Сьогодні ще немає Української Держави, та вона не вмерла. Як ідея й боєве гасло вона живе в наших серцях, а її здійснення є справою обов'язку, чести й гідності кожного українця.
Герої Крут і батьки окупантів За 22 роки після бою під Крутами українські юнаки знову пішли на війну. Тільки цього разу не зі своєї волі і не за свою державу.
Взимку на початку 1940 року 44-та дивізія Червоної Армії увійшла в Фінляндію. Ця дивізія була сформована під Житомиром переважно з українців.
Більшість солдатів пережили Голодомор 1933 року ще в дитинстві, втратили близьких і рідних у м'ясорубці сталінської політики. І от тепер він відправив їх нести цю політику фінському народові.
На перших же захоплених фінських хуторах українці помітили небачені досі речі: фінські селяни, виявляється, могли дозволити собі сучасні швейні та пральні машини, радіоприймачі та програвачі платівок, їхні підвали були повні консервованих овочів та фруктів. Навіть ананаси були.
Звісно, прості солдати були шоковані, адже політруки розповідали їм про "голодний фінський народ", який чекає на "визволення". Однак надто замислюватися й обговорювати такі речі небезпечно: у війську повно "стукачів" – і на вельми балакучих чекає польовий трибунал, який, як відомо, зі "зрадниками" не панькається.
І от військо розтягається вздовж дороги. І тут фіни завдають кілька ударів з флангів, розсікаючи багатокілометрову колону у кількох місцях. Утекти вбік неможливо: довкола дороги метрові снігові замети, в лісах сидять фінські снайпери, які відразу знищують окупантів.
Хтось би, певне, і радий був здатися – але таких знищують "свої" службісти та політруки.
Вогонь розкласти теж неможливо – фінам так зручно стріляти по добре помітних постатях коло вогнища. Тож наші хлопці вимушені були геть не героїчно замерзати на чужій дорозі серед чужих лісів. Гинути не за свою волю, а за чужу неволю.
Їхні імена навряд чи згадає хтось, крім їхніх родичів. Вони – не оборонці, не герої. Вони просто чергові жертви. От тільки чиї? Може, жертви Сталіна, жертви імперської політики Кремля?
Можна й так сказати.
А можна сказати й інакше: вони – жертви пасивності та боягузливості їхніх батьків. Саме їхні батьки не пішли обороняти свою державу – ані під Крути, ані під Київ, ані під Житомир.
Думали пересидіти війну в своїх хатах, які, як завжди, скраю. Мовляв, хай там ті дурні воюють, а ми будемо за тих, хто переможе.
От і вийшло, що фіни здобули свою незалежну Фінляндію, а українці отримали московське ярмо і перетворилися на рабів, яких посилатимуть на безглузді війни. Щоб заганяти у рабство інших.
Тож подивімося тепер – де Фінляндія, а де Україна. Подивімося, як виглядають фінські школи, лікарні, дороги. Скільки заробляють фінські вчителі, лікарі, селяни, робітники. Подивімося на фінські мобільники "Нокія" і на українські... Не підкажете, які мобільники виготовляють в Україні?
Так отож.
Своєму добробуту Фінляндія завдячує, в першу чергу, тим, хто захищав Незалежність країни, не шкодуючи свого життя. Їх шанують у кожній фінській сім'ї, кожній школі. На їх честь збудовано багато гарних сучасних музеїв, знято численні фільми. Вони – герої. А от чи маємо героїв ми? Я переконаний, що маємо.
В першу чергу це ті, хто не побоявся стати на оборону своєї свободи. Такі, як герої Крут. Так, їх було мало і вони не змогли знищити ворога. Але вони показали приклад: ми, українці, можемо бути інакшими.
Ми можемо воювати і боротись, а не лише бути чиїмись жертвами на чужих війнах. Ми можемо бути героями. І кожен українець здатен розбудити в собі такого героя.
І для цього не потрібно війни. Для цього достатньо перестати бути байдужими до того, що наша держава перетворилася на царство несправедливості.
Потрібно перестати терпіти злочинців при владі і вбивць у міліції. Потрібно підтримувати одне одного, коли хтось опиняється сам на сам з державною несправедливістю. Потрібно перестати давати і брати хабарі, красти у самих себе. Потрібно перестати бути рабами. Хай це важко, але можливо.
І тоді у нас обов'язково будуть наші українські герої. А також українські рівні та широкі дороги, українські нові школи, українська якісна медицина. І – чому ні? – українські мобільні телефони та комп'ютери. Адже це буде наша, а не бандитська Україна. Обов'язково буде.
Фінляндія – чи не єдина не «нейтральна» країна, яка брала участь у Другій світовій війні, але не була окупована
Зазвичай наші оцінки їхнього досвіду перебувають у царині певної екзотики: далекий північний народ, який у своїх рідних лісах і болотах перемолов «непереможну й легендарну» лихої зими 1939–1940 років. Ну принаймні вони протрималися, аж поки німецький фюрер і радянський вождь не зійшлися в кількарічному двобої двох монстрів. На отій «зимовій війні» наші уявлення й закінчуються. Але в багатьох, хто цікавився історією наступних років Другої світової, залишилася одна цікава біла пляма: а чому це Фінляндія як усюди в нас прописаний «сателіт нацистської Німеччини» не була окупована Радянським Союзом? Усіх східноєвропейських спільників Німеччини разом з останньою перемогла (а отже, завоювала) Червона армія. І Румунію, і Угорщину, і Болгарію… А фіни, на яких радянське керівництво мало дуже свіжі образи, залишилися на наступні 40 років «дружніми нейтралами». При цьому Фінляндія – єдина не «нейтральна» країна континентальної Європи, яка брала участь у Другій світовій війні, але не була врешті окупована жодною стороною.
Як, ледве уникнувши радянської окупації, Фінляндія відчула можливість скористатися конфліктом Москви та Берліна й повернути свої втрачені землі. Як фіни розпочали свою цілком приватну «війну відплати» 1941–1944 років. Якими були їхні сподівання на відживлення зв’язків фінів і підросійських карелів і яке розчарування їх спіткало. То все було, поки німці прагнули дійти до Москви. І один вельми цікавий нюанс: Фінляндія не мала явної симпатії до свого тимчасового об’єктивного союзника – Третього Рейху. Адольф Гітлер будував імперію для нордичної раси, а в фінів була інша ідеологія, схожа за назвою, – «нордичний порядок». Звучить як у нацистів, але визнаймо: є набагато нордичніші за німців народи. І їхній нордичний порядок може бути зовсім іншим. Скандинави та фіни мають певні звичаї, яких схильні дотримуватися: кожна людина є вільною, її права незаперечні, а вся спільнота має піклуватися про її членів. Із нацизмом це несумісно. В Олі Вехвіляйнена це називається саме так: «нордичний порядок».
І приклади втілення цього в книжці вражаючі: як фінська 3,5-мільйонна спільнота під час війни могла переміщувати з-під загрози радянської або німецької окупації по 300 тис. людей з одного кінця країни в інший, у той час коли решта співгромадян ледве виживали, а більшість чоловіків були на фронті. Коли всі політичні партії та рухи разом розраховували стратегію керування країною поміж поки що нездоланною потугою Німеччини, збереженою симпатією Америки та очікуваною перевагою Росії. Затятий опір військових та вперта єдність громади не допустили навіть формальної окупації. Тепер визнані фінами радянські переможці легко поставили на потрібні посади комуністів, але ті були просто неспроможні виявити бодай якусь ефективність, адже фінська спільнота їх ігнорувала. Москва зневірилася у своїх спільниках.
І тому помстилася: провідників Фінляндії доби війни на вимогу Кремля було засуджено. Фінський суд це зробив, переступивши через себе. Але, мабуть, то був єдиний випадок в історії Європи ХХ століття, коли ув’язнення провідних політиків країни відбувалося з їхньої згоди. І, напевно, єдиний (хоча автор про це не пише), коли в’язням носили каву в ліжко (особисто я в це вірю). Єдиний, кого радянські претензії не торкнулися, – дідуган Маннергейм. Як виявилося, його «лінії» так ніхто насправді й не перетнув.
Невже нас не турбує майбутнє України!?.. Невже нам байдуже, хто буде володіти землею наших праотців!?.. Невже нікого не цікавить – чому поширюється бездуховність і виродження українського народу? Будьмо свідомі, що сьогодні на Україні побутує патріотизм вчорашнього дня. Його сповідують усі громадсько-політичні організації й об'єднання, що пишно іменуються «патріотичними». Цей учорашній патріотизм популяризують усі засоби мас-медіа та усі видавництва без виключення, у тому числі й так звані «патріотичні».
Громадські діячі, уповаючи на свободу слова, декларують з високих трибун так звані національні ідеї, котрі застаріли щонайменше на півстоліття, а то й на десятки століть. На цьому лже-патріоти будують свій імідж «борців» за національне відродження України, а насправді утримують Батьківщину в лабетах знедолення, не даючи можливості пробитися до людей істинно патріотичному слову.
Подібна тактика не нова. А якщо хтось гадає, що бодай колись були вшановані патріоти на Україні, – помиляєтесь. Занедбується щире патріотичне слово, здатне надихнути українську націю до розбудови істинно демократичної держави.
Розповсюдження правдивих знань про нашу минувшину сприятиме вихованню нового покоління свідомих українців.
Прикрившись красномовними гаслами, вони свідомо чи несвідомо примножують знедолення та сприяють виродженню української нації. Сучасна «демократія», ніколи не була істинної демократією. Бо там, де починається поділ суспільства, там – кінець демократії.
Головна теза сучасного українського національно-визвольного руху – це рідна історія, рідна культура. Будь-які відхилення від цієї стратегічної мети (на зразок компромісу) мають бути визнані провокаційними і відкинуті без вагань як злочині прояви. Лише у такий спосіб можливо досягти очищення національної ідеології.
Слід сказати, що надалі виховується рабська психологія в українському суспільстві…
Поодинокі борці повставали і повстають проти знедолення української нації, а усі дивляться з осторонь – як воно буде...
Достатньо згадати Миколу Хвильового, котрий у квітні 1925 року насмілився висловити власні погляди, що суперечили ідеології тодішньої влади. Замість того, щоби казати вголос про вади сучасного суспільства, українська література як слухняна маріонетка тиражує розважальне одноразове чтиво, котре робить нас не мудрішими, а навпаки – дурнішими день на день. Та й дійсно: дурнями легше керувати та й легше обібрати їх до нитки, ще й так, щоби вони при цьому раділи.
Тож стягніться розумом до усвідомлення значущості художнього слова для відродження величного духу української нації задля спасіння України. Не варто когось переконувати в цінності художніх творів, але варто сказати, що на сьогодні немає кращої зброї на Україні. На нинішньому етапі значення набуває також електронні засоби масової інформації. Якою мовою викладені думки в телевізійних передачах, в інтернеті, якою мовою написані комп’ютерні програми – такою мовою буде розмовляти і нинішня молодь.
Відтак, хто прагне залишити нащадкам здобутки наших пращурів, хто усвідомлює відповідальність перед прийдешніми поколіннями за збереження нашої історії, культури, – сприяйте виданню патріотичних творів та їх розповсюдженню по Україні.
Не заради себе потурбуймося – заради відродження гідності української нації та патріотичного виховання молоді.
Не слід перебільшувати значення наукових публікацій, адже прості люди їх не читають, – але не тому, що дурні, а тому, що розуміють: кожен заробляє на життя як може. Адже для науковця кожна публікація зараховується до здобуття наукового звання, чого не скажеш про художній твір, котрий сприймається не розумом – а серцем. Іншими словами, наукові твори пишуться для заробітку, а художні – для душі. Тому тільки художній патріотичний твір здатний закликати широкі верстви до єднання довкола предківських святинь – рідної Історії, Культури.
Кому, як не нам, втілити в життя найзавітне прагнення наших праотців – бути вільними й незалежними на теренах своєї держави, та покласти край знедоленню українців на Священній Землі наших Праотців!
Головною запорукою процвітання держави є національно-патріотичне виховання молоді. Адже саме вони вносять свої корективи в закони, суспільне життя, етико-моральні засади. Щоб ці реформи не призводили до краху, національно-патріотичне виховання повинно супроводжувати молодь впродовж всього їхнього шкільного й студентського життя. Можна багато говорити про виховання молоді, як абстрактної маси, але ті пафосні розмови ні до чого не призведуть. Під словом «молодь» ми повинні вбачати своїх дітей, методику виховання молоді ототожнювати з вихованням власних. Якими б ми хотіли бачити своїх дітей?
Чесними; вихованими; добрими; людьми, які поважають старше покоління. Ці якості можна об’єднати в етично-моральну групу, без якої жодне суспільство не існує. Для того щоб виховати ці якості, в Україні в загальноосвітніх закладах повинні викладатися уроки етики, на яких вчителі повинні привити дітям гуманне ставлення до оточуючих, закласти основи моралі.
Патріотами своєї держави; свідомими громадянами; людьми, які пам’ятають своє коріння й шанують пам'ять предків; громадянами, які готові в будь який момент віддати своє життя за Батьківщину. Ці якості можна об’єднати в національно-патріотичну групу.
Людина може відчувати себе вільною лише тоді, коли є економічно незалежною, має стабільний дохід, є юридично захищеною, має свободу думки, право вільного вибору. Ці чинники можна об’єднати в суспільно-економічну групу.
Всі батьки хочуть бачити своїх дітей здоровими, сильними, загартованими морально та фізично. Здорова молодь – здорова нація – здорова держава.
Гармонія й одночасна присутність всіх цих чинників привела б нас до ідеального суспільства. Проте на жаль, на даному етапі розвитку України існує ряд факторів, які впливають на формування процесу виховання молоді.
Сучасна молодь залишається сам на сам зі своїми проблемами, не має соціальної підтримки й не може визначитись в різноманітних політичних, соціальних, економічних, морально-етичних напрямах. Це призвело до того, що збільшилась кількість бездомних, нікотино- та наркозалежних дітей. Також збільшилась кількість злочинів, скоєних особами до 18 років.
Щоб змінити становище на краще, нам необхідно зрозуміти, що не можна за короткий період часу змінити молодь, не змінивши суспільство. Ось чому, стрижнем усієї системи виховання в Українi повинна бути національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючогo, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний xapaктep виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України, незалежно від її етнічної приналежності.
На даний час існує дуже багато ідей, реалізація яких, посприяла б національно-патріотичному вихованню. Це створення всеукраїнських дитячих таборів, в яких би діти змогли об’єднуватись за інтересами, ділитись своїми враженнями, розвивати свої навики й таланти. За взірець можна взяти Всесвітню Скаутську Організацію, тим паче, що в Україні присутній один з їхніх осередків – Пласт. Водночас необхідно створити щось на зразок молодіжного інформаційного центру, чи газети, чи журналу, або телеканалу, щоб активна й не байдужа молодь дізнавалась про різноманітні акції, збори, конференції, зустрічі серед молодіжних організацій і брала в них участь. Такі дії дадуть змогу поступово видалити з свідомості українців поняття «лівобережні» й «правобережні». На державному рівні потрібно посилити патріотичне виховання в лавах армії. Ніщо так не загострює почуття патріотизму, як армійський дух та солдатська дружба. Потрібно, щоб солдати відчували свою необхідність державі. Якщо вони – захисники, не люблять її, то хто ж тоді? На жаль, нинішня ситуація зовсім не така, як хотілося б. Не дуже втішає те, що на запитання, чи пішли б молоді люди захищати свою країну у разі війни, 44% з них відповіли ствердно, 12% впевнені, що вони не стали б на захист Вітчизни, а решта просто не змогли визначитись.
Особливу відповідальність за виховання молодого покоління мають взяти на себе засоби масової інформації. На сьогоднішній день вони відіграють найбільшу роль в формуванні дитячої свідомості. Тому, на мою думку, вони мають нести позитивну інформацію, яка створювала б позитивний настрій, віру в світле майбутнє і впевненість в завтрашньому дні, а також популяризацію української мови, як єдиної державної. Без мови немає нації, без нації немає держави. Органи державної влади повинні розробити рекомендації щодо посилення патріотичної спрямованості програм радіомовлення та телебачення, матеріалів друкованих засобів масової інформації, активно протидіяти фактам, що фальсифікують історію України та її сьогодення, не допускати до ефіру матеріали, які паплюжать честь і гідність держави та її символів. Не допустити пропаганди культу насильства, жорстокості і бездуховності, поширення порнографії та інших матеріалів, що підривають суспільну мораль, підтримувати україномовні молодіжні друковані засоби масової інформації, теле- та радіопрограми, виробляти кіно- і відеофільми, виходячи із нашої багатовікової історії. Яскравим прикладом впливу телебачення на підняття національного духу було телешоу «ігри патріотів». Воно показало, як вдалий бізнес-проект може поєднати в собі захоплююче шоу і єднання навколо національного прапора.
Важливим чинником формування свідомості підлітків є сім`я, адже саме вона є прикладом для наслідування. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ такий шлях розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості. Родинне виховання - це природна і постійно діюча ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя. Основними завданнями родинного виховання є:
виховання фізично й морально здорової особистості, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотип), повноцінного психічного та духовного її становлення, формування навичок здорового способу життя;
створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку почуттів;
засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, здатності піклуватися про молодших і немічних;
забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних традицій, рідної мови, виховання поваги до законів, прав і свобод людини, залучення дітей до світу знань, виховання поваги до науки, школи і вчителя, розвиток прагнення до освіти i творчого самовдосконалення;
включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток рис творчої працелюбної особистості, формування почуття власності та навичок господарювання;
формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної творчої діяльності дітей.
Мало невеликої групи яскравих особистостей. Важливо, щоб ціле покоління почало думати по-іншому. Це покоління ще не розчароване, у нього ще все попереду. Потрібно працювати, потрібно все зрушити з мертвої точки. Перший крок - найскладніший. Не потрібно відразу ставати героями. Але доведеться стати трошки більш трудолюбивими і стійкими, трошки менш лінивими і безвідповідальними. І ось, якщо це «трошки» помножити на всіх – ми будемо мати дуже багато».
Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений “репортажами і повідомленнями” про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та знахабнілих від безкарності посадовців усіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих видань та гламурних інтернет-порталів, які, попутньо рекламуючи безліч найрізноманітніших товарів, чинять чорну справу морального, духовного та фізичного розбещення й винародовлення українців, поширюючи цю інформацію більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, і навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим і підстаркуватим коханцем, „ведучої ток-шоу”, неспроможні зрозуміти суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні зокрема і світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими, морально розбещеними й духовно здеградованими легше керувати.
Оприлюднений пізно ввечері 09.12.10. на сайті Президента України Указ про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (надалі НЕК) спровокував у мережі Інтернет жваві обговорення зі злостиво-тріумфальними коментарями. Показово, що авторами останніх здебільшого були прихильники легалізації наркотиків та одностатевих шлюбів, особи, які відверто сповідують нігілізм і декларують себе атеїстами, а також нечисельний, проте вкрай галасливий, гурт маловідомих або ж штучно “розкручених” художників та літераторів. Шокуючо-креативна для загалу (проте саме з цієї причини і приваблива для несвідомих і нестійких) форма викладення ідеї або задуму (а чи існують вони насправді?) є головним критерієм “творчої діяльності” останніх.
Як і будь-яка урядова інституція постокупаційної та постколоніальної держави з неочікувано для самих себе формально суверенізованими чільниками та номенклатурою, НЕК не мала належної можливості та чітких і конкретних важелів відповідним чином здійснювати взяті на себе перед суспільством зобов'язання. Перешкодами були недосконалість законодавчої бази, злочинна корумпованість та надмірна забюрократизованість усієї виконавчої гілки влади, політична нестабільність й неприхований тиск найрізноманітніших чинників. Окрім того, в Україні практикується упереджене подання інформації. Щось невиправдано проголошується найголовнішим, інше безпідставно замовчується. Загальновідомо, що той, про кого не знають, для інших не існує. Вимушене маневрування Голови комісії В.В. Костицького позбавляло його змоги належним чином реагувати на більшість негативних, суспільно шкідливих і націєвбивчих процесів. Проте кілька років функціонування (нехай і далекого від належного, а тим паче бажаного) комісії не минули для чесних платників податків даремно. Розпочата в суспільстві дискусія щодо необхідності якщо не заборонити цілковито, то принаймні обмежити в часовому просторі рекламу алкоголю та тютюнових виробів сприяла прийняттю Верховною Радою відповідного закону, який суттєво потіснив продукуючий цигарки й міцні напої капітал. Надбанням громадськості стали й наукові висновки, що дали чітке визначення й остаточно розмежували еротику та порнографію, а також продукцію, яка містить елементи насилля і жорстокості й таку що їх пропагує. Оприлюднений в Інтернеті порадник батькам щодо захисту дітей від шкідливого й платного Інтернет-контенту змусив багатьох із них уважніше поставитись до поведінки власних дітей і захистити їхню психіку від впливу найрізноманітнішого негативу. Поза увагою громадськості залишився чомусь і той факт, що врешті-решт і самі представники великого і середнього капіталу погодились на дискусію та конкретні поступки. Прикладом тому є звернення суб'єктів підприємницької діяльності з проханням надати висновок щодо пропонованої у продаж продукції та видання закритим акціонерним товариством “Київстар GSM” посібника для батьків “Діти в Інтернеті: Як навчити безпеці у віртуальному світі”. Окрім того, здійснювані за зверненням правоохоронців експертизи друкованих видань та відеоматеріалів були дійсно незалежними й жодним чином не заангажованими, що давало змогу суду ухвалювати відповідні рішення.
Прихильники деградації і виродження не обтяжували себе роздумами над мораллю, причинами людського буття, обов'язком і правом. Засоби, до яких вони вдавалися, прагнучи ліквідувати НЕК, викривали їхню справжню мету. Особисте знайомство з багатьма з них, а отже і можливість безпосередньо спілкуватися, дають мені підстави стверджувати, що за гаслами і закликами “заборонити цензуру” криється гріховне прагнення себелюбців “врізатися в пам'ять” (себто гін за дочасною, земною славою). Тим паче, що невдоволені наступом громадськості в цілому й НЕКу зокрема представники транснаціонального капіталу через підконтрольні фонди щедро винагороджували найактивніших і найгаласливіших імітаторів бурхливої діяльності. Лише це і є єдиним і логічним поясненням усіх їхніх дій і вчинків.
Я розумію причини радощів сповідників та ідеалізаторів естетичного дальтонізму, баналітету, найрізноманітніших збочень та безлічі форм непритаманної для патріархальної спільноти деградації. Віднині жоден державний орган не матиме навіть формального права заборонити неповнолітнім та особам з нестійкою психікою (а кількість таких у період нестабільності й суспільних пертурбацій зростає в геометричній прогресії) формувати власний світогляд на основі цілком протилежних Божим Заповідям, національним традиціям і духовним надбанням минулих поколінь засад. Вирядившись у шати “неупередженості”, цинічні матеріалісти потрактують протести віруючих “агресією ретроградів”, а виступи та вимоги шокованих і стурбованих батьків проігнорують (як нерідко ігнорували в минулому та ігнорують нині) аналогічно цинічні правоохоронці та працівники органів юстиції і прокуратури.
Нині сповідники бездушного проте вкрай агресивного матеріалізму святкують перемогу. Що їм до звичного і природнього ритму життя? Проблема захисту культурного та духовного надбання і без того окрадених та зневажених українців їх не турбує жодним чином. Потурання гріховним забаганкам виявилось важливішим. Проте виграна чужими руками битва ще не є остаточною перемогою, а ігнорування правди (себто свідоме небажання рахуватися зі здоровим глуздом) жодним чином не скасовує її. Ліквідація Національної комісії не є остаточною перемогою для прагнучих накинути на шию українцям аркан позанаціонального та позацивілізаційного іга. Історія знає приклади і причини занепаду багатьох цивілізацій. Вседозволеність і зухвала аморальність підточили й обеззброїли перед наступом зовнішніх чинників Вавілон, Єгипет, Карфаген, Грецію, Римську імперію й ацтеків.
Свідомо оминаю розмови й дискусію щодо доцільності або недоцільності підписаного указу. Питання стоїть дещо ширше. Хто поставить надійний заслін пропаганді й культивуванню чужого і непритаманного? Я не маю на це поки що чіткої відповіді, оскільки політична влада показово самоусунулася. Слово за довготерпеливим народом. Чи погодиться він на роль пасивного спостерігача наступу негативу, хамства й толерантного потурання злу й несправедливості? Я на це не маю морального права. Тому й кличу до боротьби інших. Разом — переможемо. Майбутнє за нами!
Проблема, яка досить гостро постала в сучасному суспільстві загалом і в сьогоднішніх ЗМІ зокрема, – це морально-етичний стан. Нівелювання моральних цінностей,“розмиття” етичних норм, видавання аморальності за моральність, тобто подання аморальності “в красивій моральній обгортці” – далеко не повний перелік актуальних питань цієї глобальної проблеми. З одного боку, проблема коріниться в суспільстві, з іншого – у діяльності засобів масової інформації.
Сучасне інформаційне суспільство з огляду на свої визначальні ознаки (перенасиченість інформацією, поверхневе сприйняття, кліповість) створює умови для різного роду маніпулювання інформацією, що призводить до ігнорування морально-етичними цінностями.
Інше проблемне питання полягає в тому, що основна мета журналістики (відображення об’єктивної картини дійсності) суперечить одній з її провідних функцій (виховній), навіть не беручи до уваги таких аспектів, як ринковий, владний тощо. Інакше кажучи, чи можливо на тлі відображення зла (аморальності) навчати при цьому добра (моральності)?
Процес руйнування мови в сучасному суспільстві почав відстежувати ще один із засновників лінгвістичної філософії, німецький філософ М. Гайдеггер у “Листах про гуманізм”: “Мова – оселя духу. В оселі мови живе людина… Повсюдне спустошення мови, яке швидко поширюється, не лише підточує естетичну й моральну відповідальність у всіх вживаннях мови. Воно коріниться в руйнуванні людської істоти… Занепад мови, про який останнім часом так багато і часом запізно говорять, є, однак не причиною, а вже наслідком того, що мова під пануванням новоєвропейської метафізики суб’єктивності майже нестримно випадає із своєї стихії. Мова все ще не видає нам своєї суті: того, що вона – оселя істини Буття. Мова, навпаки, піддається нашій голій волі й активності і служить знаряддям нашого панування над сущим” [цит. за: 3, с. 55].
Тобто німецький філософ обстоює думку, що перетворення мови в знаряддя панування є початком руйнування мови в сучасному суспільстві.
У сучасному суспільстві мова стала більш аналітичною, оскільки раніше словам була притаманна багатошаровість смислу і конотація (породження словом образів і почуттів через асоціацію). З погляду діахронії у сучасних слів російський учений С. Кара-Мурза виділяє такі ознаки: 1) очищення від багатьох смислів, коріння яких тягнеться з глибини віків; 2) втрата святості й цінності, хоча віддавна мова вважається “найціннішою з усіх цінностей” (М. Гайдеггер); 3) набуття словами раціональності й ціни; 4) повна свобода слова, тобто перетворення слова в неодухотворений інструмент [3, с. 54–55]. Як підкреслює дослідник, оцінка кожного інформаційного впливу, яке має слово, повинна даватися з погляду того, які цінності, перш за все моральні, воно стверджує.
Саме С. Кара-Мурза вперше ввів у вжиток термін “слова-амеби” в значенні “слова без коріння, які порушують смисл мовлення” [3, с. 57]. В біології амеба – це одна з найпростіших тварин, характерною ознакою якої є безхребетність. Останню рису тваринки покладено і в основу визначення терміна “слова-амеби” – безхребетність, тобто відсутній стержень, який російський учений визначає як коріння слова.
За С. Кара-Мурзою виділяємо характерні риси слів-амеб: 1) неприв’язаність до конкретної реальності, тому їх можна вставити в будь-який контекст, відповідно й сфера їх застосування досить широка; 2) обманлива “науковість”: “Скажеш комунікація замість давнього слова спілкування чи ембарго замість блокада – і твої банальні думки начебто підкріплюються авторитетом науки” [3, с. 57]. Крім того, до слів-амеб дослідник зараховує “комунікація” (замість “спілкування”), “імідж” (замість “образ”). У зв’язку із цим С. Кара-Мурза назвав їх маленькими сходинками на суспільній кар’єрній драбині.
Підкреслюється, що ці слова мають “пожираючу” здатність. Мову як систему понять, слів (імен), за допомогою яких людина сприймає світ, С. Кара-Мурза розглядає як “головний засіб підпорядкування”. Вислів, що належить К. Марксу, повторений пізніше Ф. Ніцше, “ми – раби слів”. З іншого боку, ці “безкореневі” слова, на думку дослідника, є важливим способом руйнації національних мов.
Перейдемо до з’ясування особливостей вживання слів-амеб у сучасних ЗМІ. Модне нині слово-амеба – контекст, зокрема його форма – “в контексті”. Звернемося спочатку до словника: контекст – 1) уривок тексту із закінченою думкою, який дає змогу точно визначити смисл окремого слова або виразу, що входить до його складу;
2) переносно – сукупність обставин, подій тощо, у тісному зв’язку з якими слід розглядати певну подію [5, с. 292].
У газеті “День” за період з 1997 до 2011 рр. нараховано близько 7 тис. 40 прикладів вживань цього слова-амеби. Звертаючись з метою ілюстрації до заголовків журналістських матеріалів, пропонуємо одразу варіанти уникнення цього слова: “Злука України в контексті історії Слобожанщини” (Злука України в історії Слобожанщини) (22.01.1999). “Доля Євразії в контексті балканської кризи” (Доля Євразії в умовах балканської кризи) (12.06.1999). “Національне в контексті європейського вибору” (Місце національного (?питання) в європейському виборі) (18.03.2000). “The Day в контексті глобалізації” (The Day в глобалізаційних процесах (умовах) (10.02.2001). “Юрій Дрогобич в контексті формування української еліти” (Роль Юрія Дрогобича у формуванні української еліти) (02.08.2003). ““Слово о полку…” в світовому контексті” (“Слово о полку…” в світовій літературі (культурі) (24.11.2004). “Освіта в контексті соціокультурних змін” (Освіта в умовах соціокультурних змін) (20.08.2008). Крім того, вислів “в контексті” часто вживається в самих текстах, зокрема: “У програмі “7 днів” пріоритет також мала позиція влади в контексті касетного скандалу, а також позиція Генпрокуратури в контексті справи Ю.Тимошенко (відповідно 1110 та 950 секунд)” (День. – 04.05.2001).
У процитованій статті “Телебачення як останній енергоресурс” дев’ять разів вжито цей вислів. На наш погляд, це можна пояснити тим, що автор – науковець, тодішній заступник директора Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка О. Чекмишев. А саме в науковій сфері останнім часом це дуже вживаний вислів. Інші приклади: “В контексті забезпечення вирішення глобальних проблем енергопостачання і в Європу, і США уникнути питання про поставки газу транзитом через Україну в Європу з Росії не вдасться”(Краще перебудувати речення, оскільки на початку підряд стоять чотири іменники в родовому відмінку, що суперечить стилістичним нормам української мови. Варіант: “Вирішуючи проблеми енергопостачання в Європу і США…”) (День. – 14.07.2006). “Гендер потрібно розглядати в контексті ситуації, яка склалася сьогодні і в державі” (…з огляду на ситуацію, що склалася…) (10.03.2011). “І ще одне актуальне завдання могли б вирішувати ліцеї. Це надання певної початкової професії в контексті профілю” (простіше: за профілем) (19.11.2009).
Отже, вилучивши слово-амебу “в контексті”, зміст не втратив свого значення.Так, наприклад, словоформа “в умовах” є слов’янською за походженням, а тому більш зрозумілою та близькою, ніж “осучаснене” латинське “в контексті”.
3829 авторефератів дисертаційних досліджень, що містяться у фондах Національної бібліотеки, в назві чи то в анотації мають слово-амебу “в контексті”, напр.: “у данному контексті”, “у контексті проблеми”, “в контексті політики”, “в контексті вимог”, “у часово-просторовому контексті” тощо. Перлиною, на жаль, негативною, на наш погляд, є речення з автореферату О. Германової: “Досліджено законодавчу базу функціонування АП в Україні у контексті повноти, досконалості, несуперечливості окремих норм і положень міжнародних угод”. У назву дисертаційного дослідження К. Афанасьєвої “Авторське право в контексті діяльності засобів масової інформації України” також вкралося слово-амеба, яке нічого нового не привносить і, по суті, лише займає місце. Паралелі вживання слів-амеб у науковому стилі підтверджують думку С. Кара-Мурзи про їх наукове походження.
Отже, в сучасних засобах масової інформації вживання слів-амеб має таку специфіку: надання мовленню розмитості, незрозумілості шляхом завуалювання конкретної думки; пафосність, зарозумілість, зверхність мовлення, хоча йдеться про звичайні речі; й, нарешті, своєрідний обман, оскільки у читача просто крадеться час, витрачений ним на “пусте” читання беззмістовних слів.
Інформація в сучасному суспільстві, на думку Ж. Бодріяра, не виробляє ніякого смислу, а лише “розігрує” його, оскільки підміняє комунікацію симуляцією спілкування. Як наголошує Ж. Бодріяр, “симуляція ставить під сумнів різницю між “істинним” і “хибним”, між “реальним” і “уявним”” [2, с. 8]. Етична реальність переходить до категорії гіперреальності. Основою нового простору симуляції є прецесія симулякрів, тобто передування симулякрів реальній дійсності.
Тож мас-медійна інформація вже не має нічого спільного з “реальністю” фактів, оскільки вона є результатом відбору, монтажу, зйомки, результатом “протестованої реальності”.
В умовах такої реальності суб’єкт не може мати реальних почуттів, зокрема моральних: сорому, відповідальності, провини, обов’язку. Вони замінюються знаками. Моральні цінності в умовах “гіперреальної” реальності стають моральними симулякрами (О. Печонкіна), які вважаються ірреферентними знаками етичної реальності [4, с. 20].
Генератором моральних симулякрів стають ЗМІ, оскільки режим подачі інформації провокує ефект бажаної відповіді: “Вся система комунікації перейшла від складної синтаксичної структури мови до бінарно-сигналітичної системи питання/відповідь – системи безперервного тестування” [1, с. 134].
Як підтвердження висловленої думки можна навести приклад телешоу “Міняю жінку”. Умови шоу видаються досить пристойними, проте в свідомості нації закладається стереотип: “Міняти жінку – це нормально”. А це один із штрихів морального симулякра сучасної сім’ї.
Звернемося до прикладів моральних симулякрів, зокрема симулякра сучасного шлюбу, у творенні якого сьогодні беруть активну участь ЗМІ. На наш погляд, одну із “граней” морального симулякра шлюбу можна сформулювати таким чином: життя чоловіка й жінки без офіційної реєстрації чи без церковного шлюбу – це нормально і навіть можна вважати (якщо не називати) шлюбом. Серед причин, чому люди не хочуть вступати в офіційний шлюб названі:
1) брак фінансів: “Як наслідок дороговизни вступу в шлюб – так званий громадянський шлюб” (Сегодня. 12.06.2009); 2) неусвідомлений вибір, несуттєві причини: Фронтмен групи “Танок на майдані Конго” О. Михайлюта: “…я вибрав громадянський шлюб інтуїтивно. А ще в рагсах черги, а я не люблю стояти в чергах” (Сегодня. 13.1.2008); 3) брак часу: співачка Ані Лорак: “не можу сказати, що громадянський шлюб для мене – перевага… Я хочу сукню, як у Попелюшки й красиве весілля, але… часу немає…” (Сегодня. 13.1.2008). І цим перелік не вичерпується. Дві останні думки взяті зі статті “Литовченко важна печать в паспорте, а Лорак некогда идти в загс” з газети “Сегодня”, в якій подається два погляди на так званий громадянський шлюб. За формальними ознаками стаття є об’єктивною (три аргументи на користь реєстрації шлюбу і
три “за свободу”), проте про моральний аспект “так званого шлюбу” навіть не згадано.
Також не наведений церковний погляд на такі стосунки двох людей, хоча в Україні за
офіційною статистикою близько 92% громадян вважають себе християнами. На наш
погляд, сам вислів “громадянський шлюб” щодо незареєстрованих стосунків є евфемі-
змом (пом’якшеною назвою), який є не чим іншим, як симулякром шлюбу (картинкою
того, чого насправді не існує).
Іншою “гранню” морального симулякра шлюбу є потужна західна тенденція, яка досить настирно рухається в Україну – так званий одностатевий шлюб. Слід зазначити, що сам термін суперечить словниковому визначенню поняття “шлюб” як союзу чоловіка й жінки. Простежимо названу тенденцію на прикладі новин ТСН: “Греція має намір узаконити гомосексуальні шлюби” (31.03.2008); “Нью-Йорк відмовився узаконити одностатеві шлюби” (03.12.2009); “Дружина і дочка Маккейна виступили за підтримку одностатевих шлюбів” (21.01.2010); “Ісландія на чолі з прем’єром-лесбіянкою легалізували гей-шлюби” (11.06.2010); “Прем’єр-міністр Ісландії одружилася з письменницею” (29.06.2010); “Аргентина легалізувала одностатеві шлюби” (22.07.2010); “У Каліфорнії ввели мораторій на одностатеві шлюби” (причина – з’ясування, чи не суперечать вони чинній конституції) (17.08.2010); “Донька Буша стала на бік геїв та лесбіянок” (01.02.2011). Здається, “винне” в усьому суспільство, проте… Під рубрикою “28 вересня в історії” та “20 грудня в історії” серед найвизначніших світових подій назване узаконення одностатевих шлюбів в Голландії (в першому випадку) та у Фінляндії (в другому випадку). На якій підставі на одній шальці вагів подій світового масштабу, що відбулися 28 вересня, опинилися поруч вторгнення норман до Англії, створення у Лондоні I Інтернаціоналу, призначення бразильського футболіста Рональдо послом миру в Косово й узаконення Фінським парламентом одностатевих шлюбів? Для порівняння: 20 грудня найбільшими світовими досягненнями стало патентування російським іммігрантом О. Зворикіним кінескопу, схвалення урядом Великої Британії клонування людини й ухвалення голландського закону про одностатеві шлюби. Нижче зазначено зміни законодавства щодо відповідальності за одностатеві стосунки й подано перелік видатних людей з такою орієнтацією. До речі, інформація про такі “шлюби” подана вкінці переліку світових подій, що сприяє приверненню уваги читача й кращому запам’ятовуванню.
Інший приклад. У матеріалі про порушення прав людини в Україні зазначено: “Державний секретар США Хілларі Клінтон в своїй щорічній доповіді Конгресу відзначила численні порушення прав людини в Україні, зокрема утиски геїв” (ТСН – 12.03.2011). Ця сама думка підкреслена і в заголовку “США звинуватили Україну в утисках геїв”, хоча насправді перелік тих звинувачень у бік України досить значний. Яка причина: сенсаційність? Водночас слід
віддати належне авторам повідомлення, оскільки в ліді цього аспекту немає: “Держсекретар США Клінтон заявила про тотальну корупцію, тортури та дискримінацію жінок в Україні”.
Повідомлення закінчується такими рядками: “Нагадаємо, раніше представники гей-руху України звернулися до президента Віктора Януковича з проханням забезпечити громадянську рівність для сексуальних меншин. У відкритому зверненні представників 25 молодіжних, правозахисних, гей-лесбійських, благодійних організацій наголошено, що Янукович став “першим українським політиком, який висунув законодавчі ініціативи з забезпечення цивільної рівності геїв і лесбіянок”” (ТСН – 12.03.2011). Остання фраза вселяє надію на позитивне розв’язання питання, хоча інше ТСН-повідомлення з досить “оптимістичним” заголовком “Через десять років в Україні легалізують одностатеві шлюби” про звернення організацій із заявою до президента закінчувалося словами: “У президента нічого не відповіли на таке звернення, але уже у вересні депутат від ПР заявив на публіку, що гомосексуальні шлюби – не для України, оскільки нівелюють національні цінності” (4.01.2011).
Тож моральні симулякри – це “справа рук” як суспільства, так і ЗМІ, які в погоні за сенсаційністю ігнорують моральним аспектом справи. До речі, в жодному повідомленні, що торкалися української держави й народу, не була названа позиція церкви як своєрідного регулятора моральних питань у суспільстві. Хоча ми добре знаємо , що сталося з біблійськими Содомом і Гоморою.
Йдеться лише про правовий аспект – узаконення. Хоча аргумент національних цінностей як противага новомодній американсько-європейській свободі пролунав із вуст депутата.
Отже, особливості вживання моральних симулякрів у ЗМІ полягають в тому, що за цілком пристойною, на перший погляд, словесною формою (в обох аналізованих випадках ключове слово словосполучень – шлюб) криється не просто “трохи підправлене”, а прямо протилежне явище, зокрема з морального погляду. Інакше кажучи, за моральними симулякрами приховуються аморальні категорії, на захист яких наведені досить “моральні” аргументи – захист прав людини, забезпечення свободи вибору тощо.
Моральні засади спілкування, а водночас моральні правила і норми, які регулювали людську взаємодію, закладались у процесі розвитку людського життя. Ці правила та норми накопичувались, з одного боку, у звичаях та писаних і неписаних традиціях народів різних країн, а з іншого — вони узагальнювались у працях мислителів і науковців, які осмислювали універсальні етичні правила й норми, традиції та закони.
Ще у Стародавньому Єгипті етичною вимогою була така: "Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе" [261]. У найбільш загальному вигляді етичні пошуки дійшли до наших днів у Золотому правилі моральності. В етиці так називають біблійну заповідь: "У всьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, поводьтеся і ви з ними". Як бачимо, у цьому правилі закладено одне з перших в історії людства формулювання морального принципу рівності між людьми. Згідно з ним моральні вимоги однаковою мірою мають поширюватися на всіх людей незалежно від їхнього суспільного становища та умов життя. В особистісному плані цей принцип передбачає, що при оцінюванні поведінки інших людей кожна людина має виходити з тих самих вимог, які вона висуває до себе. В уточненому вигляді Золоте правило знайшло відображення в "Моральному (етичному) законі" І. Канта. Він дав таку його інтерпретацію: роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі усякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до нього як до засобу [310]. До речі, на тому, що і в бізнесі повинно діяти Золоте правило моральності наголошує і Дж. Сорос [314].
Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя. Це те, що у реальному житті керує поведінкою людини. Коли ми розглядаємо мораль, то маємо на увазі її [70]:
• по-перше, як характеристику особистості, сукупність її моральних якостей (правдивість, чесність, доброчинність та ін.);
• по-друге, як характеристику взаємин між людьми, сукупність моральних норм (вимог, правил, заповідей).
Оскільки людина живе в суспільстві і залежить від нього, то події, які відбуваються в окремій країні та у світі в цілому, змушують п переглядати свою систему цінностей. На ранніх стадіях становлення капіталізму взаємини між людьми як у побуті, так і при вирішенні економічних питань певною мірою регулювалися вищими цінностями, зокрема релігійними. В умовах розвитку ринкових відносин людина стає прагматичнішою, а суспільство під впливом грошей робиться дедалі більше раціональним. Гроші починають виступати засобом будь-якого обміну, зокрема в економіці, в мистецтві, в науці. Проявляється ставлення до себе і до інших як до товару, який можна продати і купити якнайвигідніше. Зрештою сама людина стає товаром [352].
Проте таке суспільство, яке стоїть на шляху "гроші заради грошей", "виробництво заради виробництва" приречене до морального занепаду, а найгірше те, що до занепаду приводить людей. Для того щоб цього не трапилося, необхідно повернутися, але вже на більш високому рівні, до обов'язкової первинності етичних норм над прагненням досягти економічних результатів будь-якою ціною.
Відомий американський учений, представник неофрейдизму гуманістичної спрямованості Е. Фромм поділяє людей на тих, у кого головна мета життя — "бути" (тобто стати значущою, неповторною особистістю), і тих, які в основному прагнуть до того, щоб "мати" [351]. Люди, які живуть керуючись принципом "мати", обов'язково хочуть щось отримати від будь-якої взаємодії з іншими: роботу, підвищення в посаді, певні знання, грошову винагороду, якусь пільгу для себе та ін. Ці люди страждають, якщо хтось (навіть друзі) отримав більше. Вони старанно готуються до будь-якої зустрічі, продумують тему розмови, спеціально добирають засоби, за допомогою яких впливатимуть на іншого, щоб досягти своєї мети. Вони можуть здаватися цікавими і приваблювати до себе, але це нерідко лише результат програвання обраної ролі, прихованого бажання маніпулювати іншими. Повною протилежністю таким людям є ті, які керуються в житті принципом "бути". Вони підходять до конкретної ситуації без спеціальної підготовки, їхня реакція безпосередня і продуктивна. Залишаючись завжди собою, вони розраховують на те, що під час спілкування з іншими обов'язково з'явиться щось нове і цікаве. їх мало турбує те, що вони можуть щось втратити. Ці люди не заздрісні, не страждають, якщо інший має більше. Вони не суперники, а партнери, бо намагаються мати від взаємодії та спілкування з іншими ще й радість, а не перемогу будь-якою ціною.
За даними психологічних досліджень в Україні останнім часом відбувається зміна цінностей (куди поділися такі цінності, як дружба народів, патріотизм, колективізм та ін.). Пріоритетними стають інші цінності — більш приватні, індивідуалістичні. Люди, переважно молодь, орієнтуються на ті цінності, які є важливими для облаштування власного життя. Ті ж цінності, які є важливими для суспільства та держави, їх цікавлять менше. Найчастіше можна почути таке: "А що я від цього матиму?" [369]. Відбувається відчуження людини від суспільства, від інших людей, у деяких домінує бажання отримувати прибутки будь-якою ціною, за рахунок інших.
Поняття соціалізація (лат. – socialis) означає розвиток людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.
Сучасні глобалізаційні зміни і трансформаційні перетворення в українському суспільстві суттєво впливають на соціалізаційні особливості особистості. Відбувається злам ідеологічних традицій, перегляд моральних, правових норм і духовних цінностей в суспільстві та в світогляді людей.
Дотримуючись підходів французьких науковців, розглянемо соціалізацію особистості як широкий комплекс взаємовідносин між людиною і суспільством, причому виокремимо аспект духовності в глобалізаційний період суспільного розвитку.
Соціальність індивіда – це завжди конкретно-істотне явище, бо його основою є конкретно-сутнісні умови діяльності, які висувають певні вимоги до змісту і спрямування якостей та властивостей індивідів на даний період суспільного розвитку.
Вітчизняні психологи виокремлюють сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості – діяльність, спілкування і самосвідомість [1, с. 20]. Саме в такому ракурсі й розглянемо соціалізацію особистості.
Соціалізація – це процес соціальності індивіда у відповідності з „вимогами”, „цілями” суспільства. Сучасне покоління живе в глобалізаційну епоху, епоху підвищення ролі людини як творця соціального світу і самої себе. Дослідниця феномена соціалізації В. Москаленко вважає, що соціалізація, формуючи наші звички, бажання, є одним із факторів соціального контролю та встановлення порядку в суспільстві [10]. З цим ми цілком погоджуємося, бо соціалізація людини відбувається в конкретних умовах її життєдіяльності. В процесі соціалізації у людини формуються соціальні якості, вміння, навички, знання, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин та затребуваних епохою змін. Соціалізуючись у суспільстві, ми ще й спостерігаємо за іншими людьми, за владою, політиками, керівниками трудових колективів. Якщо, наприклад, осмислювати діяльність депутатського корпусу та інших високопосадовців, то складається враження, що вони, соціалізуючись, не замислюються про відповідальність, а в більшості своїй дбають лише про власні корпоративні інтереси. У них завищені самооцінки, що не є суспільно-прийнятною нормою, бо чим вища самооцінка, тим більше місця гордині, яка не дає побачити свій вчинок і тверезо його оцінити та осмислити з позицій самоконтролю і духовності. Звернімо увагу на феномен духовності – „душі в індивіда”. Всім відомо, що душа важливіша за тіло. Вона є вічність, як сказано в Книзі „Буття” - Біблії [4].
Фізичне тіло – це „тимчасовий одяг”, який має послужити душі, а не зашкодити їй. Чи так ми розуміємо своє духовне єство в процесі соціалізації на даному етапі глобалізаційних змін?
Багато повчального й незвичного для нас дано нам в духовних книгах для осмислення проблем соціалізації громадян в суспільстві. Наприклад, заповіді Мойсея, де йдеться про закони буття, за якими мала б реалізуватися соціалізація, яких мусимо дотримуватися. Там, зокрема, сказано: „…і прибув Мойсей, та й оповів народові всі Господні слова та всі закони. І весь народ відповів одноголосно, та й сказали: Усе, про що говорив Господь, зробимо!” (Друга книга Мойсея: Вихід, 24:3). А чи зробило людство це? Ні! Особливо це видно в глобалізаційний період з його багатьма непростими викликами. Єдині ліки при цій хворобі українського суспільства, яке перебуває у кризовому стані, – це лікування душ як наших можновладців, так і решти громадян від негативних впливів.
Найважливіша функція політико-владної еліти - бути взірцем для свого народу. Чи є так? Ні, не є вона взірцем! Стан духовності української еліти надзвичайно низький. Тому й зупинимось на цьому чиннику як надзвичайно важливому якісному мірилі соціалізації особистості.
Про осмислення свого існування, свого життя, власне духовного єства ми мало дбаємо. Отже, якщо замислимося над сутністю життя, його духовністю, то мусимо, перш за все, подумати про наступні чинники:
· ставлення людини до людини;
· осмислення відповідального ставлення до свого внутрішнього стану;
· стосунки між людиною і Творцем (Богом).
Якщо ж випадатиме хоча б один із цих чинників, то міняється сутнісне поняття духовного життя особистості.
Кожна по-справжньому талановита особистість, наскільки дано їй таланту, прагне чесно його реалізовувати й показати ту проблему життя, яку покликана осмислити, як дар Господній. Талант має таку дорогоцінну властивість, що не може обманювати, бо в іншому випадку особистість перестає бути талановитою. Це засвідчують факти людського буття та історія розвитку людських цивілізацій. До прикладу, Т. Шевченко, Г. Сковорода, Г. Костюк, В. Вернадський потерпали за свої ідеї, проте реалізували талант.
У повсякденних відносинах з людьми ми підсвідомо більше довіряємо совісті людини, аніж встановленим у суспільстві законам і правилам. Тому й нормальні взаємовідносини між людьми можливі тільки доти, доки люди не втратили совість. До слова, у психології щодо феномена „совість” робилися спроби установити та осмислити наступні моменти. По-перше, чи є „совість” природною властивістю людини, з якою вона народжується, а чи вона є плід виховання і зумовлюється життєвими чинниками, в яких формується людина? По-друге, чи є „совість” проявом волі, розуму, почуттів людини, а чи вона є самостійною силою?
Уважний аналіз проблем, пов’язаних з феноменом „совість”, переконує, що вона не є наслідком (плодом) виховання чи фізичного інстинкту людини, а має вище, непояснюване походження (пов’язана з душею та Господом). Тут можуть бути також і інші думки.
Совість засвідчує, що існує вища справедливість. Рано чи пізно кожен отримує „нагороду” за свої вчинки: совісні й ті, що совісті суперечать. В класичній художній літературі совість утверджувалась як основна міра подій і вчинків, як основа основ людського буття.
І. Франко свого часу зауважив, що „якщо європейські літературні твори нам подобались, хвилювали наш естетичний смак та фантазію, то твори російських – мучили нас, затівали нашу совість, пробуджували в нас людину”. Отже совість є мірилом життєвих цінностей людини як суспільного феномена.
Грішник ненавидить праведника, бо в нього совість як критерій деформована, або він її і зовсім не має. Людина ненавидить того, проти кого грішить. Ненависть засліплює, заперечує Бога. Погляньмо: хіба по-Божому допускати корупцію, „прихватизовувати”, обдурювати людей обіцянками тощо? Але все це є у високому політикумі сучасної України. Це наша загальнонаціональна тривога: совість відкинуто на узбіччя. Якщо ми не будемо про неї думати, повертати її в суспільні відносини шляхом соціалізації, то зникнемо, як зникли римляни, коли для них основними гаслами суспільної свідомості стали критерії – „хліба і видовищ!” В Україні на даний час хіба не основним стало гасло: „влади і грошей!”?
Тим часом в духовних Книгах людського буття та в „Євангелії” сказано, що кожен повинен мати міру у всьому: „Отож умертвіть ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, бо вона ідолослужіння” (Послання Св. Апостола Павла до коринтян, 3:5).
Що ж є негативом (гріхом) в процесі соціалізації людини? Запитання не з простих! Гріх – це порушення гармонії і створення хаосу в душі (внутрішньо людина розуміє грішні дії, але спокуса сильніша за її сили), хаос блокує благодатні сили, його совість не контролює. У кожного свій шлях і тільки його внутрішній зв’язок з Богом. Тому в процесі соціалізації людина повинна дбати про здатність розрізняти „добро” і „зло”, „міру речей”. Чи так є в сучасному соціумі? Лише частково! Більшість людей матеріальне ставлять понад усе. Проте рідко хто замислюється, яким шляхом воно набувається. Головне – якомога більше землі, нерухомості, грошей, влади. Наприклад, при досягненні влади помисли одні – як використати її заради власних корпоративних інтересів? Дуже суттєво, в даному контексті, сказано в Євангелії: „Ви дарма дістали, дарма й давайте” (Євангеліє від Св. Матвія, 10:8). Та в нашому суспільстві багаті багатіють, а бідних стає все більше. Ніхто ні владою, ні капіталом не ділиться.
В процесі соціалізації людина має набувати не тільки професійні знання. Духовні знання вона повинна набувати паралельно з професійним зростанням. Однак і тут спостерігаємо парадокси: не кожній душі можна давати духовні знання, злі душі їх використовують для обману. Соціалізуючись в суспільстві, людина повинна вміти усвідомлено контролювати свої вчинки, бути щирою. Що пропонують духовні канони щодо цього? „Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!” (Послання Св. Апостола Павла до коринтян, 9:7).
Таке усвідомлене добро породжує оздоровлення душі і дає наближення до Бога та здоров’я для фізичного тіла. „Отож коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. По правді кажу вам: вони мають вже нагороду свою!” (Євангеліє від Св. Матвія, 6:2).
В контексті соціалізації в глобалізаційний період слід мати на увазі, що моральність в соціумі має фізичну дію. Це враховують частково медики при лікуванні хворих, селяни при збиранні врожаю, депутати в парламенті, коли приймають рішення в інтересах суспільства. Наприклад, коли врожай поганий, то селяни в будь-якому куточку планети замислюються, а чим згрішило село в цьому році. Правда, в перехідних суспільствах про духовність думають менше, ніж про фізичне, матеріальне. Так є нині у нашому українському суспільстві. І такою була картина в минулому країн, що пройшли перехідний період.
Одне слово, доки людина примножуватиме свою безбожність, аморальність, доти природа примножуватиме свої виклики: Чорнобиль, мікроби, бурі, град, потопи, засухи тощо. Однак Бог справедливий до кожної людини. Ми часто спостерігаємо це у житті. Наприклад, коли люди отримують інформацію про вченого, політика, депутата, які творять чи створили зло, то у всіх на устах одне запитання: „Як вони, знаючи багато, не змогли навчитися двом речам: боятися Бога та поважати людей?” Чому про це не думають ті, хто творить зло? Бездуховність, войовничий атеїзм в СРСР призвели до цього. Сьогодні причиною цього є теж і низька самосвідомість особистості.
Виходячи з практики життя та аналізу людського буття, святитель Микола Сербський твердить, що найгірша людина не менше трьох разів у житті згадує про Бога: коли бачить праведника, що страждає за чужий злочин; коли сама страждає за чужий злочин; коли приходить смертний час. Він писав: „Як жаль, якщо уста твої повні нечистих слів, розум твій наповнений нечистих думок, серце твоє наповнене нечистих бажань та пристрастей! Тоді вся твоя зовнішня розкіш слугує поглибленню твоєї внутрішньої убогості; твоя зовнішня краса служить поглибленню твого внутрішнього безчестя” [15].
Задумаймося: які можуть бути наслідки соціалізації такої людини у суспільстві? Негативними! Вони не слугують ні людям, ні Богу. Тому доходимо висновку, що служіння Богу є водночас і служінням людям, а служіння людям є служінням Богу.
Чи думає наша політико-владна еліта про це? Чи часто замислюємося над цим і ми з вами? Чи думаємо, що все, що ми робимо, є правильним?
Ми рідко вимовляємо слово Бог. А часом дехто і заперечує його, бо не прийнято, бо живемо ще, до певної міри, марксистсько-ленінськими ідеологемами. Заперечення Бога в соціумі не доводить абсолютно нічого про Бога, а показує відстань між Богом і тим, хто його заперечує, тому й соціалізація особистості має бути пронизана духовністю.
До речі, духовна література свідчить, що окремі велети духу мали таку Божу милість – бачити й слухати велич Духа Господнього. Це Пантаджам і Шанкара в Індії, мусульманські суфії в Персії, Плотін із римлян, у Західній Церкві – Святий Франциск, Свята Тереза, мадам Гійон. У це життя ми послані не для того, щоб мати щастя, а щоб заслужити його своїм єством: думкою, працею, поведінкою. Сенека писав: „Раніше ти помреш чи пізніше – неважливо; добре чи погано – ось що важливо! А добре померти – означає уникнути тривог жити погано”.
Людина в процесі соціалізації проходить різні іспити на землі для того, щоб удосконалити свою душу та більш духовно жити, щоб не було переваг фізичного. Ми на землі пов’язуємо наше вміння діяти соціалізаційно, але в процесі соціалізації втомлюємося мирськими справами, мирська суєта нас цілком „охоплює своїми лещатами”. Тоді говоримо: „Дайте спочити моєму тілу! Дайте спочити моїй душі!”. Або, як пише Святитель Микола Сербський: „Дайте мені Бога!” [4, с. 159].
У цьому контексті цікавою є проблема: коли ми відпочиваємо (наше фізичне тіло), чи відпочиває наша душа? Вночі душа працює так само, як і вдень. Це засвідчують як фізіологи, так і високодуховні мислителі. Вночі душа узагальнює і засвоює денний досвід. Вночі ж душа формує свій погляд та оцінки діям особистості в соціумі.
Мусимо пам’ятати, навчають нас Книги Буття, що у процесі соціалізації особистості та реалізації її людські страждання ніколи не можуть перейти міру. Бог стежить за кожною людиною уважніше й милостивіше, ніж будь-який садівник за своїм садом. У народі кажуть: „Бог не дає більше випробувань, ніж людина може витримати їх”. Кожен із нас несе свій хрест...
Наша душа має здатність зору, слуху, нюху, смаку і дотику, і ці прояви душі ми відчуваємо через наше фізичне тіло. Цікаво є й те, що Творець дає нам фізичне тіло і такі обставини, через які ми можемо удосконалювати нашу душу. Тобто в процесі соціалізації ми реалізуємо себе через реалізацію життєвих проблем. Усе, що трапляється з нами в життєтворчості, – це сходинки до духовного чи бездуховного. Ми ж люди настільки заклопотані мирським, мирською суєтою, що не завжди хочемо чути Господа, який попереджає нас не робити духовні помилки, щоб не занапастити душу. Щодо цього Ісус Христос зауважив: „І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу і тіло вам занапастити в геєні” (Євангеліє від Св. Матвія, 10:28).
На наших очах відроджуються храми, але чи наповнені вони віруючими, чи звучить у них щира молитва? Ми бачимо, що вчорашні апологети вульгарного матеріалізму намагаються нині стати союзниками Церкви. Їх нова тактика – залишити храми і навіть відновити, але зруйнувати храм людської душі.
Людина не є Творцем, щоб творити свою життєву силу. Вона є лише відкритою для отримання Божественної сили – благодаті. Або ж є закритою для неї.
Якщо людина не розуміє свого призначення на Землі – творити добро і починає шукати щастя лише у фізичному (тілесному комфорті), то досконалого, духовного щастя вона не знайде, маючи навіть великі матеріальні статки. Це ми бачимо в сучасному українському суспільстві.
Наведення порядку в собі – важлива проблема для гідної соціалізованої особистості. Наприклад, навіщо говорити про норми поведінки для якоїсь людини, коли ми знаємо, що жадібність, боягузливість, самовпевненість не дадуть їй можливості їх дотримуватися? Навіщо писати закони, знаючи, що вони залишаться тільки на папері? І так буде доти, доки не усвідомимо: нічого, окрім духовності та безкорисливості кожної людини, не примусить будь-яку систему працювати так, як вважається нормою.
До прикладу, можна загнати „в глухий кут” хабарників, рекетирів, рейдерів, інших незаконослухняних членів суспільства. Однак допоки залишаються потенційні хабарники, рекетири, рейдери тощо, то залишається й загроза, що вони протопчуть собі нові стежки, щоб продовжити старі справи. Неможливо зробити людину доброю лише за допомогою законів. Можна скільки завгодно збільшувати кількість міліціонерів, представників силових структур, вдосконалювати їх оснащення, розширювати мережу тюрем, але проте суспільство від цього кращим не стане. Ось чому наведення порядку „в собі” має стати звичайною нормою для кожної людини. Цьому необхідно вчити людину з дитинства, в сім’ї та відповідних інститутах держави. І у цій справі великі надії покладаються на психологів. Правомірною буде теза, що моральне суспільство має складатися з моральних людей, які мають високі духовні якості. Це дається в процесі соціалізації.
А чи багато маємо наукових напрацювань у цій сфері? Думаю, що ні. Хоча й маємо окремі дослідження, які переконують затребуваність духовності в суспільстві. Зокрема, академік І. Бех зазначає, що „духовність передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі й зосередженість на моральній культурі людства” [3, с. 124]. Та й проблема нашої соціалізації дає надзвичайно широкий вихід на предмет осмислення нашого буття, очищення соціуму через очищення нас самих в процесі соціалізації.
У цей вік насильства, жорстокості лунає спокійне тверде слово Євангелія та його проповідників, Святих Апостолів про те, що кожна людина звітує у своїх вчинках, словах і думках, що „нема нічого прихованого, що не відкрилося б” (Мф. 10, 26). Правда переможе повсюди: у світовому ладі й у кожній людській душі; цей час настане.
Основні думки вчення Святого Письма щодо соціалізованості Апостол Павло висловив у 2-му Посланні до коринф’ян: „Всім нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе” (2 кор. 5, 10).
Від природи кожному Бог дав певні таланти – душевні й тілесні сили, а також здібності, які потрібно, соціалізуючись, реалізувати через служіння суспільству. Отже нам належить дати відповідь за наші звання, посади й усі службові обов’язки. Стосовно цього в Євангелії сказано, що почують всі голос Праведного Судді: „Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 27, 23).
З суддів і можновладців Господь теж спитає, чи не проміняли вони правду на якийсь прибуток, чи не догоджали вони сильним і багатим і чи не залишали вони без захисту принижених, знедолених. У цьому контексті: „Горе тим, …що несправедливо чинять в суді за хабар” (Іс. 5, 22-23). А скільки судових рішень приймають наші судді саме за „хабар”!
Соціалізація – суспільний феномен. Оцінюючи її, доходимо висновку, що маємо думати про неї як про важливий критерій суспільного контролю. Якщо закони „не в моді”, то прислухаймося до слів духовних особистостей. Зокрема, Апостол Павло закликає: „Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані” (Єф. 4, 1).
Члени нашого суспільства розділені, тому що всяк намагається задовольнити лише власні інтереси, а не думає про інших. Через примноження беззаконь і у представників політико-владної еліти, і у „простих” громадян нівелюється таке почуття, як любов. Але ж любов – всесвітній закон; вона зв’язує людей у сім’ї, в колективі, в суспільстві, в країні. Любов являє собою суттєву властивість Божу. Апостол Іоан сказав: „Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому” (1 Ін. 4, 16). Нас навчають багато чому, але дуже мізерно любові до Бога, до людей. Багато людей навіть ніяковіє, коли йдеться про Бога, забуваючи, що найдорогоцінніший скарб – життя, який нам дано через батьків, дано Богом. Людина за своєю природною сутністю істота суспільна. Від колиски й до могили вона постійно перебуває серед собі подібних, входить з ними у безперервну взаємодію. Тому в процесі соціалізації особистість має набувати високих якісних характеристик соціалізованості.
Скільки потрібно людині терпіння, тактовності, вправності, хитрувань, інколи неправди та лицемірства, щоб реалізувати себе у цьому складному світі! Однак з такого розмаїття стосунків слід вибирати порядність і чесність. В Євангелії щодо цього сказано надзвичайно просто і глибоко: „Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм” (Лк. 6, 31). Ось закон високого рівня соціалізованості для нас!
Виходячи з постановки проблеми, важливо звернути увагу на те, яке місце в системі соціалізаційних настанов можна відвести співвідношенню „душі і тіла”. Душа з’єднана з плоттю, одягнена в неї, як тіло в одяг. Не душа створена для тіла, а тіло для душі. Ісус Христос про перевагу душі над тілом сказав: „Чи душа не більша за їжу, а тіло за одяг?” (Мф. 6, 25). Цю істину повинні зрозуміти усі, бо в переважній більшості люди живуть потребами й інтересами плоті. Так вони поставили душу слугою тіла, а не тіло – слугою душі. Саме це і породило духовну кризу в суспільному житті нашої цивілізації.
Отже, виходячи з усього, зазначеного вище, мусимо змінювати без міри матеріалізовану свідомість на духовне очищення своїх помислів, дій і суспільства в цілому.
Українці вже тривалий історичний проміжок часу перебувають під впливом надзвичайно негативних суспільних процесів. Ці процеси загрожують втратою національної ідентичності, принижують людську гідність та ставлять питання про фізичне існування самої нації.
Здавалось би, комплекс таких потужних і довготривалих факторів мав би викликати могутню зворотну реакцію.
Антиукраїнська та егоїстично-меркантильна грабіжницька політика псевдоеліт у здоровій нації давно б спровокувала виробництво антитіл, які б ліквідували основні загрози національній безпеці.
Але цього поки що не відбувається. Навпаки, українців намагаються тотально заразити толерантністю, зробити їх пасивними, інертними та неспроможними до боротьби.
Українці хворі на толерантність. Бо тільки нація, уражена толерантністю, нездатна чинити адекватний опір і активно реагувати на подразники зовнішнього світу. У толерантної нації межа появи реакції на явища суспільного життя настільки висока, що нерідко є недосяжною взагалі.
Щоправда, деякі неоліберальні адепти люблять називати це все "здоровим українським патріотизмом". Насправді цьому явищу більше імпонує визначення колоніальної суспільної імпотенції.
Соціальні подразники, які здатні вивести таких громадян із пасивного покірного стану, нерідко знаходяться на кордоні між життям і смертю. А поняття честі і гідності, свободи і незалежності своєї країни для толерантних осіб є надто далекими і незрозумілими.
Симптоми захворювання толерантністю в Україні яскраво проявляються у двох основних сферах: національній та соціальній. В національному вимірі толерантність характеризується колоніально залежним світоглядом малороса-хохла.
В соціальному толерантність передбачає нездатність активно боротись за достойний рівень життя на фоні корупції, величезної майнової диференціації, паразитування фальшивої еліти та несправедливого розподілу національних багатств.
Толерантна терплячість українців надзвичайно вигідна українофобам різних мастей. Вона дозволяє залишити націю на рівні постколоніального суспільства, дає реальні шанси на відновлення в майбутньому Російської імперії і ставить хрест на можливості стати могутньою високорозвинутою державою, з якою прийнято рахуватись у світі.
Лише в тотально хворій толерантністю нації можна урочисто нести по центральній вулиці країни портрети Сталіна та інших діячів, які мільйонами знищували місцевий етнос, та безперешкодно ставити йому пам’ятник у Запоріжжі.
Натомість в нетолерантному Тель-Авіві дуже важко уявити собі демонстрацію з портретами Гітлера чи урочисте відкриття йому пам’ятника.
Те, що Дмитро Табачник та група інших осіб сьогодні успішно працюють над звуженням простору вживання української мови, русифікацією освіти, деформацією історичної пам’яті, нав’язуванням російського імперського простору та формуванням світогляду хохла-малороса – логічний результат толерантного ставлення до цього значної кількості самих українців.
Українці, уражені комплексом малороса, настілки толерантні, що з легкістю готові забути свою мову на своїй землі аби лише було зручно для представників "братнього народу" та денаціоналізованих осіб.
Лише в країні, де тотально панує пасивність народу, можна мати такі "визначні" показники розвитку як найвищий рівень корупції і найнижчий рівень зарплат.
Лише дуже толерантне суспільство байдуже ставитиметься до того, що країною фактично править купка олігархів та їх обслуговуючий персонал, тоді як значна частина населення взагалі перебуває за межею бідності.
Бо наявність такого стану справ говорить перш за все про те, що суспільство цілком толерантно його сприймає. Протест проти негативних явищ у нас зводиться переважно до втечі за кордон. І на цьому боротьба припиняється.
А чи не запитували апологети толерантності, чому власне олігархи чи владно-поміщицька еліта мають дбати про гідні соціальні стандарти життя своїх громадян, коли ті самі громадяни не висловлюють особливих нарікань з цього приводу?
Скарги українців обмежуються хіба що нетолерантними розмовами у межах своїх квадратних метрів. А ось у публічних місцях всі вони надзвичайно толерантні.
Правда, трапляються поодинокі випадки соціального невдоволення, але вони стосуються переважно інтересів тільки вузької соціальної групи і нездатні змінити ситуацію в державі.
Бо в цілому нарікання українців на бідність, корупцію, неефективну роботу правоохоронних органів, розкрадання бюджету чиновниками є такими, які можна ігнорувати, що й успішно робиться і вже не один рік.
Адже нарікання толерантних осіб нікому не страшні і не змушують бути почутими.
Це хіба що нетолерантне суспільство не матиме бажання довго терпіти панування знахабнілої псевдоеліти, яка розкошує за рахунок бідності інших, "прихватизовує" національні багатства, краде кошти бюджету і навіть час від часу на крутих авто дозволяє собі наїзди на звичайних українців.
Мажори чудово знають: в цій толерантній країні з відповідною правоохоронною системою та судами їм нічого не може загрожувати.
Нав'язана ззовні за допомогою широкого спектру засобів і продукована сьогодні когортою внутрішніх діячів – від неолібералів і космополітів до вірних слуг нинішнього олігархічного режиму і п’ятої колони Кремля – толерантність деформувала ментальність українців, підкосила їх енергетичний пасіонарний потенціал.
Саме завдяки комплексу толерантності багато громадян більш схильні негативно реагувати на тих, хто не бажає бути толерантним до процесів, які мають місце в нашій країні, ніж на самі процеси.
Така реакція схожа на розвиток аутоімунного захворювання. Енергія нації спрямовується зовсім не у напрямку боротьби проти національного приниження чи соціальної несправедливості, а проти тих, хто не уражений синдромом толерантності і має сміливість задавати незручні запитання, бути радикалом і боротись з системою.
Схожий світогляд громадян дуже вигідний прихильникам існуючої системи. Адже ніяких змін не відбудеться, поки пануватиме толерантне ставлення до існуючих в нашому суспільстві явищ.
Тому вони й лякають українців "Свободою" та радикалами, які якраз є проти толерантного ставлення до соціальної та національної несправедливості.
Щоб подолати хворобу толерантності потрібно відкинути колоніально-рабські комплекси минулого і не боятись ставити відверті гострі запитання суспільного виміру, на які певні особи бажають поширити табу.
Як можна вирішити існуючі в державі проблеми, якщо вони багатьма навіть неусвідомлені чи про них бояться говорити прямо? Як можна знайти відповідь, коли в багатьох відсутнє питання: чому є так, і чи дійсно так мало би бути?
Спочатку потрібно усвідомити реальний стан справ. Потім – почати процес суспільного одужання від толерантності. Його наслідком стане поява нації, яка не схильна терпіти національне приниження і соціальну несправедливість, продажність, корупцію і зажерливість влади.
Збереження ж толерантності означає збереження існуючого статус-кво з сумними перспективами для майбутнього України.
Нетолерантна нація потрібна не стільки комусь конкретно – "Свободі" чи іншим політичним силам. Вона потрібна, передусім, Україні і є обов'язковою умовою існування повноцінної суверенної держави.
Бо тільки така нація здатна бути єдиним джерелом влади і стимулювати своїх обраних представників працювати на суспільне благо, а не на власні кишені. Така нація не буде терпіти брехні, зневажливого ставлення до себе.
Вона не буде чекати десятки чи сотні років, поки нарешті ні з того, ні з сього у людей, які перебувають при владі, з'явиться совість та порядність.
Нетолерантна нація – основний фактор, який постійно змушуватиме владу працювати на благо українців, покращувати якість своєї роботи, самовдосконалюватись та виконувати свої обіцянки.
Врешті-решт, нетолерантна нація продукує еліту нового типу, хвора на толерантність – лише таку, яка є сьогодні при владі.
Роман Василя Шкляра "Чорний Ворон" став знаковим явищем не лише в українській літературі. Його рамки виходять далеко за межі художньої цінності. Той сплеск масової уваги до твору, велика кількість позитивних і критичних відгуків свідчать про непересічне суспільно-політичне значення появи "Чорного ворона" на літературному полі України.
Цей роман є потужною ідеологічною зброєю, яка здатна вплинути на хвору колоніальну українську свідомість. Саме його унікальні властивості антибіотика, призначеного для лікування від хвороби малоросійства, викликають такі приступи люті у ворогів української незалежності та національного відродження.
Його роль тим більше вагома на фоні проблем з українською ідентичністю й псевдоелітою, яка має всю повноту впливу на розвиток держави ще із часу проголошення незалежності.
Відсутність в Україні українського змісту та духу, його заміщення комплексом малоросійства та в підсумку низький рівень життя, соціальна та національна несправедливість – і є наслідком поширення в українській ідентичності цієї хвороби колоніально-залежного народу.
"Чорний ворон" – знаковий твір у тому сенсі, що називає речі своїми іменами.
При оцінці історичних подій, які відбувались на українських теренах на початку XX століття, відсутні зайва толерантність, подвійність формулювань та обережність висловлювань. Окупант і ворог України названий чітко й прямо. Так само як і ті риси українців того – та й сьогоднішнього – часу, які не дозволили їм побудувати власної держави та забезпечити гідні умови життя.
Читаючи роман, можна побачити всі ті ознаки хвороби малороса-хохла, якою так наполегливо й старанно було інфіковане українське суспільство за сотні років панування чужих метрополій. Хоч ми зараз живемо в епоху незалежності, але вірус власної меншовартості, неповноцінності, пристосуванства, слабкості, нерішучості, продажності продовжує діяти.
Оскільки в країні не відбулось якісної зміни владної еліти шляхом люстрації та іншими методами, суспільно-політичні умови залишаються в цілому достатньо сприятливими для функціонування синдрому набутого малоросійства та не дозволяють українській нації здійснити якісний ривок у своєму розвитку.
За таких умов роман "Чорний ворон" покликаний виконувати роль антибіотика для денаціоналізованого та русифікованого багатолітнім впливом Москви українського суспільства.
Незважаючи на майже столітню відстань відтворених подій – актуальність акцентів, поставлених у творі Василя Шкляра, не має терміну часової придатності і є універсальною для будь-якого народу, який хоче бути господарем у себе вдома, а не рабом у чужинців.
Панування на українських землях Російської імперії та її різновиду у вигляді СРСР, своїм наслідком мало специфічну атрофію історичної пам'яті та свідомості українця.
Комплекс малоросійства насаджувався наполегливо й старанно.
Було апробовано різноманітні форми впливу: від фізичного знищення борців за волю України до сприяння й заохочення появі зрадників серед народу. Активна колонізація, асиміляція та русифікація стали тими ефективними способами, які забезпечували стрімке поширення вірусу малороса-хохла на українських землях. У процесі формування масової малоросійської свідомості було використано всі ментальні слабкості українців, котрі справляли негативний вплив на можливість утворення власної незалежної держави.
Московська пропаганда любила самостійно визначати ворогів України та українців. Точніше, призначати правильних ворогів для своєї колонії. Вони, як правило, завжди за сумісництвом були й ворогами Росії.
Ворогами й окупантами України на певному історичному проміжку могли бути литовці, поляки, турки, татари, австрійці, німці, війська Антанти, але ніколи – росіяни. Росіяни й Москва, як втокмачували слухняним малоросам, могли бути лише братнім народом, який визволяв українців від поневолення, простягав їм руку підтримки в найважчі часи. Та й в українців не могло бути більш одвічного вікового прагнення, ніж возз'єднання з Росією в одній державі.
Зрозуміло, що водночас замовчувалось те, як московські царі, а потім і імператори, підступно й наполегливо ліквідовували козацьку Україну. При цьому, самодержці, як справжні сучасні злочинці, залюбки вдавались до фальсифікацій умов договорів із Гетьманщиною й порушували взяті на себе зобов'язання.
І яким тоді чином трактувати вперте бажання гостей із Півночі ліквідувати Українську державність на початку ХХ століття, проливаючи ріки крові на чужій їм землі? Також не зовсім зрозуміло, чи є влаштовані в XX столітті голодомори, репресії, депортації, нова хвиля русифікації, російської колонізації України – проявами "братньої любові"? На думку адекватної особистості – навряд чи.
Але малорос нездатний мислити незалежно. Його свідомість уражена синдромом набутого малоросійства. Тому для нього назвати Росію окупантом і загарбником України є чи не найбільшим смертним гріхом. І дарма, що мільйони, десятки мільйонів українців були фізично знищені за всі роки панування Московської імперії в Україні. Малороса це не дуже обходить.
Тому що він – продукт суспільно модифікований, з атрофованим почуттям національної свідомості, старанно виплеканий ідеологами зникнення української нації.
В історичному аспекті роман "Чорний Ворон" не несе нічого нового, окрім правди, яку так старанно приховували винахідники соціотипу малороса-хохла і яку так сором'язливо побоювались назвати деякі наші дуже інтелігентно-толерантні діячі.
Адже ця правда і є єдиним засобом від хвороби малоросійства.
Зрозуміло, що вона дуже невигідна для апологетів "Рускава міра". Бо зникнення духу малоросійства означатиме ментальне звільнення нації від колоніальної залежності. А з ним – і крах надій на відновлення імперії.
Не можна не відзначити вплив роману на зростання рівня пасіонарності українців.
Особа Чорного Ворона концентрує в собі всі риси волелюбної нації, здатної на реальний спротив загарбникам. У ньому немає рабської покірності, байдужості, зневіри, характерних для упокореного, зломленого ментально народу. Навпаки, дух свободи й адекватної реакції на дії непрошених окупантів у вигляді збройної боротьби покликаний показати, як би мали чинити ті нації, які ведуть боротьбу за своє визволення.
Українців століттями привчали до послуху. Непокірних і активних знищували. Їх оголошували ворогами народу, хоч насправді вони були ворогами для завойовників. Зрадників і манкуртів-перевартнів заохочували на офіційному рівні.
Результатом стало те, що борців за волю України сприймають як злочинців. А ось прислужників окупаційного режиму возвеличують.
Роман "Чорний ворон" покликаний допомогти збагнути українцям, що комплексувати у своїй же країні користуватись українською мовою й автоматично переходити на російську, не є чимось нормальним. Тим більше, не є нормальністю зрада мові своїх предків. Це та річ, яку потрібно соромитись, а не хизуватись нею.
Твір Василя Шкляра розкриває гірку правду про те, до чого приводить суспільна байдужість та принцип "моя хата скраю".
На початку 1920-х років чимало українців купились на НЕП та вирішили відмовитись від боротьби за власну державу. Українські селяни наївно сподівались, що радянська влада зрозуміла свої помилки й тепер дасть їм можливість пожити краще, працюючи на своїй землі.
Як показала історія, недарма Чорний Ворон на сторінках твору скептично ставився до таких поблажок із боку загарбників.
Влада окупантів із Москви по-своєму віддячила за пасивність українських селян у роки визвольних змагань. Через кілька років на них чекали колективізація, розкуркулення, депортація й геноцид голодом.
Не менш підступно ворог повівся з українською інтелігенцією, яка продовжувала жити міфами про братній союз народів та невиліковно хворіла ідеями федерації з Москвою. Її чекали розстріли та табори ГУЛАГу, люб'язно надані в користування червоними завойовниками. Цікаво, що зрадників, які продались російським радянським окупантам, теж не помилували. Хоча вони робили все для того, щоб вислужитись перед своїм господарем, здаючи українських повстанців, у майбутньому їх знищили.
"Чорний Ворон" цінний тим, що в ньому присутня не лише адекватна реакція вільного народу на окупантів своєї країни та природне прагнення до свободи й незалежності. Автор без прикрас відтворює притаманні українському суспільству хвороби: яничарство, слабкість духу, егоїзм, невисокий рівень національної свідомості.
Твір не є просто засобом оспівування визвольної боротьби. Він також показує негативні риси українського народу, які не дозволили йому отримати перемогу.
В їхньому числі й оспівана українська привітність та гостинність, надмірна толерантність і доброта, у тому числі до своїх завойовників. Чорний Ворон зі здивуванням і роздратуванням відзначає цю характерну рису українських селян – "готові самі піти з хати, аби догодити соввласті. Ця доброта і довірливість загубили наш край".
Отже, роман Василя Шкляра "Чорний Ворон" покликаний допомогти українцям усвідомити: боротьба проти окупантів, звідки б вони не прийшли, здорова агресія, а не рабська упокореність – не є чимось ненормальним. Навпаки, готовність нації до активних дій у відстоюванні її національних, економічних, культурних та інших прав, свідчить про її адекватність, здоровий дух, спроможність до побудови достойної держави.
Це ми можемо спостерігати на прикладі інших націй, де заможне життя корелюється із честю й здатністю до постійного відстоювання своїх прав.
І чим швидше у свідомості українця буде подолано комплекс власної меншовартості, дух колоніального малоросійства, тим вищими є шанси на гідний життєвий рівень для громадян.
Комплекс жертви іноді досягає свого апофеозу у безглуздих вихваляннях на весь світ на кшталт “українців знищили найбільше”.
Не за горами той час, коли ми на рівних конкуруватимемо за статус глобальної жертви переслідувань №1. У мене це викликає огиду – не хочу, аби мої діти пишались слабкістю свої нації. Краще б нас боялися.
Статус “ображеного №1 у світовій історії” не є добрим стартовим майданчиком, трампліном для національного поступу.
Питання національної пам’яті – важливі. Пам’ять про мільйони жертв – є ключовим елементом державотворення. Однак, окрім шани померлим, знищеним різними окупаційними режимами, необхідно усвідомити, що пам’ять про геноцид українців є гулею від граблів, а не предметом культу.
Наша неспроможність організувати власну державу і захистити її стала причиною всіх наших історичних катастроф. Самі українці є винними у своїх же геноцидах.
Перед всіма народами в певний проміжок історії нависає загроза. Однак, не всі народи стають жертвами. Кивати на нещасливу історію, агресивних сусідів та світову змову означає морально готувати націю до нового геноциду та нещастя.
Така позиція несе в собі пасивність та інертність, важкий хрест слабкості та готовність до нових поразок. Питання не в тому, хто нас нищив, а в тому, чому ми дали себе нищити. Чому ми не дали по зубах червоному звіру?
І ось тепер ми знову чуємо партизанські заклики “захистити українців”, що навіть знайшло своє відображення в “Програмі захисту українців” однієї з правопопулістських партій.
Дехто говорить, що треба встановити пропорційну квоту у владі для українців. Таке враження, що українці – це тупі, ні на що не здатні створіння, яких треба спеціальним законом завести у владу. Ми, що – нація неповносправних? Нація бездар, нездатних до боротьби і перемоги? Такий підхід ображає мене, українця.
Ці ж “захисники” виступають за автаркію та закриття кордонів. Слабкість є причиною закритості. Сильні нації ніколи не закривають кордонів. Відкриті кордони їм потрібні для експансії – культурної, економічної та інформаційної.
Зачинитись на своєму хуторі і обнести його муром – не спосіб захистити українців, а вияв духовної імпотенції. Виживають лише ті народи, які активні назовні, які відкриті для світу і прагнуть панувати.
Якби Британія, Франція чи Німеччина у свій час та й зараз реалізували програму захисту британців (німців, французів) вони б зникли з політичної карти світу. У світовій історії та геополітичній грі передбачено лише дві ролі – об’єкта і суб’єкта.
Хто замикається на своєму хуторі – одразу стає об’єктом нових геноцидів. Бо у цьому світі поважають лише сильних. Бо у цьому світі слухають лише тих, кому є що сказати.
“Захисники” ніколи не усвідомлюють себе частиною держави. Вони не можуть будувати. Протест і невдоволення – це їх стиль.
У нас є держава. Недосконала, корумпована, бідна. Але є.
Однак, цього не усвідомлюють ультраправі “партизани”. Їм комфортно в андеґраунді. Їм личить роль ображених. Їм легко з позицій хуторянського “націоналізму” критикувати “ворожу” владу.
Їм не догодиш. Президент поставив монумент жертвам Голодомору, а вони вже калькуляторами рахують видатки і критикують проект. Не поставив би – вони кричали б про це. Президент поїхав на Красне поле і вшанував пам’ять вояків “Карпатської січі” – вони кричать про пробки, надлишок міліції і якісь не такі прапори.
Не поїхав би – звинуватили в байдужості до історії. І так без кінця і краю. Вічне невдоволення пігмеїв…
Квиління чайки при битій дорозі. Скигління та мазохістське самобичування. Це – стиль української інтелігенції старого покоління, стиль шкідливий і небезпечний.
Український філософ Липа у своєму творі “Призначення України” наводить цікавий приклад з англійської історії. Тамтешнє військове керівництво під час І світової війни оголосило конкурс серед вояцтва на патріотичний слоган. Серед сотень гасел на кшталт “Я готовий померти за Корону”, міністерство обрало “Я готовий вбити найбільше ворогів Англії”. Саме тому вони й перемогли.
Доволі часто доводиться чути “українцям не дають…”.
Розкрутитися, розбагатіти, впливати… Права беруть. Ніхто їх не дарує. Ніякий спеціальний закон тут нічого не вирішить. Бо світ – це конкуренція націй і держав. Якщо ми кажемо, що якась “московсько-жидівська мафія” нам не дає розвиватися, то автоматично визнаємо, що ми – невдахи.
Великий будівничий і захисник Великобританії Уінстон Черчилль влучно відзначив: “В Британії немає антисемітизму, бо ми не вважаємо євреїв мудрішими за себе”. Може і нам варто почати цінувати себе, а не звинувачувати когось у наших бідах? Може настав час бути проактивними? А не лише “захищатися”, реагувати, обурюватися.
Головна задача сучасного українства – змінити спосіб мислення – з пасивного, приреченого – до проактивного, позитивного і наступального. Без формування успішного образу українця, без великої української візії, без “національної мрії” українці не відбудуться, як державна нація. І жодна “програма захисту” тут не допоможе.
Тому слід оцінювати ситуацію ширше і глибше ніж це видно із зручних “патріотичних” партійних бункерів. Ми – велика нація з Історією. Нам є чим пишатися. Ми можемо навести лад в державі. В нас є що сказати і дати світові. І, врешті-решт, ми зобов’язані це зробити.
“Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець той здобуває світ”.
Коли я чую сльозливі або й агресивні нарікання про упосліджений стан українців в державі Україна і про потребу їхнього захисту, перед очима постає картинка з підручника зоології за 5 клас – “Червона книга України”.
В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов'яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.
І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.
Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…
Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.
Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.
Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх відпочатку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.
Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.
Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…
Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…
При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.
Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.
Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.
Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.
Але про силу прикладу якось іншого разу…
Ставлення держави до озброєння її громадян є показником того, наскільки ця держава діє в народних інтересах.
В Євпаторії з’явився маніяк: троє вбитих. Жертвами ставали самотні жінки, що пізно вночі йшли додому. Мотиви злочину незрозумілі. Міліція рекомендує проявляти пильність і уникати пізніх прогулянок без супроводу.
У Дніпропетровську затримали трьох молодиків, які за місяць скоїли 19 убивств. За словами правоохоронців, своїх жертв затримані вибирали випадково. Переважно це були літні люди, жінки та підлітки, які не могли чинити опір.
Двома місяцями раніше бійці «Беркуту» вчинили масове, безпрецедентно жорстоке побиття київських футбольних вболівальників. Лупцювали всіх підряд, в основному підлітків.
Що спільного між цими трьома прикладами насильства? Те, що жертви були беззахисними. Натомість нападники були переконані у своїй безкарності. Бо якби такої переконаності не було, то потенційні насильники поводилися б інакше. Не вірите?
Тоді згадайте подію, що відбулася за три дні до згаданого київського побоїща. 24 травня вся Україна спостерігала за сутичкою під Генпрокуратурою між тим самим «Беркутом» і службою державної охорони. Жодного насильства. Нікого не побили, лише трохи поштовхалися.
Хто ж виступив у ролі чудесного миротворця? Відповідь: звичайний пістолет. Виявляється, що бійці служби держохорони були озброєні вогнепальною зброєю. І якби хтось ударив такого бійця палицею по голові, то міг би тут же отримати кулю. Тому зазвичай суперкрутий «Беркут» миттєво став ніжний і толерантний.
Психологи і криміналісти чудово знають, що беззахисність жертви завжди провокує хижака. Натомість навіть потенційна можливість самозахисту є стримуючим чинником для нападника. Це аксіома, підтверджена статистикою.
Якщо конкретніше, то головна причина згаданих вище проявів насильства — нереалізованість природного права громадян України на носіння пістолетів і револьверів. Владі ж треба не закликати людей до пильності, а дати їм можливість законного самозахисту.
Згадаймо Клондайк у період «золотої лихоманки» в другій половині XIX ст. Там зібрався кримінальний набрід ледь чи не з цілого світу. За деякими даними, щонайменше третина населення складалася з бандитів. Системи державного правосуддя фактично не існувало. Проте рівень злочинності був у кілька разів нижчий, ніж у цивілізованій Англії з її найкращою в світі правоохоронною системою. І знаєте, чому? Тому, що все населення цієї частини Аляски було поголовно озброєне. Відповідно спроба зневаги людської гідності могла наразитися на негайний опір з фатальними наслідками.
«Бог створив людей сильними й слабкими, а полковник Кольт зробив їх рівними». Так написано на могилі Семюеля Кольта. У 1835 році цей американський конструктор і підприємець запатентував свій знаменитий шестизарядний револьвер «Миротворець». Згодом налагодив його масовий випуск на своєму заводі. І озброїв всіх бажаючих американців — від крутих ковбоїв до підстаркуватих домогосподарок. Диво-револьвер став гарантом американської конституції і змусив запрацювати закон. Бо тепер на його сторожі — і на сторожі своїх власних прав — міг стати будь-який «пересічний громадянин» із кольтом у руці. З цією новою реальністю довелося рахуватися, інакше легко було дістати кулю в лоба. В цьому первинна суть усієї американської демократії. І як би не чарували нашу уяву здобутки західного світу — незаперечно одне: вони почалися з компромісу людей, що ведуть розмову з револьверами в руках.
— При цьому стріляти зовсім не обов’язково. Як свідчить практика, при самообороні у переважній більшості випадків ефективне застосування зброї зводиться до пострілу в повітря або простій демонстрації зброї. Цього зазвичай виявляється достатнім для того, щоб зупинити напад.
Ставлення держави до озброєння її громадян є показником того, наскільки ця держава діє в народних інтересах. Диктаторські режими завжди намагаються роззброїти законослухняних громадян. «Закони, що забороняють носіння зброї ... роззброюють тільки тих, хто не має наміру робити злочини». Так писав Чезаре Беккарія — родоначальник «класичної» школи в науці кримінального права.
Чому так важлива легалізація саме короткоствольної зброї — пістолетів та револьверів? Головна їхня перевага — можливість прихованого носіння, створення ситуації невизначеності для потенційного злочинця. Він не знає, озброєна його можлива жертва чи ні. Тому від прихованого носіння зброї будуть у виграші не тільки її власники, але й суспільство в цілому.
Ми ж хочемо мати спокійну й безпечну державу? Наприклад, подібну до Швейцарії? Тоді корисно знати, що ця країна займає перше місце в Європі за кількістю зброї на душу населення. Ледь чи не в кожній сім’ї є або пістолет, або гвинтівка з оптичним прицілом. За давньою національною традицією, кожен дорослий швейцарець є оборонцем країни. Він зобов’язаний володіти щонайменше однією одиницею бойової вогнепальної зброї.
Не переконує Швейцарія — візьміть Фінляндію чи Норвегію. Це також країни з масовим поширенням зброї. Рівень насильницької злочинності в них відносно невеликий. Натомість радикально інша ситуація в Росії, де поширення легальної зброї є незначним. Так от вона займає II місце в світі по числу вбивств на душу населення — після Колумбії.
Дуже добрі результати дала легалізація зброї в Естонії. Відповідно до закону, вогнепальною зброєю може володіти будь-який психічно здоровий і законослухняний громадянин. В 1992-му, коли закон дозволив вільний продаж зброї, в Естонії почався збройовий бум. Скуповували все — від дамських пістолетів до снайперських гвинтівок... Водночас державою були здійснені жорсткі заходи проти нелегального володіння зброєю, бо саме з неї здійснюються майже всі злочини. В результаті до 1999 року рівень насильства в Естонії знизився у 5 разів. До речі, після легалізації у 1997 р. короткоствольної зброї в Молдові рівень насильства до 2005 р. знизився у 2 рази. Рівень убивств в обох країнах знизився на 20%.
Сьогодні естонцю для реєстрації своєї зброї потрібно виконати всі передбачені законом вимоги, в тому числі пройти лікарський огляд і здати іспит на володіння нею. Естонці дуже люблять зброю. Це невід’ємна частина їхніх національних традицій.
В Україні також є свої національні традиції. Раніше український народ називався «нацією козаків». Так писали на географічних картах. А козак — це вільна й озброєна людина. Саме з козацького середовища вийшла перша в світі демократична Конституція. Хоч сяк, хоч так, а між озброєним народом і правопорядком — прямий зв’язок.
Вперше про рівень швейцарської бойової готовності я почула від знайомого голландця, що виріс в Швейцарії. «Швейцарія – дуже мілітаризована країна», – розповідав голландець, – «В швейцарських автобусах можна часто побачити військових зі зброєю, що повертаються з навчань на вихідні додому. У них загальна військова повинність...»
Багато нешвейцарців чомусь вважають, що раз Швейцарія – країна нейтральна, то й армія їй жодна не потрібна. Але самі швейцарці так не думають, тому Швейцарські Збройні Сили є другою найкрупнішою армією в світі в пропорціях до розміру населення (пальма першості належить Ізраїлю).
Існує навіть вираз – «Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією». Мабуть, швейцарці резонно вважають, що «паперовий» нейтралітет – штука ненадійна; їм куди ближче до душі озброєний (бажано до зубів) варіант.
Швейцарська ідея нейтралітету полягає в тому, що ця країна не збирається нікого атакувати, не братиме участь в так званих «поліцейських акціях» (у миротворчих місіях Швейцарія брала участь – в Боснії і Герцеговині та в Кореї), не вступить ні в які союзи і захищатиме себе сама, – а для цього потрібна потужна армія.
Модель швейцарської армії складається з трьох рівнів: невелика група професійних військових, підкріплена великою кількістю призовників, плюс ще значніша частина виучених резервістів – колишніх призовників, яких щорік призивають на збори запасу.
Швейцарська армійська модель настільки сподобалася Ізраїлю, що вони її скопіювали. Але в Швейцарії, на відміну від Ізраїлю, загальна військова повинність не поширюється на жінок. Проте, деякі швейцарки йдуть служити добровільно.
Всі фізично боєздатні громадяни Швейцарії чоловічої статі підлягають призову до 30 років. На практиці ж чоловіків, що отримали швейцарське громадянство після 25-річного віку, рідко забирають на службу. Замість цього вони разом з іншими чоловіками, що не проходили військову службу (наприклад, за медичними показами) додатково платять 3% прибуткового податку щорік.
«А в Україні що, не так?» – щиро здивувався мій швейцарський чоловік.
У 20-ти літньому віці швейцарський солдат проходить початкову військову підготовку тривалістю від 18 до 21 тижня, за винятком гренадерів (це така елітна піхота), в яких вона займає 25 тижнів. Після цього звичайний солдат щорік проводить в армії 3 тижні, поки не відслужить покладені 260 днів – тобто приблизно до 30-ти літнього віку.
Офіцери служать довше: їм потрібно набрати від 500 до 600 днів. Під час служби чоловіки звільнені від роботи, і держава їм платить 80% зарплат. Правда, більшість працедавців продовжують виплачувати повну зарплату співробітникам під час військової служби – в такому разі державна компенсація виплачується працедавцеві.
Швейцарська оборонна стратегія заснована на «принципі дикобраза»: в разі небезпеки згорнутися в клубок і нащетинити голки – тобто зробити так, щоб проникнення всередину країни обійшлося противникові якомога дорожче. Для цього швейцарські тунелі і ключові мости побудовані з пастками для танків.
Армія має можливість оперативно вивести з ладу мости, тунелі, автостради і залізницю: в разі атаки можна знищити від 3 000 до 6 000 різних точок транспортного сполучення. Усередині тунелів і мостів є вбудовані вибухові пристрої, а залізничні мости запрограмовані в разі вибуху падати на автостради, що під ними.
Недалеко від швейцарського кордону з Німеччиною всі залізничні та автомобільні тунелі підготовлені вибухати так, щоб повністю закрити доступ всередину країни.
На території Швейцарії повно фортів, бункерів і арсеналів. Мій чоловік служив в гірському бункері, оснащеному всіма необхідними комунікаціями і абсолютно непомітному звичайному оку на тлі пасторального швейцарського пейзажу.
У мирних Альпах існують постійні укріплення, покликані служити базами для звільнення родючих долин після потенційного захоплення. Вони включають підземні повітряні бази, що є сусідами із звичайними діючими злітними смугами; запаси, необхідні для функціонування цих баз, зберігаються в печерах.
...Колись наша знайома, в якої Швейцарія асоціювалася з «гірським повітрям і суцільними французами», а ніяк не з бункерами і вибуховими пристроями, здивовано запитала у мого чоловіка: «Навіщо ж Швейцарії так озброюватися?! Адже в них такі хороші спокійні сусіди!»
«Це які саме сусіди у нас спокійні?» – здивувався чоловік, – «Французи з Наполеоном, німці на чолі з Гітлером, Австрія з Габсбургами чи італійці під проводом Муссоліні?»
«Добре управління залежить не стільки від законів, стільки від особистих якостей правлячих. Механізм управління завжди підпорядковується волі тих, хто керує цим механізмом. Отже, найважливіший елемент управління – це метод добору лідерів» (Френк Герберт).
1. Чим глибша хвороба, тим радикальніші методи її подолання. Буває, що достатньо ухвалити новий закон, а буває, що треба змінювати владу. В Україні навіть це не допоможе, оскільки зіпсуття проникло у всі пори суспільного організму – масову свідомість, науку, політику, економіку, побут, мораль. Існуюча система є смертельно хворою і реанімації не підлягає. Єдиний вихід – змінювати всю систему.
2. Перед тим, як перероблювати старий будинок, треба побудувати новий. Для того, щоб змінити систему, треба створити їй альтернативу. Нація повинна нормально функціонувати навіть тоді, коли стара система остаточно завалиться.
3. Творення досконалішої системи вимагає досконалішого світогляду, вищої організації і передових технологій. Їхніми носіями є людина, що звільнилася від пут старої системи. Отже, головна умова формування нової української держави – це формування нової української людини. Якщо не зміниться людина, то яку б систему не створювали – все одно буде виходити різновид концтабору, в якому пануватимуть ідіотизм, брехня, беззаконня, корупція, економічне визискування, шахрайство, паразитизм.
Отже, загальна стратегія перетворень виглядає так: нова людина → організація нових людей → нова держава. Практична реалізація цієї стратегії зводиться до трьох «О»:
1. Оздоровлюйся: почни з себе – позбався рабських звичок (алкоголь, тютюн, телевізор, хвороби, пігулки, нездорова їжа, гіподинамія), опануй здоровий спосіб життя, стань вільним і самодостатнім.
2. Організовуйся: шукай таких, як ти, і об’єднуй їх навколо себе, започатковуй власні проекти і долучайся до проектів своїх однодумців. Головний чинник організації – формування альтернативного інформаційного простору і налагодження якісних телекомунікацій (інтернет, телефон, скайп, електронна пошта, смс, веб-форуми, соціальні мережі).
3. Озброюйся: опановуй комп’ютери, програми, технології, бази даних, методики самовдосконалення, технічні засоби, бойові мистецтва, вогнепальну зброю – все, що робить тебе сильнішим. «Продай одежу й купи меч!» – це євангельська рекомендація; сучасне доповнення до неї «Продай телевізор і купи комп’ютер!» Сьогодні можна придбати недорогий комп’ютер, поставити на нього ОС Лінукс з безкоштовними програмами – і стати вільним від «зомбоящика» та всієї цієї одурманюючої пропаганди. Маєш можливість – придбай комп’ютер для своїх ближніх і допоможи його опанувати.
Після виборів-2010 багато українців шукають, до кого б приєднатися, щоб подолати політичну кризу. Проте більшість відомих діячів «учорашні», а більшість нових – невідомі. Тому не поспішай до когось приєднуватися, а твори своє – те, що любиш і розумієш. Хай розквітають тисячі квітів!
Не страшно, якщо окремі проекти будуть конкурувати один з одним. Головне, щоб це була правильна конкуренція, тобто така, в якій перемога досягається посиленням себе, а не послабленням суперника.
Здорова змагальність допоможе виявити найкращих і найсильніших, які потім і об’єднають навколо себе всіх інших. Тоді отримаємо не аморфний натовп, керований кількома «зірками», а структуроване і активне суспільство, де кожен п’ятий – лідер.
Що сталося?
У нас відбирають країну.
Влада не чує і не бачить своїх підлеглих громадян. А ми не віримо, що можемо хоч якось впливати на владу.
Що робити?
Зі слухняних підлеглих треба перетворитися на Громадян з великої літери. Стати господарями власної країни.
Ми не можемо кинути родини, роботу, дім і присвятити життя політиці. Але разом з родиною, друзями і сусідами привести до ладу власне місто чи село, а заразом і поставити у стійло розгнуздану владу – це не так вже й складно.
Треба лише знайти однодумців.
Нас позбавляють власної країни.
У останні роки влада в Україні перетворилася на ворога українського народу. У нас відбирають свободу, історію, Батьківщину. Принижують національну гідність, паплюжать одвічні цінності
Злиденним і переляканим народом легше керувати, – і тому влада піднімає ціни, нищить підприємців, збільшує податки, заморожує зарплатні і пенсії.
Дії української влади все більше нагадують тактику орди: залякати, обкласти податями, реквізувати. Але згадаймо минуле! Хіба це перша орда на нашій землі?
За тисячі років своєї історії український народ бачив багато загарбників, але всі вони вимушені були врешті-решт піти геть. Кожен завойовник свого часу вмощувався на горбу українців на віки. Кожен виховував з нас рабів, говорячи, що українського народу немає, ділячи нас за регіонами, мовою, вірою, намагаючись зруйнувати національну єдність і зламати всіх поодинці. Але, попри все, ми зберегли себе і власну землю. А вони… Що, крім недоброї пам’яті, залишилося від них?
Невже ж тепер ми з вами дозволимо черговим зайдам панувати над собою тільки через те, що вони називають себе демократично обраною владою? Хіба вони, а не ми, – справжні володарі цієї землі?
«Правда зробить вас вільними» – каже Святе Письмо. Настав час правди. Настав час згадати, що ми – козацького роду. Згадати, що в Європі немає іншої країни, де за свободу пролилося стільки крові, як у нас.
Настав час повернути країну собі.
Долю країни вирішує не влада. Наше завтра – у наших з вами руках, і треба разом почати ним розпоряджатися. Майбутнє України визначають українці – інакше у неї нема жодного майбутнього.
Ми вважаємо українцями всіх, хто любить Україну, хто вважає її Батьківщиною. Тих, хто хоче, щоб його діти й онуки жили тут.
Ми прагнемо об’єднати українців для оновлення України. Разом ми забезпечимо нашій Вітчизні процвітаюче завтра.
Повернемо собі кожне село, містечко, місто, кожну вулицю і квартал!
Багато зайд бачила Україна, але вони панували лише доти, доки в народу не уривався терпець. Щоразу, коли в українцях прокидалося почуття господарів власної землі, непрохані гості тікали, ганебно підібгавши хвоста.
Але господар країни – це надто абстрактно. Це як у колгоспі, де все було спільне і водночас – нічиє. Для того, щоб повернути країну собі, треба стати справжнім господарем передусім на власному обійсті, власній вулиці, у себе в селі, місті.
Бо хто краще за нас самих упорається у власній хаті?
Ми не чекатимемо нового Вашингтона чи Пророка. Ми будуватимемо країну для себе і для власних дітей. Більше поту – менше крові. Бо тільки така, розбудована і доглянута справжніми господарями Батьківщина, зможе протистояти орді. Як сьогоднішній – владній – так і всім іншим зайдам.
Приєднуйтеся, якщо хочете повернути цю землю собі!
Якщо не зможемо відбудувати власну країну – довіку житимемо у чужій: ми, наші діти й онуки.
Хай Господь дасть всім нам сили для щоденної кропіткої праці заради Вітчизни!
Наприкінці літа 2010 року 77 громадських діячів, письменників, істориків, журналістів, правників, політологів, економістів та правозахисників зібралися у Холодному Яру для того, щоб виробити план спільних дій. Цей текст став результатом їхньої спільної роботи.
Історія Холодного Яру є символом державотворення. І нинішнє сторіччя не буде винятком. Саме тут стає зрозумілим, що країна сьогодні – це більше, ніж просто держава. На цій землі було багато держав – князівств, імперій і республік – вони ділили між собою наші землі або й частково об’єднували їх.
Але країна тут була лише одна. Бо державу творять чиновники і кати, а країну – люди. Люди, які з покоління в покоління живуть тут, орють землю, будують міста, творять культуру, вчать дітей любити свій рід, свій край, свій народ. Бо всі ми, незалежно від паспорту, завжди відчували себе громадянами України і прагнули відродити її для себе і своїх нащадків.
Тому сьогодні наша мета – це країна свободи і людської гідності, країна справедливості і взаємної довіри, країна знання і добробуту.
Але навряд чи таку країну нам подарують. Доведеться будувати її власноруч.
Наше найперше завдання – повернути людську гідність, впевненість у власних силах, віру у майбутнє. Це стане запорукою повернення відчуття господаря країни кожному з нас. Це спонукатиме до невпинної праці.
Не раз і не два ми повставали. Але, здобувши перемогу, кожного разу розходилися по домівках, впевнені у тому, що тепер все вже точно буде добре.
Зараз ми стали іншими. Ми розуміємо, що добре не буде. Добре не буде до тих пір, поки ми, не покладаючись на жодну владу жодного кольору, власноруч не побудуємо свою країну. У кожному обійсті, на кожній вулиці, у кожному селі чи місті.
Якщо ця влада не навчиться працювати з нами – ми створимо іншу. Паралельну владу – структури самоврядування і самоорганізації. Ті структури, які забезпечили виживання українців протягом сторічних окупацій і які кожного разу були джерелом відродження країни. Бо крім як боротися з владою чи чекати від неї на милість, треба навчитися будувати своє життя власноруч.
Наш шлях – самовіддана праця і невпинний поступ. Крок за кроком ми неухильно наближатимемося до мети. Невпинно шукатимемо однодумців. Ділитимемося досвідом власних перемог, робитимемо висновки з невдач.
Наш метод – самоорганізація. Нема пророків і диктаторів. Є думка громади – треба лише навчитися її формулювати і оприлюднювати.
Самоорганізація – єдина можливість порятунку країни. Те, що добре твоєму селу – добре і всій країні. Квітучі міста є запорукою стабільності держави.
Самоорганізація і політика. Ми – не політичний рух і не партія. Ми не будемо вас очолювати, давати вказівки чи обіцяти фінансування. Самоорганізація – це об’єднання людей а не партій. Партійність чи аполітичність, релігійність чи атеїзм не повинні заважати нам робити спільну справу з упорядкування власного дому.
Наші цінності.
1. Справедливість.
Це забуте слово насправді бринить тривожним дзвоником у кожному з нас. Українців об’єднує гостре відчуття справедливості. Справедливість – це одна з найвищих традиційних цінностей нашого народу.
2. Мораль і довіра.
Недовіра до влади крадіїв і брехунів є природною. Але хіба ми повинні припинити довіряти один одному? Ми ж не депутати. Ми ж не пнемося у владу. Якщо нема довіри у сім’ї, якщо сусід не може довіряти сусідові – хіба є у таких людей шанс на конструктивні дії?
Але справжня довіра з’являється як наслідок спільних дій. Саме спільні дії творять осередки порядності й довіри, які стають острівцями нової реальності, фундаментом розбудови власної країни.
3. Патріотизм.
Хіба наші близькі не найдорожчі для нас? Хіба вони не найкращі у наших очах? Повернути собі власне село чи місто – це і є шлях до відвоювання власної країни.
Пишаймося собою і земляками! Робитимемо все, щоб ми і справді були найкращими.
Справжні патріоти – це ті, хто вміють любити своє і поважати інше.
4. Взаємна допомога.
Якщо ми комусь допоможемо – він колись допоможе і нам. Це просте правило витіснили з нашого життя стосунки „купи-продай”. Але хіба між своїми – родичами, сусідами, земляками – все вирішується тільки за гроші?
5. Відкритість.
А хіба є інший шлях до взаємної довіри?
6. Терпимість.
Всі ми різні. Різної статі, віку, мови, звичаю. Але хіба ми не однаково хочемо бути щасливими? Кожен, хто прагне спільної мети, є нашим побратимом і однодумцем. Кожен, хто любить цю землю, цю країну, хто хоче, щоб його діти й онуки жили тут, заслуговує на пошану. Бо ми маємо спільну мету. Бо ми робимо одну справу!
7. Самовідданість.
Громадська робота не передбачає винагороди. Для досягнення треба віддавати те, що можеш, не сподіваючись на вдячність і навіть на оцінку. Бо найбільшою нагородою буде досягнення мети. А найбільшим щастям – розділити радість перемоги з тими, хто був весь цей час поруч. Ми прагнемо щастя для себе і власних дітей і не згодні на компроміси. А тому, віддаючи, ми не розраховуємо на дивіденди. Ми будуємо, а не торгуємо.
Країна спирається на громадян. Ми повернемо собі власну землю і примусимо державу працювати на нас. Бо влада розуміє тільки силу. А нас більше ніж їх.
Ми змінимо нашу країну – змінивши себе. Не біймося розпочати, не зважаймо на труднощі! Таких як ми — мільйони. Зробімо перший крок — вони підуть за нами.
Виконаймо заповіт Великого Кобзаря:
“І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі”.
Приєднуйтесь до нас, контактуйте з нами через інтернет-сайт: www.samo.org.ua, e-mail:samo.org.ua@gmail.com. Незабаром сконтактувати з нами безпосередньо можна буде в кожному місті.
Що ми пропонуємо.
Ми створюємо горизонтальну мережу з людей, в яких не вмерло почуття господарів власної землі і власної долі. Такі люди є у кожному населеному пункті України, і наша задача – познайомити їх між собою, дати можливість обмінятися досвідом та ідеями.
Ми об’єднуємо і поширюємо інформацію, узагальнюємо і розповсюджуємо вітчизняний та закордонний досвід, забезпечуємо консультації та підвищення кваліфікації учасників мережі.
Ми розширюємо географію ініціативи під час щотижневих зустрічей у нових містах і містечках України.
Ми шукаємо спільників серед громадських організацій і об’єднуємо зусилля однодумців всієї країни.
З чого почати.
1. Оберіть напрямок перших дій.
Якщо Вам близькі наші цінності і кінцева мета – почніть з визначення для себе напрямку діяльності. Це може бути:
- · те, чим Вам цікаво займатися – культура, мистецтво, просвіта, спорт;
- · те, що заважає Вам жити – сміття на вулицях, ями на дорозі, погана вода чи компанія „золотої молоді” – діток-бешкетників;
- · те, що загрожує Вам – тиск влади, свавілля податкової чи прокуратури, побори від ДАІ, пожежників чи СЕС;
- · те, що на Вашу думку потрібно усім – публічне обговорення проекту місцевого бюджету, звіт про використання коштів, зняття з посади голови адміністрації;
- · будь-що інше, що може бути цікавим не тільки Вам, а й місцевій громаді.
2. Знайдіть однодумців.
Без допомоги спільників Ваші зусилля можуть виявитися марними. Основа успішної самоорганізації – це вміння об’єднуватися заради справи.
Не Ви один страждаєте від тиску влади або прагнете знати, до чиїх рук прилипають бюджетні кошти. Не тільки Вас турбує занепад бібліотеки або клубу. Не тільки Вам буває гидко, а інколи й страшно ходити вулицями рідного міста, чи то купатися у ставку разом зі сміттям і старими шинами.
Не дивуйтеся, якщо знайдете спільників в осередку якоїсь партії чи навіть у місцевій раді. Почніть працювати, і Ви швидко довідаєтеся, чого вони насправді прагнуть – зробити справу або заробити політичні дивіденди.
Будь-яка дія повинна починатися з обговорення і вироблення спільного погляду на справу. Не жалкуйте часу на це. Спілкування народжує довіру. До того ж – навряд чи справа, за яку взялися Ви, є такою вже легкою і очевидною у виконанні.
3. Сміливо запозичуйте ідеї й досвід.
Розпитайте про схожі випадки знайомих, пошукайте приклади вирішення подібних проблем у ЗМІ та Інтернеті. Зверніться до нас за телефоном: +380 44 466 9606. У громадській роботі авторське право не реєструється, а використання чужого досвіду зекономить багато сил і зробить успіх ближчим.
4. Поставте реалістичну мету.
Не ганяйтеся за журавлем у небі. Незначний успіх стимулює, а недосяжна мета породжує розчарування. Відчутні позитивні результати потрібні не тільки Вам з однодумцями, але й тим, хто спостерігає за вами, не наважуючись поки приєднатися.
5. Складіть поетапний план.
Навряд чи Ви зможете передбачити всі варіанти розвитку справи. На кожному етапі реалізації плану обговоріть результат і скоригуйте подальші дії.
6. Не прагніть бути гетьманом самі і не дозволяйте очолити себе.
Громадянська робота – це робота на інтерес. Спроби підкорити когось закінчаться провалом справи. Тільки організована спільна дія зі свідомим і добровільним розподілом обов’язків буде ефективною.
7. Поділіться досвідом.
Повідомляйте про хід справ нас, щоб ми могли розповсюдити Ваш досвід. Порівняйте первинний стан справи і результат, якого Ви досягли. Відмітьте усіх, хто був поруч, не зважаючи на внесок – наступного разу вони зроблять більше.
8. Розвивайте почату справу або беріться до нової.
Спокійне життя – не для нас із Вами. Кожна невдача повинна перетворитися на фундамент наступних перемог. Ну, а кожна успішна справа сама штовхатиме вперед Вас і залучатиме все більше людей до кола однодумців.
Які напрямки самоорганізації ми вважаємо найперспективнішими.
1. 1. Комунальне господарство. Як сприяти покращенню благоустрою території проживання та утримання житлово-комунального господарства? Як створити Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) та управляючі компанії? З чого складаються та якими мають бути тарифи за комунальні послуги, як боротися за справедливість у цій сфері?
1. 2. Екологія. Як силами громадськості сприяти чистоті навколишнього природного середовища? Як організувати утилізацію сміття у вашому населеному пункті? Як боротися проти промислового забруднення у вашому регіоні? Як організувати і коли використовувати громадське прибирання простору вашого проживання?
1. 3. Економіка та підприємництво. Як сприяти зростанню економічної ефективності (розвивати підприємництво та кооперацію, залучати інвестиції, розвивати ринок праці…)? Сільгоспвиробництво, збут і переробка. Ремесла. Зелений туризм. Як розвивати ринок послуг у вашому селі чи містечку?
1. 4. Соціальний захист. Як вирішувати соціальні проблеми своїми силами? Догляд за дітьми, пристарілими, інвалідами, які проживають у вашій громаді. Організація громадських робіт для безробітних. Як збирати кошти для їх оплати соціальних ініціатив?
1. 5. Інформація. Звідки отримувати суспільно-політичну інформацію та що з нею робити? Як організовувати вивчення досвіду інших громад і поширювати його? Як отримати доступ до Інтернет і що з ним робити? Які газети і журнали варто передплачувати і як їх найефективніше використовувати? Чим і як комплектувати книжковий фонд місцевої бібліотеки? Як налагодити випуск своєї самвидавної газети-інформлистка?
1. 6. Освіта. Як силами громадськості сприяти якісній освіті дітей? Як створювати та організовувати роботу батьківського комітету школи? Як боротися з шахрайством в освітній сфері? Що таке «народна школа» та як її організувати? Як сприяти профорієнтації випускників та підтримувати таланти?
1. 7. Культура. Як організовувати дозвілля, розвивати самодіяльну культуру?
Хор, молодіжний ансамбль, танці, кіно, музей місцевої історії та побуту.
1. 8. Здоровий спосіб життя та спорт. Як сприяти поширенню здорового способу життя? Як залучати молодь до спорту та організовувати спортивні змагання всередині громади і між громадами?
1. 9. Охорона здоров’я. Як сприяти медичному обслуговуванню жителів вашої громади? Поширення медичної інформації, організація диспансерного медичного обстеження. Забезпечення дешевими та якісними медикаментами.
10. Громадський порядок, розв’язання конфліктів. Як забезпечувати громадський порядок і здійснювати профілактику злочинності? Власні можливості та співпраця з міліцією. Виборний «громадський суддя», «дружинники».
11. Ваш новий, оригінальний напрямок. Запропонуйте, опишіть свій досвід, і тисячі людей підхоплять і розів’ють Вашу ініціативу.
Спільний результат.
Що ми з вами отримаємо від цих територіально та тематично розкиданих і, здавалося б, невеличких у масштабах країни дій?
На якому б напрямку роботи Ви не сконцентрувалися, якими б маленькими чи непомітними не були б Ваші успіхи, одного результату ми з вами досягнемо гарантовано. І цей результат – згуртована спільною дією громада людей. Людей, які вміють довіряти одне одному і попри різницю у поглядах бачити спільну мету.
Людей, здатних чесно і самовіддано працювати для своєї маленької батьківщини.
Таких людей не підманеш передвиборчими обіцянками. Вони не дозволять фальсифікацій виборів, навіть якщо право на фальсифікацію буде встановлене законом.
Такі люди не потерплять у владі зайд і пройдисвітів, призначених „згори”.
Такі люди насправді примусять працювати на себе так званих „слуг народу” – депутатів, чиновників і суддів.
Такими людьми повинні стати ми з вами.
Ти українець? Берись за справу!
Московським бандюкам кордони
Вже відкрили «регіони».
І в Україну, як божків,
Запрошують «затуліних, лужків».
Вони ж як царськії особи
Принизить нас взялись за спроби.
По Україні роз’їжджають,
Нахабно брудом поливають -
Традиції, історію і мову.
А Герман твердить знову й знову:
Ми люди чемні, мусимо пробачить.
Це – меншовартість, хочу вам зазначить.
Прибув Кирило, закликає,
Вказівку Путіна він має,
Прийміть російське громадянство
Навіщо вам це незалежне панство?
Це неповага до народу,
Який обрав собі свободу.
Віками мріяв про державу.
Ти українець? Берись за справу!
Ти патріот? Борись за справу!
І захищай свою державу
Від тих підступних ворогів,
Які вдають з себе братів,
І пропонують дружбу щиру
Тримаючи «війни сокиру».
Эй ты, поэт, куда ты клонишь?
Братья враги? Это ты гонишь!
А на трубу хто зазіхає?
Хто Крим відтяти намір має?
Донбас і Харків теж у плані,
Це все вони – «брати кохані».
Что за наезды, мы – «брати».
А острів Тузлу, забув ти?
А маяки, «засувку з газом»?
І заборони з молоком і м’ясом.
Москва лише того й чекає,
Коли Вкраїна вже сконає.
Не дочекаєтесь кати
Ми досягнемо світлої мети.
Настане час прийде година
Розквітне ненька-Україна
Всі згинуть наші окупанти
І патріотів оберемо ми в гаранти!
Борітеся! Поборете! Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава і воля святая.
