10 лютого 2012, Олена Савінова
«Дзеркало тижня. Україна» №5
Фото annabellecosmetics.com
Вам, напевно, не раз доводилося бачити сцену, коли молоді жінки
в компанії колег або колишніх однокурсників відмовляються
фотографуватися, мотивуючи це тим, що вони зараз не у формі, втомилися,
не нафарбовані і взагалі (о, жах!) матимуть вигляд на свій вік або
й здаватимуться старшими? А вже сказати, скільки їм років, отак,
не вагаючись, можуть, мабуть, одиниці. Я, наприклад, спостерігаю
за однією вродливою і успішною телеведучою, моєю одноліткою, яка
протягом останніх десяти років виявлялася відповідно, на п’ять, сім,
десять років «молодшою» за мене, і тепер її декларований вік, схоже,
остаточно завмер на цифрі 35.
Чому люди, особливо жінки, соромляться свого віку? Що змушує їх,
талановитих фахівців, цікавих співрозмовниць, вродливих подруг, дружин,
матерів, удаватися до найвитонченіших хитрощів — від різних самообмежень
і тренувань до пластичних операцій, аби лишень зберегти зовнішні
атрибути молодості?
— Я почуваюся якоюсь неформатною, — скаржиться на прийомі
симпатична сорокарічна Ольга. — От після п’ятирічної перерви (довелося
залишитися вдома, коли народилася друга дитина) знову спробувала знайти роботу, але майже скрізь в оголошеннях вказано — до 40, рідко — до 45 років. Це страшно б’є по самолюбству, адже я хороший фахівець.
До декретної відпустки Ольга працювала референтом-перекладачем у банку,
але там поставили умову, щоб вона вийшла на роботу через рік, відтак
місце вже зайняте. Щоправда, активна жінка, героїчно поєднуючи догляд
за двома дітьми з навчанням, здобула другу освіту — юридичну. Але
й це їй не допомогло. Співробітниця однієї з юридичних контор, де Ользі
вкотре відмовили в роботі, вийшовши провести її, співчутливо пояснила:
мовляв, ну хто ж із чоловіків-керівників юрфірми візьме собі в помічниці
сорокарічну тітку з двома дітьми, коли он скільки юних свіжоспечених
правознавців — тільки клацни мишкою. Благо, їх зараз випускають
«пачками». От якби їй було хоча б років на десять менше… А так — тільки
за знайомством.
Під час консультації Ольга, яка раніше не комплексувала з приводу свого
віку, цілком справедливо вважаючи, що має чудовий вигляд, згадала,
як у пологовому будинку її, тридцятип’ятирічну, вважали старою
породіллею. А через дванадцятирічну різницю між її першою і майбутньою
дитиною всіляко вмовляли зробити кесарів розтин. І тут-таки розповіла
історію про знайому французьку пару, в якої первісток з’явився, коли
дружині було 35, а двійнят вона народила в сорокарічному віці. Для
Франції — це нормальне явище.
Спогад про пологові будинки практично у всіх наших співвітчизниць
зберігається у файлах пам’яті під грифом «Це не повинно повторитися».
А як жінці середнього віку знайти в собі сили не впасти в депресію
у повсякденному житті в суспільстві, яке «за умовчанням» поклоняється
культу молодості і краси?
Сорокатрирічна Катерина прийшла на консультацію зі скаргою на депресію.
До психолога їй порекомендували звернутися в клініці пластичної
хірургії, де вона хотіла «зробити нове обличчя», видалити зайвий,
на її думку, жир зі стегон і талії, а також підкоригувати груди. Вона —
власниця невеликого агентства нерухомості, тому з грішми проблем
не має.
— В останні кілька років, а точніше — після сорока, —
каже Катя, — у мене з’явилося відчуття, що переді мною одні за одними
зачиняються двері, я стаю нецікавою, зайвою, чужою. Мені навіть сон
такий снився — про лабіринт з одними ще відчиненими дверима, в які мені
треба встигнути заскочити.
Під час походу по магазинах я практично не можу знайти для себе модного
елегантного одягу — усе якесь рожеве, молодіжне, зі звіриними принтами.
А якщо і є щось відповідне, юна продавчиня, змірявши поглядом згори
вниз, байдуже повідомляє, що таких розмірів у них немає. Як тут
не відчути себе старою товстою коровою? — відчайдушно вигукує Катя. —
Вихідні останнім часом дедалі більше проводжу вдома перед телевізором,
але й там усі програми — переважно для молоді, і від цього стає
ще сумніше. От і зважилася на розпачливий крок — під ніж хірурга.
Добре, що поки що хірурга, — подумала я, та й той трапився сумлінний, —
відправив до психолога. Уявила, що коїться в душі Каті і багатьох
її одноліток, так званих жінок постбальзаківського віку, коли з екрана,
натужно роблячи розумне обличчя, щось промовляють молоденькі дівчатка,
які класифікуються, за рідкісним винятком, за шкалою Михайла Жванецького
«от милых глупышек до ужасных дур». Тоді як, наприклад, на європейських
або американських каналах ми здебільшого бачимо елегантних дам
і джентльменів мінімум за сорок. І — нічого! Усе цілком органічно.
Але наразі ми тільки про картинку говорили, а якщо копнути, вибачте
на слові, контент усіх цих телешоу, де танцюють, співають, відчайдушно
жартують, міряються силами... Шоу, вигаданих щоб розважати, проте які
залишають у душах гнітючий осад їх недоречності та несвоєчасності
на цьому веселому святі життя. Поцільте у ненависний ящик капцем, який
пропонується замість прекрасних туфельок жінкам елегантного віку!
Почитайте, наприклад, якийсь журнал. Стоп! Який? Адже з обкладинок
численних жіночих журналів нам так само безтурботно посміхаються наші,
трохи не сказала старі, ні — це непристойне слово! — молоді знайомі
з казкового світу гламуру! У ньому немає ні хвороб, ні смерті, ні зайвої
ваги, ні врослих нігтів, ні пігментних плям, а на всі випадки життя
одна порада — запалити свічки й одягнути сексуальну білизну. Знаємо,
вдягали, запалювали… Блаженний, як кажуть, хто змолоду був молодим.
Що ж виходить, і достойної періодики для жінок навіть «срібного» віку,
не кажучи вже про «золотий», теж немає? Змістовні видання на кшталт
«Бабушкины советы», «Соседка», «Петровна» ми вважати такими поки
що не готові. Тоді мені залишається порекомендувати цим дамам вийти
прогулятися, вдихнути морозне повітря, злитися з природою й відчути себе
частиною цього великого світу.
Але й тут підстерігає чергова «гримаса» — такий собі тріумф молодості
і краси у вигляді рекламних щитів і всіляких лайтбоксів. Хоч
би що рекламували у нас — від пельменів до керамічної плитки —
креативники все зводять до вигнутого у звабливій позі напівголого
дівочого тіла. У цьому контексті страшно подумати, якою передбачуваною
була б реклама бананів…
Загалом, милі дами, якщо ви живете в Україні, вам за тридцять,
ви не дочка (дружина, коханка) олігарха, не маєте модельної зовнішності,
не депутат, не нобелівський лауреат, не міс чогось там, а також якщо
у вас є діти і вища освіта (гірше — дві і більше), то, як каже наш
президент, я вам не заздрю. «Як страшно жити», — сказала б своє фірмове
«богиня» Рената Литвинова, яка зняла свого часу цикл інтерв’ю
з прекрасними — ні, не бабами, — все ж таки дамами, для яких не було вже
ні смерті, ні дріб’язкових торгів із часом, а тільки — вічна любов
мільйонів. Сама Рената, до речі, теж обіцяла красиво старіти цілком
природно.
Ну, а якщо серйозно — як допомогти жінці не почуватися загнаною в кут
тотальною віковою дискримінацією? Цим повсюдним принизливим ейджизмом?
Ну, по-перше, перестати драматизувати, вважати себе жертвою обставин
і ображатися на суспільство молодих і зухвалих. Повірте, їм теж проблем
вистачає. Адже коріння такого шаленого бажання виставити напоказ свою
молодість і красу в тому, що в умовах загального ринку «…людина сама
стає товаром на «ринку особистостей»... Оскільки успіх переважно
залежить від того, наскільки вдало людина себе продає, вона… одночасно
почувається і продавцем, і предметом торгу, річчю, виставленою
на продаж. І тоді людина думає не про життя і щастя, а про свій товарний
вигляд... Вона більше не має свого его. Бо міняє своє «я» постійно,
виходячи з принципу «Я такий, яким ти хочеш мене купити». Людина такого
типу постійно метушиться, у неї тільки одна мета: усім подобатися».
(Еріх Фромм. «Мати» чи «бути»).
Правда ж, як сучасно звучить, хоча й написано сорок років тому?
Бо Америка, де жив філософ, переживала тоді аналогічні проблеми.
От і ми переживемо ці дитячі хвороби зростання. І вже точно не житимемо
за принципом «Я подобаюся комусь, отже, я існую».
А хотіли б ви знову стати двадцятирічною? Щоб знову пробиватися
в житті, щось комусь доводити, долати побутову невлаштованість, шукати
себе і своє місце в цьому світі? Ага, от уже й оцінили переваги свого
віку у вигляді дому, сім’ї, дітей, професії, свого кола, своїх уже
відомих і цінних для вас переваг, свого унікального життєвого досвіду
нарешті.
Безсумнівною перевагою зрілого віку є і те,
що не треба «про всяк випадок» намагатися сподобатися всім, і ми нарешті
можемо дозволити собі жити так, як ми хочемо і не шкодувати про
втрачені можливості. Карл Юнг вважав, що в сорок років людина
зустрічається зі своїм підсвідомим і нарешті починає реально оцінювати
те, що відбувається. Американський психолог Гейл Шихі у своєму
знаменитому бестселері «Вікові кризи. Щаблі особистісного зростання»
писав: «Поруч з нами немає людини, яка б подбала про нас у цій ситуації.
Ми самі — наша надія… Парадокс полягає в тому, що після виходу з кризи
почуття депресії та апатії нас залишає, попри те що в нас залишається
менше реального часу. Ми знову бачимо майбутнє в реальній перспективі,
тому що в нас з’явилися віра й мета у житті».
Рецепт один, він простий, як правда, — спокійно прийняти свій вік,
не жити минулим, не квапити майбутнє, а жити сьогоденням, насолоджуючись
кожним його днем, як ковтками чудового вина. Благо, тепер ви знаєте,
чого насправді хочете.
Немає коментарів:
Дописати коментар