16 серп. 2013 р.

Про щастя, яке не впало з неба

08.08.2013, Андрій Содомора, Буквоїд
Щастя не падає з неба. До нього треба йти, його треба здобувати, його – вистраждати треба.



Про це кажуть віддавна. Найповажніше – грецькі трагіки: «От у сні / В серце скрапує з пітьми / Біль гіркий, каяття, – й мимохіть / Ми вві сні мудріємо» (Есхіл). Саме так: мудріємо, отже, стаємо добрішими. Від розуму – усілякі винаходи, якими пересичений наш технічний вік. А те, як ті винаходи застосовуємо, для добра чи зла, – від мудрості. 
Такі думки навідають кожного, хто розгорне казку Оскара Вайльда «Зоряний Хлопчик» у перекладі Наталі Трохим (Видавництво Старого Лева, Львів, 2013). Страшно мовити, але й слова «казка», «байка» (від «баяти» – розповідати), виходять з ужитку. Вже комп’ютери вчать дітей розмовляти, а з дитячого екрана – монстри, потвори, термінатори… Оскар Вайльд покинув цей світ саме на порозі двадцятого століття, з яким упало на людство стільки потрясінь. Морозна холоднеча, якою дихають перші сторінки «Зоряного Хлопчика», – наче передчуття тієї доби, коли раз по раз брало гору саме те зло, що від холодного, розлученого з душею розуму.
 Ми – в новій добі, у двадцять першому столітті. Яким воно буде далі (а яким є – знаємо) – залежить від того, якими будуть наші діти, внуки. Мають бути добрими, інакше – звідкіля ж тому добру взятися?.. Мали би зростати при слові – живому, мовленому слові; при тихому слові, що не вимірюється децибелами; при слові, яке у нашому «Кобзарі» (як дивно, звернімо увагу, перегукується трагедія матері у Вайльдовій казці з трагедією матері у Шевченка: у того – тяжкий шлях сина до матері; у цього – матері до сина). Мали б тягтись до краси, яка, вважає дехто, стоїть навіть над добром. Не до тієї, холодної, зовнішньої краси, на яку зарозумілий був знайдений хлопчик, ні, – до краси душевної, яка єднає людину, творіння Боже, з усім його творінням – гармонійним Космосом, навіть – із комашкою: «Кожна комашка – твій брат. Не завдавай їй шкоди», – навчає старий священик Зоряного Хлопчика (згадаймо тут і вірш «A Considerable Speck (Microscopic)» –«Мікроскопічне» – Роберта Фроста, сучасника Оскара Вайльда). І коли кажуть, що краса врятує світ, то саме – така краса…
Найважливіше, зауважували стародавні, – добре робити те, що робиш, а найважче – бути по-справжньому добрим. Непоказна, справжня доброта – це милосердя, співстраждання (грец. «симпатія»), тобто – дієва доброта. На неї спромігся той, хто не покинув дитятка на морозі – взяв його. Та замість подяки, як не раз трапляється у житті, отримав щось протилежне – бездушний, войовничий егоїзм хлопчика-нарциса, який, врешті, став потворним («форма» достосувалась до «змісту»). І лише наприкінці страдницького шляху відбувається чудова метаморфоза: монстр душевний і тілесний – стає красенем, сином короля. Ціною свого страждання, свого милосердя, коли, врешті, «двері його серця відчинились» – він  рятує не лише себе, а й інших, упосліджених, – жебрачку й прокаженого: «І він звівся на ноги, і подивився на них, і – о Боже! Це були Король і Королева!» І став він, перебравши корону, королем міста, «що красувалося над рікою […] був добрим, справедливим, милосердним  […] і запанували в тому місті мир та благодать» (лише злий Чаклун з тієї краси був прогнаний)… 
Тут, здавалося б, – і казці кінець («…жили довго й щасливо»). Але щастя, ще раз пригадаймо, не падає з неба: «…правив він зовсім недовго, бо на тяжкому своєму шляху до матері зазнав таких нестерпних страждань, пройшов крізь таке люте горнило випробувань, що через три роки помер. А той, хто посів трон після нього, був найжорстокішим у світі правителем». Сумна, що й казати, кінцівка!.. Сумна, але – життєва: «Погане поле вчить мужності» – тих, хто покликаний іти стежкою до істинного добра, до милосердя, до краси… 
Отож, слово «казка» – від «казати», «розказувати», «мовити слово» («…та й промов до мене слово» – із народної пісні). Хочемо дійти тієї краси, що врятує світ, – мусимо повертатись до Слова. Бо саме в ньому – світло, якого споконвіку прагне людина, бо й Слово – споконвіку… До слова колискового, казкового, бесідного, загалом – до мовленого, некрикливого слова. Наталя Трохим, автор оригінальних поетичних збірок, – із тих, хто знає вагу слова, хто постійно до нього дослухається. А мова казки, навіть якщо вона у прозі, повинна бути поетичною. Поетичність – у мелодиці фрази, у тому, що називаємо «духом» твору. 
Коли кажемо «володіти словом», то це означає передусім уміння сплітати слова у живу сув’язь, яка, власне, й дає нам підставу стверджувати, що мова – душа народу. Нині рідко на таку сув’язь натрапляємо: відходимо від камертону народної пісні, сахаємось архаїзмів, давніх граматичних форм слів (не даємо мові дихнути на повні груди), втрачаємо відчуття ритму, який вчувається у кожному народному прислів’ї, приказці, загадках тощо. Українська мова «Зоряного Хлопчика» промовляє сама за себе – до душі промовляє. І перше, що впадає у вічі (радше в душу) – це саме той подих фрази; подих, без якого казка не була б казкою, душевне – душевним. «І крик щастя зірвався з його уст, і він побіг до мами, і впав перед нею на коліна, і цілував рани на маминих ногах, і омивав їх своїми слізьми» (с.37). «Хочеш, щоб переживав глядач – переживай сам», – радить Горацій акторові. А міг би так сказати й перекладачеві: без переживання (співстраждання) текст не «дихатиме». А ще, звісно, – постійна праця над словом: хоч як переживаймо, а без мистецтва (воно ж – нелегке) гарного, легкого перекладу не вийде. Авторка перекладу і переживає, і вміє перекласти переживання на папір… 
На книжку передусім дивимося (з морозного, засніженого тла обкладинки дивиться й на нас загадковим своїм поглядом Зоряний Хлопчик); дитина – ілюстрації спочатку оглядає. Художниця Даша Ракова, що вельми приємно, ні яскравими барвами, ні кількістю малюнків не догоджає пересиченому всілякими видовищами сучасному читачеві: витончені, настроєві штрихи не приглушують тексту, а навпаки – увиразнюють його і, що особливо важливо, дають простір для уяви. Нині ж рятувати треба саме її, уяву («зір душі»), без якої неможлива жодна творчість і загалом життя: людина ж, із зерна Божого, – «достворює себе»…   
Тож особливо бажаною у наш час є поява саме таких, адресованих дитині,  книжок. А втім, чому дитині? «Зоряний Хлопчик», де вчуваються біблійні й античні мотиви і тональності, промовляє й до читача дорослого (хіба «Лис Микита» – дише для дитини?).З тієї казки, де звучать вічні теми, кожен візьме стільки, скільки спроможний взяти; може піти й далі, розвиваючи щось своє… Отож на книжку дивимось, беремо її до рук – торкаємось її, чуємо шелест сторінок, вловлюємо запах ще свіжої фарби, врешті, – «смакуємо»: оцінюємо стиль автора. Рідше задумуємось над творчістю перекладача, який намагається працювати у цьому ж, що й автор, камертоні. Тут маємо приємність насолодитися гармонією, співзвучністю: перекладу – з першотвором…

Джерело

Немає коментарів:

Дописати коментар