Демографічний донор

«Український тиждень»

Чисельність українців у Росії скоротилася від 2,9 млн до 1,9 млн осіб

Частка наших земляків серед українців Росії зменшилася від 2,1 до 1,4%. З одного боку, постає питання про те, куди за історично дуже стислий відрізок часу поділась більш як третина української громади. Із другого – з’являється сенс переглянути оцінку зіставного зменшення української діаспори в РФ у попередній міжпереписний період

Раніше зникнення півтора мільйона українців між переписами 1989 та 2002 років пояснювали майже виключно обміном населення між Україною та РФ після розпаду СРСР. Проте нещодавно опубліковані дані засвідчили, що темп скорочення чисельності наших співвітчизників (понад 1/3 за міжпереписний період) зберігся. Відтак стає очевидним, що й у 1989–2002, й у 2002–2010 роках він мав зовсім іншу природу – безпрецедентний за своєю інтенсивністю процес асиміляції. Унаслідок якого українці в РФ виконували роль біологічного матеріалу для поповнення втрат титульного народу, що останнім часом переживає повномасштабну демографічну кризу.

Глибший екскурс в історію засвідчує, що відповідна тенденція є давнім супровідником співжиття двох народів. За переписом 1926 року, на території Росії проживало 7,87 млн українців, а 1989-го, попри природний приріст та подальшу міграцію (як добровільну, так і примусову) наших співвітчизників до Сибіру, Далекого Сходу, Півночі та великих міст європейської частини РФ, їхня чисельність скоротилася до 4,4 млн осіб, а частка серед населення Росії – більш ніж удвічі.

Варто зазначити, що постійними демографічними донорами росіян увесь цей час були й інші європейські народи, розсіяні поза місцями свого компактного проживання. Це підтверджує аналіз останніх двох загальноросійських переписів на предмет зміни чисельності й частки серед населення інших етнічних груп. Йдеться насамперед про діаспори європейських християнських народів – білорусь­­ку, німецьку, польську, молдовську. Їх представники здебільшого розпорошені по РФ і внаслідок цього значно придатніші до асиміляції, аніж християнські народи європейської Росії, які мають досить компактні й часто інституційно оформленні у вигляді автономних республік ареали проживання (чуваші, марійці, мордвини, удмурти, карели, комі та ін.).

Проте серед усіх європейських християнських народів Росії найбільшим потенційним донором для поповнення титульної нації були й залишаються українці. Причина не лише в чисельності, а й у тому, що, на відміну від тих-таки німців, вони не виявили прагнення до масового повернення на історичну батьківщину після розпаду СРСР і, на відміну від, скажімо, білорусів, були об’єк­том ксенофобського цькування впродовж останніх десятиліть.

Особливо це стосується періоду після Помаранчевої революції, коли традиційні шовіністичні комплекси, вкоріненні в російській масовій свідомості, активно модерувалися на загальнодержавному рівні з пов­номасштабним використанням контрольованих Кремлем ЗМІ. А росіяни, як відомо, своє світобачення формують переважно на основі інформації, отриманої з кількох федеральних каналів, які, схоже, цілеспрямовано насаджують думку, ніби українці – «вороги», «зрадники» (незрозуміло лише, кого й чого?) або якісь «неповноцінні». У багатьох російських фільмах («Брат-2», «72 метри», «Ми з майбутнього-2» тощо) лунають українофобські вислови, формуються негативні стереотипи щодо нашого народу.

Наслідки цих зусиль яскра­­во демонструє динаміка зміни ставлення росіян до українців та України, яка дзеркально змінювалася впродовж малого проміжку часу – за два-три роки. Якщо в березні 2005 року позитивно трактували Україну 71%, а негативно – 22% опитаних «Ле­­вада-Центром» громадян РФ, то Інститут соціології РАН у доповіді «Чого бояться росіяни?» у грудні 2008-го констатував, що, за даними соціологічних досліджень, Україна викликала позитивні емоції лише у 23% російських респондентів, а 60% заявили про своє негативне ставлення до неї.

Останніми роками російська влада разом із тамтешніми нацистськими організаціями цькувала ті нечисленні українські освітньо-культурні заклади в РФ, які вдалося створити в попередній час. Йдеться про Бібліотеку української літератури, Український освітній центр при середній школі № 124 у Москві, рішення Верховного суду Російської Федерації від 24 листопада 2010 року про заборону діяльності Федеральної національно-культурної автономії українців в РФ («Українці Росії») тощо.

Зрозуміло, що за відсутно­­сті української освіти (в Росії немає жодної загальноосвітньої української школи, а в Москві діє лише три україномовні кла­­си), розгалуженої мережі закладів культури, в умовах переслідування національно-культурних організацій та потужної зливи антиукраїнської істерії в російському інформаційному просторі залишатися українцем ставало не просто не комфортно, а навіть небезпечно. Нещодавно перший президент Леонід Кравчук з обуренням зазначив, що в підручниках сусідньої держави для старших класів та вишів прямо стверджується, ніби Україна – «це неприродне державне утворення без історичної перспективи».

З іншого боку, внаслідок відсутності побутового вживання української мови російськими українцями (що є результатом цілеспрямованої асиміляційної політики усіх тамтешніх режимів за останні 300 років) етнічна належність російськомовних жителів РФ українського походження завжди обмежувалася самоідентифікацією. А останню в умовах її непопулярності дуже просто приховати. Це, власне, є прямим наслідком і небезпечною загрозою для подальшого українства у тих країнах, де українськість зводиться виключно до самоідентифікації і не передбачає таких ознак, як використання національної мови бодай у внутрішньородинному спілкуванні, читан­­ня чи перегляд/прослуховування українських ЗМІ, відвідування українських культурних заходів і закладів.

Зіставлення чисельності українців та осіб, які вважали рідною мовою українську серед жителів РФ у 2002 та 2010 роках, свідчить, що частка перших скорочується значно швидше, аніж других. Якщо кількість українців у РФ зменшилася від 2,9 млн до 1,9 млн осіб, тобто на 1 млн осіб, то людей, що вважають рідною мовою українську, – лише від 1,33 до 1,13 млн, тобто на 0,2 млн осіб. Таким чином, свою ідентичність продовжують визнавати насамперед ті мешканці РФ українського походження, які зберегли рідну мову, а відмовилися від неї переважно ті, хто раніше цю мову втратив.

Цей факт красномовно свідчить, що така специфічна ка­тегорія, як «російськомовний українець», не проіснує довго. Вона лише тимчасове явище. Досвід РФ підтверджує, що російськомовний українець уже в другому-третьому поколінні перетворюється на класичного росіянина українського походження, який про відповідне коріння згадує лише тоді, коли хоче, вважає це вигідним або принаймні безпечним. Але в бу­­дь-якому випадку це відчуття «походження» поволі стирається, атрофується й на певному етапі стає взагалі неважливим.

Джерело