Брат за брата (Проект соціальних журналістських розслідувань)
Українські військові у зоні бойових дій чи не щодня ризикують життям, намагаючись захистити нашу країну. Однак замість подяки від держави часто отримують покарання, як от колосальні штрафи замість і без того дріб’язкової зарплатні. Адже виявилось, що за втрачене у бою державне майно солдат має заплатити з власної кишені, та ще й у п’ятикратному розмірі.
Про це йдеться у сюжеті проекту соціальних журналістських розслідувань «Брат за брата» (щосереди о 22:05 на телеканалі ZIK).Прикордонник Сергій Майко пройшов Афганістан і війну у Нагірному Карабасі. Здавалося б, на його вік досить бойових дій. Та все змінилося з першим пострілом на Донбасі. Спостерігаючи, як полум’я війни шириться сходом його країни, всидіти вдома прикордонник довго не зміг – зголосився добровольцем. За весь час у відпустку додому вдалось сходити лише раз. А повернувшись на передову, дізнався: у них з дружиною буде дитина. Та радість від такої звістки уже незабаром змінить праведний гнів.
Демобілізувавшись, глава сімейства дізнається: замість того, щоб витрачати зароблені на війні копійки на підгузки дитині, він мусить шукати гроші, щоб віддати державі борги.
«Разом із нашою кухнею у мене згорів казанок. Півроку мене ніхто не питав з чого я буду їсти. Та по приїзді сюди виявляється, що я маю його втрату оплатити у п’ятикратному розмірі», – обурюється Сергій.
З’ясувалося, що за втрачене під час служби державне майно солдати мають платити зі своєї кишені. І байдуже – речі згоріли під час обстрілу чи просто стали непридатними для вжитку.
«Дали каремат. Я з тим карематом маю повсюди носитися. Взимку кілька разів було таке, що я відривав його від землі, бо він примерзав. Добре, що від мене щось залишилось, а не від того каремата», – каже військовий.
Винятків і поблажок немає. Лише у прикордонному загоні, де служив Майко, таких жертв турботи держави про своїх захисників назбиралось щонайменше 12. Й платити доводиться буквально за все, навіть за гумові чоботи.
Та якщо на ринку ті ж таки «гумаки», які видаються бійцям, можна купити за якихось півсотні гривень, то держава вимагає компенсувати втрату за ціною вищою в 10 разів. Тож по поверненню з фронту борг декого із бійців складає близько тисячі гривень. А це майже половина їхньої місячної зарплатні.
«Ми ж були на війні, а не на прогулянці! Це не така велика нажива, щоб так себе соромити!», – обурюється іще однин солдат – Ігор Ховський.
У своїй педантичності і скрупульозності військове керівництво, кажуть бійці, доходить ледве не до маразму. Адже об’єктивність втрати казенного казанка або ложки боєць, що ризикує життям на лінії фронту, спершу має документально підтвердити й аргументовано довести.
«На скільки я розумію, у донесеннях від їхнього офіційного керівника під час обстрілів те майно втрачене не було. Їхня проблема в тому, що вони не могли довести, що втратили речі під час бойових умов», – каже начальник Мостиського прикордонного загону Олександр Соловей.
Тож в бою солдат має думати не про те, як втримати оборону, а про те, що йому слід буде негайно складати рапорт. Після якого має бути проведено спеціальне розслідування, чи справді державне майно неможливо було зберегти.
«Є підрозділи, які воювали і досі не можуть списати втраченого майна під час активних боїв – Іловайськ, Дебальцеве», – наголошує волонтер Дмитро Хохлов.
Журналісти підрахували: після повернення з передової солдат мусить бути готовим викласти три з половиною тисячі за балістичну маску, п’ять сотень за гумові чоботи та майже стільки ж за каремат. Платити доводиться навіть за термобілизну, яку військові також по приїзді змушені здавати на склад.
«Подзвонила мати одного з бійців і сказала, що з її сина хочуть вирахувати 600 гривень за казармені тапочки. Вони були обліковані за ціною 60 гривень», – додає Хохлов.
Та виявляється, сплати штрафу можна й уникнути, або, принаймні, мінімізувати витрати. Ціна питання – невеличкий «відкат» від суми, яку офіційно мусить сплатити той чи інший військовий.
«І за відкат, чи, як кажуть, «з половини», боєць домовляється з начальником речової служби і той все закриває», – запевняє Дмитро Хохлов.
Будь-який інший спосіб вирішення проблем – прямий шлях боржника на лаву підсудних. Бо є закон: якщо щось у держави взяв, зобов’язаний повернути. Тож, схоже, ціна казенного «ширпотребу» в Україні вища за ціну людського життя.
«Я собі обіцяв, що більше тої форми не одягну. Мені просто навіть в чомусь соромно, що маю до такого стосунок», – зізнається Сергій Майко.
Немає коментарів:
Дописати коментар