Арештували у 22 роки
Андрій Білецький родом із Харкова. Закінчив історичний факультет Національного університету ім. Кармазіна. Уперше арештували у березні 2001 року — за участь в акції "Україна без Кучми".
Викладав історію України в школах і вузах. Працював у секторі безпеки великих компаній. 2011-го в під'їзді свого будинку отримав дві кулі — в щелепу і в руку.
Очолював харківський загін "Тризубу" ім. Степана Бандери. Згодом — організацію "Патріот України". Під час Майдану її учасники склали кістяк новоутвореного "Правого сектора". З початку війни на Донбасі Білецький створив батальйон "Азов". Зараз це — полк, налічує понад 1300 осіб. За час війни поховав 32 побратимів.
На останніх парламентських виборах обрався в окрузі №217 у Києві.
Захоплюється боротьбою, боксом, стрільбою. Любить грати в шахи.
Дружина 31-річна Юлія — історик. Весь час займається ресторанним бізнесом у Харкові. Синові Олександру 8 років.
Народний депутат, куратор полку "Азов" 36-річний Андрій Білецький на інтерв'ю приходить з двома чоловіками. Зустріч призначив у столичному коктейль-барі "Срібні ложки" на вул. Басейній. Двоє офіціантів біля входу впізнають Білецького, усміхаються.
У барі — багато живих квітів. Один вазон заплів стіну. Вздовж усього підвіконня стоїть чорний підсвічник із білими свічками.
Замовляємо три пляшки негазованої води. Супутники Білецького сідають через кілька столиків. П'ють каву.
Зараз половину часу проводжу в Києві, — говорить Андрій. — Цього вимагають інтереси полку "Азов". Це питання техніки, озброєння, екіпірування. Останні тижні стало складніше — через наїзд на добровольчі підрозділи. Зачепило й "Азов".
Як і хто наїжджає?
— Зараз це досить злагоджена державна позиція. Зокрема, руками Генштабу. Починаючи з виводу добровольців із передової в рамках секретних домовленостей по Мінську. Надійшов наказ вийти з тилових баз підрозділу полку "Азов", який від 5 травня минулого року безвилазно знаходився на передовій, без жодної ротації. Відійти в Запорізьку область, розташуватися в полі в наметах. Почати рити лопатами третю лінію оборони, як під час Першої світової. Але ми — не інженерні війська. В нас немає на балансі жодного трактора чи будівельної техніки.
Яка мета?
— Щоб люди глибоко й морально образилися. Сподіваються, що після цього або не виконають наказ, або масово почнуть писати заяви на звільнення. Існування таких батальйонів не влаштовує в першу чергу Росію. Частково викликає побоювання на Заході. Під тиском цих двох сил Порошенку викручують руки на перемовинах. Перемагають не державні інтереси, а забаганки Москви і Заходу.
Є абсолютна невіра нашої влади у можливість перемоги. Сподіваються на допомогу західних сил. Але ще жодну війну ніхто ні за кого не виграв.
Ви жорстко критикуєте політику Заходу.
— А що Захід робить? Вся їхня дипломатична політика — це не стільки тиск на Росію, як на нас. Найдикіший приклад — Дебальцеве. 14 лютого ми підписали Мінські угоди-2, приклали карту, де визначили зупинку на позиціях. Уже наступного дня почався наступ, була спроба створити котел, ми втратили величезну кількість техніки, солдат — пораненими і вбитими. Відійшли від Дебальцевого, і Захід сказав: прийміть уже ці позиції.
А зараз ми підступили від села Широкине поблизу Маріуполя, про що домовилися 24 липня.
— Це при тому, що Широкине стало жахом для противника. Сепаратисти там зазнали величезних втрат. Ми контролювали стратегічні висоти.
"Азов" і "Донбас" звідти вивели і замінили на морських піхотинців. Як це позначиться на контролі території?
— Морські піхотинці, з якими ми воювали в Гранітному, досить боєздатні. Але вони погано споряджені. І де стоять? На старих позиціях "Азова" чи пересунуті на 15 кілометрів, за умовами демілітаризованої зони, і фактично не контролюють Широкине? Ніхто не знає.
За понад рік що вдалося в розбудові армії?
— Нічого. Ми навіть не потрудилися скористатися найціннішим ресурсом, що з'явився. Це бойовий досвід людей. Демобілізували 80 тисяч осіб — це дві третини тих, хто має бойовий досвід. Знову опинилися з армією з чистого аркуша. У хлопців, які зараз ідуть на фронт, нульовий бойовий досвід. Через рік знову набиратимемо нових людей, які каліцтвами і смертями набиватимуть шишки?
Яка б мала бути армія?
— Потрібно створити двоукладну. Перший рівень — кадрова професійна армія, яка перебуває в постійній бойовій готовності. Повинна складатися винятково з офіцерів і сержантів із бойовим досвідом. Чисельність — 40–50 тисяч. Це кістяк збройної потуги України. Другий рівень — армія на зразок швейцарської чи фінської. Це територіальна оборона, яка утворюється за допомогою призову на 9–12 місяців. Вона має становити резерв для професійної армії — близько 200 тисяч чоловік.
Скільки часу потрібно для таких реформ?
— Рік.
У Білецького дзвонить мобільний. Він розвертається до двох своїх супутників і каже:
— Сообщите Хорсу, что встречаемся в 18.30 на месте.
— Зараз обсяги бойових дій значно скоротилися, — продовжує. — Але це ні про що не говорить. Росія ж не відмовилася від стратегічних планів на Україну.
Яка зараз мета Путіна?
— В тій чи іншій формі йдеться про ліквідацію української державності. Геополітична мета — відновлення контролю над Східною Європою.
Як вплинуть на ситуацію вибори до місцевих органів влади 25 жовтня?
— Відверто антиукраїнські сили набиратимуть обертів. "Опозиційний блок" у залишках Донецької області набере відсотків 70. Потім це використовуватимуть Захід, Росія і сама влада, щоб говорити: там такі люди, треба шукати компроміс. Все це — за рахунок України. Весь цей час ніхто не займався людьми на Донбасі, у східних областях. Тому їхні симпатії частково на боці "Опозиційного блоку".
Що з тими працівниками СБУ, які брали найактивнішу участь у знищенні Майдану, викраденні та вбивствах активістів, зливі Криму й Донбасу? У харківському регіоні вони отримали підвищення. Тепер їхня діяльність направлена проти "Правого сектора" й добровольчих підрозділів. Водночас фінансові схеми Партії регіонів у Харківській області продовжують існувати. Переправляють гроші в Росію, за які формуються сепаратистські загони. Це все "кришують" працівники СБУ.
Президент наполягає на особливому статусі для Донбасу. Які тут небезпеки?
— Це дасть можливість називати злочинців не сепаратистами, а депутатами. А вбивць — не терористами, а міліцією, як уже зараз їх іменує генерал Олександр Розмазнін, заступник Муженка. Вони вбили п'ять тисяч наших солдатів. Тепер ми з ними будемо разом патрулювати.
Розмазнін заявив, що на кордоні з Україною стоять 52 тисячі російських військових. Є імовірність повномасштабного наступу?
— У Росії — величезна, хоч і не скажу, що боєздатна, армія. Її треба ганяти, щоб тримати в тонусі. Широкомасштабний наступ може початися будь-коли.
РОМАН КОВАЛЬ, ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСТВА (уривки)
Профанація слова, девальвація дії
26 липня 1995 р., Київ
Скільки
слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну,
вільну, суверенну, непідлеглу, “ні від кого не залежнує! Оці
прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не
додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній
символ - “Самостійну Україну”. Хіба треба до слова “самостійний” ще якийсь прикметник?!
Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність - їм не вірилося, що у слові “самостійна” все є.
Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!
Бо незалежність Японії є самозрозумілою.
А у нас, українців, ні. Говоримо “самостійнає, а про себе: “не зовсім ще”. Стверджуємо гордо: “Ми - велика нація”, а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: “Соборна Україна”, а подумки згоджуємось на сучасні кордони.
Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних - і беззмістовних! - слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.
А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.
І захотів її.
А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова “українська соборна самостійна держава” “дещо” інший зміст?
Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.
А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом - і гнобителя, і гнобленого.
Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!
Замість будувати силові структури - переконували ворогів бути хорошими, не стріляти “в своїх братів і сестер”, не бити кийками “своїх матерів”.
Замість будувати каральні структури - закликали: “Обнімімося, братаймося!” і переконували ворогів любити Україну, “нашу спільну неньку”. Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!
За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.
Вони навчилися говорити і нічого не казати.
Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.
Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.
Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?
Сьогодні вони продовжують - хоч час вже помовчати! - повторювати затріпані слова про “суверенну, самостійну, вільну Україну” і необхідність економічних реформ, які “все вирішать”.
Вони п'ять років говорили, що “час працює на нас”. Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів!
Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада “ні від кого незалежної України” запропонувала кийки та газ - на голови “братів та сестер”. І била так немилосердно, як і в 1988 -1989 рр., здається, навіть жорстокіше.
Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.
Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).
“Час працює на нас, - лагідно повторювали вони, - все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.
Головне - зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас”.
Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? - якщо час працює на нас?!!
Колишні авторитети.
Майбутні марґінали.
Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.
Актори, актриси, акробати, еквілібристи...
Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.
Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.
Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші - не дай, Боже! - не обпеклися.
Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!
Головне ж - мир.
А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне - мир?!
Значить, не мир - головне.
Головне - свобода.
Головне - Самостійна Україна.
Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!
Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а “ми не готові до такого розвитку подій”.
Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!
Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, “щоб справа не загасла”, то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.
Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони - за складом свого характеру - не здатні.
Повною протилежністю в цьому - найголовнішому! - питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.
Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей “дехто" не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні - і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!
Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: “Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС - ред.)... Але доля розпорядилася інакше”.
Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер - коли не вийшло бути Президентом України - готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні - в тих же Сполучених Штатах Америки.
Якщо доля його змусить емігрувати, то він - як тільки отримає громадянство “нової Батьківщини” - відразу включиться в політичну боротьбу - спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.
Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.
Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!
Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!
Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.
Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. І він відчув це. І швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. І пішов “вершити” політику в передпокої ситих і владних.
На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих - початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.
Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.
Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.
і нам тепер треба починати спочатку.
Політика “малого” зла
3 липня 1995 року, Київ
Під
час виборів Президента України 1 грудня 1991 року галичани віддали
перевагу Чорноволу перед Кравчуком. Під час виборів Президента 1994 року
вже Кравчук вважався меншим злом і Кучма майже не набрав голосів у
Галичині. Минув рік, загострилася боротьба за владу між Головою Верховної Ради Олександром Морозом і Президентом Леонідом Кучмою. На цей раз галичани вже Кучму оцінювали як менше зло і вся Галичина щиро бажала йому успіху в боротьбі проти “комуніста” Мороза.
Якщо завтра постане альтернатива Олександр Мороз чи Петро Симоненко, то галичани меншим злом вважатимуть “демократа” Олександра Мороза і під час його приїзду до Львова влаштують бурхливі овації з квітами - як свого часу Чорноволу, Кравчуку, Кучмі. Може ще й булаву піднесуть.
Куди приведе такий шлях?..
Питання друге. Чи підніме хтось повстання проти влади, якщо та відбере у нього курку, через тиждень качку, а через місяць - бичка? Далі ремствувань на несправедливість, здається, справа не піде.
А якщо руйнують села і міста Батьківщини, нищать твоїх рідних, то що тоді? Власне, на це питання відповів вже Шаміль Басаєв, який став героєм чеченського народу.
З малим злом важко розпочати боротьбу, бо його можна перетерпіти і воно поширюється. З великим злом боротися легше, бо відступати вже нікуди.
Народ не повстане, якщо в України відберуть частку незалежності, наприклад, закордонні активи, будинки посольств і консульств, Чорноморський флот, берегову інфраструктуру Севастополя, сам Севастополь, тактичну, а потім стратегічну ядерну зброю, газосховища тощо. Народ підніметься лиш тоді, коли в нього захочуть відібрати все. Якщо ворог збройно нападе на Україну.
Росія це розуміє, тому обрала стратегію малих перемог: самостійність забирає у нас частинами - під заклинання у вічній дружбі. Росіяни вже й назву придумали цій стратегії: м'яка інтеграція України в Російську Федерацію.
Для українців йти шляхом вибору малого зла - це політична смерть. А саме цей шлях обрали українські демократи. До цього змушує їх страх перед великим життям, страх перед небезпекою, яка може позбавити їх комфорту.
Страх встати на повний зріст, страх натиснути на гашетку. Страх покласти на кін все, в тому числі життя своє і рідних. Цей ганебний страх не тільки змушує орієнтуватися на менше зло, а й змушує зображувати зло як добро.
Орієнтація на Захід справді незрівнянно менше зло, ніж орієнтація на Росію. То що, підтримуймо Кучму - він нас покладе під “цивілізований” Захід, що пахне парфумами “Діор”, а не під смердючу варварську Росію, яка зґвалтує і не подякує?! Чи може захищатимемо честь до останнього?
Але ні, демократична братія вирішила оспівувати американського ґвалтівника та його інвестиції під жорсткі політичні умови позики - оці удавки Міжнародного валютного фонду. Демократи аж вивертаються, зображаючи менше зло як добро, зображуючи насилля над Україною як акт гуманітарної допомоги. Згадаймо хоча б шантаж США з приводу ядерних ракет. З уст удовенків та кучм ми довідалися як добре буде Україні, коли її поставлять на коліна.
Що ж робити?
Не орієнтуватися на менше зло. Зло будь-яких масштабів є злом і треба бути в опозиції до нього постійно, не шукати сенсу чи доброго знаку в зменшувальних прикметниках, а рішуче протистояти йому.
На жаль, політика “малогоє зла продовжує бути визначальною як на українському Олімпі, так і на підході до нього - в стані демократичної, насправді американської опозиції.
Орієнтація на менше зло, введена в ранг як державної політики, так і політики опозиції, хитрування, зважування, вимірювання зла безперспективне - це політика неповноцінних, яка ніколи не приведе до перемоги. Нам треба рішучих українських політиків, не боязких, наступальних, нам треба не політичні крамарі, конформісти, ґешефтмахери - торгівці своїм ораторським умінням, а ідеалісти, які виборять Україну Миколи Міхновського.
Чи не запізно приходить прозріння?
Серпень 1994 року, Крим
Як би хотілося написати тільки для українців,щоб ніхто - ні жид, росіянин - не міг встромити свого ока і прочитати те, що пишеться не для нього!
Написав я перше речення статті: “Головною нашою проблемою є брак патріотизму в широких верствах українського народу” і раптом згадав, що ця думка, майже тими ж словами, вже була висловлена на початку століття Миколою Міхновським. “Головна причина нещастя нашої нації, - говорив він, - брак націоналізму серед широкого загалу”.
Отже, століття завершується, нещастя українського народу продовжуються і причина їх лишається незмінною - вона в самих українцях, в їхній готовності бути рабом.
Мільйонам українців байдуже в якій державі жити - російській, українській чи американській. Доцільність створення української держави для них визначається тільки економічними принадами. Якщо українська держава забезпечить їх високим рівнем добробуту - нехай буде українська держава.
Якщо більше ковбаси запропонує Росія - люди потягнуться до неї.
Невже ми, українці, з'явилися на цей світ лише для того, щоб перетравити і пропустити через себе тонни ковбаси, горілки і пива? Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою?
Небагато українців навколишній світ оцінюють крізь національну, державницьку ідею.
Серед моря “капусти головатої” відчував себе і “один козак з мільйона свинопасів” Тарас Шевченко, який за власним зізнанням так собі “пари не знайшов”.
“Бути голосом, волаючим в пустині без відгуку, невесело”, - так оцінювала своє перебування серед малоросійської пустелі велика Леся Українка.
“Вмира без відгуку мій крик”, - луною озивався Олександр Олесь.
Чи творчість їхня не доходила до народу чи народ виявився байдужим до своїх пророків, але факт лишається фактом: маси тільки чули про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, але не знають їх. Що вже говорити про менш відомих національних героїв, які так і не стали національними авторитетами?! Міхновський, Болбочан, Липинський, Донцов, Стус, Ліна Костенко лишаються незнаними.
Як достукатися, як донести національну правду до тих, хто не слухає, не читає, не хоче знати нічого свого? До тих, кому чуже рідніше? До тих українців за походженням, які захоплюються героями чужих, ворожих народів - Леніним, Сталіним, Жуковим, Шварцнеґером, Пугачовой, Сталоне?.. До тих, кому ближче зрадники України, ніж її герої?!
Однією з причин поразок національно-визвольного руху є те, що в нашому, українському таборі завжди була присутня зрада.
Що лежало в основі цього феномену: невіра у власні сили, надмірна любов до чужого чи страх перед небезпекою, яку ніс ворог? Очевидно, і те, і інше. Але в першу чергу - відсутність патріотизму. Людині, позбавленій ідеальної чесноти вболівання за рідний край, значно легше зрадити цей край. Оскільки в такій людині розвинений потяг до матеріального, то якщо їй запропонують достатню винагороду, вона залюбки зрадить.
Винагорода - справа приємна і людина, зациклена на матеріальному, з нетерпінням чекатиме її, навіть наближатиме ту щасливу мить, коли окупант оплатить чергову зраду.
Зрада прийшла в Україну з верхів.
Місцевих, провінційних лідерів чи не перших спокушали зрадити Батьківщину, обіцяючи наблизити до передпокоїв “справжньої” еліти.
Наш національний герой Іван Мазепа таки служив поневолювачам - спочатку в королівських передпокоях Варшави, потім царських, московських. Павло Полуботок під час Полтавської битви зрадив Мазепу, який підняв антиросійський прапор національно-визвольного повстання. Потім Полуботок продовжив справу Мазепи, але вже було пізно. Влітку 1917 року майбутній полководець Симон Петлюра доклав зусиль, щоб не було української армії - в найвідповідальніший момент на З'їзді українських вояків він став на бік москвофіла, руйнівника української армії В. Винниченка проти Миколи Міхновського, будівничого українського війська. Через півроку Петлюра продовжив справу Міхновського, але час був втрачений: війська Муравйова стояли під стінами беззбройного Києва.
В наступні роки українці в лавах совєтської армії, НКВД, стрибків, Спілки письменників України, КГБ громили українство, нищили українців-самостійників.
Українець Ярослав Галан боровся проти українського націоналізму - визвольної ідеології українців.
Українці підняли руку на своїх братів по зброї - Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського, провідників протибільшовицького підпілля Волині Куца, Шульгу і Шубського, убили юних націоналістів Гадуса, Федіва та інших.
Українець Богдан Сташинський вбив українських лідерів Ребета та Бандеру, а потім покаявся.
Операцією знищення Романа Шухевича керував українець.
“Ці вбивства, - за словами Олени Теліги, - це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації!”
В 60-ті роки ХХ ст. Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Леонід Кравчук, Михайло Косів, Іван Білас громили ОУН-УПА, українську церкву.
Нині вони виступають за українську державу. Чи не запізно прийшло прозріння? І чи прозріння це?!
А скільки українців до останньої краплі крові боролись проти своєї Батьківщини?!
Хотілося, щоб слово “зрада” і “зрадник” ніколи не вживалися до українців. Для цього треба, не очікуючи громадського осуду, карати всіх відступників від України, карати жорстоко, так, щоб у других відбити спокусу зради.
Українських же героїв та їхні подвиги треба славити, романтизувати, ідеалізувати.
Вірю: прийде козак, який кине зерна, що зійдуть і в пустелі!
Оспівуймо українське насильство!
Серпень 1994 р., Крим
Чому
значна частина людей, насамперед молоді, захоплюється фільмами, в яких
пропагується насильство? Чому юнаки і юначки радіють, коли бачать як
парує кров, висловлюють захоплення, коли удар виявляється смертельним?Чому вони хочуть бути схожими на тих, хто вбиває? Відповідь проста: світ шанує сильних, тих, хто зверху, тих, хто може вбити. А молодь хоче бути сильною, хоче бути зверху. Тому вона дивиться американські та російські фільми, які вчать бути зверху.
Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема.
А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію?
Досить наголошувати на гостинності, доброзичливості українців. Не треба говорити, що ми не вміємо нападати першими!
В історії українського народу є прекрасні епізоди перемог над ворогом.
Згадаймо криваві перемоги Хмельницького, Виговського, Сірка, Болбочана, Шухевича... Невже не можна зняти фільм про перемогу Івана Виговського над росіянами під Конотопом, про визвольні походи Сірка і Болбочана на Крим, про Перший Зимовий похід на окуповану росіянами Україну, про отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва, серіал про Холодноярську республіку, про Українську Повстанську Армію?! Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати Гонтою, Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-”визволителю”, випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..
Досить сліз, плачів та самогубств за Україну! Поки не втопилися в сльозах, творімо український кіноепос, оспівуймо українську героїку, яка пробудить навіть у зросійщених українців гордість за славну силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити подвиги попередніх поколінь.
Якщо ми дійсно хочемо української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!
Пригадую епізод з книги “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, коли повстанці впіймали жида-чекіста “Йослика”, який відзначився масовими вбивствами українських селян. І ось тепер прийшла його черга - він потрапив до рук батька забитого ним сімейства. Юрій Горліс-Горський до подробиць описав як повстанець жорстоко катував жида і, врешті-решт, закатував його. Горліс-Горський знехтував т. зв. пристойністю і не поставив три крапки, де інші, менш мужні автори, сором'язливо обривали розповідь.
Сучасні автори, кінорежисери та сценаристи повинні зрозуміти, що їхнім обов'язком є не тільки довести неминучість кари ворогам України, а й описати як ця кара здійснюватиметься. Потенційний ворог, побачивши сцену мордувань “Йослика”, здригнеться, уявивши себе на його місці і задумається: а чи варто себе підставляти під небезпеку розплати?
На жаль, “Холодний Яр”є Горліса-Горського - виняток. Сьогодні пересічний житель України має можливість переглянути фільм чи книгу, яка прославляє зрадників України, в ліпшому разі - апологетизує українські жертви, мазохістські оповідає про страждання українського народу, голодомори, ледь не радісно виставляє напоказ наші виразки, хвороби, нещастя... І тільки деякі українські видання, такі як “Незборима нація”, “Шлях перемоги” та деякі інші прославляють героїку українства, виховують у юнаків потяг до зброї, романтизують пролиття чужої, ворожої крові. А фільмів на таку тему зовсім немає...
Без насильства України не побудуємо. Ніколи ворог із доброї ласки не віддасть те, що завоював, за що проливав свою кров.
Після того, як ми силою заберемо у ворога Україну, боротьба не завершиться, адже після кожної окупації лишаються постколоніальні проблеми: агентурна мережа, залишені напризволяще колаборанти, сексоти, продукт російської колоніальної системи: злочинці і збоченці.
Якщо своєчасно не включити червоне світло, злочинна біомаса радісно підніме голову і дасть вихід своїм бурхливим кримінальним схильностям.
Щоб був мир і спокій, щоб даремно не проливалася кров, біомаса повинна бути втихомирена. Вона повинна боятись. Насилля над нею - гуманний акт.
До того ж, насилля дисциплінуватиме й інших.
Справедливе насилля будує, організовує, творить. Без нього прогрес неможливий. Насильством будувались всі держави і на ньому вони тримаються. Україна не повинна стати прикрим винятком.
Немає коментарів:
Дописати коментар