Соціалізація особистості являє собою процес формування особистості у певних соціальних умовах, опанування людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності й орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони, що прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, що прийняті в даному суспільстві.
Виділяють такі стадії соціалізації:
1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).
2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне ставлення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення “світ і я” характеризується як проміжна соціалізація, тому що усе ще не стійке у світогляді і характері підлітка.
Юнацький вік (18-25 років) характеризується як усталено концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості особистості.
3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце в суспільстві, “вписатися” у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо ж не приймаються, можливі такі виходи:
- збереження своєї несхожості і поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і суспільством;
- зміна себе (стати як всі);
- конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.
4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки опановує соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок активного впливу людини на середовище через свою діяльність.
5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає похилий вік як вік, що робить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.
Більш детальний аналіз процесу формування особистості можливий на основі виділення для кожного віку тієї провідної діяльності, що обумовлює головні зміни в психічних процесах і особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку (табл. 4).
Кожній соціокультурі властивий особливий стиль виховання, і визначається він тим, чого очікує суспільство від дитини. На кожній стадії розвитку дитина або інтегрується у товариство, або відторгається.
Таблиця 4
Етапи формування особистості
| Період | Провідна діяльність | Провідна сторона соціалізації |
| 1. Дитинство (0-1 рік)- етап “довіри до світу” | Емоційне спілкування з дорослими | Освоєння норм відносин між людьми |
| 2. Раю, є дитинство (1-3 роки) - етап “самостійності” | Предметна діяльність | Опанування суспільно вироблених способів діяльності з предметами |
| 3. Дошкільне дитинство (3-6-7 років) - етап “вибору ініціативи” | Гра | Освоєння соціальних ролей, взаємовідносин між людьми |
| 4. Молодший шкільний вік (6-11 років)- етап “майстерності” | Навчальна діяльність | Освоєння знань, розвиток Інтелектуально - пізнавальної сфери особистості |
| 5. Підлітковий (11-14 років) | Спілкування з ровесниками | Освоєння норм відносин між людьми |
| 6. Юнацький (14-18 років) - етап самовизначення “світ і я” | Навчально - фахова діяльність | Освоєння фахових знань, умінь |
| 7. Пізня юність (18-25 років) - етап “людської близькості” | Трудова діяльність, фахове навчання | Освоєння норм відносин між людьми і професійно-трудових умінь |
| 8. Етап людської зрілості |
Психосоціальна концепція розвитку особистості (рис. 9), розроблена відомим психологом Еріксоном, показує тісний зв'язок психіки людини і характеру суспільства, в якому вона живе. Еріксон увів поняття “групова ідентичність”, яка формується з перших днів життя; дитина орієнтована на включення у певну соціальну групу, починає розуміти світ, як ця група.
Але поступово в дитини формується “егоідентичність”, почуття сталості та безперервності свого “Я”, незважаючи на те, що відбувається багато змін. Формування егоідентичності - тривалий процес; він містить ряд стадій розвитку особистості. Кожна стадія характеризується завданнями цього віку, а завдання висуваються суспільством. Але вирішення завдань визначається вже досягнутим рівнем психомоторного розвитку людини і духовної атмосфери суспільства, в якому людина живе. На стадії дитинства (1-ша стадія) головну роль у житті дитини відіграє мати, вона годує, доглядає, дає ласку, турботу, у результаті чого в дитини формується базова довіра до світу. Базова довіра виявляється в легкості годування, гарному сні дитини, нормальній роботі кишечника, умінні дитини спокійно чекати матір (не кричить, не кличе, дитина упевнена, що мати прийде і зробить те, що потрібно). Динаміка розвитку довіри залежить від матері. Тут важлива не кількість їжі, а якість догляду за дитиною, важлива впевненість матері у своїх діях.
Якщо мати тривожна, невротична, якщо обстановка в сім'ї напружена, якщо дитині приділяють мало уваги (наприклад, дитина в будинку сиріт), то формується базова недовіра до світу, стійкий песимізм. Сильно виражений дефіцит емоційного спілкування з немовлям призводить до різкого уповільнення психічного розвитку дитини.
2-га стадія раннього дитинства пов'язана з формуванням автономії і незалежності, дитина починає ходити, вчиться контролювати себе при виконанні актів дефекації; суспільство і батьки привчають дитину до акуратності, охайності, починають соромити за “мокрі штанці”. Соціальне несхвалення відкриває очі дитини “всередину”, вона відчуває можливість покарання, в неї формується почуття сорому. Наприкінці стадії повинна бути рівновага “автономії” і “сорому”. Це співвідношення буде позитивно сприятливим для розвитку дитини, якщо батьки не будуть пригнічувати бажання дитини, не будуть бити за провинності. У віці 3-5 років, на третій стадії, дитина вже переконана, що вона особистість, тому що вона бігає, вміє говорити, розширює сферу оволодіння світом, у дитини формується почуття підприємливості, ініціативи, що закладається в грі. Гра дуже важлива для розвитку, тобто формує ініціативу, творчість, дитина освоює відносини між людьми за допомогою гри, розвиває свої психічні можливості: волю, пам'ять, мислення тощо. Але якщо батьки сильно пригнічують дитину, не приділяють уваги її іграм, то це негативно впливає на її розвиток, сприяє закріпленню пасивності, непевності, почуття провини. У молодшому шкільному віці (4-та стадія) дитина вичерпує можливості розвитку в рамках сім'ї, і тепер школа залучає її до знань про майбутнє життя і діяльність, якщо дитина успішно опановує знання, нові навички, вона вірить у свої сили, спокійна, проте невдачі в школі призводять до появи, а іноді до закріплення, почуття неповноцінності, невіри у свої сили, розпачу, втрати інтересу до навчання. При відчутті неповноцінності дитина наче знову повертається в сім'ю, вона для нього - захист, якщо батьки намагаються допомогти дитині перебороти труднощі в навчанні. Якщо батьки лише лають і карають за погані оцінки, почуття неповноцінності в дитини закріплюється іноді на все життя. У підлітковому віці (5-та стадія) формується центральна форма егоідентичності. Бурхливе фізіологічне зростання, статеве дозрівання, занепокоєність тим, як він виглядає перед іншими, необхідність знайти фахове покликання, здібності, уміння - ось питання, що постають перед підлітком, і це вже - вимоги суспільства до підлітка щодо самовизначення. На цій стадії наново постають всі критичні питання минулого. Якщо на ранніх стадіях у дитини сформувалися автономія, ініціатива, довіра до світу, впевненість у своїй повноцінності, значущості, то підліток успішно створює цілісну форму егоідентичності, знаходить своє “Я”, визнання себе з боку оточуючих. У протилежному випадку відбувається дифузія ідентичності, підліток не може знайти своє “Я”, не усвідомлює своїх цілей і бажань, відбувається повернення, регресія до інфантильних, дитячих, утриманських реакцій, з'являється неясне, але стійке відчуття тривоги, самітності, спустошеності, виникає постійне чекання чогось такого, що може змінити життя, але сама людина активно нічого не робить, з'являється страх перед особистим спілкуванням і нездатність емоційно впливати на осіб протилежної статі, ворожість, презирство до оточуючих, почуття “невизнання себе” з боку інших людей. Якщо людина знайшла себе, то ідентифікація полегшується.
На 6-й стадії (молодість) для людини актуальними стають пошук супутника життя, тісне співробітництво з людьми, зміцнення зв'язків із своєю соціальною групою, людина не боїться знеособлювання, вона змішує свою ідентичність з іншими людьми, з'являється почуття близькості, єдності, співробітництва, інтимності з певними людьми. Проте, якщо дифузія ідентичності переходить і на цей вік, людина замикається, закріплюється ізоляція, самітність,
7-ма (центральна) стадія - дорослий етап розвитку особистості. Розвиток ідентичності йде все життя, справляється вплив з боку інших людей, особливо дітей, вони підтверджують, що ти їм потрібний. Позитивні симптоми цієї стадії: особистість вкладає себе в улюблену працю і турботу про дітей, задоволена собою і життям. Якщо немає об'єктів любові (немає улюбленої роботи, сім'ї, дітей), то людина спустошується, виникає застій, відсталість, психологічний і фізіологічний регрес. Як правило, такі негативні симптоми сильно виражені, якщо особистість була підготовлена до цього всім перебігом свого розвитку, якщо завжди були негативні вибори на етапах розвитку. Після 50 років (8-ма стадія) відбувається утворення завершеної форми егоідентичності на основі всього шляху розвитку особистості. Людина переосмислює усе життя, усвідомлює своє “Я” у духовних роздумах про прожиті роки. Людина повинна зрозуміти, що її життя - це неповторна доля, яку не треба переробляти, людина “приймає” себе і своє життя, усвідомлює необхідність у логічному завершенні життя, проявляється мудрість, відсторонений інтерес до життя перед обличчям смерті. Якщо “прийняття себе і життя” не відбулося, то людина відчуває розчарування, втрачає смак до життя, виникає думка, що життя пройшло неправильно, марно. Стадії та позитивнонегативні виходи з кожної стадії подано на рис. 9.
| + остаточна форма егоідентичності “прийняття себе, життя”, мудрість | Стадія 8 - старість (після 50 років) |
| - розчарування в житті | |
| + творчість, улюблена робота, виховання дітей, турбота про дітей, задоволеність життям | Стадія 7 - зрілість (до 50 років) |
| - спустошеність, застій, регресія | |
| + почуття близькості, інтимності, єдності з людьми, любов | Стадія 6 - молодість (від 20 до 25 років) |
| - ізоляція, самітність | |
| + цільна форма егоідентичності, знаходить своє “Я”, вірність собі, визнання особистості людьми | Стадія 5 - юнацький вік (від 11 до 20 років) |
| - дифузія ідентичності, тривога, самітність, інфантилізм, не знайшов своє “Я”, невизнання людьми, “плутанина ролей”, ворожість | |
| + впевненість у собі, компетентність | Стадія 4 - шкільний вік (від 6 до 11 років) |
| - неповноцінність, невіра у свої сили | |
| + ініціативність, цілеспрямованість, активність, підприємливість, самостійність | Стадія 3 - дошкільний вік, ігри (від 3 до 6 років) |
| - пасивність, наслідування зразків, провина | |
| + автономія, самостійність, охайність, воля | Стадія 2 - ранній вік (від 1 до 3 років) |
| - сумнів, сором, залежність від інших | |
| + базальна довіра до світу, оптимізм, прагнення до життя | Стадія 1 - дитинство |
| - базальна недовіра до світу, песимізм, прагнення до смерті |
Рис. 9. Психосоціальна концепція розвитку особистості Е. Еріксона
Виділяють великі кризи (новонародженість, криза З років, підліткова криза 13-14 років) і малі кризи (криза 1 року, 7 років, 17-18 років). При великих кризах перебудовуються відносини дитини і суспільства. Малі кризи зовнішньо проходять спокійно, пов'язані з наростанням умінь, самостійності дитини.
Позитивне значення критичних віків - у переході до нового, вищого періоду розвитку особистості. Мабуть, немає сім'ї, де б не виникали хоч короткочасні конфлікти між батьками і дітьми. Часто повинні в цьому самі батьки, якщо вони не розуміють особливостей психіки дітей, не знають їхніх типових поведінкових реакцій. У багатьох подружжів викликає здивування і гнів дитячий негативізм, характерний для 2-5-літніх малят. Дитина епізодично без будь-яких причин відмовляється підкорятися якійсь вимозі, розпорядженню. Ні погрози, ні навіть фізичне покарання не допомагають. Маля гірко плаче, але стоїть на своєму. Невмотивований негативізм раннього дитячого віку - закономірний етап формування особистості. Маленька людина робить перші незграбні і наївні спроби продемонструвати своє “Я”. Якщо намагатися будь-що “переломити” маля, воно виросте боязким, залежним, слабовільним, не зможе відстоювати свої інтереси. З іншого боку, не можна беззастережно в усьому йому поступатися. Оптимальна “золота середина”: у якихось випадках поступатися, у якихось наполягати на підкоренні наказу, не забуваючи, проте, що і для дитини важливе відчуття власної гідності. Багато батьків знають, що вдовольняти примхи не можна, але часом вони забувають, що примхи дитини можуть бути обумовлені її поганим самопочуттям (недоспала, болить живіт, починається якесь захворювання). Коли все з'ясовується, батьки, намагаючись загладити свою провину, беззастережно виконують усі прохання та вимоги дитини і тим самим стимулюють її примхливість. Щоб не виникало таке хибне коло, необхідно перед тим, як покарати маля, замислитися над причиною його незвичної поведінки.
Часто невдоволення батьків викликають безкінечні ігри дитини, від котрих її важко відірвати. Але ж гра для дитини є тією найголовнішою і важливішою роботою, діяльністю, завдяки якій йде психічний і розумовий розвиток дитини. Багато психологів і педагогів вказують, що люди, позбавлені в дитинстві ігор з ровесниками, залишаються часто малоконтактними, відлюдними і в результаті - нещасливими. Іноді батькам не вистачає медичних знань, наприклад, у маляти нічне нетримання сечі, а батьки, не розуміючи, що дитина в цьому не винна, соромлять, висміюють її, а то й карають. Дитина нервується, озлоблюється.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар