Радість і сльози трудової міграції

10 червня 2011, Роман Якель «Дзеркало тижня. Україна» №21

Тернопілля, як і весь Західний регіон України, давно перетворилося на край закордонного за­робіт­чанства. Мізерні зарплати, скорочення працівників на промислових підприємствах, затримки із виплатою заробленого у бюд­жетній сфері у другій половині 1990-х примусили тисячі моїх земляків залишати сім’ї і їхати у далекі краї заробляти на неква­ліфікованих роботах гроші, щоб ті сім’ї утримати. Заробітчанська «роза вітрів» пекуче дме й тепер.

«Що то за країна — Терно­піль?» — недавно запитував одного з тернопільців португальський замовник будівництва котед­жів, знаючи, звідки до нього при­їжджають робітники. Географія трудових мандрівок «з країни Тернопільщини» дуже скоро стала широкою. Люди їдуть, щоб призбирати копійчину, як на захід, так і на схід, — у Польщу, Чехію, Італію, Іспанію, Порту­галію, Великобританію, Росію, Ізраїль...

Ще у вересні-жовтні 2005 ро­ку фахівці центрів зайнятості Тернопільської області опитали понад дві тисячі школярів Терно­поля з різних родин та майже стільки ж — у містах і селищах двох районів. Респондентами стали учні середніх і старших класів: вік їхніх батьків серед заробітчан найактивніший — від 30 до 45 років. Досліджені обсяги трудової міграції — це дев’ять відсотків працездатного населення у працездатному віці, або до 55 тисяч жителів області. Кіль­кість заробітчан зростає прискореними темпами. Адже анало­гічне дослідження, проведене 2001 року, дало цифру 22 тисячі. Політики різних кольорів наввипередки підкреслюють, що на за­робітках за кордоном перебуває кожен третій або кожен четвертий мешканець краю. Однак реальних масштабів трудових ви­їздів не подає жодна статистика.

Про сумні наслідки заробіт­чанства, а саме непоодинокі випадки сексуального або трудового рабства обманутих і безправних тернопільців, автор цих рядків розповідав у статті «Вдосконалене рабство» («ДТ», 2005, №48). За різними соціо­логічними дослідженнями, такого роду жертвами стають від 8 до 30 відсотків українців, які вирушають працювати за кордон.

Для більшості жителів області трудова міграція — це не подорож до пекла, яку пережив наприкінці XIX ст. Іван Брази­лієць із однойменної повісті галицького письменника Тимофія Бордуляка. І далеко не всі заро­бітки вони витрачають на зворотний квиток, тобто додому.

За нагромаджені кошти заробітчани та їхні діти отримують можливість придбати житло, автомобіль, здобути освіту, що, з одного боку, є позитивним явищем. Диву даєшся: 2008-го, передкризового року через бан­ківську систему в область від закордонних заробітчан надійшло майже 246 млн. доларів. Та навіть торішня цифра — 170 млн. дола­рів — наближається до обсягу всього обласного бюджету Терно­піль­щини. Зароблені євро чи долари не йдуть на вітер. Докази? У докризовий період, з 2005-го по 2007 рік, обсяги введеного в дію житла в області, як свідчить статистика, зростали швидкими темпами — від 26,6 до майже
50 відсотків. Будівельний бум не в останню чергу спричинила висока купівельна спроможність заробітчан.

Згадане соцопитування 2005 року засвідчило, що в майже 24 відсотків дітей один із батьків перебуває за кордоном, а у 4,2 від­сотка їх — гроші за кордоном заробляють і батько, і мати.

Достаток, який забезпечують батьки на закордонних заробіт­ках, дуже часто розвиває в дітей споживацькі настрої, небажання знати ціну батьківських грошей. Бо у передпідлітковому чи в під­літковому віці в людини ще не сформована здатність усебічно аналізувати події та явища і критично мислити. Головний спеціа­ліст служби у справах дітей Тер­нопільської міської ради Ольга Солтис наводила журналістам яскраві приклади: учень 6 класу тернопільської школи, чий батько працює за кордоном, витягнув двогривневу банкноту й почав нею витирати шкільну дошку. А на рік старший учень пропонував п’ять гривень техпрацівниці, бо сам не хотів прибирати у кла­сі. Уже не дивина, що чимало підлітків — як у місті, так і в се­лі — марнують надіслані батьками гроші на застілля та розваги.

На протилежному від мате­ріального достатку березі мігра­ційної ріки — досить невтішні явища. Погіршення успішності дітей, алкоголізм, наркоманія в їхньому середовищі... На жаль, статистики, яка б показувала масштаби цих со­ціальних лих, немає ні в обласному уп­равлінні освіти та науки, ні в служ­бі у справах неповно­літ­ніх, ні в уп­рав­лінні у справах сім’ї та мо­лоді і під­порядко­ваному йому центрі соціаль­них служб.

Але психічні наслідки тру­дової міграції, мабуть, як ніхто добре знають психотерапевти. Наприклад, кандидат психоло­гічних наук Наталя Гаєвська (Тернопіль), яка лікує психічні розлади у дітей, характерні для «італійського синдрому», — деп­ресію, маячіння, розлад адап­тації...

Ось — типове обличчя не­повно­літніх жертв закордонних заробітків. Батько помер, а мати поїхала на заробітки в Італію. Син — учень коледжу — залишився з бабусею. Його не полишало відчуття непотрібності, що згодом призвело до алкоголізму. Як компенсаторний механізм, час­то пробуджувалася агресія. Хлопець старався привернути до себе увагу всім: то вдарить од­но­літка, то демонстративно розіб’є посуд. «Нарцисичні» сироти за­ряд­жені більшим радикалізмом, який може по-різному проявлятися. Головне для них — перебувати в центрі уваги, незалежно від того, як цю увагу здобуто. Це означає, що дитина не відчула любові батьків. Бо дитина, котра всотала батьківську любов, ви­рос­тає спокійною і врівнова­женою. Радикалізм, агресія їй невластиві», — переконує психотерапевт Наталія Гаєвська.

Інші ілюстрації соціального сирітства та напівсирітства характеризуються менш сумними наслідками, але заслуговують не меншої уваги з боку влади та суспільства.

Обоє батьків поїхали на заро­бітки в Англію. Дідусь і бабуся добре ставилися до внучки. Це розуміла п’ятикласниця Марійка. Але вони не замінили їй мате­ринсь­кої і батьківської любові та тепла. Через відчуття покинутості й непотрібності у дівчинки погір­шилася успішність. Вона почала худнути, страждати від головного болю. Врешті, батьки забрали дитину до себе.

Одна з шестикласниць Тер­но­поля, чия мати поїхала на заробітки до Італії, написала у шкільному творі просто й від­верто: «Мені не потрібні мамині гроші. Допоможіть повернути маму». Дуже сумнівно, що такі діти доглядатимуть своїх батьків на старості літ. А звідси — розпад традиційних відносин в українській сім’ї через втрату поваги до батьків, врешті-решт — руйнування моральних підвалин суспільства. І ком­пенсації цим згубним явищам годі шукати.

У сучасному світі, тим більше з посиленням процесів глоба­лізації, трудову міграцію вико­рінити неможливо. Адже завжди знайдеться частина людей, котрих, окрім вищої зарплатні, у далекі краї кличе невідомість, пошук авантюр. Проте ліки від масових виїздів на закордонні заробітки є. Їх просто потрібно застосувати. Заступник директора Тернопільського обласного центру зайнятості Борис Довжик слушно вважає: «Трудова мігра­ція за кордон стала загально­національною проблемою. Її рівень можна істотно знизити підвищенням зарплат у різних галузях, хоча б до 700—800 до­ларів на місяць, і створенням належних умов праці. Тоді людина зможе достойно утримувати сім’ю, не виїжджаючи на неква­ліфіковану роботу в далекі сві­ти…» Чиновникові важко заперечити. Та якби ж до його слів дослухалися зарплати на Тернопіль­щині, середній рівень яких торік заледве наблизився до 1700 грн. в місяць: за цим показником область — переконливий аутсайдер в Україні! Доки цього не буде зроблено, потоки трудових мігрантів із Тернопілля за кордон не мілітимуть…

 

Джерело