Як подолати українську бідність?

16 мая 2007 года, День 

ПОМІНЯТИ ПСИХОЛОГІЮ
Наталія ЙОНИК , начальник відділу зв’язків з громадськістю та пресою СП ТОВ «Модерн-Експо» (м. Луцьк):
— Одну з найглобальніших для України проблем не можна подолати жодною програмою чи комплексом програм державного рівня. Причина нашої бідності — наша надія на те, як казав Остап Бендер, «закордон нам допоможе». Ну, якщо не закордон, то будь-хто, але не сама людина.

Щодо теми бідності мені імпонує одна фраза. За точність цитати не ручаюсь, але зміст такий: «Найбільше, що ви можете зробити для бідних та злиденних, — це не стати одним із них». На моє глибоке переконання, наша бідність буде подолана тільки зміною психології сприймання ролі особистості у власному заробітку. Відсутність звички розраховувати тільки на себе дається взнаки особливо гостро у тій віковій категорії населення, яка більшу частину свого свідомого життя прожила при Радянському Союзі. Розмовляючи про зарплату, вісім з десяти моїх знайомих говорять: «Мені дали стільки-то грошей», і тільки інші двоє говорять: «Я заробив стільки-то». У такому формуванні ставлення до грошей — самоуникнення від впливу на процес росту заробітків. А насправді в сучасних умовах здоровій людині не потрапити у категорію «бідний» нескладно. Було б бажання працювати.

Визнаю, поки що законопослушний громадянин, працюючи, не стане, за рідким винятком, мільйонером, але що зможе не потрапити в категорію «бідний» — це точно.

Психологія «очікування манни небесної» не дозволяє більшості українців вилізти із ями безгрошів’я. А ще — наша любов до відпочинку. Такої кількості офіційних святкових вихідних немає у жодній країні світу! Звичайно, є різні причини бідності, проте типовою є ситуація, коли тільки крайня скрута стимулювала людину до виходу з цієї ситуації.
Мій один знайомий, повернувшись із зарубіжжя, сказав, що якби він не попрацював в іншій країні, то не знав би своїх можливостей щодо темпу виконуваної роботи: «Будь-яке завдання я навчився виконувати в п’ять разів швидше, ніж я це робив в Україні та вважав верхом моїх здібностей». Можливо, як працюємо, так і маємо?

УСІ НАШІ БІДИ — ВІД ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ
Володимир МИХАЙЛІШИН , начальник Управління внутрішньої політики Дніпропетровської міської ради:
— Гадаю, що всі наші нещастя — від правового нігілізму. Від небажання дотримуватися законів на всіх рівнях. Навіть у керівників держави. Тому що, наслідуючи їхній приклад, дозволяють собі ігнорувати закони й пересічні громадяни. Багато іноземців, які приїздять до України, дивуються нашим порядкам і тому, що вони бачать у буденному житті. Наприклад, їх дивує, що в офіційно бідній країні дорогих авто на вулицях більше, ніж в тій же Європі. Житло не лише продається, а й масово купується за позахмарними цінами. Відкривається безліч мереж магазинів і центрів дозвілля, які заповнені людьми. У Києві, як і в інших великих містах, у вихідні або у свята не можна потрапити до ресторану, оскільки всі столики замовлені заздалегідь. Безліч грошей витрачається на мобільний зв’язок, купівлю побутової техніки, комп’ютерів. Все свідчить про те, що Україна не така вже й бідна країна, а прибіднятися у нас увійшло у звичку. Насправді, велика частка української економіки перебуває в «тіні». Люди, які працюють, майже поголовно приховують свої прибутки: підприємці масово ухиляються від сплати податків, наймані працівники отримують зарплату в конвертах. А державні контролюючі служби вдають, що нічого не помічають. Більше того, складається враження, що вони самі зацікавлені в існуючому стані речей.

Звичайно, в країні досить багато людей зі скромним достатком. Наприклад, це самотні пенсіонери, інваліди або працівники бюджетної сфери, добробут яких прямо залежить від виплат із державного або місцевого бюджету. Але в тім і річ, що якби чесно сплачувалися податки й не приховувалися прибутки значної частини населення, то й бюджет був би повним. Було б можливим збільшувати пенсії, допомогу й зарплати бюджетникам. Загалом, «тіньова» економіка передбачає наявність корупції, можливість обійти закон із вигодою для себе. У європейських країнах, США або Канаді, які славляться високим добробутом громадян, приховування прибутків — це страшний злочин, за який до в’язниці може сісти й глава держави. Однак, подібна практика поки що не для нас. І поки таке триватиме — процвітатиме корупція, не зникне офіційна бідність, а нас, за великим рахунком, не можна вважати цивілізованою країною.

ПІДВИЩЕННЯ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРПЛАТИ НЕ ВИРІШУЄ СУТІ ПРОБЛЕМИ
Валерій МЕРІУЦ , директор МПП «Престиж», депутат Слов’яносербської районної ради, Луганська область:
— Сьогодні населення України загалом бідне, незважаючи на наявність на наших дорогах дорогих авто, стрімке зростання споживчого кредитування й прагнення молоді вдягатися у гламурні речі. Про це свідчать найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, висока захворюваність і смертність, незадоволення широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією і своїм матеріальним становищем. Проблема бідності як соціального явища існує у всіх, без винятку, країнах. На відміну від інших держав, в Україні вона посилена наслідками майже десятирічної економічної депресії, через що бідність здобула стійкого характеру. І якщо для розвинених держав на сьогодні актуальним завданням є неухильне підвищення якості життя населення, то для України пріоритетом виступає подолання бідності й забезпечення необхідних життєвих потреб більшості населення. Ця проблема вимагає негайного рішення, оскільки високий рівень бідності — це не лише постійне джерело соціальної напруженості в суспільстві, а й вагомий стримуючий чинник для стійкого соціально-економічного розвитку України й її успішної інтеграції до структур як європейської, так і світової економічної спільноти. Дійсно, можновладці намагаються вирішувати проблеми бідності, зараз втілюється «в життя» третій етап Стратегії подолання бідності, ухваленої 2001 року. Цим документом передбачається досягнення й іншої важливої мети — становлення середнього класу в Україні, що повинно сприяти зміцненню соціального фундаменту суспільства за рахунок зростання «сильних» за своїм майновим становищем його прошарків і зменшення соціальної бази бідних і незаможних. Статистика свідчить, що близько третини населення перебуває на межі бідності, й приблизно половина сімей може бути віднесена до групи із середнім рівнем доходів. Апріорі бідними в Україні слід вважати таку соціальну верству населення, як пенсіонери. Не є секретом, що цілі регіони нашої країни страждають на бідність своїх жителів.

Соціальними виявами бідності слід вважати: збільшення безробіття й нелегальної зайнятості, посилення кримінальної ситуації, появу актів громадянської непокори. Безсумнівно, проблема бідності вимагає комплексного підходу у вирішенні й визначенні конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на подолання цього негативного явища. Це і скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики, й стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Актуальними є також питання впровадження системи раціональних соціальних трансфертів, легалізації тіньової економіки й незареєстрованих прибутків. Встановлення економічно й соціально обгрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму нині більше схоже на загравання з електоратом через те, що не враховується чинник міжпрофесійної та міжгалузевої диференціації. Україна — країна працюючих бідняків, і цей факт доводиться визнати. Люди мають постійне місце роботи, але при цьому категорично незадоволені рівнем своєї заробітної платні. Подолання бідності, на мою думку, можливе лише внаслідок докорінної зміни всієї системи суспільних відносин. Вчені вважають, що «цивілізованих норм бідності» наша країна здатна дійти до 2010 року, але такий прогноз особисто я вважаю таким, що є з області фантастики. Поки ж у боротьбі за народний добробут обидва центри влади вирішили вдатися до вже давно знайомого «джентльменського набору» — підвищення мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму, що не вирішує за своєю сутністю проблеми подолання бідності. Наприклад, у розвинених країнах діють зовсім навпаки: там борються не за високий рівень мінімальної зарплати, а за зменшення кількості людей, які її отримують. У нинішній Польщі за межею бідності перебуває трохи більше за 20 % населення, що є найгіршим
показником в Євросоюзі, але загалом там соціальна захищеність громадян набагато вища, ніж в Україні. Але тут профспілки домоглися встановлення погодинної мінімальної зарплати, причому — окремої для кожного сектору економіки. У нас же люди виживають на свій страх і ризик, і державі поки що не до розв’язання проблеми бідності загалом, адже політики розподіляють «хлібні» місця. Скажу чесно — особисто мене лякає питання з подоланням бідності через те, що я поки що не відчув готовності з боку держави хоча б визначити прозорі й зрозумілі людям шляхи розв’язання цієї проблеми.

У ВСЬОМУ ВИННА ПОЛІТИКА
Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ , політолог (м. Донецьк):
— На жаль, за 15 чи вже навіть 16 років незалежності України правляча еліта держави не піклувалася про добробут народу й займалася виключно політичними питаннями, заграючи з Росією чи Заходом, тринькаючи національне багатство і займаючись збагаченням за рахунок народу. У результаті саме в нашій країні сьогодні живуть олігархи, які вважаються одними з найбагатших людей у Європі й входять до десятки найбагатших людей світу.

Тому логічно зробити висновок, що така біда українського народу, як бідність, полягає в його правителях. І тут доречно пригадати афоризм про те, що кожен народ заслуговує на того правителя, якого обрав.

Подивіться на Польщу — 1991 року вона була біднішою за нас, вона в нас купувала все — від продуктів харчування і предметів домашнього побуту до побутової техніки. Але за ці роки вона нас випередила на 20 років у своєму розвитку. А ми продовжуємо жити з горезвісними міфами про різновекторну політику і про самодостатність нашої держави. І саме ці міфи призвели до того, що наша економіка стала формою для збагачення 3% населення за рахунок інших 97%.

Отже, розв’язання проблеми бідності лежить передусім у політичній, а не економічній площині. І в цьому плані потрібно просто на ділі реалізувати прагнення, про яке вже так багато говорилося: очистити владу від політиків, які скомпрометували себе, й від старої номенклатури, відділити владу від бізнесу та впровадити ринкові закони європейського капіталізму, а не дикого капіталізму XIX сторіччя, який діє зараз у нас. У той час як у всьому світі прибуток у 20—30% вважається рентабельним, в Україні він розцінюється мало не збитковим: олігархи в нас зараз прагнуть до отримання прибутку в 200, 300 чи навіть 1000%, а народові залишають якраз стільки, щоб він, грубо кажучи, не здохнув із голоду. Цю систему потрібно змінити і вже після цього задумуватися про підвищення соціальних стандартів, про які так багато говориться. І цей намір зовсім не виглядає утопічно — досить запровадити закон, яким буде встановлене табу для олігархів, для керівників найбільших бізнес- структур так чи інакше потрапити до влади, куди вони йдуть лише для того, щоб захистити свій бізнес або ще збагатитися. І якщо в усьому світі працює формула економіки: гроші—товар—гроші в квадраті, то в Україні вивели вже нову формулу: гроші—влада—гроші в кубі.

І в цьому плані особливо хочу підкреслити, що боротися з бідністю повинен і народ. У всьому світі саме прості люди боролися за свої права, обираючи ті політичні сили, які дійсно ці права відстоюватимуть. Населення має стати іншим. Саме від нього залежить сьогодні правильний вибір, побудова громадянського суспільства, громадський контроль за владою. І якщо народ це усвідомлює і давитиме на владу доти, доки вона не прийме відповідні законодавчі норми, термін подолання української бідності може бути дуже коротким.

ПАСТКА, З ЯКОЇ НЕМОЖЛИВО ВИРВАТИСЯ
Емілія ПОДЛЯШЕЦЬКА , депутат Львівської обласної ради, начальник організаційного відділу Львівської ДПА:
— Для того, щоб подолати українську бідність, треба визначитися з кількома знаковими питаннями. Звичайно, добре, що в нашій державі нарешті розроблена й діє стратегія подолання бідності. Однак треба в першу чергу сказати, з повним усвідомленням цього, — яке ж суспільство ми будуємо і які цінності будуть у ньому превалювати. Ідеолог неолібералізму Ф. фон Хайек вважав, що бідність — явище закономірне, до того ж, необхідне для суспільного розвитку. В буржуазному суспільстві — це цілеспрямований і раціонально діючий механізм. Навіть у найзаможніших країнах бідність є елементом обов’язковим і має термін «структурна бідність». Чимало теоретиків вважають, що вона працює на консолідацію суспільства, бо пов’язується з особистими якостями людини й її власними трудовими зусиллями.

Політики соціально зорієнтовані називають бідність величезним злом і несправедливістю. У мене троє дітей, і серце моє схиляється до останнього визначення. Однак як людина, що прийшла в політику з бізнесу, тобто належу до осіб активних, не можу відгородитися від розуміння, що бідність (якщо це не рокові обставини) приходить до певних осіб, тобто дійсно має особистісні якості. Та коли в державі діють усі необхідні соціальні механізми, вирішального значення це не має.

Отже, нам нарешті треба дати собі звіт, чим стала в нашій державі бідність і як визначати її обриси. Наскільки я розумію, наше Міністерство праці та соціальної політики інформаційною базою для визначення розрахунку рівня бідності зробило дані Держкомстату, висновки комплексних обстежень домашніх господарств. (Ці дані дуже часто не відповідають істині або не дають реальної картини.) У світі хтось бере ще податкові зведення чи кількість наданих платних послуг — це теж дуже вагомі показники. Наразі ми в державі не визначилися з високоякісними коефіцієнтами та раціональними даними з розподілення доходів населення. А у свідомості звичайної пересічної людини бідність здебільшого визначається просто — колом трьох необхідних для життя речей: їжі, потрібної для відновлення життєдіяльності організму, наявності житла та пристойного одягу. На Заході, а ми, на щастя, вже маємо можливість подорожувати і робити порівняння, країни із різним рівнем розвитку відповідають по-різному, однак усі сходяться на тому, що навіть бідна людина має право на доступ до якісної освіти, до медичного обслуговування, до активної участі у громадському житті. Тобто бідність сьогодні визначається з позицій розвитку потенціалу людини, її можливостей до росту. Погодьтеся, так глобально ми ще не мислимо. І взагалі, українська бідність має свої, часом парадоксальні особливості. Одна з них — люди, які мають роботу, часто все ж таки не мають засобів для нормального життя, тобто не заробляють на звичайнісінький споживчий кошик. По- друге, і це зовсім не притаманно розвиненим країнам, — особи з вищою освітою часто отримують дуже низьку платню, тобто теж можуть бути зарахованими до когорти бідняків. А в державах Заходу вища освіта дає право не бути бідними, і за умови готовності до професійного росту взагалі досягати чималих статків.

Що ще показово — у суспільстві розвиненому таке поняття, як «застійна бідність», є обмеженим, бо кожному надаються якісь шанси вирватися з бідності. Звичайно, якщо ти працездатна і здорова людина. Якщо ні — суспільство зобов’язується тобі допомагати. У нас же бідність для значної частини людей затягнулася у часі й, по суті, стала пасткою, з якої неможливо вирватися. Тому вже можна говорити про соціальні типи бідняків і загалом про те, що бідність стала суспільною хворобою. (Хоча не всі усвідомлюють її страхітливі та загрозливі масштаби.) Значній чисельності людей навіть психологічно вже важко вирватися з бідності, вони втратили мотивацію до росту, прагнення до вищого рівня життя. Особливо мені болить село. Як депутат і як просто людина, що має родичів у сільській місцевості, я часто їжджу у віддалені села області й із жахом визнаю, що село наше потрохи вимирає, мало того, — спивається. Він незайнятості (адже можна працювати лише у власній садибі, а роботу як таку знайти складно), від безгрошів’я, відсутності перспектив, а часом вже і від зростаючої залежності від оковитої… І тому сьогодні подолати бідність стало не просто серйознішим завданням для держави, а надзавданням, над яким мають ламати голови і прикладати колосальні зусилля науковці, політики та економісти. Мало говорити про потребу економічного росту держави, необхідність стимулювати якісну працю, вводити сучасні технології, розвивати науку і виділяти кошти на освіту, створити таку податкову систему, що сприяла б розвиткові бізнесу — і великого, і малого.

Потрібна нам і зміна адміністративно-територіального устрою, і підняття значення самоврядних громад. Усе це — аксіома, і все ж таки — одна з основних умов підвищення життєвого рівня бідних. Безумовно, ріст економіки створює базу для самозабезпечення, самозахисту, надає державі можливість перерозподіляти ресурси на користь тих, хто їх потребує. Однак сам по собі ріст економіки, на мій погляд, не знищить причин хронічної бідності: а все тому, що бідні потребують не лише можливості дотягнутися до соціальних стандартів, а й піклування суспільства про їхню гідну (мудру й поступову) інтеграцію в соціум. Автоматично це не відбудеться, а лише із включенням означених механізмів; по-друге, не всі категорії населения наділені однаковою чуттєвістю до росту суспільного благополуччя. (В першу чергу люди, що досягли соціального дна, із цього списку виключені.) Стосується це і деяких категорій непрацездатного населення, життєвий рівень якого залежить лише від соціальних трансферів, тобто від прямої, адресної, підтримки. А ця підтримка, тобто її матеріальний вираз, великий він буде чи малий, напряму залежить від впливу політичних партій, розвитку громадянського суспільства, дієвості профспілок, здатності різних ущільнених соціальних груп боротися за свої права. І тому подолання бідності — справа не лише державних інституцій, а усього суспільства загалом, його свідомості, скажу більше — рівня духовності. І те, що в Україні демократія, ріст суспільної свідомості все ж таки перебуває на певному рівні розвитку, цей процес набув вже незворотних ознак, дають мені право надіятися, що хоч і з великими зусиллями, і не в один день, та бідність ми все ж таки подолаємо.

ВІД ПОДОЛАННЯ ДО ЗАПОБІГАННЯ
Віктор ПЛАКИДА , Голова Ради міністрів АРК:
— Офіційно вважається, що бідність — це існування конкретної людини за умови, що її прибутки є нижчими за прожитковий мінімум. Ще античні філософи вважали, що «не вміти переносити бідність соромно, але невміння позбавитися її працею — ще більший сором» (Перикл). А німецький письменник Іоган Ріхтер визначив бідність не як індивідуальне, а як соціальне явище. На його думку, «бідність є єдиним тягарем, який стає тим важчим, чим більше людей його носять». Як стверджують соціологи, повністю позбутися бідності в будь-якому суспільстві неможливо. Є формула: оптимальне суспільство повинно мати на одному полюсі один відсоток багатіїв, на протилежному — один відсоток бідняків, але 98 відсотків повинні складати середній клас, який «за рівнем прибутків може дозволити собі все». Але навіть за офіційною статистикою бідних людей у нас дуже багато. По-перше, це переважна частина пенсіонерів; по-друге, це безробітні, які отримують символічну допомогу. По-третє, навіть наявність у людини роботи, що у всьому цивілізованому світі гарантує повне забезпечення всіх потреб, у нас, на жаль, ще не є гарантом безбідного життя, що є економічним нонсенсом. На початку 2006 року лише в Криму, наприклад, зарплату нижче прожиткового мінімуму отримували 28,3% працюючих, але наприкінці 2006 року — вже лише 17,8%. Це можна назвати великим кроком уперед, і ми маємо право гордитися цим. 2007 року планується, що кількість офіційно бідних ще поменшає й вийде на рівень 15—12%. Звичайно, навіть цим людям складно вирішувати питання лікування, навчання дітей, для цього мінімальної зарплати не вистачає.

Хоча рівень зайнятості в Криму вищий, ніж у середньому по Україні (59,1% проти загальнодержавного 58,3%), але середньомісячний готівковий прибуток із розрахунку на одного жителя становить 509,4 гривні, в той час як по Україні — 599,8 гривні. Це важко пояснити інакше як наявністю у кримчан прихованих від офіційної статистики тіньових прибутків, адже, як відомо, в Криму й продукти, й бензин, і деякі інші товари значно дорожчі, ніж у сусідніх Херсонській, Миколаївській, Запорізькій областях і в середньому по Україні, й не лише в курортний сезон. Отже, в обігу тут грошей значно більше, ніж у інших місцях. Їх у великих кількостях привозять відпочивальники, й згодом вони залишаються в кишенях тих кримчан, які задіяні в курортному бізнесі. Опосередковано підтверджує цю тезу й той факт, що роздрібний товарообіг у Криму за минулий рік виріс на значно більший відсоток — на 29,8, ніж у попередні роки й ніж у сусідніх областях країни. Обсяг роздрібного товарообігу становив 9,2 мільярдa гривень, це більше ніж втричі перевищує бюджет Криму. Для того, щоб боротися з бідністю ефективніше, уряд контролює рівень зайнятості, й це має результати: кількість безробітних скоротилася на 6,7 % і становить 28,7 тисячi осіб. Рівень зареєстрованого безробіття знизився з 2,9% до 2,4% населення. Рівень безробіття економічно активного населення знизився з 5,8% до 5,2%. У 2007 році планується створення ще 35,1 тисячi нових робочих місць, які збільшать зайнятість до 59,2% економічно активного населення.

Середньомісячна заробітна плата в Криму за минулий рік зросла на 30,3% й становила 951,63 гривні, а реальні заробітки зросли на 18,6%. Це третє місце по Україні, чим Крим має право пишатися. Головним чинником подолання бідності в Криму ми вважаємо курортну сферу, де практично змогли б застосувати свої вміння всі кримчани. Ми домоглися того, що прибутки бюджету від курортних регіонів у нас становлять приблизно 40%, а прибутки саме від курортних і туристичних підприємств і закладів становлять поки що 15— 20%. Ми вважаємо, що це менше, ніж потенційні можливості галузі, й намагаємося збільшити їх.

У будь-якому разі резерви подолання бідності як соціального явища слід шукати на сторінках державної стратегії. Її можна вдосконалити, доопрацьовувати, розробляти вглиб, але вона задала країні вірний напрям, і саме його слід дотримуватися.

НАШІ ПРОФСПІЛКИ ВІДСИДЖУЮТЬСЯ В КУЩАХ
Михайло НЕМОВ , голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців:
— Наші українці вже давно з’ясували, що сталося. Запитують, чому бідний? Відповідають: бо дурний. А чому дурний? Бо бідний... Що й казати, сумна вона, ця формула злиднів.

Але ж у народі, який «вгадав» оцю логіку бідності, не може бути мільйонів і мільйонів «дурних». Не про недоумкуватих мова, звісно ж. А про тих, хто не вміє і не хоче красти, ошукувати ближнього, брехати, вимагати. Якось ішов у своїх справах центральною вулицею Хмельницького, звернув увагу на вправну роботу двох чоловіків — оздоблювали фасад будинку. Несамохіть почув уривок їхньої розмови. «Я за таку ж роботу в Іспанії за день одержував стільки ж, скільки тут — за місяць», — говорив середнього віку чоловік своєму молодому колезі.
А тепер — офіційні цифри. Як повідомляє Головне управління статистики у Хмельницькій області, «... номінальна заробітна плата, нарахована у середньому на одного штатного працівника, зайнятого в економіці області (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств і зайнятих у громадян-підприємців), у березні 2007 р. становила 924,04 гривні». Якщо у Нетішині, місті творців мирного атому, вона сягнула 2358 гривень, то у Білогірському, Городоцькому, Старосинявському районах ледве перевищує 600 гривень. А що, питається в задачі, за середньоарифметичним показником? Самі знаєте.

Вони ж, статистики, вдаються до «вибіркового обстеження домогосподарств». Отже, встановили, що «... на харчування домогосподарства з однією дитиною витратили 56 відсотків сімейного бюджету, багатодітні родини — майже дві третини, а неповні сім’ї — майже 80 відсотків». Тобто: що заробили, те й проїли. На жаль, на інші потреби майже нічого не залишається.

При цьому «... у домогосподарствах з дітьми вартість харчування в розрахунку на одну особу у середньому за місяць становила 215 гривень, що на 11 відсотків менше вартості нормативного набору продуктів харчування, затвердженого у складі прожиткового мінімуму». Характерне й таке: опитувані повідомили, що якби їхні прибутки, бува, збільшилися, то «додаткові» кошти спрямували б насамперед на їжу.

Нас таки обсідають злидні. Отже, питання, порушене газетою «День», вельми актуальне. Відповідь на це питання я почасти одержав від своєї знайомої, яка вже сім років на заробітках. Приїхала на Батьківщину у відпустку, пішла в супермаркет. «Ціни на продукти чи не вдвічі вищі, ніж в Італії», — обурювалася вона. Складає гроші, аби тут, у Хмельницькому, купити квартиру. «Вже п’ять спроб зробила. Тільки назбирала, приїхала, аби придбати житло, а воно знову подорожчало», — продовжувала розповідати про свої сумні враження моя давня знайома.

Ніхто достеменно не знає, як саме, з яких витрат складаються ціни. Лише здогадуються. Так само не знають, за якими критеріями нараховується або видається у горезвісних конвертах зарплата. І про це також думалося 1 Травня, у День солідарності трудящих усього світу. Наші профспілки, «школа комунізму», як кажуть, відсиділися у кущах. Тому трудящі замість того, щоб проголосити про свої рішучі наміри — відстоювати законні права на гідну працю, вирушили на городи. На земельних ділянках напевне сяк-так поліпшать свій добробут.

Україна, на жаль, не має трудового законодавства, що відповідало б капіталістичній економіці, не уклала міжнародних угод про використання трудових ресурсів. Де правовий акт про соціальний діалог, у якому було б обумовлено стосунки поміж роботодавцем і найманим працівником? Де правовий акт про трудову зайнятість?..

ПОТРІБНО СТВОРЮВАТИ ІМІДЖ ЗАМОЖНОГО УКРАЇНЦЯ
Руслан ГОДОВАНИЙ , голова виконкому Житомирської регіональної організації Народного союзу «Наша Україна», радник голови облдержадміністрації:
— Не можна постійно говорити про українську бідність і мінімальну заробітну плату і одночасно намагатися вирватися з бідності. Бо як людину назвеш, так вона і будуватиме своє життя. Нам потрібно створювати імідж заможного українця, який би вірив, що він може бути багатим. За мінімальну зарплату дітей не вивчиш, нову машину не купиш, і діти самі себе не вивчать. Тому розробляти закони слід на основі поняття «заможний українець». А наші нинішні закони не сприяють цьому, бо все крутиться навколо мінімального споживчого кошика, мінімальної пенсії, мінімальної зарплати, неоподаткованого мінімуму. За 400 гривень ми хочемо мати заможного українця. Якісь мінімальні орієнтири, звісно, повинні бути, але від них слід відійти. І ставити питання, наприклад, яким чином людина зможе викупити власне житло? Яким чином отримає якісну освіту — можливо, у кредит, можливо, за державне замовлення або замовлення фірми?

Яким чином забезпечити перше робоче місце, і щоб воно давало можливість для наступних кроків. Про це вже зараз треба говорити. Повинна існувати державна програма іпотечного кредитування. У нас зробили молодіжне житлове кредитування і створили Фонд житлового будівництва. Але все це має бути у комплексі і діяти. І чому обмежуємося тільки молодими сім’ями? Хіба тільки у них ця проблема? Я знаю людей, які з юності стоять на черзі на житло, й їхні діти теж вже стоять. Зараз наші банки беруть кредити за кордоном під 4% річних, а у нас дають їх під 12%. І держава заплющує очі на подібне житлове іпотечне кредитування. Повинен бути закон, який встановлюватиме, що під певні ставки будуть державні гарантії, державне будівництво. Бо не всі люди можуть заробити гроші, то має бути будівництво соціального житла. Але це повинна бути комплексна державна програма, розрахована на 20—30 років.


Щодо політичних впливів, то чи не головною причиною, чому прем’єр-міністр Віктор Янукович погодився на дострокові вибори, є те, що знизились котування України в закордонних банках, і нашим фірмам перестали давати кредити. А бізнесмени є і в Партії регіонів, і в «Нашій Україні». Бо наша внутрішня політична ситуація серйозно впливає на зовнішні економічні фактори. Постійні різкі політичні коливання є великою проблемою для України. І це впливає на соціальний статус українців. Постійні вибори означають, що населення отримує додаткові блага — кожна політична сила намагається показати себе краще перед народом. Для людей це нібито непогано, але тоді немає розвитку, немає впевненості інвесторів як українських, так і іноземних. Доходить до парадоксу — наші інвестори вкладають за кордоном, в Польщі, наприклад, де більш спокійна політична ситуація. Тобто у короткостроковій перспективі відбувається невелике зростання зарплат і пенсій. Але де будівництво, де нові заводи, де довготривалі проекти? На мою думку, футбольний чемпіонат «Євро-2012» нам суттєво допоможе, бо це дійсно великий проект.

У той же час дії уряду В. Януковича вже призвели до серйозних проблем. Безлад у комунальних тарифах — це грабунок українців. При тому, що спрощена система отримання субсидій на ці тарифи призводить до того, що більшість цих грошей потрапляє до кишень тих, хто торгує енергоносіями. А з держави кошти вимиваються на користь приватних компаній.

Джерело