У переважній більшості європейських країн будь-хто – від журналіста й до останнього бомжа – може поцікавитися, яким саме майном володіє будь-яка інша особа, включаючи можновладців, чиновників, різноманітні фірми та організації. Так само легко можна дізнатися, де саме розташовані межі будь-якої земельної ділянки.
Ситуація, коли ЗМІ та суспільство марудно з'ясувують, на кого і яким чином оформлене яке-небудь Межигір'я і скільки гектарів воно займає – у розвинутих країнах неможлива в принципі. Наприклад, з повним грузинським реєстром нерухомого майна можна ознайомитись ось тут.
Україна задекларувала свої наміри піти європейським шляхом у цьому питанні. Навіть уже стала на цей шлях. Однак, замість прозорої та продуманої системи реєстрації нерухомого майна – у наших можновладців вийшов неоковирний кастрований виплодок. Його головним завданням є зовсім не врегулювати ситуацію з майновими правами – а влаштувати "годівничку" для тих, у чиїх руках перебуватиме реєстр майнових прав.
Тобто – для чиновників Мін'юсту та особисто його очільника Олександра Лавриновича.
Радянський абсурд у спадок
У спадок від СРСР ми отримали абсурдну систему реєстрації нерухомого майна. Будівлі реєструвались в БТІ, а земельні ділянки, на яких вони розміщені – в управліннях земельних ресурсів. Не треба багато років отримувати юридичну освіту, щоб зрозуміти, що така ситуація є безглуздою. Адже зрозуміло, що земельні ділянки неподільно поєднані з тими будівлями, які на них стоять.Однак українські законотворці додумалися до цього лише через двадцять років незалежного існування української держави.
А додумавшись, вирішили таки виправити цю хибну логіку – та створити єдиний реєстр нерухомого майна. У ньому міститимуться дані про все нерухоме майно в Україні – від земельних ділянок до цілісних майнових комплексів та багатоквартирних будинків, на яких вони розташовані, а також дані про всіх осіб, які володіють усіма майновими правами на ту чи іншу нерухомість – від держави та територіальних громад і до приватних власників.
Крок уперед – і бадьорий спринт назад
Сам по собі закон навіть у такому вигляді – це великий системний крок уперед. Але, як часто бува в українській законодавчій практиці, він супроводжується бадьорим спринтом назад.Справа в тому, що доступ до даних про майнові права – обмежений вкрай невеликим колом зацікавлених осіб.
Це можуть бути самі власники, їхні спадкоємці та уповноважені ними особи, а також особи, в інтересах яких установлено обтяження, та їхні уповноважені. Крім того, отримати дані з реєстру можуть правоохоронні органи – суди, міліція, податкова, СБУ, прокуратура – та органи місцевого самоврядування, якщо запити пов'язані з виконанням ними службових повноважень.
Усім іншим закон у доступі до даних реєстру – відмовляє.
Тобто, на виході маємо практично "засекречений" реєстр.
Звернемось до історії питання. За попередньої системи реєстрації майна – тієї, яка поки що діє й зараз – отримати дані про будь-який об'єкт нерухомості можна було дуже простим шляхом. А саме – заплативши особам, які, користуючись закритістю цих даних, направо й наліво ними торгують. Це програмісти, які мають доступ до баз даних, ті самі правоохоронці, які можуть витребувати їх "на виконання службових повноважень", судді, нотаріуси, співробітники виконавчої служби тощо.
Усі вони й надалі розповсюджуватимуть наявні в них дані за гроші, аж поки ці дані остаточно не застаріють.
А згодом тотальну монополію на торгівлю інформацією щодо майнових прав матиме виключно міністерство юстиції.
Припустивши можливість такого розвитку подій, УП звернулась до Мін'юсту із запитом. Звідти відповіли, що за незаконне розповсюдження персональних даних встановлена дисциплінарна, цивільно-правова та кримінальна відповідальність. А з 1997 року не зафіксовано жодного витоку інформації з боку держпідприємства "Інформаційний центр", яке адмініструє державні реєстри – і це, мовляв, є свідченням надійності реєстратора.
Однак ця відповідь погано співвідноситься з реаліями життя. Адже що знають двоє, власник та реєстратор – знає, як то кажуть, і свиня.
По-перше: як свідчить попередній досвід, жодна дисциплінарна/кримінальна відповідальність не є перешкодою для ласих до грошей чиновників, особливо якщо вони діляться з ким треба. Будь-які штучні обмеження на розповсюдження інформації негайно викликають спокусу надати зацікавленим особам ці дані – за грошову винагороду. І ця винагорода є тим більшою, чим суворіші обмеження, бо ж має бути "доплата за ризик".
І, по-друге: запит на таку інформацію був, є й буде завжди. Ну, хіба притомна людина купить об'єкт нерухомості, не ознайомившись із його повною "історією"? Хіба хтось при здоровому розумі позиватиметься до когось, про чий майновий стан йому нічого не відомо?
Відповідь очевидна – люди здобуватимуть потрібну їм інформацію про чужі майнові права усіма можливими способами.
І тут ми знову повертаємося до потреби у відкритості реєстру нерухомого майна.
Чому реєстр повинен бути відкритим
Отже, чому Державний реєстр нерухомого майна, який є предметом вказаного закону, повинен бути відкритим? І чому саме відкритими є аналогічні реєстри у всіх країнах "золотого мільярду"?1. Відкритість реєстру унеможливлює існування корупційного ринку.
2. Можливість всезагального доступу до даних про майнові права практично зводить нанівець таке явище, як рейдерство. Адже посягати на чуже майно значно важче, якщо всі знають, кому воно належить. Те саме стосується й державного майна, і майна територіальних громад.
3. Суттєво зменшаться витрати на судові процеси щодо порушення майнових прав.
До речі, що стосується державного майна та майна територіальних громад — УП також поцікавилася в Мін'юсті, чому інформація про це майно є закритою для громадян. На що нам відповіли: держмайном та майном територіальних громад управляють відповідні державні органи та органи місцевого самоврядування – а отже, лише вони від імені власників-громадян мають право отримувати інформацію про майно, яке належить усім українцям.
Що ж, як вони управляють нашим майном, ми всі бачимо: нестримний дерибан нашого спільного майна – дитячих майданчиків, парків, скверів, берегів водойм, підвалів та горищ багатоквартирних будинків...
Тепер запитання: а чому "вони" управляють нашим спільним майном – саме так?
Тому що мешканці територіальних громад не знають, що саме є "предметом управління", тобто перелік майна, співвласниками якого вони є. І – не можуть про це дізнатися!
Це все одне, що зарплатню панові Лавриновичу передавали б не особисто в руки, а – через посередника, який міг би на власний розсуд "віджати" трохи грошенят. При цьому пан Лавринович не знав би, якою саме є сума грошей – а посередник знав би, що пан Лавринович про це не знає. Як ви гадаєте – чи багато від своєї реальної зарплатні отримував би пан Лавринович?
4. Українці як громадяни України та члени територіальних громад повинні знати кількість держмайна та майна їхніх громад, співвласниками якого вони є – та контролювати управління цим майном безпосередньо, а не лише через депутатів та чиновників.
5. При операціях із нерухомістю ніхто не витрачатиме час та гроші, аби встановити справжніх власників майна, яке вони збираються придбати. Для цього потрібно лише отримати відповідь на свій запит до реєстру, сплативши невеличке мито – як це відбувається в усіх цивілізованих державах. І при цьому уникнути ризику "нарватися" на нерухомість "з історією".
6. Чималі можливості для іноземних інвестицій. Зараз інвестори з інших країн бояться вкладати свої гроші в українську економіку. Часто виявляється, що українські партнери порушують правила гри – але жодної фінансової або майнової відповідальності не несуть, бо... усе їхнє майно оформлене на підставних осіб або фірми-"метелики"!
Стикаючись із такою ситуацією, інвестори із цивілізованих країн стрімголов утікають з України, адже розуміють, що не можуть довіряти партнерам, які приховують інформацію про себе.
Що вигідно громадянам, те невигідно чиновникам
Загалом, будь-якому власнику, який набув своє майно чесним шляхом, вигідно, аби всі знали, що це майно належить йому, тільки йому й нікому іншому. Так можна уникнути багатьох зловживань.Приховувати свої права на певне майно вигідно тим, хто набув його нечесним шляхом або не хоче відповідати цим майном у випадку порушень.
І саме через небажання української влади надати дані про майнові права в загальний доступ, європейці сприймають нас як дикунів та варварів. Адже для всіх очевидно, що від закритості реєстру перевага лише одна: особам, які таки мають доступ до інформації – збагачуватися на торгівлі нею.
Мотивація Мін'юсту, яке не бажає законодавчо встановити відкритий доступ до реєстру, досить дивна.
У своїй відповіді міністерство посилається на рішення КС від 30 жовтня 1997 року у "справі Устименка", згідно з яким дані про майновий стан віднесено до конфіденційної інформації. Однак, міністерство "забуває" про наявність 32-ї статті Конституції, яка передбачає, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Безумовно, гіпотетична шкода для окремих осіб від того, що інформація про їхнє майно буде викладена в загальний доступ, є не порівнюваною з тією користю, що її отримає все суспільство від вільного доступу до інформації, що міститься в реєстрах та кадастрах.
І справа навіть не в Європі й не в інвестиціях – справа в нас самих.
У нашій здатності, а точніше – нездатності "розрулити" наш спільний ресурс – Державу Україна.
Яким чином громадяни можуть приймати рішення стосовно цього ресурсу, якщо не мають доступу до найголовнішої інформації про нього?!
Люди навіть ОСББ не можуть створити, не маючи доступу до інформації про співвласників багатоквартирного будинку. То яким чином вони можуть розібратися із сутностями вищого порядку – територіальними громадами, не кажучи вже про цілу державу – якщо не мають практично ніякої інформації про майно, яке належить їм як членам територіальних громад та як громадянам України?
Ось і виходить, що будь-яким майном – від будинку до держави – "керують" на свою власну користь лише ті, хто має доступ до повної інформації про цей ресурс. А всі інші – навіть не розуміють, яким же чином їх дурять, і чому вони так погано живуть.
Саме в тому, що Держава Україна все ще навіть до пуття не "інвентаризована"; у тому, що результати такої інвентаризації недоступні для громадськості – і полягає головна причина того, що ми так погано живемо.
Наші політики та чиновники – це звичайні собі люди, які перш за все діють у власних інтересах. Немає сенсу намагатись їх змінити, людська природа однакова та незмінна. Змінювати слід структуру ситуації – тобто умови, у яких політикам та чиновникам доводиться діяти.
У даному випадку – прибрати спокусу приховувати інформацію та торгувати нею, тобто – просто відкрити реєстр майнових прав ДЛЯ ВСІХ.
Тоді до прийняття рішень щодо будь-якого спільного ресурсу – будинків, парків, надр, водойм тощо – зможуть долучитися всі бажаючі, а не лише "обрані".
У цьому і є сутність громадянського суспільства та справжнього народовладдя.
Для довідки: У жодній країні Євросоюзу немає ніяких обмежень для будь-кого в отриманні інформації про належність певній особі певного нерухомого майна.
У багатьох країнах інформація про належність певній особі певного нерухомого майна та до всіх документів, що стосуються підстав виникнення майнових прав, є повністю відкритою та загальнодоступною, у тому числі й через мережу Інтернет.
Те саме стосується й Сполучених Штатів – ось тут, наприклад, ви можете ознайомитися з тим, як виглядає у реєстрі маєток Анни Курнікової.
 |
І лише в Україні, яка нібито аж рветься в Європу – "легітимний інтерес" та монополію на таку інформацію хоче залишити за собою державна структура, обмеживши доступ до цих даних для громадян.
Дуже хочеться, аби громадяни, і прості, і впливові, а особливо журналісти, нарешті зацікавилися цією найактуальнішою проблемою, та зрозуміли, що ситуація, коли Лавринович та Ко знає про всіх – усе, а всі про Лавриновича та Ко – не знають нічого – є абсолютно ненормальною.
Це і є головним гальмом на шляху України до цивілізації.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар