Віктор Набруско
«Дзеркало тижня. Україна» №14,
13 квітня 2012
Ступінь відносин суб’єктів масовокомунікаційних зв’язків,
їх відкритість, паритетність, демократичність визначають сьогодні рівень
цивілізованості суспільства. Для України настає черговий момент істини
щодо вибору шляхів подальшого поступу, і своєрідним барометром нашої
готовності рухатися у відповідному цивілізаційному напрямку
є характеристика національного інформаційного поля.
За двадцятирічну історію нашої незалежності ми продемонстрували
неймовірні кульбіти інформаційної політики: від жорсткого регулювання —
до фактичного самоусунення держави від проблем вітчизняних ЗМІ, від
умовно рівних правил гри на ринку інформаційних послуг — до відкритого
лобіювання владою окремих політико-олігархічних груп, від скромного
позиціонування національних інформаційних інтересів — до реальної втрати
інформаційного суверенітету.
Отже, перезавантаження, переорієнтація чи перерозподіл інформаційного поля по-українськи?
Перше. З одного боку — риторика про транспарентність влади,
ухвалення Закону про доступ до публічної інформації відповідно
до європейських норм, а з іншого — незабезпечене конституційне право
громадян на одержання інформації як у фізичному, так і в змістовому
сенсі. Доставка поштою газет двічі на тиждень у багатьох регіонах країни
нівелює саму суть періодичних видань. А програмна політика більшості
телерадіокомпаній не просто не задовольняє художньо-естетичних смаків
аудиторії, вона апелює переважно до біологічних інстинктів, продукує
примітивні стереотипи споживання інформаційного продукту. Ми вже забули
про існування в ефірі дитячих, освітніх, культурологічних передач.
На газетно-журнальному ринку зникає україномовний сегмент. За даними
Книжкової палати України, загальний річний наклад україномовних газет
за роки незалежності зменшився вдвічі, а наклад газет російською мовою
навпаки — збільшився у півтора разу. Сьогодні українською мовою
видається половина загальної кількості назв газет і лише третина від
загального накладу. Ще гірша ситуація в журнальному сегменті. За останні
двадцять років частка річного накладу україномовних видань зменшилася
з 70% до 10, а російськомовних зросла з 18% до 90. Втрачає рубежі
й ресурсну базу видавнича галузь України, за кількістю виданих книжок
на душу населення ми посідаємо останнє місце в Європі. Водночас,
за підрахунками фахівців, російська частка (часто-густо нелегальна)
становить до 80% видань, що реалізуються в Україні. І, зрозуміло, такі
видання не ставлять за мету пропагувати чи обстоювати українське. А якщо
додати, що державне телебачення перестало бути українським за змістовим
наповненням, Українське радіо лише за останній рік на третину скоротило
обсяг поширення своїх програм, то висновок напрошується сумний — ідемо
в пітьму.
Державні інституції мовчки благословляють названі тенденції, а отже,
або не розуміють, що коїться у власному домі, або злочинно потурають
такій політиці.
Друге. Проблема вільної журналістики, свобода слова — очевидні
для всіх параметри побудови справжнього, а не декоративного
демократичного суспільства. У цьому сенсі Україна — феноменальне явище.
З одного боку, понад 90% інформаційного ресурсу країни належить
не державним, а приватним телерадіокомпаніям, практично весь
газетно-журнальний ринок — теж у приватних руках. А з іншого —
за різними міжнародними експертними оцінками, ми з кожним роком
опускаємося дедалі нижче в рейтингах свободи слова. Це класична модель
проникнення приватного капіталу, який належить кільком олігархічним
групам, у сферу державних інтересів через привласнення інформаційного
ринку, а отже, ще один виклик національній безпеці. Зрозуміло,
що в даному разі демократичні цінності опиняються під загрозою,
а перспектива побудови громадянського суспільства стає проблематичною.
На цьому тлі громадські, гуманітарні ради, міжвідомчі комісії, які
створені при вищих ешелонах влади і які повинні гарантувати утвердження
свободи слова, мають бутафорний вигляд. Смішно і сумно. Не в комісіях
будують демократію, а через громадянське суспільство, яке виростає
на потужному духовному національному енергетичному полі, через механізм
прозорості влади, соціального партнерства, поважання особистості,
верховенства права.
Така модель соціальної організації та управління вигідна всім —
і олігархам, і пересічним громадянам. Одним з ефективних механізмів
її реалізації є плюралістичне інформаційне поле. А інакше — шлях
до авторитаризму і сумний фінал.
Третє. Для всіх очевидно, що громадянське суспільство
формується через громадські об’єднання, які гуртують людей
за інтересами, вподобаннями, професійною діяльністю. Але цієї аксіоми
не визнає відома чиновниця нинішньої влади, заявивши, що Національну
спілку журналістів разом зі Спілкою письменників треба розпустити —
видно, заважають їй будувати керовану демократію. Не уточнено, щоправда,
в який спосіб можна прикрити ці неугодні й незручні інституції, якщо
в державі діють бодай якісь закони. А можливо, вже неактуально говорити
про верховенство права? Тоді в намірах влади є логіка.
Приклад багатьох успішних країн і Сходу, і Заходу, становлення
європейських цивілізацій починаючи від грецької філософії та римського
права свідчать про обов’язковість духовної пов’язаності поколінь через
формування національної традиції, професійної школи в різних сферах
життя. У нас усе інакше, кожна політична сила мислить категоріями свого
короткого відтинку перебування при владі, а далі — хоч потоп.
Велику роль у становленні української незалежності відіграла
національна журналістика — багатомільйонні наклади ще вчора партійних
та комсомольських видань двадцять років тому «заговорили» щиро
й відверто, по-українськи, як, власне, й думала більшість національно
свідомих журналістів. Людянішим і теплішим стало національне
телебачення. Особливу історичну місію виконало Українське радіо —
зі своїм духом, характером, внутрішньою силою воно, вкупі з іншими
чинниками, фактично сформувало нове духовне обличчя України. Журналісти
тієї доби — це втілення духовності, справжні професіонали, яких треба
залучати до державних справ, а не цькувати — бо вони, мовляв, з іншого
політичного табору. Насправді вони — з табору вічних патріотів Вітчизни,
які, на жаль, сьогодні не в моді. Мені як українцеві було дуже прикро,
коли торік на зустріч журналістів із президентом моєї країни до його
резиденції було запрошено як авторитетів довірених осіб московських
легіонерів, для котрих Україна — лише майданчик для заробляння грошей.
Нинішні керманичі держави повинні зрозуміти, що головна проблема
неуспішності правильних соціально-економічних реформ криється
не в економічній площині, а у світоглядно-духовній, у відсутності
довіри, порозуміння та взаємоповаги. Непрості компроміси треба
вибудовувати не з допомогою порад іноземних прибульців та провокаційних
заяв чиновників про недоцільність існування таких громадських об’єднань,
як національні спілки журналістів та письменників, а через свою
національно-історичну кореневу систему. Дискусійним майданчиком для
формування об’єднавчих ідей повинні бути громадські інституції, зокрема
й ті, що гуртують творчих працівників та інтелігенцію. Саме вони можуть
стати запорукою громадянського суспільства, саме на їх основі може бути
започаткований національний круглий стіл.
Четверте. Державна інформаційна політика — це передовсім
національна інформаційна самодостатність і можливість реагувати мобільно
й наступально як на внутрішні соціально-економічні виклики, так
і на різного характеру зовнішні загрози.
В останні роки нарешті обережно заговорили про визначення напрямів
національної інформаційної політики, які повинні бути в ряду інших
пріоритетів — економічних, оборонних, екологічних тощо. Це з одного
боку, але ж з іншого — така надважлива сфера, як зв’язок, уже практично
повністю в руках іноземних власників, для котрих українські інтереси
ніколи не будуть першорядними. А як держава за таких умов
забезпечуватиме, наприклад, мовлення в надзвичайних ситуаціях — сказати
важко. Фактично єдиною в Україні соціальною мережею радіомовлення
залишається, попри його архаїчний технічний стан, проводове радіо. Але
тепер, коли офіс власників Укртелекому після його приватизації опинився
за кордоном, добрий порадник, співбесідник для мільйонів наших громадян,
славний «брехунець», скоро відійде в минуле. Держава втрачає унікальний
інструмент комунікації із суспільством, а громадяни — право
на одержання інформації.
Це ще один крок до знищення державного радіомовлення. Останнім часом
це робиться системно й методично: катастрофічно звужується присутність
у довго- та середньохвильовому діапазоні, унеможливлюється доступ
до FM-частот через «правильну» політику Нацради з питань телебачення
та радіомовлення, фактично знищується іномовлення — унікальна школа
національної журналістики та єдина пропагандистська інституція держави
у міжнародному ефірі. Державне радіо з його усталеними стандартами,
глибокою національною філософією, власне, й убивають за його ідеологічну
українськість, перетворюючи на примітивний балаганчик.
Про яку інформаційну самодостатність можна говорити, якщо в кабельних
пакетах операторів телебачення, які доступні фактично по всій країні, —
по кілька іноземних каналів відверто антиукраїнського спрямування.
В нашій власній інформаційній оселі господарями почуваються чужоземні
мовники, а надто — сусідніх країн. Прикордонні райони ними давно вже
просто-таки окуповані. Натомість наша присутність за межами держави
катастрофічно звужується. А коли керівництво НРКУ, говорячи про
перспективи державного іномовлення, взагалі висловлює сумнів
у потрібності цієї інституції, трактуючи її як незрозумілий
бізнес-проект, імовірність наших перемог у можливих інформаційних
війнах — просто нульова. Знущанням зі здорового глузду є рапорти високих
чиновників про відкриття української редакції Euronews як про прорив
у світовому інформаційному просторі, небувалий успіх державної
інформаційної політики. Це ненормально, коли приватна іноземна компанія
сумнівного походження репрезентує національні інтереси суверенної
держави. Хіба можна уявити собі ситуацію, коли б, приміром, Росія
виділила гроші американцям на відкриття у Вашингтоні російської
редакції, котра у перспективі працюватиме проти Кремля? Зрозуміло,
що це абсурд, але Україна вирізняється своєю винятковістю: МЗС,
Держкомтелерадіо не помічають дивної угоди, яку з української сторони
благословляє міністр і згідно з якою в державний бюджет закладаються
кошти на реалізацію принизливої міжнародної корупційної оборудки.
Це не лише послаблення інформаційного суверенітету, оскільки гроші можна
було використати для розвитку національного інформаційного ресурсу,
а й прояв професійної непридатності одних чиновників та почуття
безкарності інших.
П’яте. Починає втрачати свою актуальність тема суспільного
телерадіомовлення, власне не сама ідея цього феномену соціальної
комунікації, а розуміння того, що в українських реаліях суспільне
мовлення, його перспектива, на жаль, уже не є пріоритетним проектом для
громадянського суспільства. Кільканадцять спроб його впровадження
за останнє десятиліття виявилися безрезультатними, хоча всі завжди були
«за». Нова влада рішуче заявила про готовність реалізувати ідею
суспільного мовлення. Кілька разів створювали робочі групи,
до обговорення залучали громадськість на місцях, подавали нові
законопроекти, оголошували дату початку нової ери вітчизняного
телебачення та радіомовлення, але віз і нині там. Нині очевидним
є незаперечний факт — після довгоочікуваної появи українське суспільне
телебачення та радіомовлення стане унікальним у Європі за своєю
неповноцінністю. Якщо у країнах усталеної європейської демократії
суспільне мовлення займає в загальному інформаційному просторі сегмент
20—30%, то наше державне мовлення, на базі якого формуватиметься
суспільне, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною
часткою в межах 5% (і ця цифра дедалі зменшується). За такого
ненормального інформаційно-частотного дисбалансу суспільний мовник
приречений бути аутсайдером на ринку інформаційних послуг. Стає
зрозуміло, що багатьом якраз і потрібна саме така модель формування
вітчизняного телерадіопростору.
Вже вкотре в нашій новітній історії постає резонне запитання до вищих
органів влади — чиї інтереси вони представляють? Чому
інформаційно-частотний ресурс, який Богом і природою створений для
всього народу і який варто прирівняти на законодавчому рівні до феномену
природних ресурсів, нахабно й цинічно привласнює купка олігархів? Чому
державні мовники десятками років беруть участь у безсоромних конкурсах
на отримання частот і прогнозовано їх програють?
Шосте. Торік Національна рада з питань телебачення
і радіомовлення скасувала всі свої рішення щодо впровадження цифрового
мовлення і започаткувала нову добу технологічної революції. Хоч
як би глузували песимісти, але сьогодні вже маємо провайдерів цифрової
мережі, ущерть заповнено чотири мультиплекси, і навіть «мовлення» в них,
якщо вірити авторам проекту, — існує. Так само можна говорити й про
«відкриття» вторинного ринку цифрових ліцензій, коли
компанії-переможниці переходять від одних власників до інших. Отже,
світле майбутнє українського цифрового мовлення настає. Це погляд
з одного боку. А з іншого — експерти говорять, що внаслідок упровадження
цифрового телебачення аудиторія скоротиться, на жаль, саме за рахунок
людей найменш соціально захищених, які приймають телевізійний сигнал
не через супутник, кабельних операторів, а з ефіру, — таких в Україні
близько 30%. Причина — і технічна (цифровий сигнал всю країну
не покриває), і матеріальна, бо перехід на цифру досить дороге
задоволення.
Аналітики твердять, що програма цифрового телебачення — це грандіозний
приватний фінансовий проект, який здійснюється за рахунок держави, котра
всіляко сприяє її авторам, аби незабаром цей проект став вигідною
комерційною пропозицією. До цих епохальних планів не потрапило
радіомовлення. Відповідь очевидна — немає комерційної мотивації.
На тлі бравурної риторики влади про впровадження цифрового телебачення
у багатьох виникає безліч запитань. Хіба це не загроза інформаційному
суверенітету, коли приватна компанія, яка завтра опиниться невідомо
в чиїх руках, стає монопольним оператором у такій надважливій сфері
інформаційної політики, як телебачення?
Сьоме. З одногу боку, влада говорить про збереження та поважання
духовної спадщини всіх націй і народностей, які проживають в Україні,
а з іншого — провладна більшість під акомпанемент убивчих
антиукраїнських аргументів ухвалює закон, яким скасовує квоти
на українську музику і вдвічі зменшує норму виробництва національного
аудіовізуального продукту. З огляду на різні обставини цей закон
не набирає чинності, але сам факт його ухвалення наводить на сумні
роздуми. Власне й закон у нинішніх умовах, мабуть, уже не потрібен —
бо навіть побіжно переглянувши цього року різдвяно-новорічний, а тепер
уже й передвеликодній ефір, можна говорити про торжество ідеї «единого
русского мира». Так звані мегателеканали, що брутально захопили
практично весь національний ресурс, транслюють усі підряд московські
програми зі здравицями на честь сусідньої держави та побажаннями
їй процвітання.
Отже, ідея скасування квот — це як контрольний постріл у серце
української культури, національної пам’яті. Гідні нащадки валуєвської
доби утверджують ідею малоросійщини на теренах незалежної держави
Україна. Історія із сумнозвісним законом продовження мала доволі знакове
й симптоматичне. Лобісти антиукраїнського документа по-фарисейськи
пропонують ще й інший законопроект, який звільняє від оподаткування
та зборів за користування радіочастотним ресурсом україномовні компанії.
Але так захищають культурне середовище національних меншин, коли
йдеться про класичні етнічні радіостанції. Шановні панове! Нас,
українців, багатомільйонний народ, на нашій землі заганяють у гетто,
хочуть прирівняти до ескімосів у США, аборигенів в Австралії, індіанців
у Канаді, яких у такий спосіб захищають від духовного й фізичного
вимирання. То нас колонізовано чи окуповано?
Якщо, приміром, у благополучній Канаді існують
державні інституції, що опікуються оригінальними зразками канадської
культури, то в нас зелений політик-говорун з Донбасу пропонує
законопроекти, які знищують традиційні базові культурні цінності,
маргіналізують національний інформаційний простір. Наміри повалити
конституційний лад суворо караються законом, але ж хіба не такий самий
злочин — перетворювати думаючих людей на бездуховний натовп, яким легко
управляти сьогодні, однак про перспективу конкурентної модерної країни
доведеться забути назавжди?
Восьме. В умовах глобальних інформаційних викликів проблема
збереження національних традицій, духу, світоглядних переконань — цих
базових характеристик цивілізаційного поступу — набула планетарного
значення. Для України з її родовими плямами пострадянської доби
це особливо актуально, і двадцятирічний період незалежності ще більше
в цьому переконує. Наша унікальність полягає в тому, що до сьогодні
не маємо осмислення й розуміння власних історичних процесів: питання
мови розглядається виключно в політичному контексті, релігійні проблеми
остаточно розхитують соціально-політичний баланс у суспільстві. З одного
боку, все розвивається начебто стихійно, а з іншого — бачимо руки
маніпуляторів, котрі працюють за малоросійським сценарієм. Один відомий
у минулому публіцист, який після Чорнобильської катастрофи раптово
полишив неньку Україну і опинився в Москві на посаді головного редактора
популярного тижневика, розмірковуючи над проблемами української
історії, дошкульно-глузливо ставить в один ряд «героїв-невдах» — Щорса,
Махна, Бандеру, Шухевича. Сьогодні ця людина почала з’являтися
на телебаченні разом із президентом країни у програмі відвертих бесід.
Яку місію виконує цей пан з іронічно-зверхнім ставленням до пам’яті
України? Гадаю — не патріотичну.
На приватних телерадіоканалах, які працюють у національному ефірі
на частотах, що належать українському народові, знівечено, практично
випалено український дух, панує все чуже й агресивне, естетично
примітивне. Про плекання яких цінностей можна говорити, коли
на українському радіо фактично легалізовано двомовність, чого не було
за радянської доби, і вилучено з ефіру як неформатні авторські програми
лауреатів Шевченківської премії, що формують високі національно-духовні
ідеали?
Свою зловісну антиукраїнську місію виконують з допомогою лавини так
званих авторських програм, адаптованих для малоросів, російські
остарбайтери, котрі заполонили наш ефір, перетворений на прохідний двір.
Більш витончено працюють ведучі-чужоземці в політичних програмах
і ток-шоу, де українська нація постає в образі невдахи — без своїх
символів, героїв, національної пам’яті, а сучасна держава
з її горе-політиками — як випадкове утворення без історичної
перспективи. Замість консолідувати націю в непростий час
трансформаційних перетворень, український ефір формує в суспільній
свідомості стереотипи відчаю, зневіри, розпачу...
На двадцятому році незалежності державне телебачення набуло
неофіційного статусу так званого українського. За ціннісними
характеристиками, які продукує НТКУ, українці мусять готуватися
до переселення в резервації, про що пише і застерігає відомий
український письменник та громадський діяч Ю.Щербак. Якщо в рейтинговий
вечірній час державний канал утовкмачує нам у мізки стандарти життя
за боями без правил — можливо, це й є норми, за якими повинно жити
суспільство?
Чому така сумна перспектива? Пояснення ніби на поверхні — відсутність
чіткої і зрозумілої національної інформаційної політики, яка гарантувала
б права громадян на одержання інформації, свободу слова, формувала
б державницькі стереотипи патріотично налаштованої, соціально
спрямованої особистості. А натомість — комерціалізація ефірного простору
кількома партійно-олігархічними кланами, які через маніпулятивні
механізми продукують безлику біомасу космополітичного «насєлєнія».
Дев’яте. В державі фактично немає системи соціального
партнерства між владою та засобами масової комунікації як передумови
існування вільної журналістики та побудови громадянського суспільства.
Національна спілка журналістів України — безперечно, найпотужніше
громадське об’єднання працівників ЗМІ різних форм власності, що налічує
у своїх лавах близько 20 тисяч членів. Від початку незалежності спілка
виступає своєрідним комунікатором між владою та медіа, обстоює свою
позицію у громадському житті, часто відмінну від позиції правлячої
політичної сили. І влада ніколи не уникала контактів з нею, завжди йшла
на діалог. Усе кардинально змінилося за останні два роки. Численні
листи, звернення, заяви на адресу президента країни щодо проблем
розвитку медіа в сучасних умовах просто розчиняються в його
адміністрації. Більше того, звідти ініціюються команди стосовно кадрових
питань, що ламають людські долі. Чого лише вартий лист про начебто
неефективні методи роботи керівництва «Укрінформу». Після того «сигналу»
маховик контролюючих органів розкрутився так, що спершу керівникові
агентства Віктору Чамарі — професійній, патріотичній, авторитетній
людині, яка віддала служінню обраній справі все свідоме життя, —
запропонували написати заяву про звільнення за півтора року до пенсії,
а потім у День журналіста (!) проти нього порушили кримінальну справу
за безпідставними звинуваченнями. На звернення НСЖУ, трудового
колективу, відомих журналістів на його захист ніхто не звертає уваги!
Влада не реагує і на заяви Героїв України, відомих громадських
та культурних діячів, лауреатів Шевченківської премії про факти утисків
журналістів у їхній професійній діяльності, зокрема про незаконне
звільнення авторитетних керівників держаних ЗМІ.
Якщо вимуровується глуха стіна між владою та моральними авторитетами
нації — важко говорити про українську перспективу. Якщо ніхто не реагує
на звернення НСЖУ, авторитетної впливової громадської організації, —
отже, влада не розуміє і не хоче зрозуміти суті соціального партнерства
як основи громадянського суспільства.
Десяте. З одного боку — розмови про те, що професіонали врятують
країну, з іншого — дрімуча неосвіченість багатьох очільників
національного телерадіопростору. Головне для них — відданість владі,
вірне служіння хазяїнові, а відтак фахових, досвідчених, порядних
і патріотично налаштованих людей оголошують ледь не ворогами народу.
Інформаційну політику держави формують неофіти, котрі не знають історії
країни, не розуміють її культури, духу традицій народу.
На жаль, держава приймає ці тубільні правила гри, через що національним
телебаченням і керують так звані менеджери — пройдисвіти без знань
і дипломів, люди, які не розуміють української мови. Спробуйте
це пояснити в Польщі, Чехії, Румунії — не зможете.
За останні роки Україна не побачила жодного програмного матеріалу бодай
у вигляді газетної статті, який би засвідчив доктринальний характер
мислення когось з управлінців національної медіасфери. Нинішнє
керівництво Держкомтелерадіо робить перші скромні кроки, аби визначити
свою місію на найближчу перспективу. Не все ще зрозуміло, не завжди
виходить, бракує системного мислення стратегічного характеру, але
ж це й непросто, оскільки після плаксивих начальників
хуторянсько-продажного замісу на інформаційній мапі України залишилися
брудні плями недовіри та брехні.
Йдеться не про особистісні претензії до членів Національної ради
з питань телебачення і радіомовлення — іншим уявляється цей орган
за базовими змістовими характеристиками. Таке враження, що окремі його
члени не те що не знаються на понятійно-категоріальному апараті
журналізму, теорії масової комунікації, а взагалі не написали жодного
рядка у своєму житті на тему проблем медіасфери. Їхня місія — штампувати
правильні рішення для політичної сили, яка їх призначила. Якщо
Українське радіо програє конкурси на мовлення на батьківщині
Котляревського в Полтаві антиукраїнському «Шансону», коли за двадцять
років незалежності те ж таки державне радіо не отримало практично жодної
ліцензії у великих містах, а державне телебачення тісниться на одному
неповноцінному каналі саме через політико-корупційну суть цього дивного
органу — Нацради (не піднімається рука додати — України), виникає, вже
вкотре, просте запитання — навіщо така державна інституція, яка
за народні гроші відкрито й нахабно працює проти держави?
В нинішніх умовах інформаційно-глобалістичних трансформацій
видозмінюється ідея Макіавеллі щодо системи державного управління —
зокрема, в частині розподілу влади дискутується інформаційно-контрольна
функція як атрибут громадянського суспільства, і, звісно, соціальна
місія медіа в цьому зв’язку набуває особливого характеру. Маю великі
сумніви, що сьогоднішні чиновники від влади, які опікуються
інформаційною політикою, здатні осмислити ці виклики в контексті
модернізації суспільних процесів в Україні та її європейської історичної
перспективи.
І знову говоримо про пріоритети, які забезпечили б вільне й незалежне
функціонування ЗМК, національних інформаційних ресурсів, інформаційних
прав і свобод, що мають стати засадничими принципами у формуванні
державної інформаційної політики. Насамперед це:
— створення єдиного державного органу влади для
формування та регулювання національної інформаційної політики на базі
демократичних стандартів з можливостями вироблення та впровадження
високих технологій в інформаційній сфері, що гарантуватиме умови для
безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод, вільного поширення
інформації у суспільстві;
— у рамках програми гуманітарного розвитку — створення
державної цільової програми протекціоністських заходів для підтримки
національних виробників інформаційної теле-, радіо- та друкованої
продукції. Посилення державної національної та регіональної політики
щодо безумовного забезпечення державного статусу української мови,
її розвитку як умови української державності, з урахуванням мовних
потреб та інтересів національних меншин;
— необхідність подальшого реформування рудиментарної
системи державних та комунальних друкованих ЗМІ. Законодавче унормування
питання з метою сприяти становленню незалежних мас-медіа. Пріоритетне
врахування інтересів (зокрема майнових) редакційних колективів нинішніх
державних та комунальних ЗМІ;
— законодавче унормування інформаційно-частотного ресурсу
як національного феномену нарівні з іншими національними стратегічними
ресурсами — надрами, землею, водою, повітрям, що мінімалізує його
агресивний грабунок і стане запорукою національної безпеки;
— завершення у стислі терміни створення суспільного
телебачення і радіо на засадах міжнародного досвіду та реалій
українського інформаційного простору, що передбачають зміни
доктринального характеру розвитку медіасфери, виходячи з державних
пріоритетів;
— ухвалення закону України про цифрове мовлення
з урахуванням національних інтересів, чітким окресленням вимог
до змістово-творчої концепції мовників, що передбачатимуть захист
національно-духовних цінностей;
— введення в правове поле діяльності новітніх засобів
масової інформації, інтернет- та інших електронних видань, надання
їм відповідного правового статусу;
— внесення необхідних змін до законодавства щодо
правового унормування взаємовідносин між редакційними колективами
та власниками/засновниками засобів масової інформації (комунікації),
зокрема щодо вироблення та практики реалізації редакційної політики,
створення умов для рівних можливостей державного соціального захисту
і прав журналістів незалежно від форми власності ЗМІ(К);
— підтримка громадських організацій інформаційної сфери,
запровадження інституту їхнього офіційного представництва у центральних
органах влади, що відповідатиме демократичним стандартам формування
громадянського суспільства;
— моніторинг звернень професійних журналістських,
наукових та інших професійних організацій з проблем інформаційної сфери,
контроль за реагуванням на них, що забезпечить налагодження соціального
партнерства між медіа та владою;
— вивчення, аналіз і прогноз актуальних проблем
інформаційного простору через створення цільових наукових груп
із залученням фахівців інформаційної сфери та науковців вищої школи;
— вдосконалення політики кадрового забезпечення засобів
масової інформації, що перебувають у сфері управління державою,
з урахуванням достатності фахової підготовки претендентів на керівні
посади та думки професійних журналістських організацій;
— створення в Україні розгалуженої просвітницької мережі медіаосвіти для підняття рівня медіакультури громадян України.
Один із засновників Франкфуртської філософської школи Юрген Габермас
рівень цивілізованості ставить у залежність від характеристики
комунікаційних відносин. Якщо Україна таки опанує цей феномен соціальних
зв’язків, у нас з’явиться шанс посісти гідне місце у шляхетному
європейському домі.
Немає коментарів:
Дописати коментар