23.03.2012, Щоденна всеукраїнська газета «День», №51-52
Олександр ПАЛІЙ, історик, політолог, кандидат політичних наук
|
«Росію спіткала моральна катастрофа» — написав режисер Андрій Кончаловський. Це не черговий ліберал, а син «гімнотворця СРСР» Сергія Міхалкова і рідний брат багатолітнього улюбленця Кремля, ще одного режисера Нікіти Міхалкова.
«Переважна більшість населення Росії, подібно низці інших країн Африки та Сходу, живе у зовсім іншому, ніж Європа, історичному вимірі, а точніше — в середньовіччі. Але, на відміну від Африки і мусульманських країн, ми як-не-як — Європа. Нам від Європи нікуди не дітися — ми не Китай і не Індія», — пише Кончаловський.
«Несподівана свобода без правил, яка встановилася в країні, різке зубожіння населення, стрімке збагачення окремих людей і, головне, інформаційний «океан», що обрушився на людей зі свідомістю, яку було століттями ізольовано від решти світу, — все це викликало розгубленість і комплекс неповноцінності. І хоч як ми старалися переконати себе в тому, що у нас особливий шлях, — постійного порівняння з Європою нам було не уникнути. І це порівняння не на нашу користь. Нам дуже важко зрозуміти, чому у «нас» не так, як у «них», — задається питанням Кончаловський.
«У Росії людина не може пишатися своїм багатством. Навіть якщо вона нажила його чесною працею, вона намагається скоріше сховатися за височенним парканом від поглядів сторонніх. Ви не помічали, що після перебудови Росія стала країною найвищих парканів? У нас в Росії ніхто не вірить нікому! Прислів’я «Оглянись вокруг себя, не имеет ли кто тебя!» — найяскравіший доказ цього...»
Кончаловський пояснює природу російських лінощів: «Ну як може ставитися до праці селянин, який знає, що половину (якщо не більше) у нього заберуть «служиві люди», щось забере складальник оброку, і йому залишиться тільки на прожиток і на наступний посів? Як може ставитися до праці хлібороб, який не знає, якою буде урожай при такому нестійкому кліматі, як у середній смузі Росії? Але дітей годувати треба. Тому для феодального трудівника, трудівника, який працює не на своїй землі, праця — це тягар, неминуче зло, а справжнє задоволення можна дістати лише поза роботою... Російська історія не виховала в людях почуття персональної відповідальності!»
«Якщо ми не усвідомимо, як далеко ми відстали, протягом одного-двох поколінь нам судилося скотитися в неоліт і там залишитися», — підсумовує Кончаловський.
Пояснення такої ситуації, на думку Кончаловського, лежить «в середньовічній свідомості росіян»: «Узагалі феодалізму на Русі не було, як не було й феодалів, що могли обмежити владу князя, а були сатрапи, цілком залежні від великого князя. А замість лицарів були свої служиві — князівська дружина, яка, подібно до лицарів, годувалася за рахунок оброку з хлібороба, «тяглового стану»... Ставлення феодала до грошей, як до землі, яка може тільки перерозподілятися, породжувало висновок, що «збагачення іншого завжди йде за мій рахунок». Як результат — ми досі сприймаємо піднесення сусіда як загрозу власному добробуту. Звідси заздрість і бажання облити лайном кожного, хто успішніше нас. Про це я і зняв фільм «Курочка Ряба», який так не люблять «захисники» російського народу!».
За словами Кончаловського, «православний обряд — каяття, спокута і відпущення гріха — теж сприяв розбещеності людини: новий гріх і «дозволяється», і завжди може бути відпущений в майбутньому...». За його словами, «незважаючи на те, що Східне християнство на Русі майже і не розвивалося з V століття, ми все одно культура європейська». Пробачимо йому явні проблеми з історичною хронологією, як і те, що Руссю нинішня Росія, за великим рахунком, не тільки не була, але й ніколи не звалася, змінивши назву Московії одразу на Російську імперію.
Визнаючи, що справжнього феодалізму в Росії не було, Кончаловський гудить цей самий феодалізм. Мовляв, випадіння з російської історії важливої ланки призвело до того, що Росія тепер її змушена переживати.
Якщо Кончаловський визнає, що в Росії ніколи не було феодалізму, то що тоді нині переживає Росія? Чи може східна деспотія з елементами рабства, що зберігалися в Росії до 1960-х років, раптом повернути колесо історії назад, у європейський феодалізм? Адже для того щоб пересісти з воза на нову машину, не потрібні століття, потрібно просто купити машину і скласти іспит на права. Так давно зробили чимало країн, що розвиваються.
Важлива частина феодалізму — лицарство й широка автономія лицаря-феодала від монарха та міщан від феодалів. Чи дуже схожі на лицарів представники нинішнього правлячого класу хоч в Росії, хоч в Україні?
Деморалізацію Кончаловський називає «нежорстким, розпливчастим етичним кодом»: «Відсутність певних принципів у нашому етичному коді сприяє прояву гіршого в людині: егоїзму, байдужості, тотальної недовіри і в результаті постійної готовності до агресії, що робить обивательське життя дуже важким. І що важливо — більшість людей навіть не знають, що можливе інше життя!». Цікаво, що Кончаловський входить у пряму суперечність із більшістю російських політиків, які досі стверджують особливу моральність російського народу. Наприклад, глава комітету Держдуми Росії з конституційного законодавства і держбудівництва Володимир Плігін нещодавно застеріг: якщо пострадянські держави не знайдуть своєї форми об’єднання, вони «будуть включені в інші, можливо, не настільки толерантні і моральні об’єднання, якими колись були Російська імперія і надалі Радянський Союз».
Так одразу й не зрозумієш: чи це такий гумор у депутатів Держдуми, чи це просто наслідок того, що багаторазове повторювання беззмістовностей протискає мізки? Бо назвати «толерантним і моральним» об’єднанням найбільш криваву державу у світовій історії — явний перебор навіть для депутата Держдуми. І це вже не згадуючи про такі «дрібниці», як заборона читати й писати українською мовою в «толерантній» Російській імперії. А про її «моральність» дуже добре свідчить російська література. І особливо «поет» Чехов, якого, судячи з усього, нинішня влада, не дуже читає.
Однак повернімося до Кончаловського. Син радянського «гімнотворця» загруз у марксистських історичних формаціях. А як сказав один філософ, матеріалізм — це лише лахміття істини.
Суть справжніх відмінностей Європи від Росії у тому, що, крім феодалізму, в Європі за часів феодалізму відбулася надзвичайно глибока християнізація.
|
Крім історичного досвіду боротьби за себе і свої права та століть боротьби феодалів проти королів і міщан проти феодалів, на європейців вплинули не менш важливі речі. Це культурний християнський код, що досі, попри поширення атеїзму і секуляризму Європою, проступає буквально із кожної «щілини» європейської культури.
Хоч що б там писав Кончаловський про століття християнства, достеменно відомо, що ще й через півтора століття після християнізації Києва, у середині XII століття, на землях нинішньої Центральної Росії язичники вбивали християнських просвітників. Відомі навіть їхні імена — це, зокрема Кукша Печерський, преподобний із Києво-Печерської лаври.
Московські царі, самі формальні християни, не вимагали більшого і від підданих, як це було і в Орді.
А якщо людина є просто індивідом, біологічною істотою, жодним чином не зв’язаною з вищою силою та іншими людьми, то як можна заборонити їй мати крайній, абсолютний егоїзм, на який нарікає Кончаловський?
А ще ж були проблеми і в самій російській церкві.
Колись і в Москві траплялися вищі ієрархи, які могли виступати проти влади, виходячи зі своїх моральних ідей. Але ті часи, схоже, минули.
Нині в російській мові є словосполучення «Фількині грамоти» — порожні, нічого не значущі папірці. Колись митрополит Московський Філіп Количев надсилав Івану Грозному листи, в яких закликав царя одуматися, розпустити опричнину, не ходити на молитву в татарських головних уборах (тафьях) тощо, а найголовніше — припинити вбивства християн. У відповідь Іван Грозний презирливо називав Філіпа Фількою, а його листи — «Фількиними грамотами». Як наслідок, митрополита відправили в ув’язнення, а потім його задушив Малюта Скуратов. Слово «Філька» в російській мові стало синонімом простака й недоумка, що швидше свідчить про те, що народ прийняв сторону царя.
Що є від християнства у заявах нинішнього голови синодального відділу із відносин церкви і суспільства РПЦ, протоієрея Всеволода Чаплина про необхідність (!) великої війни і участі у ній всього чоловічого населення? Є й інша подібна маячня, яка, схоже, свідчить, що в Московській церкві навіть ієрархи часто вірують не в Бога, а хіба в статути спецслужб.
Нещодавно патріарх Кирило власноруч доповнив перелік «смертних гріхів». Таким він назвав порушення військової присяги, дезертирство і ухилення від служби в армії. А ще священики Московського патріархату полюбляють «освячувати» зброю масового знищення — ядерні ракети.
У Севастополі настоятель храму Святителя Філіпа УПЦ МП протоієрей В’ячеслав Костенко нещодавно заявив, що паства повинна шанувати генералісімуса Йосифа Сталіна. Бо той «із відзнакою закінчив духовне училище і навчався в семінарії, так що мав правильне поняття про духовність».
Протоієрей Одеської єпархії УПЦ МП Георгій Городенцев нещодавно заявив, що критикувати Сталіна і його діяльність означає «хулити Духа Святого, хула на Якого не проститься ні в цьому віці, ні в майбутньому». Він упевнений, що російський народ шанує Сталіна, бо «щось дуже важливе й цінне пов’язане з діяльністю Йосифа Віссаріоновича, щось таке, що не може визначити сучасна історична наука». Те, що саме завдяки Сталіну значна частина народу забула заповідь «Не убий», схоже, не особливо турбує кандидата богослов’я, викладача духовної семінарії, редактора релігійної газети і члена Богословсько-канонічної комісії при Священному синоді УПЦ МП. Нині під час деяких «хресних ходів» МП люди з перекошеними від злоби обличчями несуть портрети Сталіна.
Іще раніше у церкві під Петербургом з’явилася ікона із зображенням Сталіна. Ігумен Євстафій відзначав: «Хоч що б говорили, а для мене Сталін — батько. І я не хочу зраджувати його».
Якщо Сталін — найкривавіший вбивця в історії людства — батько, то хто його діти?
Чи ж треба з такими батьками дивуватися кримінальній статистиці, за якою Росія — №2 у світі за кількістю тяжких злочинів на 100 тисяч населення серед «невоюючих» країн? До речі, як свідчить вітчизняний МВС, приміром, за 2011 рік злочинність в Криму була найвища по країні (1898 злочинів на 100 тисяч населення проти 422 в найменш криміналізованій Івано-Франківській області, тобто майже вп’ятеро більша). Перша п’ятірка найбільш кримінальних регіонів, за даними МВС, уже багато років має такий вигляд: Крим, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Донецька області. Приміром, за даними перепису 2001 року, в Івано-Франківській області народжених не в Україні було 3%, в Криму — 35%, а в Запорізькій, Дніпропетровській, Луганській і Донецькій областях — по 14—15%. Що це, як не кореляція рівня злочинності в певних регіонах в залежності від кількості громадян, скажемо максимально політкоректно, не народжених в Україні?
Згадаємо початок ХХ століття. У Росії відбулася «азійська реконкіста». Кількасотлітні, але все ще кволі паростки європейськості і цивілізації в Росії були тотально знищені з країни більшовизмом. Який хоч і мав західні філософські шати, але практикою повністю виріс із російської історії. Абсолютна більшість культурних діячів і просто носіїв європейського способу життя були вбиті та вигнані з країни. І те, що нині відбувається в Росії з протестами ліберальної опозиції — це просто нове, «не бите» покоління європейської культури ледь-ледь піднімає голову. І коли нині російська влада стверджує, що ці протести куплені Держдепом, вона мимоволі сама ображає росіян, стверджуючи, що вони не можуть протестувати на власний розсуд.
|
Ось що, наприклад, 1919 року писав очевидець, православний протоієрей Валентин Свенціцький: «А релігія? Ніколи світ не бачив такої наруги тих самих святинь, яким народ щойно поклонявся! Сотні священиків вбиті тільки за те, що вони священики, їх віддавали на муки і розпинали на хрестах, як за часів Нерона і Діоклетіана. І все це робив добрий слов’янський російський народ, який ми благоговійно називали Народом-богоносцем!».
Як сказав один філософ, уся культура — із храму. А якщо храми спаплюжено, де взятися культурі?
Християнізації Росії у ХХ столітті було завдано колосального удару. Не дивно, що нині чимало ієрархів російської церкви говорять про потребу нової євангелізації Росії, тобто проповідування людям християнства «з нуля», мов язичникам.
В Україні християнство прижилося дещо глибше. Річ і в довшому часі християнізації, і в більшій незалежності української церкви від влади в періоди власної князівської і козацької державності, а також, можливо, в народній психології. Приміром, 2011 року на Великдень в Україні храми відвідало 14 млн населення, а у втричі більшій Росії — лише 7 млн.
Схоже, син автора гімнів СРСР загубився у трьох соснах, вирощених радянською матеріалістичною освітою.
Але повернімося до Кончаловського. Він, критикуючи феодальну свідомість, наостанок сам цілком по-феодальному звертається до «царя». Ось такий парадоксальний колообіг зусиль радянського інтелектуала. Хоча якщо століття історичного розвитку не змогли змінити народної свідомості, то що може змінити один правитель?
Навіщо Кончаловський озвучив ці свої ідеї? По суті, він став на звичну для російських інтелектуалів стезю критики Росії, початої ще Лермонтовим («Страна господ, страна рабов»), Пушкіним («К чему стадам дары свободы?»), Чернишевським («Жалкая нация рабов. Сверху донизу все рабы») і доведеної до екстремуму російськомовною письменницею, одеситкою Іриною Ратушинською, авторкою нашумілого роману «Одесити» про Голодомор 1933 року на Одещині (вірш «О Родине»).
Але цей «тренд» раптом продовжив син автора двох гімнів СРСР і одного РФ, долучившись таким чином до дітей Йосифа Сталіна і Микити Хрущова, які не схотіли жити в країні, що збудували їхні батьки.
Можливо, справді хоче допомогти Росії стати сучасною. Можливо, реагує на віяння часу, де навіть Ксенія Собчак — публічна особа, що роздумує про долю Росії. Можливо, й таке, що просто нагадує про себе і просить гроші у Путіна на нове кіно. Нещодавно Кончаловський зняв за гроші «Зовнішекономбанку» Росії фільм «Лускунчик і пацючий король», який провалився, — і за оцінкою критиків, і в прокаті. Пропали чи то десятки, чи то сотні мільйонів доларів, надані банком, головою наглядової ради якого є голова російського уряду Путін.
Це справа Кончаловського. Для нас же його міркування цінні тим, що, з одного боку, дають чітко усвідомити: ніякого перспективного історичного проекту у «російського світу» немає, і це визнають самі російські інтелектуали. Це страшні манівці, які ведуть відомо куди. А крім того, ми можемо через призму російського режисера краще подивитися збоку і на саму Україну.
Глибина моральних проблем в Україні теж величезна. І має схожу природу — радянське безбожництво, наслідки якого країна нині випльовує в тяжких муках.
Немає коментарів:
Дописати коментар