1 лист. 2011 р.

«Проти всіх заборон і обмежень...»

Михайло Грушевський про українську мову

Щоденна всеукраїнська газета «День»
 
«ЛІБЕРАЛЬНИЙ» ІМПЕРАТОР ОЛЕКСАНДР II, ЯКИЙ ПІДПИСАВ ГАНЕБНІ АКТИ ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 1863 ТА 1876 РР.
УЛЮБЛЕНЕ ФОТО М.ГРУШЕВСЬКОГО. ЛЬВІВ 1911 РІК

ЧИЇ МИ НАЩАДКИ?
У дослідженнях М.Грушевського про найдавніший український фольклор, старокнижні пам’ятки й ділове письменство одним з важливих компонентів була саме мова. Опираючись поряд з іншими й на мовні риси пам’яток, Михайло Грушевський відкинув теорію Погодіна про те, що в Києві за часів князя Володимира жили великороси, а не малороси, довів, що «Київський період перейшов не у Володимиро- Московський, а в Галицько-Волинський ХIII ст., потім Литовсько- польський ХIV — ХVI ст.». Це означало, що не втрачалися ланцюжки безперервності української мови, і форми старої мови поступово трансформувалися та органічно заступалися новими, що і в давні (княжі) часи, й у нові мова в нас була одна — українська. Спростовуючи теорії про те, що український народ — це «отрасль народа русского», зіпсована впливом Польщі, та що це ніби новий народ, який переселився в ХI— ХVI століттях в Україну, Михайло Грушевський писав, що сучасний українець — прямий нащадок тих людей, які жили на півдні Руси з Х століття. Найдавніші пам’ятки «Слово», «Літопис Нестора», «Повчання Володимира Мономаха» — «це родоначальники творів малоросійської словесності XVII—XVIII століть. Візьмемо «Слово о полку Ігоревім», досить порівняти мову «Слова» з мовою України, щоб переконатися, що це мова України, та й сам дух «Слова» також споріднений малоросійській словесності, як і чужий великоросійській (дивись думку Бєлінського). Порівнюючи з наступними пам’ятками народної творчості, ми бачимо, що маємо справу з українською думою ХII століття. Візьмемо літописи Нестора, Іпатіївський та інші, та звіримо їх з літописами XVII, чи не складають вони зразків духовної діяльності одного й того ж народу».
І далі М.Грушевський робить закономірні висновки: «Отже, поезія першого періоду Руси була малоруською»; «Таким чином, ясно видно, що Україна була не заблукалою вівцею слов’янства, яка потрапила під згубний вплив Польщі і нарешті знайшла приют і заспокоєння у надрах Росії, а самостійна народність, з задатками державності, розвивалася послідовно і самобутньо, не замкнувшись, як Північ до Петра, а брала широку участь у житті духовному і політичному Західної Європи».
М.Грушевський слушно вважав, що книжна мова ХVII ст. «опиралася також на староруську основу і традиції і була се мова староруська, актова і урядова, мова грамот і судових рішень, Руської правди й грамот ХII—ХIV ст. В першім столітті (пол. ХIV до пол. ХV) вона і в лексиці, й у стилістиці стоїть досить близько до своїх староруських взірців і традицій». Для історії української літературної мови ця думка є дуже важливою. Адже книжна мова ХVII ст. — це вже пряма попередниця, що багатьма граматичними структурами і обрядово-урочистим лексиконом органічно влилася у наступницю — нову українську мову на народнорозмовній основі, з якої постала сучасна українська літературна мова. Уже одне це обґрунтування, теоретичне і доказове, історичної основи, наступності й перспективності розвитку української мови дає підстави назвати Михайла Грушевського найвидатнішим істориком української літературної мови.
Надзвичайно важливою є ідея М.Грушевського про «націєтворчу» роль літературної мови. Світовий, а особливо західноєвропейський суспільно-історичний досвід показував, що нації розвиваються з розвитком національних культур і національних мов. Іншого не дано. Про це Михайло Грушевський писав так: «У наші часи нема вже старих універсальних культурних мов, кожна народність розвиває своєю рідною мовою культурну працю; весь культурний запас зберігається рідною мовою; культурна мова стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування. Від вирішення цього завдання залежить, чи перейде даний народ до культурних націй, чи залишиться на становищі нижчих (minder wertige) народів, що можуть задовольнити власними засобами лише нижчі культурні потреби свого суспільства, а для задоволення вищих потреб вони примушені вдаватися до чужої культури, чужої мови».
ЗНАРЯДДЯ НАЦИОНАЛЬНОГО ПОСТУПУ
За часів Михайла Грушевського мовне питання, як і всі українські проблеми, було надзвичайно болісним. Безперервні царські заборони й утиски, обмеження не тільки вилучали українську мову з ужитку, письма, друку, культури, а й гальмували розвиток української мовознавчої науки, сіяли невіру в інтелектуальні можливості української мови. А тим часом втрачалися надбані попередніми віками мовні скарби, слабо оновлювався і мало осучаснювався лексичний склад літературної мови, затримувалася стилістична диференціація й правописне унормування та кодифікація української мови, через заборони не могли повносило розвиватися стилі, зокрема науковий, офіційно-діловий, конфесійний. Постала така мовна ситуація, коли причина й наслідок переходять одне в одне: українська інтелігенція обмежено користувалася українською мовою, бо вважала її мало пристосованою для наукової сфери, інтелектуального, культурного життя. А вироблення наукового стилю, культурних форм української мови не наставало, бо ця ж інтелігенція ним не займалася. Навіть не всі патріотично налаштовані українці, не кажучи вже про байдужих до національних справ, відчували культурну потребу саме в українській літературній мові, бо ж для хатнього вжитку була «проста» (народна) мова, а для культурних потреб — російська, тим паче що й витворювали російську з нашої старокнижної і наші ж письменники.
Як і його великі попередники — Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов — Михайло Грушевський зайняв чітку позицію: «Справа культурної літературної мови зостається одним з основних пунктів в українському питанні». Літературна українська мова як знаряддя національного поступу, як носій культурних надбань нації постійно була в полі його уваги, наукового зацікавлення, теоретичного осмислення і практичного мовотворення та науково-видавничої діяльності. М.Грушевський намагався максимально розширити функціональне поле української мови, зокрема, власним мовним прикладом: писав українською мовою художні твори, наукові праці, публіцистичні статті, законодавчі документи й ділові папери, організовував україномовні видання, користувався живою українською мовою.
Фундаментально чи побіжно, але завжди по сутi українські мовні питання Грушевський розглядає у наукових історичних, філологічних монографічних працях, таких як «Історія України-Руси», «Історія української літератури», численних наукових статтях у «Літературно- науковому віснику», Записках Наукового товариства імені Шевченка, дискусійних та популярних виданнях, часописних і газетних замітках. Серед них особливо актуальними у свій час (а більшість і досі — через сучасну невпорядковану нашу мовну ситуацію) були такі публікації у львівському «Літературно-науковому віснику»: Нова «пря» про українсько-руську книжну мову (1899. — Т.4. — С.85 — 92); Вiдвертий лист до п.Флоринського (1905. — Т. ЗО. Кн. 5. — С. 70—71); Святе письмо на українській мові (1905. — Т. ЗІ. Кн. 8. — С. 96). Кожна з них — це окрема історико-лінгвістична проблема: історична основа, самобутність, сакральність української мови. Серію статей «Про мову» опублікував М.Грушевський в українській газеті «Рада» (1907, №6, 8, 31, 51, 59, 83, 89). Окремим виданням вийшов збірник статей і заміток «Про українську мову й українську справу» (К., 1907. — С. 17). Цілий спектр україномовних (сучасною термінологією сказати б — соціолінгвістичних) проблем порушив Михайло Грушевський у серії популярних публікацій у газеті «Село» за 1909 — 1910 роки, які потім видав збіркою «Про українську мову і українську школу» (К., 1911. — С. 77). У них ішлося про історію, самобутність і самодостатність української мови, історичне значення її для сучасного розвитку української нації, про «колишню освіту і теперішню темноту» як результат суцільних заборон та утисків української мови.
Особливо треба відзначити з цієї серії статтю М.Грушевського «Не позволяти!», у якій він гостро засуджує і російську Державну думу, і її спеціальну комісію, що була причетна до народної освіти і національних мов, за те, що в їхньому проекті питання про українські школи навіть не ставилося, хоч київський депутат і домагався цього. М. Грушевський писав: «Ухвалили, щоб рідною вчили в ґуберніях балтийських і польських, щоб польською вчили між поляками, латишською між латишами, естонською між естами. Праві підтримали жаданнє, щоб і в школах між людністю магометанською вчили їх рідною мовою: між татарами по татарському, між кірґізами по кірґізькому, між черкесами або чеченцями по черкеському або чеченському. Підтримали і домаганнє представника єврейського, щоб по єврейському вчили в школах для єврейських дітей «въ черте оседлости» себто в тих ґуберніях, де євреям позволено пробувати...Але українцям...не схотіли позволити. Поляки і литовці, латиші й естонці, татари й кірґізи, євреї й армяне нехай мають свою школу, нехай їх діти вчаться рідною мовою. А українцям та білорусам того не позволяти. Нехай далі морочаться з незрозумілою мовою руською. Нехай далі тратять марне роки шкільної науки й виходять у життє темними сліпцями, без знання, без освіти. Нехай нидіють у біді й темноті. Думським депутатам про се байдуже».
М.Грушевський багато писав про українську освіту, шкільну й університетську, навіть запропонував законопроект про навчання українською мовою. Цікавими є його думки про тогочасну мовну практику в українському середовищі й шляхи подолання національного нігілізму. У статті «Мова панська й мужича» М.Грушевський пояснював: «Ті, що не хочуть українського вчення, звичайно міркують так: українська мова мужицька мова, з нею нема нікуди ходу. Панських дітей будуть учити по-панському, а мужицьких дітей по-мужицькому, так панським дітям буде скрізь дорога, а мужицьким дітям — нікуди».
На повну залежність поступу українського суспільства від освіти українською мовою вказав Михайло Грушевський у праці «Освобождение России и украинский вопрос» (Спб., 1907. — С. 174): поки не буде української мови у навчальних закладах, народ почуватиметься на становищі «нижчої, культурно неповноцінної нації». М. Грушевський виразно показав самобутність, специфіку української мови й у публікації «Мова українська і московська». Відгукнувся М.Грушевський і на правописну проблему статтею «До управильнення українського правопису».
ТВОРЕЦЬ МОВИ ЗРАЗКА ХХ СТОЛІТТЯ
Михайло Грушевський був визначним стилістом — теоретиком і практиком. Він бачив і розумів, що в ситуації бездержавності й територіальної роз’єднаності українських земель і заборони української мови (коли, як писав П.Житецький, «з 60-х років минулого віку ми вже не маємо ні одної теоретичної праці, писаної книжною, малоруською мовою», були відсутні життєво-вирішальні чинники для висхідного розвитку української літературної мови. Вона не зможе задовольняти інтелектуальні потреби суспільства, якщо не буде повносило функціонувати в ньому, з виробленими в ній науковим, діловим, публіцистичним стилями.
Щоб готувати український народ до свідомого національного життя, вводити в коло цивілізованих народів, потрібна високорозвинена, поліфункціональна, стилістично розбудована українська літературна мова. І М.Грушевський творив таку мову, обґрунтовуючи потребу українського термінотворення, щоб плекати та розвивати науку українською мовою. Активно працюючи в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, Михайло Грушевський не оминав жодної праці, що стосувалася проблем української мови, шляхів розвитку літературної форми мови, правописного унормування, термінотворення. Він спілкувався майже з усіма тогочасними українськими мовознавцями (П.Житецьким, К.Михальчуком, О. Огоновським, І. Верхратським, А. Кримським, І. Франком, Є. Тимченком, І. Огієнком), захищав позиції українства.
В листуванні з російським мовознавцем О.Шахматовим Михайло Грушевський дуже коректно, але послідовно відстоює національні інтереси. О.Шахматов негативно висловився про граматику української мови С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера («Руська граматика» Львів, 1893, 1907, 1914, 1828), писав у листі до М.Грушевського: «Оживлять эти воспоминания, восстанавливать истинную историю малорусского народа и его духовного развития — вот благодарные задачи для украинских патриотов, которые должны основывать дорогие для их народности права на ближайшем родстве с великорусами, на общих с ними подвигах государственного строительства, сохранивших самую русскую народность, а не сочинении ложных генеалогий, искании друзей на стороне и возбуждении ненависти к братьям» ( Л. М. ).
М. Грушевський у листі від 6. II. 1914 року відповів на ці закиди так: «... По Вашему мнению, для достижения национальных прав украинцам нужно напирать на их сродство с Великороссией, на их заслуги пред государственным строительством России... Намек на поиск друзей на стороне, составление фальшивых идеологий и насаждение ненависти к братьям-великороссам в ваших устах на страницах украинского журнала — это нежелательный козырь для всех врагов украинства, обвиняющих нас в тенденциозном сочинении украинской истории по заданным рецептам... мы обращаемся к вашей покорнейшей просьбе этот финал завершить каким-либо более примирительным аккордом, разве, может быть, то, что вы говорили выше о полном доверии к научным целям авторов и вообще украинских изучений. В этих же целях, может быть, найдёте возможным при корректуре кое-где заменить термин «малорусский» термином «украинский», чтобы не получилось впечатление, будто бы Вы сознательно избегаете и почти осуждаете этот последний термин» (Л.М. ).
Кінець ХIХ — початок ХХ — це знаковий період для історії української літературної мови. В українську словесність прийшли не просто талановиті письменники, а діячі національної культури, інтелектуали, титани думки, пристрасні публіцисти, сподвижники української ідеї, які працювали більше, ніж жили: Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Леся Українка, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Іван Огієнко. Вони не могли вже терпіти ганебних царських заборон і цісарських обмежень української мови, наруги над рідним народом, гнівно відповідали на утиски й цькування, виступаючи з протестами, вступаючи у дискусії й самі організовуючи їх. М. Грушевський не був прямим учасником мовних дискусій, але знаходився в колі їх проблем.
Так, Михайло Коцюбинський у 1898 році виступив у газеті «Санкт- Петербургские ведомости» зі статтями «К полемике о самостоятельности малороссийского языка» і «Русский язык в Галиции» проти газети «Биржевые ведомости», яка заперечувала самостійність української мови. На вшанування з нагоди встановлення у Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському зі східної України українською мовою прозвучало тільки одне привітання: його виголосив Михайло Коцюбинський. Наступне вітання голова полтавської думи перервав словами, що має наказ міністра не допустити українських вітань. Делегат з Харкова Микола Міхновський на знак протесту вітання українською мовою залишив у себе, а голові передав пусту обгортку вітальної адреси, сказавши, що передасть скаргу в сенат. Зал підтримав дії М.Міхновського. Інші делегати мовчки передали обгортки голові і всі залишили зал. Аналогічні протести були на ювілеях Миколи Лисенка та Івана Нечуя-Левицького.
Напруга в суспільстві зростала настільки, що в листі від 12 грудня 1905 р. Михайло Коцюбинський пише Івану Франку: «Ми всі цілком зневірились у щирість та совість крутійського уряду... У нас всі сподіваються лише смертельного бою, у якому або поляжемо, або переможемо... Ми живемо, як на вулкані, або, краще, ми самі той вулкан, жерло якого сліпий уряд хоче засипати трісками і тим спинити вибух». Революція 1905 року змела царські заборони української мови та літератури, але офіційно укази не було відмінено.
Крім політичних причин, дискусії спричинювалися і внутрішньомовними проблемами: станом розвитку української літературної мови та її діалектної бази, рівнем культури українського мовлення, потребою витворювати і розвивати єдину літературну мову для всього українства, хоча реально уже дуже виразно намітилися дві форми літературної мови — східноукраїнська (наддніпрянська) і західноукраїнська (наддністрянська).
ГАЛИЧИНА ЧИ НАДДНІПРЯНЩИНА?
Мовну дискусію 1891 — 1892 років започаткував Борис Грінченко великою статтею «Галицькі вірші», опублікованою у газеті «Правда» за 1891 рік (№8, 9, 10) під псевдонімом Василь Чайченко. Він різко покритикував мову галицьких поетів, які друкувалися в «Зорі» у 1883 — 1889 рр. за надмірність діалектизмів, просторічних та іншомовних слів у їхніх творах. Б.Грінченко твердо стояв на позиції єдиної літературної української мови для всієї України і хотів, щоб галицькі письменники наближали мову своїх творів до східного варіанту. Першим відгукнувся на критику Іван Франко статтею «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» (Зоря. — 1891. — №18), у якій, сприймаючи конкретні зауваження щодо мови творів, відхилив звинувачення у галицькому сепаратизмі. Несхвально поставились до тону статті Б.Грінченка і Павло Грабовський, Леся Українка, Леонід Глібов, Агатангел Кримський.
Іван Франко також був прихильником єдиної літературної мови для всіх українців, визнавав, що є ще великі відмінності, спричинені різними умовами життя: «Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання — будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови». Далі І.Франко відзначає, що галицькі письменники дали в руки читацької громади і «Фауста» Гете, і «Каїна» Байрона, й «Вільгельма Телля» та «Орлеанську дівчину» Шіллера, не кажучи про десятки томів повістей і шкільних книг. В Україні, на думку Франка, тільки старше покоління «не лякається здобувати українському слову нові поля».
Пізніше, у 1907 р., Іван Франко опублікує статтю «Літературна мова і діалекти», в якій одночасно висловиться за східноукраїнський варіант єдиної літературної мови — мову Котляревського, Квітки, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького. У мові цих письменників, скаже Іван Франко, «лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців». Обґрунтував це Франко тим, що це мова «найбільшої маси» українського народу», вона представлена «найбільшим числом талановитих та популярних письменників», «та мова на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у світі».
Тим часом Б.Грінченко продовжив полеміку ще кількома публікаціями. Серед них і «Кілька слів про нашу літературну мову» (Зоря. — 1892. — №15, 16), в якій знову наголошує на єдності літературної мови, на східній її основі й на використанні кращих здобутків західноукраїнського варіанту літературної мови: «Прийшов тепер час, коли мусимо дбати про єдність, про один духовний напрямок, а значить і про одну літературну мову. На це нема чого очі замазувати усякими «галицько-руськими» язиками. Балакання про «галицько-руський» язик — це те саме, що й балакання про особливий «рутенський» язик, і така «рутенщина» є шкідливий нашому спільному ділу, вузький провінціалізм... Помилкою було казати, що ми гордуємо мовними здобутками галицькими. Навпаки!... Все гарне, що виробили та вироблять у мові галичани, ми беремо і братимемо, але не можемо ми брати те, що не вважаємо за гарне».
Мовні дискусії 1870 — 1890 років, 1903 року, 1907 — 1909 та 1912 — 1913 років, окрім суспільно-політичних і соціальних причин, мали й філософсько-стильові. Різна політична ситуація, а відповідно й різна мовна практика, різна діалектна база, розірваність і відокремленість народу спричинили двоваріантність української літературної мови і різний розвиток її варіантів на східних і західних землях України. А тим часом розвиток народного господарства і суспільних відносин, зростання міського населення і, зокрема, інтелігенції, пробудження національної свідомості, відчуття себе єдиним народом людьми і над Дніпром, і над Дністром — все це вимагало перегляду філософії мови, формування єдиної української літературної мови і нової її якості. Мова повинна виходити за межі романтично-історичного та романтично- етнографічного описування селянського життя у позитивістський простір суспільних потреб, соціальних ідей, науки, техніки, виробляти термінологію і описувати та обслуговувати їх. Останнє було більш притаманне галицькій мові, бо вона мала легші умови для розвитку і тісніші зв’язки з Західною Європою. Але проникнення галицьких мовних форм у східноукраїнське мовлення сприймалося в Наддніпрянщині неоднозначно. З цього приводу І.Нечуй-Левицький написав статті «Сьогочасна правописна мова на Україні» (1907 р.) і «Криве дзеркало української мови» (1912), у яких висловив незадоволення галицькими новаціями, що поширювалися в українській мові: «Наші молодші люди начитались галицьких газет так, що по мові зовсім погаличанилися, неначе так завзято падкували коло цієї справи, що аж повиучували ті газети й журнали та їх мову напам’ять... Наші молоді письменники вже одбились од народної мови, живуть в великих містах, стали міськими, кабінетними людьми».
Про зміст другої статті І.Нечуя- Левицького Ю.Шевельов написав так: «Роздратований і гнівний старий Нечуй-Левицький (нар. 1838), втративши відчуття дійсності, не може зрозуміти причин, що викликали зміни в мові. Йому ввижається, що українська мова руйнується чи то заходами галичан, чи то їхнього знаряддя — проф. М.Грушевського (що редагував «Літературно-науковий вісник», «Село» та ін.). А галицька мова, мовляв, дуже погана і антинародна». Ю.Шевельов цитує І. Нечуя- Левицького: «Скрізь в Європі за грунт і основу книжної мови були взяті осередкові мови, маючі в своїх формах і лексиці найбільший район, а не усякі дрібні підмови і чудернацькі говірки, а часом мішанки на краях, межуючих з сусідніми націями». Але все ж частину неологізмів Нечуй-Левицький від галичан приймає: переважно, здійснити, враження, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитися, неможливий.
У полеміку вступили І.Стешенко, М.Левицький, Леся Українка. С.Петлюра. І.Стешенко писав: «Час ішов і Галичина робила вплив і на Україну: молодші українці засвоювали галицькі мовні придбання, бо других не було... Старші патріоти, що тепер, подібно Нечую, ганять мову нашої преси, не створили для України вищої мови, а чим же пресі та інституціям треба було користуватися... силує не Грушевський до сії мови, а його й других потреба вислову духа, — та стихійна сила, перед якою нічого не значить лемент людей, що низькооко хотять затримати нашу націю, для домашнього обиходу, при мові баби Палажки» (Л. М. ).
Предметом особливої турботи Михайла Грушевського був науковий стиль. М.Грушевський, орієнтуючись на наддніпрянську основу літературної мови, активно використовував наукову термінологію, уже вироблену західноукраїнською мовною практикою, справедливо вважаючи, що її формували й представники східної частини України, які друкували свої праці на заході. Коли в 1917 році постала потреба витворювати термінологію для різних галузей науки, то М.Грушевський у тижневику «Промінь» звернув увагу на реальні потреби часу — вчити дітей і дорослих треба негайно — отже, доведеться скористатися тією термінологією, що вже є в українській мові і зафіксована у словниках, передусім у «Словарі...» Б. Грінченка, виробленою у Галичині термінологією і запозиченнями із західноєвропейських мов та російської. Створена 11 серпня 1918 року спеціальна термінологічна комісія при Київському науковому товаристві, як пише Ю.Шевельов, «послухавши поради Грушевського, відразу зазначила серед джерел своєї праці «матеріяли Львівського наукового товариства, галицькі шкільні підручники, праці І.Верхрацького та інших галицьких учених».
Вироблення наукового стилю диктувалося потребою інтелектуалізації національного життя, яка знову ж була неможливою без освіти українською мовою як у початковій та середній, так і у вищій школі. У 1917 році М.Грушевський писав: «Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетських та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі нижчої, «культурно-неповноцінної нації».
Засноване в 1908 р. Українське наукове товариство в Києві з ініціативи М.Грушевського влаштовувало публічні лекції, диспути, конференції українською мовою, щоб призвичаювати наукові кола, суспільні верстви населення до української мови і виробляти загальноукраїнське літературне публічне мовлення.
Історико-мовознавчі погляди Михайла Грушевського, його мовотворча діяльність мали значний вплив на вироблення єдиної української літературної мови (що на той час ще не було таким очевидним фактом, як нині), в якій злилися західний і східний плин мови, на прискорений розвиток і унормування української мови у 20-х — 30-х роках, зрештою й на удержавлення української мови у незалежній Україні. 

Немає коментарів:

Дописати коментар