Наші в Португалії

08 липня 2011, Валерій Дружбинський «Дзеркало тижня. Україна» №25

Франсішку ван Зеллер 

Варто було порівняти вітчизняні оазиси із західними пустелями, як міраж одразу розвіявся. І виїхало чимало. Найбільш працездатна й готова долати труднощі частина населення. З тим, що з України їдуть легально й нелегально, їдуть багато, звиклися напрочуд легко. Їдуть із Києва, Чернівців, Харкова і Одеси, з сіл та селищ. Їдуть усі: музиканти й філологи, вчені та юнаки призовного віку (ці, правда, не їдуть, а втікають), інженери і повії, футболісти і слюсарі, дилетанти комерції й аси злочинності, лікарі й селяни, поодинці та сім’ями. Уся Європа, обидві Америки й Австралія з жахом дивляться на цей потік. І тільки Україна —байдужа. Хіба що хтось із журналістів опуб­лікує чергову статтю про «відплив мізків» (про «відплив умілих і працьовитих рук» пишуть рідко, мабуть, журналістам, як інтелігентам, своє болить більше). Якось Вячеслав Чорновіл сказав, що «такою розсіяністю по світу, як українці, може похвалитися (чи опечалитися?) тільки біблійний єврейський народ». Нині, за офіційними даними, громадяни України мешкають у 55 країнах. «Нашого цвіту по всьому світу»...

Хтось поїхав і досяг успіху, інші з’їздили, понюхали чужого життя й повернулися. Але вибір на користь «закордоння» зробили вже 6,6 млн. українців — саме стільки наших співвітчизників, за даними Світового банку, залишили країну. А Інтернет усе ще забитий форумами на теми «як виїхати», «підкажіть країну».

Дізнаєшся історії людей — і розумієш: їдуть не так «туди», як «звідси». Бо нині найпоширеніша професія у країні — «випробувач труднощів». Ось і втікають. Втікають від безпросвітної корупції, кричущої несправедливості, безкарності одних, беззахисності інших і безперспективності третіх. «У Шепетівці тримали кафе дев’ять років, але з кожним роком «конверти» в кишені міліції, податкової, санепідемстанції та «даху» пухли й пухли. А торік влітку прийшло нове начальство й зажадало подвійних «конвертів». Ми з дружиною плюнули і приїхали до Лісабона. Працюємо багато — вона нянею, а я на будівництві дороги. Мріємо знову відкрити свій маленький бізнес. Кажуть, тут «конверти» не в моді», — розповідає Григорій Максюта.

Часто той, хто шукає за кордоном місце під сонцем, не встигає засмагнути, бо працює від зорі до зорі. Але при цьому якщо в Португалії працювати прибиральницею в готелі, прасувальницею білизни, ліфтером, нянею, санітаркою з догляду за хворим або старим, швейцаром, посудомийкою, офіціанткою, слюсарем, то можна отримати 500–700 євро на місяць. Правда, з цих грошей доведеться оплатити мешкання й харчування... Одне слово, ніде нас не чекають із квітами або солодкими пряниками. А може, справді люди, які успішно пройшли випробування бідністю, до випробування багатством уже не допускаються?

«Понаїхали тут!»

Українці відкрили Португа­лію в 1995-му, несміливо освоюючи «сезонку» на апельсинових, персикових і олійних плантаціях. Ну, а коли країну прийняли до ЄС, коли в Португалію потекли дешеві кредити, розгорнулося будівництво, ожила промисловість, то брак робочих рук став відчутним.

«Я тут уже шість років. Хотів приїхати прямо в Лісабон, але візи не давали. Довелося оформити дорогезну турпутівку в Ні­меччину — виклав майже 2 тисячі доларів. А вже з Мюнхена потягом сюди, — каже Семен Соло­дар із Херсона.

 — Тепер я неначе бригадир, а раніше був чорноробом у тій-та­ки будівельній компанії. Гро­шей вистачає і собі, і додому вис­лати. Живу я з товаришем у квар­тирі. Готуємо по черзі. В їжі собі не відмовляємо. Але віддаємо перевагу курці — найдешевшому продукту, що фігурує під кодовою назвою «радість іммігранта». Фрук­ти які завгодно можна купити без міри — не збіднієш».

Їдуть так званим паровозиком: приятель або родич тут уже працює і готовий допомогти з жит­лом, із пошуком роботи. Біль­шість же покладається на «якось буде»: приїжджають у будь-яке португальське містечко й шукають роботу самі. Раніше багато приїжджих вдавалися до послуг посередників. Вони були теж із України, але жили тут як мінімум кілька років, знали португальську й вивчили всі «входи та виходи». Їх не дуже любили, але без них було не обійтися. Посередник за пошук потрібного роботодавця брав від 200 до 400 доларів. Не можеш заплатити відразу — заплатиш із першої зарплати, але на 10% більше. І заплатиш обо­в’яз­ково. Інакше гарантовані великі неприємності. Раніше наших співвітчизників ще й рекетом тиснули. Тепер усього цього немає, — вийшов Закон про легалізацію іммігрантів (не тільки з України), і кожен приїжджий може працювати в країні на законних підставах. Таким чином, зник ґрунт для повного безправ’я одних і повної безкарності інших.

«Приїхали сюди торік навесні. Чоловік знайшов роботу через тиждень, а я чотири місяці сиділа вдома, півдня вчила португальську, а другу половину — спала. Ну де б я ще виспалася, як не в Португалії! — каже Ольга Слободіна з Мерефи Харківської області. — Зате тепер ми впевнені, що буде в нас і робота, і житло, і синочка тут народимо й виховаємо. Все в нас вийде!»

І справді, у багатьох приїжджих «усе виходить». У місті Авейру працює лікарем Зоя Грідна. «Я з Кривого Рогу, багато років завідувала дитячим кардіоцентром. Сюди приїхала вісім років тому, трудилася на фабриці, в дитсадку. І майже п’ять років поєднувала роботу з навчанням. Тепер я повноцінний португальський лікар із відповідною зарплатою. Що стосується португальців, то вони ставляться до нас набагато краще, ніж італійці, у них зовсім немає відчуття вищості. Більше того, з усіх категорій іммігрантів, що окупували країну, будь-який роботодавець віддасть перевагу українцеві. Причина банальна — наші земляки якщо вже гарують, то гарують. Незважаючи на понаднормові та свята. Тільки плати».

У місті Порту познайомився із Зоєю Легкою та її доньками. Сама Зоя — викладач музики — приїхала сюди 2000 року з Хміль­ника Вінницької області. Працю­вала на фабриці оператором, посудомийкою в кафе... через п’ять років викликала своїх доньок Ірину й Альону. І дівчатка пішли в португальську школу: Ірина в
9 клас, Альона — у 8-й. «Було дуже важко, адже однолітки зустріли нас вороже, відверто сміялися над нами, навіть знущалися. Але ми собі сказали: „Знатимемо португальську не гірше за самих португальців!“. І через рік у школі були вже нарівні з іншими дітьми. Звісно, вечорами мили сходи й під’їзди, — на самі мамині гроші не прожити», — розповідає Ірина. Школу дівчатка закінчили з «відзнакою». Зараз Ірина перейшла на четвертий курс юридичного факультету університету м. Порту, а Олена — на третій курс цього ж університету, вивчає менеджмент. Нині, під час канікул, дівчата працюють рекламними агентами. Альона: «У португальців є хороше прислів’я: «Слабкий не той, хто падає, а той, хто не піднімається». Ми — піднялися!»

Олеся Киба з Тернополя жи­ве в Лісабоні. Її мама, Оксана, керує хором «Подих вічності» при Українській греко-католицькій церкві, а в будні працює гувернанткою. Сама ж Олеся отримала в Португалії вищу музичну освіту, викладає гру на фортепіано в консерваторії й виступає з сольними концертами. Вік­то­рія Старченко з Миколаєва приїхала з молодшою ??сестрою Оленою до батьків у місто Калдаш-да-Раїня в 2005 році. Закінчила тут школу, Лісабонський університет і працює на телебаченні, — вона автор і ведуча популярної програми. Устим Левченко з Рівного приїхав до Португалії у 2004 році, закінчив Лісабонський університет і працює у великому банку.

Так, час летить швидко, сьогодні «наші» діти закінчують університети і розпочинають трудове життя в офісах, школах, адвокатських конторах, поліклініках, фірмах... Укра­їнські хлоп­чики стали клерками корпорацій. Во­ни розповідають, що їх дуже цінують. Для них Україна — ринок. І на цьому ринку вони захищають інтереси своїх корпорацій. За цих успішних українців треба б радіти, але українці вони чи вже ні?

Не приховую, серед моїх співрозмовників були й такі, хто вкрай негативно ставиться до сьогоднішньої України. «Від хорошого життя в чужі краї не виїжджають, отож той факт, що наших людей багато в Португалії, особливої ??честі Україні не робить. І взагалі, ми в неоплатному боргу перед батьківщиною — хто з квартплати, хто з податків», — сказав програміст із Луганська Дмитро Мальцов. У Порту працює черговим у готелі. А вчитель з Києва Михайло (прізвище назвати відмовився) виголосив цілий монолог: «В Україні все погано. Про реформи говорять люди з пісними обличчями і обмеженим запасом слів, що видає їхній обмежений світогляд. Не потрібні їм ніякі реформи. Все погано. Їздити в „маршрутках“, бачити похмурі обличчя перехожих, спілкуватися з тупими й жадібними чиновниками, дивитися на деградуючу пивну молодь, спостерігати загиджені вулиці та бульвари (і це в Києві!) та облуп­лені стіни будинків, яких ніхто й ніколи не ремонтує, і відчувати на собі постійне хамство. У нас усе погано». Сам Михайло працює на фабриці, життям задоволений, у жовтні привезе до Португалії дружину та семирічного сина.

Мова моя — брак мій

Більшість прибулих до Пор­тугалії мало не наступного дня починають вставляти у свою мо­ву португальські слова. Впев­нені, що саме таким чином швидше вивчать мову. Через це рідна ук­раїнська або російська перетворюється на покруч: «На фейра (ринок) треба паса (йти) по еште камінью (цією дорогою)».

Мова — проблема номер один. І з’ясувалося, що найталановитіший поліглот — мати-одиначка. Так, вона приїжджає в чужу країну з дитиною, часто зовсім маленькою, без родичів і друзів. Але, бідова, вона звикла розраховувати лише на власні сили, вона не просто виживає, але, досить швидко вивчивши мову, домагається певного статусу. «Півдня сиділа з двома чужими дітьми, а старша донька наглядала за двома своїми братами-близнюками, — розповідає Галина Німчур зі Львова. — Потім донька йшла прибирати дві квартири, і вже я сиділа з дітьми. Увечері ми по черзі підмітали двір. Але з першого ж дня домовилися — розмовляти між собою тільки португальською, зі словником, з підказкою, але португальською».

У тому ж таки Лісабоні ось уже шість років живе Петро Демченко з Тернополя. «Спочат­ку потрапив до будбригади з десяти осіб (два українці й вісім африканців). Бос — негр із Ан­голи — примушував українців виконувати найтяжчу й найбруднішу роботу, від якої відмовлялися його співвітчизники. Але, спілкуючись сім місяців із анголезцями, навчився пристойно говорити португальською. А потім ми з приятелем знайшли хорошу роботу».

Це особливість Португалії і, мабуть, взагалі Заходу. Потрібно дивитися на життя тверезими очима. Однак наші люди зберег­ли святу віру в те, що людина людині — друг, товариш і брат. Захід руйнує цю віру. Бо відносини тут будуються за принципом: ми тобі платимо — ти повинен працювати. Всі емоції з приводу того, хто кому — товариш, а кому — брат, треба залишити при собі.

«Головне — знайти роботу, і ти вже кум королю. Спеціаліст може спробувати підтвердити диплом. Особливо цінуються лікарі й медсестри. Тільки спочатку треба вивчити португальську. Причому знання англійської завдання не спрощує. Чи то з любові до Батьківщини, чи то від нестачі освіти, але в цій піренейській країні її знають ще гірше, ніж у нас, — це слова Марії Ломської, вчительки з Мукаче­вого, яка в Порту працює складальницею на фабриці. — А ось Микита Озерський, син нашого сімейного друга, повернувся до Києва, щоб отримати вищу освіту, і вступив у політех. Тут він навряд чи вступив би, — португальська йому не давалася».

Михайло Любий щонеділі співає в церковному хорі, а по буднях працює майстром на будівництві, отримуючи хорошу зарплату. Приїхав у 2001-му з Тернопільської області. «Тут можна знайти фонд, який тобі платитиме за вивчення португальської. Я впродовж року отримував по 160 євро за те, що ходив на курси. Вивчити мову можна — було б бажання. Але діти мої — Таня й Андрій — залишилися в Україні, закінчили школу і вступатимуть до українських вузів, — хочу бачити їх високоосвіченими людьми. В Португалії вони доброї освіти не отримають. Правда, Андрієві на випускних іспитах оцінку з історії знизили на один бал — не зміг відповісти на запитання, коли народився Азаров».

«Доти, доки приїжджий не почне дивитися теленовини португальською і читати місцеві газе­ти, його не можна вважати жителем Португалії. Він усе ще турист», — каже мій колега Карлуш Діаш із лісабонської вечірньої газети.

Скільки людей — стільки й доль. «Виїжджаючи до Португа­лії, найменше припускав, — обурюється Валерій Пищик із Запоріжжя, — що певні інстанції вставлятимуть мені палиці в колеса». Інстанції, палиці в колеса — до жаху знайомий словник...

Наші не тільки вчаться самі, а й навчають інших. Почув жарт: «Що таке Лісабонський університет?» — «Це місце, де єврей із України (Михайло Ліпкер із Чер­нівців) викладає португальсь­ку мову китайцям».

«Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»

Про це писати особливо приємно. З’ясувалося, що в далекій країні наші співвітчизники не роз’єднані, не кожен сам по собі, а прагнуть об’єднатися, допомагати одне одному. Таке добросердя завжди дороге. Особливо на чужині.

Почну з Асоціації допомоги іммігрантам, яку очолює Люд­ми­ла Біла. Тепер таких організацій у країні багато, а тоді, у 2001-му, при мерії міста Сао-Бернардо було створено першу в країні гро­мадську організацію допомоги приїжджим з-за кордону. Тоді ж Людмила з чоловіком приїхала з Чернівців, працювала на фаб­риці, їздила на курси португальської мови і як волонтер при­ходила в асоціацію. Але так активно в ній працювала, що 2003-го стала її президентом. Ось що розповідає сама Людмила: «Зараз Асоціація налічує 2650 членів. Більшість ви­хідців із Ук­раїни вже обжилися, навіть купили тут будинки, працюють, навчають дітей в університетах і не потребують нашої допомоги. Ну й слава Богу! Але все одно ми зустрічаємося на українських святах, концертах, фестивалях, які проводить українська суботня школа. А тим, хто приїхав недавно, потрібна різноманітна допомога. Ось і надаємо безкоштовно: курси з вивчення мови й консультації юристів, допомагаємо з пошуком житла, працевлаштуванням і, зрозуміло, допомагаємо продуктами нужденним сім’ям — видає­мо крупи, цукор, йогурти, овочі, фрукти... Через європейські прог­рами ми домоглися для безробітної молоді курсів із перекваліфікації. Причому, відвідуючи ці курси, юнак або дівчина ще й стипендію отримуватимуть — 1300 євро за три місяці занять, це 450 навчальних годин. А якщо на курси ходить молода мати, яка на період занять запрошує для дитини няню, то програма передбачає відшкодування мамі таких витрат. Однак, думаю, головне на­ше досягнення — безплатна ме­дична допомога педіатра, терапевта і гінеколога. Річ у тому, що свого часу ми брали участь в облаштуванні тут лікарів, допомагаючи їм у підтвердженні дипломів, — тепер лікарі беруть участь у житті асоціації. Як бачите, чужа країна — не завжди мачуха. Треба лише добре організувати справу».

Відвідав також Асоціацію іммігрантів «Дружба», очолювану Наталією Васьковською, що приїхала в місто Порту десять років тому із села Голятин Міжгірського району Закарпатської області. Двері цієї організації відчинені для всіх, тому серед 3876 членів асоціації є не тільки українці (їх 70%), а й росіяни, білоруси, молдавани, румуни, навіть два синегальці. «У період кризи ми особливу увагу приділяємо нужденним, тим, у кого на кожного члена сім’ї в день припадає менше шести євро, — каже Наталя Васьковська. — Тут ці сім’ї належать до категорії тих, хто живе за межею бідності. У нас 126 таких сімей. Через «Банк боротьби з голодом» ми двічі на місяць видаємо цим сім’ям набори продуктів. Підтримуємо роботу суботньої школи, фольклорного ансамблю, театру. Створили спортивну команду регбі, а під час літніх канікул для українських дітей працює оздоровчий табір. У нашої Асоціації іммігрантів міста Порту символічна назва — «Дружба». Адже це не просто слово — філософія життя, що допомагає відчувати себе затишно як-завгодно далеко від Батьків­щи­ни. Навіть на західному краю Європи».

Павло Садоха, з яким я познайомився в українській суботній школі «Дивосвіт», очолює Спілку українців у Португалії. Сам Павло — львів’янин, працював у банку, мав непогану на ті часи зарплату. Але для лікування племінника знадобилася пристойна сума грошей, — ось у 2001-му Павло й приїхав до Ліса­бона на заробітки. Влашту­вався посудомийником, вивчав мову. Тепер — менеджер. «У Португалії немає дискримінації, якщо добре працюєш, то й житимеш добре. Але особисто я ні на хвилину не перестаю почуватися українцем. Навіть тут. Раніше наша спілка займалася болісними питаннями легалізації. Тепер багато вчорашніх проблеми вирішено, і ми переважно проводимо культурно-просвітницьку роботу. До речі, ще три роки тому було узгоджено всі пункти спільної українсько-португальської угоди про соціальне забезпечення наших громадян у Португалії. Цей документ досі не ратифікований нашим парламентом, навіть не обговорювався в комітетах. Ганьба! Що стосується кризи, то й тут безробіття зростає і становить сьогодні майже 13%. Але в середовищі українців звільнень мало, — нас вважають хорошими й відповідальними працівниками. Недавно новий міністр соціальної політики заявив, що країна не хоче, аби українці виїхали. Нас звільняють в останню чергу. Нині українців у Португалії 60 тисяч, раніше було більше. У зв’язку з кризою частина повернулася в Україну, а багато хто, особливо будівельники, переїхали до Іспанії, — там тепер будівельний бум. Є тут українські церкви, 20 українських шкіл, навіть проспект України в столиці країни».

Українську суботню школу «Дивосвіт» при Спілці українців у Португалії очолює Юрій Унгу­рян зі Львова. «У нас трудяться 22 педагоги. Багато предметів доводиться викладати стис­ло, і все ж 16 наших випускників вступили в українські вузи, а 12 — у пор­тугальські. При українському Міністерстві освіти є департа­мент, який називається «Міжна­родна українська школа». Він і вручає нашим дітям атестати зрілості державного зразка. Є в нас і проблема. Скільки років ми просимо наше Міністерство освіти адаптувати навчальні програми до екстерну, до умов роботи суботніх шкіл. А віз, так би мовити... Та й педагогічний стаж нашим учителям не зараховується. 1,5 тисячі українських дітей навчаються в суботніх школах за кордоном, а до педагогів цих шкіл — нуль уваги. Мета нашої праці незмінна: зберегти в душах дітей усе українське, все рідне, національне, все достойне, що є в нашої рідної землі».

Група учнів суботньої школи «Дивосвіт»: Таня Мавлюдова, Ярема Тимчишин, Назарій Цісельський, Таня Кубряк, Іванна Янишин, Христина Красівська, Денис Коваль, Поліна Тафінцова, Марина Данилюк, Микита Степуленко, Яна Годнюк, Марічка Кіба

У нашому посольстві розповіли про недавній приїзд до Пор­тугалії делегації Івано-Фран­ківсь­кої області, яку очолив губернатор Михайло Вишиванюк. Встановлено прямі зв’язки між Івано-Франківською областю та регіоном Алгарви (південь країни), де живуть багато вихідців саме з цієї області. Іванофранківці привезли дитячу літературу, підручники. А сам губернатор оголосив: «Наша область бере патронат над українською громадою півдня Португалії. Ми постійно допомагатимемо школам, творчим колективам, вирішуватимемо деякі соціальні питання». Під час перебування іванофранківців у Португалії отримано дозвіл на будівництво першої в країні української грекокатолицької церкви (досі церкви тулилися в орендованих приміщеннях).

Приїзд іванофранківців — перша ластівка. У вересні до Португалії приїде делегація Харківської області на чолі з губернатором і мером міста. Харків’яни хочуть узяти шефство над українцями, які мешкають на півночі країни, зокрема в місті Порту. А там, чого доброго, й інші високі чиновники згадають про співвітчизників, закинутих долею в інший край Європи.

Залишитися чи повернутися?

Завдяки старанням працівників посольства України в Пор­тугалії зустрівся з вельми відповідальною особою — головою Ради сприяння зовнішньоекономічній діяльності Португалії Франсішку ван Зеллером. Поста­вив запитання: «Наскільки ус­пішно іммігранти з України інтегруються у португальське суспільство?» Пан ван Зеллер відповів: «До Португалії приїжджають іммігранти з різних країн, переважно з Африки і Латинської Америки. Це люди бідні, професійно не навчені, з першого ж дня вони залежать від нашої держави. Ми підшукуємо для них житло, влаштовуємо на роботу, допомагаємо харчуванням. Зазви­чай вони самі нічого зробити не можуть — навіть вивчити мову. І раптом 15 років тому до нас почали приїжджати українці. Вони — абсолютно інші. Їхня освіта вища, ніж у наших громадян, вони добре виглядають, добре одягнені, охайні, здорові, доброзичливі. Вони самі шукають житло, роботу. Вони хочуть учитися й часто за півроку опановують, причому дуже пристойно, португальську мову. Як правило, їхні діти — найкращі в класі. Спочат­ку до українців із боку інших іммігрантів ставлення було вороже, хоча б тому, що українці забирали у них роботу з-під носа. Це раніше. Тепер уже і португальцям, і іншим іммігрантам зрозуміло: українці — високо­кваліфікована сила, вони дедалі частіше знаходять роботу за фахом, підтверджують свої дипломи. Багато лікарів, архітекторів, інженерів з України влилися в португальське суспільство на рівних. Скажімо, Фонд Гуль­бен­кяна організував програму з перепідготовки лікарів-іммігрантів. Отож, зі 120 осіб, які пройшли перепідготовку, 109 — вихідці з України... У нас побутує такий анекдот, така притча. Як­що на якомусь сільгосппідприємстві вийшов із ладу трактор, то наш майстер скаже: «Трактор час відправляти на металобрухт». А українець, що працює десь поруч, підійде, пововтузиться, — і трактор знову на ходу. Причому цей хлопець із вмілими руками не тільки на тракторах розбирається, а може полагодити телевізор, комп’ютер, пральну машину. І таких умільців у вас — кожен другий. Ми вже до цього звик­ли... Українці випускають три газети, побудували супермаркети, в яких продають свої традиційні товари, відкрили суботні й недільні школи, в яких їхні діти, котрі навчаються разом із нашими дітьми в португальських школах, можуть у вихідні дні вивчати рідну мову. Все це українці зробили самі. Важливо й те, що вони, на відміну від вихідців із Африки, не прагнуть жити тільки у великих містах. Готові трудитися на землі, обробляти її й тому розселені по всій країні. Цікавий такий факт: багато португальці виїжджають за кордон (за межами країни живе 5 млн. осіб) і там готові прийняти інше громадянство. Українці ж, навпаки, переважно залишаються громадянами своєї країни і португальського громадянства не приймають. Дуже хороші, порядні люди, не створюють проблем португальцям і тому успішно інтегруються в наше суспільство».

Захід — не рай, як це намагалися подати захоплені сліпці. І не пекло, як про це десятиліття сурмила пропаганда. Захід — у русі, живе своїми проблемами. Вирішує їх. Свої проблеми, хоч і не просто, вирішує й португальське суспільство. А разом із ним — і українська діаспора.

Надія на те, що заробітчани повернуться й стануть основою так званого середнього класу, поки що не справджується. Мабуть, гроші, зароблені в Португалії, недостатньо серйозні, аби зайнятися підприємництвом. Грошей вистачає максимум на рік безбідного життя або на навчання дітей, купівлю машини, побутової техніки, лікування близьких. До відкриття власного бізнесу найчастіше не доходить. Ось і залишаються жити в Португалії. Можливо, назавжди.

А це статистика, взята з португальського демографічного вісника. У 2010 році в Алгарві з’явилося на світ 5 тисяч 172 новонароджених, з них в українських сім’ях — 442 дитини, для яких Батьківщина — вже Португалія.

У Лісабоні, на вуличках Байші, де художники продають свої картини та деякі вироби, зустрів Валентина Іваницького з Коростеня Житомирської області. «Нашій сім’ї немає сенсу повертатися до України, — зізнався він. — У нас там нікого немає. Ми продали свій будинок із садом, щоб виїхати за кордон. А тут у мене — житло, робота, можливість займатися улюбленою справою. В Україні художникам важко, ринок цей поділений, жорст­ко контролюється. І я не зможу там заново розпочати життя».

«Ніхто нас сюди не кликав. Ми самі приїхали, — комусь треба було дітей навчати, комусь — годувати сім’ю. Їхали на рік-два, а багато хто залишився на десять років. Було б тут зле — повернулися б давно», — слова завуча суботньої школи Лісабона Оксани Вербицької.

Завершити цей репортаж із далекої Португалії хотів би вір­шами поетеси Тамари Морошан із її книжки, нещодавно виданої в португальському місті Кашкай­ші.

Я з того краю, де чудові люди:

До праці звиклі,
в танці — як вогонь.

Там родовід
ніхто питать не буде —

Читають все по мозолях долонь.

Я — з Буковини.
Звідти мої діти.

Я цим пишаюсь. І на тім стою,

Що де б мені не довелося жити,

Душею я — у рідному краю.

Джерело