Г. І. Карпенко, к. і. н., доцент,
С. І. Кривчик, ст. методист
Гуманізм педагогічної думки в Україні / Г. І. Карпенко, С. І. Кривчик // Вісник
Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Дніпропетровськ:
ПДАБА, 2011. – № 1 - 2. – С. 112 - 118. – Бібліогр.: (17 назв).
Аналізується спадщина видатних українських педагогів ХV - ХІХ століть, визначаються
пріоритетні риси української педагогічної думки.
Ключові слова: українська педагогічна думка, гуманізм, просвітництво, народність,
реформування, національна система виховання.
Гуманизм педагогической мысли в Украине / Г. И. Карпенко, С. И. Кривчик // Вісник
Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. – Днепропетровск:
ПГАСА, 2011. – № 1 - 2. – С. 112 - 118. – Библиогр.: (17 назв.).
Анализируется наследие выдающихся украинских педагогов ХV - ХІХ столетий,
определяются приоритетные черты украинской педагогической мысли.
Ключевые слова: украинская педагогическая мысль, гуманизм, просвещение, народность, реформирование, национальная система воспитания.
The humanism of the pedagogical thought in Ukraine/ G. Karpenko, S. Krivcick // Visnyk of Prydniprovskaya State Academy of Civil Engineering and Architecture. – Dnepropetrovsk:
PSACEA, 2011. – № 1 - 2. – P. 112 - 118. – Bibliogr.: (17 names).
In the article it is analyzed the heritage of outstanding Ukrainian pedagogues of the ХV - ХІХth
centuries, it is determined the priority traits of the Ukrainian pedagogical thought.
Key words: ukrainian pedagogical thought, humanism, education, ethnicity, reforming the
national system of education.
Постановка проблеми. Сучасне суспільство, зважаючи на нові інформаційно перенасичені умови його існування, демонструє майже повну відсутність таких важливих складових свого буття як людяність, співпереживання, турбота про ближніх, духовність тощо.
Найсумніше те, що підростаюче покоління виховується переважно на принципах «дикого капіталізму» і навряд чи можна очікувати від нього гуманної високодуховної поведінки.
Можливо, звернення до національної педагогічної спадщини допоможе скорегувати сучасний процес виховання, зачепивши в душах української молоді ті струни, які здатні реагувати на зовнішній вплив?
Історіографія. Історія української педагогічної думки є об’єктом дослідження науковцями вже тривалий час. Зокрема, М. І. Демков, Ф. І. Науменко, П. Н. Митюров, З. І. Хижняк зосередили свої зусилля на вивченні педагогічної спадщини українських гуманістів і просвітників [3; 8; 9; 16]. М. М. Веркалець, М. М. Грищенко, І. І. Юрас та багато інших дослідили окремі маловивчені сторінки української педагогічної думки ХІХ століття [1; 2; 17].
Існує багато колективних праць, в яких розвиток української педагогіки подається у систематизованому вигляді [5 – 7; 11; 13].
Мета статті – на основі аналізу спадщини видатних вітчизняних педагогів ХV – ХІХ століть виокремити українські педагогічні пріоритети означеного періоду.
Завдання: 1) проаналізувати українську педагогічну думку доби гуманізму і Просвітництва; 2) охарактеризувати головні ідеї вітчизняних педагогів ХІХ століття; 3) визначити пріоритетні риси української педагогічної думки.
Виклад матеріалу. У пошуках витоків української педагогічної думки варто зануритись у
глибину століть і пригадати, що християнізація Русі принесла такі важливі постулати освіти і
виховання як любов до ближнього, повага до старшого, покора Богові, віра, надія, відповідальність, значення праці в житті людини тощо. Із переходом українських земель під
владу Польщі культурний вплив Західної Європи сильно позначився на їх розвитку, зумовивши
суттєві зміни в організації соціального життя, в духовному і культурному плані. Відбулась
переорієнтація на західноєвропейські духовні цінності із одночасним збереженням здобутків
давньоруської духовності. Відштовхуючись від греко-слов’янської традиції в українських
землях поширилась ідея про прилучення до здобутків західноєвропейської культури, і це
виявилось у діяльності братських шкіл, у творах українських гуманістів і просвітників.
Педагогічна думка на українських землях у ХV – ХVІ століттях також розвивалась у тісному зв’язку із західноєвропейськими ідеями Відродження й гуманізму. Так, видатний український гуманіст Юрій (Дрогобич) Котермак (бл. 1450 – 1494) здобув ступінь магістра у Краківському університеті, а ступінь доктора (філософії і медицини) в Болонському, викладав у названих навчальних закладах, опісля чого повернувся на рідну землю. Його науково-педагогічна діяльність сприяла поширенню і утвердженню гуманістичних ідей в українських землях. Відводячи знанням провідну роль у людському розвитку, гуманіст доводив важливість
науки для народу, яка здатна не лише прогнозувати події, а й допомогти їх попередити: „розум
підкаже, проте, як ту біду відвернуть” [4, с. 444].Інший видатний український гуманіст, Павло Русин (1470 – 1517), у своїх творах закликав
молодь служити святій честі, яку розглядав у єдності із щастям і добропорядністю. Як багато
інших діячів епохи Відродження, він уважав, що людину формує цілеспрямоване виховання,
тому на прикладах античних філософів і поетів він переконував молодь обрати важкий, але
вічний шлях доброчесності як істинний шлях до щастя [13, с. 40]. Співзвучно з ідеями ЕразмаРоттердамського Павло Русин ставить благочестя головною метою виховання. Під час
викладацької діяльності у Краківському університеті він поширював ідеї античності і
Відродження, вважаючи, що тільки продовжуючи античні традиції, наука міститиме в собі
„світлий образ правди святої” [6, с. 119]. Дослідники припускають, що українські гуманісти
Павло Русин і Юрій Дрогобич, пов’язані з гуманістами Європи та їх меценатами, сприяли
виданню в Кракові чотирьох перших кириличних книжок (за 75 років до Івана Федорова).
Науково-педагогічна спадщина українських гуманістів, просякнута ідеями італійськогоВідродження, була творчо використана в національному дусі педагогами братських шкіл й
Києво-Могилянської академії [13, с. 36].
Великого значення просвіті народу надавали українські просвітники XVIII ст.: Я. П. Козельський, С. Ю. Десницький, Г. С. Сковорода, Але головною умовою допущення людини до освіти мала бути, на їхню думку, висока моральність. Небезпечною для суспільства буде озброєна знаннями людина, на першому плані у якої – особистий, а не загальний добробут, вважав Я. Козельський.
Видатний „мандрівний філософ” Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794), талановитий
вихованець Києво-Могилянської академії, свої просвітницькі ідеї базував на принципах
християнської етики. Доводячи, що саме мораль і духовність перетворять суспільство на краще,
він збагатив українську педагогічну скарбницю корисними ідеями. Віддаючи велику роль
моралі у вихованні людини, Григорій Савич творчо використав етичне вчення Плутарха,
перенісши його у практичну площину. Поглибивши своє бачення закономірностей виховання,
він стверджував, що моральний розвиток дитини має спиратись на її вдячність батькам [11,
с. 30]. Сили добра є всередині кожної людини, вважав Сковорода, слід їх віднайти, пізнати й
активізувати. До речі, ці ж міркування стосовно закладеного природою добра у людину
висловлював і Феофан Прокопович. Здолати ж зло, яке постає всередині суспільства від
бідності, допомагає освіта. Людині треба дати світло знань, навчити долати зло і вести гідний
спосіб життя, а для цього вже сама людина має ретельно себе пізнати. Зрозумівши своє
покликання, вона реалізує себе у тій праці, яка принесе їй задоволення, а оточуючим – користь.
Дуже важливо, що така праця має бути вільно обраною, отже ідея свободи людини, свободи їївибору є центральною у педагогічних поглядах Сковороди. Важливою й актуальною була ще
одна думка просвітника про гармонію відносин між людьми і природою, яка виступатиме
джерелом сил і натхнення у творчій праці. Він мав антропоцентричне бачення принципів
природновідповідного виховання у контексті ідей стоїцизму, яке проголошувало істиною життя
„згідно з природою” [13, с. 203].
Саме життя Григорія Сковороди підтверджувало його моральні принципи. Не схотівши
миритись зі старими методами у навчанні, він був змушений полишити вчителювання,
відмовився від постригу у ченці, оскільки критично ставився до привілеїв священиків і вбачав
„монашество в жизни нестяжательной, в малодовольстве, воздержности, в лишеніи всего
ненужнаго, даби приобресть всенужнейшее, в отверженіи всех прихотей, дабы сохранить себя
самаго в целости, во обузданіи самолюбія, дабы удобнее выполнить заповедь любви к
ближнему”. Протягом 25-річних мандрів видатний просвітник створив більшу частину своїх
філософських і літературних творів. Одним із перших вітчизняних педагогів він зрозумів, що
твори усної народної творчості є виявом народних педагогічних традицій і можуть слугувати
ефективним виховним засобом, тому його численні байки містять прояви народної мудрості і
максимально наближені до тогочасної розмовної мови [13, с. 202]. Зрозумівши, що соціальна
рівність у людському суспільстві – це утопія, просвітник стверджував, що будь-яка праця,
суспільству корисна, є почесна: „Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя”.
Цікавими виступають роздуми Сковороди про призначення педагога. По-перше, він
виступав проти залучення іноземців до виховання дітей, відводячи головну роль у цьому
процесі вітчизняним учителям (і в цьому його думка збігається з думкою багатьох інших
українських педагогів). По-друге, він не погоджувався із пасивною роллю вчителя, яку
пропонували європейські просвітники, доводячи, що педагог має активно керувати процесом
самовиявлення натури дитини. У взаєминах між педагогами і вихованцями не повинно бути й
натяку на авторитаризм, а лише взаємоповага і дружба; педагог, який обрав свою роботу за
покликанням серця, мусить постійно самовдосконалюватися і набувати нових знань – „хто
думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись”. Але навчатись
слід не поспіхом, а повільно, послідовно, ґрунтовно, наполегливо і з бажанням – „повільна
постійність нагромаджує кількість більшу від сподіваної”. Отже, педагогічні ідеї Григорія
Савича Сковороди відрізняються глибоким гуманізмом, новаторством і не втратили
актуальності й до сьогодення.
У ХІХ столітті з’являється ціла плеяда талановитих українських педагогів, які своєю
творчістю підготували появу модерної педагогічної думки. Їх усіх об’єднувало одне велике
бажання – просвітити власний народ усіма можливими засобами і рідною мовою, а також не
втратити зв’язку із загальноєвропейськими науковими і педагогічними надбаннями. Частина
педагогів працювала в руслі офіційної педагогічної думки Російської імперії, в основі якої
лежали три кити: самодержавство, народність та православ’я. Але велика кількість українських
педагогів у своїй діяльності схилялись до іншої світоглядної парадигми, що ґрунтувалась на
ідеях натурфілософії, єдності людини з природою і Богом, була пов’язана із народною мовою,
релігією, історією і культурою. Пріоритетними педагогічними цінностями ХІХ століття були
рідна мова, патріотизм, історизм, народність, релігійні постулати і співзвучність прогресивним
європейським педагогічним ідеям.
Василь Назарович Каразін (1773 – 1842) відзначився у багатьох сферах громадського
життя, прислужившись вітчизні в галузі організації народної освіти. Працюючи у Міністерстві
народної освіти над проектом розгалуження мережі парафіяльних училищ відповідно до
практичних цілей країни й потреб широких верств суспільства, він водночас займався проектом
загального статуту університетів. Цікаво, що вже в першому пункті Статуту йшла мова про
утворення наукових товариств математичного й філологічного профілю у складі російських
університетів, про активну видавничу діяльність і широку автономію вищих навчальних
закладів [13, с. 226]. Але найбільшою заслугою видатного харків’янина В. Н. Каразіна є його
сприяння відкриттю Харківського університету. У „Положенні про Харківський університет”
він детально окреслив структуру, матеріальну базу, шляхи набору студентів у майбутній
навчальний заклад. На думку Каразіна, навчальний процес у ньому необхідно було будувати
відповідно з практичними потребами суспільства, а не за панівними тоді традиціями німецьких
університетів. Новий навчальний заклад, на думку його організатора, мав стати цілим
комплексом навчальних закладів з підготовки кадрів для державного апарату, вчителів,
наукових працівників, спеціалістів для промисловості і сільського господарства [13, с. 227].
Абітурієнтів планувалося отримати із середовища випускників училищ сусідніх губерній.
Просвітник вірив, що елементарна грамотність сприятиме добробуту селян, а дворянська освіта
стане запорукою державного розвитку і престижу. Ці ідеї він намагався реалізувати практично
впродовж усього свого життя.
Значний внесок у розвиток вітчизняних вищих навчальних закладів зробив Іван
Семенович Орлай (1770 – 1829), доктор медицини й хірургії, доктор філософії, магістр
словесних наук, почесний член Російської Імператорської академії наук. Видатний карпатський
«русин» сприяв значному розвитку Гімназії вищих наук у Ніжині (заснованої у 1820 році). За
роки його керівництва гімназією (1821 – 1826) цей навчальний заклад досяг свого розквіту,
збільшилась кількість учнів у п’ять разів, значно поліпшився викладацький склад. Створена у
закладі атмосфера довіри між вихованцями й педагогами сприяла втіленню у життя
прогресивних педагогічних принципів, яких дотримувався І. С. Орлай. «Незрівнянним
педагогом свого часу» називав його вихованець Ніжинської гімназії М. В. Гоголь. У центрі
уваги Івана Семеновича стояли питання організації навчально-виховного процесу, змісту й
методики викладання: зокрема, він вимагав від викладачів, щоб дисципліни відбивали
тогочасний рівень науки, не переобтяжували навчальний процес зайвою інформацією, щоб учні
не зазубрювали, а усвідомлювали матеріал тощо. Стаття «Мнение Орлая о преобразовании
училищ у России» містить пропозиції педагога-реформатора про необхідні зміни у системі
освіти Росії. За зразком австрійської системи освіти він виступав за створення шестискладової
системи освіти в Російській імперії:
1. парафіяльні училища;
2. повітові трикласні училища;
3. губернські чотирикласні гімназії;
4. ліцей (який відповідав би одному з факультетів університету);
5. академія (установа з двома відділеннями університету);
6. університет (з чотирма факультетами – філософським, медичним, юридичним і
богословським) [13, с. 234].
І. С. Орлай виступав за безстановий характер освіти, вважаючи, що загальне щастя
запанувало б у світі, якби усі суспільні верстви були б освіченими. Так само як і В. Н. Каразін,
він доводив вирішальне значення рідної мови у вихованні і навчанні молоді (зокрема, у статті
«О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто об обучении
языкам иностранным»). Мета виховання, на його думку, – підготовка освічених патріотів.
Свої педагогічні ідеї Іван Семенович втілював і під час керівництва іншим навчальним
закладом – Рішельєвським ліцеєм в Одесі. Там він реформував структуру і навчально-виховний
процес, ліквідував станову диференціацію учнів, сприяв зростанню кількості вільних слухачів.
Завдяки йому в ліцеї з’явилися нові талановиті викладачі, слов’янофіли за переконанням, було
засноване педагогічне відділення. Отже, Іван Семенович Орлай проявив себе перш за все як
талановитий організатор освіти у двох провідних навчальних закладах України.
Представник народної педагогіки Олександр Васильович Духнович (1803 – 1865),
вбачаючи жахливий стан освіти в рідному Закарпатті, головною метою виховання ставив
формування громадянина і патріота, освіченої, фізично і морально здорової людини [11, с. 78].
Найголовнішим принципом у формуванні громадянської доброчесності, такої необхідної для
здорового людського суспільства, він називав людяність. А вихованню в учнів гуманності
сприятиме саме народна школа з її планомірним вивченням народної творчості, вітчизняної
історії тощо. Кінцева мета усього виховання – багатогранна людська особистість, що на основі
загальнолюдських цінностей гармонійно поєднує інтереси усього людства з інтересами свого
народу і своїми особистими [11, с. 80]. Моральне, розумове, фізичне та трудове виховання
нерозривно пов’язані у педагогічній системі Духновича. Виховання працьовитості, чесності – у
нього на першому плані, і важлива заслуга цього педагога-новатора полягає у тому, що він
перший в Україні зробив наголос на важливості зв’язку навчання з фізичною працею. Інша не
менш важлива заслуга Духновича – розробка змісту і методики родинного виховання, якому він
надавав величезної уваги.
Дидактичні погляди Олександра Васильовича співзвучні ідеям педагогів-гуманістів доби
Відродження. Наголошуючи на принципах наочності, доступності, свідомості, активності,
самостійності, природовідповідності, ґрунтовності засвоєння знань та їх практичного
застосування, педагог давав корисні поради вчителям з метою отримання позитивного
педагогічного результату. Працюючи в руслі загальноєвропейських педагогічних новаторських
ідей, О. В. Духнович перший в Закарпатті переосмислив суть процесу навчання і дав йому
новий поштовх у гуманістичному й національному дусі, першим у регіоні ввів термін „народна
педагогіка”, обстоював ідею народності у вихованні і навчанні (в один час із К. Д. Ушинським,
але незалежно від нього).
Геніальний український вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович
(1804 – 1873) розпочав свою наукову і педагогічну діяльність відразу після закінчення
Московського університету, здобув визнання в наукових колах Росії і за кордоном у галузі
біології, історії, мовознавства, етнографії. З відкриттям у Києві університету в 1834 році він
очолив кафедру російської словесності, історико-філологічний факультет, а незабаром і весь
університет, ставши ректором. В його планах було удосконалити освіту в Україні: відкрити
двері вищих закладів усім суспільним верствам, скасувати тілесні покарання, сприяти розвитку
української науки (історії, мовознавства, етнографії, фольклористики), укласти український
словник й енциклопедію тощо. Лише погіршення здоров’я завадило вченому реалізувати
намічене. Під час викладання він сприяв розвитку студентської творчості: в студіях з етики,
естетики, історії, поезії. За свій справді титанічний науковий внесок він отримав визнання
сучасників і нащадків; його називають «українським Ломоносовим», людиною «універсальних
інтересів», що мала «всеєвропейське визнання», вченим-патріотом, який підніс українську
науку на світовий рівень [13, с. 281].
Активізації суспільної думки щодо педагогічних проблем у середині ХІХ століття сприяли
статті видатного ученого, громадського діяча, члена-кореспондента Російської Академії наук,
основоположника воєнно-польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810 – 1881). Він
прийшов до роздумів на педагогічні теми через особисту трагедію – смерть дружини,
усвідомивши велику відповідальність батьків за майбутнє своїх дітей. У низці статей він піддав
критиці існуючу систему освіти і висунув проект її реформування. Зокрема, у статті «Питання
життя» він виступив проти тих батьків, які визначають майбутню професію своїх дітей ще у
дитинстві і віддають їх навчатись у реальні школи, звідки вони виходять із практичними
знаннями, але без загальнолюдських моральних якостей. «Хто навчив, хто відкрив, – питає
М. І. Пирогов, – що діти дістали природжені здібності і природжене покликання відігравати
саме ту роль у суспільстві, яку батьки самі їм призначають?.. Хіба немає іншої можливості
дістати спеціально-практичної освіти в тій або іншій галузі людських знань, як тільки
поширюючи її за рахунок загальної людської освіти?.. Всі, хто готується бути корисними
громадянами, повинні спочатку навчитися бути людьми» [12, с. 207]. Далі він аргументовано
доводить корисність загальнолюдської освіти і для урядів, і для підданих, опісля чого можна
отримувати спеціальну освіту: «Спеціальні ж школи і ціле суспільство незрівнянно більше
виграють, маючи в своєму розпорядженні морально і науково, в одному дусі і в одному напрямі
підготовлених учнів» [12, с. 208]. Отже, Пирогов виступав за загальнодоступну школу для усіх
суспільних верств і всіх національностей, яка має ґрунтуватися на єдності гуманітарної і
реальної освіти.
Після призначення його у 1856 році попечителем Одеського учбового округу, він розпочав
практичну діяльність з реформування застарілої системи освіти: порушив питання про
забезпечення навчальних закладів новими підручниками у достатній кількості, про підготовку
учительських кадрів. У доповідній записці на ім’я міністра народної освіти М. І. Пирогов
виклав причини незадовільної організації освіти в його окрузі і запропонував низку прогресивних заходів до поліпшення ситуації. Зокрема, він виступав за піднесення значення
педагогічних рад гімназій, за перетворення Рішельєвського ліцею на університет, за
розширення прав студентів і учнів, за широке реформування університетів на шляху до їх
автономії тощо. У своїх наступних статтях на педагогічну тематику так само, як і в практичній
діяльності, Пирогов порушував важливі питання поліпшення навчання, професійної підготовки
вчителів, наступності навчання у школах різних типів, зв'язку школи з життям [13, с. 312]. Він
також запропонував змінити систему освіти в Росії на таку:
· початкова дворічна школа
· прогімназія (неповна середня школа) двох типів – класична і реальна
· гімназія (класична і реальна)
· вища школа (університети і вищі спеціальні навчальні заклади).
Основні дидактичні принципи, запропоновані Пироговим, – свідомість, активність,
наочність і самодіяльність учнів [13, с. 313]. Велика заслуга Миколи Івановича – активне
сприяння організації недільних шкіл в Україні. Творча спадщина М. І. Пирогова свідчить, що
він був однаковою мірою блискучий хірург і талановитий педагог, який сприяв просуванню
вітчизняної педагогіки по шляху демократизації і гуманізації.
Видатний український теоретик в галузі педагогіки Костянтин Дмитрович Ушинський
(1823/1824 – 1870) створив багато праць із теорії та історії педагогіки, став основоположником
наукової педагогіки й народної школи. Викладати він став відразу після закінчення
Московського університету, здобувши велику популярність серед учнів. Його першою
педагогічною працею стала стаття «Про користь педагогічної літератури», в якій автор
порушив питання важливості педагогічної літератури для теоретичної обізнаності вчителів. По-
перше, К. Д. Ушинський нагадав про існуючу прірву між педагогічною теорією і практикою в
сучасний йому час і переконливо довів безглуздість такого стану речей. Порівнюючи
педагогіку з медициною, Костянтин Дмитрович доводив необхідність обміну досвідом між
педагогами з метою уникнення багатьох помилок: «Нормальні школи, педагогічні інститути
або заклади для підготовки педагогів потрібні так само, як і медичні факультети. Нормальна
школа без практичної школи – те саме, що медичний факультет без клініки; але й сама
педагогічна практика без теорії – те саме, що знахарство в медицині» [14, с. 9 – 26].
Закликаючи педагогів застосовувати знання із психології у своїй практиці, Ушинський
стверджував: «Явища душевного життя так само істотні, так само незмінні, як і явища життя
тілесного організму... Від кожного педагога-практика можна і треба вимагати, щоб він
сумлінно й свідомо виконував обов’язок свій та… вживав усіх залежних від нього засобів, щоб
ознайомитися якомога ближче з предметом діяльності всього свого життя. Педагогічна
література є для цього наймогутнішим засобом». Лише ознайомившись із педагогічним
досвідом інших педагогів і свідомо обравши засоби і методи виховання із запропонованих,
педагог може приступати до виховання на практиці. К. Д. Ушинський окреслив два важливі
завдання для педагогічної літератури: по-перше, встановити в суспільстві правильні вимоги до
виховання, і, по-друге, відкрити засоби для реалізації цих вимог. Видатний педагог був
упевнений, що педагогічна діяльність потребує постійного натхнення і великої уваги
суспільства, без підтримки якого педагоги поринуть у механічну рутину своєї роботи. Більше
того, «при існуванні педагогічної літератури кожен вихователь має змогу не обмежуватися
тісним колом своєї плодовитої діяльності. Його досвід, думка, яку він виробив у своїй практиці,
нове питання, що зародилося в його голові, – все це не залишається в межах його школи…, а
може викликати гаряче співчуття, знайти захисників і перейти в дійсність… в широких межах
громадської освіти цілої держави» [14, с. 9 – 26]. Автор статті також не полишив поза увагою
питання важливості педагогічної літератури для батьків, погляди яких на виховання часто
викликали здивування. В обов’язки батьків, на думку Ушинського, входить: правильне
визначення дитячих нахилів, знання вимог і мети різних видів виховання й навчання, вміння
обрати й оцінити вихователя, знання виховних закладів, вміння оцінити їх позитивні якості і
хиби тощо, а необхідну інформацію можна отримати саме з педагогічної літератури.
Аналізуючи існуючу систему громадського виховання в Англії (на прикладі старої англійської
школи Ітона) й у Франції (на прикладі модних пансіонів Парижа) Костянтин Дмитрович
стверджував, що будь-яка система громадського виховання неодмінно віддзеркалює характер
суспільства з усіма позитивними і негативними рисами.
Завдяки значному теоретико-методологічному внеску у педагогічну науку
К. Д. Ушинський отримав велику популярність серед учителів Російської імперії; його
невипадково називали «учителем учителів» [13, с. 286]. Великим досягненням його було
формулювання ідеї народності у педагогіці, яку він подав як складову виховної системи. Ці
думки викладені у статті «Про народність у громадському вихованні». Автор статті стверджує,
що дуже важко позитивно впливати на вихованців, які мають природні негативні нахили у
характері. Для того, щоб легше було їх здолати, педагогу слід залучити до виховного процесу
ту вроджену схильність, без якої не зустрічається жодна людина – це народність або любов до
батьківщини. «Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в
живому й сильному почутті людини, яке впливає багато сильніше за переконання, сприйняте
тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань… Виховання, створене самим
народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих
системах, побудованих на абстрактивних ідеях або запозичених в іншого народу» [15].
К. Д. Ушинський вважав, що громадське виховання виступає для народу його сімейним
вихованням, а це означає передачу від покоління до покоління рис історичного характеру
народу засобами народності у педагогіці. Додавши до народності як першої основи
громадського виховання ще дві – християнство і науку, автор статті сформулював, таким
чином, головні принципи побудови сучасного йому європейського суспільства. Висновок усієї
статті – кожен народ повинен спиратися на власну національну систему виховання, йдучи у
руслі історичної народної спадщини і пробуджуючи громадську думку у справі виховання з
метою підготовки корисних і діяльних членів суспільства.
Світогляд видатного українського педагога К. Д. Ушинського формувався під впливом
європейської і російської філософської думки середини ХІХ століття. Його педагогічна
спадщина, зокрема велика праця «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної
антропології», стала класикою вітчизняної і світової педагогічної науки, значним кроком
уперед в розвитку педагогічної думки того часу. Аналізуючи європейський педагогічний
досвід, великий педагог доводив необхідність тісного зв’язку між вихованням і навчанням,
великого значення надавав педагогічному процесу рідною мовою, вивчав і обстоював досвід
американської демократичної системи освіти [13, с. 289]. Ідеї вченого про роль праці в
психічному і виховному значенні, про професійну майстерність педагога залишаються гостро
актуальними і нині. Ім’я славетного вченого К. Д. Ушинського посіло важливе місце у світовій
педагогічній науці, а на його ідеях зросла ціла плеяда нових талановитих педагогів –
Х. Д. Алчевська, Б. Д. Грінченко, А. С. Макаренко, С. Ф. Русова, В. О. Сухомлинський та
багато інших.
Висновки. Отже, справжніх титанів духа і праці народила українська земля протягом своєї
історії. Вони самі являли собою чудові зразки патріотизму, людяності, щирого служіння
народу, і пропонували дієві заходи з виховання і навчання наступних поколінь. Серед головних
ідей, запропонованих українськими педагогами:
· щира любов і повага до учня (студента),
· вивчення і розвиток його природних нахилів і здібностей,
· творча співпраця під час навчання і виховання,
· розвиток загальнолюдських моральних якостей на особистому прикладі,
· виховання на основі національних традицій,
· вимога тісного зв’язку родинного і шкільного виховання ,
· наступність освіти на різних етапах,
· підготовка до подальшої трудової діяльності,
· гармонійне поєднання інтересів усього людства з інтересами свого народу і своїми
особистими на основі загальнолюдських цінностей.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Веркалець М. М. Педагогічні ідеї Б. Д. Грінченка. – К., 1990.2. Грищенко М. М. Спадщина К. Д. Ушинського і питання педагогіки вищої школи. – К.,
1975.
3. Демков М. И. Старые и новые педагоги, их жизнь, мысли и труды. – М., 1912.
4. ДрогобичЮ. Вступ до книги „Прогностична оцінка 1483 року” / Українська література
ХІV – ХVІ ст. – К., 1988. – С. 444.
5. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія / Упоряд. О. О. Любар; за ред.
В. Г. Кременя. – К. : Т-во „Знання”, 2003. – 766 с.
6. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і
педагогіки: Навч.посіб. / За ред. О. О. Любара. – К. : Т-во „Знання”, 2003. – 450 с.
7. Медвідь Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навч. пос. –
К. : Вікар, 2003. – 335 с.
8. Митюров Б. Н. Розвиток педагогічної думки на Україні в ХVІ – ХVІІ ст. – К. : Рад. шк.,
1968. – 215 с.
9. Науменко Ф. І. Педагог-гуманіст і просвітитель І.М. Борецький. – Л., 1963.
10.Непознанный Ушинский: Хрестоматия научно-христианской педагогики. – Луганск,
1998.
11.Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатні українські педагоги: Підручник
/ А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін., під заг. ред. А. М. Бойко. – К. : ВД „Професіонал”, 2004. –
576 с.
12.Пирогов М. І. Питання життя / Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія /
Упоряд. О. О. Любар; За ред. В. Г. Кременя. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2003. – С. 205 – 209.
13.Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Навч. пос. / За ред. О. В. Сухомлинської. –
Кн. 1. Х – ХІХ століття. – К. : „Либідь”, 2005. – 624 с.
14.Ушинський К. Д. Про користь педагогічної літератури / Ушинський К.Д. Вибрані
педагогічні твори: В 2 т. – Т. 1. – К. : Рад. шк., 1983. – С. 9 – 26.
15.Ушинський К. Д. Про народність у громадському вихованні / Ушинський К. Д.
Вибрані педагогічні твори: В 2 т. – Т. 1. – К. : Рад. шк., 1983. – С. 43 – 104.
16.Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. – К., 1981.
17.Юрас І. І. Педагогічна концепція Памфіла ДаниловичаЮркевича. – К., 1998.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар