викладача кафедри державного управління Івано-Франківського університету нафти і газу
«Культура створює затишок у «тісному світі»
Й. Бродський
Постановка проблеми. Теорія національної безпеки та теорія державного управління оперує багатьма поняттями, серед яких: «безпека», «держава», «нація», «національна безпека», «міжнародна безпека», «інформаційна безпека», «економічна безпека» та багато інших. Однак в силу об’єктивних і суб’єктивних причин незначна увага приділяється культурній складовій державотворчих процесів, забезпеченню культурних інтересів суспільства і особи. Іншими словами, в сучасних умовах державотворення виникає необхідність концептуально-теоретичної розробки поняття «культурна безпека» як базової категорії сучасного гуманітарного знання, з’ясування його сутнісно-філософського наповнення. На нашу думку, це дозволить визначити мету та завдання культурної політики держави як на загальноукраїнському, так і регіональному (місцевому) рівні.
Актуальність дослідження обумовлюється трьома моментами. Перший – це стан людської цивілізації на початку ХХІ століття. З одного боку, сучасний соціокультурний простір характеризується загостренням внутрішніх протиріч, наростанням відцентрових тенденцій, з другого – відбуваються процеси міжцивілізаційного і міжкультурного діалогу, інтеграції, взаємодії. Виникає необхідність створення теоретичної моделі, яка б змогла адекватно відобразити структуру і закономірності внутрі- та міжкультурної взаємодії, запропонувати шляхи вирішення проблеми яким чином єдність людської культури співвідноситься з множинністю культурних світів, її цілісність з дискретністю проявів.
Другий момент – зростання ролі культурної складової в період становлення інформаційного суспільства. У нових історичних умовах державний, адміністративний та інші силові примуси поступово змінюються на інформаційний та психологічний тиск. Отож виникає необхідність вивчення специфіки формування і здійснення культурної політики держави як фактора реформування суспільства. Вивчення місця і ролі культурної складової в перехідному суспільстві, специфіки її як трансформаційного ресурсу дають можливість визначити, які напрямки діяльності держави, пов’язані з управлінням культурними процесами, дозволять оптимізувати процес економічних і політичних реформ.
Третій момент – вивчення імперативів культурної політики щодо забезпечення культурної безпеки особистості дозволить показати найбільш перспективні напрямки удосконалення діяльності держави для запобігання загроз, що несе із собою некерована інформаційна революція.
Ступінь розробленості проблеми. Література, що присвячена темі даного дослідження, звертає на себе увагу надзвичайною численністю та різноманітністю. Крім широкого спектру досліджень феноменів культури, творчості, безпеки в межах соціальної філософії та теорії національної безпеки, існує цілий комплекс досліджень в галузі культурології, психології та соціології творчості, становлення особистості тощо.
Так, вже давньогрецький мислитель Аристотель у своїх роздумах щодо ідеального устрою держави та методів управління суспільними процесами висунув критерії безпеки громадян [1]. Філософ Нового часу Бенедикт Спіноза головною метою створення «громадянського суспільства» вважав «мир та безпеку життя» [2]. Англійський мислитель Томас Гоббс у своїх дослідженнях дійшов висновку, що пошук безпечних умов розвитку і життєдіяльності в кінцевому підсумку обумовлює прогрес людської цивілізації [3]. У ХХ столітті проблеми соціальної безпеки досліджували В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, К. Ясперс, М. Бердяєв, С. Франк, Л. Шестов, М. Лосський, Ж.-П. Сартр, Х. Ортега-і-Гассет, Г. Марсель, М. Бахтін, О. Лосєв, Г. Батіщев, В. Босенко. Велику роботу з метою переосмислення спадщини світової філософської думки з питань культури і подолання наслідків її спрощеного сприймання в радянській філософії здійснили філософи: М. Мамардашвілі, В. Біблер, А. Гулига, В. Горський, Г. Горак, І. Бичко, М. Тарасенко, П. Гайденко, М. Трубніков.
Останні два десятиліття ціла низка філософів досліджує широкий спектр компонентів духовного світу людини, зокрема такі з них, як: знання та його види (І. Бойченко, В. Рижко, В. Лекторський, В. Храмова); віра та переконання (В. Андрущенко, В. Бех, В. Шинкарук); цілі, ідеали, норми (А. Єрмоленко, І. Надольний, В. Скуратівський, В. Князев); цінності та ціннісні форми свідомості (А. Анісімов, М. Головатий, В. Табачковський, Л. Сохань, Н. Черниш). В результаті наукового аналізу названих та деяких інших компонентів духовного світу людини була вичленована для розгорнутого дослідження духовна сфера життєдіяльності, її елементи та взаємозв’язки.
Проблему забезпечення національної безпеки впродовж останніх років досліджують О. Гончаренко, А. Возженніков, Е. Лісіцин, В. Манілов, Г. Ситник, Р. Яновський та багато інших вчених. Названими та деякими іншими науковцями запропоновано власне розуміння базових понять теорії національної безпеки, виявлено закономірності, взаємозв’язки та внутрішню ієрархію між тими чи іншими категоріями тощо.
Особлива увага у вітчизняній і закордонній науці приділяється ролі засобів масової інформації в перетворенні суспільства. В. Бебик, К. Гаджієв, С. Макєєв, Г. Почепцов, С. Чукут розглядають засоби масової інформації (ЗМІ) з погляду політичної комунікації, їх ролі в політичному процесі, формування інформаційної еліти в Україні, ролі ЗМІ у виборах, а також у процесі державного будівництва. ЗМІ розглядаються також як інструмент формування суспільної та індивідуальної свідомості в умовах становлення української державності.
Аналіз існуючої літератури дозволяє зробити наступні висновки:
по-перше, у соціально-філософській, політологічній та педагогічній літературі закладено основи загально методологічних засад дослідження культурної політики загалом та культурної безпеки зокрема;
по-друге, все чіткіше визначається окремий напрям та наукова дисципліна – аналіз культурної політики, що вимагає створення необхідних наукових праць, навчальних посібників та методичних розробок;
по-третє, неухильно зростає державний та громадський запит на теоретичну розробку понять «культурна безпека суспільства», «культурна безпека особистості».
Отож мета статті полягає у спробі визначити сутнісно-філософське наповнення категорії «культурна безпека особистості», окреслити основні пріоритети державної культурної політики в період становлення інформаційного суспільства.
Виклад основного матеріалу. Безпека є однією з найважливіших потреб нарівні з потребою людини в їжі, одязі, помешканні, спілкуванні. Це означає, що потреба в безпеці, а отже і саме це поняття, як категорія, виникло разом із появою людини. Як і більшість понять, пов’язаних із соціальною сферою, поняття «безпека» є багатоплановим. Як складне соціально-політичне явище воно акумулює в собі наслідки багатогранної життєдіяльності, культурної особливості, накопичений історичний досвід, врешті-решт, уподобання кожної людини і громадянина, суспільної групи, суспільства, держави, земної цивілізації загалом [4, 351].
Тлумачні словники трактують поняття «безпека» як стан, коли немає небезпеки, або як стан, при якому ніщо кому-небудь або чому-небудь не загрожує [5, 24]. Тобто фактори та умови, які можуть нести загрозу існуванню, наприклад, окремому індивіду, сім’ї, соціальній групі, суспільству відсутні. Відповідно як основу для розкриття стану безпеки російський вчений В. Манілов пропонує брати формулу Платона, який вважав, що стану безпеки відповідає запобігання шкоди [6; 7, 434]. Він звертає увагу, що система цінностей є визначальним первинним фактором, який визначає сутнісне наповнення змісту поняття «безпека» і, відповідно, обумовлює цілі, засоби і методи державного управління [6, 16-20]. У даному випадку безпека визначається і безпосередньо пов’язується із суб’єктивними за своєю природою оцінками характеру і масштабів потенційних чи реальних загроз цінностей, які сповідує суспільство в конкретно-історичний момент свого розвитку. Безпека розглядається як основна передумова існування держави, суспільства й індивіда. Її наявність дозволяє зберігати й примножувати певні суспільні цінності.
Проте виникає низка принципових запитань, на які не існує (і не може існувати) однозначних відповідей, зокрема, яким має бути механізм визначення множин базових (первинних) цінностей? Як врахувати ціннісні установки та ідеали соціальних груп, класів, конфесій, які складають меншість? Які соціальні інституції мають домінуючий вплив на формування базових цінностей суспільства? Як уникнути протистояння власних (національних) цінностей із цінностями інших цивілізацій і культур? Яким чином забезпечити належну репрезентацію цінностей різних соціальних класів, груп, прошарків?
У контексті сказаного доречно зауважити, що розвиток інформаційних технологій, їх проникнення у всі сфери життя суспільства відкривають якісно нові можливості впливу на формування загальносуспільних цінностей та ідеалів, пов’язування чужорідних стереотипів поведінки, впливу на свідомість людини, її психіку, який може здійснюватися й в антисоціальних, антигуманних цілях.
Таким чином, як слушно зауважує український вчений Г. Ситник, не будучи чимось матеріальним, безпека є своєрідною характеристикою і необхідною передумовою життєдіяльності, прогресивного розвитку та життєздатності об’єктів безпеки. Тому створена система національної безпеки і передусім підсистема управління вказаною підсистемою знаходять своє сутнісне відображення в сукупності національних цінностей або національних інтересів [4, 353].
У сучасних історичних умовах задоволення потреби в безпеці на всіх її рівнях (індивідуальному, суспільному, національному, міжнародному) передбачає застосування системного підходу для всебічного врахування сукупності факторів безпечного розвитку. Найважливішими серед них, на нашу думку, можна назвати:
– необхідність визначення базових цінностей як детермінант трансформаційних процесів в сучасній Україні;
– всебічне врахування діалектичної взаємодії соціального і національного, національного та інтернаціонального, індивідуального та колективного;
– важливість вибору такої стратегії національного розвитку, за якої досягається гармонія політичних, соціальних, правових, економічних, екологічних та інших відносин та співвідношень;
– необхідність подальшого пізнання та врахування законів та закономірностей функціонування й розвитку природи, суспільства, індивіда;
– врахування домінуючих ціннісних парадигм індивіда, соціуму.
Одним із видів безпеки є культурна безпека. Остання виступає як складний багатоплановий соціокультурний феномен, що відображає універсальність буття. Культурна безпека соціуму являє собою якісну характеристику функціонування і розвитку суспільства, стан, за якого відсутні реальні чи потенційні загрози його духовним і культурним цінностям.
Як слушно зауважує В. Ященко, культуровпливи як цивілізаційні феномени й передумова збагачення багатьох етнічних культур є продуктивним доти, доки триває зрівноваження внутрішніх духовних спонук і зовнішніх проявів культуротворчих здобутків, унаслідок чого відбувається самореалізаційний поступ нації.
За межею зрівноваження і за переваги іншокультурного впливу в духовній сфері нації, навпаки, асимілюється її ментальна свідомість, а поведінка загалу набуває непритаманних йому ознак, унаслідок чого змінюється як спосіб мислення етносу, так і спосіб його життєдіяння [8, 37]. На жаль, сьогодні стає все більш очевидним руйнівний характер зарубіжного впливу на народ України з метою гальмування духовно-інтелектуального розвитку, розмивання національних духовно-культурних цінностей, високих моральних якостей, традиційної народної етнокультури, національного мистецтва і музики. Насамперед це проявляється в протиставленні самобутній українській етнокультурі чужого їй космополітизму, нігілізму, псевдокультури. В результаті зростає реальна загроза руйнування культурної безпеки українського суспільства, що веде до знищення духовно-ментальних опор українського національного життя. Виникає необхідність розробки та забезпечення реалізації загальнодержавних і регіональних (місцевих) програм збереження та поширення власної культурної та етнічної ідентичності. Адже культурна традиція будь-якого суспільства існує та відтворюється через множину її екзистенційних інтерпретацій, в основі яких лежать різні проекти самісної ідентичності.
Культура виступає як загальнолюдське надбання, за мірками якого окремий індивід дістає змогу стати і дійсно стає суб’єктом історії. Поряд з тим, культурно розвинена особистість – це джерело активності та рух культурно-історичного світу. А для цього, як слушно зауважує Д. Дзвінчук, потрібна нова філософія освіти, оновлення філософських засад освітньо-виховного процесу [9].
Культура, яка включена до рівня буття особистості, виступає як зв’язковий елемент, оскільки формує діяльність та духовний світ особистості таким чином, щоб особистість максимально сприяла розвитку суспільного, цілого, у взаємодії з іншими.
Проблема культурної безпеки особистості нерозривно пов’язана з проблемою буття індивіда. Оскільки культура – це прояв людського буття у світі, то кожен індивід незалежно від національного і соціального походження, статі, віку, освіти, конфесійної чи політичної приналежності визначається людиною культури. Буття особистості в культурі виступає як природна форма людського існування [10, 12].
Отже, можна стверджувати, культурна безпека особистості – це тенденції розвитку й умови життєдіяльності конкретного індивіда, забезпечення його душевного і психічного благополуччя, а з іншого – це захищеність культурних і духовних цінностей індивіда від потенційних і реальних загроз. Сутність культурної безпеки особистості та її зміст спрямовані на захист життєвих потреб (інтересів) особи, її сенсу життя.
Забезпечення культурної безпеки особистості сприяє її повноцінному гармонійному розвитку, розкриттю творчих та інших здібностей, зростанню значення духовних цінностей в житті людини. В результаті особистість дістає змогу повніше розкрити свої потенційні можливості, збагатитись матеріально та духовно, удосконалити свою діяльність.
На нашу думку, формування і забезпечення культурної безпеки особистості повинно стати основною метою, стержнем культурної політики держави, оскільки:
по-перше, глибоке пізнання закономірностей функціонування соціального розвитку духовності особистості, формування її ідеалів і антиідеалів, душевного і психічного благополуччя є головною умовою підвищення ефективності духовно-формуючого процесу, зацікавленої участі кожної особистості у зміцненні та розвитку держави і всього суспільства;
по-друге, відображення в структурі ціннісних орієнтацій особистості складних по своїй природі і сутності інтересів різних індивідуумів соціальних груп, класів, націй та потреб особистісного і суспільного функціонування обумовлює складність механізму її функціонування та розвитку, що веде до ускладнення механізмів розвитку конкретного суспільства;
по третє, вивчення факторів безпечного розвитку особистості дозволяє визначити основні механізми протидії чужорідним іншокультурним впливам.
Відповідно основними пріоритетами державної культурної політики повинні стати:
– забезпечення гармонійного розвитку кожної особистості, задоволення її культурних запитів і потреб;
– формування духовного світу українця-патріота власної незалежної держави, який знає, зберігає та охороняє свої національні традиції, рідну мову, культуру, готового до захисту та самопожертви в ім’я нації;
– активізація діалогу культур на всіх рівнях за умови збереження власного культурного коду, «ядра» кожної культури-учасниці;
– організаційне та ресурсне забезпечення розвитку національної культури та культур усіх національних груп, які проживають в Україні.
Висновки та перспективи подальших досліджень
1. В умовах становлення інформаційного суспільства актуального значення набуває проблема забезпечення культурної безпеки соціуму та індивіда.
2. Культурна безпека особистості являє собою багатоплановий соціокультурний феномен, що вимагає поглибленого філософсько-політологічного, культурологічного та правового осмислення. Необхідні постійні дослідження як нормативно-ціннісної, етичної суті культурної безпеки, так і процесу її забезпечення.
3. На сучасному етапі розвитку суспільства, який характеризується об’єктивним процесом зростання ролі особистості в історії, забезпечення культурної безпеки особистості стає основним імперативом культурної політики держави.
Література
1. Аристотель. Политика. Сочинения в 4 т. – М., 1983. – Т. 4. – С. 509.
2. Спиноза Б. Избранные произведения: В 2 т. – М., 1957. – Т. 2. – С. 311.
3. Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітологічної думки // Політологічні читання. – 1994. – № 4. – С. 190-250.
4. Ситник Г. Безпека як категорія і функція державного управління // Вісник НАДУ. – 2004. – № 1. – С. 350-357.
5. Тлумачний словник – мінімум української мови / Уклад. Л.О. Ващенко, О.М. Єфімов. – К.: Довіра, 2000.
6. Манилов В.А. Безопасность в эпоху партнерства: Монография. – М.: ТЕРРА, 1999. – 368 с.
7. Платон. Діалоги. – М., 1986.
8. Ященко В. Іншокультура в свідомості та поведінці молодих: суть, зміст, наслідки // Освіта і управління. – 2005. – Т.8. – Ч.1. – С. 36-45.
9. Дзвінчук Д. Освіта нового суспільства і сутнісні аспекти її філософських засад // Нова парадигма. – 2004. – Вип. 42. – С. 61-70.
10. Кондратюк Т.В. Взаємодія світогляду та культури в процесі формування особистості. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – К., 1993. – 16 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар