УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ – СПРАВЖНІ ФРАНЦУЖЕНКИ!

Олександр СІНКЕВИЧ

Саме так вважає мсьє Жан де Круа, який покинув батьківщину заради кохання!

...Відчинивши ворота, він щиро простягнув натруджену мозолясту руку. Потім зніяковів і скинув запорошеного тирсою светра. Адже щойно скінчив працювати в майстерні... Майстерню, будинок, хлівці, стодоли, чи як там краще назвати велику і малу купи усіляких прибудов, мсьє де Круа звів власноруч.

– Квартіра – пльохо! Дом – харашьо!

– Ти б, Жано, поголився, – зауважує його українська «ля фам», яка щойно пригналася з роботи на скутері й відразу заходилася готувати чай, каву і десерт раптовим гостям.

– Не треба’, Інна, натюраль! – з характерним наголосом на останньому складі й зі справді притаманною французам емоційністю зауважує Жано. І додає: – Журналісти – наче повінь: зачиниш двері, то вони через вікна увійдуть...

                  «Я ТОЖЕ ЛЮБЛЮ МНОГО РАБОТАТЬ В САД!»
...Поблизу Ліона, де народився і провів більшу частину життя мсьє де Круа, повінь, як і нахабні журналісти, явище звичне. А от Україна з її незрозуміло-загадковим характером для француза, що вже п’ять років мешкає на Волині, і досі залишається екзотикою:
– Ти любішь свой країна?... Вот!.. Ти смотрішь: чєльовєк прошьоль пять метр і плюнуль... Ідьошь в лєс, а на каждом шагу – бутилька і банка! Ґадіть кругом – ето любовь к Україна?.. Но здесь просто рєшать проблєм – нужно кап дєньґа в карман нужний чєльовєк...

...Цей чарівливий російсько-французький акцент з прононсом і вже виразно французьке «кап» (дати-взяти), таке схоже на рідне українське «хап»... Старий будівельник не добирає слів ані щодо наших політиків, ані щодо свого президента Саркозі, пояснюючи всі «проблєм» тим, що нині і в Україні, і в Європі усі хочуть «кап». Або «хап». Кому як подобається і вдається.

Зрозумівши нарешті наше питання, якого милого він проміняв стабільне життя у Франції на українські реалії, Жано (по-нашому – Іванко) мрійливо відсьорбує чай і зводить очі до стелі:
– О, да, да, Інна!...

Не просто Інну, а Інну Олександрівну (адже працює вихователькою у дитсадку) з паном де Круа познайомив випадок. На другий день Водохреща вона зібралася їхати до Польщі – заробляти на хліб буденний. Чекала автобуса, але зупинився Жано. Відразу запропонував гарячого чаю, а коли розговорилися і пані Цупко сказала, що любить слухати французьких виконавців – Едіт Піаф, Мірей Матьє, Джо Дасена, випадковий попутник зупинив бус і почав шукати касети...

– Почувши, що я працюю в садочку, Жано зрадів як дитина: «О, я тоже люблю много работать в сад!» – розповідає Інна під час екскурсії обійстям, де Жано під лінійку насадив жовту французьку малину, китайські вишеньки, айву, сливи, черешні, груші, абрикоси і яблуньки. – Подивіться на його руки – це руки людини, яка любить землю, любить працю.

«Мої руки є все!» – любить повторювати мсьє Жан, який привіз в Україну із Франції ще дідівські трактори, копачки, сівалки і культиватори. Його день починається з роботи і роботою закінчується. Хоча за невеличкі (за європейськими мірками) пенсію і ренту, що отримує на батьківщині, міг би жити в Україні неначе в санаторії...

                            ЛОВИСЬ, ЖАБО, ВЕЛИКА І МАЛЕНЬКА
– Какой французкій віно знаєтє’?... Божелє?! Нє піть Божелє, пльохо’! Піть Бордо! – полісько-французький Іванко квапиться до комори і вертається з холодною пляшкою червоного. Собі ж до чаю додає кілька крапель української горілки. Такий у мсьє де Круа вечірній ритуал. Зовні він найзвичайнісінький український дядько з мозолями. Якби не вимова і «менталітетте».

– Зрозумівши, що я їжджу до Польщі, аби прогодувати двох дітей, Жано почав тицяти мені дві пляшки горілки. Мовляв, продай і купи щось дітям. Коли відмовилася, змусив взяти гроші, печиво і шоколад. Натомість попросив адресу: сказав, що за два місяці буде в Україні й привезе малим подарунки, –згадує Інна. – Лист від Жано отримала через 10 днів. Він питався наші розміри і що потрібно з побутової техніки.

За два місяці Жано приїхав. Як і обіцяв, з подарунками. Винайняв для Інни і дітей окрему квартиру. А невдовзі його старенький бус загальмував біля будинку батьків Інни Цупко аж... у Молдові. Там мсьє де Круа навчив усю околицю правильно готувати жаб’ячі ніжки й запропонував Інні жити разом. До Любомля вони верталися у травні – будувати власний дім. А восени сім’я вже жила під новим спільним дахом.

– В Молдавій вот тако-о-ой ляґушка! – показує Жано розміри тако-о-ої жаби, яка могла б (якби існувала в природі) потрапити до Книги Гіннеса.

– Менша, Жано, менша, – усміхається Інна, розповідаючи, яку «систему» вигадав мсьє де Круа, аби ловити жаб на теренах колишнього СРСР. Уся «система» складається з вудочки, жилки і... невеликого кавалочка жіночих капронових панчішок. Бо «у жаба малєнькій зуба», і її треба швидко «кап і сюда». Тобто в мішок.

– На жаб’яче полювання ми ходимо всі разом, – каже мадам Цупко, – сусіди ловлять рибу, а ми – «ляґушка»... Згідна, що збоку виглядає трохи дико... До речі, березовий сік Жано лише тут навчився точити. І якось бешкетники налили у банку зеленки. А він приходить, радісний такий, мовляв, подивись, якого гарного зеленого соку назбирав...

Окрім одіозних жаб, де Круа навчив нову родину споживати традиційну французьку городину. Наприклад епінар, рослину на кшталт лободи. А також – усілякі трави, прянощі, салати, «якусь таку» капусту і кабачки, що після варіння перетворюються на... спагеті. З гордістю Жано демонструє ціле намисто торбинок з насінням, нанизаних на шнурочок за алфавітним порядком.

                             «А МУЖ НА ЛОШАДЬ І... ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ!»
Деякі наші запитання Інні Олександрівні доводиться перекладати зі словником, хоча за п’ять років вони з Жано навчилися розуміти одне одного майже без слів. Виявляється, мсьє де Круа в Україні найбільше вразили... діти і село.

– Дєті рукі в карман – і нє дєлать добрий дєнь. Сейчас мєньше пльохо – дєсять лєт впєрьод будєт хуже. Вирастут еті дєті... Оні хотят імєть деньґа, но нє хотят работать... О, в Україна єсть проблєм... Одін работать, а пять ложить в карман. Ето у вас називаться економік. Кто должен імєть дєньґа? Рабочій, сєло. А кто імєть? Бандіт...

...А ми й не заперечуємо. «Єсть проблєм». «Менталітетте», ітіть-калатіть. З голою дупою, на конях, але з мобільником! Цоб-цабе! «Как Франсе одін девять сорок пять послє война!»... Телевізіо-комп’ютеро-мобілє... Жінки, що раком стоять на городі, і чоловік, що ледь тримається за віжки і патякає з таким самим «про жизнь»...

До речі, порівняти українське і французьке жіноцтво запропонував саме мсье Жан:
– Коґда работа – кто работа? Бабушка’, жена, дочь, жена сосєда. А муж на лошадь і – ла-ла-ла!.. Што такоє українскій женщін?... Буряк, картопля, дєті...

Втім у Франції з жінками «тоже льохо». Розманіжилися мадами і не хочуть готувати «натюраль». Давай їм напівфабрикати, які французький Іванко не визнає категорично. У цьому контексті українки тепер, на думку мсьє де Круа, готові француженки. У всьому іншому – «есклаве», рабині. Хоча, за міркуваннями Жано, жінка мусить почуватися «как каролін», тобто як царівна. І це не просто слова.

– Він вважає, що жінка має забезпечити сніданок, обід і вечерю за розкладом. Решта – його, чоловіка, клопіт. І напевно, це правильно, – міркує й собі Інна Олександрівна, згадуючи, як і чому Жано взагалі опинився в Україні.

                                       ДАЙ РУКУ МЕНІ...
...Для мсьє Жана показник людяності – ставлення до братів наших менших. Зокрема до собак, яких він має за звичку підбирати на узбіччях і в картонних коробках на базарі. На його українському обійсті цих кудлатиків різної масті вже шестеро. Найбільші улюблениці – Кікі і Фіфі, яку Каріна, донька Інни, по-українському називає Фіфійкою. Щойно ми увійшли до хати, Жано перепросив за власні сандалі. Ось, мовляв, подивіться: є нормальне взуття, але мені комфортно саме в цих, по черзі понадкусюваних чотирилапою братією. До родинної спілки прийнято і двох муштрованих котів: чорного Бандита і рябеньку Лізу, яка любить вільготний променад поміж псами... Бо, бачте, у Франції навіть безпритульного кабиздоха зазвичай тягнуть до ветеринара – «і нє смотрєть сколько деньґі»...

«Нє смотрєть сколько дєньґі» Жан де Круа і багато років тому, коли приймав на лікування спочатку «чорнобильську» дівчинку Женю, а потім онкохвору Катю. Коли платив за переліт і лікування. Коли «дєлать войну» у французькій амбасаді в Києві і «пісать пісьмо Кучма» через бюрократичну тяганину з візою. Вдруге до Франції Катерину він привіз занадто пізно, хоча й отримав особисту відповідь Леоніда Даниловича...

Нині у Жано троє (дорослих і забезпечених) дітей у Франції і двоє – в Україні. Сьогодні він задарма допомагає сусідам по господарству. Допомагає будматеріалами, бензином, привозить у подарунок побутову техніку. Його не цікавить бізнес – його цікавить земля, робота і Життя. Життя, у якому допомогти – означає віддати...

Джерело

Продажа земли: яд для разоренного украинского села…

03.02.2011   Галина Акимова     Голос.UA 

Согласно Конституции, земля, недра, воздух, водные и другие ресурсы Украины являются объектами собственности нашего народа. Об этом почему-то забывают политики, когда говорят о так называемой земельной реформе. Наделав многомиллиардные внешние долги и разорив село, власть выставляет на торги последний оставшийся у нее ресурс – землю. Эту идею поддерживают злейшие противники – БЮТ и Партия регионов. Единственная политическая сила, которая категорически против – коммунисты.

Мечта МВФ превратить украинскую землю в товар – известна давно. Но перманентные выборы и политическая нестабильность мешали «оранжевой власти» сделать этот преступный шаг. К сожалению, на подобную «реформу» уже почти готова пойти власть нынешняя, слишком быстро запутавшаяся в кредитных сетях Запада.

Особо встревожили наблюдателей слова Президента Виктора Януковича, произнесенные не так давно на бизнес-форуме в Японии. Он призвал японских инвесторов обратить внимание на Украину, напомнив, что у нас готовится широкомасштабная приватизация земли. Ранее Виктор Янукович говорил, что «пакет законов по земельной реформе почти отработан» и будет внесен в парламент после общественного обсуждения.
Сказанное свидетельствует о том, что на Банковой существует мощное лобби, проталкивающее идею торговли землей как «благую весть» для отечественной экономики. Да это и не секрет: практически открыто «проповедует» свободный рынок земли первый заместитель главы Администрации Президента Ирина Акимова.

В то же время Кабмин проявляет более осторожный подход, инициируя создание Фонда земель сельскохозяйственного назначения. Фонд, по замыслу чиновников, будет заниматься сдачей в аренду и продажей земель сельхозназначенния, начиная с 2013 года.

Впрочем, не столь важно, как именно подбираться к пропасти: бегом или крадучись, исход все равно один. И если властям действительно интересно, что думает народ, нужно не имитировать его волеизъявление «общественным обсуждением», а провести национальный референдум с честно сформулированным вопросом: «Поддерживаете ли вы продажу земли в Украине?».

Но проведения такого референдума не допустят иностранные кредиторы. По их мнению, заявления политиков и должностных лиц о том, что «чужим» не разрешат покупать землю, всего лишь успокоительная «настойка», которой потчуют народ, дабы он не поднялся с вилами раньше времени. Более того, даже сейчас, когда официально действует мораторий на продажу сельскохозяйственных земель, около 11 млн. га украинской пашни, по словам лидера КПУ Петра Симоненко, контролируются иностранными фирмами. Это почти треть всех сельхозземель в Украине.

Как только законодательную «форточку» откроют пошире, к тем 3,5 тысячам иностранных компаний, что уже добрались до украинских черноземов, присоединяться сотни и тысячи других акул капитализма. Тягаться с которыми у отечественного бизнеса не будет ни сил, ни опыта, ни финансовых ресурсов.

Ведь, что представляет собой украинское село сейчас? Если до 1991 года насчитывалось 12,5 тыс. колхозов и совхозов, где трудилось 4,5 млн. человек, то сегодня на селе осталось всего 600 тыс. работающих. 5 тыс. сел просто вымерли из-за безработицы. Остальные кое-как выживают за счет огородов.

Обрабатывать землю нечем. У еще живых хозяйств нет денег на новую технику и они «донашивают» старую, уже превратившуюся в металлолом. На Харьковском тракторном заводе из 30 тыс. сотрудников осталось 3 тыс. И вместо 50 тыс. сельхозмашин они собирают в год 200 тракторов.

На животноводческих фермах – пусто. В 1991 г. в Украине насчитывалось 24,7 млн голов крупного рогатого скота, теперь же мы имеем 5 млн. голов. Поголовье свиней составляло 19,6 млн. голов – теперь 5-6 млн.

Крупные аграрные компании, расположившиеся на землях бывших колхозов или собравшие в кучу крестьянские паи, не стесняясь, используют наши ценнейшие черноземы под ходовые на мировых рынках культуры, которые истощают грунт – рапс, кукурузу, подсолнечник, бобовые. Такое хозяйствование уже привело к тому, что в областях, где особо активны компании с иностранным капиталом, образовались пустоши.

Все это результаты «рыночных преобразований» на селе, которые превратили некогда ведущую отрасль народного хозяйства в легкую добычу транснациональных сырьевых магнатов. Чтобы окончательно закрепить этот процесс и сделать из селян батраков, заинтересованные силы лоббируют свободную продажу земли.

И тут, как говорится, лиха беда начало. Стоит лишь сдвинуть этот камень, как, несмотря на утешительные заверения «реформистов», на украинскую пашню накинутся толпы матерых спекулянтов, латифундистов, да и просто бандитов, которые придут за крестьянским паем не с инвестициями, а с битой.

«Продавать землю – нельзя ни в коем случае, это все равно, что сознательно лишать себя будущего, - говорит лидер КПУ Петр Симоненко. – Если крестьянин хочет продать свой пай, который ему бесплатно выделило государство, он должен обращаться в специально созданный государственный земельный фонд. Чтобы там провели рыночную оценку участка и выкупили у него по этой цене. Земля же, аккумулированная в государственном земельном фонде, должна не продаваться, а лишь за определенную плату передаваться на правах аренды аграриям, способным эффективно ее использовать».

Кроме того, чтобы прекратить ограбление села посредниками, Симоненко предлагает возложить на государство соответствующие функции. «Необходимо создать государственную структуру, занимающуюся экспортом зерна. Потому, что сегодня так называемые зернотрейдеры приобретают украинскую пшеницу по низкой цене, а продают на мировых рынках вдвое дороже. Им даже отмена возмещения НДС при экспорте зерна не страшна: прибыли у них колоссальны».

По пути аренды сельхозземель, ограничения продаж и государственной помощи аграриям идут все развитые страны. В Германии, например, арендатор может выкупить надел только после 10 лет работы, а продать не ранее, чем через 20 лет, и то при соответствующем разрешении уполномоченных органов власти. Во Франции запрещено продавать землю на протяжении 12 лет со дня ее получения, в Испании – 10-12 лет, в Италии – 30 лет. В Израиле перепродавать земельные наделы в личную собственность вовсе запрещено. В Швеции такой запрет существует как бы негласно: там землю предлагают для обработки исключительно в аренду. Даже в либеральных Соединенных Штатах продается и покупается далеко не вся земля: самая ценная находится под контролем штата или федеральных властей и в частную собственность не переходит.

Зато в развивающихся странах, которые купились на обещания кредиторов и советы МВФ, картина очень похожа на ту, что мы вскоре сможем увидеть в Украине. Уже хрестоматийным примером «утраченных иллюзий» стала Аргентина, которая, погрязнув, как и мы, во внешних долгах, согласилась пустить на свои плодороднейшие земли иностранные компании.

Ей обещали помочь остаться житницей мира. И, действительно, житницей Аргентина осталась. Но ее мясо и хлеб вывезли в Европу, где цены выше. А согнанные со своих земель крестьяне, еще недавно – преуспевавшие, нанимались к новым хозяевам за миску супа и $3 в день на бригаду. Но и этого транснациональным «рабовладельцам» вскоре показалось много. В итоге, пока сытая Европа и Америка объедались аргентинской говядиной, в стране практически начался голод. Хотите попробовать так пожить?!

«Для жителей украинского села при его нынешнем социально-экономическом положении, продажа земли иностранцам приведет к тому, что они голодные и безработные будут ходить по улицам своего села, но только уже с французскими, арабскими, китайскими, английскими и др. названиями, - говорит Петр Симоненко. – Никто не будет беречь наши земли. А сельское хозяйство, основанное на использовании ГМО, не требует большого числа рабочей силы…».
Что можно к этому добавить? Да, почти ничего. Прав был Марк Твен: земля – единственный в мире продукт, который уже не производят. Лишиться ее очень легко. Но следом за массовой продажей земли, как правило, наступает потеря государственности. Это – уроки истории, которые ничему не учат нашу власть.

Джерело

Двобій світоглядів

Олесь Вахній,   Портал українця

Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений “репортажами і повідомленнями” про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та знахабнілих від безкарності посадовців усіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих видань та гламурних інтернет-порталів, які, попутньо рекламуючи безліч найрізноманітніших товарів, чинять чорну справу морального, духовного та фізичного розбещення й винародовлення українців, поширюючи цю інформацію більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, і навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим і підстаркуватим коханцем, „ведучої ток-шоу”, неспроможні зрозуміти суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні зокрема і світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими, морально розбещеними й духовно здеградованими легше керувати.

Оприлюднений пізно ввечері 09.12.10. на сайті Президента України Указ про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (надалі НЕК) спровокував у мережі Інтернет жваві обговорення зі злостиво-тріумфальними коментарями. Показово, що авторами останніх здебільшого були прихильники легалізації наркотиків та одностатевих шлюбів, особи, які відверто сповідують нігілізм і декларують себе атеїстами, а також нечисельний, проте вкрай галасливий, гурт маловідомих або ж штучно “розкручених” художників та літераторів. Шокуючо-креативна для загалу (проте саме з цієї причини і приваблива для несвідомих і нестійких) форма викладення ідеї або задуму (а чи існують вони насправді?) є головним критерієм “творчої діяльності” останніх.

Як і будь-яка урядова інституція постокупаційної та постколоніальної держави з неочікувано для самих себе формально суверенізованими чільниками та номенклатурою, НЕК не мала належної можливості та чітких і конкретних важелів відповідним чином здійснювати взяті на себе перед суспільством зобов'язання. Перешкодами були недосконалість законодавчої бази, злочинна корумпованість та надмірна забюрократизованість усієї виконавчої гілки влади, політична нестабільність й неприхований тиск найрізноманітніших чинників. Окрім того, в Україні практикується упереджене подання інформації. Щось невиправдано проголошується найголовнішим, інше безпідставно замовчується. Загальновідомо, що той, про кого не знають, для інших не існує. Вимушене маневрування Голови комісії В.В. Костицького позбавляло його змоги належним чином реагувати на більшість негативних, суспільно шкідливих і націєвбивчих процесів. Проте кілька років функціонування (нехай і далекого від належного, а тим паче бажаного) комісії не минули для чесних платників податків даремно. Розпочата в суспільстві дискусія щодо необхідності якщо не заборонити цілковито, то принаймні обмежити в часовому просторі рекламу алкоголю та тютюнових виробів сприяла прийняттю Верховною Радою відповідного закону, який суттєво потіснив продукуючий цигарки й міцні напої капітал. Надбанням громадськості стали й наукові висновки, що дали чітке визначення й остаточно розмежували еротику та порнографію, а також продукцію, яка містить елементи насилля і жорстокості й таку що їх пропагує. Оприлюднений в Інтернеті порадник батькам щодо захисту дітей від шкідливого й платного Інтернет-контенту змусив багатьох із них уважніше поставитись до поведінки власних дітей і захистити їхню психіку від впливу найрізноманітнішого негативу. Поза увагою громадськості залишився чомусь і той факт, що врешті-решт і самі представники великого і середнього капіталу погодились на дискусію та конкретні поступки. Прикладом тому є звернення суб'єктів підприємницької діяльності з проханням надати висновок щодо пропонованої у продаж продукції та видання закритим акціонерним товариством “Київстар GSM” посібника для батьків “Діти в Інтернеті: Як навчити безпеці у віртуальному світі”. Окрім того, здійснювані за зверненням правоохоронців експертизи друкованих видань та відеоматеріалів були дійсно незалежними й жодним чином не заангажованими, що давало змогу суду ухвалювати відповідні рішення.

Прихильники деградації і виродження не обтяжували себе роздумами над мораллю, причинами людського буття, обов'язком і правом. Засоби, до яких вони вдавалися, прагнучи ліквідувати НЕК, викривали їхню справжню мету. Особисте знайомство з багатьма з них, а отже і можливість безпосередньо спілкуватися, дають мені підстави стверджувати, що за гаслами і закликами “заборонити цензуру” криється гріховне прагнення себелюбців “врізатися в пам'ять” (себто гін за дочасною, земною славою). Тим паче, що невдоволені наступом громадськості в цілому й НЕКу зокрема представники транснаціонального капіталу через підконтрольні фонди щедро винагороджували найактивніших і найгаласливіших імітаторів бурхливої діяльності. Лише це і є єдиним і логічним поясненням усіх їхніх дій і вчинків.

Я розумію причини радощів сповідників та ідеалізаторів естетичного дальтонізму, баналітету, найрізноманітніших збочень та безлічі форм непритаманної для патріархальної спільноти деградації. Віднині жоден державний орган не матиме навіть формального права заборонити неповнолітнім та особам з нестійкою психікою (а кількість таких у період нестабільності й суспільних пертурбацій зростає в геометричній прогресії) формувати власний світогляд на основі цілком протилежних Божим Заповідям, національним традиціям і духовним надбанням минулих поколінь засад. Вирядившись у шати “неупередженості”, цинічні матеріалісти потрактують протести віруючих “агресією ретроградів”, а виступи та вимоги шокованих і стурбованих батьків проігнорують (як нерідко ігнорували в минулому та ігнорують нині) аналогічно цинічні правоохоронці та працівники органів юстиції і прокуратури.

Нині сповідники бездушного проте вкрай агресивного матеріалізму святкують перемогу. Що їм до звичного і природнього ритму життя? Проблема захисту культурного та духовного надбання і без того окрадених та зневажених українців їх не турбує жодним чином. Потурання гріховним забаганкам виявилось важливішим. Проте виграна чужими руками битва ще не є остаточною перемогою, а ігнорування правди (себто свідоме небажання рахуватися зі здоровим глуздом) жодним чином не скасовує її. Ліквідація Національної комісії не є остаточною перемогою для прагнучих накинути на шию українцям аркан позанаціонального та позацивілізаційного іга. Історія знає приклади і причини занепаду багатьох цивілізацій. Вседозволеність і зухвала аморальність підточили й обеззброїли перед наступом зовнішніх чинників Вавілон, Єгипет, Карфаген, Грецію, Римську імперію й ацтеків.

Свідомо оминаю розмови й дискусію щодо доцільності або недоцільності підписаного указу. Питання стоїть дещо ширше. Хто поставить надійний заслін пропаганді й культивуванню чужого і непритаманного? Я не маю на це поки що чіткої відповіді, оскільки політична влада показово самоусунулася. Слово за довготерпеливим народом. Чи погодиться він на роль пасивного спостерігача наступу негативу, хамства й толерантного потурання злу й несправедливості? Я на це не маю морального права. Тому й кличу до боротьби інших. Разом — переможемо. Майбутнє за нами! 


Джерело

Переборюючи недосяжне

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Поза межами можливого» Івана Франка в контексті українського визвольного руху.

Ставлення до наших Великих не позбавлене (так було і раніше, так є й тепер) водночас і пафосу, і цинізму. Державні достойники — як правило, не з причин добре усвідомленої актуальності спадщини корифеїв, а винятково з нагоди «круглих дат» від дня їхнього народження — відвідують пам’ятні місця, де жили українські Невмирущі, виголошують біля їхніх пам’ятників красиві патетичні промови. Згодом минає час, не такий вже й великий... І «незручні» ідеї великих наших співвітчизників (а справді великих ідеї бувають, як правило, саме незручними!) тихо відкладаються у далеку шухляду, до наступного іменного ювілею — нашим державним мужам часто ніколи, відволікають політичні та бізнесові проблеми; а їхні експерти (помічники, ідеологічна обслуга), звичайно, читають ті чи інші знамениті твори, добре, буває, їх знають, проте беруть до уваги одне важливе міркування: чи варто, власне, обтяжувати шефа «високодумними» писаннями?

Такі справи і з Іваном Франком. 150-річний ювілей нашого геніального мислителя відзначався воістину широко, за участю найвищих керівників держави (серпень 2006 р.). Проте з цього факту аж ніяк не випливає, що ті керівники гаразд засвоїли справжній зміст тих ідеалів, які для Франка були сенсом його життя: міцна, непорушна українська державність, що зводиться на надійному фундаменті соціальної справедливості; європейський вибір України як найкраща гарантія нашого суспільного та інтелектуального поступу; цілковита свобода розвитку особистості, всіх її духовних, інтелектуальних та фізичних здібностей. Ні, боронь Боже, думки Франка у нас «вголос» майже ніколи не критикують, їх тільки (тільки!) мовчки, цинічно ігнорують. Щоб переконатися у цьому — достатньо уважно прочитати статтю «Поза межами можливого», один із найблискучіших зразків публіцистики нашого Мойсея.

Уперше надруковано цей твір було у 12-й книжці «Літературно-наукового вісника» за 1900 рік. Франко вирішив узяти участь у дискусії (а, вірніше, підсумувати її), що точилася між львівським студентським журналом «Молода Україна» та газетою «Буковина» (Чернівці). Молодь тоді — і це було справжнім знаком часу — хвилювали питання української державної самостійності — чи можлива вона взагалі, а якщо можлива, то, власне, за яких умов? Сам Іван Якович у статті, яка є предметом нашої розмови, так формулює коло проблем, котрим була присвячена його розвідка: «Що значить народне відродження? Які сфери матеріального і духовного життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а які не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне?». Погодимося, що ці пошуки Франка-мислителя, політика, поета — є такими ж насущно-важливими й актуальними для людей нашого часу, як і для сучасників, соратників і ворогів Івана Яковича Франка.

Франко, передусім, задається питанням (зовсім не простим і не очевидним): чи може так званий «здоровий глузд» (або ж, використовуючи вислів самого автора, «простий хлопський розум»), чи, послуговуючись сучасною термінологією, «масова свідомість» бути надійним орієнтиром у визначенні майбутнього напряму розвитку суспільства? Відповідь він дає цілком чітку: «Простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як і загалом у жоднім питанні, що вимагає дрібнішого досліду і ширшої критики». Коли ми, за висловом Франка, «в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо сей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію, ми не міркуємо, що сей розум ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і самообмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже хворих і уломних».

Франко, дійшовши цього висновку, не міг не брати до уваги такий дуже важливий чинник, як консерватизм масової свідомості, її, свідомості, прихильність до усталених, минулих, випробуваних століттями форм суспільного життя (бо інші форми, мовляв, «неможливі»). А тим часом Франко переконаний: «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної й духової, — се не що як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували, як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання».

Від загальних міркувань Іван Якович переходить до політичної конкретики сучасної йому Галичини (а втім, хіба це стосується лише Галичини зразка 1900 року?). Він пише: «Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного становища на друге у прихильників «простого, здорового розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність «жолудкових ідей», — а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійності виточують як першу гармату — ті самі жолудкові ідеї...». «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і задирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесімо його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали». «А післязавтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї — і нічого собі».

До уваги тих, хто мав би звинуватити Франка у такій собі недооцінці ролі економічного чинника. Автор рішуче ставить всі крапки над і: «Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ірsо (тим самим) бути змаганням до визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх». Ось із цієї ідеї можемо простежити зародження вельми впливової течії в українському національно-визвольному русі початку ХХ ст.

Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання — пише Франко — самі собою, із залізною консеквенцією (неминучістю. — І. С.) пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі — покривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». Зауважимо принагідно, що часом здається, що Україна зараз реалізує (вже реалізувала!) другу, похмуру, «кошмарну» частину з альтернативи, викладеної Франком, саме те, що має статися «в противнім разі» — а це, як мінімум, примушує добре замислитися над мірою реальності або ж фіктивності політичної самостійності України. Франко пише жорстко — але це і є ознакою справді великого мислителя.

Проте читаємо Франка далі. «Правда, наші (і не наші) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску — се ж утопія, се неможливість! Головна річ — удержання політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі в долину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й цілій нації буде ліпше. Адже ж коли забезпечений я, мій сусід, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше й тривкіше. Розуміється, так ясно сі панове сього не кажуть, бо тут занадто виразно було б видно їх класовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, і національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як міфічний печений голубець у рот». Ось вона, нищівна франкова іронія! А ще стверджують, що пізній Франко (на початку ХХ століття, навіть раніше) геть зрікся колишніх лівих ідеалів, став мало не «класичним лібералом». Що це, м’яко кажучи, не зовсім так, яскраво ілюструють, на нашу думку, вищенаведені рядки (хоч до марксизму Франко і справді почав ставитися гостро критично).

А ось що було незмінним, непохітним «credo» Франка-борця — це його відданість українській національній ідеї. Це ж саме у статті «Поза межами можливого» знаходимо такі класичні, хрестоматійні рядки: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів».

Пророчі слова...

Що, власне, об’єднує ідеали індивідуальної, особистісної свободи — та ідеал свободи національної? Ця проблема хвилювала Франка все життя. Відповідь у аналізованій статті дається така: «Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого... Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки». Маємо на увазі, читачу — це Франко звертається безпосередньо до нас...

Джерело

Норвегія: як ресурсне прокляття стає ресурсним благословенням

14.02.2011, Лана Самохвалова, УНІАН

Я робила візу для поїздки в Норвегію саме в той час, коли прокуратура проводила обшук в компанії «Магістр і партнери», вилучала документи, щодо обслуговування НАК Нафтогаз в період керівництва урядом Тимошенко.

– Чому ви їдете до Норвегії? – суворо запитали у віконці візового відділу.

– Ця країна виявилася практично невразливою для корупції в енергетиці. Крім того, потрапити у вітчизняне міністерство палива і енергетики практично неможливо, а до норвезького нас запрошують. 

Дівчина у віконці з розумінням посміхнулася і сказала, що завтра я зможу забрати візу.

Ця поїздка журналістів до Норвегії, країни – найбільшого експортера нафти і газу, організована Київським енергетичним Q-клубом, була покликана показати, як можна облаштувати життя суспільства, якщо робити прозорим обіг грошей від видобутку та експорту нафти і газу, а також правильно їх витрачати. Якщо конкретно, нас запросив в Осло Секретаріат організації, яка успішно пропагує і допомагає державам імплементувати певний стандарт в енергетиці. Офіційно він називається «Ініціативи прозорості видобувних галузей», англійська загальноприйнята абревіатура EITI.

«Те, що ви побачите і почуєте в Норвегії, це зразки співпраці уряду, бізнесу і неурядових організацій - це вища ліга, – сказав посол України в Норвегії Олександр Цвєтковтой, який зустрів нас в Осло. – Це країна прозорої нафтогазової і іншої фінансової звітності і повної довіри громадян. Це країна, яка голосує за нинішню владу, незалежно від того, чи підвищує вона податки».

Пізніше, після поїздки, я додала до цих визначень і те, що це країна, в якій немає державного боргу і в якій я так і не виявила на вулиці лексуса, як і жодного разу не побачила по-українськи щільного скупчення мерседесів. Країна, в якій головний видобувник і постачальник – нафтогазова компанія Статойл, а головний інвестор - Державний пенсійний фонд Норвегії.

Обходячи по периметру скромний королівський палац в Осло, я подумала, що міцність монархії завжди обернено пропорційна марнотратству монархії. При збереженні цієї залежності монархія живе вічно. Напевно, міцність будь-якої влади прямо пропорційна її публічності і скромності. Тоді влада теж живе довго, а країна стабільно. Чому ця залежність працює в Скандинавії, і не працює в Україні? 

ЖИТТЯ ПОЛІПШИТЬСЯ ВЖЕ СЬОГОДНІ, ЯКЩО ЕНЕРГОКОМПАНІЇ ПОКАЗУВАТИМУТЬ КИШЕНІ?

Спочатку зазначимо, що для Норвегії велика корупція - це навіть подарунок двох невеликих афганських килимків високому чиновникові. Так, був недавно такий скандальчик, люди були дуже незадоволені. У них поліція реагує на будь-яке розслідування в пресі. Коли б не преса, ми б і не знали, що в нас є корупція, поділилися з нами в організації «Міжнародна прозорість Норвегії». Там, до речі, працюють лише двоє людей. Але як кожна країна, якій вдалося перемогти корупцію і непрозорість, Норвегія небайдужа до транснаціональних проявів корупції. Вона з європейським ідеалізмом, на межі з наївністю, готова ділитися методологією подолання тіньових схем в енергетиці.

Так от один з методів – зобов`язати нафтові і газові компанії регулярно оприлюднювати всі значні платежі, що надходять від нафтового, газового і гірничодобувного секторів, і всіх значущі надходження, які одержує уряд від нафтогазових і гірничодобувних секторів.

Норвежці успішно впроваджують цей стандарт, який називається «Ініціатива прозорості видобувних галузей». До речі, вперше на серйозному форумі в 2002 році про EITI сказав Тоні Блер. А офіс Секретаріату цієї Ініціативи з 2007 року розташований в Осло. «Ініціатива» - це добровільний намір країн оприлюднювати свою звітність. Але після офіційного приєднання до Ініціативи, своєрідного входження в клуб, цей намір стає добровільним обов`язком оприлюднювати всі платежі і надходження компаній нафтогазових секторів. Причому це оприлюднення відбувається по-дорослому, міжнародна аудиторська компанія перевіряє офіційні звіти, які публікують компанії. А громадські організації беруть активну участь у розробці, контролі й оцінці цього процесу. Насправді приєднатися до цієї ініціативи, впровадити цей стандарт дуже непросто. Необхідно, щоб країна подала офіційну заявку, потім подається розроблений урядом план, в якому, – постановка цілей, графік реалізації заходів і оцінка можливих обмежень і перешкод.

– Ця Ініціатива служить запобіжником корупції, вона сприяє притокові інвестицій та міжнародному визнанню. Крім того, вона встановлює дуже довірчі відносини між суспільством і бізнесом, – розповідав нам про переваги стандарту голова Секретаріату Янас Моберг.

– У разі приєднання до Ініціативи ви зможете раз на місяць зустрічатися з міністром палива і енергетики, це передбачено Ініціативою, – продовжував переконувати нас регіональний директор Секретаріату Тім Бітінгер.

– Тім, спершу попросіть нашого міністра дати велику прес-конференцію для всіх охочих, – втрутилася я в презентацію.

– Ви не зрозуміли, – спробував пояснити Тім, – міністр буде зобов`язаний раз на місяць зустрічатися з неурядовими організаціями і журналістами.

– Тім, а якщо наш міністр не захоче з нами зустрічатися? – знову впиралися ми.

– Якщо він пропустить це засідання кілька разів, то країну виключать з Ініціативи. Це буде велика втрата для іміджу України.

– А що вам дало підстави взагалі думати, що українська влада хоче приєднатися до цієї ініціативи? – цікавилися українські журналісти.

– Ви заявили про це.

– Україна заявила про це два роки тому, тоді був інший уряд, – заперечили йому. Зараз все дуже змінилося.

– Тім, ви якщо будете в Україні, поцікавтеся у міністра палива, скільки в нас свердловин, чи всі вони працюють, кому вони належать. Бо ми втомилися живитися плітками в парламентських кулуарах і збирати чутки, катаючись по селах Полтавської області.

- Ми нічого не зробимо без усвідомленого вибору українського уряду, – зітхнув Тім. – Але повірте, такі ж сумніви і така ж невіра були і в експертів, коли ми готували приєднання в Африці, Азії, і проте країни пройшли цей шлях.

Увечері в ресторані Нобелівського центру Тім Біттінгер, показуючи на сусідній з нашим столик, розповів історію:

– Десь рік тому ми сиділи за тим столиком з радником українського прем`єр-міністра з енергетики і обговорювали, як Україна приєднуватиметься до цього стандарту EITI. А потім настав ранок, і український уряд пішов у відставку. Піднімімо келихи, щоб Ініціатива прозорості прийшла до України, і щоб вона була цікава будь-якому уряду.

– А як звали радника прем`єра? – запитала я, піднімаючи келих за українську перспективу цього європейського стандарту.

– Здається, Віталій. (Гайдук? – авт.) Такий був великий чоловік, – змалював Біттінгер.

Тім Біттінгер і Янас Моберг

СТАТОЙЛ: ЯКЩО ПАРТНЕР ВИЯВИТЬСЯ НЕСУМЛІННИМ, МИ РОЗІРВЕМО УГОДИ

Усі наші подальші зустрічі були для мене скандинавською казкою. До норвезького Мінпаливенерго можна потрапити, просто показавши журналістське посвідчення. Я зберегла бейджик, щоб самій не забути як це просто. Журналістів, які цікавляться прозорістю, асистент генерального директора міністерства зустріла на порозі з широкою посмішкою.

– Я не політик, але наші чиновники зберігають спадкоємність і лінію навіть при зміні влади, – представилася нам асистент Генерального директора Мінпаливенерго Гро Анундскаас.

Гро зробила слайд-шоу про те, як працює нафтогазовий сектор Норвегії.

- Рішення, що стосуються нафти і газу, часто приймають спільно Мінпаленерго, Міністерство екології, Міністерство праці, відповідальне за роботу, безпеку, працевлаштування, а також Міністерство рибної промисловості й узбережної інфраструктури. Безпосереднє керівництво здійснює Норвезький нафтогазовий директорат.

Статойл - наполовину державна, наполовину приватна компанія. Під час приватизації була виділена окрема секція, державний орган, який займається інвестиціями і податковими відрахуваннями.

Спілкуючись з нафтогазовими чиновниками, я звернула увагу на зовсім іншу, ніж в Україні тематику розмов. Нафтогазові чиновники не обговорювали питання ціни на газ, і питання порушення ліцензій чи розподілу вуглеводневої продукції. У них немає таких проблем.

– Як видаються ліцензії? На розробку родовищ проводиться тендер. Але ми можемо видати ліцензію певній компанії без конкурсу, але забрати її, якщо вона не виконує умови. Держава може ввійти з своєю часткою в якійсь з проектів, якщо їй це цікаво.

Нам давали зрозуміти, що це не проблема. Справді актуальна тут тематика: якість громадського контролю, з яким безпосередньо пов`язують якість державного управління.

– Кожна галузь має свої геологічний, географічний і геополітичний виміри. Усе залежить від вашого управління, від ваших людей, – посміхнулася на якусь з наших реплік Гро Анундскаас.

Ми з колегами почали сперечатися про те, як подолати суспільну корумповану свідомість, і чи подолали ми цю свідомість у самих себе.

Того ж дня ми поїхали в Статойл, це щось на зразок норвезького Газпрому за профілем, і Газпрому-навпаки за публічністю.

Офіс компанії Статойл

Усе той самий демократичний вхід за одним посвідченням. Знімати, щоправда не дозволили нічого, крім кімнати, де була презентація.

Байба Бубесса, менеджер корпоративної соціальної відповідальності компанії Статойл:

– Чомусь прийнято вважати, що цифри оприлюднювати не можна, це погано для бізнесу. У нас немає проблем з конфіденційністю. Статойл присутній на світових біржах Осло і Нью-Йорка. У 2004 році набув розголосу випадок корупції в Статойл, коли топ-менеджемент компанії дав хабаря в Ірані за полегшення угоди про нафтове поле. І цей випадок був виявлений і поданий пресі самими співробітниками Статойлу.

Усі понад шістдесят компаній, які працюють в нафтогазовому секторі Норвегії, публікують свої звіти і передають їх до Секретаріату Ініціативи. Це утверджує антикорупційну модель управління. З 2005 року ми публікуємо всі наші доходи повністю, всі податкові нарахування, непрямі податки, дохід від нафти, бонуси. Відповідно, всі адміністративні органи теж роблять звіти для EITI, які проходять через аудит. І представники громадянського суспільства, члени багатосторонньої групи, яка створюється при впровадженні Ініціативи, регулярно зустрічаються з урядом. В результаті ті компанії, які ми хотіли бачити своїми партнерами, зараз самі звертаються до нас. Ініціатива - це можливість, спираючись на нафтогазовий сектор, дійсно розвивати країну.

Ініціативу можна поглиблювати, переносити в інші сфери - у транспорт, у будівництво.

– Ви говорите, що не тільки публікуєте всю звітність, а й вимагаєте цього від своїх партнерів. Ми ніколи не повіримо, що Газпром дає чесну звітність. А ви плануєте разом з Газпромом розробляти Штокман. Як ви почуватиметесь, якщо ваш партнер розкладатиме прибуток по таємних кишенях? – перебила я цю нестерпно ідилічну розповідь.

– Ми віримо в чесність партнерів. Але якби ми виявили несумлінність, то припинили б співпрацю, – дипломатично відповіла Байба.

Слухаючи Байбу, я знову зловила себе на абсолютно новому акценті цієї розмови. Про країни, багаті нафтою і газом, часто говорять, як про носіїв ресурсного «прокляття», вважаючи їх нуворішами, що розбазарюють народні багатства. А тут задоволено заявляють про суму податкових відрахувань, і про те, що всі гроші копійка до копійки тягнуть до нафтового пенсійного фонду – Фонд майбутніх поколінь. Мабуть, Норвегія може не думати про поствуглеводневий період, коли виснажаться надра. Вони дуже охайно витрачають і дуже скрупульозно відкладають. Їм буде на що диверсифікуватися.

– Я хочу бути міністром фінансів у цій країні, – напівпохмуро-напівмрійно зауважила наша колега, енергетичний оглядач.

– Ваша проблема в свідомості ваших людей. Але головна ваша проблема – ваші менеджери, – практично повторила Байба почуте нами в Мінпаливенерго. 

ПЕНСІЙНИЙ ФОНД НАЛЕЖИТЬ НАРОДОВІ НОРВЕГІЇ

Зустріч в комісії з етики Пенсійного фонду Норвегії була останньою в нашому скандинавському турне. Пабло Валверде, член цієї комісії розповів:

– Державний Пенсійний фонд Норвегії належить народові Норвегії, його формальний власник – Міністерство фінансів, а керує ним Центробанк. Коли Норвегія в 1990-х роках одержала благословення у вигляді нафти і газу, ми одержали стабільний грошовий потік. І ми зрозуміли, що треба якось правильно розпорядитися грошима, оскільки ми відповідаємо за майбутні покоління. І ми створили концепцію управління цими грошима: ми не можемо ризикувати і ми не можемо заробляти на проблемах інших людей. Тому Норвезький пенсійний фонд не інвестує в ті компанії, які забруднюють довкілля, в компанії, які порушують права людини або виробляють зброю, а також в тютюнові компанії. А також ми не інвестуємо в компанії, замішані в корупційних скандалах. Цим займається комісія з етики. Можливо, ви розповісте нам щось про корумповані структури України?

Журналісти залюбки передали Пабло газети з розслідуваннями щодо РосУкрЕнерго і продиктували по літерах, як це перекладається англійською. (Навряд чи б норвежці інвестували в таку структуру, але для порядку хай знають).

– Скажіть, а як ви відстежуєте несумлінні компанії? – цікавимося ми.

– Ми моніторимо пресу різними мовами.

– А членів вашої комісії з етики не можна корумпувати?

– Як це корумпувати? Ми, члени комісії – публічні люди, я – відомий експерт, дослідник, – щиро не розумів Пабло.

Помітивши наші усмішки, він сам посміхнувся:

– Те, що ви припустили, це щось немислиме.

Пабло розповідав про те, як з переліку інвестованих компаній був виключений «Норільськ Нікель» за недотримання екологічних стандартів. Міністерство фінансів Норвегії тоді написало пояснення про те, як погано промислові викиди позначаються на здоров`ї дітей і немовлят Таймирського півострова. До речі, раніше норвезькі нафтові кошти були виведені з таких великих корпорацій, як корпорація «Боїнг» (за обслуговування американських міжконтинентальних балістичних ракет) і мережа супермаркетів «Вол-Март» за порушення прав трудящих.

– Чому ви так пильнуєте цю політику накопичення коштів? Ви вважаєте скомпрометовані виробництва ненадійними для інвестицій чи дотримуєтеся протестантської етики? – запитала я.

– Важко сказати. Перед створення комісії з етики в суспільстві була широка дискусія. Але нині воно підтримує нашу політику нагромадження коштів. 65% доходів фонду – постійний запас, 35% інвестуються, 5% - робота з нерухомістю.

Ми поцікавилися у Пабло, яким є бюджет країни, щоб порівняти з сумою накопичень.

– Ви повинні поцікавитися у міністра фінансів, – відповів Пабло.

– Що до нього теж легко потрапити? – принагідно поцікавилися ми.

– У найближчі два дні ні, але якщо ви затримаєтеся, то для журналістів... – здається, серйозно турбувався Пабло.

– Ми пожартували, – поспішила я виправити ситуацію.

Ми справді не хотіли слухати міністра фінансів Норвегії. Врешті-решт, має ж бути межа прозорості.

Лана Самохвалова

Фото Антона Антоненка

Джерело

Любомир Гузар: інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі

04.02.2011  УНІАН

Нам бракує таких людей, як Ліна Костенко, таких, що мають візію.

Про це глава УГКЦ Любомир (Гузар) заявив журналістам у Києві, відповідаючи на запитання: «Нам кажуть, що ми трохи запізнилися зі своїм самоусвідомленням десь років на сто, а зараз уже зовсім інші тенденції в світі, і треба думати про себе, як про частину якихось проектів, які виходять за національні?..»

За його словами, як би ми мали досвідчений провід, якогось державного досвідченого мужа, то ми могли б, безумовно, йти набагато швидше вперед. Ми мали й маємо при владі людей, які дивилися й дивляться досить вузько. Недавно Ліна Костенко написала книжку “Записки українського самашедшого”, і поїхала презентувати її містами України. Знаєте, дуже шкода, що вона не робить це двадцять років тому. Ось таких людей, як Ліна Костенко нам потрібно, таких, що мають візію. Не вузьколобих політиків, бо вони мають лише інтереси. Нам потрібен державний муж великого формату. Наприклад, Німеччина. Чому вона так скоро піднеслася після трагедії гітлеризму? Завдяки Аденауерові і Ерхард. Один був з великою візією Німеччини, а другий – дуже поважний економіст. І вони знову поставили Німеччину на карти Європи.

Причому, у дуже короткому часі.

«З кінця XVIII століття – від знищення Січі, від знищення Київської Лаври – ми є поневолені, – продовжує думку глава УГКЦ. – Усі, хто нас окупував, нищили мозок нашої нації, тому я кажу, що наш поворот сьогодні не треба вважати дуже повільним, дуже зацофаним, ні-ні. Бо ми ж не маємо еліти, її знищили, починаючи від так званих куркулів. Що сталося з блискучим літературним відродженням 20-их років? Холодного, Зерова, усіх знищили. У тридцятих роках почали нищити село. Що означало знищити куркулів? Знищити вплив у селі. Нищили всю інтелігенцію, тому не дивуймося, що ми не маємо еліти. Адже еліта – це не є лише піти до школи навчитися читати, писати, трошки думати й мати високу освіту. То ще не є еліта. Еліта – то є власне та інтелігенція, яка не тільки інтелектуально думає, а й серцем думає.

Як приклад справжнього українського інтелігента, патріарх Любомир наводить персону Ліну Костенко:

«Знову повернуся до Ліни Костенко. Ось приклад еліти, справжньої духовної еліти. І таких як вона весь час нищили. Знаєте, часто здається, ми повинні радіти, що після того, як нищили кожного свідомого, ми й так ще стоїмо. Зрозумійте, що інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі. Назвіть мені хоч одного сьогодні великого державнодумаючого політика в Україні. Так, його немає. Не тому, що ми є якісь придуркуваті, просто ще часу не було, аби його виховати» – заявив глава УГКЦ.

Джерело

ВАСИЛЬ ДІДЕНКО: Рідній мові

В.І. Діденко (1937 – 1990)

Я – син трудящих, син Вкраїни,
Що гнала – вигнала панів,
Що має серце солов`їне
І солов`їний в серці спів.

Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року в місті Гуляйполі в родині сільського механізатора. Коли йому виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с.Гаврилівку Іванківського району. З липня 1950 року по березень 1958 року його біографія була пов`язана з Вінниччиною. Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка і закінчив його в 1959 році. Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. В травні 1963 року став членом Спілки письменників України.  Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної "На долині туман".

В своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину – трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок.

13 квітня 1990 року В.Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт „Поховайте мене в Гуляйполі”. 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім.`я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.

 "Я не останній з могікан"
Рідній мові

Мені казав один ханжа,
Що наша мова геть відстала,
Що краще йшла б мені чужа,
Немов до хліба — кусень сала,
Що весь мій поетичний план
Спинитись може напівході,
Що я — останній з могікан,
Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику! Стривай!
Твої слова — старенька ряса.
Я не піду в твій тихий рай,
Я — син Великого Тараса.
Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова — гарна зроду.
Я не останній з могікан,
Я — син великого народу!

Джерело

Українці їдуть - і не повертаються

 09.02.2011  Олесь Коношевич, БіБіСі, Київ

За повідомленнями міжнародної компанії Gallup, яка досліджує міграційні процеси на теренах колишнього СРСР, 15% українців хочуть назавжди залишити свою батьківщину.

За іншими повідомленнями, більше 750 тисяч українців сподіваються виграти право на проживання в США. Про це пише "Газета по-киевски". За її даними, 2010 року стільки людей подало заявки на участь в лотереї Green card. Про зростання кількості українців, здебільшого молоді, які прагнуть виїхати за кордон, говорять і в Комітеті Верховної Ради з прав людини.

За деякими даними, Україна за кількість охочих взяти участь у лотереї Green card опинилася на третьому місці після Бангладеш і Нігерії. Минулого року в лотереї взяла участь рекордна кількість людей по всьому світу – 15 мільйонів. Жереб відбере з них 50 тисяч.

Голова парламентського підкомітету з питань міграції Юрій Гнаткевич сказав Бі-Бі-Сі, що цифра у 750 тисяч українців, які беруть участь у лотереї, цілком реальна, нагадавши, що за даними Світового банку, більше 6 мільйонів українців вже проживає за кордоном.

На думку пана Гнаткевича, простежується тенденція збільшення кількості українців, які хочуть виїхати за кордон.

"Ця тенденція збільшується. Вона пов'язана з економічною нестабільністю в Україні. Люди їдуть не тому, що не люблять Україну, а тому, що життя дорожчає. Особливо щодо дітей – лікування, навчання. Більшість, хто туди потрапляє, прагне там залишитися", - каже депутат.

Українці "голосують ногами"?
Експерти кажуть, що до головних аргументів українців, які бажають виїхати за кордон, можна віднести поширення корупції, неможливість легально отримати високооплачувану роботу, несправедливість в судах, безкарність одних і беззаконня щодо інших.

Називають також хамство і зверхність представників влади, місцевих чиновників, правоохоронців та працівників ЖЕКів.

Депутат Юрій Гнаткевич вважає, що ті, хто хоче виїхати за кордон, - це здебільшого молоді люди, які не можуть знайти застосування своїх сил в Україні.

"Десь третина молодих людей готова там опинитися. Вони не можуть тут влаштувати нормальне життя. Тенденція така, що запрошують або високих професіоналів, або на "чорну" роботу: на вулиці, в кафе, прибиральниками", - каже Юрій Гнаткевич.

Опитування, проведене компанією iVOX Ukraine, показує, що 40% українців готові назавжди полишити Україну, якщо їм заплатять мільйон гривень. Більше того, 8% готові ще й доплатити.
Водночас, як сказав Бі-Бі-Сі заступник директора Міжнародного центру перспективних досліджень Максим Борода, головна відмінність від виїзду українців, приміром, до Росії і в західні країни полягає в тому, що з Росії українці повертаються, а з Заходу – ні, і забирають туди свої сім'ї.

"В Росії є можливості заробляти більше, але інші показники якості життя: вони або такі самі, як в Україні, або навіть гірші. Там суспільство менш толерантне, там система охорони здоров'я, освіти - не кращі, а подекуди гірші за українські. Тому люди повертаються в Україну, але навряд чи вони повертаються з країн ЄС і США", - каже експерт.

Українські Інтернет-сайти дедалі більше публікують рекламні повідомлення різних агенцій, які пропонують допомогу в тому, як виїхати, які країни обрати та як дешевше оформити право не жити на своїй батьківщині.

Джерело

Експерт: У 2060-му українська може померти

10.02.2011   Українська служба БіБіСі

Ситуація з українською мовою викликає занепокоєння фахівців, які передрікають її вимирання з 2060 року, через брак носіїв.

У медіа нещодавно багато обговорювався випадок з дівчиною, яку відмовилися працевлаштувати через україномовність. Оксана Левкова - директор громадської організації "Не будь байдужим", яка зокрема моніторить мовну ситуацію в українських містах.

Оксана Левкова розповіла Бі-Бі-Сі, що у містах української мови стало більше. Та чи надовго?

Оксана Левкова: Української мови, згідно з нашими моніторингами, ставало більше. І це не тільки наші моніторинги, це моніторинги провідних соціолінгвістів, таких, як Лариса Масенко, Ганна Залізняк. Але ви ж розумієте, що завжди значення має загальний тренд і політика, на жаль. Має значення політика в державі.
 
От сьогодні, коли загальна політика змінилася, то вже таких тенденцій позитивних не буде. Якщо навіть тільки київська молодь, 77% респондентів ще 2 роки тому заявляли про потребу володіння українською мовою і про те, що має бути офіційною тільки українська мова, то, на жаль, останній рік соціолінгвісти фіксують інші, невтішні тенденції.

Бі-Бі-Сі: Які саме?

Оксана Левкова: Звуження функціонування мови. Хоча, звісно, є зворотна тенденція. За 2 години я братиму інтерв’ю у хлопця, який працює в агентстві перекладів, і там є мовна школа, - не буду називати цей відомий бренд. І цей хлопець сказав, що в піку теперішній владі вся їхня організація перейшла на українську мову. І не тільки в піку теперішній владі.

Ці хлопці і дівчата, лінгвісти, які викладають англійську, французьку, українську, російську, просто прочитали дослідження тижневика "Коментарі", яке буквально прогриміло в останні три тижні, і зафіксували для себе цікавий факт: що у 2060-му мова помре. Я маю на увазі українську мову.

Бі-Бі-Сі: Тобто, це стане мертва мова?

Оксана Левкова: Темпи русифікації настільки інтенсивні в результаті теперішньої політики Януковича-Табачника, що в дуже багатьох регіонах 50% громадян будуть говорити тільки російською. А це буде вже означати, що мова вмирає.

Бі-Бі-Сі: А чому люди, чому мешканці міст, зокрема, не переходять на українську?

Оксана Левкова: Ви знаєте, є комплекс факторів. Історичні умови, економічні умови, урбанізація, яку пов’язуємо з початком 20-го століття. Про це написані тонни підручників. Річ у тім, що ми, на жаль, все ще маємо постколоніальну свідомість, і молодь її не позбувається чомусь.

Бі-Бі-Сі: Ось, до речі, якщо взяти у Києві, є чимало людей, які говорять вдома українською, є представниками україномовної сім’ї, а на вулиці говорять російською. Це звичка, яку не подолати?

Оксана Левкова: Я хочу зацитувати дослідження Лариси Масенко: за один день активний молодий киянин розмовляє в середньому з 20-ма різними людьми. 10 із них говорять російською, 8 вважають себе двомовними, 2 людини говорять по-українські. А далі іде констатація того факту, що 10-х російськомовних киян 5 підтримали б перехід співрозмовника на українську, бо цілком прихильно ставляться до відродження української мови. Ще двом буде байдуже. А три поставляться негативно, бо є принциповими опонентами українізації.

З двох україномовних киян тільки один перейшов би на російську, але не зробить цього лише тому, що до нього звернулися українською. Розумієте, на жаль, політкоректними і толерантними є україномовні українці і російськомовні українці, в яких здебільшого фіксуємо мовну стійкість. А російськомовні росіяни не переходять на українську. І все це в результаті дає нам – 80% населення України, які вважають себе українцями, не є україномовними.

Бі-Бі-Сі: Ось, до речі, один з прикладів вибіркового ставлення до україномовних у підборі працівників у деяких компаніях Києва, про який розповіла Юлія. Вона родом з Івано-Франківщини. В Києві 22-річна дівчина з вищою освітою шукала роботу. Як вона сама сказала – хоч яку-небудь:

"Я виховувалася в україномовному середовищі і, зрештою, в університеті, в якому я навчалась. Це Національний університет "Острозька академія", нас виховали двомовними. Тобто, україно- і англомовними. І коли я в Києві хотіла влаштуватися на роботу, то, наприклад, звернулася в магазин брендового одягу як продавець-консультант на стажування. З працевлаштуванням була безвихідь, і хотілося мати хоч якусь роботу.

Я подала резюме українською мовою і мала ще при собі англійською. Так вийшло, що я не мала при собі резюме російською мовою. Розмовляємо, те-се, і тут адміністратор питає: "Девушка, вы вообще на русском разговариваете?" І такий тон, здався настільки зневажливим, що хотілося не те, що розвернутися і піти… Я тепер обходжу такі пункти, точки фешенебельні десятими дорогами."

Бі-Бі-Сі: Пані Оксано, як ви це прокоментуєте?

Оксана Левкова: Кодекс законів про працю не дозволяє роботодавцям так ставитись до потенційних підлеглих. Маю на увазі дискримінацію за мовною ознакою, яка, звісно, не може вітатися законом. Навіть є кримінальна відповідальність.

А взагалі ви знаєте, я хочу сказати, що я просто сміюся за кадром останні чотири дні, коли медіа вхопили ось цього хробака, так би мовити, попались на вудку. Річ у тім, що, наприклад, наша організація, яка займається популяризацією української мови в молодіжних середовищах вже 5 років, відстежує такі випадки пачками.

І та Альона Воронова, яка з Одещини приїхала, з якої почалась ця медіа-кампанія, і яку не взяли у Києві офіціанткою на роботу через її принципову україномовну позицію, і ось ця от Юлія з Франківщини. Це випадки явно непоодинокі , це ціла тенденція, повірте. В цьому питанні є два аспекти. Перший – іміджевий, другий – юридичний.

Почну з юридичного: стаття 10-та Конституції України проголошує, що державною мовою в Україні є українська, і держава забезпечує всебічне функціонування в усіх сферах життя цієї мови. Це мав би знати вірменин, який володіє тим кафе, куди звернулась Воронова. Так само стаття 8-ма Закону про мови в УРСР і так далі.

Іміджевий аспект: ви знаєте, що незабаром Євро-2012, і тисячі іноземців будуть у таких кафе, барах, ресторанах. Я не знаю, яку Україну вони застануть тут.

З Оксаною Левковою розмовляла Євгенія Клочко
Джерело

Как защититься от прослушивания телефона

03 Сентября, 2010   СЕГОДНЯ.ua

Системы прослушки от СБУ стоят у всех операторов.
Могут слушать мобилку каждого. Как это происходит, и как защититься.

Нешуточные страсти разгораются вокруг нового громкого скандала с прослушкой телефонов. Представители компании «Интертелеком» заявили о давлении СБУ — якобы спецслужба навязывает этому оператору мобильной связи установку в ее одесском офисе оборудования для перехвата разговоров. Однако по ходу скандала выяснилось, что требование установки оборудования для прослушки записано в украинских законах и оно есть у всех мобильных операторов.

Один из сотрудников СБУ на условиях анонимности сообщил «Сегодня» подробности скандала. «Интертелеком» действительно отказался устанавливать автоматическую систему для прослушки, констатирует оперативник. — Такая система давно функционирует в других компаниях мобильной связи. «Интертелеком» едва ли не единственная компания, где ее не было. Но отказ — дело временное. Все компании связи в Украине работают на дорогостоящем оборудовании, большая часть которого ввезена полулегально. Поэтому сразу после отказа «Интертелекома» с нами сотрудничать, против него было возбуждено уголовное дело по контрабанде». 

«Всем известно, что перед выходом на рынок операторы связи, как и любые предприниматели, должны получить разрешительные документы, — рассказывает источник «Сегодня» в правоохранительных органах. — Но мало кто знает о том, что в этот пакет бумаг входит и документ за подписью руководства Службы безопасности. Для чего это делается? Все очень просто. Оператор не получит подпись главы Спецслужбы, если не согласится на установку прослушки. Конечно, можно поднять шумиху в прессе. Но дело в том, что подобная практика существует в большинстве стран мира. Это один из способов обеспечения безопасности государства». 

В то же время, как официально отмечают в СБУ, они действуют в соответствии со статьей 39-4 Закона «О телекоммуникациях». Именно в нем заложена обязанность операторов закупать и устанавливать оборудование для систем прослушки.

Подтвердили нам эту информацию и операторы. Правда, с оговоркой. Мол, мониторинг телефонных переговоров клиентов происходит на законном уровне и лишь в том случае, если у правоохранителей имеется оперативно-розыскное дело, в котором фигурирует личность данного гражданина. А так же санкция суда на прослушивание его переговоров. 

«В лицензии на вид деятельности, которую получает каждый оператор, прежде чем «зайти» на рынок, прописан ряд условий, — говорит начальник отдела связей с общественностью «МТС Украина» Виктория Рубан. — В том числе оказание помощи правоохранительным органам при осуществлении оперативно-розыскных мероприятий. Аналогичный пункт есть и в статье 39 Закона Украины «О телекоммуникациях». В нем говорится, что купить и установить все необходимое оборудование должен сам оператор. Подчеркну, что подобные вещи происходят лишь в рамках законодательства. У нас есть техническая возможность контролировать деятельность спецслужб в данном вопросе. Поэтому без нашего разрешения оперативники просто не смогут подключиться». 

СХЕМА. Однако, по данным «Сегодня», получить законное разрешение на прослушку можно в отношении практически любого человека. Для этого достаточно сделать некоего гражданина фигурантом оперативно-розыскного дела. Основание для этого может быть придумано любое (например, он важный свидетель, или есть подозрение на причастность к преступлению — а если оно не подтвердится — так кто ж это проверит). Судья обычно санкционирует прослушку, соглашаясь с аргументами оперов. А сам гражданин, которого слушают, может об этом так никогда и не узнать... 

ПОСЛЕ ВЫБОРОВ СЛУШАЮТ МЕНЬШЕ?

Прослушкой в Службе безопасности занимается специальное подразделение. «Сказать, что там все организовано на высочайшем уровне, нельзя, — делится экс-сотрудник СБУ. — Подразделение работает с 8 утра до 22.00 в две смены. «Объектов», как правило, слушают не в режиме он-лайн, а в записи, но кадров не хватает, и делается это часто в ускоренном темпе. Запись расшифровывается, и распечатка передается по инстанциям. Как правило, эта структура задействуется для расследования экономических преступлений, вернее, для их документирования. Но еще во времена Ющенко, который и сам публично подозревал, что его слушают, было создано автономное подразделение, ведающее политикой и политиками. То есть, сбором компромата — кто с кем общается, о чем говорит, и все это пополняет банк данных. Материалы есть практически на каждого. Поступит команда — и не надо ничего искать, сведения всегда под рукой и извлекаются в течение нескольких минут». 

Иногда спецслужба отслеживает переговоры и по ключевому слову (например, по фамилии какого-то человека или названии предприятия). Специальное устройство, которое подключено к каналам мобильной связи, автоматически реагирует на ключевые слова. 

Единственное, что утешает в данной ситуации, это то, что в последнее время число санкций, выдаваемых на прослушку, снизилось. В 2007 году обращений от СБУ было менее 20 тысяч, в 2008-м — уже более 25 тыс. По неофициальным же данным, количество обращений за 2009-й еще выше. По мнению сотрудников ГПУ, эта тенденция объяснялась предвыборной кампанией и активностью СБУ. «Но зато после выборов количество представлений о прослушке заметно пошло на убыль, — говорит судья одного из апелляционных судов. — За шесть месяцев прошлого года я подписал около 300 представлений на прослушку, а за такой же период нынешнего — на треть меньше. Просто многие люди в СБУ поменялись, а новые еще не вошли во вкус и проявляют осторожность».

Кстати, в той же Одессе, где и разгорелся скандал с прослушкой, распечатки частных телефонных разговоров представителей одесской оппозиции регулярно помещаются на интернет­-ресурсах, лояльных к мэру, что доказывает доступность прослушки практически любых телефонов. На одесском радиорынке цены весьма доступны — от 200 гривен за примитивный «жучок» китайского производства. Терминалы для подключения к телефонным каналам открыто предлагаются в интернете по $1500 и выше. Прослушать чужие тайны можно и не приобретая «шпионскую» технику. Такая услуга на «черном» рынке в Одессе стоит от $ 300 в сутки, причем, по заверениям частных детективов, этим «бизнесом» не брезгуют и чекисты. «За 3 сотни баксов они вам предоставят распечатку с любого телефона за сутки», — признался частный сыщик Сергей.

СТАЦИОНАРНЫЙ ТЕЛЕФОН БЕЗОПАСНЕЕ

Жертвами прослушки в Украине становились многие известные люди: чаще всего — политики. «В период так называемого «дела Колесникова» со мной случилась неприятная история. Мне надо было лететь из Донецка в Киев, я вызвала с домашнего телефона такси в аэропорт. Машину пообещали через 15 минут. А спустя две минуты раздается звонок на мобильный, который я не давала службе такси, и мне говорят: «Выходите, авто уже на месте». Я перезвонила в службу такси: там заверили, что не звонили мне, и машина будет через 15 минут. И я поняла, что прослушивается и мобильный, и домашний телефон», — говорит нардеп-регионал Елена Бондаренко, которая в тот период была пресс-секретарем Бориса Колесникова.

«Каждый политик и бизнесмен в нашей стране исходит из того, что он находится в зоне прослушивания, поэтому по телефону лишнего не говорит. Мне неоднократно рассказывали содержание моих телефонных бесед», — рассказывает нардеп-бютовец Святослав Олейник. «Есть комплексы, которые работают, как радиоприемники — можно настроиться на любую мобилку, — объясняет нунсовец Геннадий Москаль. — Мобильный, кстати, прослушать проще, чем стационарный. Чтобы прослушать стационарный, надо, чтобы «Укртелеком» или другая компания передала параллельные сигналы на их станцию (тех, кто прослушивает. — Авт.). Кстати, меня тоже прослушивали. Когда Тиберий Дурдинец был зампредом СБУ, он завел на меня контрразведывательное дело (оно, по закону, не подлежит надзору ГПУ). На какую я разведку работал — не знаю. Вот Ренат Кузьмин — на него такое же дело открыли, он, оказывается, на израильскую работал», — смеется Москаль. «Да нет, всех 450 депутатов никто не прослушивает, — объяснил нам один из нардепов. — Это очень дорогое удовольствие, надо задействовать слишком много людей. Но, при необходимости, можно взять в разработку любого человека».

КАК НЕ СТАТЬ ЖЕРТВОЙ ПРОСЛУШКИ

Проверяйте розетки и подарки и отключайте все телефоны перед важной встречей.

Правило первое: помнить, что ни один, даже самый защищенный телефон не обеспечивает секретности переговоров. Не беседуйте на серьезные темы, а в случае крайней необходимости используйте эзопов язык, малопонятный посторонним. Чтобы удостовериться, что вас таки прослушивают‚ испытайте старый прием: в разговоре с кем-либо запустите дезинформацию и отследите реакцию людей, которые могли бы вас слушать. 

Правило второе: немедленно прекратите разговор, если слышимость не только ухудшилась, но и наоборот, стала лучше, отчетливее — это первый признак, что ваш разговор взят под контроль. Должно насторожить и то обстоятельство, что собеседник внезапно стал хуже слышать, а вы слышите его по-прежнему хорошо. Когда в телефонную линию внедряют «жучок», ее напряжение понижается, причем кнопочные аппараты более чувствительны к таким перепадам, чем дисковые. 

Правило третье: регулярно проверяйте розетки, провода, разводки, распределительные щитки, плинтусы, карнизы, мебель на предмет выявления подслушивающих устройств. Установленный скрытно «жучок» может иметь постоянное питание и работать в качестве ретранслятора бесконечно долго. 

Правило четвертое: самым внимательным образом проверяйте подарки от деловых партнеров, коллег и даже подчиненных. Под видом презента вам могут вручить «шкатулку с секретом», позволяющую держать злоумышленников в курсе всех ваших планов и задумок. Точно так же подозрительно относитесь к якобы случайно оставленным и забытым вещам — ручкам, блокнотам, брелокам и другим мелочам. 

Правило пятое: перед началом важной встречи позаботьтесь об отключении всех мобильных телефонов (желательно и стационарных) и включении фоновой музыки, обеспечивающей помехи для прослушки.
<a href="http://www.segodnya.ua/news/14168710.html">Источник</a>

Джерело

Куди пре владний «бульдозер»?

04.02.2011   Валерій Степаненко

Перша річниця президенства Віктора Януковича

«Різниця між політиками та державними діячами та,
що перші думають про вибори, а другі про державні інтереси»
Вінстон Черчіль

Минув вже рік після того, як в Україні на зміну помаранчевій «наївній» демократії прийшла біло-синя «бульдозерна» партократія, яка упродовж року звела практично нанівець всі демократичні досягнення попередників, вибудувавши жорстку вертикаль влади від центру до районів, «нагнувши» під себе всі суди, починаючи від районних і закінчуючи Верховним та Конституційним, залякуючи суспільство переслідуваннями та арештами найбільш активних своїх опонентів з числа інтелектуалів та опозиціонерів, а також представників четвертої влади.

ПР обумовлює необхідність побудови жорсткої владної вертикалі нагальною необхідністю здійснити економічні реформи (як відомо, добрими намірами часто вимощують навіть дорогу до пекла). Потуги щодо запровадження реформ, хоч і непродумані та безсистемні, і справді мають місце. Але чи можуть вони бути успішними? На жаль, відповідь може бути хіба що негативною. Вже хоча б з причини браку довіри населення до влади, яка аж кишить чиновниками, моральні якості яких є вельми сумнівними.

Особливе «замилування» викликають заяви президента та інших високопосадовців щодо боротьби з корупцією. І це тоді, коли законність привласнення Межигір’я першою посадовою особою держави є вельми сумнівною, свідченням чого є і невиконання Януковичем обіцянки запросити туди журналістів. Не кажучи вже про столичного мера - «космонавта» та його молоду команду, яка, попри загальновизнані, широкомасштабні та системні (Sic!) махінації зі столичною землею, сьогодні почиває на лаврах, а не на тюремних нарах, де вже більше місяця «париться» ворог корупціонерів і колишній міністр МВС Луценко, якому інкримінують буцім-то нанесення шкоди державі (навіть не привласнення з метою особистого збагачення!) на якусь сміховинну для тотально корумпованої країни, де безкарно крадуть мільярдами, суму.

Знову ж таки, влада поводить себе, як слон у посудній лавці, піднімаючи до захмарних висот рейтинг Тимошенко, плутано і непослідовно звинувачуючи її у якихось дріб’язкових для рівня прем’єр-міністра некорисливих злочинах. Бо якби на Тимошенко влада просто не звертала уваги, то її рейтинг міг би вже до наступних парламентських виборів асимптотично наблизиться до нуля.

Тому що за відсутності якихось економічних успіхів та браку довіри з боку населення виграти чесно наступні парламентські вибори партія влади, якою є нині ПР, не зможе, то, швидше за все, будуть внесені зміни до чинного виборчого законодавства щоб проводити вибори вже за змішаною пропорційно-мажоритарною системою з максимальним використанням адмінресурсу на місцях, який, зокрема, дозволив ПР у зовсім «чужому» для неї регіоні, яким є Київська область, захопити на останніх виборах до місцевих рад ледь не 75% місць в обласній раді столичної області (за партійними списками – лише 20%). Звісно, такі вибори не будуть визнані міжнародною спільнотою і на шляху до Європи «бульдозеристам» з ПР буде поставлено шлагбаум. На жаль, цей шлагбаум Європа може поставити не лише перед «бульдозеристами», а і перед пересічними законослухняними українськими громадянами.

З іншого боку, складається враження, що декларації Януковича про його європейські аспірації не є щирими. Вже хоча б тому, що обіцяний ним до Євро-2012 безвізовий в’їзд до країн ЄС (хтось у це вірить?), зона вільної торгівлі чи, тим більше, асоційоване членство у Євросоюзі вимагають від українських можновладців грати за європейськими цивілізаційними, а не власними «бульдозерними» правилами також і на власному полі. Як мінімум, це боротьба з корупцією не на словах, а на ділі, забезпечення верховенства права, проведення чесних виборів, шанобливе ставлення до свободи слова, можливість проведення громадянами мирних зібрань.

А це все якраз є те, що команда нинішнього президента наразі активно поборює. Міжнародна громадськість про це також поінформована. Один лише промовистий факт: за рік президентства Януковича Україна опустилася на 42 позиції у міжнародному рейтингу Freedom House, який відображає стан дотримання свободи слова у розрізі країн.

Тому можна цілком відповідально стверджувати, що за рік нової влади Україна не лише не просунулася по дорозі до євроінтеграції (про євроатлантичну вже навіть не йдеться), а зробила, як мінімум, один крок назад. Що ж до про-європейських декларацій нової влади, то складається враження, що вони проголошуються лише для тимчасового відвернення уваги Європи від «закручування гайок» всередині країни. А коли вже процес самозахоплення влади ─ а саме це мало місце, беручи до уваги абсолютно неконституційне формування коаліції «тушками» в умовах повного підпорядкування судової влади виконавчій ─ буде до кінця втілений у життя, тобто коли у Європі появиться іще одна авторитарно-тоталітарна диктатура a la «бацька Лукашенка», то на довірливо-наївну Європу можна вже буде махнути рукою. Тим більше, що вітчизняні націонал-демократи можуть об’єднатися хіба що за пів години до розстрілу, адже переважна їх більшість любить не Україну в собі, а себе в Україні. Та й розстрілювати їх ніхто не буде, хіба що періодично відправлятимуть найбільш активних на «відпочинок» до СІЗО.

Зрозуміло, що зміна Україною цивілізаційного вектору розвитку вимагає належної ідеологічної підтримки. Саме тому на чолі гуманітарного міністерства, яке мало б сіяти в душах підростаючого покоління «розумне, добре, вічне» поставлено одіозного печерного українофоба, який робить все, щоб «опустити» українську Україну нижче плінтуса та ще й відверто цим хизується. Цей безпринципний агент чужого впливу, попираючи загальнолюдську етику та мораль, робить все, щоб позбавити ненависних йому українців власної історії, героїв і навіть рідної мови. І це лише початок! Уявляєте, що буде після закінчення процесу «закручування гайок»? Не виключено, що тоді за українську мову інтелігентів саджатимуть за ґрати, як це вже було у пріснопам’ятні часи ex-СРСР.

Улюбленою фішкою очільників нинішньої влади, які принципово не ходять на творчі вечори живого класика української поезії Ліни Костенко (їм більш до вподоби «попсові» посиденьки у Яна Табачника і футбол), є Євро-2012, який міг би справді значно наблизити Україну до Європи. Але владоможці пішли так далеко, що намагалися включити і футбольну федерацію країни до своєї «залізобетонної» владної вертикалі, за що були ледве не позбавлені права проводити в Україні цей футбольний чемпіонат. Адже у цивілізованій Європі влада не може втручатися у діяльність спортивних федерацій, які є громадськими організаціями. Тому прийшлося поки що відступити. Це вже не перший випадок, коли Європа дає сигнал українській владі, що на «бульдозері» її в Європу просто не пустять. Першим серйозним сигналом було надання Чехією, країною-членом ЄС (президент Янукович називає цю країну все ще «по-совєтскі» Чехословаччиною) політичного притулку екс-міністру економіки уряду Тимошенко Богдану Данилишину, чим, де факто, всі країни ЄС визнали наявність переслідування з політичних мотивів в Україні та вибіркове застосування правосуддя до опозиціонерів. Та й пересічні українські громадяни у цьому також не мають жодних сумнівів, свідченням чому є, зокрема, і те, що на недавньому ток-шоу “Шустер live” 80% запрошених до студії гостей засвідчили шляхом голосування, що кримінальні переслідування представників опозиції не є боротьбою з корупцією, а власне боротьбою з опозицією.

Безперечно, політика нової влади грає на руку кремлівським ляльководам, які намагається знову включити Україну до сфери свого задушливого впливу, адже вони так сердешну Україну люблять, що ладні задушити її у своїх цупких хижацьких обіймах. Тим більше, що тепер у Москві вже не говорять, як це було прийнято в часи СРСР, про три братні слов’янські народи, а насаджують міфологему про єдиний «рускій» народ, який був розділений загарбниками, так ніби Москва не загарбувала ні Гетьманщину, ні УНР. Московська церква, у свою чергу, просуває в Україні імперсько-шовіністичну доктрину єдиного «руского міра». Так як поділ за національною ознакою християнськими канонами заперечується (у Бога немає «ні елліна, ні іудея»), то московський первосвященик фактично проповідує в Україні міжнаціональний розбрат на релігійному ґрунті. У той же час УПЦ КП зазнає рейдерських атак з боку підконтрольної Москві УПЦ МП, а у самій Росії, де немає жодної української школи, піддаються гонінням українські громадські об’єднання та бібліотека. І це при тому, що в Україні відкрито здійснюють свою діяльність відверто ворожі антиукраїнські партії та громадські організації, значна частина яких спонсоруються безпосередньо з Москви (не обов’язково Кремлем). Якби українська влада навіть дозволила собі косо глянути в бік щойно згаданих вітчизняних агентів впливу Кремля, що, до речі, було б цілком законним, то МЗС Росії надіслало б вже сотні нот, протестуючи проти такої недружньої політики стосовно «братнього» народу. А наша «братія» «мовчить собі, витріщивши очі». Мовчить, бо, певне, знає хто в Україні є справжнім господарем.

Вкотре вже українців намагаються упосліджувати на Богом їм даній землі, переслідуючи патріотів та підносячи на щит українофобів. Це основний підсумок річного правління президента Януковича. А він же планує правити, як мінімум, іще 9 років. А якщо вдало «закрутить гайки», то і довічно. Чи ж мине Україну ця гірка чаша?

Прикро, що в українському національно-демократичному таборі політиків багато, а державного діяча, який би міг їх всіх об’єднати нема, бо без такого об’єднання владний «бульдозер» буде і далі чавити поодинці всіх неугодних.

Джерело

Умикнути Україну… коли почнуть роздягатися жінки…

02.02.2011   Юрій Романюк

Порнографія теперішньої вищої української політики у виконанні головних акторів вже не дивує наших громадян, але починає відверто шокувати увесь цивілізований світ. Провальний візит Януковича у швейцарський Давос тому красномовне підтвердження.

Поки Янукович тішив третьорядних закордонних політиків та олігархів інструкціями, як найкраще «…увікнути…уві…увікути…умикнути …увікнути… …Україну…», байками про весняні квітучи київські каштани і вроду роздягнених українських жінок, інші «кровосісі» що залишилися на домогосподарстві у столиці, вирішили подарувати своїм виборцям чергові «рефформаторські» приколи від команди «проффесіоналів».

Після «тріумфу» введення т.зв. Податкового кодексу, Дімка Табачнік запропонував, спільно з командою «регіоналів», новий законопроект «Про вищу освіту». Ця глибоко інтелектуальна праця «найкращих» мізків регіоналів запропонувала Верховній Раді України скоротити державне замовлення на випускників ВНЗів на 42 відсотка! Тобто, майже на половину зменшити чисельність студентів, що отримують від держави стипендії на навчання! Мета у «кровосісь» одна, скоротити державні бюджетні витрати на…. дітях! Чхати їм на наших дітей. Їхні діти вчаться в Кембріджах та Оксфордах, і ухвалення цього законопроекту на стипендію та утримання за кордоном їхніх дітей жодним чином не вплине! А над нашими дітьми можна й познущатися. Адже, витрати на своє утримання не тільки не скоротили, а як, наприклад, для Генеральної інквізиції, вибачте, прокуратури, у 2011 році збільшили на 82(!) відсотка. На гелікоптер для Януковича, який обіцяв покращити життя вже сьогодні, 17 мільйонів євро знайшли, що дорівнює по курсу понад 170 млн. грн. Ще, понад 50 млн.грн. на облаштування вертолітного майданчика у понад 2 гектари, кошти у держбюджеті знайшли, а для наших дітей на навчання…немає!

Зате, зросте плата за навчання у ВНЗ для усіх студентів. Змінити хочуть і статуси ВНЗ, в залежності від кількості студентів, а не рівня та ефективності запропонованих знань студентам. Києво-Могилянську академію прирівняють, за кількістю студентів, до коледжу. А якусь зашмаркану Єнакієвську бурсу з 6000 студентів реорганізують до статусу університету!

Насправді, відбувається тотальна деградація освіти, культури, духовності, медицини, релігії, тощо.

Повзуче скорочення мережі медичних закладів по всій Україні відбувається в областях з переважно «мертво-німим» регіональним депутатським корпусом. Де за вказівки головної столичної «кровосісі» до голови якоїсь ОДА, місцеві районні клерки з РДА, при абсолютній мовчазній згоді та ганебному мовчазному потуранню депутатів усіх рівнів, влада яка обіцяла покращити життя вже сьогодні, і за двадцять років довести чисельність населення України до… 50 (!) млн. громадян, підло винищує заклади медицини, чим ще більше сприяє опосередкованому, а то й прямому вбивству людей, за відсутності відповідної, адекватної, наявної і доступної безкоштовної медичної допомоги в кожному районі, ФАПу в кожному селі. Відповідно, скорочується й чисельність населення країни. Замість проведення мудрої комплексної державницької реформи медичної галузі, зрозумілої усім громадянам, команда тимчасових горе-«рефформаторів» знищує все збудоване, здобуте і напрацьоване працею десятиліть трудового народу. Натомість, нічого не пропонуючи корисного людям взамін.

Продовження подібного курсу на руйнування держави і катастрофічного погіршення рівня життя громадян, на фоні постійного зростання цін на основні продукти харчування, гречки до 20-25 грн. за кг, бензини по 9-10 грн., газ на 50 %, електроенергії на 30 %, опалення на 30 %, водопостачання на 30 %, тощо, при посиленні неадекватно-агресивного репресивного авторитарно-тоталітарного режиму в країні, неминуче призведе до перейняття народом туністсько-єгипетського досвіду захисту своїх основних конституційних прав і свобод!

На щастя молодь і студентство зокрема вже не мовчать! Вони вже знають як потрібно захищати свої інтереси. Можливо скоро «проснуться» й їх батьки!

А завдання демократичної більшості всього депутатського корпусу Прикарпаття, обласної ради зокрема, відданих виключно своїм виборцям, своєму народові, а не бутафорним і тимчасовим «проффесорам» і «кровосісям», боронити справжні інтереси громади області, не піддаватися на столичні авантюри, примножувати наші здобутки, розвивати медичну галузь, освітянську та культурну ниву, боронити і розвивати релігійну та духовну спадщину наших предків, від заїжджих зайд і пройдисвітів!

Джерело