Мирний план Порошенко або м’ясорубка кондитера

25.05.2016 10:13:14

На свіжу голову - Промінь Cлухати

Минулий день "відзначився" найбільшою кількістю загиблих та поранених військових за весь рік. Секретар РНБО Турчинов всю відповідальність поклав на Росію. Чи достатньо перекладати відповідальність і які кроки є адекватними у відповідь на посилення атак?

 В ефірі радіо "Промінь" військовий експерт Олег Жданов.

"Це важка подія, - за останні 6 місяців це найбільші втрати українських збройних сил в одному, я підкреслюю, одному бою.. Там склалася така ситуація, що Захарченко сказав зняти камеру ОБСЄ, ті відмовились, тоді камеру знеструмили і вивели важку артилерію. Бій тривав більше 6 годин.

Це був артилерійській обстріл. Застосовувалась зброя калібру 122, 152 мм., міномети та стрілецька зброя. Президент України взагалі заборонив в цей час стріляти у відповідь, про що офіційно повідомив і речник АТО. Фактично це був розстріл, бо використовуючи таку важку артилерію, не рятують ні бліндажі, ні окопи.

Складається враження, що керівництво країни набирає таким чином страшну статистику, аби переконати українців у тому, що вибори необхідні, - нехай краще буде мир будь-якою ціною. Скільки ми маємо поховати наших хлопців, щоб Плотницький чи Захарченко стали народними депутатами?

Світова практика та і наш досвід ведення війни свідчить, що як тільки ми починаємо відкривати вогонь у відповідь, обстріли одразу припиняються. І чим ефективніше триває відповідь, тим тривалішим буде перемир’я. Досвід югославського конфлікту, Ізраїльсько-палестинського теж свідчать, що на силу має бути адекватна сила.

Щодо прогнозів, то ми можемо очікувати ще більшої ескалації конфлікту. Це примус РФ силою до політичного рішення в Україні і визнання ДНР та ЛНР".  

Мінські домовленості: спроба аналізу підходів та намірів учасників процесу

24.05.2016,  Богдан Яременко, BlackSeaNews

Богдан Яременко, голова правління Фонду «Майдан закордонних справ»

Оприлюднення «Майданом закордонних справ» результатів соцопитування щодо ставлення українців до Мінських домовленостей та деокупації Криму (28 квітня 2016 - BSNews) збіглося у часі з дипломатичним курйозом – Вікторія Нуланд, заступник державного секретаря США, котра тими днями перебувала в Києві, була змушена пояснювати, що її слова під час зустрічі в українському парламенті були цілком неправильно сприйняті, і США не мають жодних побажань чи планів щодо дати проведення виборів на Донбасі, а самі вибори можуть відбутися лише за українськими законами відповідно до стандартів і під контролем ОБСЄ після виконання тих пунктів Мінських домовленостей, які покликані забезпечити стале перемир’я та безпеку.

Після такого вичерпного пояснення залишається лише одне питання: а який сенс було летіти в Україну, щоб повторити ті позиції, що були зафіксовані ще в лютому 2015 року в Комплексі заходів на виконання Мінських домовленостей, які «продавлювалися» тією ж Вікторією Нуланд в українському парламенті в серпні минулого року напередодні голосування в першому читанні за поправки до Конституції України щодо статусу ОРДЛО, та ще й при тому, що нічого з тих пір так і не змінилось, а увесь світ повільно усвідомлює, що Мінські домовленості не просто «погані домовленості», але ще й мало придатні для виконання?

Здається, не все так просто, як намагалась пояснити Вікторія Нуланд.

Багато хто абсолютно щиро дивується позиції Заходу щодо Мінських домовленостей. Чому на Україну тиснуть щодо виконання політичної частини Мінських домовленостей попри те, що припинення вогню на Донбасі так і не наступило, годі вже й згадувати про повернення українських заручників чи виведення російських військ?

Спробуймо розібратися, хто хоче що в Мінських домовленостях, а точніше в процесі їх реалізації.

Хто – це основні гравці. Як би не хотілось нам бачити себе і країни Заходу як учасників єдиного фронту, але на сьогодні в процесі врегулювання конфлікту на Сході України є три основні гравці з відмінними підходами, мотивами та інтересами - Україна, Захід та Росія.

Позиція Росії

Найбільш очевидна і прогнозована. Чим вона, до речі, і користується, далеко небезпідставно звинувачуючи інші сторони у непослідовності в рамках «мінського процесу» (те, що Росія є агресором і порушником міжнародного права в першу чергу, а увесь мінський процес є наслідком цинічного ігнорування Росією міжнародного права, її, звичайно, не особливо засмучує).

Росія від початку інтервенції в Україну до останнього часу володіла ініціативою у дипломатичному миротворчому переговорному процесі навколо війни на Сході України (зараз країни Заходу і Україна де-не-де намагаються обставити Росію червоними прапорцями, як то у питанні модальності виборів чи визначенні і порядку застосування амністії, але не виправили при цьому свою основну помилку – не змінили модальність переговорів та порядок денний).

Мінські домовленості є проектом Росії, вони її цілком влаштовують за умови повної реалізації в тому вигляді, як вони зафіксовані в лютому 2015 року у формі Комплексу заходів по реалізації Мінських домовленостей.

Понад зазначене, схвалена в лютому 2015 року в Мінську «Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької Республіки і Канцлера Федеративної Республіки Німеччина про підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей, схваленого у Мінську 12 лютого 2015 року» окреслює дуже широкі, вигідні для Росії, рамки врегулювання конфлікту, які включають в себе необхідність розвивати тристороннє співробітництво між Україною, РФ та ЄС як загалом, так і в конкретно визначених питаннях виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС з метою зняття занепокоєння РФ, питаннях енергетики.

Включення в текст Декларації згадки про відданість України, Франції, Німеччини та РФ ідеї «створення спільного гуманітарного та економічного простору від Атлантики до Тихого океану на основі повної поваги до міжнародного права і принципів ОБСЄ», очевидно, слід сприймати як сигнал, що без вирішення цього питання неможливо досягнути і прогресу в реалізації Мінських домовленостей і припинення українсько-російської війни.

Реалізація Мінських домовленостей розглядається Росією як можливість створення нової (замість Криму) де-факто російської автономії у складі Україні, як перспективного засобу прямого впливу на внутрішню та зовнішню політику України.

Нереалізація Мінських домовленостей не особливо лякає Росію, оскільки залишає в її руках сильну карту у вигляді так званих ДНР та ЛНР, як механізму впливу на мир і безпеку України, та опосередкованого, через постійну загрозу дестабілізації, впливу на внутрішню і зовнішню політику України, а можливо і Європи загалом.

Єдиним неприємним для Росії наслідком нереалізації Мінських домовленостей є продовження в результаті цього економічних санкцій проти неї та її дипломатична ізоляція.

Тому Росія однаковою мірою активно намагається одночасно реалізовувати кілька різних сценаріїв, які узагальнено можна звести до такого:

1) розвиток здатності ДНР та ЛНР утримувати підконтрольні території на випадок зриву переговорного процесу, щоб зберегти за допомогою цих квазідержавних утворень механізм підриву безпеки та стабільності України, а відтак – і Європи;

2) участь в мінському переговорному процесі з метою гарантування букви Мінських домовленостей, як гарантії отримання контролю над регіоном Донецької і Луганської областей після їх повернення під юрисдикцію України, що дозволить виконати одночасно два завдання – отримати механізм легітимізації російських інтересів в Україні у вигляді нової де-факто російської автономії та досягнути скасування санкцій;

3) підрив консолідованої позиції країн ЄС щодо санкцій проти Росії зсередини, мобілізація у відповідних державах своїх груп впливу та лобістів.

Позиція Заходу

Передовсім мова йде про США і ЄС. Хоча певні розбіжності в їх позиціях існують, і ми про них скажемо далі, але загалом ми можемо вважати їх однодумцями. 

Після окупації Криму позиція Заходу поступово викристалізувалась приблизно в такій формулі:

• це погано і проти правил, які ми вважаємо безальтернативними;

• ми не зможемо ніколи прийняти цей факт;

• але це і не буде підставою для війни чи надмірної конфронтації з Росією;

• ми введемо певні санкції, щоб постійно нагадувати, що ми не погоджуємось з цим, але ці санкції не заважатимуть загалом співпрацювати з Росією, що для нас також є важливим з багатьох причин.

Частина цієї позиції, яка не озвучується вголос:

• зрештою нам не зовсім зрозуміла природа та історія і передісторія цього конфлікту та чи робила й збирається Україна робити все необхідне для утримання і повернення цієї території;

• робити більше за саму Україну ми точно не маємо бажання;

• тому ми обмежимось демонстрацією незгоди з діями Росії. Прецедент з країнами Балтії вже був, анексію яких ми ніколи не визнавали, але продовжували взаємодіяти з колишнім СРСР. Час покаже, як з цим бути.

Війну на Сході України через кричущі помилки української дипломатії та майстерну дипломатичну гру Росії, а також через відсутність власного концептуального комплексного підходу до проблем безпеки, Захід не зміг чи не захотів вважати продовженням теми окупації Криму. 

Тому була сформульована окрема позиція:

• пряма, хоч і у гібридній формі, військова агресія Росії, намагання силовими методами досягати політичних цілей та зміни кордонів в Європі є неприпустимими;

• це теж не є підставою для прямої військової конфронтації з Росією (хоча тепер вже варто подумати про приготування і до цього);

• позиція Росії є неприйнятною настільки, що ми не можемо продовжувати з нею співробітництво у звичайному форматі;

• для послаблення можливостей Росії продовжувати цю і організовувати нові агресивні дії, а також з наміром примусити Росію припинити розв’язану на Сході України війну ми запроваджуємо економічні санкцій проти неї;

• разом з тим, Росія занадто великий і важливий в багатьох питаннях партнер, тому попри тимчасове ускладнення, викликане принциповими розбіжностями, загальний курс має бути спрямований на нормалізацію відносин з РФ (не так покарати РФ, як виправити допущені нею порушення і помилки). Тим більше, що перемогти її ми не можемо, а якщо і зможемо, то не зможемо дати собі ради з результатами своєї перемоги. Подальше загострення з Росією є небезпечним також з огляду на її ядерний і військовий потенціал.

Далі дипломатія Заходу і українська дипломатія роблять ще одну драматичну помилку – зводять в абсолют Мінські домовленості і підміняють поняття, прив’язуючи економічні санкції проти РФ не до припинення нею збройної агресії проти України, а до виконання Мінських домовленостей (хоча виконання Мінських домовленостей не тотожне припиненню збройної агресії РФ проти України через те, що ці домовленості ніяк не охоплюють тему окупації Криму, з чого, власне, і почалась війна).

Але навіть знехтувавши проблемою Криму, Захід не може досягнути повного припинення вогню і стабілізації ситуації та хоча б видимого або часткового виконання Росією Мінських домовленостей. 

Для створення ілюзії поступу у виконанні Мінських домовленостей, щодо виконання політичної частини домовленостей без припинення військових дій та кровопролиття.

Влітку 2015 року Захід, посилаючись на необхідність консолідації своїх лав, наполягав на необхідності демонстрації Україною хоча би часткового прогресу у виконанні політичної першому читанні поправки до Конституції України стосовно особливостей місцевого самоврядування в Донецькій та Луганській областях.

На початку 2016 року, після формального закінчення строків реалізації Мінських домовленостей, Захід знову ж таки намагається застосувати той самий підхід – примусити Україну виконувати політичну частину Мінських домовленостей без припинення вогню.

Але реалізація цього підходу ускладнюється з огляду на два фактори:

• Президент України не має більше достатньої політичної підтримки у Верховній Раді та суспільстві. Максимум його можливостей – це інтриги з сумнівними з правової точки зору рішеннями Конституційного суду України, які продовжують термін внесення поправок до Основного закону України до безкінечності;

• експертна аналітична і громадська думка все більше схиляється до усвідомлення безперспективності мінського процесу і неможливості імплементації Мінських домовленостей.

Суттєвим фактором, який впливає на позицію Заходу також є відсутність впевненості у наявності серед держав Європейського Союзу політичної волі та згоди продовжувати ще на піврічний період санкції проти РФ.

Варто відзначити суттєву відмінність у цьому питанні між ЄС та США.

США мають політичну волю продовжувати санкції проти РФ. РФ має порівняно незначні можливості впливати на рішення США у цьому питанні, а торгівля з РФ не становить для США практичного інтересу.

Разом з тим, Сполучені Штати намагаються усіляко уникнути ситуації, за якої вони залишаться в режимі санкцій проти РФ без підтримки з боку ЄС.

Такий сценарій загрожує США, оскільки через потрапляння європейських компаній, які наважаться відновити співробітництво з РФ, під дію американських санкцій, страждатимуть уже торговельні зв’язки США з ЄС, а не Росією. Торговельні конфлікти з європейськими партнерами, зрозуміло, матимуть згодом і негативні політичні наслідки для трансатлантичної єдності.

Також воєнні провокації та приготування РФ (зокрема, можливе розміщення на дузі Калінінград-Білорусь-Крим тактичної ядерної зброї, проти якої європейці практично беззахисні, у відповідь на розміщення США в Європі елементів своєї протиракетної оборони) покликані підштовхувати найбільші європейські держави дистанціюватися від США для того, щоб зменшити загрозу з боку РФ.

Очевидно ці дві причини пояснюють суттєву активізацію американської дипломатії в 2016 році в рамках мінського процесу.

Іншими причинами помітної активізації дипломатії США є те, що,

по-перше, американський істеблішмент чи не вперше в своїй історії втрачає впевненість у тому, як результати майбутніх президентських виборів в США впливатимуть на зовнішню політику держави, а відтак, намагаються досягнути результату в виконанні Мінських домовленостей до зміни адміністрації Білого дому на початку наступного року;

по-друге, на відміну від переважної більшості українського суспільства (про що говоритиметься далі) США бачать більше загрози у заморожуванні конфлікту, ніж в наслідках реалізації достатньо невигідних для України положень політичної частини Мінських домовленостей.

При цьому, основними інтересами США у цьому процесі є не так відновлення територіальної цілісності України, як припинення бойових дій на Сході України, але найголовніше - збереження трансатлантичної єдності та уникнення втягнення у повномасштабне протистояння з РФ.

З цією метою, США змушені шукати рецепти, які однаковою мірою задовольнять і росіян, і європейців. Україні пропонується зосередитися не на безпеці і можливих негативних наслідках реалізації Мінських домовленостей, а на реформуванні та боротьбі з корупцією.

Європейці зацікавлені якнайшвидше досягнути такого стану реалізації Мінських домовленостей, який дозволить зняти зайву напругу у відносинах з РФ. Також європейські держави намагаються уникнути ганебної ситуації, коли вони не будуть здатні продовжити санкції без будь-якого прогресу у виконанні Мінських домовленостей, що публічно поставить під сумнів їх відданість задекларованим принципам.

Єдиною на сьогодні можливістю для цього основні держави ЄС вбачають у педалюванні імплементації Україною політичної частини Мінських домовленостей.

Проявлена весною 2016 року непоступливість як української переговірної групи, так і українського суспільства щодо готовності рухатися вперед у виконанні політичних положень Мінських домовленостей, примусили США та Францію з Німеччиною збільшити увагу до проблеми недотримання положень щодо припинення вогню і невиконання Росією зобов'язань (які вона не визнає) щодо обміну військовополоненими та виведення військ і озброєнь з території України.

Разом з тим, Захід не досягнувши в цих питаннях прогресу не відмовляється від тиску на Україну з метою продовження виконання політичної частини Мінських домовленостей.

Відсутність відповідей на питання безпеки України ЄС також починає компенсувати за рахунок переакцентування уваги на проблеми внутрішнього розвитку України, реформ, боротьби з корупцією. Ситуація виглядає таким чином, що Захід у майбутньому проявлятиме тим більше схильності враховувати позицію України в мінському процесі, чим більше Україна матиме здобутків у боротьбі з корупцією та реформуванні економіки (і навпаки – менше прогресу у внутрішньому розвитку, менше уваги до вимог України щодо Мінських домовленостей).

Разом з тим, серед табору ЄС є держави (передовсім країни Балтії, Румунія, Польща), які більшою мірою, ніж основні гравці, відчувають загрозу власній національній безпеці з боку РФ, та які намагаються в силу наявних можливостей сприяти Україні.

З цим, наприклад, варто пов’язати появу нещодавньої резолюції ПАРЄ, яка підтверджуючи необхідність імплементації Мінських домовленостей, пропонує, між тим, дуже сміливі, в інтересах України та неприйнятні для РФ, інтерпретації окремих положень Мінських домовленостей (зокрема, значно ширше, ніж в тексті Мінських домовленостей, трактування амністії).

Разом з тим, прихильні до України держави-члени ЄС не зможуть вплинути на позицію основних гравців в ЄС та їх наполегливі намагання виробити за будь-яку ціну (для України) модальності проведення виборів, формальної передачі контролю над кордоном від РФ тощо.

Позиція України

Від початку збройної агресії РФ проти України наша держава допустила низку стратегічних прорахунків та помилок, що визначають на сьогодні її становище в мінському процесі:

• Не були розірвані дипломатичні відносини з державою-агресором. Україна не увійшла в юридичний стан війни з РФ; що дозволяє РФ повною мірою брати участь в діяльності усіх міжнародних організацій та форматів, в рамках яких відбувається обговорення «українського питання», не в якості учасника конфлікту, а посередника.

• Для відбиття військової загрози ставка зроблена не на силові засоби з використанням дипломатії для потреб оборони, а на дипломатію. Україна фактично добровільно обмежила своє право на використання сили для захисту своєї території. Як наслідок, РФ використовує дипломатію для оформлення своїх військових успіхів, а Україна (особливо до початку 2016 року) проводить військові дії під орудою дипломатії (бойові дії припиняються не тоді, коли це продиктоване потребами оборони і безпеки, а тоді, коли про це заявляють дипломати).

• Неправильно обрано місце для проведення переговорів (Мінськ), склад учасників (відсутність від самого початку за столом переговорів США та ЄС), порядок денний (акцент з відбиття зовнішньої агресії зміщено в сторону політичної реформи в Україні, хоча не це є причиною конфлікту на Сході України; окупація Криму не є частиною порядку денного переговорів).

У подальшому Україна не змогла уникнути і інших проблем. Зокрема:

• Невигідні, а загалом і неприйнятні та однозначно нав’язані Україні Росією Мінські домовленості представлялися як безальтернативні;

• Санкції країн Заходу були ув’язані не до припинення збройної агресії РФ проти України, а до виконання Мінських домовленостей;

• Модальність Мінських домовленостей не враховує світовий досвід та порядок врегулювання конфліктів – від припинення вогню до стабілізації безпекової ситуації, перехідний період і інституції до політичного врегулювання (Мінські домовленості не передбачають ніякого перехідного періоду, що значно ускладнює початок процесу політичного врегулювання).

Відмовляючись йти на розрив торговельних та економічних відносин, Україна дає підстави вважати, що застосовує той самий підхід, що й ЄС та США – не покарати, чи тим більше перемоги Росію, а виправити помилки та нормалізувати відносини з нею. Це серйозно демотивує партнерів України та її власне населення у протистоянні з агресором.

Наслідками відсутності впевненості Заходу у тому як далеко військово-політичне керівництво України готове йти в організації протидії російському агресорові, є, по-перше, зростаюче серед політиків ЄС переконання, що саме вони, а не Збройні Сили України чи українська держава загалом виконують стримуючу роль для недопущення розгортання агресії РФ (впевненість, що вони роблять для захисту України більше, ніж сама Україна, а відтак – відчуття зверхності та усвідомлення того, що економіки їх держав платять зависоку ціну), а, по-друге, відмова у наданні нашій державі військової допомоги у вигляді оборонних озброєнь смертельного враження.

Іншою серйозною помилкою стала нездатність України чітко поставити питання про неможливість виконання політичної частини Мінських домовленостей (чи загалом – навіть вихід з переговорного процесу) на тій підставі, що Мінські домовленості втратили чинність через невиконання іншими сторонами вимог про припинення вогню (фактично цим Україна дала підстави іншим учасникам переговорів прийти до висновку про можливість одностороннього виконання Мінських домовленостей з боку України без припинення вогню).

Наступною помилкою було погодитися на одностороннє виконання Україною Мінських домовленостей (початок виконання політичної частини без досягнення прогресу в безпековій).

Ситуація додатково ускладнилася тим, що українське суспільство у своїй більшості не лише не вважає Мінські домовленості вигідними Україні (понад 58% вважають, що Україна програла внаслідок укладення цих домовленостей), не лише не вірить, що Мінські домовленості призведуть до закінчення війни (66.5%), не лише категорично не погоджується з одностороннім виконанням Україною Мінських домовленостей (73.5%), але і не готове довірити українській владі пошук шляхів виходу з ситуації та підтримують ідею всенародного референдуму з питань визначення стратегії дій (58%).

Власне кажучи, українці дають дуже чітку відповідь на постійні нагадування з боку Заходу «підписали - виконуйте». Українці не вважають ці домовленості укладеними від їх імені і в їх інтересах.

Водночас тривожним виглядає той факт, що в українському суспільстві сформовано запит на волевиявлення, але не сформоване бодай якесь чітке уявлення, який спосіб виходу з нинішньої кризи є найбільш прийнятним.

Фактично на сьогодні склалась загрозлива ситуація, коли прийнятному для Заходу, Росії та політичного керівництва України варіанту виконання Мінських домовленостей протистоїть частина українського політичного класу за підтримки переважної більшості громадян України, які одначе теж не мають консолідованої програми дій.

Це примушує сумніватись у тому, що для України існує будь-який прийнятний вихід з війни проти Росії.

Неспроможність політичного керівництва України знайти прийнятний та ефективний шлях розв’язання кризи на Сході України, допущені помилки, поставили президента Порошенка і нестійку парламентську коаліцію та створений нею уряд перед необхідністю або виступити проти більшості власного народу (на тлі інших соціально-економічних проблем), або зіштовхнутися з наслідками відмови від виконання Мінських домовленостей не лише з боку РФ, але і з боку загалом дружніх держав Заходу (що теж може обернутися втратою доступу до ресурсів та економічної і політичної дестабілізації в Україні).

Фактично час для політичних маневрів української влади невблаганно збігає, а період прийняття рішення або/або невпинно наближається і скорочується до кількох тижнів.

У цьому контексті українському керівництву варто негайно серйозно проаналізувати нещодавній грецький досвід проведення референдуму, як засобу виграти час і перехопити політичну ініціативу з одночасним частковим зняттям із себе політичної відповідальності (накласти санкції на уряд чи політиків можна завжди, але карати країну і народ за принципову позицію для Заходу неможливо).

Україні слід відкинути відвертий шантаж, до якого вдаються країни Заходу, коли продовження дій санкцій проти РФ за вчинені нею порушення міжнародного правопорядку пов’язують не зі зміною позиції РФ, а з прийняттям в Україні якихось законодавчих актів в рамках мінського процесу. Необхідно вже зараз виробити лінію поведінки на той випадок, якщо санкції ЄС проти РФ не будуть продовжені без будь-яких змін на східному фронті.

Стосовно Росії  слід пам’ятати, що єдиною гарантією проти наслідків можливої істеричної реакції РФ на неможливість досягнути своїх цілей в рамках мінського процесу є Збройні Сили України.

Також хоч і не найкращою, але однією з можливостей виходу з глухого кута Мінських домовленостей і виграти час для України може бути рішення про проведення одночасних дострокових виборів Президента і Верховної Ради України. Ось тільки жертвувати своїми інтересами в ім’я держави українські політики ще не навчені.

Больше, чем «АТО»

14 февраля, 2016, Дмитрий Родионов, СвободнаяПресса

Представитель Киева в политической подгруппе Роман Бессмертный (Фото: Владимир Синдеев/ТАСС)

Украина должна официально признать существование российско-украинской войны, чтобы получить поддержку международного сообщества. Об этом в интервью журналу «Український тиждень» заявил представитель Украины в политической подгруппе Трехсторонней контактной группы на переговорах в Минске Роман Бессмертный.
«Кроме того, что мы можем рассчитывать на помощь, нам надо готовиться к серьезному и длительного противостоянию с Россией», — уверен Бессмертный. «Не как с оппонентом — как с врагом. Следует начать называть привычными и понятными именами все, что происходит. Почему? Потому что у нас военнопленные — это до сих пор незаконно удерживаемые лица, бои на линии фронта — антитеррористическая операция, а меры, принимаемые ООН, — гуманитарная акция. Отсюда проблемы задействования международных силовых компонентов. И только назвав все своими именами, мы сможем рассчитывать на честность и открытость позиций и европейцев, и международного сообщества. Только тогда станет ясно, что в геополитическом смысле политика безопасности конфигурация требует серьезных просмотров и изменений на европейском континенте. Сегодня она не выдерживает критики, и если бы не североатлантический блок, который подпирает эти координационные европейские структуры безопасности, вообще не было бы о чем говорить».
При этом Бессмерный критикует Россию за действия в Сирии, считая, что «сирийский вопрос» тесно связан с «украинским»
«Шаги, сделанные Россией на международной арене, в частности в Сирии, попытки восстановить противостояния в Карабахе, ситуация в Приднестровье и Молдове, абсолютно деструктивные акции на европейском континенте, поддержка лево — и праворадикальных сил, втягивание в процесс русского православия, колоссальная информационная экспансия на европейском рынке — вот ряд задач, над которыми надо думать. И прежде всего, найти ответ, как сегодня обезопасить от дальнейшей российской агрессии страны Междуморья, потому что они первые попадают географически под этот удар.
«По моему мнению, у Европы есть два пути. Или украинско-российский конфликт укрепит ее, еще более объединит, или она просто расколется на украинском вопросе. Не следует забывать, что украинский вопрос не стоит на чашах весов по ту сторону от сирийского. Все это составляющие глобальной политики и кризиса. И нельзя, меняя Конституцию Украины, решать вопрос Сирии. Оно так не решается. Это наслоение, многоаспектность создают впечатление неразрешимости проблемы. Но, во-первых, абсолютно всем действиям необходимо дать четкую правовую оценку. Международно-правовые и европейские документы позволяют это сделать. Во-вторых, надо объективно смотреть на происходящее. Например, когда мы говорим о военнопленных, то их нельзя называть незаконно удерживаемыми лицами и т. др.».
При этом Бессмертный убежден, что признание конфликта на Юго-Востоке Украины войной будет способствовать тому, что виновных в нем можно будет судить международным судом за военные преступления.
«Эти противоречия на самом деле уже создали очень много проблем. А что будет дальше, когда встанет вопрос привлечения к ответственности виновных? Как классифицировать их правонарушения с точки зрения международного и национального права? Ведь не все участники от той стороны по собственному убеждению и желанию взяли оружие. Только никто о них не будет говорить, потому что они в нынешней ситуации террористы, а мы прекрасно понимаем: с террористами разговор не ведут, они не подпадают под амнистию. А теперь представим, что на каком-то этапе договоренностей все-таки надо будет говорить об амнистии. Кого? Террористов? Ну, тогда читайте Римский устав, ст. 6−8. И возникает множество таких проблем. Назвав это украинско-российской войной, мы признаем ее международным конфликтом, что мгновенно сказывается на участии в процессе ОБСЕ и ООН. Но, на мой взгляд, здесь лучше быть честным перед собственным народом и называть все происходящее своими именами. Почему? Потому что если для украинского народа это война, то что тогда делают Леонид Кучма, Евгений Марчук, Ирина Геращенко, Роман Бессмертный в Минске?
Вообще, все, что с самого начала сделала Россия, является международным преступлением, и только так это можно классифицировать, только так можно искать ответы на вопросы завтра, послезавтра и дальше. На все эти вещи начиная с 1946 года в Женевской конвенции дан исчерпывающий ответ. Там все выписано в деталях. Какой статус имеют участники конфликта, люди, регулярные воинские части, добровольческие части".
В завершении интервью Бессмертный призывает мировое сообщество ограничить международные права России, а украинцев — готовиться к длительной войне.
«Москва сознательно довела ситуацию до правового хаоса. Россия часто так делала, унаследовав соответствующую практику из Советского Союза. Поэтому мир должен ответить на это единством в нескольких направлениях. Первый — новые подходы в вопросах глобальной безопасности, и РФ должна минимально влиять на них. Я не говорю, что она не должна быть участником мирных процессов, но это вето Совбеза ООН никуда не годится. Такие подходы надо менять. Тем более что об этом уже говорят последние лет пятнадцать. Второй — полное изменение параметров безопасности действий на европейском континенте. Если это НАТО, то НАТО, и не надо начинать с ОБСЕ и всеми остальными. Потому что получается как пятое колесо к телеге.
Далее. Надо понять, что Украине не избежать постоянной стабильной подготовки к конфликту. Это требует очень серьезных изменений, начиная от Конституции и заканчивая доктринами и законодательством в сфере национальной безопасности. Каждый украинец после того, что произошло, и после того, что происходит в течение последних двух лет, должен уметь пользоваться оружием. А значит, перед нами стоит целый ряд задач: поменять всю эту составляющую общего образования к службе в Вооруженных силах. Уже очевидно, что мы имеем статус, в котором находится Израиль, и нам надо научиться жить с этой проблемой".
— Власти было бы выгодно объявить, что страна находится в состоянии военного конфликта, — объясняет политический обозреватель газеты «2000» Дмитрий Галкин.
— Это, во-первых, позволило бы оправдать падение уровня жизни и очевидный провал экономического курса. Во-вторых, создало бы предпосылки для ограничения институтов политической демократии, которые все больше мешают, как окружению президента, так и соратникам премьера. Причем это вовсе не значит, что украинское руководство планирует перейти к масштабным боевым действиям.
Безусловно, оно заинтересовано в сохранении определенного уровня напряженности. Но главное для него не активизация вооруженного противостояния, а в получении правовых оснований для отказа от демократических процедур. Кроме того, власть всеми средствами пытается избежать интеграции территории, занимаемой ЛНР и ДНР в экономическое и политическое пространство Украины, поскольку это изменило бы расстановку сил в стране в пользу «Оппозиционного блока» и лишило бы структуры, близкие к нынешней власти, доходов от перемещения товаров через линию противостояния. В случае объявления состояния войны вопрос о выполнении минских договоренностей (и, соответственно, о политической и экономической интеграции) отпал бы сам собой.
«СП»: — На какую реакцию Запада рассчитывает Киев, делая такие заявления?
— Украинская власть, скорее всего, хорошо понимает, что ЕС будет настаивать на выполнении минских договоренностей, а потому не допустит превращения так называемого АТО в «войну с Россией». Но Киев продолжает пробовать Запад на прочность, рассчитывая, что появление новых разногласий в отношениях с Россией заставит американских и европейских политиков закрыть глаза на шаги украинского руководства, направленные на замораживание донбасского конфликта. Тем более, что Вашингтон значительно меньше, чем Берлин и Париж, заинтересован в скорейшем переходе к политическому урегулированию. Поэтому Киев продолжает надеяться, что ему позволят сыграть на повышении напряженности в зоне конфликта и на ожесточении противостояния с Россией ради стабилизации внутриполитической ситуации.
Настойчивость Киева легко понять: у нынешней власти появились внутренние соперники (прежде всего, «Самопомощь» и «Батькивщина»), которые дожидаются, когда рост протестных настроений обрушит нынешний режим, чтобы самим захватить управление страной. Объявив, что Украина находится в состоянии войны, действующая власть сумеет выиграть, по меньшей мере, полтора года.
— Не кредитом единым живет Киев, — говорит директор Центра евразийских исследований Владимир Корнилов.
— Смею вас заверить, не только и не столько невозможность получения кредита МВФ воюющей страной сдерживает Украину от возобновления широкомасштабных военных операций в Донбассе. Киев понимает, что последствия новой авантюры будут плачевны в первую очередь для Украины. А войной (да еще Отечественной войной) эту «АТО» украинские лидеры, включая Порошенко, давно уже объявили.
«СП»: — Как отреагирует Москва, если Киев вдруг объявит ей войну? И как ей следует реагировать на слова человека, являющегося, кстати, официальным лицом украинской стороны в минском процессе?
— Вы знаете, я давно призываю российскую сторону публично, официально, на уровне ноты МИДа запросить Украину: считает ли она себя в состоянии войны с Россией? Потому что смешно, в самом деле: лидеры Украины на каждом углу орут о том, что они воюют с Россией, а Россия делает вид, что не замечает войны, давно уже объявленной ей на вполне официальном уровне. Я считаю, что этот вопрос Москва должна задавать на всех площадках, включая Совет безопасности ООН, чтобы, в конце концов: а) прекратить спекуляции о «российско-украинской войне», б) либо же получить официальное объявление войны со стороны Украины.
«СП»: — А если такое объявление будет получено?
— Путин как-то уже ответил, через сколько недель российские войска будут в Киеве в случае войны. Что я тут могу добавить?
«СП»: — Бессмертный считает, что украинский вопрос «не стоит на чашах весов по ту сторону от сирийского», что все это составляющие глобальной политики и кризиса. Насколько на самом деле украинский и сирийский вопросы сегодня взаимосвязаны?
— Тут Бессмертный прав. Действительно эти конфликты взаимосвязаны. Я вам так скажу: во многом украинский кризис стал реакцией США на действия России в Сирии, а резкая активизация России в Сирии в прошлом году стала реакцией Москвы на события в Донбассе. Все это — звенья одной цепи, одной большой геостратегической войны, объявленной России. Конечной целью этой войны является резко ослабление Российской Федерации и в конечном итоге даже ее разрушением (о чем даже Сорос, уже не скрываясь, говорит). Удивительно, что многие в России не понимают этой очевидной связи и этих очевидных целей противников РФ.
— В отличие от российских СМИ, весь украинский медиамейнстрим и почти все ведущие политики уже почти два года называют происходящее в Донбассе именно российско-украинской войной, — напоминает политический аналитик международной мониторинговой организации CIS-EMO Станислав Бышок.
— Это не мешает им, правда, требовать скидок на газ, отсрочек платежей и реструктурирование долга, но в этом, очевидно, и состоит, по их мнению, особенность «гибридной войны». Заявление Бессмертного поэтому не является чем-то экстраординарным, хотя, наверное, для официального участника переговорного процесса это несколько чересчур.

«СП»: — Почему бы Киеву всерьез не признать «АТО»… нет, конечно, не российско-украинской войной, а гражданской? Ведь с кредитом МВФ, очевидно, не получилось, а военное положение поможет власти удержаться в условиях, когда стремительно ухудшается экономическая ситуация, и растет вероятность бунтов…
— Группа лиц, пришедшая к власти на Украине в результате государственного переворота 2014 года, пока не имеет каких-либо серьёзных конкурентов внутри страны. Конфликты, как подковёрные, так и открытые, идут лишь внутри этой группы, а все их участники имеют свои давние контакты в Брюсселе и, прежде всего, Вашингтоне. Перераспределение полномочий внутри группы не скажутся на её устойчивости.
Для проведения условного «Майдана-3» необходимо одобрение и поддержка Запада, которой нет и неоткуда возникнуть. Что же касается предполагаемых бунтов, то у украинского государства есть ресурсы справиться с ними и без введения военного положения. Ведь единственным институтом на Украине, который не только не пришёл в упадок, но и получил больше влияния после переворота стали спецслужбы. А они очень внимательно отслеживают все протестные настроения.
«СП»: — Бессмертный в качестве еще одного довода приводит невозможность классифицировать правонарушения при привлечении к ответственности виновных по окончанию конфликта. То есть он считает, что, если «АТО» будет называться войной, будет проще признать «военные преступления» России. А не боится ли он, что Киеву такая инициатива вернется бумерангом и под международный суд попадут сами военные преступники, развязавшие эту войну?
— Вопрос очень непростой. Очевидно, что в любом масштабном вооружённом конфликте все вовлечённые стороны совершают военные преступления, и никто не выходит из него с руками, не запачканными кровью. Даже в западных институтах понимают, что, как бы ни относиться к провозглашённым республикам Донбасса, но это киевские власти начали военную операцию против них, а не наоборот. И это Донецкая и Луганская область подвергались бесчеловечным обстрелам, а не Киевская или Сумская.
Перспективы международного трибунала по Донбассу пока видятся мне весьма туманными. Причём вне зависимости от того, какой официальный политический статус будет у региона через два года или через пять лет.
«СП»: — Бессмертный считает, что Украина должна официально признать существование российско-украинской войны, чтобы получить поддержку международного сообщества. Получит ли она ее в случае, если сделает то, что предлагает Бессмертный? На какие международные силовые компоненты он рассчитывает?
— Если бы украинское руководство было уверено, что декларация состояния войны с Россией автоматически переведёт бюджет страны на щедрое западное финансирование, они бы, возможно, так и сделали. Но для такой уверенности поводов нет, да и славящаяся своим долготерпением Россия вряд ли будет поставлять газ стране, которая «официально» с ней воюет. А ведь газ, ищущий через Украину, нужен ещё и европейцам. Как и стабильность на своих восточных границах.
Другое дело, что в украинском политикуме по-прежнему сильно убеждение (хотя и не так сильно, как год или два назад), что «Запад нам поможет». Многие верят, что новая, освободившаяся от ненавистного Януковича и стремящаяся в Европу Украина является первым приоритетом у стран Евросоюза. Хотя сейчас, насколько я могу судить, в украинских делах заинтересована разве что Польша. У старших стран ЕС сейчас другие дела.
«СП»: — Как вообще такое может быть, что официально в части страны проводится «антитеррористическая операция», при этом на каждом шагу украинцам внушают, что они воюют с Россией. Неужели пропагандисты думают, что такой диссонанс не станет поводом для сомнений в курсе, избранном Киевом? Как долго им удастся убеждать украинцев в ведении несуществующей войны?
— Пушкин писал: «Ах, обмануть меня нетрудно, я сам обманываться рад». Большим заблуждением является мнение, что «войну с Россией» или «героя Бандеру» придумал президент Порошенко и тем самым за неполные два года затмил разум рядовым украинцам. О том, что война украинцев с московитами идёт аж с середины XII века, украинские школьники и студенты узнают с 1991 года из учебников. Не тех, что издаются в серии «Альтернативная история», а те, что одобрены Министерством образования. Это — официоз, причём официоз давний, на который в России почему-то не хотели до «Майдана» обращать никакого внимания.
Когда случились первые убийства снайперами в центре Киева, молодые рассерженные горожане уже точно знали, кого винить: «пророссийского» Януковича и Россию. Когда были провозглашены народные республики Донбасса, и началось их силовое противостояние с Киевом, виновники тоже были обозначены однозначно — Россия и пророссийская «пятая колонна». И если предположить, что завтра магическим образом исчезнут Порошенко, Яценюк, Турчинов и, к примеру, Билецкий, то из этого вовсе не последует автоматическая «дебандеризация» страны. Если этот процесс и запустится, то он будет очень долгим.
«СП»: — Война Киева с Донбассом это все еще гражданская война или нечто большее? Что это, по-вашему? Борьба за независимость народа Новороссии? Или арена противостояния США и России?
— Донбасской войне трудно дать однозначное определение. Когда после государственного переворота одни «граждане» решили отправить «поезда дружбы» на восток, чтобы научить других граждан любить Украину, и получили отпор — это можно назвать гражданским противостоянием. Можно ли назвать гражданской войной ситуацию, когда признанное мировым сообществом правительство проводит на территории страны военную операцию против одного из регионов, сказать затруднительно.
Конечно, интересы России и Запада сталкивались и сталкиваются на Украине и Донбассе. Но, говоря о больших геополитических категориях, нельзя забывать и об идеологической подоплёке этого противостояния, о цивилизационной даже. В постсоветской России к Хантингтону многие относятся отрицательно, но объяснить украинский раскол в сугубо экономических или политических терминах вряд ли возможно. Это будет существенным упрощением, которое не приблизит нас к настоящему пониманию.

Мінські угоди не є обов’язковими для України, оскільки не ратифіковані у парламенті

10.09.2015, УНІАН

Мінські угоди не є обов’язковими для України, оскільки не ратифіковані у парламенті, і представник України на переговорах у Мінську Леонід Кучма не був уповноважений їх підписувати, відповідно до розпорядження президента України Петра Порошенка. 

Про це заявив на прес-конференції УНІАН екс-суддя Конституційного суду України, перший генеральний прокурор України Віктор Шишкін.
«Про Мінські угоди недаремно кажуть, що це «договорняк», а не домовленості», - вважає він.
«Відповідно до цих домовленостей ми беремо на себе зобов’язання щодо якогось міжнародного документу. Проте, у 9 статті Конституції написано, що зобов’язання для України є обов’язковими, якщо цей міжнародний документ ратифікований Верховної Радою. Міжнародні договори стають нашим національним законодавством, якщо згоду на обов’язковість надав парламент», - зазначив Шишкін.

«Хтось може сказати, що у нас Мінські угоди ратифіковані,чи ратифіковані вони парламентом Росії, тоді стоїть питання в тому, чого Путін має їх виконувати?», - нарікає він.
Також екс-суддя Конституційного суду вважає, що представник України в трьохсторонній контактній групі не мав права підписувати будь-які документи.
«У відповідному розпорядження президента Петра Порошенко щодо надання повноважень Леоніду Кучмі на мінських переговорах написано, що Кучмі надаються повноваження лише представляти Україну, а не підписувати що-небудь», - нарікає він.
 
Також за словами Шишкіна, у цьому розпорядженні зазначено, що Кучма на переговорах діє на громадських засадах.
«Давайте на громадських засадах організуємо суботник для прибирання Європейської площі, хіба на громадських засадах держава до чогось зобов’язується? Я не знаю як це на громадських засадах підписувати міжнародні договори», - додав екс-суддя КСУ.

У демобілізованих вимагають «відкати» за втрачене у боях солдатське майно

26.08.2015, ZIK (Західна інформаційна корпорація)

Брат за брата (Проект соціальних журналістських розслідувань)

Українські військові у зоні бойових дій чи не щодня ризикують життям, намагаючись захистити нашу країну. Однак замість подяки від держави часто отримують покарання, як от колосальні штрафи замість і без того дріб’язкової зарплатні. Адже виявилось, що за втрачене у бою державне майно солдат має заплатити з власної кишені, та ще й у п’ятикратному розмірі.

Про це йдеться у сюжеті проекту соціальних журналістських розслідувань «Брат за брата» (щосереди о 22:05 на телеканалі ZIK).

Прикордонник Сергій Майко пройшов Афганістан і війну у Нагірному Карабасі. Здавалося б, на його вік досить бойових дій. Та все змінилося з першим пострілом на Донбасі. Спостерігаючи, як полум’я війни шириться сходом його країни, всидіти вдома прикордонник довго не зміг – зголосився добровольцем. За весь час у відпустку додому вдалось сходити лише раз. А повернувшись на передову, дізнався: у них з дружиною буде дитина. Та радість від такої звістки уже незабаром змінить праведний гнів.
Демобілізувавшись, глава сімейства дізнається: замість того, щоб витрачати зароблені на війні копійки на підгузки дитині, він мусить шукати гроші, щоб віддати державі борги.
«Разом із нашою кухнею у мене згорів казанок. Півроку мене ніхто не питав з чого я буду їсти. Та по приїзді сюди виявляється, що я маю його втрату оплатити у п’ятикратному розмірі», – обурюється Сергій.
З’ясувалося, що за втрачене під час служби державне майно солдати мають платити зі своєї кишені. І байдуже – речі згоріли під час обстрілу чи просто стали непридатними для вжитку.
«Дали каремат. Я з тим карематом маю повсюди носитися. Взимку кілька разів було таке, що я відривав його від землі, бо він примерзав. Добре, що від мене щось залишилось, а не від того каремата», – каже військовий.
Винятків і поблажок немає. Лише у прикордонному загоні, де служив Майко, таких жертв турботи держави про своїх захисників назбиралось щонайменше 12. Й платити доводиться буквально за все, навіть за гумові чоботи.
Та якщо на ринку ті ж таки «гумаки», які видаються бійцям, можна купити за якихось півсотні гривень, то держава вимагає компенсувати втрату за ціною вищою в 10 разів. Тож по поверненню з фронту борг декого із бійців складає близько тисячі гривень. А це майже половина їхньої місячної зарплатні.
«Ми ж були на війні, а не на прогулянці! Це не така велика нажива, щоб так себе соромити!», – обурюється іще однин солдат – Ігор Ховський.
У своїй педантичності і скрупульозності військове керівництво, кажуть бійці, доходить ледве не до маразму. Адже об’єктивність втрати казенного казанка або ложки боєць, що ризикує життям на лінії фронту, спершу має документально підтвердити й аргументовано довести.
«На скільки я розумію, у донесеннях від їхнього офіційного керівника під час обстрілів те майно втрачене не було. Їхня проблема в тому, що вони не могли довести, що втратили речі під час бойових умов», – каже начальник Мостиського прикордонного загону Олександр Соловей.
Тож в бою солдат має думати не про те, як втримати оборону, а про те, що йому слід буде негайно складати рапорт. Після якого має бути проведено спеціальне розслідування, чи справді державне майно неможливо було зберегти.
«Є підрозділи, які воювали і досі не можуть списати втраченого майна під час активних боїв – Іловайськ, Дебальцеве», – наголошує волонтер Дмитро Хохлов.
Журналісти підрахували: після повернення з передової солдат мусить бути готовим викласти три з половиною тисячі за балістичну маску, п’ять сотень за гумові чоботи та майже стільки ж за каремат. Платити доводиться навіть за термобілизну, яку військові також по приїзді змушені здавати на склад.
«Подзвонила мати одного з бійців і сказала, що з її сина хочуть вирахувати 600 гривень за казармені тапочки. Вони були обліковані за ціною 60 гривень», – додає Хохлов.
Та виявляється, сплати штрафу можна й уникнути, або, принаймні, мінімізувати витрати. Ціна питання – невеличкий «відкат» від суми, яку офіційно мусить сплатити той чи інший військовий.
«І за відкат, чи, як кажуть, «з половини», боєць домовляється з начальником речової служби і той все закриває», – запевняє Дмитро Хохлов.
Будь-який інший спосіб вирішення проблем – прямий шлях боржника на лаву підсудних. Бо є закон: якщо щось у держави взяв, зобов’язаний повернути. Тож, схоже, ціна казенного «ширпотребу» в Україні вища за ціну людського життя.
«Я собі обіцяв, що більше тої форми не одягну. Мені просто навіть в чомусь соромно, що маю до такого стосунок», – зізнається Сергій Майко.

Жертвоприношение. За что погибают украинские солдаты

Дмитрий Синяк, Фокус

В войне на востоке Украины ежедневно гибнут и получают ранения солдаты. Никто, наверное, не узнает, при каких обстоятельствах они были убиты. Скорей всего, ребята сложили головы не в бою, а в результате одного из бесчисленных обстрелов, которые не прекращаются уже год и на которые чаще всего практически не отвечают. Чтобы не провоцировать агрессора.
Один из показателей развитости стран – их отношение к ценности человеческой жизни. В Украине "болевой порог" и так был невысоким, а за время войны он ещё больше снизился. Украинское общество настолько привыкло к войне, что старается не замечать её. Мы ходим в кино, веселимся на фестивалях, обсуждаем выборы и очередных продажных политиков, и никто даже не вспоминает о том, что в донецкой степи вновь погибли солдаты. Это уже не новость. 
Один-два бойца – ничтожные потери для 250-тысячной армии. Если условный мир стоит жизни одного солдата в день, эту цену следует платить – видимо, так считает руководство страны и армии. Всё выглядит таким образом, будто на востоке Украины появился страшный молох, требующий человеческих жертв. 
На передовой построили ряд укрытий и всевозможных укреплений, но едва ли они могут надёжно защитить бойцов. В Израиле подобную проблему решили давно. На миномётный обстрел там отвечают одним выстрелом высокоточного управляемого снаряда, часто выпущенного беспилотным аппаратом. Второй раз стрелять уже не приходится: огневая точка уничтожена.
Первый заместитель генерального директора концерна "Укроборонпром" Сергей Пинькас в интервью Фокусу рассказывал, что уже сейчас в армию поставляется ракета "Стугна", разработанная киевским КБ "Луч". Она способна с помощью системы лазерного наведения поразить цель размером с листок бумаги формата А4 с расстояния 5,5 км. Это аналог американской ракеты Javelin, но только Javelin стоит вдвое дороже и работает на расстоянии 2-2,5 км от цели, в идеальных погодных условиях – на расстоянии 4 км. Почему эти ракеты не используют для того, чтобы наказывать за нарушение минских договорённостей?
Сейчас боевики чувствуют безнаказанность. Они знают, что из-за пяти миномётных выстрелов командование АТО не станет давать приказ об открытии ответного огня. Да и поразить мобильную огневую точку, которая произвела всего пять выстрелов, сложно. После обстрела террористы переезжают на новое место и снова открывают так называемый беспокоящий огонь. Но если бы каждый из них знал, что в ответ на первый же выстрел может мгновенно прилететь "Стугна", количество желающих стрелять резко сократилось бы.
Любой мужчина с украинским паспортом может завтра оказаться в окопе на линии огня – в каске, бронежилете и с автоматом в руках. Чтобы защищать родину. Но точно не для того, чтобы превращаться в безымянную жертву молоха.

Україну не можна перемогти, але її можна зрадити

07 серпня 2015, Газета по-українськи

 

28 місяців просидів Андрій Білецький у Харківському СІЗО. Звинувачували у вбивстві українофоба Сергія Колесника. Виявилося, що той — живий, зараз воює на боці ДНР. Білецького випустили 24 лютого торік, коли Верховна Рада прийняла постанову про звільнення політв'язнів.
Арештували у 22 роки
Андрій Білецький родом із Харкова. Закінчив історичний факультет Національного університету ім. Кармазіна. Уперше арештували у березні 2001 року — за участь в акції "Україна без Кучми".
Викладав історію України в школах і вузах. Працював у секторі безпеки великих компаній. 2011-го в під'їзді свого будинку отримав дві кулі — в щелепу і в руку.
Очолював харківський загін "Тризубу" ім. Степана Бандери. Згодом — організацію "Патріот України". Під час Майдану її учасники склали кістяк новоутвореного "Правого сектора". З початку війни на Донбасі Білецький створив батальйон "Азов". Зараз це — полк, налічує понад 1300 осіб. За час війни поховав 32 побратимів.
На останніх парламентських виборах обрався в окрузі №217 у Києві.
Захоплюється боротьбою, боксом, стрільбою. Любить грати в шахи.
Дружина 31-річна Юлія — історик. Весь час займається ресторанним бізнесом у Харкові. Синові Олександру 8 років.



Народний депутат, куратор полку "Азов" 36-річний Андрій Білецький на інтерв'ю приходить з двома чоловіками. Зустріч призначив у столичному коктейль-барі "Срібні ложки" на вул. Басейній. Двоє офіціантів біля входу впізнають Білецького, усміха­ються.
У барі — багато живих квітів. Один вазон заплів стіну. Вздовж усього підвіконня стоїть чорний підсвічник із білими свічками.
Замовляємо три пляшки негазованої води. Супутники Білецького сідають через кілька столиків. П'ють каву.
Зараз половину часу проводжу в Києві, — говорить Андрій. — Цього вимагають інтереси полку "Азов". Це питання техніки, озброєння, екіпірування. Останні тижні стало складніше — через наїзд на добровольчі підрозділи. Зачепило й "Азов".


 
Як і хто наїжджає?
— Зараз це досить злагоджена державна позиція. Зокрема, руками Генштабу. Починаючи з виводу добровольців із передової в рамках секретних домовленостей по Мінську. Надійшов наказ вийти з тилових баз підрозділу полку "Азов", який від 5 травня минулого року безвилазно знаходився на передовій, без жодної ротації. Відійти в Запорізьку область, розташуватися в полі в наметах. Почати рити лопатами третю лінію оборони, як під час Першої світової. Але ми — не інженерні війська. В нас немає на балансі жодного трактора чи будівельної техніки.
Яка мета?
— Щоб люди глибоко й морально образилися. Сподіваються, що після цього або не виконають наказ, або масово почнуть писати заяви на звільнення. Існування таких батальйонів не влаштовує в першу чергу Росію. Частково викликає побоювання на Заході. Під тиском цих двох сил Порошенку викручують руки на перемовинах. Перемагають не державні інтереси, а забаганки Москви і Заходу.
Є абсолютна невіра нашої влади у можливість перемоги. Сподіваються на допомогу західних сил. Але ще жодну війну ніхто ні за кого не виграв.
Ви жорстко критикуєте політику Заходу.
— А що Захід робить? Вся їхня дипломатична політика — це не стільки тиск на Росію, як на нас. Найдикіший приклад — Дебальцеве. 14 лютого ми підписали Мінські угоди-2, приклали карту, де визначили зупинку на позиціях. Уже наступного дня почався наступ, була спроба створити котел, ми втратили величезну кількість техніки, солдат — пораненими і вбитими. Відійшли від Дебальцевого, і Захід сказав: прийміть уже ці позиції.
А зараз ми підступили від села Широкине ­поблизу Маріуполя, про що домовилися 24 ­липня.
— Це при тому, що Широкине стало жахом для противника. Сепаратисти там зазнали величезних втрат. Ми контролювали стратегічні висоти.
"Азов" і "Донбас" звідти вивели і замінили на морських піхотинців. Як це позначиться на контролі території?
— Морські піхотинці, з якими ми воювали в Гранітному, досить боєздатні. Але вони погано споряджені. І де стоять? На старих позиціях "Азова" чи пересунуті на 15 кілометрів, за умовами демілітаризованої зони, і фактично не контролюють Широкине? Ніхто не знає.
За понад рік що вдалося в розбудові армії?
— Нічого. Ми навіть не потрудилися скористатися найціннішим ресурсом, що з'явився. Це бойовий досвід людей. Демобілізували 80 тисяч осіб — це дві третини тих, хто має бойовий досвід. Знову опинилися з армією з чистого аркуша. У хлопців, які зараз ідуть на фронт, нульовий бойовий досвід. Через рік знову набиратимемо нових людей, які каліцтвами і смертями набиватимуть ­шишки?
Яка б мала бути армія?
— Потрібно створити двоукладну. Перший рівень — кадрова професійна армія, яка перебуває в постійній бойовій готовності. Повинна складатися винятково з офіцерів і сержантів із бойовим досвідом. Чисельність — 40–50 тисяч. Це кістяк збройної потуги України. Другий рівень — армія на зразок швейцарської чи фінської. Це територіальна оборона, яка утворюється за допомогою призову на 9–12 місяців. Вона має становити резерв для професійної армії — близько 200 тисяч чоловік.
Скільки часу потрібно для таких реформ?
— Рік.
У Білецького дзвонить мобільний. Він розвертається до двох своїх супутників і каже:
— Сообщите Хорсу, что встречаемся в 18.30 на месте.
— Зараз обсяги бойових дій значно скоротилися, — продовжує. — Але це ні про що не говорить. Росія ж не відмовилася від стратегічних планів на Україну.
Яка зараз мета Путіна?
— В тій чи іншій формі йдеться про ліквідацію української державності. Геополітична мета — відновлення контролю над Східною Європою.
Як вплинуть на ситуацію вибори до місцевих органів влади 25 жовтня?
— Відверто антиукраїнські сили набиратимуть обертів. "Опозиційний блок" у залишках Донецької області набере відсотків 70. Потім це використовуватимуть Захід, Росія і сама влада, щоб говорити: там такі люди, треба шукати компроміс. Все це — за рахунок України. Весь цей час ніхто не займався людьми на Донбасі, у східних областях. Тому їхні симпатії частково на боці "Опозиційного блоку".
Що з тими працівниками СБУ, які брали найактивнішу участь у знищенні Майдану, викраденні та вбивствах активістів, зливі Криму й Донбасу? У харківському регіоні вони отримали підвищення. Тепер їхня діяльність направлена проти "Правого сектора" й добровольчих підрозділів. Водночас фінансові схеми Партії регіонів у Харківській області продовжу­ють існувати. Переправляють гроші в Росію, за які формуються сепаратистські загони. Це все "кришують" працівники СБУ.
Президент наполягає на особливому статусі для Донбасу. Які тут небезпеки?
— Це дасть можливість називати злочинців не сепаратистами, а депутатами. А вбивць — не терористами, а міліцією, як уже зараз їх іменує генерал Олександр Розмазнін, заступник Муженка. Вони вбили п'ять тисяч наших солдатів. Тепер ми з ними будемо разом патрулювати.
Розмазнін заявив, що на кордоні з Україною стоять 52 тисячі російських військових. Є імовірність повномасштабного наступу?
— У Росії — величезна, хоч і не скажу, що боєздатна, армія. Її треба ганяти, щоб тримати в тонусі. Широкомасштабний наступ може початися будь-­коли.

РОМАН КОВАЛЬ,  ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСТВА (уривки)

Профанація слова, девальвація дії

26 липня 1995 р., Київ

Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, “ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ - “Самостійну Україну”. 
Хіба треба до слова “самостійний” ще якийсь прикметник?! 
Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність - їм не вірилося, що у слові “самостійна” все є. 
Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака! 
Бо незалежність Японії є самозрозумілою. 
А у нас, українців, ні. Говоримо “самостійнає, а про себе: “не зовсім ще”. Стверджуємо гордо: “Ми - велика нація”, а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: “Соборна Україна”, а подумки згоджуємось на сучасні кордони. 
Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних - і беззмістовних! - слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди. 
А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою. 
І захотів її. 
А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова “українська соборна самостійна держава” “дещо” інший зміст? 
Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст. 
А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом - і гнобителя, і гнобленого. 
Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта! 
Замість будувати силові структури - переконували ворогів бути хорошими, не стріляти “в своїх братів і сестер”, не бити кийками “своїх матерів”. 
Замість будувати каральні структури - закликали: “Обнімімося, братаймося!” і переконували ворогів любити Україну, “нашу спільну неньку”. Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?! 
За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей. 
Вони навчилися говорити і нічого не казати. 
Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш. 
Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна. 
Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної? 
Сьогодні вони продовжують - хоч час вже помовчати! - повторювати затріпані слова про “суверенну, самостійну, вільну Україну” і необхідність економічних реформ, які “все вирішать”. 
Вони п'ять років говорили, що “час працює на нас”. Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів! 
Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада “ні від кого незалежної України” запропонувала кийки та газ - на голови “братів та сестер”. І била так немилосердно, як і в 1988 -1989 рр., здається, навіть жорстокіше. 
Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.
Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).
“Час працює на нас, - лагідно повторювали вони, - все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.
Головне - зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас”.
Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? - якщо час працює на нас?!!
Колишні авторитети.
Майбутні марґінали.
Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.
Актори, актриси, акробати, еквілібристи...
Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.
Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.
Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші - не дай, Боже! - не обпеклися.
Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!
Головне ж - мир.
А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне - мир?!
Значить, не мир - головне.
Головне - свобода.
Головне - Самостійна Україна.
Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!
Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а “ми не готові до такого розвитку подій”.
Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові! 
Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, “щоб справа не загасла”, то навряд чи треба ставити це їм у заслугу. 
Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони - за складом свого характеру - не здатні. 
Повною протилежністю в цьому - найголовнішому! - питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.
Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей “дехто" не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні - і буде вчити українську діаспору як будувати Україну! 
Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: “Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС - ред.)... Але доля розпорядилася інакше”. 
Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер - коли не вийшло бути Президентом України - готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні - в тих же Сполучених Штатах Америки. 
Якщо доля його змусить емігрувати, то він - як тільки отримає громадянство “нової Батьківщини” - відразу включиться в політичну боротьбу - спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію. 
Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова. 
Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими! 
Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками! 
Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші. 
Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. І він відчув це. І швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. І пішов “вершити” політику в передпокої ситих і владних. 
На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих - початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття. 
Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу. 
Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців. 
і нам тепер треба починати спочатку.

Політика “малого” зла

3 липня 1995 року, Київ

Під час виборів Президента України 1 грудня 1991 року галичани віддали перевагу Чорноволу перед Кравчуком. Під час виборів Президента 1994 року вже Кравчук вважався меншим злом і Кучма майже не набрав голосів у Галичині. 
Минув рік, загострилася боротьба за владу між Головою Верховної Ради Олександром Морозом і Президентом Леонідом Кучмою. На цей раз галичани вже Кучму оцінювали як менше зло і вся Галичина щиро бажала йому успіху в боротьбі проти “комуніста” Мороза. 
Якщо завтра постане альтернатива Олександр Мороз чи Петро Симоненко, то галичани меншим злом вважатимуть “демократа” Олександра Мороза і під час його приїзду до Львова влаштують бурхливі овації з квітами - як свого часу Чорноволу, Кравчуку, Кучмі. Може ще й булаву піднесуть. 
Куди приведе такий шлях?.. 
Питання друге. Чи підніме хтось повстання проти влади, якщо та відбере у нього курку, через тиждень качку, а через місяць - бичка? Далі ремствувань на несправедливість, здається, справа не піде. 
А якщо руйнують села і міста Батьківщини, нищать твоїх рідних, то що тоді? Власне, на це питання відповів вже Шаміль Басаєв, який став героєм чеченського народу. 
З малим злом важко розпочати боротьбу, бо його можна перетерпіти і воно поширюється. З великим злом боротися легше, бо відступати вже нікуди. 
Народ не повстане, якщо в України відберуть частку незалежності, наприклад, закордонні активи, будинки посольств і консульств, Чорноморський флот, берегову інфраструктуру Севастополя, сам Севастополь, тактичну, а потім стратегічну ядерну зброю, газосховища тощо. Народ підніметься лиш тоді, коли в нього захочуть відібрати все. Якщо ворог збройно нападе на Україну. 
Росія це розуміє, тому обрала стратегію малих перемог: самостійність забирає у нас частинами - під заклинання у вічній дружбі. Росіяни вже й назву придумали цій стратегії: м'яка інтеграція України в Російську Федерацію.
Для українців йти шляхом вибору малого зла - це політична смерть. А саме цей шлях обрали українські демократи. До цього змушує їх страх перед великим життям, страх перед небезпекою, яка може позбавити їх комфорту.
Страх встати на повний зріст, страх натиснути на гашетку. Страх покласти на кін все, в тому числі життя своє і рідних. Цей ганебний страх не тільки змушує орієнтуватися на менше зло, а й змушує зображувати зло як добро.
Орієнтація на Захід справді незрівнянно менше зло, ніж орієнтація на Росію. То що, підтримуймо Кучму - він нас покладе під “цивілізований” Захід, що пахне парфумами “Діор”, а не під смердючу варварську Росію, яка зґвалтує і не подякує?! Чи може захищатимемо честь до останнього?
Але ні, демократична братія вирішила оспівувати американського ґвалтівника та його інвестиції під жорсткі політичні умови позики - оці удавки Міжнародного валютного фонду. Демократи аж вивертаються, зображаючи менше зло як добро, зображуючи насилля над Україною як акт гуманітарної допомоги. Згадаймо хоча б шантаж США з приводу ядерних ракет. З уст удовенків та кучм ми довідалися як добре буде Україні, коли її поставлять на коліна.
Що ж робити?
Не орієнтуватися на менше зло. Зло будь-яких масштабів є злом і треба бути в опозиції до нього постійно, не шукати сенсу чи доброго знаку в зменшувальних прикметниках, а рішуче протистояти йому. 
На жаль, політика “малогоє зла продовжує бути визначальною як на українському Олімпі, так і на підході до нього - в стані демократичної, насправді американської опозиції. 
Орієнтація на менше зло, введена в ранг як державної політики, так і політики опозиції, хитрування, зважування, вимірювання зла безперспективне - це політика неповноцінних, яка ніколи не приведе до перемоги. Нам треба рішучих українських політиків, не боязких, наступальних, нам треба не політичні крамарі, конформісти, ґешефтмахери - торгівці своїм ораторським умінням, а ідеалісти, які виборять Україну Миколи Міхновського.

Чи не запізно приходить прозріння?

Серпень 1994 року, Крим

Як би хотілося написати тільки для українців,щоб ніхто - ні жид, росіянин  - не міг встромити свого ока і  прочитати те, що пишеться не для нього! 

Написав я перше речення статті: “Головною нашою проблемою є брак патріотизму в широких верствах українського народу” і раптом згадав, що ця думка, майже тими ж словами, вже була висловлена на початку століття Миколою Міхновським. “Головна причина нещастя нашої нації, -  говорив він, - брак націоналізму серед широкого загалу”. 
Отже, століття завершується, нещастя українського народу продовжуються і причина їх лишається незмінною - вона в самих українцях, в їхній готовності бути рабом. 
Мільйонам українців байдуже в якій державі жити - російській, українській чи американській. Доцільність створення української держави для них визначається тільки економічними принадами. Якщо українська держава забезпечить їх високим рівнем добробуту - нехай буде українська держава. 
Якщо більше ковбаси запропонує Росія - люди потягнуться до неї. 
Невже ми, українці, з'явилися на цей світ лише для того, щоб перетравити і пропустити через себе тонни ковбаси, горілки і пива? Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою? 
Небагато українців навколишній світ оцінюють крізь національну, державницьку ідею.
Серед моря “капусти головатої” відчував себе і “один козак з мільйона свинопасів” Тарас Шевченко, який за власним зізнанням так собі “пари не знайшов”.
“Бути голосом, волаючим в пустині без відгуку, невесело”, - так оцінювала своє перебування серед малоросійської пустелі велика Леся Українка. 
“Вмира без відгуку мій крик”, - луною озивався Олександр Олесь. 
Чи творчість їхня не доходила до народу чи народ виявився байдужим до своїх пророків, але факт лишається фактом: маси тільки чули про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, але не знають їх. Що вже говорити про менш відомих національних героїв, які так і не стали національними авторитетами?! Міхновський, Болбочан, Липинський, Донцов, Стус, Ліна Костенко лишаються незнаними.
Як достукатися, як донести національну правду до тих, хто не слухає, не читає, не хоче знати нічого свого? До тих, кому чуже рідніше? До тих українців за походженням, які захоплюються героями чужих, ворожих народів - Леніним, Сталіним, Жуковим, Шварцнеґером, Пугачовой, Сталоне?.. До тих, кому ближче зрадники України, ніж її герої?!
Однією з причин поразок національно-визвольного руху є те, що в нашому, українському таборі завжди була присутня зрада.
Що лежало в основі цього феномену: невіра у власні сили, надмірна любов до чужого чи страх перед небезпекою, яку ніс ворог? Очевидно, і те, і інше. Але в першу чергу - відсутність патріотизму. Людині, позбавленій ідеальної чесноти вболівання за рідний край, значно легше зрадити цей край. Оскільки в такій людині розвинений потяг до матеріального, то якщо їй запропонують достатню винагороду, вона залюбки зрадить. 
Винагорода - справа приємна і людина, зациклена на матеріальному, з нетерпінням чекатиме її, навіть наближатиме ту щасливу мить, коли окупант оплатить чергову зраду.
Зрада прийшла в Україну з верхів.
Місцевих, провінційних лідерів чи не перших спокушали зрадити Батьківщину, обіцяючи наблизити до передпокоїв “справжньої” еліти.
Наш національний герой Іван Мазепа таки служив поневолювачам - спочатку в королівських передпокоях Варшави, потім царських, московських. Павло Полуботок під час Полтавської битви зрадив Мазепу, який підняв антиросійський прапор національно-визвольного повстання. Потім Полуботок продовжив справу Мазепи, але вже було пізно. Влітку 1917 року майбутній полководець Симон Петлюра доклав зусиль, щоб не було української армії - в найвідповідальніший момент на З'їзді українських вояків він став на бік москвофіла, руйнівника української армії В. Винниченка проти Миколи Міхновського, будівничого українського війська. Через півроку Петлюра продовжив справу Міхновського, але час був втрачений: війська Муравйова стояли під стінами беззбройного Києва.
В наступні роки українці в лавах совєтської армії, НКВД, стрибків, Спілки письменників України, КГБ громили українство, нищили українців-самостійників.
Українець Ярослав Галан боровся проти українського націоналізму - визвольної ідеології українців.
Українці підняли руку на своїх братів по зброї - Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського, провідників протибільшовицького підпілля Волині Куца, Шульгу і Шубського, убили юних націоналістів Гадуса, Федіва та інших.
Українець Богдан Сташинський вбив українських лідерів Ребета та Бандеру, а потім покаявся.
Операцією знищення Романа Шухевича керував українець.
“Ці вбивства, - за словами Олени Теліги, - це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації!”
В 60-ті роки ХХ ст. Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Леонід Кравчук, Михайло Косів, Іван Білас громили ОУН-УПА, українську церкву.
Нині вони виступають за українську державу. Чи не запізно прийшло прозріння? І чи прозріння це?!
А скільки українців до останньої краплі крові боролись проти своєї Батьківщини?!
Хотілося, щоб слово “зрада” і “зрадник” ніколи не вживалися до українців. Для цього треба, не очікуючи громадського осуду, карати всіх відступників від України, карати жорстоко, так, щоб у других відбити спокусу зради.
Українських же героїв та їхні подвиги треба славити, романтизувати, ідеалізувати. 
Вірю: прийде козак, який кине зерна, що зійдуть і в пустелі!

Оспівуймо українське насильство!

Серпень 1994 р., Крим

 Чому значна частина людей, насамперед молоді, захоплюється фільмами, в яких пропагується насильство? Чому юнаки і юначки радіють, коли бачать як парує кров, висловлюють захоплення, коли удар виявляється смертельним?
Чому вони хочуть бути схожими на тих, хто вбиває? Відповідь проста: світ шанує сильних, тих, хто зверху, тих, хто може вбити. А молодь хоче бути сильною, хоче бути зверху. Тому вона дивиться американські та російські фільми, які вчать бути зверху.
Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема.
А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію?
Досить наголошувати на гостинності, доброзичливості українців. Не треба говорити, що ми не вміємо нападати першими!
В історії українського народу є прекрасні епізоди перемог над ворогом.
Згадаймо криваві перемоги Хмельницького, Виговського, Сірка, Болбочана, Шухевича... Невже не можна зняти фільм про перемогу Івана Виговського над росіянами під Конотопом, про визвольні походи Сірка і Болбочана на Крим, про Перший Зимовий похід на окуповану росіянами Україну, про отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва, серіал про Холодноярську республіку, про Українську Повстанську Армію?! Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати Гонтою, Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-”визволителю”, випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..
Досить сліз, плачів та самогубств за Україну! Поки не втопилися в сльозах, творімо український кіноепос, оспівуймо українську героїку, яка пробудить навіть у зросійщених українців гордість за славну силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити подвиги попередніх поколінь.
Якщо ми дійсно хочемо української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України! 
Пригадую епізод з книги “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, коли повстанці впіймали жида-чекіста “Йослика”, який відзначився масовими вбивствами українських селян. І ось тепер прийшла його черга - він потрапив до рук батька забитого ним сімейства. Юрій Горліс-Горський до подробиць описав як повстанець жорстоко катував жида і, врешті-решт, закатував його. Горліс-Горський знехтував т. зв. пристойністю і не поставив три крапки, де інші, менш мужні автори, сором'язливо обривали розповідь.
Сучасні автори, кінорежисери та сценаристи повинні зрозуміти, що їхнім обов'язком є не тільки довести неминучість кари ворогам України, а й описати як ця кара здійснюватиметься. Потенційний ворог, побачивши сцену мордувань “Йослика”, здригнеться, уявивши себе на його місці і задумається: а чи варто себе підставляти під небезпеку розплати? 
На жаль, “Холодний Яр”є Горліса-Горського - виняток. Сьогодні пересічний житель України має можливість переглянути фільм чи книгу, яка прославляє зрадників України, в ліпшому разі - апологетизує українські жертви, мазохістські оповідає про страждання українського народу, голодомори, ледь не радісно виставляє напоказ наші виразки, хвороби, нещастя... І тільки деякі українські видання, такі як “Незборима нація”, “Шлях перемоги” та деякі інші прославляють героїку українства, виховують у юнаків потяг до зброї, романтизують пролиття чужої, ворожої крові. А фільмів на таку тему зовсім немає...
Без насильства України не побудуємо. Ніколи ворог із доброї ласки не віддасть те, що завоював, за що проливав свою кров.
Після того, як ми силою заберемо у ворога Україну, боротьба не завершиться, адже після кожної окупації лишаються постколоніальні проблеми: агентурна мережа, залишені напризволяще колаборанти, сексоти, продукт російської колоніальної системи: злочинці і збоченці.
Якщо своєчасно не включити червоне світло, злочинна біомаса радісно підніме голову і дасть вихід своїм бурхливим кримінальним схильностям.
Щоб був мир і спокій, щоб даремно не проливалася кров, біомаса повинна бути втихомирена. Вона повинна боятись. Насилля над нею - гуманний акт. 
До того ж, насилля дисциплінуватиме й інших. 
Справедливе насилля будує, організовує, творить. Без нього прогрес неможливий. Насильством будувались всі держави і на ньому вони тримаються. Україна не повинна стати прикрим винятком.