Миколаївщина постійно перебуває на межі соціального вибуху

9 серпня, 2013, Богдан Буткевич, Український тиждень
Київ – Миколаїв – Криве Озеро – Братське – Баштанка


Через низку резонансних подій донедавна непомітна Миколаївська область опинилася в центрі уваги всієї країни. Жахлива справа Оксани Макар, бандитська поведінка влади на 132-му виборчому окрузі з центром у місті Первомайську та подальше народне повстання під час торішніх парламентських виборів, битви за врожай із найманими тітушками під прикриттям міліції в тому-таки Первомайському районі, врадіївський бунт – усі ці події викликають закономірне запитання: що за система відносин вибудувана на Миколаївщині? Чому саме в цій аж ніяк не найбільшій області України такий високий градус соціального напруження? Тиждень виокремив певні суспіль­но-політичні й економічні особливості цього регіону, які призвели до нинішньої ситуації.

Спадок старого режиму
«Так історично склалося, що це ментівсько-комуністична область, – каже Вадим Підберезняк, депутат Миколаївської обласної ради від партії «Фронт змін». – Як тут іноді невесело жартують, регіону нічим пишатися, адже за часів Російської імперії сюди звезли кримінальників, а до пари їм – жінок легкої поведінки й почали будувати кораблі. Звісно, це спрощений погляд, але в ньому є частка правди». Більшість миколаївців вважають справжнім центром свого регіону аж ніяк не Миколаїв, а Одесу, ніби визнаючи таким чином свою певну вторинність, понад те, несформованість місцевої самоідентифікації. Що значить бути миколаївцем, не зміг чітко пояснити ніхто з опитаних Тижнем експертів, політиків і звичайних людей.

«Миколаївщину завжди вважали політичним «болотом», – розповідає Тимур Михайловський, координатор Комітету виборців України у Миколаївській області. – У нас справді порівняно невелика кількість електорату (за даними Державного реєстру виборців – 939 тис. осіб – Ред.), до того ж традиційно достатньо інертних і дуже консервативно налаштованих громадян. Відповідно під час політичних кампаній усі партії намагаються по мінімуму вкладатися й займатися саме нашою областю, мовляв, усе одно тут проголосують так, як скаже керівник РДА або місцевий феодал-«ЛСД» – лідер суспільної думки. Особливо безперспективною вона стала з уведенням пропорційної системи, хоча з частковим поверненням мажоритарки знову з’явилася інтрига».

«З усіх південних регіонів саме наш найконсервативніший, – продовжує Олена Кабашна, керівник місцевого осередку Української Гельсінської спілки з прав людини та координатор ГО «ОПОРА» на Миколаївщині. – Особливо це стосується обласного центру, в якому містяться три з шести виборчих округів області та третина електорату (383 тис. – Ред.). Це місто завжди було закритим військовим центром, яке цілковито контролював КГБ – усі «стукали» одне на одного. Радянська система цінностей та світосприйняття досі визначає мислення багатьох людей. Миколаїв усе ще плекає якісь нібито пролетарсько-«кора­бель­­ні» традиції, хоча майже всі відповідні підприємства давно стоять без шансів на запуск. У цьому, до речі, полягає наша відмінність від сусідів по Півдню: Херсона з його традиційним аграрним світосприйняттям та Одеси, центру вільного підприємництва. Тут фактично відбулася радянська «реконкіста», тобто всі колишні секретарі райкомів тих часів перекочували спочатку до Кучми, потім спокійно пережили помаранчевий період, а тепер прекрасно почуваються в Партії регіонів. На Миколаївщині практично немає циркуляції еліт – усі 20 років нами правлять ті самі люди, ми практично законсервовані в брєжнєвській системі управління».

Тайпи Миколаївщини
Найвпливовішою людиною в області є її нинішній очільник Микола Круглов, який представляє Партію регіонів і кличе себе наглядачем від президента. Голова Миколаївської ОДА – виходець із комсомольського активу, вічний чиновник. Цей старий, ще кучмівський кадр примудрився стати в пригоді й регіоналам. Олена Мамонтова, його донька, є суддею Вищого господарського суду України. У січні 2010 року вона в складі колегії суддів ухвалила рішення про належність резиденції «Межигір’я» структурам Вік­тора Януковича. А вже в сере­дині березня Микола Круглов став новим-старим керманичем Миколаївщини.

За словами місцевих експертів, діє він у зв’язці із Сергієм Дятловим, бізнесменом і депутатом міськради Миколаєва, чий син Ігор є головою тутешньої облради. Щоправда, нині Дятлов-молодший починає дистанціюватися від батька та очільника області, адже відчуває їхню непопулярність у народі й мріє очолити групу «младореформаторів» у лавах самої ПР. Джерела Тижня стверджують, що важливими членами нинішньої правлячої команди Миколаївщини є двоє «смотрящих» від влади, які відповідають за чорні схеми наповнення партійного бюджету: такі собі Гурген «Гурік» Оронюк, офіційно президент футбольного клубу «Миколаїв», та Михайло «Мультік» Тітов. Прикметно, що кумом останнього є колишній заступник прокурора Миколаївської області Валерій Котков, який нещодавно пішов на підвищення в Генеральну прокуратуру. Усі ці люди належать до умовної групи Круглова.
«Зрозуміло, що адміністративне управління регіоном цілковито ручне й належить Круглову, – каже Тимур Михайловський. – Та й конкурентів він майже не має, бо охочих забезпечити та гарантувати потрібне владі голосування області в 2015-му мало. Колишній багаторічний голова ОДА Олексій Гаркуша відійшов у тінь, місцевий великий бізнес намагається не артикулювати своїх політичних позицій тощо. Однак у районах є свої групи впливу, нерідко майже незалежні від центру, як показує приклад 132-го округу та Аркадія Корнацького» (див. Тиждень № 28/2013).
Тож, з одного боку, певна роздрібненість політичних еліт регіону, а з іншого – законсервованість, закритість від зовнішніх впливів призвели до появи феномену Врадіївки, тобто таких собі феодальних, нікому не підконтро­льних кланів-тайпів, у вра­діїв­ському ва­ріан­­ті – міліцейсько-проку­рорського. У таких умовах вони можуть чинити на «своїх» територіях усе, що тільки їм заманеться, утім, за умови, що місцевий клан гарантує потрібні центру голосування та відрахування до «чорного» партійного бюджету.

Опозиційний пояс
Миколаївщина видається вельми нерозвиненою з політичного погляду – набагато важливішою для кінцевого голосування виборців є аж ніяк не партійна програма чи навіть ідеологія, а сама особистість кандидата. «У нас дуже атомізована область, – стверджує Вадим Підберезняк. – Чи не в кожному селі – свій господар і своя окрема електоральна ситуація. І люди, обираючи, за кого голосувати, керуються лише особистим мотивом: «А що він для моєї хати хорошого зробив?». І водночас консер­вативно-радянське міське населення, яке голосує за звичкою».
Попри офіційні дані про 133 національності, представники яких проживають на території Миколаївської області, формально вона може вважатися моноетнічною, адже 81,9% населення становлять українці, тоді як росіяни, найбільша нац­меншина, – лише 14,1%. Однак через етнічно-економічне тасування кадрів у СРСР саме останні сформували переважну частину міського населення, до того ж їхній контингент складається з «молодих спеціалістів» 1960–1970-х років заселення та військових у відставці, налаштованих не так проросійськи, як прорадянськи. Тож відверто русофільські партії, ініціативи та сили тут завжди були на маргінесі – з великою натяжкою до таких можна зарахувати хіба що комуністів, які нині втрачають свої позиції.

Підтримка колись популярної Партії регіонів тут також стрімко падає. На парламентських виборах-2012 вона набрала 40,51% голосів, втративши порівняно з 2007 роком майже 15% (тоді за біло-синіх проголосувало 54,40%). З шести виборчих округів Миколаївщини (з 127-го по 132-й) у двох за мажоритаркою на торішніх перегонах виграли опозиціонери. І це не випадковість.

«Партія регіонів суттєво втратила за останні два-три роки, – стверджує Вадим Підберезняк. – Економічна ситуація кардинально погіршилася, особливо для дрібних приватних підприємців і фермерів, але й для бюджетників. На сьогодні борг по зарплатах в області сягнув уже 46 млн грн. Народ починає прокидатися. Якби люди бачили альтернативу, то вже на останніх виборах регіонали програли б. Хоча не можна не відзначити чітку роботу адміністративного апарату, яку використовують біло-сині. По-пер­ше, постійно працюють на заниження явки виборців, передовсім молоді, яка за них переважно не голосує. А по-друге, дуже чітко орієнтуються на малозабезпечені прошарки населення, яких підкупом та залякуванням змушують прийти і віддати свій голос за себе».

На руку регіоналам зіграв і практично пов­ний провал опозиційних сил в організаційній та адміністративній роботі. Проблема роз’єднаності та не­ефективності опонентів влади на Миколаївщині стоїть як ніде гостро. Приміром, на сьогодні понад 90% членів місцевого «Фронту змін» досі не увійшли до складу «Батьківщини», причому багато хто причиною називає особисту неприязнь до керівництва останньої. Ситуація з опозиційним кандидатом Аркадієм Корнацьким, першість якого у 132-му окрузі не була зарахована, теж неоднозначна. Як стверджують місцеві експерти та політичні активісти, його не люблять не тільки у владі, а й в опозиції, адже він надто незалежний, ніхто не може гарантувати лояльність цієї людини. Відповідно ширяться чутки, що її очільники зовсім не зацікавлені в тому, щоб саме Корнацький став кандидатом на повторних виборах, і його потихеньку зливають свої ж. На це нашаровується конфлікт із сином генерального прокурора Віктора Пшонки Артемом Пшонкою, який, подейкують, купив сусідні із землями Корнацького ділянки, а виявилося, що на теренах другого є великі поклади коштовного граніту, які Пшонка-молодший захотів придбати. Аркадій Корнацький, зрозуміло, відмовився, і почалася «битва за ресурси».
Опозиція здобула переконливу перемогу тільки в традиційно помаранчевих округах. «На Миколаївщині можна виокремити дві електоральні зони, які завжди вирізняються проукраїнським голосуванням, – каже Тимур Михайловський. – Це північно-західні райони області та Баш­танський, які майже повністю збігаються з відповідно 130-м та 132-м ВО. Такий собі помаранчевий пояс Миколаївщини». У 130-му окрузі, до якого входять Баштанський, Березнуватський, Казанківсь­кий, Новобузький, Новоодеський, Снігурівський райони, на останніх виборах виграв висуванець від ВО «Батьківщина» Ігор Бриченко, а в скандально відомому 132-му (всі північно-західні райони: Арбузинсь­кий, Братський, Вра­діїв­сь­кий, Кривоозерсь­кий, Первомайський, саме місто Первомайськ) – опозиціонер Аркадій Корнацький. «Обидва кандидати змогли впевнити тутешній електорат у своїй «місцевості», – каже Вадим Підберезняк. – Як не крути, але цим переважно сільським районам притаманне сприйняття на рівні «свій – чужий». Той самий Ігор Бриченко випередив багатого бізнесмена з Одеси Фелікса Ольшанського, що висувався від ПР, не кажучи вже про Корнацького, який переміг прямого ставленика Круглова Віталія Травянка».
До речі, Баштанська зона межує з Бериславщиною – козацьким краєм сусідньої Херсонської області. А в 1919-му тутешні мешканці заснували так звану Баштанську республіку й дали бій денікінським військам, які саме наступали через місцеві терени. Традиції волелюбства нікуди не поділися, як бачимо, й до сьогодні. Що ж стосується північно-західних районів, то там свою роль відіграє велика кількість переселенців із Західної та Центральної України, до того ж буквально в двох-трьох поколіннях.

Земля – основна цінність
Миколаївщина – це передовсім аграрна область, особливо на території помаранчевих районів, усі промислові потужності сконцентровані в трьох найбільших містах: Миколаєві, Вознесенську, Первомайську та Южноукраїнську, де міститься АЕС. Тож величезною цінністю тут є земля. І саме земельне питання нині є тут одним із найпроблемніших. Понад те, саме воно й може призвести до соціального вибуху. Річ у тім, що більшість селян змушені за безцінок здавати власні паї і чималі земельні наділи великим аграрним корпораціям, які, перебуваючи «під дахом» місцевих чиновників, диктують свої умови. Навіть тим фермерам, яким поки що дозволяють працювати, завжди радять, зазвичай із РДА або прокуратури, кому і за якими цінами варто продавати продукцію. У цьому суттєва відмінність Миколаївщини від сусідньої Херсонщини, де приватні фермери мають досить міцні позиції.
«Це взагалі величезна проблема нашого аграрного регіону – диктат із боку величезних компаній, власниками яких є або прокурорсько-міліцейські організовані угруповання, або чиновницькі, – пояснює Олена Кабашна. – У тих корпорацій в оренді й без того перебуває переважна частина землі, власниками якої свого часу стали колишні колгоспні працівники, які отримали під час розподілу земель свої паї. Як правозахисниця знаю сотні випадків, коли ці вже старі люди хотіли повернути власні ділянки, зазвичай 20–50 га, щоб продати або подарувати дітям, але орендатори їх не віддають. Звертатися до суду немає жодного сенсу, адже Феміда постійно стає на бік орендаторів. Тобто люди фактично не мають права на формально все ще їхню землю. Ситуація дуже небезпечна, і даремно місцеве чиновництво ігнорує її».
«У моєї матері було 5 га землі, які вона здала в оренду великій агрокомпанії, – розповідає фермер Михайло з Баштанського району. – Крім того, що вони на тій землі рапс вирощують уже кілька років, тобто винищують, то тепер, коли термін оренди сплив і я захотів повернути пай, виявилося, що його продовжили заднім числом. Звертався до суду – двічі програв. І таких по селу щонайменше половина, тож коли вони почнуть нас із землі зганяти, їм мало не здасться».
Люди майже доведені до краю і готові бунтувати, особливо з приводу земельних питань та через «бєспрєдєл» місцевих феодалів. Ось тільки через тотальну недовіру цей протестний рух поки що нікому очолити. Тому ризик, що в 2015-му підкупом та примусом владі вдасться схилити мешканців Миколаївщини до відносної лояльності, вельми високий.

 Джерело