то чому соромишся української мови,
однієї з найрозвиненіших
і найспівучіших мов світу?
і найспівучіших мов світу?
Іван Ющук, Бібліотечка «Просвіти» Херсонщини
Херсонське обласне об’єднання
Всеукраїнського товариства “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка
Київ-Херсон, “Просвіта”, 2008
ББК 82
+ 63.3(4Укр)
Ю99
Редактор: О.В.Олексюк
Технічний
редактор: Н.М.Лях
Відповідальний
за випуск: І.П.Лопушинський
Ю99
Ющук І.П.
Якщо ти українець… — К.–Херсон: “Просвіта”, 2008.
— 31 с.
© Ющук І.П., 2008
© “Просвіта”, 2008
Подолаймо
комплекс меншовартості
Щоб паралізувати волю людини, відібрати в неї впевненість у собі, їй
приписують вади, яких вона не має, і всіляко переконують її в них. Так само
завойовники, окупанти чинять і з поневоленим народом: ганьблять його
національні цінності, по-блюзнірському паплюжать його героїв, обзиваючи їх
бандитами, шизофреніками, всілякими збоченцями.
Себе ж виставляють носіями вищої культури (культуртрегери!), благодійниками,
навіть визволителями — тільки не знати від кого.
Скільки
бруду було вилито колоніальними пропагандистами з сусідніх країн на українське
козацтво, на учасників українського опору, на Українську повстанську армію —
того й описати не можна. Ще Тарас Шевченко звернув увагу на цей підступний
засіб колоніальної політики, зокрема, в поезії “Холодний Яр”:
Та ще й Гонту зневажає
Ледаче ледащо!
“Гайдамаки не воины —
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…”
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане…
І
особливо витончена атака велася й ведеться на українську мову, на оте, як писав
Панас Мирний, “найбільше й найдорожче добро в кожного народу”, бо, як
справедливо твердив чеський філолог ХІХ століття Йосип Юнгман, “тільки через
мову живе народ: її смерть — його кончина”. “Мова, — казав великий український
вчений Іван Огієнко, — це наша національна ознака, в мові — наша культура,
ступінь нашої свідомості… Мова — душа нашої національності, її святощі, її
скарб. І поки живе мова — житиме й народ як національність”.
Тому й
зрозуміло, що вже у валуєвському циркулярі 1863 року оголошувалося: “Они (тобто
“большинство малороссиян” — І.Ю) весьма
основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было,
нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же
русский язык, только испорченный влиянием Польши…” Це повторює вже в сучасних
засобах Інтернету якийсь, як сказано в преамбулі до його опусу, “выдающийся
современный мыслитель”, “укра́инец, коренной, потомственный киевлянин, истинный
сын Руси-Украины” Железный Анатолий Иванович: “Русский язык является коренным,
изначальным языком этой земли (тобто України)… Появление и развитие украинского
языка нельзя датировать ранее начала действия механизма (процесса) действия ополячивания
славянского языка... Итак, возникновение украинского языка — это следствие
ополячивания славянорусского языка… Не будь польского
господства, не было бы сейчас никакого украинского языка”.
Поляки
ж щодо цього цілком протилежної думки: мовляв, українська мова — це наслідок
зросійщення польської мови. І одне, і друге — абсурд: у деяких випадках,
особливо у фонетиці, у вимові звуків, польська й російська мови ближчі між
собою, ніж українська і російська чи українська і польська. Однаковісінько
звучать російське “сёстры” і польське “siostry”, російське “небо” і польське
“niebo”, російське “хлеб” [хл΄еп] і польське “chleb” [хл΄еп], російське “снег”
[с΄н΄ек] і польське “śnieg” [с΄н΄ек], російське “гвоздик” і польське “gwoździk”
(гвіздок, цвяшок) тощо. І це не дивно: у слов’янських мовах, які походять з
одного кореня, всілякі збіги неминучі. Інша річ, коли те, що насильно
запроваджувалося, намагаються видати як природне, зокрема насадження російської
мови в Україні.
“Російські
вчені, писав свого часу Іван Огієнко, — тільки з політичних міркувань натягують
українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчання нашої мови
показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови
сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає
російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином”.
Російська мова відчутно
починає проникати в Україну тільки після Переяславської угоди 1654 року, коли
сюди прибуває кількадесят тисяч московських стрільців для нібито допомоги
українцям у їхній війні з Польщею. Проте скоро російська мова в Україні із
союзницької перетворюється на окупаційну. Уже в Андрусівському договорі Росії з
Польщею 1667 року, укладеному, до речі, поза спиною українців, стояла вимога
російського царя Олексія Михайловича щодо українських книг, щоб “все те, в
которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари,
смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был
бесчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданных
нигде не печатати под страхом смертной казни”.
Відтоді й починається
насильне насадження російської мови в Україні. 5 жовтня 1720 року Петро І видав
указ, яким заборонялося друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, але
й ті треба було “для совершеннаго согласия с великороссийскими, с такими ж
церковными книгами справлять ... дабы никакой розни и особаго наречия во оных
не было”. У грамоті з приводу відкриття Харківського колегіуму 1731 року цариця
Анна Іванівна вимагала “стараться, чтобы ... науки вводить на собственном
Российском языке”. 1759 року Святійший Синод видав указ про вилучення зі шкіл
українських букварів. 1784 року викладання в Києво-Могилянській академії
переведено на російську мову, причому, як того вимагала Катерина ІІ, з вимовою,
яка вживалася у Великоросії. 1784 року Київський митрополит, виконуючи
розпорядження Святійшого Синоду, наказує, щоб у всіх церквах служба Божа
правилася “голосом, свойственным российскому наречию”.
“Мы, ― хвалився 1807 року вчитель
харківської гімназії Т.Селіванов, ― застали в училищах самого Харькова
учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то есть
новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили
говорить по-русски”.
Українська мова виганялася
не тільки зі школи, з книг, а й з побуту. Ось свідчення одного з
наддніпрянських українців, яке було надруковане у львівському часописі “Слово”
186З року: “За українську мову не дадуть вам ніколи служби та оддадуть під
надзор поліції... Як спіткне вас на улиці офіцер, то заведе в поліцію, кажучи:
“По-хахлацки не говори. Малороссии нет со времени царя Алексея Михайловича”. Як
тільки російські війська у вересні 1914 року ввійшли в Галичину, тут було
закрито всі українські видання, школи, розпущено культурні й освітні
організації, розгромлено товариство “Просвіта”, знищено бібліотеку Наукового
товариства ім. Т.Шевченка, заборонено вживати українську мову в адміністрації,
суді, громадських організаціях.
Особливо планомірного
характеру процес насильницького зросійщення набуває після Другої світової
війни. Про це свідчить зокрема й обвальне зростання питомої ваги росіян в
Україні, яких, як показують всесоюзні переписи, у 1926 році тут було 9,2%
(маймо на увазі, що тоді ще в складі УРСР не було західноукраїнських земель з
кількома мільйонами населення — отже, і той відсоток фактично був меншим), у
1959 році стало 16,9%, у 1970 році ― 19,4%, у 1979 році ― 21,1%, у 1989 році ―
уже 22,1% від усього населення. Росіяни переважно й тепер ігнорують українську
мову як тубільну. Русифікаторську роль в Україні виконують також представники
інших національностей, переселення яких сюди всіляко заохочувалося Москвою.
Один за одним з'являються
накази, розпорядження, мета яких була одна ― насильне насадження російської
мови поза Росією. Hаприклад, заступник міністра освіти УРСР Ю.І.Бутенко,
виконуючи вказівку з Москви, у листі від 12 січня 1979 року вимагає від
ректорів вузів України: “Ежегодно устанавливать перечень специальных дисциплин,
которые целесообразно преподавать на русском языке”. І вже 2О серпня 1979 року,
наприклад, ректорат Львівського університету ім. І.Франка надсилає до
Міністерства освіти УРСР “Перечень специальных дисциплин, которые преподаются
на русском языке” ― серед них 29 на геологічному факультеті, 23 на юридичному,
21 на біологічному і т.д. Подібні розпорядження надходять і безпосередньо з
Москви, як, наприклад, інструктивний лист № 28 від 28 липня 1983 року,
розісланий підготовчим відділенням вузів, що його підписав заступник міністра
МВССО СРСР І.Ф.Краснов. У ньому ставилася категорична вимога: “Изучение
русского языка и литературы является обязательным для всех слушателей
подготовительных отделений. В группах слушателей, где преподавание ведется на
языке народов СССР, по решению министерства (ведомства) по подчиненности
высшего учебного заведения может планироваться изучение родного языка за счет
части времени, определенного учебным планом на изучение русского языка”. Звичайно,
це було не перше й не останнє подібне розпорядження.
10 червня 1983 року ЦК КПУ і
Рада Міністрів УРСР приймають постанову “Про організацію виконання в республіці
постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи по поліпшенню
вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах
союзних республік”. У ній російська мова в Україні ставилася в особливе,
привілейоване становище: “1. ...Добиватися, щоб вільне володіння російською
мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади,
громадським обов'язком кожної молодої людини… 5. ...Збільшити час на вивчення
російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з
неросійською мовою навчання; передати на ці цілі частково або повністю години,
що призначені для вивчення іноземної мови; при вивченні російської мови і літератури дозволити поділ усіх класів і груп з
кількістю учнів більш як 25 чоловік на дві підгрупи... вдосконалювати мережу
загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання”. Тобто збільшувати їх
кількість, що й робилося за рахунок українських дітей на шкоду нашій рідній мові.
“Підраховано, — пише
професор Василь Лизанчук, — що за майже 350 років панування Московії над
Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих проти
української мови, на її знищення”.
Нас, українців, століттями
намагалися позбавити рідної мови, оголошуючи її то діалектом, то мужицькою
мовою, то “калхозним язиком”, то занесеною в Україну кимось — в усякому разі
ущербною, неповноцінною, безперспективною, непотрібною. Так прищеплювався
українському народові комплекс меншовартості.
Що ж
таке рідна мова і звідки вона взялася в нас?
Рідна є
та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована
саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона
є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що
належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося
зіткнутися при появі на світ.
Рідна
мова ― це мова предків і рідної землі.
Якщо
народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де
обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх
мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших
народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову.
Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це
Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували Польщу; це Гоголь, Чехов,
Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки.
Таких прикладів, на жаль, є багато.
Національна мова з’являється
не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні
покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до
свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ―
продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася
не одне тисячоліття.
Україна
близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в
такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували
свою. Закарпаття від ХІ ст. до середини ХХ ст. входило до складу Угорщини.
Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і
втримувала їх аж до 1939 року. На решті українських земель, відтіснивши з них у
ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 року. панувала Литва. Потім ці землі перейшли
під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови
для української мови, нею на початку ХХ ст., як констатує М.Грушевський у своїй
“Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей.
Тільки давня мова могла так
вистояти. А про давність нашої мови свідчить чимало як опосередкованих, так і
прямих фактів.
Факт
перший.
Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами,
зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто
наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична
система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і,
зауважимо, до іспанської та італійської ― її найближчих спадкоємниць). В обох
мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській
розрізняються звуки ґ і г (g
i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навчання.
В
архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний
і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного
місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких
відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку
однини багатьох іменників жіночого роду, як arena
(арена), summa (сума) в одній і
другій мовах; у кличному відмінку
іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me”(І ти, Бруте, проти мене) майже
зрозумілий і без перекладу; такі самі
закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria
(моря), nomina (імена).
Латинська
й українська мови розрізняють три ро́ди: чоловічий, жіночий і середній. І
знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть
той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать,
наприклад, іменники латинське hortus “сад”
і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і
сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і
річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana
і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сí́м’я,
lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus
жіночого роду, в українській дім ―
чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого
роду: Куди ж я піду, коли в мене немає
своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще
більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при
зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti ― сидить, sedemos ― сидимо, sedetes ― сидите. Того самого походження
суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові
-іш- і в архаїчній латині -ios-: новий ― новіший, novus ― novios; лівий ― лівіший, laevus ― laevios.
Дитячі
слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить”
і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший
склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
Усі ці
та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне:
українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною —
три тисячі років тому́, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже
українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 року, перебуваючи
в таборі гунського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ― це вже українські слова.
Факт третій. Коли близько тисячі чотириста років тому, в VІ ―VІІ ст. н.е., предки
сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли
з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема
в сербській і хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа
“липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах
хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що
позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається
чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській
мовах: нога ― нози, рука ― руци,
муха ― муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та
хорватській мовах: Иван ― Иване, орач ―
орачу, сестра ― сестро, сестрица ― сестрице, лекар ― лекару, друг ― друже,
jунак “герой”― jуначе.
Дієслова
в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській
мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах
змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській
мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj,
чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також
у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим
значенням: вир, гаj, ка́љужа, квочка,
китица, кожух, кољиво “коливо”, крок,
кут, ку́њати, крхки “крихкий”, кутњи
(зуб), мршав “миршавий”, на́опако “навпаки”,
снага, треба, и пого́тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців
у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ― це “квітень”, липањ ―
“червень”, српањ ― “липень”, листопад ― “жовтень”, але сечањ ― “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому́ (коли серби
й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих
специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української
мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не
називалася.
Факт
четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен
на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність.
Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від
сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася
литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир
Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю
українська — це сучасна Берестейщина.
Підкореним
уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й
староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено
вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську
мову. Видатний російський мовознавець акад. О.О.Шахматов писав 1916 року: “Батьківщина
нашої великоруської літературної мови — Болгарія. Але сформувалася вона в
Києві, де зазнала благотворного впливу народного середовища. Остаточно розвинулась
вона в Москві”.
Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і
значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича,
зроблений не пізніше 1151 року: “А се
чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому
на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.
Факт
шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава
1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки
український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах
замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая,
си́мя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє);
сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість
помысли ― наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість
Илия), ходъ (замість годъ ― так
він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість
старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським
автором Ізборнику Святослава 1076 року є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз
написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лу́ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець),
въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.
Факт
сьомий. Важливими найдавнішими
свідченнями про мову Княжої Русі є графіті (видряпані написи) на стінах
Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 року за
часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою
переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані
вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго),
вживаються форми помози (наказовий
спосіб), храбрый тощо. Але майже всі
чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови,
Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви,
Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє,
Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ
ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази
з повноголоссям –оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість
старослов’янської форми именьмъ. У
тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної
української мови: Янъчынъ. У написах
з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з
суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй
мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй
мене. В ХІ ― ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в
сучасному звучанні: хрест, не хотячи,
геть, порося.
Факт
восьмий. Багатий і переконливий
матеріал про український характер мови Княжої Русі дають новгородські
берестяні́ грамоти ХІ ― ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це
переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною
старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби,
съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось,
приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ
тощо. В них відбито також перехід е
в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона
моя, чоло́мъ; м’який звук ц: отьць
“отець”, куницю, сороцицю, пшеници;
префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, дhво;
іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви;
у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху,
пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому
відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення –ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються
такі українські форми займенників: тоби,
от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да
сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні
українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати
якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр,
Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко,
Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То
тут, то там в берестяни́х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для
української мови: господыня, господарь,
батко, паробокъ, наимитъ, госпо́да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник)
тощо.
Факт
дев’ятий — це мова “Слова о полку
Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185
― 1187 роках, а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ― ХVІ ст., під час
так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено
виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім”
теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені
українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається
старослов’янська форма імені Владимиръ,
але один раз ― Володимиръ; так само
скрізь ― храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані
через h, а шостий ― через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и:
помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення –аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у
двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини
стоїть –твердий тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків
(31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та
форми слів, як: лисици брешутъ на щиты,
другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє
невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь,
подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу́хы, стягъ,
звонячи в прадhднюю славу тощо.
Факт
десятий. Єврейський теолог Соломон
Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови
євреїв, що жили тоді в Княжій Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та
г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей
(писав у середині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “…
Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”.
Виходить, що чергування о з
і (пліт — плоту) в українській
мові відбулося ще десь до середини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують
найдавніші українські пам’ятки.
Факт
одинадцятий. Найкраще відбили мову ще
дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що
народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися
або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в
Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на
Новий рік?
Підем орати, підем
сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на
Новий рік.
На
перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у
тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а
наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир
Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська
пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле
Ладове,
Гей, око Ладове, ніч
пропадає,
Бо око Лада з води
виходить,
Ладове свято нам
приносить.
Гей, Ладо! А ти,
Перуне,
Дай дочекати Ладі
Купала.
Усе
тут ― і особливий ритм, й імена поганських божеств ― старовинне, тільки не
мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця
веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній
пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка
вийшов?
― Не сам же я вийшов, Дажбог
мене вислав,
З правої ручейки й ключики
видав,
З правої ручейки ― літо
відмикати,
З лівої ручейки ― зиму
замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення
наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове
око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки
ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди
просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без
весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут,
безперечна. А мова їхня ― природна, жива, українська, ніби вони недавно
складені.
Факт
дванадцятий. Наші предки живуть
споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною нам долею,
Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки
поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина
була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і
Пінськими болота́ми, на території, де з найдавніших часів панує чисто
слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, ― стверджує російський
мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про
середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ― уточнює інший
російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова,
як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й
зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з
цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен,
набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Отже, наша українська мова формувалася тисячоліттями. Її
основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням
латинської мови, або й раніше. У VІ ― VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні
обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення
Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної
Європи. Нею розмовляло населення Княжої Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала
різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація
Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ― ІІ
ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ― ІV ст., й існування
могутньої гунської імперії в ІV ― V ст., і жорстоке панування тюркомовних
аварів (літописних обрів) у VІ ― VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми,
печенігами впродовж VІІІ ― Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих
народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська
мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не
могли порушити її цілісності, стрункості.
Українська мова якийсь час була поширена в Польському
королівстві. Як пише Іван Огієнко, “король Казимир ІІІ видав року 1347-го т.зв.
Вислицький статут “руською” (тобто тодішньою українською. — І.Ю.) мовою, і його краківський суддя
мав судити згідно з цим Статутом”. Далі Іван Огієнко наводить ще таке
свідчення: “Відомий польський учений С.Брандке писав 1815 р.: “Усі Ягелончики
аж до Сигизмунда Августа в Литві по-руськи писали, привілеї й надання давали і
навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович ІV (помер 1492
р.) більше вмів по-руськи, як по-польськи”.
У Литовсько-Руській державі українська мова була
державною. За словами Івана Огієнка, “цією мовою писано по канцеляріях урядові
акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських
князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т.зв. Статут
Литовський 1529 року… У цьому статуті навіть правно забезпечено українську мову
як мову офіційну держави: “А писаръ земъский маєтъ поруску литерами й словы вси
листы, выписы й позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы”.
Сучасна українська мова сформувалася в Запорізькій Січі
— так само, як давньогрецька в Афінах, французька в Парижі, англійська в
Лондоні. Українські міста протягом століть були окуповані іноземцями, тому
жодне з них не могло стати центром української мовної консолідації. У
Запорізьку ж Січ сходилися молоді люди з усієї України, з усіх діалектних
середовищ і приносили нові поняття, слова, у розмовах шліфували граматику,
нормували фонетичну систему української мови. А серед козаків було чимало
освічених людей, які побували в багатьох країнах, знали по кілька мов. Тому,
коли Іван Котляревський писав “Енеїду” й “Наталку Полтавку”, Тарас Шевченко —
геніальну поезію, вони вже мали в своєму розпорядженні лексично багату й фонетично
та граматично уніфіковану козацьку мову. До речі, й народні пісні творилися
переважно в козацькому середовищі, тому й їхня мова, де б їх не співали,
великою мірою уніфікована, наддіалектна, загальноукраїнська.
Українська мова завдяки своєму тривалому,
кількатисячолітньому розвиткові має струнку звукову й чітку граматичну системи,
багаті, достатньо впорядковані виражальні засоби. Українська мова зараз одна з
найбагатших і найрозвиненіших мов світу. До речі, перша в світі “Енциклопедія
кібернетики” (два томи, 1158 сторінок) була видана 1973 року українською мовою,
і тільки через два роки її перекладено на російську та англійську. І термінів,
і спеціальних виразів для неї вистачило в нашій мові.
Українська мова одна з наймилозвучніших мов світу. 1928
року в Парижі відбувся міжнародний конкурс мов. На ньому знавці мали визначити,
яка з мов світу наймелодійніша. Зачитували тексти різними мовами. Прозвучали
там і вірші Тараса Шевченка. Серед чотирьох переможниць наша мова посіла третє
місце, поступившись французькій та італійській і випередивши перську. 1934 року
також у Парижі відбувся новий конкурс на мелодійність мови. Цього разу так само
найкращою виявилася французька мова, друге місце здобула перська, третє —
знову українська.
Отже, в нас, українців, немає жодних причин соромитися
нашої української мови.
Якщо хочемо, щоб наші нащадки залишилися українцями, ми
повинні захистити нашу мову від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі
захистили наші предки. Найкращий захист мови — це знати її і скрізь та завжди
користуватися нею. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.
Міжнародне
і українське законодавство про мови
Міжнародне
законодавство про мови спрямоване передусім на захист мов національних меншин і
зовсім не стосується порядку застосування мови більшості, тобто державної чи
офіційної мови країни. Адже більшість завжди спроможна сама захистити свої
права, якщо їх порушують. Але специфіка України полягає в тому, що вона до недавнього
часу була колонією з усіма супровідними наслідками і колишня колоніальна
адміністрація ще й тепер зберігає за собою досить-таки сильні позиції в
Україні. Її ставлення до української мови й культури не змінилося, і вона
всіляко й далі протидіє національному відродженню українців.
За
всіма реальними ознаками Україна в складі Російської імперії, а потім СРСР була
колонією. Щоб не бути необ’єктивним, скористаюся визначенням, яке дає
найавторитетніше радянське видання — “Большая Советская Энциклопедия: “Колонії
при капіталізмі — країни й території, які перебувають під владою іноземної
держави (метрополії), позбавлені політичної й економічної самостійності,
керовані на основі спеціального режиму”. Те саме й в “Українській
Радянській Енциклопедії”: “Колонії — країни, що позбавлені
політичної та економічної незалежності імперіалістичними державами”. І протилежне:
“Суверенітет
— незалежність держави, що полягає в її праві за власним розсудом вирішувати
свої внутрішні і зовнішні справи”.
Україна
у складі як Російської імперії, так і СРСР не мала ні політичної, ні
економічної, ні кадрової, ні будь-якої іншої незалежності і ніяк не могла за
власним розсудом вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи. Державні керівники
всіх рівнів призначалися й контролювалися Москвою, і часто присилали їх саме з
метрополії; економічні, освітні, культурні, конфесійні та інші питання
суспільного життя України до найменших дрібниць визначалися й регламентувалися
метрополією; армія, інші силові структури повністю формувалися Москвою й
підпорядковувалися їй. Тільки колоніальна (окупаційна) влада могла організувати
в Україні жахливий голодомор 1932—1933 років, винищувати національну
інтелігенцію, плюндрувати історичні пам’ятки, силоміць насаджувати чужу мову й
культуру.
“Україна і Грузія завжди були
російськими колоніями…” — заявляв недавно один із
сучасних російських провладних політиків В.Якеменко.
Не
випадково 1919 року, в час, коли Україна важко виборювала свою незалежність
перед навалою більшовиків, творець Радянської держави В.І.Ленін писав: “Зважаючи на те, що українська культура
(мова, школа і т.д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і
експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма
засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і
культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право
трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою,
всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на
другий план” (Твори, т. 30, стор. 141). Проте це не завадило більшовикам,
коли Українську Народну Республіку було розгромлено, жорстоко нищити українську
мову й культуру.
Становище
України до проголошення незалежності можна зіставляти із становищем таких
колишніх класичних колоній, як, наприклад, французький Алжир чи голландська
Індонезія, — і не лише в політичному й економічному відношеннях, а й, зокрема,
у ставленні колонізаторів до мови тубільного населення.
“В Алжирі, який протягом 130
років був у колоніальній залежності від Франції, —
читаємо в одному з досліджень, —
французи зробили все можливе, щоб викоренити арабську мову… Арабська мова в
офіційних школах була не тільки на становищі іноземної, яку вивчали за
французькими підручниками, а й найбільш ігнорованим предметом навчальної
програми”. Один з африканських діячів 1970-х років писав про мовну політику
французьких колонізаторів: “Основна їхня
мета полягала в тому, щоб асимілювати колонізовані народи Африки і таким чином
розширити територію метрополії”.
Понад 300 років Індонезія
перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічнити своє
колоніальне панування, докладала всіх зусиль, щоб накинути індонезійському
суспільству голландську мову. “Якщо ми
хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), ― заявляв один з
голландських колоніальних діячів, ― ми
повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б міжнародну культуру: у
даному випадку такою мовою є голландська”. Викладання в школах велося
тільки голландською мовою. “Голландська
стала мовою, якою я думав”, ― писав перший президент незалежної Індонезії
Сукарно.
Аналогічним
було й становище української мови в Україні впродовж століть: усім тут
по-шовіністичному розпоряджалась метрополія — Москва, а раніше ще й
Варшава, Бухарест, Будапешт. Внаслідок цього українська мова й культура в
Україні зазнали колосальних втрат і зараз більше потребують захисту й
підтримки, ніж мови й культури деяких національних меншин.
Ситуація,
яка історично склалася в Україні, передбачена статтею 5 Декларації про право на
розвиток, прийнятої резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня
1986 року. У ній недвозначно стверджується право кожного народу, а отже, й
українського, на усунення наслідків чужоземного панування, на компенсацію
історичних втрат: “Держави повинні
вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень
прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком…
колоніалізму, іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози
національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності...”
Курс
України на відновлення історичної справедливості, на захист національної мови й
культури відповідає міжнародним правовим нормам. “Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони
вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій
економічний, соціальний і культурний розвиток”, — говориться в статті 1
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною
Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року.
Але
коли Україна обережно, надто обережно починає вживати деяких заходів,
спрямованих на ліквідацію наслідків масових і грубих порушень прав українців у
минулому, вороже настроєні до українства політики заявляють про порушення прав
людини, тобто прав колишніх колонізаторів та їхніх нащадків. До речі, в
Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року про мову нічого не
сказано. Про мову згадується лише в загальному плані в статті 2: “Кожному надаються всі права і свободи,
викладені в цій Декларації, незалежно від... мови…, національного походження…”
Це положення майже в ідентичному формулюванні повторюється в статті 14
Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятій 4
листопада 1950 року.
За
окупаційного режиму в Україні люди зазнавали дискримінації не тільки за
національною ознакою (українці не мали права посідати певних посад), а й за
мовною. Український інтелігент чи навіть простий робітник або селянин в
Україні, який природно цікавився історією свого народу й розмовляв українською літературною мовою, ставав підозрілою
особою і набував небезпечного статусу “українського буржуазного націоналіста”. “Я знал, что Стус националист, потому что
он всегда говорит по-украински”, — небезпідставно заявляв один із свідків
на судовому процесі. За цією логікою тепер слід би казати про деяких високих
державних посадовців, та й про будь-яких посадових осіб: “Він ненавидить
незалежну українську державу, бо, нехтуючи Конституцією, скрізь і всюди
говорить тільки російською мовою”. І ми б не погрішили проти істини.
Конкретно
про мовні права осіб, що належать до національних меншин, говориться в
Європейській Хартії регіональних мов і мов національних меншин від 5 листопада
1992 року, в Рамковій Конвенції про захист національних меншин від 1 лютого
1995 року та в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту,
прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) у
жовтні 1996 року. Зазначимо, що два останні документи —Рамкова Конвенції про
захист національних меншин та Гаазькі рекомендації щодо прав національних
меншин на освіту — прийнято пізніше, ніж Європейську хартію регіональних мов
або мов меншин, і, отже, вони мають переважальну юридичну силу порівняно з
Хартією.
Європейська
хартія регіональних мов або мов меншин — високогуманний міжнародний правовий
документ, основною метою якого є захист мов національних меншин, і насамперед
тих, які, як сказано в преамбулі до Хартії, “знаходяться під загрозою відмирання”. Але ж чи російська мова
перебуває під загрозою відмирання, що цю Хартію певні політичні кола хочуть
підлаштувати під російську мову в Україні? При конкретному застосуванні
положень Хартії, як зазначено знову ж таки в преамбулі до неї, треба
обов’язково брати до уваги такі дві вимоги: 1) “охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні
зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх”; 2) враховувати “специфічні умови та історичні традиції
різних регіонів європейських держав”.
І в
усіх міжнародних документах, що стосуються захисту мов національних меншин,
неодмінно підкреслюється важливість володіння державною (офіційною) мовою всіма
членами даного суспільства, зокрема, й особами, що належать до національних
меншин..
У
статті 5 Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, прийнятої
Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, законодавець, гарантуючи особам,
що належать до національних меншин, право вести власну освітню роботу з
використанням своєї мови, водночас застерігає, “що здійснення цього права не перешкоджає особам, які належать до
меншин, розуміти культуру і мову всього колективу”.
У
статті 14 Рамкової Конвенції про захист національних меншин, де йдеться про
право осіб, які належать до національних меншин, на викладання їхньої мови або
навчання нею, робиться застереження, що це повинно робитися “без шкоди для вивчення офіційної мови або
викладання цією мовою”. І в коментарях до цієї статті уточнюється: “оскільки знання офіційної мови є одним із
чинників соціальної злагоди та єдності”. У пункті 2 статті 5 цієї ж
Рамкової конвенції законодавець, закликаючи сторони утримуватися “від політики та практики асиміляції осіб,
які належать до національних меншин, супроти їхньої волі” (підкреслюю: “супроти
їхньої волі”), робить водночас застереження, що це не повинно, проте, завдавати
“шкоди для заходів, що вживаються згідно
з їхньою загальною політикою інтеграції”. Коли в пункті 2 статті 11 йдеться
про визнання “за кожною особою, що
належить до національної меншини, право публічно виставляти вивіски, написи та
іншу інформацію приватного характеру мовою й національної меншини”, то в
коментарі до цієї вимоги робиться й застереження: “Це, звичайно, не заважає вимагати від осіб, які належать до національних
меншин, використовувати також і офіційну мову”.
У
першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту
відразу після твердження, що право осіб, які належать до національних меншин,
на збереження своєї самобутності “може
бути повністю реалізоване тільки тоді, коли вони добре оволодіють своєю рідною
мовою у процесі навчання” зроблено суттєву і досить-таки категоричну
приписку: “Разом з тим особи, які належать
до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство
держави через належне володіння державною мовою”. У Пояснювальній записці
це положення ще раз повторюється: “Така
інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і
державної мови”.
Щодо
освіти, то рекомендації Хартії в цій галузі можна вважати не зовсім чіткими й у
певному розумінні застарілими. У Рамковій конвенції про захист національних
меншин, у статті 14, де йдеться про беззаперечне право окремих осіб вивчати
мову своєї меншини, докладніше враховано державні інтереси й особливості
окремих країн: “У місцевостях, де
традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони
становлять значну частину населення, Сторони, у разі достатньої необхідності,
намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам,
які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної
меншини або навчання цією мовою”. Тут варто звернути увагу на
словосполучення “у разі достатньої необхідності”, “намагаються забезпечити”,
“по можливості”. Усе це, як сказано в Коментарі до положень Рамкової конвенції,
“дозволяє сторонам враховувати конкретні
умови в своїх країнах”. І тут же навчання осіб, що належать до національних
меншин, визначене як “двомовне навчання”,
тобто навчання і мовою меншини, й державною мовою, бо тільки так можна
забезпечити, як цього вимагає пункт 2 статті 21 Загальної декларації прав
людини, право кожного “на рівний доступ
до державної служби у своїй країні”, і не тільки це, а й рівні можливості
здобуття вищої освіти за вибором.
У
Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на
освіту поняття двомовного навчання конкретизується: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно
державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у
класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це
такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся навчальна програма
викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом
усього навчального процесу…” В Україні поки що майже всі школи для дітей
російської, угорської та румунської меншин сегреговані, що не відповідає ні
міжнародним нормам, ні потребам самих національних меншин.
Хто
домагається сегрегованих шкіл, обкрадають самі себе. У їхніх дітей таким чином
зменшується у перспективі можливість для реалізації свого громадянського права,
зафіксованого в пункті 2 статті 21 Загальної декларації прав людини: “ Кожен має право на рівний доступ до
державної служби у своїй країні”. Без досконалого знання державної мови цей
“рівний доступ” не може бути реалізований не лише в царині державної служби, а
й у здобутті вищої освіти за вибором. У вищих навчальних закладах двомовного
навчання ніяка держава забезпечити не в змозі.
Державна мова обслуговує все
суспільство, мови національних меншин задовольняють потреби індивідів та
окремих груп населення. Функція державної мови полягає також у тому, щоб
реально забезпечити рівні права всім членам суспільства, у тому числі й особам,
які належать до національних меншин.
Державна мова як спільна на всій
території держави сприяє згуртуванню населення й перетворює його на колектив,
суспільство, народ. Єдина для всього суспільства державна мова дає змогу
сконцентрувати його інтелектуальний потенціал і таким чином, у процесі
історичного розвитку, врешті-решт переростає в могутню рушійну силу суспільного
прогресу, як це було у Франції, Італії, інших тепер високорозвинених країнах.
Державна мова єднає, а не роз’єднує, підсилює сукупний інтелект суспільства, а
не послаблює його.
Тому 27
жовтня 1989 року в чинну тоді Конституцію УРСР було внесено статтю 73, за якою
українська мова набула статусу державної. На розвиток цієї статті 28 жовтня
1989 року Верховна Рада УРСР прийняла і ввела в дію Закон “Про мови в
Українській РСР”. Закон має преамбулу і 6 розділів: І. Загальні положення. ІІ.
Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і
організацій. ІІІ. Мова освіти, науки, інформатики і культури. ІV. Мова
інформації та зв’язку. V. Мова назв. VІ. Сприяння національно-культурному розвиткові
українців, які проживають за межами Української РСР. Цей закон чинний до
прийняття нового закону про мови чи мову.
У
преамбулі визначено мету закону: “Українська
РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному
розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його
суверенної національно-державної майбутності”. Тут же ставиться в обов’язок
державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації “виховувати у громадян, незалежно від
їхньої національної належності, розуміння соціального призначення української
мови як державної в Українській РСР, а російської мови як мови міжнаціонального
спілкування народів Союзу РСР”. Оскільки Союз РСР з 1991 року перестав
існувати, то логічно втратило силу призначення російської мови як мови
міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР і, таким чином, згадування
російської мови в подальших статтях Закону не має юридичних підстав. А юридичне
тлумачення поняття державної мови дав Конституційний Суд України в рішенні №
10-рп/99 від 14 грудня 1999 р., про що мова піде пізніше.
У
розділі “Загальні положення” в статті 6 службовим особам ставиться в обов’язок “володіти українською і російською мовами,
а в разі необхідності — і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для
виконання службових обов’язків”. Незнання особою української або російської
мови не є підставою неприйняття її на роботу. Проте, говориться в статті 6, “після прийняття на роботу службова особа
повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків”. Але не зазначено, як особа виконуватиме свої
службові обов’язки, не знаючи мови чи мов, і за скільки часу вона повинна
оволодіти державною мовою.
У розділі “Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств,
установ і організацій” в статті 10 сказано: “Акти республіканських міністерств і відомств, місцевих органів
державної влади та управління Української РСР приймаються і публікуються українською
мовою, а в разі необхідності — публікуються і іншою національною мовою”. Це
ж стосується і мови роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин
різного роду органів, підприємств, установ і організацій (стаття 11).
Судочинство (стаття 18), провадження у справах про адміністративні
правопорушення (стаття 19), арбітражне провадження у справах з участю сторін,
які знаходяться на території України (стаття 20), здійснюються українською
мовою. Водночас, як зазначено в частині другій статті 3, на яку є посилання у вище
названих статтях, “в роботі державних
партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій,
розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей
(міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність),
можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови”. Ця
вимога не є категоричною — вжито вислів “можуть
використовуватись”, отже, можуть і не використовуватися, але обов’язково
лише “поряд з українською”, а не
замінюючи її.
Щодо
мови освіти, науки, культури, інформації, то вона, відповідно до вимог цього
Закону, має бути українською, але для громадян інших національностей (у Законі
не вживається термін “національна меншина” або “особи, що належать до національної
меншини”) допускається вживання також інших мов.
Більш
чітка вимога статті 35 щодо мови оголошень і повідомлень: “Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т.
ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською
мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою”. Причому переклад має
бути розміщений, як видно зі статті 37, “з
правого боку (або внизу)”. Аналогічно звучить і стаття 36: “Маркування товарів, етикетки на товарах,
інструкції щодо користування товарами, виробленими в Українській РСР,
виконуються українською мовою”. Цієї вимоги багато виробників не виконують.
Закон
регламентує мову топонімів і картографічних видань. У статті 38 зазначено: “В Українській РСР топоніми (назви
населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів,
річок і т.ін.) утворюються і подаються українською мовою”. І далі
висловлено вимогу: “Відтворення
українських топонімів іншими мовами здійснюється у транскрипції”. Це
значить, що назву Охтирка російською
мовою слід передавати Охтырка,
англійською Okhtyrka, а не Ахтырка чи Аkhtyrka, назву Рівне — російською
Ривне, англійською Rivne, а не Ровно чи Rоvnо.
У цій
самій статті є точна вимога: “Картографічні
видання, призначені для використання в Українській РСР, готуються і публікуються
українською мовою”. Ця вимога теж не завжди виконується.
У
більшості статей цього Закону після слова “українською” додано “або російською”
чи “і російською”, що свідчить про його на той час колоніальний характер.
Радою
Міністрів Української РСР було розроблено й прийнято 12 лютого 1991 року (із
запізненням на понад сім місяців) “Державну програму розвитку української мови
та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року”, яка не
була виконана, так само, як і Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і
функціонування української мови, затверджені постановою Кабінету Міністрів №
998 від 8 вересня 1997 року, та Зміни і доповнення до постанови Кабінету
Міністрів № 998 від 21 червня 2000 року.
Про
мову законодавці згадали в “Декларації про державний суверенітет України”,
прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року. У ній серед
іншого вказувалося: “Українська РСР
забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його
історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей,
функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”.
Державний
статус української мови, проголошений у 1989 році, було підтверджено 28 червня
1996 року в Конституції України, у статті 10, прийняттю якої чинився чи не
найбільший опір певної частини народних депутатів Верховної Ради. У цій статті
сказано (майже дослівно повторено аналогічне положення Конституції Російської
Федерації): “Державною мовою в Україні є
українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.
Вислів “на всій території” має на увазі весь земний простір від Закарпаття і до
Луганщини включно, від Прип’ятських боліт і до Чорного моря з Кримом включно,
оскільки Україна, як зазначено в статті 2 Конституції України, “є унітарною державою”.
Третя
частина цієї статті: “В Україні
гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України” — не тільки підтверджує демократичний характер
української держави, а й визначає російський етнос в Україні як національну
меншину, а російську мову як мову національної меншини, а не мову українців,
які не є національною меншиною в Україні.
Росіяни
в Україні — національна меншина. Таке визначення статусу росіян цілком
відповідає тому визначенню національних меншин, що його 1971 року дала
підкомісія із захисту прав національних меншин Комісії з прав людини ООH:
“Порівняно з іншою частиною населення це менша за кількістю, така, що не
посідає домінуючого становища, група...” Аналогічно трактує національні меншини
й стаття 3 закону “Про національні меншини в Україні”, прийнятого 25 червня
1992 року: “До національних меншин
належать групи громадян України, які не є українцями за національністю...”
Отже, російська мова в Україні — це мова національної меншини, як і, скажімо,
польська, угорська чи румунська (які теж свого часу силоміць насаджувалися
чужинськими владами на всій території України або її частині). І жодна з них не
має підстав претендувати, щоб бути всеукраїнською державною мовою. У тому числі
й російська.
Цей
висновок цілком узгоджується з положеннями міжнародних актів, що стосуються
прав людини. Зокрема, в пункті 13 пояснювальної доповіді до Рамкової конвенції
про захист національних меншин зазначено, що Рамкова конвенція “не передбачає визнання колективних прав”.
І в пункті 31, де коментується стаття 1 Рамкової конвенції, ще раз повторено: “Стаття посилається на захист національних
меншин як таких та прав і свобод осіб, які належать до таких меншин. Це
розмежування та різниця у формулюванні пояснюють, що про колективні права
національних меншин не йдеться”. Отже, відповідно до міжнародних правових
норм, російська національна меншина в Україні, як і будь-яка інша національна
меншина, не має юридичних підстав вимагати якогось особливого статусу в державі
як для себе, так і для своєї мови. Держава має задовольняти
національно-культурні і мовні потреби осіб, які належать до тієї чи іншої
національної меншини, у тому числі й російської, а не національної меншини як
певної спільноти.
Статтю
10 певним чином доповнюють і конкретизують статті 11 та 12 Конституції України.
У
першій частині статті 11 ставиться в обов’язок державних органів сприяння
формуванню української нації: “Держава
сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури…” Консолідація будь-якої нації відбувається, як
свідчить світовий досвід, навколо національних цінностей, однією з яких є
насамперед мова. Деякі складові націєтворення названо в другій частині цієї
статті: “…а також розвиткові етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних
меншин України”. Щодо згаданих тут “корінних народів”, то таких в Україні є
два: український і кримськотатарський. У “Словнику української мови”, том ІV,
стор. 292, слово “корінний” тлумачиться так: “Споконвічний, постійний (про
поселення певної місцевості, представників певного середовища тощо)”.
Стаття
12 стосується української діаспори: “Україна
дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які
проживають за межами держави”. З цього випливає, що не меншою мірою
Україна, тобто держава, повинна дбати і про задоволення національно-культурних
та мовних потреб українців, які проживають у межах держави.
Відповідно
до положень чинної Конституції України володіння українською мовою є однією з
обов’язкових умов зайняття посади Президента (стаття 103), посади професійного
судді (стаття 127) та судді Конституційного Суду України (стаття 148).
У
Конституції у двох статтях, у яких йдеться про мову, є відсилання до закону.
Так, у п’ятій частині 10-ї статті записано: “Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається
законом”. У статті 92 сказано: “Виключно
законами України визначаються: … 4) порядок застосування мов”. Після
прийняття Конституції України було запропоновано понад десять проектів закону
про державну мову і про мови в Україні. Але Верховна Рада України жодного з цих
проектів не брала навіть до розгляду.
У
зв’язку з постійним ігноруванням та кривотлумаченнями частиною посадових і
службових осіб 10-ї статті Конституції України 51 народний депутат звернувся до
Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення окремих положень цієї
статті “стосовно обов’язковості застосування державної мови органами державної влади і
місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі
в державних навчальних закладах України”.
У рішенні Конституційного Суду
України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України, яке “є обов’язковим до виконання на всій
території України, остаточним і не може бути оскарженим”, дано визначення
державної мови: “Під державною
(офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус
обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”. З цього
визначення випливають два висновки: по-перше, означення “державна” й “офіційна”
стосовно мови — з юридичного погляду (принаймні в правовому полі України)
поняття тотожні; по-друге, вживання державної мови у публічних сферах
суспільного життя обов’язкове.
Конституційний Суд підтвердив
обґрунтованість підстав для надання статусу державної в Україні саме
українській, а не якійсь іншій мові: “Конституцією
України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті
10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено
в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України,
становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі”.
Намагання надати статус державної якійсь іншій мові — це зазіхання на право
українців мати свою власну державу.
Важливе для розуміння статусу
державної мови в суспільстві є положення в рішенні Конституційного Суду про те,
що “поняття державної мови є складовою
більш широкого за змістом поняття “конституційний лад”. Іншою його складовою є,
зокрема, поняття державних символів”. Таким чином, Державна Мова відповідно
до цього тлумачення прирівнюється до Державного Прапора України, Державного
Герба України та Державного Гімну України, які статтею 20 Конституції України
визначені як державні символи України. Ігнорування державної мови так само
неприпустимо, як і ігнорування державного прапора, герба і гімну. Офіційно
використовувати замість державної мови якусь іншу — це все одно, що замість
тризуба чи синьо-жовтого прапора в державних установах використовувати,
скажімо, двоголового орла або триколірний прапор.
Конституційний Суд України робить
обґрунтований висновок: “Таким чином, положення Конституції зобов’язують
застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування
посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків у роботі і
діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів
Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у
навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України”.
У рішенні Конституційного Суду
чітко окреслене коло посадових і службових осіб, які зобов’язані користуватися
державною мовою, та сфери обов’язкового використання її: “Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій
території України при здійсненні повноважень органами державної влади та
органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства,
документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя, які визначаються
законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)”. Проте закону,
передбаченого статтею 10 Конституції України, поки що немає, Верховна Рада
України ігнорує цю вимогу Конституції.
Мови національних меншин, в тому числі й російська, як
зазначено в наступному абзаці рішення, можуть використовуватися “поряд з державною при здійсненні
повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки
Крим та органами місцевого самоврядування”. По-перше, це положення стосується
не органів державної влади взагалі, а лише місцевих
органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (у цьому положенні
ключовим є слово “місцевий”); по-друге, у цьому абзаці нема слова
“обов’язковий”, а вжито “можуть”, тобто лише допускається таке використання, а
не ставиться за обов’язок; по-третє, зазначено, що це робиться “поряд з державною мовою”, державна мова
ні в якому разі і ні за яких обставин не може ігноруватися й відсуватися на
другий план.
Чітко
законом визначено застосування української мови в діяльності Збройних Сил
України. У статті 13 Закону України від 5 жовтня 2000 року “Про внесення змін
до Закону України “Про Збройні Сили України” записано: “У Збройних Силах України мовою службової діяльності, діловодства та
документації є державна мова”. У законі 1991 року було сказано: “У Збройних
Силах України використовується державна мова відповідно до чинного
законодавства”.
Володіння
українською мовою є обов’язковою умовою для прийняття до громадянства України.
Усі
мови заслуговують якнайбільшої поваги. Немає гірших і кращих мов. Але держава
Україна створена для того, щоб насамперед захистити досі нівечену, плюндровану
українську мову й культуру.
Єдина
мова — основна ознака й найважливіша умова існування нації як етнічної, так і
політичної, запорука повноцінної, плідної участі її в духовному житті людства і власного поступального розвитку. З мови
починається й мовою зміцнюється держава. Єдину мову на всій території утверджує
держава, якщо вона виражає інтереси свого народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар