців з Полтавщини та Чернігівщини були жахливими – в 1794-1817 рр. смертність переважала народжуваність, навіть через двадцять років сальдо народжуваності ледве-ледве стало позитивним…

Розподіл населення Кубанської області за переписом 1897 року за мовою

В 1848-1849 рр. нова хвиля українських колоністів відправилася за рішенням Петербургу на Кубань. Але холера та важка дорога принесла важкі втрати. Виїхали 19,2 тис. осіб, а прибули на п’ять тисяч менше. Дорогою загинув кожен четвертий, ще близько 3 тис. померли вже на місці від холери…

В 1883 р. відкривається пароходний маршрут Одеса – Далекий Схід та наземні – у Сибір та Казахстан, якими майже понад півтора мільйона українців відправилися за "землею і волею". Там будують села з рідними назвами – Полтавки (десь 40% переселенців були вихідцями з цієї губернії), Черніговки, Переяславки…

Так виглядав в планах українських патріотів "Зелений Клин"

В кінці XIX ст. понад половину населення за Уралом складали українські селяни. У Примор’ї наших земляків було майже 96%, у Приамур’ї – третина.

У цей самий час найбідніші громадяни Австро-Угорщини спрямовують свої погляди на захід, збираючи гроші на далеку заокеанську подорож.

В 1861-1910 рр. у Сша та Канаду виїхали понад 3 млн. осіб всіх національностей, зокрема й українці (близько 240 тис.). Тоненький струмочок потік і на схід: в 1892 р. в Росію виїхали 6 тис галицьких селян зі Збаразького, Борівського, Скалатського повітів, але згодом більше половини повернулися додому.

Точне визначення кількості українців-емігрантів у заокеанські землі неможливе, бо до 1897-1899 р. канадська та американська влада реєстрували прибульців лише за країною походження, а не за національністю чи мовою.

Чи не єдиним винятком були поляки – хоча їхня держава тоді не існувала. Тож русинів-українців фіксували як угорців, австрійців, рутенів тощо. Через брак знань, рівно сто років тому американські чиновники записали майже 15 тис. уродженців Австро-Угорщини "росіянами".

Іноді автор немов забуває, що він сумлінний дослідник і стає російським ура-патріотом. Російською етнічною територією називає Крим, район міста Путивль на Сумщині та частину Донбасу, "включённых в состав Украины без учёта интересов и прав населения этих территорий".

Можна подумати, що царський уряд і більшовики щось робили з урахуванням думки націй і окремих громадян?...

Козацьке полкове місто Стародуб з волі більшовиків опинилося поза Україною

В 1919 р. РРФСР було передано північ Чернігівської області, чотири повіти, зокрема українське полкове місто Стародуб (нині – райцентр на Брянщині).

В 1920 р. при уточненні кордонів Україні передали частину території Війська Донського, це територія нинішніх Донецької та Луганської областей східніше річки Кальміус.

В Таганрозькому повіті УСРР росіяни складали майже 63% і в 1925 р. цей район повернули до Росії. Тоді як невідомо для чого Україні передали район міста Путивля з 7% українців, водночас залишивши в Курській губернії і на Вороніжчині чимало районів з переважаючим українським населенням.

Виявляється, що в ще в 1922 р. планувалося створити на півдні України дві області – Південно-Західну та Південну гірськопромислову з передачею УРСР Криму та Ростова-на-Дону – "Однако власти Украины тогда решили отказаться от такого плана, так как это "стирало границы республики и нарушало её государственную целостность". Другими словами, в 1920-е годы Украина ещё "не созрела" для включения в её состав русских этнических территорий, занимающих большие площади".

Сто років тому український етнічний масив був значно ширшим за теперішні кордони України

Поза українським кордоном залишились колись українські землі – території Війська Чорноморського (Кубань), Острогозький полк Слобідської України (Воронізька область РФ), частина Приморського краю, північного Казахстану тощо – "Население этих регионов осталось на прежних местах жительства, однако в течение 10 лет (1927-1936) оно почти полностью изменило своё украинское этническое самосознание на русское…".

За переписом 1926 р. в Канівському районі на Кубані кількість україномовних виявилася вищою, ніж кількість українців! Але в містах Краснодарі, Новоросійську, Адлері, Єйську кількість тих, хто говорили українською була в рази меншою, ніж кількість українців.

В 1897 р. українців на Кубані було 47%, в 1926 р. – 41%, а в 37-му – в десять разів менше, 4,7%!

Автор називає це "ускоренной этнической ассимиляцией… и не было ни одного района, где сохранилось бы значительное украинское население", дивується надзвичайній швидкості процесу і незворотності – "записанные в 1930-е годы русскими украинцы в последующие годы так и не возвратились к своей национальности".

Якщо це не етноцид, то що?...

"Фактически в настоящее время этнические границы украинского народа не совпадают с политическими границами Украины.
С одной стороны, в состав Украины вошли значительные русские и отчасти молдавские этнические территории (Крым, часть Донбасса, Новоселицкий район Черновицкой и Ренийский – Одесской области). 
С другой стороны, Украина потеряла большие территории как на Западе, так и на Востоке… Однако и население их перестало быть украинским".

Остаточне формування політичної карти України завершилося рішеннями Верховного Совєта та уряду СРСР – 1 листопада 1939 р. (включення колишньої Східної Галичини та Волині), 2 серпня 1940 р. (Північна Буковина та Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони Бесарабії), 29 червня 1945 р. (Закарпаття) та 19 лютого 1954 р. (Крим).

Етнічний склад населення України за результатами останнього перепису

Фраза. "Нам очень хотелось бы провести серьёзную научную дискуссию на эту тему [приналежність Криму Україні], основываясь только на конкретных фактах (этнический состав населения региона в разные периоды, реальная затрата русского и украинского этноса в деле освобождения от турок и т.д… К сожалению, украинцы не предоставили никаких контрвозражений Ю.М. Лужкову по вопросу о принадлежности Севастополя".

Джерело

"Мій батько врятував від голоду 38 дітей...". Голодомор на Кубані
Українці у Канаді - від хлібного колоска до Уейна Грецького
Совєтизація українізацією
Самостійна Кубань. 94 роки проголошення незалежності