09:57 22.06.2009 © Петро Олещук., Смолоскип України № 4
Економічна депресія, що наприкінці минулого року охопила увесь світ, наразі є, поза сумнівом, найрезонанснішою темою обговорення. Висуваються різноманітні концепції, що пояснюють кризу та пропонують варіанти її подолання. Проте, нині досить важко віднайти у всьому цьому потоці аналітичних досліджень та пропозицій ті, що намагалися б пояснити ситуацію на основі врахування сучасних тенденцій суспільного розвитку.
Загалом, можна завважити два основні підходи до аналізу передумов і наслідків світової фінансової кризи, які умовно назвемо «есхатологічним» та «аналогічним». Якщо у межах першого нинішня криза розглядається ледь не як ознака кінця світу, то прибічники другого намагаються звести все до цикліч?ності світового капіталістичного господарства та запропонувати концепцію подолання кризи на основі аналогій із великою кризою початку 30-х років ХХ століття.
Утім, цілком очевидно, що, з одного боку, у нинішній кризі немає нічого надзвичайного та непояснюваного, а з іншого – вона має небагато спільного із т. зв. «Великою депресією». Кризу економіки 1930-х років було спричинено монополізацією та перевиробництвом. Нинішню – лихваризацією та «переспоживанням» (зокрема, масовим життям у борг). Саме т. зв. «суспільство споживання» і породило ті кризові явища, що із ними ми маємо справу зараз.
Тут необхідне невелике пояснення. Бурхливе зростання економіки протягом ХХ століття дозволило розвиненим країнам досягти небаченого раніше рівня виробництва та асортименту найрізноманітніших товарів, які регулярно вкидалися на ринок. Ці товари треба було якимось чином продавати, що зумовило революційні зміни у сфері маркетингу. Зокрема, на перший план почала виходити реклама, брендовість товару, зрештою, його «престижність». Щороку нова колекція, лінія, модельний ряд тощо – усе для того, аби продати товар кінцевому покупцеві. Однак, якщо виробництво зростало невпинно, то, на відміну від них, доходи громадян елементарно «не встигали» за усім цим різноманіттям.
І тут на допомогу прийшла банківська система із т. зв. «споживчими кредитами», що видавалися громадянам під покупку конкретних товарів, а реально – під заставу майна. Тим самим, усі начебто були задоволені. Виробники мали змогу нарощувати продаж товарів, люди – придбати такий бажаний продукт, а банки – стабільне джерело високих доходів.
Однак, поступово усе це перетворилося на перевиробництво, споживацьке божевілля та банківське лихварство. Фактично, для значної кількості банків саме споживче кредитування стало основним джерелом доходів. Якщо вкладання грошей у виробництво несе у собі значний рівень загроз (немає жодних гарантій, що бізнес-проект буде вдалим), то споживчий кредит
досить нескладно відшкодувати шляхом відсуджування майна.
Проте за своїм змістом споживчий кредит сучасності – це аналог середньовічного лихварства. Адже у такому випадку кошти спрямовуються у споживання, а не в примноження капіталу. Ніхто нічого не створює, а доходом банку стає елементарна рента, що її змушений сплачувати одержувач кредиту. Банк із суспільної інституції, покликаної консолідувати кошти та спрямовувати їх у інвестування, ставав лихварем, що завдяки різноманітним махінаціям перекладав на громадян усі свої видатки. Громадяни ж, під тиском стандартів «суспільства споживання», продовжували купувати усе поспіль, беручи кредити під явно грабіжницькі відсотки та купляючи товари за явно завищеною ціною.
Зрозуміло, що позаяк у результаті функціонування цієї схеми нічого реально не створювалося, а навпаки – кількість суспільних паразитів зростала, то у кінцевому випадку ми одержали справжню світову піраміду. Піраміду, котра рано чи пізно мала завалитися, що ми й побачили восени 2008 року. Тоді, коли почалися перші невиплати по кредитах, усе це спричинило ланцюгову реакцію у цілому світі, що зруйнувала лихварські схеми, дуті цінності та віртуальні капітали, принагідно зруйнувавши світову економіку.
Однак, оскільки вплив банківського лобі у світі залишився таким само значним, як і раніше, то причини та наслідки кризи було – свідомо чи ні – оцінено невірно. Скрізь (зокрема, й в Україні) держава заповзялася «рятувати» банки, видаючи кредити, впроваджуючи державне фінансування тощо. Головних винуватців кризових явищ захищали (і захищають) коштом усіх інших – їхніх головних жертв. Відтак принципово нічого не змінилося, а банки одержані кошти почали використовувати єдиним розумним (як на думку їхнього топ-менеджменту) способом – спрямували їх у валютні спекуляції та, знову ж таки, у лихварство, що мовою сучасних евфемізмів називається «споживчим кредитуванням».
Однак цілком очевидно, що цим самим цивілізація, що ми її звично називаємо «західною», лише поглиблює власну могильну яму. Як у 30-ті роки ХХ сторіччя економіку врятувало антитрестове законодавство, так і зараз її може врятувати лише одне – «антилихварське» законодавство, що має суттєво обмежити можливості для споживчого кредитування і вивільнити кошти для кредитування виробництва. Лише трансформація фінансової і банківської систем, їхнє природне очищення може врятувати економіку, інакше, якщо схеми фінансової кабали й лихварства не буде подолано – на нас із вами чекають нові «темні часи».
Джерело «Народний оглядач»
Що твориться в Україні... Душа болить, друже...
19 лист. 2010 р.
Українські заробітчани переказують додому кошти, зіставні з позикою МВФ
26 жовтня 2010 року Людмила Шангіна
директор соціальних програм Центру Разумкова, шеф-редактор журналу «Національна безпека і оборона»
Із січня по червень 2010 року українські заробітчани переслали на батьківщину 1,15 млрд. доларів. Це на 13% більше, ніж за першу половину 2009 року. Виросла також сума середнього переказу. Перекази в Україну збільшилися лише на 5 доларів, а з України — на 42. В підсумку середній переказ за кордон склав 506 доларів, а з-за кордону — 480. Сума переказів зіставна з черговою позикою МВФ чи кошторисом Києва на цілий рік, — повідомляє газета «Известия».
Найбільше переказів, відповідно до звіту Національного банку, пришли з Росії — 47% усіх коштів. На другому місці США (10%), за ними слідують Італія (7%), Іспанія (5%) і Португалія (3%). Цікаво, що Чехії і Польщі, де зазвичай працюють більшість наших співгромадян, в першій п’ятірці немає. Це недивно — гроші звідти простіше привезти самому — це наші сусіди. До того ж, як розповіла директор соціальних програм Центру Разумкова Людмила Шангіна, «в деяких країнах грошові перекази за допомогою міжнародних платіжних систем — задоволення не з дешевих. І кожен вирішує для себе: ризикувати і перевозити гроші в Україну нелегально або заплатити банку маржу і їхати додому спокійно».
Ще одна причина не завжди легального переказу коштів — соціальна допомога, яку найчастіше отримують родичі заробітчан. «У них є всі підстави побоюватися, що якщо вони отримуватимуть легальні грошові перекази, вони втратять ту допомогу і пільги, якими вони користуються», — пояснила Людмила Шангіна.
Основна причина зростання суми переказів — подорожчання життя в Україні та за її межами. Що стосується зростання розміру переказів з України, то на думку директора економічних програм Центру Разумкова Василя Юрчишина «дедалі більше українців дістають можливість жити і, насамперед, вчитися за кордоном. І батьки намагаються якось підтримати своїх студентів в іншій країні».
Скільки ж всього українців працює зараз за кордоном, точно сказати не може ніхто. У Міністерстві праці і соціальної політики оперують лише офіційними цифрами — в першому півріччі 2010 року на території іноземних держав тимчасово працювали 41 968 громадян України.
Проте українців за кордоном працює значно більше. «За наявними даними, трудових мігрантів, тобто українців, у яких є дозвіл на роботу і які офіційно працюють в інших країнах і проживають там вже понад півроку, у нас від двох до п’яти мільйонів. А нелегалів десь на два мільйони більше. Разом — від двох до семи мільйонів осіб», — говорить Людмила Шангіна. Така відчутна різниця в підрахунках викликана тим, що багато українців виїхали працювати за кордон на особисте запрошення працедавця, а їх окремо ніхто не рахує.
Нескладно обчислити, що кожен з чотирьох мільйонів (в середньому) заробітчан за чотири місяці переслав на батьківщину 2300 доларів. За рік вони відправляють кругленьку суму в 4,5 млрд. Причому, за словами Людмили Шангіної, «це навіть не всі кошти, які надходять до країни. У деяких західних областях, наприклад, намагаються якось визначити дійсні надходження коштів хоч би по вкладенню їх в економіку регіонів і поліпшення побуту. І експертні оцінки фахівців Івано-франківської, Львівської областей говорять про те, що заробітчани присилають на батьківщину гроші, сума яких дорівнює обласним бюджетам».
Сума ця, за різними оцінками, коливається від шести до восьми мільярдів доларів США в рік. І всі ці гроші осідають в країні і надходять у розпорядження українців. Водночас у міжнародному рейтингу найбагатших країн Європи Україна опинилася на передостанньому, 39-м місці. З одного боку, дані швейцарців не можна вважати абсолютно об’єктивними, оскільки європейці оперували тільки офіційними цифрами. А в них не враховуються ні популярні в наший країні зарплати в конвертах, ні понад 50 млрд. грн., що зберігаються удома через недовіру до банків. Проте їхні дані недалекі від дійсності.
«Це справедливі цифри. Минулого року ВВП України склав 900 млрд. грн., це близько 120 млрд. доларів. Якщо розділимо цю суму на 45 млн. жителів, ми і отримаємо якраз 2500 дол. на людину», — порахував Василь Юрчишин. Звичайно, не можна відкидати той факт, що близько 30% економіки в наший країні знаходиться в тіні. Відповідно, ми можемо з легкістю додати до доходів українців ще третину суми. Тоді середньорічний дохід виходить не 2700, а 3500 дол. Що у будь-якому разі менше, ніж у росіян і румунів. «Це означає, що ми знаходимося на дні. Ми відстали навіть від тих країн, початкові умови з якими на початку 90-х у нас були схожі — Балтії, Чехії, Угорщини, Словаччини. Зараз всі вони впоралися з труднощами і нарощують доходи. А ми все ще намагаємося реформувати економіку», — говорить Василь Юрчишин.
Джерело Центр Разумкова
директор соціальних програм Центру Разумкова, шеф-редактор журналу «Національна безпека і оборона»
Із січня по червень 2010 року українські заробітчани переслали на батьківщину 1,15 млрд. доларів. Це на 13% більше, ніж за першу половину 2009 року. Виросла також сума середнього переказу. Перекази в Україну збільшилися лише на 5 доларів, а з України — на 42. В підсумку середній переказ за кордон склав 506 доларів, а з-за кордону — 480. Сума переказів зіставна з черговою позикою МВФ чи кошторисом Києва на цілий рік, — повідомляє газета «Известия».
Найбільше переказів, відповідно до звіту Національного банку, пришли з Росії — 47% усіх коштів. На другому місці США (10%), за ними слідують Італія (7%), Іспанія (5%) і Португалія (3%). Цікаво, що Чехії і Польщі, де зазвичай працюють більшість наших співгромадян, в першій п’ятірці немає. Це недивно — гроші звідти простіше привезти самому — це наші сусіди. До того ж, як розповіла директор соціальних програм Центру Разумкова Людмила Шангіна, «в деяких країнах грошові перекази за допомогою міжнародних платіжних систем — задоволення не з дешевих. І кожен вирішує для себе: ризикувати і перевозити гроші в Україну нелегально або заплатити банку маржу і їхати додому спокійно».
Ще одна причина не завжди легального переказу коштів — соціальна допомога, яку найчастіше отримують родичі заробітчан. «У них є всі підстави побоюватися, що якщо вони отримуватимуть легальні грошові перекази, вони втратять ту допомогу і пільги, якими вони користуються», — пояснила Людмила Шангіна.
Основна причина зростання суми переказів — подорожчання життя в Україні та за її межами. Що стосується зростання розміру переказів з України, то на думку директора економічних програм Центру Разумкова Василя Юрчишина «дедалі більше українців дістають можливість жити і, насамперед, вчитися за кордоном. І батьки намагаються якось підтримати своїх студентів в іншій країні».
Скільки ж всього українців працює зараз за кордоном, точно сказати не може ніхто. У Міністерстві праці і соціальної політики оперують лише офіційними цифрами — в першому півріччі 2010 року на території іноземних держав тимчасово працювали 41 968 громадян України.
Проте українців за кордоном працює значно більше. «За наявними даними, трудових мігрантів, тобто українців, у яких є дозвіл на роботу і які офіційно працюють в інших країнах і проживають там вже понад півроку, у нас від двох до п’яти мільйонів. А нелегалів десь на два мільйони більше. Разом — від двох до семи мільйонів осіб», — говорить Людмила Шангіна. Така відчутна різниця в підрахунках викликана тим, що багато українців виїхали працювати за кордон на особисте запрошення працедавця, а їх окремо ніхто не рахує.
Нескладно обчислити, що кожен з чотирьох мільйонів (в середньому) заробітчан за чотири місяці переслав на батьківщину 2300 доларів. За рік вони відправляють кругленьку суму в 4,5 млрд. Причому, за словами Людмили Шангіної, «це навіть не всі кошти, які надходять до країни. У деяких західних областях, наприклад, намагаються якось визначити дійсні надходження коштів хоч би по вкладенню їх в економіку регіонів і поліпшення побуту. І експертні оцінки фахівців Івано-франківської, Львівської областей говорять про те, що заробітчани присилають на батьківщину гроші, сума яких дорівнює обласним бюджетам».
Сума ця, за різними оцінками, коливається від шести до восьми мільярдів доларів США в рік. І всі ці гроші осідають в країні і надходять у розпорядження українців. Водночас у міжнародному рейтингу найбагатших країн Європи Україна опинилася на передостанньому, 39-м місці. З одного боку, дані швейцарців не можна вважати абсолютно об’єктивними, оскільки європейці оперували тільки офіційними цифрами. А в них не враховуються ні популярні в наший країні зарплати в конвертах, ні понад 50 млрд. грн., що зберігаються удома через недовіру до банків. Проте їхні дані недалекі від дійсності.
«Це справедливі цифри. Минулого року ВВП України склав 900 млрд. грн., це близько 120 млрд. доларів. Якщо розділимо цю суму на 45 млн. жителів, ми і отримаємо якраз 2500 дол. на людину», — порахував Василь Юрчишин. Звичайно, не можна відкидати той факт, що близько 30% економіки в наший країні знаходиться в тіні. Відповідно, ми можемо з легкістю додати до доходів українців ще третину суми. Тоді середньорічний дохід виходить не 2700, а 3500 дол. Що у будь-якому разі менше, ніж у росіян і румунів. «Це означає, що ми знаходимося на дні. Ми відстали навіть від тих країн, початкові умови з якими на початку 90-х у нас були схожі — Балтії, Чехії, Угорщини, Словаччини. Зараз всі вони впоралися з труднощами і нарощують доходи. А ми все ще намагаємося реформувати економіку», — говорить Василь Юрчишин.
Джерело Центр Разумкова
17 лист. 2010 р.
Почему украинцы терпят то, против чего восстают европейцы
16.11.2010 domik.net
Европу снова лихорадит от акций протеста: люди выходят на улицы, протестуя против повышения пенсионного возраста, роста тарифов, требуя социальных льгот. Вряд ли кто-нибудь станет утверждать, что украинцы купаются в социальном благополучии. Однако почему мы молчим?
При помощи экспертов журналисты попытались выяснить, где «точки кипения» украинцев, и что может нас побудить к активной гражданской деятельности.
Эксперты отмечают, что самыми «горячими точками» для украинцев являются деньги, работа и политика.
В Европе впечатляет количество акций протеста, проводимых за год. В Украине такую статистику уместнее вести за все время независимости. Но за это время самыми масштабными были именно политические акции протеста, в то время как европейцы в первую очередь отстаивают социальные и финансовые интересы. И если в нашей стране акции протеста — это скорее индекс недоверия к действующей власти, то в Европе ситуация обратная. Люди выходят на митинги именно потому, что верят — руководство страны готово прислушаться к их мнению.
Работа и зарплата
В ЕВРОПЕ
23 февраля 4 тыс. пилотов крупнейшей немецкой авиакомпании «Люфтганза» отказались работать из-за того, что руководство принимало на работу иностранцев.
8 марта 270 тыс. работников бюджетной сферы в Великобритании не вышли на работу. Причина — планы по сокращению размеров соцпакета и компенсации в случае возможного увольнения.
21 мая отказались выходить на сцену артисты итальянских оперных театров. Министр культуры страны сократил размеры господдержки итальянской оперы.
26 октября работники немецкой железной дороги и шести частных железнодорожных перевозчиков страны начали предупредительную забастовку в связи со спором из-за нового тарифного соглашения.
Во второй половине 2010 года практически во всех европейских странах прошли акции протеста, связанные с желанием политиков повысить пенсионный возраст.
В УКРАИНЕ
В июле 1989 года начались акции протеста шахтеров. Горняки требовали повышения уровня жизни. «Шахтерский бунт» называют одним из толчков к развалу СССР.
Украинцы проявляют недовольство рынком труда в своеобразной манере — уезжают на заработки за рубеж. Сейчас нет точных данных о количестве наших заробитчан, но по приблизительным оценкам, работать на благо Украины отказались 3 млн человек, то есть 6,5% украинцев.
Руководство страны тоже рассматривает возможность повышения пенсионного возраста на 2 года. Однако свое недовольство украинцы никак не выражают.
Почему сейчас молчим?
По данным Института социологии НАНУ, 83% украинцев не принадлежат ни к одной из общественных организаций, ассоциаций и объединений. Наше отчуждение от интересов профессиональной группы обеспечивает спокойствие на улицах.
— С одной стороны, у украинцев присутствуют патерналистские мысли о том, что власть должна о них заботиться и нести социальную ответственность. С другой, люди решают свои вопросы самостоятельно, — объясняет социолог Евгений Копатько.
Политическое эхо
В ЕВРОПЕ
30 сентября прошла мирная акция протеста против строительства вокзала в Штутгарте. Демонстрантов разогнала полиция. Акция социального неповиновения получила политический резонанс — в данный момент появилась информация о возможной отставке с поста канцлера ФРГ Ангелы Меркель.
16 октября акции протеста во Франции в связи с повышением пенсионного возраста получили политическую окраску. Лозунг демонстрантов: «Саркози в отставку и на пенсию!». Пока что акции протеста вынудили подать в отставку советника президента по социальным вопросам Раймонда Суби.
30 октября верхняя палата парламента Италии выразила вотум недоверия правительству Сильвио Берлускони. Сенаторы поддержали премьер-министра, но многотысячная демонстрация римлян поддержала оппозицию.
В УКРАИНЕ
2 октября 1990 года на нынешнем Майдане разбили палатки полторы сотни студентов, объявивших голодовку. Акция завершилась 17 октября, когда Верховная Рада приняла решение о смене правительства Украинской ССР.
Декабрь 2000 — март 2001 гг. — акция «Украина без Кучмы». Катализатором стала смерть журналиста Георгия Гонгадзе.
23 ноября 2004 года началась «оранжевая» революция. Избиратели требовали пересмотра результатов президентских выборов.
К проявлениям недовольства эксперты относят поведение украинцев на местных выборах. Часть людей, которые проголосовали за новые оппозиционные силы, поставили отметку «против всех» или просто не явились на участки, выразили таким образом пассивный протест против власти.
Почему сейчас молчим?
— В последние годы очень велик потенциал недоверия к политикам и политическим организациям. В итоге украинцы боятся, что во время протестов их могут использовать в интересах тех или иных политиков. Но, как показывает опыт, если критическая масса протестных настроений будет накапливаться, то может и «прорвать», — считает директор Киевского института проблем управления им. Горшенина Владимир Фесенко.
Что еще может взорвать общество
РЕЛИГИЯ
Политологи вспоминают, как из-за религиозного конфликта распалась Югославия. Сейчас горячая точка — Франция, которая расплачивается за колониальное прошлое. В акциях протестов в этой стране чаще всего участвуют этнические группы: из-за запрета носить хиджаб мусульманским женщинам, из-за депортации цыган. В других европейских странах, где общество менее разрознено и имеет четкую структуру, волнения на почве религии минимальны.
В нашей стране ситуация относительно благополучная. По данным опросов, около 77% населения является христианами. Спокойный тон задает это большинство.
РЕЛИГИЯ
В европейских странах действует полноценная законодательная база относительно использования языка нацменьшинств. Протесты на этой почве отсутствуют — таков позитив демократии.
В Украине вопрос о «втором государственном» вечно стоит на повестке дня. Сейчас к радикалам можно отнести 18% населения, которые предлагают исключить русский из официального общения. Хотя недовольство присутствует, его постоянно гасит популизм политиков.
СВОБОДА СЛОВА
Европа — признанный рефери в вечной борьбе за свободу слова. Априори считается, что в демократических странах плюрализм мнений соблюден. Поскольку из-за нарушения этих прав там на улицы никто не выходит, можно считать, что конфликт интересов отсутствует.
Более половины граждан Украины считают, что стабильность в стране важнее свободы слова, но четверть населения отмечает угрозу для свободы слова. Пока что политологи считают, что это пассивное недовольство, и отстаивать свои права на улицах люди не будут. По различным прогнозам, для того чтобы общество «дозрело», должно пройти еще 3-4 года настойчивых притеснений.
Под чертой
Итогом акций протеста в Европе не всегда становится воплощение в жизнь всех требований. Но каждое второе проявление недовольства дает результат — отставка чиновников, пересмотр планов по бюджету или даже изменение корпоративных принципов отдельно взятого работодателя. Организованный выход на улицу людей подразумевает цель, идею, именно поэтому эксперты говорят о традициях проведения таких акций в Европе.
В Украине зачастую активная гражданская и политическая позиция воспринимается как экстремизм, а акции называют «беспорядками». Однако выработать культуру протеста в наших силах, просто начинать нужно с себя. Избавиться от мысли о «сильной руке», которая все сделает за нас, понять, чего же мы хотим от государства, власти и работодателя, обоснованно требовать соблюдения прав, стать активнее и больше верить в первую очередь друг другу.
Семинога: реальный рейтинг Партии регионов – это 10-15%
16.11.2010
Падение рейтинга власти является отражением недоверия к ней народа. Об этом корреспонденту From-UA заявил нардеп-бютовец Анатолий Семинога.
«Местные выборы показали, что сегодня политика власти не поддерживается. К сожалению, до сегодняшнего дня не обнародовали явку на избирательной кампании, но, судя по тому, что явка была невысокой (не больше 50%), за ПР проголосовало где-то 10-15%. Это фактически процент, который поддерживает любую власть, если в стране нет катаклизмов. Это говорит о том, что поддержка в обществе ПР сегодня очень низкая», считает он.
«А почему? На мой взгляд, потому что они много говорят о реформах, а ничего не делается. Говорят о реформе ЖКХ, а на самом деле ограничились только поднятием тарифов, а где смена структуры, где улучшение этих услуг? Говорят о пенсионной реформе, а кроме идеи об увеличении пенсионного возраста опять-таки ничего не делается. Говорят о реформе Налогового кодекса, который будет направлен на улучшение инвестиционного, бизнесового климата в Украине, а на самом деле, кроме закручивания гаек, в этом Налоговом кодексе опять-таки ничего нет», - утверждает политик.
Семинога считает, что данная ситуация является закономерной. «Поэтому, на мой взгляд, сегодняшняя ситуация и есть отображение общественных настроений. Люди не верят в перспективу реформ. Реформы делаются для людей, для улучшения экономической, социальной ситуации. Ничего мы этого не видим. Говорят о реформировании избирательного законодательства — опять-таки ничего, кроме усиления админресурса, мы в этом законодательстве не видим. Поэтому есть тот результат, который есть», - отметил он.
С мнением других экспертов вы можете ознакомиться ЗДЕСЬ
Падение рейтинга власти является отражением недоверия к ней народа. Об этом корреспонденту From-UA заявил нардеп-бютовец Анатолий Семинога.
«Местные выборы показали, что сегодня политика власти не поддерживается. К сожалению, до сегодняшнего дня не обнародовали явку на избирательной кампании, но, судя по тому, что явка была невысокой (не больше 50%), за ПР проголосовало где-то 10-15%. Это фактически процент, который поддерживает любую власть, если в стране нет катаклизмов. Это говорит о том, что поддержка в обществе ПР сегодня очень низкая», считает он.
«А почему? На мой взгляд, потому что они много говорят о реформах, а ничего не делается. Говорят о реформе ЖКХ, а на самом деле ограничились только поднятием тарифов, а где смена структуры, где улучшение этих услуг? Говорят о пенсионной реформе, а кроме идеи об увеличении пенсионного возраста опять-таки ничего не делается. Говорят о реформе Налогового кодекса, который будет направлен на улучшение инвестиционного, бизнесового климата в Украине, а на самом деле, кроме закручивания гаек, в этом Налоговом кодексе опять-таки ничего нет», - утверждает политик.
Семинога считает, что данная ситуация является закономерной. «Поэтому, на мой взгляд, сегодняшняя ситуация и есть отображение общественных настроений. Люди не верят в перспективу реформ. Реформы делаются для людей, для улучшения экономической, социальной ситуации. Ничего мы этого не видим. Говорят о реформировании избирательного законодательства — опять-таки ничего, кроме усиления админресурса, мы в этом законодательстве не видим. Поэтому есть тот результат, который есть», - отметил он.
С мнением других экспертов вы можете ознакомиться ЗДЕСЬ
14 лист. 2010 р.
Така Україна - нам не потрібна
10.11.2010, Тарас Возняк, політолог, засновник та головний редактор Незалежного культурологічного часопису Ї, що з 1989 року видається у Львові.
Народ планомірно доводять до того, що така Україна йому не потрібна
"Нация пребывает даже не в апатии – в прострации.
Доминирующая тенденция, которую я почувствовал в Украине, – обессмысливание вообще всего, что только может быть.
Обессмысливание политики, обессмысливание национальной идентичности в ее нынешних двух редакциях, обессмысливание людей, которых называют элитой, обессмысливание государственного проекта.Та же Партия регионов получила колоссальное количество власти. Но ее проблема в том, что она вообще не знает, что с нею теперь делать – кроме, разумеется, наращивания этой невидимой субстанции. Потому что иных смыслов ее руководители не знают в принципе."
Андрій Окара
Осмислюючи траєкторію по якій рухається, чи точніше – падає – держава Україна годі не зауважувати того, що Андрій Окара висловив у своєму останньому блозі. Цитатою з цього блогу й розпочинаю.
Але для мене мотивацією була не проста констатація факту, а спроба передбачити, чим закінчиться це падіння.
Мені можуть заперечити – яке падіння – це ж проста і така потрібна Україні консолідація влади. Після цирку двох бім-бомів В та Ю хоч якесь впорядкування все ж дійсно потрібне. З перспективи можна погодитися.
Але що значить впорядкування? В Україні все, як в Україні – застав Богу молитися, так лоба розіб'ють. Впорядкування по-донецьки виявилося реалізацією формули "Молчать – я вас спрашиваю!" Все звелося до примітивної концентрації всієї можливої і неможливої влади на території в одних руках. Пишу – "на території" – бо державою це утворення вже не назвеш. Країна є тоді, коли якщо не весь, то більша частина народу бере участь у реалізації влади, відчуває свою спільність як у сьогоденні, так і у майбутньому. Натомість "Молчать – я вас спрашиваю!" повністю відчужила вже весь народ від здійснення влади в країні. І місцеві вибори майже завершили цей процес. Народ, не прийшовши на вибори, показав, що він вийшов з колись перспективного та красивого Проекту Україна. Така Україна більшості народу просто виявилася не потрібною – пояснюю тим, хто не знайомий з категорією відчуження. А хто й далі не втямив, то переходжу на домінуючий урядовий сленг – така Україна народу "по барабану". Цього хотіла і цього добилася теперішня правляча еліта.
Тоді як головним завданням всякої провідної верстви, якою вона не була б, є максимальне втягування якнайширших мас народу у проект творення держави у всіх її аспектах – від економічного до гуманітарного, прикладення всіх зусиль, щоб кожен і всі сприймали український проект як свій, запрошення всіх – в тім і політичних опонентів – до побудови спільної перспективи. Натомість маємо захекане розштовхування всіх і вся. Голодне донецьке дитинство дається взнаки. Синдром ненаситності, коли хочеться без кінця тільки їсти, їсти і їсти дається взнаки. Спасибо за это любимой советской родине.
І все б було чудово, якби ця територія мала такі залишкові ресурси, як після розвалу совка. Можна було б паразитувати на тілі народного соціалістичного господарства ще з два десятки років.
Ба більше – я б на багато що погодився, якщо б у Партії регіонів був і проект, як справді дати шанс цій території Україна. А тим більше, якщо б вона спробувала реалізовувати ці проекти. Натомість ми спостерігаємо якесь злидарську ненаситність гребти всю владу під себе. А навіщо – я вас спрашиваю?
Підсумовую: населення території Україна відчужене від здійснення влади. Населення вже майже не пов'язує свого майбутнього з будь-яким на сьогодні прокламованим проектом Україна. В тому числі і зовсім розводіловським проектом ПР "Новая Страна".
Так само тупо нищиться і всяка політична опозиція чи противага чи найменше корегування курсу з боку попутників. Навіть з стану союзників комуністів та сильноукраїнців. На сьогодні ця противага успішно розчавлена. І відповідати за всю територію у всіх її проявах має тільки один центр влади. Назвіть її президент Я чи назвіть її ПР – значеня не має. Іншого центру влади на сьогодні, через пів року після виборів президента, немає. А навіщо – я вас спрашиваю? Та ж тепер у розмовах з ВВ не зіскочиш з теми (а він хоче не "все більше і більше", а "всього"), як це свого часу робив Кучма, – мовляв – "у нас демократія 'ть..., що ж я можу зробити?..."
От і крутять на російському телебаченні принизливі пародії на когось, хто дуже подібний на президента Я. Щоб указати йому його місце у системі координат, яку він сам і будує. А зіскочити з теми нікуди – сам себе припер до стінки.
Підсумовую: опозиції як противаги немає. Партія регіонів і президент Янукович самотні на території Україна. Будь якого партнера для них не існує. Чого і добивались.
І тепер потрібно витягнути і себе і територію (якщо хочеш і далі її окучувати) з болота, як той Мюнхаузен – бо ж до безкінечності позичати у богопротивного для Московського патріархату Міжнародного Валютного Фонду не вдасться – колись ця натоптана ще пані Ю доріжка таки урветься.
А щоб витягти себе з болота потрібен народ чи хоча б ще хтось, як от політичні попутники. А їх катма. Народ все більше прикидається відсутнім. Точніше – мертвим. Тоді як історія з політичними попутниками нагадує технологію втеч рецидивістів з ГУЛАГу болотами Сибіру. Пахани брали у "бега" ще кількох зеків. Ті не тільки тягли пожитки паханів, але на якомусь етапі були й добрим харчем. Це я так – тигипкам і іже з ними.
А ситуація на жаль дійсно об'єктивно кепська. Якщо не буде інноваційних підходів – чогось справді радикального, то всій цій території прийде гаплик. Вона вже перетворюється у чорну діру для цілого світу. Ще не Сомалі, але вже близько до колишньої Албанії, яка, до речі, сьогодні отримала безвізовий режим з ЄС. Натомість територію У огороджують все густішим колючим дротом, щоб зараза у формі шаліючого СНІДу, масової і найдешевшої проституції, бандитизму, корупції і т.д. не ширилася далі. Коли інші країни якось рятуються, то територія У все більше грузне у безнадії та безперспективності...
Але не все так погано. Коли сонце сходить – то це комусь потрібно. Якщо з моєю країною відбувається таке, то напевно таки хтось з того щось матиме. Ну не може така велика територія та ще й з останніми не додерибаненими чорноземами та такою-сякою робочою худібкою комусь не придатися. Для деяких, і не важко здогадатися для яких, сусідів така траєкторія падіння території є, звичайно що найкращою.
Чи усвідомлюють безперспективність такого курсу більшість нових керманичів території? Боюсь, що ні. І в цьому жах. Це у них виходить не навмисно, від злоби. А з "оголодалости". І безнадійної безсердечності до країни України.
Хоча і між них, і тим більше поза територією, як я вже казав, є зацікавлені саме в такій динаміці розвалу українського проекту. Але для того, щоб реалізувати цей розвал, потрібно до безтяму втомити цю ж робочу худібку тією осоружною Україною. Втомити так, щоб будь яка інтервенція, окупація та розшматування території видавалися манною небесною. Ось для цього і потрібна саме така безнадійна чорна діра з назвою Україна.
А після того її боронити вийдуть знову 300 студентів-могилянців, якими ми мо' років через сто насиплемо могилу. А мо' й ні. Бо китайцям це "по барабану буде".
Підсумовую: після остаточного падіння розпочнеться не розпад, а шматування. Щось урвуть одні добрі люде, а щось інші.
І опиратися буде нікому. Бо народ планомірно доводять до того, що така Україна йому ну справді не потрібна. Чи, може, я помиляюся? І саме про таку країну ми мріяли. Чи, може, саме в такій країні, якій от уже 20 рочків мине, у народу за великим рахунком є перспектива? Чи знову будуватимемо комунізм, чи то пак Новую Страну?
Свого часу Совєтський Союз гигнув, хоч була ще і атомна зброя, і армія, і партія, бо був нікому не потрібним. Так само розійшлася і старосвітська Австро-Угорщина – її нікому було боронити, вона нікому виявилася не потрібною. Все більш нікому не потрібною роблять і державу Україну.
Не хочу руйнувати національних міфів, але кілька наших республік ХХ сторіччя впало саме тому, що вони втомили своєю неефективністю, вічними сутичками політичних провідників. Врешті-решт їх просто нікому стало боронити. Кількох тисяч патріотів замало. Київ боронило 300 студентів, а Варшаву, коли до неї підійшли червоні, кілька армій, і врешті польський народ у найширшому сенсі слова. Бо народ був. Печально, але факт. А чи є зараз в Україні народ? Чи просто відчужене від всього населення на території? Запитання, звичайно, провокативне. І тільки максима "Молчать – я вас спрашиваю!" на сьогодні є на це запитання відповіддю.
Джерело: Блог Олександра Білецького
Народ планомірно доводять до того, що така Україна йому не потрібна
"Нация пребывает даже не в апатии – в прострации.
Доминирующая тенденция, которую я почувствовал в Украине, – обессмысливание вообще всего, что только может быть.
Обессмысливание политики, обессмысливание национальной идентичности в ее нынешних двух редакциях, обессмысливание людей, которых называют элитой, обессмысливание государственного проекта.Та же Партия регионов получила колоссальное количество власти. Но ее проблема в том, что она вообще не знает, что с нею теперь делать – кроме, разумеется, наращивания этой невидимой субстанции. Потому что иных смыслов ее руководители не знают в принципе."
Андрій Окара
Осмислюючи траєкторію по якій рухається, чи точніше – падає – держава Україна годі не зауважувати того, що Андрій Окара висловив у своєму останньому блозі. Цитатою з цього блогу й розпочинаю.
Але для мене мотивацією була не проста констатація факту, а спроба передбачити, чим закінчиться це падіння.
Мені можуть заперечити – яке падіння – це ж проста і така потрібна Україні консолідація влади. Після цирку двох бім-бомів В та Ю хоч якесь впорядкування все ж дійсно потрібне. З перспективи можна погодитися.
Але що значить впорядкування? В Україні все, як в Україні – застав Богу молитися, так лоба розіб'ють. Впорядкування по-донецьки виявилося реалізацією формули "Молчать – я вас спрашиваю!" Все звелося до примітивної концентрації всієї можливої і неможливої влади на території в одних руках. Пишу – "на території" – бо державою це утворення вже не назвеш. Країна є тоді, коли якщо не весь, то більша частина народу бере участь у реалізації влади, відчуває свою спільність як у сьогоденні, так і у майбутньому. Натомість "Молчать – я вас спрашиваю!" повністю відчужила вже весь народ від здійснення влади в країні. І місцеві вибори майже завершили цей процес. Народ, не прийшовши на вибори, показав, що він вийшов з колись перспективного та красивого Проекту Україна. Така Україна більшості народу просто виявилася не потрібною – пояснюю тим, хто не знайомий з категорією відчуження. А хто й далі не втямив, то переходжу на домінуючий урядовий сленг – така Україна народу "по барабану". Цього хотіла і цього добилася теперішня правляча еліта.
Тоді як головним завданням всякої провідної верстви, якою вона не була б, є максимальне втягування якнайширших мас народу у проект творення держави у всіх її аспектах – від економічного до гуманітарного, прикладення всіх зусиль, щоб кожен і всі сприймали український проект як свій, запрошення всіх – в тім і політичних опонентів – до побудови спільної перспективи. Натомість маємо захекане розштовхування всіх і вся. Голодне донецьке дитинство дається взнаки. Синдром ненаситності, коли хочеться без кінця тільки їсти, їсти і їсти дається взнаки. Спасибо за это любимой советской родине.
І все б було чудово, якби ця територія мала такі залишкові ресурси, як після розвалу совка. Можна було б паразитувати на тілі народного соціалістичного господарства ще з два десятки років.
Ба більше – я б на багато що погодився, якщо б у Партії регіонів був і проект, як справді дати шанс цій території Україна. А тим більше, якщо б вона спробувала реалізовувати ці проекти. Натомість ми спостерігаємо якесь злидарську ненаситність гребти всю владу під себе. А навіщо – я вас спрашиваю?
Підсумовую: населення території Україна відчужене від здійснення влади. Населення вже майже не пов'язує свого майбутнього з будь-яким на сьогодні прокламованим проектом Україна. В тому числі і зовсім розводіловським проектом ПР "Новая Страна".
Так само тупо нищиться і всяка політична опозиція чи противага чи найменше корегування курсу з боку попутників. Навіть з стану союзників комуністів та сильноукраїнців. На сьогодні ця противага успішно розчавлена. І відповідати за всю територію у всіх її проявах має тільки один центр влади. Назвіть її президент Я чи назвіть її ПР – значеня не має. Іншого центру влади на сьогодні, через пів року після виборів президента, немає. А навіщо – я вас спрашиваю? Та ж тепер у розмовах з ВВ не зіскочиш з теми (а він хоче не "все більше і більше", а "всього"), як це свого часу робив Кучма, – мовляв – "у нас демократія 'ть..., що ж я можу зробити?..."
От і крутять на російському телебаченні принизливі пародії на когось, хто дуже подібний на президента Я. Щоб указати йому його місце у системі координат, яку він сам і будує. А зіскочити з теми нікуди – сам себе припер до стінки.
Підсумовую: опозиції як противаги немає. Партія регіонів і президент Янукович самотні на території Україна. Будь якого партнера для них не існує. Чого і добивались.
І тепер потрібно витягнути і себе і територію (якщо хочеш і далі її окучувати) з болота, як той Мюнхаузен – бо ж до безкінечності позичати у богопротивного для Московського патріархату Міжнародного Валютного Фонду не вдасться – колись ця натоптана ще пані Ю доріжка таки урветься.
А щоб витягти себе з болота потрібен народ чи хоча б ще хтось, як от політичні попутники. А їх катма. Народ все більше прикидається відсутнім. Точніше – мертвим. Тоді як історія з політичними попутниками нагадує технологію втеч рецидивістів з ГУЛАГу болотами Сибіру. Пахани брали у "бега" ще кількох зеків. Ті не тільки тягли пожитки паханів, але на якомусь етапі були й добрим харчем. Це я так – тигипкам і іже з ними.
А ситуація на жаль дійсно об'єктивно кепська. Якщо не буде інноваційних підходів – чогось справді радикального, то всій цій території прийде гаплик. Вона вже перетворюється у чорну діру для цілого світу. Ще не Сомалі, але вже близько до колишньої Албанії, яка, до речі, сьогодні отримала безвізовий режим з ЄС. Натомість територію У огороджують все густішим колючим дротом, щоб зараза у формі шаліючого СНІДу, масової і найдешевшої проституції, бандитизму, корупції і т.д. не ширилася далі. Коли інші країни якось рятуються, то територія У все більше грузне у безнадії та безперспективності...
Але не все так погано. Коли сонце сходить – то це комусь потрібно. Якщо з моєю країною відбувається таке, то напевно таки хтось з того щось матиме. Ну не може така велика територія та ще й з останніми не додерибаненими чорноземами та такою-сякою робочою худібкою комусь не придатися. Для деяких, і не важко здогадатися для яких, сусідів така траєкторія падіння території є, звичайно що найкращою.
Чи усвідомлюють безперспективність такого курсу більшість нових керманичів території? Боюсь, що ні. І в цьому жах. Це у них виходить не навмисно, від злоби. А з "оголодалости". І безнадійної безсердечності до країни України.
Хоча і між них, і тим більше поза територією, як я вже казав, є зацікавлені саме в такій динаміці розвалу українського проекту. Але для того, щоб реалізувати цей розвал, потрібно до безтяму втомити цю ж робочу худібку тією осоружною Україною. Втомити так, щоб будь яка інтервенція, окупація та розшматування території видавалися манною небесною. Ось для цього і потрібна саме така безнадійна чорна діра з назвою Україна.
А після того її боронити вийдуть знову 300 студентів-могилянців, якими ми мо' років через сто насиплемо могилу. А мо' й ні. Бо китайцям це "по барабану буде".
Підсумовую: після остаточного падіння розпочнеться не розпад, а шматування. Щось урвуть одні добрі люде, а щось інші.
І опиратися буде нікому. Бо народ планомірно доводять до того, що така Україна йому ну справді не потрібна. Чи, може, я помиляюся? І саме про таку країну ми мріяли. Чи, може, саме в такій країні, якій от уже 20 рочків мине, у народу за великим рахунком є перспектива? Чи знову будуватимемо комунізм, чи то пак Новую Страну?
Свого часу Совєтський Союз гигнув, хоч була ще і атомна зброя, і армія, і партія, бо був нікому не потрібним. Так само розійшлася і старосвітська Австро-Угорщина – її нікому було боронити, вона нікому виявилася не потрібною. Все більш нікому не потрібною роблять і державу Україну.
Не хочу руйнувати національних міфів, але кілька наших республік ХХ сторіччя впало саме тому, що вони втомили своєю неефективністю, вічними сутичками політичних провідників. Врешті-решт їх просто нікому стало боронити. Кількох тисяч патріотів замало. Київ боронило 300 студентів, а Варшаву, коли до неї підійшли червоні, кілька армій, і врешті польський народ у найширшому сенсі слова. Бо народ був. Печально, але факт. А чи є зараз в Україні народ? Чи просто відчужене від всього населення на території? Запитання, звичайно, провокативне. І тільки максима "Молчать – я вас спрашиваю!" на сьогодні є на це запитання відповіддю.
Джерело: Блог Олександра Білецького
Русскоязычные бандеровцы
Украина, 24 августа, 11:29
В Украине появилась новая категория людей - русскоязычные бандеровцы, которые в быту пользуются русским языком, но мыслят как западноукраинцы
В Украине появилась новая категория людей - русскоязычные бандеровцы, которые в быту пользуются русским языком, но мыслят как западноукраинцы
Об этом заявил политолог и писатель Владимир Цибулько, передает ТСН.
Отвечая на вопрос, являются ли эти люди сторонниками взглядов Степана Бандеры, политолог ответил, что они понимают и могут объяснить, почему Бандера действовал так.«Когда постсовок говорит, чтобы установить порядок и справедливость не хватает Сталина, то человек украинской идентификации может сказать, что не хватает Бандеры», - добавил политилог.
Причиной появления русскоязычных бандеровцев Цибулько считает антиимперский настрой и советскую несправедливость к украинцам и их земле.
«Русские, которые приезжали сюда, способны чувствовать образ мышления украинцев. Понимая несправедливость системы относительно целой нации, они стали сначала сочувствовать. Потом эти люди видели в Украине гаранта либерального и демократического общества, что делало новых патриотов», - уточнил он.
Цибулько также отметил, что «регионалы» сейчас играют в постсоветскую идентичность, но она не производит никаких идей.
«Эта идентичность тупо паразитирует на российском имперском культурном продукте, но он призван обслуживать российское, а не украинское государство. Это мировоззрение и способ ведения политики обречены на поражение», - констатировал он.
Появление категории русскоязычных украинских националистов политолог назвал «очень позитивным явлением».
Джерело
Відео
Спільний російсько-український посібник означає: Україна — це Росія
"Дзеркало тижня" № 41 (821) 6 — 12 листопада 2010
Ігор ГИРИЧ (кандидат історичних наук (Інститут археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України)
Переяславська рада 1654 року. Це лише одна з історичних подій, що має абсолютно різні оцінки і тлумачення. Будемо шукати компроміс, чи приймемо безальтернативну точку зору Кремля?
Ідея спільних підручників виникла свого часу в країнах західної демократії, в період становлення спільного європейського ринку та Євросоюзу. Для гармонізації міждержавних відносин потрібне було узгодження позицій у сфері історичної пам’яті. Локомотиви об’єднання Європи – Німеччина і Франція намагалися згладити гострі кути своє історії і шукати спільні підходи у викладанні цього предмета. Чи вдалося їм це? Частково — так. І лише тому, що обидві сторони відмовилися в суперечках про минуле від аргументу сили. Тривалий конфлікт навколо спірних місцевостей Ельзасу і Лотарингії був вирішений обопільною миролюбною позицією обох держав.
2006 року 60-тисячним накладом вийшов перший підручник для німецьких та французьких учнів, який охоплює післявоєнний період (з 1945 р. і до наших днів). Другий (від Віденського конгресу 1815 р. і до завершення Другої світової війни) побачив світ 2008 року. Готується останній, третій том спільної праці. Проте підручники популярні виключно у прикордонних областях. З німецької сторони, наприклад, фінансує проект як федеральний уряд, так і уряди всіх 16 земель. А вже якихось обов’язкових для вчителів інструкцій – з Берліна чи Парижа – годі й чекати. Все ж таки Європа…
На мою думку, підручник для двох одночасно країн і політичних націй неможливий і непотрібний. Не може існувати єдиного погляду на одну подію, немає об’єктивної істини, прийнятної для всіх. Не можуть французи, висвітлюючи франко-прусську війну (1870—1871), радіти перемогам німців під Седаном. Австрійці із сумом згадуватимуть поразку від Пруссії під Садовою, що не дозволила їм об’єднати навколо Відня німецькі клаптикові держави.
У добу глобалізації і заковтування національних пам’ятей «неісторичних» націй сильнішими відхід від національного дискурсу важко назвати прогресивним явищем. В основі нинішніх розмов про спільний російсько-український посібник для вчителів лежить не пошук компромісної моделі спільного ставлення до історії, а нав’язування Кремлем свого погляду на нашу історію. При такому підході говорити про паритетність, взаємоповагу, цивілізовані європейські цінності не доводиться. Йдеться про цілковиту капітуляцію українців, добровільну відмову від власної історичної пам’яті для повного опанування українського історичного простору версією колоніальної, спотвореної імперським баченням російської колективної пам’яті.
Пошук компромісу між українською і російською історією можливий. Але для цього необхідна добра воля, передусім із російського боку. Чому з російського? Тому що українська сторона таку волю демонструє висвітленням минулого Росії. Покажемо це на кількох конкретних прикладах дражливих моментів історії.
1. Українська сторона не заперечує впливу князівського часу на формування російської державності. Не стверджує, що спадщина Київської Русі належить виключно українцям.
2. Українці не нав’язують росіянам свого скептичного погляду на агресивну політику Московії-Росії щодо сусідів, із розумінням сприймають позитивне ставлення російської історіографії і підручників до імперського зростання її територій.
3. Українська історіографія і підручники з всесвітньої історії не називають Петра І «зрадником» російського народу за його бажання уніфікувати імперію та придушити всі опозиційні й національні рухи, які мали і суто російське звучання, якщо згадати репресії проти старообрядців та донських козаків.
4. Українські історики з розумінням ставляться до культурних досягнень Російської імперії, цінують цивілізаційні здобутки російської літератури, мистецтва, науки й на українській території. Хоча ці здобутки досягнуто великою мірою коштом денаціоналізації України, з використанням українського культурного потенціалу для побудови імперської російської культури. А такі українські генії, як М.Гоголь, частково Ф.Достоєвський, А.Чехов, Д.Левицький, І.Рєпін (перелік дуже й дуже довгий), працювали для піднесення у світі не своєї, а сусідньої культури.
5. Українські підручники не втручаються в суперечку росіян — прихильників «білої» і «червоної» Росії. Об’єктивно ставляться до плюсів та мінусів тоталітарного більшовицького режиму в Росії. Якщо росіяни вважають В.Леніна видатною постаттю російської історії, українська сторона не має нічого проти. Хоча, з іншого боку, і ми маємо право на власний погляд на діяльність більшовицької диктатури в Україні, її українофобську практику стосовно питомої української культури в 1917—1921 роках та, власне, й по 1991 рік.
Що ж ми маємо натомість з російського боку?
1. Якщо ми кажемо про пов’язаність доби Київської Русі — України-Русі з українським історичним процесом, нас звинувачують у «привласненні» давньої історії, продовжуючи мусувати заяложений міф «про колиску трьох братніх народів», в основі якого — стара великодержавна легенда про існування єдиного «русского» народу, який розпався на три гілки внаслідок того, що українці і білоруси потрапили під полонізаційні впливи. Хоча, як давно вже доведено, на мовному грунті лексичні відмінності існували між росіянами та українцями вже в ХІ—ХІІІ століттях.
2. Українська сторона мусить визнати російський міф про відвічне прагнення українців протягом усієї історії злитися з росіянами у спільній державі. Незмінною залишається Карамзінсько-Устряловська концепція про добровільне «возз’єднання» українців і росіян за Переяславським договором 1654 року. Антинауковість переяславської легенди доведена вже понад сто років тому працями М.Грушевського, В.Липинського, О.Оглоблина, А.Яковлева, російських істориків В.Сергєєвича, барона Б.Нольде та інших. Було це не добровільне приєднання, а лише тимчасовий мілітарний союз, який із часом перетворив Україну на частину імперії. Проте російській стороні йдеться не про об’єктивність, а «єдинообразіє», як влучно й дотепно сказав про асиміляторські потуги царського режиму київський генерал-губернатор, українофіл М.Драгомиров.
3. Мазепа для росіян і далі «злий геній». І ми повинні саме так ставитися до цієї людини. А Полтавська битва 1709 року — це не трагедія України, а радісна урочиста подія, бо росіяни за наш рахунок розбудували після цього імперію. Українці мають з приводу цього радіти, тобто ставати на бік свого завойовника, а не власної національної сили, що протиприродно. Французи радіють із приводу поразки Наполеона під Ватерлоо?
4. Росіяни хотіли б, щоб ми Українську революцію 1917 — 1921 років оцінювали так, як і в часи тоталітарного режиму, — як боротьбу «українських буржуазних націоналістів». А на війну «червоної» і «білої» Росії проти УНР та Української Держави дивилися очима російської сторони й також вважали позитивом окупацію України червоною Москвою. Для росіян це й сьогодні —«допомога братньому українському народу заради звільнення від націоналістів», така ж «допомога», як і розв’язання війни СРСР проти Афганістану в 1979 році. Окупацію «червоною» Росією України в 1920 році росіяни досі вважають громадянською війною, хоч воювали ж дві держави. УНР програла комуністичній Росії, і Україні був нав’язаний тоталітарний режим. А від ставлення до подій 1917 — 1921 років як до міждержавної чи громадянської війни залежить і оцінка національно-визвольного руху 1930—1950 років, ОУН і УПА. Для росіян і повстанський рух 20-х років минулого століття, і підпільна боротьба на Західній Україні, і дії українських повстанців у часи і після Другої світової війни — звичайнісінький бандитизм (до речі, підтримувала упівців більшість місцевого населення).
5. Голодомор 1932—1933 рр. Кремль не визнає наслідком державної політики більшовицької Росії проти українського села та національної інтелігенції.
І що, Україна повинна відмовитися від свого історичного процесу й погодитися з тезами ідеологів неоімперського єднання, що Україна — це та ж сама Росія? І вона — не національна територія, а лише географічний регіон? На чому, власне, й наполягає російська сторона, яка саме в цих кількох наведених тезах-прикладах чомусь вбачає росієфобію і про цю буцімто фобійність українських підручників в останнє десятиліття друкує тонни газетно-журнальної продукції, ведучи холодну інформаційну війну проти України.
Росія не визнає нічого в українській історії, що руйнує міф про тисячолітні «братні відносини» двох народів. А що лежить в основі такого її бачення, яке нинішній директор Інституту національної пам’яті В.Солдатенко інтерпретував у доволі оригінальний, традиційно мазохістсько-малоросійський спосіб: «Героєм України не може бути людина, яка воювала проти Росії і Радянського Союзу»? В основі такого бачення лежить той простий факт, що Росія, попри всі свої запевнення й численні договори про мир і дружбу, не визнає Україну як національне утворення і національну державу. Вона продовжує великодержавно дивитися на неї як на свою частину, сферу своїх національних інтересів і культурно-цивілізаційних впливів, чим принижує і ображає національні почуття українців.
Як можна з таким контрагентом вести розмову про якийсь спільний посібник?
Мають рацію ті вчителі й науковці, котрі вважають: спільна історія — ніщо інше як твердження, що Україна — це Росія. Частина нового СРСР. Чим це, у такому разі, відрізняється від ідеології царського режиму? Його глашатаї, оборонці «русского единства» одностайно волали, що Україна — це «польська інтрига», що вона робиться за німецькі гроші, що українська мова — штучна мова М.Грушевського і тому подібні нісенітниці. Для росіян Україна – частина «русского мира», про що недвозначно заявив московський патріарх Кирил, який не визнає української церкви, а отже — і самих українців як нації. Для Росії досі живі й актуальні старі фантоми ксенофобної великодержавної пропаганди про українців — «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців». Доки ця шовіністична відрижка, цей націоналістичний чад суспільної пропаганди не будуть подолані на офіційному і побутовому рівнях, домовлятися про щось спільне у сфері духовності та культури – справа не просто марна, а й небезпечна. У країні, в якій історія не виховала в людей достатньої національної гордості за належність до української спільноти, де процес формування нації ще не завершений, де існує, за словами М.Рябчука, національна амбівалентність, а на чолі держави стоїть креольська еліта, відмова від національної схеми історії — це повернення до часів російського панування у всіх сферах.
Нинішнє керівництво України вдає, що не розуміє, яким чином під його правління закладається ідеологічна бомба. Бо якщо росіяни і українці — один «русский» (читай — російський) народ, то ні президент Янукович, ні його уряд не мають підстав цим народом керувати, а справжнім легітимним керівництвом України мусить бути визнаний провід російської держави. Є, правда, й інше пояснення: теперішня українська еліта — компрадорська, колаборантська влада, яка свідомо визнає свою підрядну функцію.
Далекий від думки розглядати всіх російських істориків, педагогів, політиків як неоімперців. Насправді щирих прихильників української окремішності в духовній сфері є досить багато. Але не вони, на жаль, визначають російську політику в царині ідеології…
Цікаво знати, хто з українського боку визначатиме національний компроміс щодо контроверсійних проблем українського минулого? Хто виконуватиме капітулянтську політику чергової здачі національних інтересів? Мабуть, таких істориків знайдеться чимало, і виконають вони свою каїнову роботу не за страх, а за совість. Великий досвід такої роботи нагромаджений у сумні тоталітарні часи комуністичного режиму. Але ж часи ніби змінилися. Та й авторитетні історики з академічних інститутів НАНУ вже дали однозначну відповідь на вище перелічені проблеми в руслі названих у цій статті трактувань. Отже, виходить, що українські урядовці, за давньою радянською звичкою, вирішуватимуть історичні проблеми без урахування фахової думки істориків (не беремо до уваги тих істориків, котрі наважаться підмахнути вияв чергової «малоросійської самоотверженності»), спираючись лише на міркування кон’юнктурної політичної доцільності, як її вони розуміють.
Але результат цього капітулянтства буде такий самий, як і в недавні часи «щасливого минулого». Як казав у переддень Української революції Михайло Грушевський: «Ukraina fara da se» — «Україна своє осягне».
Джерело
Джерело
13 лист. 2010 р.
Україна винна близько 800 мільярдів гривень
20:55 19.10.2010 © «Народний Оглядач»
Президент Асоціації українських банків 57-річний Олександр Сугоняко каже, що курс гривні неможливо прогнозувати навіть на місяць.
Чому відбувається таке стрімке подорожчання, особливо продуктів?
— Бо грошова маса зростає швидше, ніж обсяги товарів. Влада позичає гроші й спрямовує їх на бюджетну та соціальну сфери. За останні місяці банки купили в уряду цінних паперів на 30 мільярдів гривень. Тобто, стільки коштів пішли на споживання, а не на виробництво товарів. Таким чином бюджет виступає конкурентом економіки. Банкам виходить менш ризиковано кредитувати уряд, а не підприємства.
Ціни також можуть рости і через спекуляції. Ринки в нас монополізовані, малий і середній бізнес пригнічені. Ціни встановлюють монопольні структури, які через "бідних" парламентарів контролюють Антимонопольний комітет.
Отримані від Міжнародного валютного фонду кредити також ідуть на бюджетні виплати?
— Так. Було чітко заявлено, що частка коштів із траншу МВФ підуть на покриття дефіциту бюджету.
Захід хоче прив’язати Україну до себе через борги?
— Боржник завжди стає рабом кредитора. Україна сьогодні винна близько 800 мільярдів гривень. Це наш річний валовий внутрішній продукт, або ж три бюджети. Україна у кредитному ярмі. Наша "еліта" програла протягом останніх 20 років інтелектуальну війну. Я не хотів би говорити, хто за цим стоїть і що вони там планують. Головне — українці допустили, що нас підсадили на кредитну голку.
Якби не позики МВФ, то курс гривні був би вже за десять до долара?
— Частина позики від МВФ і 2 мільярди доларів кредиту від Росії пішли на поточні бюджетні витрати. Якби їх не було, єдиним виходом для уряду став би друк грошей. Зрозуміло, це підвищило б інфляцію. Таким чином знецінилася б гривня й, відповідно, впав би її курс.
Які ваші прогнози щодо нього?
— Прогнозувати курс гривні навіть на середньострокову перспективу практично неможливо. Надходження у країну валюти залежить від цін на експорт металу, хімії. У разі падіння на них попиту падатиме й гривня. Це може статися будь-коли. Другий ризик — внутрішньополітичний, ті ж вибори. Третій — інфляція. Економіка погано працює, не виробляє достатньо товарів, тому вони дорожчають за таких бюджетної й монетарної політики.
Але ж влада хвалиться, що економіка поновила зростання.
— Кажуть, що машинобудування зросло на 20 відсотків. Але ж воно впало раніше на 200 відсотків! Можна хвалитися, але повернення до докризового стану займе два-три роки. Та навіть і це ні про що не свідчитиме. Поки не будемо ходити в українському одязі, взутті, їстимемо ковбасу з хімією, доки нас лікуватимуть й учитимуть, як сьогодні — ні про який економічний розвиток не може бути й мови.
Проект Податкового кодексу стимулюватиме це?
— Податковий кодекс може бути або інструментом економічного розвитку, або ж економічного знищення. Бо якщо податківець є головнішим за того, хто вирощує хліб, виробляє одяг чи ковбасу — у такій країні не буде ні м’яса, ні одягу. Буде лише податківець, який усіх душитиме. У проекті Податкового кодексу саме цих повноважень йому понадавали. Він може арештувати рахунки, зупинити операції по них — і при цьому на ньому жодної відповідальності. Байдуже, що підприємець через це не зможе вчасно проплатити контрагенту і "влетить" у штрафні санкції.
Але ж проект ніби передбачає пільги для певних галузей.
— Легка промисловість зараз працює у збиток, ніякого податку на прибуток вони і так не платять. І сталося це тому, що завозили за сірими схемами чи контрабандою турецькі та китайські товари. А їхні виробники в кращому стані, ніж наші, бо не платили таких шалених накруток на заробітну плату. Ці пільги є лише видимістю. Не видно наміру створити справді конкурентне середовище, розвивати бізнес, розукрупнити монополії й збити цим ціни. Біля влади нині крупний бізнес, який не зацікавлений у конкуренції з боку малого й середнього. Цей Податковий кодекс дозволяє взяти під повний контроль усе, що рухається, й тягти з нього все.
Чи варто оподаткувати дохід від депозиту?
— Замість того, щоб залучити кошти людей у банківську систему, влада навпаки відштовхує їх. На руках зараз 50 мільярдів доларів і 160 мільярдів гривень. Але якщо, скажімо, інфляція 12 відсотків, а відсотки по депозитах 15, а я ще маю сплатити податки з них, то який сенс мені нести гроші в банк? До того ж зникає таємниця вкладу, податкова інспекція отримає досьє на всіх вкладників, а це вже небезпечно. Можна легко припустити, що всю цю інформацію згодом продаватимуть на базарах на компакт-дисках. І якогось дня до вас прийдуть і скажуть: у тебе стільки-то грошей лежить — ділися, якщо не хочеш неприємностей.
Водночас уже підготовлено законопроект про дозвіл відкривати валютні рахунки за кордоном. Можливо, дехто разом із ухваленням Податкового кодексу планує вивезти туди свої кошти, щоб не потрапити в поле зору податкової? Але наслідки — зменшення ресурсу банківської системи.
Пік кризи для банківської системи вже минув?
— Цього року ознаки її життя більш виражені, ніж 2009-го. Стабільно зростають активи банків та зобов’язання, обсяги цінних паперів, кредитування юридичних осіб. З’явилася хоча й слабка, але тенденція до збільшення видачі довгострокових кредитів. Люди знову почали класти в банки депозити. Тобто, банківська система зараз у стабільно тяжкому стані, але є незначне покращання.
Чи можна очікувати поновлення споживчого та житлового кредитування?
— Категорично не можна повертатися до такої кредитної вакханалії, яка була до кризи. Особливо до валютного кредитування: через обвал гривні борги позичальників зросли на 180 мільярдів. Це колосальний удар по економіці і народу. Для поновлення кредитування повинні бути певні умови: адекватні відсоткові ставки, інфляція в розумних межах, відновлення довіри до банківської системи, збільшення її капіталу. Потрібне і підвищення доходів людей, створення нових робочих місць. Скажімо, для отримання кредиту на житло зарплата повинна бути не менше 8 тисяч гривень на місяць. У нас якщо 10 відсотків людей таку мають — то добре.
Президент Асоціації українських банків 57-річний Олександр Сугоняко каже, що курс гривні неможливо прогнозувати навіть на місяць.
Чому відбувається таке стрімке подорожчання, особливо продуктів?
— Бо грошова маса зростає швидше, ніж обсяги товарів. Влада позичає гроші й спрямовує їх на бюджетну та соціальну сфери. За останні місяці банки купили в уряду цінних паперів на 30 мільярдів гривень. Тобто, стільки коштів пішли на споживання, а не на виробництво товарів. Таким чином бюджет виступає конкурентом економіки. Банкам виходить менш ризиковано кредитувати уряд, а не підприємства.
Ціни також можуть рости і через спекуляції. Ринки в нас монополізовані, малий і середній бізнес пригнічені. Ціни встановлюють монопольні структури, які через "бідних" парламентарів контролюють Антимонопольний комітет.
Отримані від Міжнародного валютного фонду кредити також ідуть на бюджетні виплати?
— Так. Було чітко заявлено, що частка коштів із траншу МВФ підуть на покриття дефіциту бюджету.
Захід хоче прив’язати Україну до себе через борги?
— Боржник завжди стає рабом кредитора. Україна сьогодні винна близько 800 мільярдів гривень. Це наш річний валовий внутрішній продукт, або ж три бюджети. Україна у кредитному ярмі. Наша "еліта" програла протягом останніх 20 років інтелектуальну війну. Я не хотів би говорити, хто за цим стоїть і що вони там планують. Головне — українці допустили, що нас підсадили на кредитну голку.
Якби не позики МВФ, то курс гривні був би вже за десять до долара?
— Частина позики від МВФ і 2 мільярди доларів кредиту від Росії пішли на поточні бюджетні витрати. Якби їх не було, єдиним виходом для уряду став би друк грошей. Зрозуміло, це підвищило б інфляцію. Таким чином знецінилася б гривня й, відповідно, впав би її курс.
Які ваші прогнози щодо нього?
— Прогнозувати курс гривні навіть на середньострокову перспективу практично неможливо. Надходження у країну валюти залежить від цін на експорт металу, хімії. У разі падіння на них попиту падатиме й гривня. Це може статися будь-коли. Другий ризик — внутрішньополітичний, ті ж вибори. Третій — інфляція. Економіка погано працює, не виробляє достатньо товарів, тому вони дорожчають за таких бюджетної й монетарної політики.
Але ж влада хвалиться, що економіка поновила зростання.
— Кажуть, що машинобудування зросло на 20 відсотків. Але ж воно впало раніше на 200 відсотків! Можна хвалитися, але повернення до докризового стану займе два-три роки. Та навіть і це ні про що не свідчитиме. Поки не будемо ходити в українському одязі, взутті, їстимемо ковбасу з хімією, доки нас лікуватимуть й учитимуть, як сьогодні — ні про який економічний розвиток не може бути й мови.
Проект Податкового кодексу стимулюватиме це?
— Податковий кодекс може бути або інструментом економічного розвитку, або ж економічного знищення. Бо якщо податківець є головнішим за того, хто вирощує хліб, виробляє одяг чи ковбасу — у такій країні не буде ні м’яса, ні одягу. Буде лише податківець, який усіх душитиме. У проекті Податкового кодексу саме цих повноважень йому понадавали. Він може арештувати рахунки, зупинити операції по них — і при цьому на ньому жодної відповідальності. Байдуже, що підприємець через це не зможе вчасно проплатити контрагенту і "влетить" у штрафні санкції.
Але ж проект ніби передбачає пільги для певних галузей.
— Легка промисловість зараз працює у збиток, ніякого податку на прибуток вони і так не платять. І сталося це тому, що завозили за сірими схемами чи контрабандою турецькі та китайські товари. А їхні виробники в кращому стані, ніж наші, бо не платили таких шалених накруток на заробітну плату. Ці пільги є лише видимістю. Не видно наміру створити справді конкурентне середовище, розвивати бізнес, розукрупнити монополії й збити цим ціни. Біля влади нині крупний бізнес, який не зацікавлений у конкуренції з боку малого й середнього. Цей Податковий кодекс дозволяє взяти під повний контроль усе, що рухається, й тягти з нього все.
Чи варто оподаткувати дохід від депозиту?
— Замість того, щоб залучити кошти людей у банківську систему, влада навпаки відштовхує їх. На руках зараз 50 мільярдів доларів і 160 мільярдів гривень. Але якщо, скажімо, інфляція 12 відсотків, а відсотки по депозитах 15, а я ще маю сплатити податки з них, то який сенс мені нести гроші в банк? До того ж зникає таємниця вкладу, податкова інспекція отримає досьє на всіх вкладників, а це вже небезпечно. Можна легко припустити, що всю цю інформацію згодом продаватимуть на базарах на компакт-дисках. І якогось дня до вас прийдуть і скажуть: у тебе стільки-то грошей лежить — ділися, якщо не хочеш неприємностей.
Водночас уже підготовлено законопроект про дозвіл відкривати валютні рахунки за кордоном. Можливо, дехто разом із ухваленням Податкового кодексу планує вивезти туди свої кошти, щоб не потрапити в поле зору податкової? Але наслідки — зменшення ресурсу банківської системи.
Пік кризи для банківської системи вже минув?
— Цього року ознаки її життя більш виражені, ніж 2009-го. Стабільно зростають активи банків та зобов’язання, обсяги цінних паперів, кредитування юридичних осіб. З’явилася хоча й слабка, але тенденція до збільшення видачі довгострокових кредитів. Люди знову почали класти в банки депозити. Тобто, банківська система зараз у стабільно тяжкому стані, але є незначне покращання.
Чи можна очікувати поновлення споживчого та житлового кредитування?
— Категорично не можна повертатися до такої кредитної вакханалії, яка була до кризи. Особливо до валютного кредитування: через обвал гривні борги позичальників зросли на 180 мільярдів. Це колосальний удар по економіці і народу. Для поновлення кредитування повинні бути певні умови: адекватні відсоткові ставки, інфляція в розумних межах, відновлення довіри до банківської системи, збільшення її капіталу. Потрібне і підвищення доходів людей, створення нових робочих місць. Скажімо, для отримання кредиту на житло зарплата повинна бути не менше 8 тисяч гривень на місяць. У нас якщо 10 відсотків людей таку мають — то добре.
11 лист. 2010 р.
Україна має борг на 238 мільярдів гривень
19.07.2010 13:50 Українська правда
Станом на 1 червня державний борг України становив 238,3 млрд. гривень, у тому числі внутрішній - 110,2 млрд. гривень, зовнішній - 128,1 млрд. гривень.
Про це заявив голова Державного казначейства Сергій Харченко, повідомляє агентство "Інтерфакс-Україна".
За його словами, на погашення держборгу із загального фонду держбюджету за перше півріччя направлено 11,969 млрд. гривень: за внутрішнім - 10,54 млрд. гривень, за зовнішнім - 1,429 млрд. гривень.
Витрати на обслуговування держборгу загального фонду за січень-червень склали 6,731 млрд. гривень: за внутрішнім - 4,902 млрд. гривень, за зовнішнім - 1,829 млрд. гривень.
"У порівнянні з першим півріччям 2009 року витрати з погашення держборгу збільшилися на суму 8 млрд. 658,3 млрд. гривень", - підкреслив глава Держказначейства.
***
Жизнь в долг: в семье и в государстве
Бюджет страны — это тот же бюджет семьи, только членов этой семьи — 46 миллионов. (Виктор Пинзеник, в интервью "Зеркало недели")
По определенным причинам мне пришлось прошлый месяц прожить в долг. Не скажу, что я от этого стал седым или настолько волновался, что не спал ночами. Нет, все прошло гладко и спокойно: семья не голодала, да и с долгом я уже рассчитался. И при всем этом, внутри был какой-то неприятный осадок, как маленькая заноза в … в каком-то месте (хотя это был и беспроцентный заем).
Если при этом провести параллель между бюджетом моей семьи и бюджетом нашего государства, как говорил об этом экс-министр финансов Виктор Пинзеник, то нашему правительству (как управителю бюджетных средств) стоит волноваться гораздо больше чем мне. Сравните объемы бюджетных денег потраченных на выплаты % по ОВГЗ и объемы погашенных ОВГЗ в 2009 и 2010 годах:
В этой короткой заметке я не хочу делать выводы кто виноват в сложившейся ситуации и как нужно было поступать в 2009 году правительству во главе с ЮВТ. Речь о другом: при нынешней экономической ситуации, долговой нагрузке на бюджет (ведь ОВГЗ - это только часть долгов Украины), "убийственной" политике фискальных органов и т.д. - нынешняя стабильность может оказаться не такой уж и долгой, не такой уж и прочной. Так как жить в долг, семье или государству, бесконечно нельзя.
И слушая очередные обещания политиков (например, перед местными выборами) или рассказы премьер-министра Азарова о том, что "жить стало лучше", не стоит этому чрезмерно верить. Нужно быть готовыми к возможным сюрпризам (как, например, с ценами на газ для населения).
P.S. Еще бы знать к чему и как готовиться....
Станом на 1 червня державний борг України становив 238,3 млрд. гривень, у тому числі внутрішній - 110,2 млрд. гривень, зовнішній - 128,1 млрд. гривень.
Про це заявив голова Державного казначейства Сергій Харченко, повідомляє агентство "Інтерфакс-Україна".
За його словами, на погашення держборгу із загального фонду держбюджету за перше півріччя направлено 11,969 млрд. гривень: за внутрішнім - 10,54 млрд. гривень, за зовнішнім - 1,429 млрд. гривень.
Витрати на обслуговування держборгу загального фонду за січень-червень склали 6,731 млрд. гривень: за внутрішнім - 4,902 млрд. гривень, за зовнішнім - 1,829 млрд. гривень.
"У порівнянні з першим півріччям 2009 року витрати з погашення держборгу збільшилися на суму 8 млрд. 658,3 млрд. гривень", - підкреслив глава Держказначейства.
***
19 Июль 2010 Сайт "Просто о финансах"
Жизнь в долг: в семье и в государстве
Бюджет страны — это тот же бюджет семьи, только членов этой семьи — 46 миллионов. (Виктор Пинзеник, в интервью "Зеркало недели")
По определенным причинам мне пришлось прошлый месяц прожить в долг. Не скажу, что я от этого стал седым или настолько волновался, что не спал ночами. Нет, все прошло гладко и спокойно: семья не голодала, да и с долгом я уже рассчитался. И при всем этом, внутри был какой-то неприятный осадок, как маленькая заноза в … в каком-то месте (хотя это был и беспроцентный заем).
Если при этом провести параллель между бюджетом моей семьи и бюджетом нашего государства, как говорил об этом экс-министр финансов Виктор Пинзеник, то нашему правительству (как управителю бюджетных средств) стоит волноваться гораздо больше чем мне. Сравните объемы бюджетных денег потраченных на выплаты % по ОВГЗ и объемы погашенных ОВГЗ в 2009 и 2010 годах:
Кроме этого, обратите внимание, объемы выплат по % в 2010 году в 2 раза больше, чем в 2009 (за весь 2009 год - 4,5 млрд. гривен, за шесть месяцев 2010 - 5,3 млрд. грн):
И слушая очередные обещания политиков (например, перед местными выборами) или рассказы премьер-министра Азарова о том, что "жить стало лучше", не стоит этому чрезмерно верить. Нужно быть готовыми к возможным сюрпризам (как, например, с ценами на газ для населения).
P.S. Еще бы знать к чему и как готовиться....
10 лист. 2010 р.
Партія снайперів: розстрільний список - 2010 (відео)
novasichTV | 23 лютого 2010
Рейтинг самых богатых "украинцев"- 2010
1 Ринат Ахметов
СТАХАНОВЕЦ $17,8 млрд
2 Игорь Коломойский
НЕ ТРУС $6,5 млрд
3 Геннадий Боголюбов
ДОЛГОЖИТЕЛЬ $6,3 млрд
4 Виктор Пинчук
ГИГАНТ МЫСЛИ $3,1 млрд
5 Константин Жеваго
ШЕСТИДЕСЯТНИК $2,4 млрд
6 Виктор Нусенкис
ЧЕЛОВЕК-НЕВИДИМКА $2,3 млрд
7 Алексей Мартынов
МОЛЧУН $2,1 млрд
8 Виталий Гайдук
ВЛАСТОЛЮБИВЫЙ $1,48 млрд
9 Юрий Косюк
ПТИЦА СЧАСТЬЯ $1,3 млрд
10 Алексей Вадатурский
КОЛХОЗ-МИЛЛИАРДЕР $1,1 млрд
11 Сергей Тарута
УДАЧНЫЙ SALE $1,06 млрд
12 Олег Мкртчан
КУБАНСКИЙ КАЗАК $1,06 млрд
13 Андрей Веревский
КАК ПО МАСЛУ $987 млн
14 Валерий Хорошковский
СБУ-ТВ $804 млн
15 Александр Ярославский
«НОВИЧОК» $797 млн
16 Леонид Черновецкий
ЧЕСТЬ ИМЕЕТ $776 млн
17 Евгений Сигал
НА ПТИЧЬИХ ПРАВАХ $712 млн
18 Олег Бахматюк
БИЗНЕС В СМЯТКУ $700 млн
19 Георгий Скударь
СВОЙ ЧЕЛОВЕК $670 млн
20 Владимир Бойко
ПРОСТОЙ МИЛЛИОНЕР $589 млн
21 Сергей Тигипко
САМОСТОЯТЕЛЬНЫЙ $566 млн
22 Иван Гута
КУЛАК $519 млн
23 Валентин Исак
АРХИТЕКТОР МЕЧТЫ $499 млн
24 Анатолий Юркевич
ОЧЕНЬ СЧАСТЛИВЫЙ $469 млн
25 Вячеслав Богуслаев
РОЖДЕННЫЙ ЛЕТАТЬ $453 млн
26 Ольга Нечитайло-Риджок
КЛЮЧНИЦА $411 млн
27 Александр Герега
ЭПИЦЕНТРИЧЕН $400 млн
28 Тариэл Васадзе
У РУЛЯ $390 млн
29 Петр Порошенко
МНОГОСТАНОЧНИК $384 млн
30 Игорь Дворецкий
МЕЧТАТЕЛЬ $372 млн
31 Эдуард Шифрин
МЕТАЛЛООБЛОМ $368 млн
32 Николай Толмачев
УСТРОИТЕЛЬ $358
33 Дмитрий Фирташ
БИЗНЕС В ТУМАНЕ $354 млн
34 Артур Абдинов
ВЕЧНЫЙ СТУДЕНТ $353 млн
35 Василий Хмельницкий
ЗА СТЕКЛОМ $340
36 Григорий Суркис, Игорь Суркис
БЕССМЕРТНЫЕ $314 млн
37 Евгений Черняк
ЧЕЛОВЕК-РАКЕТА $306 млн
38 Виталий Антонов
ЗЕЛЕНЕНЬКИМ ОН НЕ БЫЛ $302 млн
39 Владимир Загорий
ДЕЛА СЕРДЕЧНЫЕ $297 млн
40 Александр Кардаков
Александр Кардаков $276 млн
41 Вадим Ермолаев
БИЗНЕСМЕН-ОППОЗИЦИОНЕР $266 млн
42 Сергей Буряк, Александр Буряк
ЛОББИТ НЕ ЛОББИТ $261 млн
43 Николай Янковский
ЖИВУЧИЙ $259 млн
44 Филя Жебровская
ЗДОРОВЫЙ ВЗГЛЯД $257 млн
45 Игорь Еремеев
НЕПРОДАЖНЫЙ $249 млн
46 Степан Ивахив
ДОЯР $249 млн
47 Владимир Константинов
ПОЛУОСТРОВИТЯНИН $246 млн
48 Борис Колесников
СЛАДКАЯ МЕЧТА $231 млн
49 Александр Фельдман
БОГ ТОРГОВЛИ $215 млн
50 Виктор Иванчик
ЗЕМЛЕПАШЕЦ $203 млн
51 Антон Пригодский
ВАГОНОВОЖАТЫЙ $198 млн
52 Владимир Трофименко
ПРОРАБ СТОЛИЦЫ $196 млн
53 Александр Савчук
ОПТИМИСТ $176 мл
54 Андрей Иванов
ДВИЖИМОСТЬ КИЕВА $170 млн
55 Игорь Баленко
В КРИЗИС МЕНЕДЖЕР $150 млн
56 Сергей Кий
НЕ ОСНОВАТЕЛЬ КИЕВА $138 млн
57 Юрий Журавлев
С БОЛЬШИМ РАЗМАХОМ $127 млн
58 Яков Грибов
КАК СТЕКЛЫШКО $125 млн
59 Юрий Родин
ПРАГМАТИЧНЫЙ МАТЕМАТИК $124 млн
60 Ромен Лунин
ДЕРЖИ КАРМАН ШИРЕ $123 мл
61 Валентин Ландык
ХАРАКТЕР NORDИЧЕСКИЙ $104 млн
62 Виталий Цехмистренко
КУКУРУЗНИК $102 млн
63 Владимир Костельман
СУПЕРМАРКЕТОВ НАЧАЛЬНИК $101 млн
64 Андрей и Сергей Клюевы
СЕМЕЙНЫЙ ПОДРЯД $100 млн
65 Анатолий Кипиш
АЛКО и ГОЛЬ $88,5 млн
66 Степан Глусь
С ТРЕЗВЫМ РАСЧЕТОМ $88,5 млн
67 Николай Лагун
САМОСТОЯТЕЛЬНЫЙ БАНКИР $87 млн
68 Олег Шандар
ГНЕТ ЛИНИЮ $85 млн
69 Марк Беккер
В ТУМАНЕ $80 млн
70 Владислав Дрегер
ВЗРЫВОПАСНЫЙ БИЗНЕСМЕН $79 млн
71 Виктор Субботин
ГИГАНТ $69 млн
72 Павел Климец
ШЕЙХ $65 млн
73 Сергей Чернышов
ПЕРЕСТРАХОВАЛСЯ $63 млн
74 Данило и Михаил Корилкевичи
СЕМЕЙНЫЙ ТАНДЕМ $62 млн
75 Геннадий Буткевич
ЮБИЛЯР $57 млн
76 Евгений Ермаков
ЗА ЕДУ $57 млн
77 Виктор Карачун
ТОЛСТЫЙ И ТОНКИЙ $57 млн
78 Анатолий Гиршфельд
ХАРЬКОВСКИЙ КОНСТРУКТОР $55 млн
79 Леонид Климов
ОДЕССА-ПАПА $53 млн
80 Игорь Гуменюк
УГОЛЕК $50 млн
81 Федор Шпиг
С ДРУГОЙ ПЛАНЕТЫ $48 млн
82 Александр Деркач
В МОЛОКО $48 млн
83 Александр Роднянский
САМ СЕБЕ РЕЖИССЕР $47 млн
84 Олег Сотников
ЭКС-НАЧАЛЬНИК $45 млн
85 Роман Чигирь
МЕЛОМАН $45 млн
86 Александр и Вячеслав Константиновские
ПУЗАТЫЕ БРАТЬЯ $44 млн
87 Евгений Уткин
МОЗГИ НАЦИИ $43 млн
88 Владимир Шаповалов
СОМЕЛЬЕ УКРАИНЫ $41 млн
89 Анатолий Строган
ВЕТЕРАН КАПИТАЛИЗМА $40 млн
90 Богдан Губский
АЙБОЛИТ 666 $40 млн
91 Максим Сафонов
ШИРОКОПРОФИЛЬНЫЙ $40 млн
92 Олег Барышевский
АЗИОПЕЕЦ $40млн
93 Александр Един
ТЕЛЕФОНИСТ $39 млн
94 Владимир Колодюк
БРАТ У ВОРОТ $36 млн
95 Александр Слободян
СКРОМНЫЙ $34 млн
96 Василий Горбаль
МИСТЕР КРИЗИС $33 млн
97 Василий Поляков
ПРЕДМЕТ ЗАВИСТИ $32 млн
98 Дмитрий Святаш
С ЧУВСТВОМ ДОЛГА $32 млн
99 Владимир Продивус
ПАРОМЩИК СТРАНЫ $31 млн
100 Оксана Елманова
ОЧЕНЬ ЗОЛОТАЯ РЫБКА $30 млн
Жарт про Маленьку партію снайперів давно став легендою. МПС - напівзабороненим романтичним символом. В якийсь момент, ми зрозуміли, що Партія снайперів перетворилася на єдину реальну альтернативу керованому політичному хаосу, який охопив весь колишній СРСР і Східну Європу. Є крах всіх офіційних ідеологій. Комунізм, як і фашизм, застарів. Олігархічні ліберасти вже неспроможні прикрити свою жадобу до наживи ілюзіями про «вільний ринок». Суспільна думка мігрує між крайніми поняттями революції і громадянської війни. Домінує фактор розрухи і крові. Стихійно виникли Інтернет-ініціативи на кшталт «Дістали!», «Проти всіх!». Це теж закінчилося нічим. Трохи пошуміли, побібікали...
***
Джерело
***
Джерело © КорреспонденТ.net ***
23.02.2010, 19:24 viktor trigub
Партія снайперів тихо зайняла базовий нульовий рівень. Наш номер НУЛЬ! Центр. Вісь. Зліва мінус, справа плюс. І за великим рахунком, нумерація існуючих політичних гравців не має для нас ніякого значення. То люди пекла Деталі про наймасштабніший політичний інтернет-жарт, що стає політичним світоглядом... Є два рівня нашої програми – тактичний (для однієї окремо взятої країни) і глобальний. Глобальна, планетарна частина програми Міжнародної партії снайперів. Встановлення і негайний арешт всіх членів таємного олігархічного Світового уряду. Розслідування всіх їх злочинів проти людства. Заборона масонського руху і всіх таємних, наднаціональних товариств. Примусити керівництво США створити Національний банк США, ліквідувавши Федеральний Резервний банк – приватну структуру, що безконтрольно друкує долари. Арешт засновників. Ліквідація Міжнародного валютного фонду, Світового банку і інших подібних структур. Розслідування діяльності, арешти винних. Реформування ООН. Одна країна – один голос. Перенесення штаб-квартири в одну з країн Східної Європи. (Можливо – Україна, як держава, що відмовилася від ядерної зброї, проголосивши нейтральний, позаблоковий статус). Ліквідація Всесвітньої організації охорони здоров‘я в існуючому форматі. Розслідування злочинних вакцинацій у світі. Ліквідація всіх офшорних зон. Світова заборона комерційних банків і транснаціональних корпорацій.
***
Рейтинг самых богатых "украинцев"- 2010
1 Ринат Ахметов
СТАХАНОВЕЦ $17,8 млрд
2 Игорь Коломойский
НЕ ТРУС $6,5 млрд
3 Геннадий Боголюбов
ДОЛГОЖИТЕЛЬ $6,3 млрд
4 Виктор Пинчук
ГИГАНТ МЫСЛИ $3,1 млрд
5 Константин Жеваго
ШЕСТИДЕСЯТНИК $2,4 млрд
6 Виктор Нусенкис
ЧЕЛОВЕК-НЕВИДИМКА $2,3 млрд
7 Алексей Мартынов
МОЛЧУН $2,1 млрд
8 Виталий Гайдук
ВЛАСТОЛЮБИВЫЙ $1,48 млрд
9 Юрий Косюк
ПТИЦА СЧАСТЬЯ $1,3 млрд
10 Алексей Вадатурский
КОЛХОЗ-МИЛЛИАРДЕР $1,1 млрд
11 Сергей Тарута
УДАЧНЫЙ SALE $1,06 млрд
12 Олег Мкртчан
КУБАНСКИЙ КАЗАК $1,06 млрд
13 Андрей Веревский
КАК ПО МАСЛУ $987 млн
14 Валерий Хорошковский
СБУ-ТВ $804 млн
15 Александр Ярославский
«НОВИЧОК» $797 млн
16 Леонид Черновецкий
ЧЕСТЬ ИМЕЕТ $776 млн
17 Евгений Сигал
НА ПТИЧЬИХ ПРАВАХ $712 млн
18 Олег Бахматюк
БИЗНЕС В СМЯТКУ $700 млн
19 Георгий Скударь
СВОЙ ЧЕЛОВЕК $670 млн
20 Владимир Бойко
ПРОСТОЙ МИЛЛИОНЕР $589 млн
21 Сергей Тигипко
САМОСТОЯТЕЛЬНЫЙ $566 млн
22 Иван Гута
КУЛАК $519 млн
23 Валентин Исак
АРХИТЕКТОР МЕЧТЫ $499 млн
24 Анатолий Юркевич
ОЧЕНЬ СЧАСТЛИВЫЙ $469 млн
25 Вячеслав Богуслаев
РОЖДЕННЫЙ ЛЕТАТЬ $453 млн
26 Ольга Нечитайло-Риджок
КЛЮЧНИЦА $411 млн
27 Александр Герега
ЭПИЦЕНТРИЧЕН $400 млн
28 Тариэл Васадзе
У РУЛЯ $390 млн
29 Петр Порошенко
МНОГОСТАНОЧНИК $384 млн
30 Игорь Дворецкий
МЕЧТАТЕЛЬ $372 млн
31 Эдуард Шифрин
МЕТАЛЛООБЛОМ $368 млн
32 Николай Толмачев
УСТРОИТЕЛЬ $358
33 Дмитрий Фирташ
БИЗНЕС В ТУМАНЕ $354 млн
34 Артур Абдинов
ВЕЧНЫЙ СТУДЕНТ $353 млн
35 Василий Хмельницкий
ЗА СТЕКЛОМ $340
36 Григорий Суркис, Игорь Суркис
БЕССМЕРТНЫЕ $314 млн
37 Евгений Черняк
ЧЕЛОВЕК-РАКЕТА $306 млн
38 Виталий Антонов
ЗЕЛЕНЕНЬКИМ ОН НЕ БЫЛ $302 млн
39 Владимир Загорий
ДЕЛА СЕРДЕЧНЫЕ $297 млн
40 Александр Кардаков
Александр Кардаков $276 млн
41 Вадим Ермолаев
БИЗНЕСМЕН-ОППОЗИЦИОНЕР $266 млн
42 Сергей Буряк, Александр Буряк
ЛОББИТ НЕ ЛОББИТ $261 млн
43 Николай Янковский
ЖИВУЧИЙ $259 млн
44 Филя Жебровская
ЗДОРОВЫЙ ВЗГЛЯД $257 млн
45 Игорь Еремеев
НЕПРОДАЖНЫЙ $249 млн
46 Степан Ивахив
ДОЯР $249 млн
47 Владимир Константинов
ПОЛУОСТРОВИТЯНИН $246 млн
48 Борис Колесников
СЛАДКАЯ МЕЧТА $231 млн
49 Александр Фельдман
БОГ ТОРГОВЛИ $215 млн
50 Виктор Иванчик
ЗЕМЛЕПАШЕЦ $203 млн
51 Антон Пригодский
ВАГОНОВОЖАТЫЙ $198 млн
52 Владимир Трофименко
ПРОРАБ СТОЛИЦЫ $196 млн
53 Александр Савчук
ОПТИМИСТ $176 мл
54 Андрей Иванов
ДВИЖИМОСТЬ КИЕВА $170 млн
55 Игорь Баленко
В КРИЗИС МЕНЕДЖЕР $150 млн
56 Сергей Кий
НЕ ОСНОВАТЕЛЬ КИЕВА $138 млн
57 Юрий Журавлев
С БОЛЬШИМ РАЗМАХОМ $127 млн
58 Яков Грибов
КАК СТЕКЛЫШКО $125 млн
59 Юрий Родин
ПРАГМАТИЧНЫЙ МАТЕМАТИК $124 млн
60 Ромен Лунин
ДЕРЖИ КАРМАН ШИРЕ $123 мл
61 Валентин Ландык
ХАРАКТЕР NORDИЧЕСКИЙ $104 млн
62 Виталий Цехмистренко
КУКУРУЗНИК $102 млн
63 Владимир Костельман
СУПЕРМАРКЕТОВ НАЧАЛЬНИК $101 млн
64 Андрей и Сергей Клюевы
СЕМЕЙНЫЙ ПОДРЯД $100 млн
65 Анатолий Кипиш
АЛКО и ГОЛЬ $88,5 млн
66 Степан Глусь
С ТРЕЗВЫМ РАСЧЕТОМ $88,5 млн
67 Николай Лагун
САМОСТОЯТЕЛЬНЫЙ БАНКИР $87 млн
68 Олег Шандар
ГНЕТ ЛИНИЮ $85 млн
69 Марк Беккер
В ТУМАНЕ $80 млн
70 Владислав Дрегер
ВЗРЫВОПАСНЫЙ БИЗНЕСМЕН $79 млн
71 Виктор Субботин
ГИГАНТ $69 млн
72 Павел Климец
ШЕЙХ $65 млн
73 Сергей Чернышов
ПЕРЕСТРАХОВАЛСЯ $63 млн
74 Данило и Михаил Корилкевичи
СЕМЕЙНЫЙ ТАНДЕМ $62 млн
75 Геннадий Буткевич
ЮБИЛЯР $57 млн
76 Евгений Ермаков
ЗА ЕДУ $57 млн
77 Виктор Карачун
ТОЛСТЫЙ И ТОНКИЙ $57 млн
78 Анатолий Гиршфельд
ХАРЬКОВСКИЙ КОНСТРУКТОР $55 млн
79 Леонид Климов
ОДЕССА-ПАПА $53 млн
80 Игорь Гуменюк
УГОЛЕК $50 млн
81 Федор Шпиг
С ДРУГОЙ ПЛАНЕТЫ $48 млн
82 Александр Деркач
В МОЛОКО $48 млн
83 Александр Роднянский
САМ СЕБЕ РЕЖИССЕР $47 млн
84 Олег Сотников
ЭКС-НАЧАЛЬНИК $45 млн
85 Роман Чигирь
МЕЛОМАН $45 млн
86 Александр и Вячеслав Константиновские
ПУЗАТЫЕ БРАТЬЯ $44 млн
87 Евгений Уткин
МОЗГИ НАЦИИ $43 млн
88 Владимир Шаповалов
СОМЕЛЬЕ УКРАИНЫ $41 млн
89 Анатолий Строган
ВЕТЕРАН КАПИТАЛИЗМА $40 млн
90 Богдан Губский
АЙБОЛИТ 666 $40 млн
91 Максим Сафонов
ШИРОКОПРОФИЛЬНЫЙ $40 млн
92 Олег Барышевский
АЗИОПЕЕЦ $40млн
93 Александр Един
ТЕЛЕФОНИСТ $39 млн
94 Владимир Колодюк
БРАТ У ВОРОТ $36 млн
95 Александр Слободян
СКРОМНЫЙ $34 млн
96 Василий Горбаль
МИСТЕР КРИЗИС $33 млн
97 Василий Поляков
ПРЕДМЕТ ЗАВИСТИ $32 млн
98 Дмитрий Святаш
С ЧУВСТВОМ ДОЛГА $32 млн
99 Владимир Продивус
ПАРОМЩИК СТРАНЫ $31 млн
100 Оксана Елманова
ОЧЕНЬ ЗОЛОТАЯ РЫБКА $30 млн
Бідність України - міф. Гроші просто крадуть
27.11.2006 © «Народний оглядач»
За даними Державного комітету фінансового моніторингу, за 9 місяців цього року підрозділи комітету передали в правоохоронні органи матеріали з 498 справ з підозрою у відмиванні коштів. Загальна сума підозрілих транзакцій склала 32,35 млрд гривень.Як розповів заступник глави Держфінмоніторингу Валерій Кірсанов, цього року в правоохоронні органи передано дев’ять матеріалів про операції українських резидентів з офшорними компаніями
При цьому результативність роботи фінмоніторингу поки залишається невисокою. За увесь час роботи установи в суди були передані 18 справ, збуджених за матеріалами роботи департаменту. Вироки суди винесли з шести з них.
За даними Державного комітету фінансового моніторингу, офшорне інвестування залишається одним з найпопулярніших способів відмивання брудних грошей в Україні.
"Дуже часто намагаються відмити гроші за допомогою інвестицій з офшорних зон, а це практично вивезені з України брудні гроші. Фактично, це легалізація грошей, вкрадених на нашій території", — сказав начальник львівського регіонального представництва Держфінмоніторингу Петро Комар.
Офшорні території стабільно попадають у десятку найбільших зовнішніх інвесторів України. За даними Державного комітету статистики, Кіпр стабільно займає друге місце за обсягом інвестування в Україну.
За 2004 рік звідси в Україну надійшло близько 1 млрд доларів, що склало 12,4% від загального обсягу зовнішніх інвестицій. За 2005 рік з Кіпру в Україну надійшло вже 1,5 млрд доларів, що склало 9,5% від загальних інвестицій. За дев’ять місяців цього року було перераховано 2,1 млрд доларів — 11% від загального обсягу зовнішніх вливань.
У лютому цього року Кабінет міністрів своїм розпорядженням виключив Кіпр зі списку територій, що Україна визнає офшорними.
"Кіпр зі списку офшорів виключив першим Янукович у 2003 році. У травні 2005 року перше, що ми зробили, це знову включили Кіпр у перелік офшорних країн", — розповів екс-міністр економіки Сергій Терьохін.
За матеріалами Дело
***
25.04.2008 © «Народний Оглядач»
В Україні бідність має інший характер, ніж у світі, вважає координатор системи ООН в Україні Френсіс О’Донелл. Вона існує за умов розвинутої промисловості, висококваліфікованої робочої сили і відносно низького рівня безробіття. А це означає, що й причини української бідності інші.
Постійний представник програми розвитку ООН в Україні Френсіс О’ДОНЕЛЛ: «Для України бідність є досить новим явищем, причиною якого є ПЕРЕРОЗПОДІЛ РЕСУРСІВ під час історичних змін в країні на шляху до ринкової економіки».
Простіше кажучи, українців пограбували.
Офіційна межа бідності – 430 гривень, тобто близько 90 доларів у місяць на одну особу. 28% населення України живуть за цією межею – свідчить офіційна статистика. І це незважаючи на стійкий рівень економічного зростання від 2000 року.
Найгірша ситуація в українському селі – там тих, хто живе за межею бідності 40%.
Директор Інституту демографії на соціальних досліджень Елла Лібанова застерігає, що в країні може розвинутись і так звана «спадкова бідність».
«Передумови я можу стверджувати, що є. Тому що сьогодні діти з бідних сімей не отримують якісної освіти, зрозуміло з яких причин. І вони фактично приречені на те, що в дорослому житті вони не будуть такими конкурентоспроможними на ринку праці, як бажано», – зауважила Елла Лібанова.
У Міністерстві праці та соціальної політики переконують – зменшити бідність можна тільки за умови соціальної справедливості. Тобто встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей соціального та матеріального добробуту.
Джерело: Радіо Свобода
За даними Державного комітету фінансового моніторингу, за 9 місяців цього року підрозділи комітету передали в правоохоронні органи матеріали з 498 справ з підозрою у відмиванні коштів. Загальна сума підозрілих транзакцій склала 32,35 млрд гривень.Як розповів заступник глави Держфінмоніторингу Валерій Кірсанов, цього року в правоохоронні органи передано дев’ять матеріалів про операції українських резидентів з офшорними компаніями
При цьому результативність роботи фінмоніторингу поки залишається невисокою. За увесь час роботи установи в суди були передані 18 справ, збуджених за матеріалами роботи департаменту. Вироки суди винесли з шести з них.
За даними Державного комітету фінансового моніторингу, офшорне інвестування залишається одним з найпопулярніших способів відмивання брудних грошей в Україні.
"Дуже часто намагаються відмити гроші за допомогою інвестицій з офшорних зон, а це практично вивезені з України брудні гроші. Фактично, це легалізація грошей, вкрадених на нашій території", — сказав начальник львівського регіонального представництва Держфінмоніторингу Петро Комар.
Офшорні території стабільно попадають у десятку найбільших зовнішніх інвесторів України. За даними Державного комітету статистики, Кіпр стабільно займає друге місце за обсягом інвестування в Україну.
За 2004 рік звідси в Україну надійшло близько 1 млрд доларів, що склало 12,4% від загального обсягу зовнішніх інвестицій. За 2005 рік з Кіпру в Україну надійшло вже 1,5 млрд доларів, що склало 9,5% від загальних інвестицій. За дев’ять місяців цього року було перераховано 2,1 млрд доларів — 11% від загального обсягу зовнішніх вливань.
У лютому цього року Кабінет міністрів своїм розпорядженням виключив Кіпр зі списку територій, що Україна визнає офшорними.
"Кіпр зі списку офшорів виключив першим Янукович у 2003 році. У травні 2005 року перше, що ми зробили, це знову включили Кіпр у перелік офшорних країн", — розповів екс-міністр економіки Сергій Терьохін.
За матеріалами Дело
***
25.04.2008 © «Народний Оглядач»
Причина бідності українців —паразитизм владної верхівки і соціальна несправедливість
В Україні бідність має інший характер, ніж у світі, вважає координатор системи ООН в Україні Френсіс О’Донелл. Вона існує за умов розвинутої промисловості, висококваліфікованої робочої сили і відносно низького рівня безробіття. А це означає, що й причини української бідності інші.
Постійний представник програми розвитку ООН в Україні Френсіс О’ДОНЕЛЛ: «Для України бідність є досить новим явищем, причиною якого є ПЕРЕРОЗПОДІЛ РЕСУРСІВ під час історичних змін в країні на шляху до ринкової економіки».
Простіше кажучи, українців пограбували.
Офіційна межа бідності – 430 гривень, тобто близько 90 доларів у місяць на одну особу. 28% населення України живуть за цією межею – свідчить офіційна статистика. І це незважаючи на стійкий рівень економічного зростання від 2000 року.
Найгірша ситуація в українському селі – там тих, хто живе за межею бідності 40%.
Директор Інституту демографії на соціальних досліджень Елла Лібанова застерігає, що в країні може розвинутись і так звана «спадкова бідність».
«Передумови я можу стверджувати, що є. Тому що сьогодні діти з бідних сімей не отримують якісної освіти, зрозуміло з яких причин. І вони фактично приречені на те, що в дорослому житті вони не будуть такими конкурентоспроможними на ринку праці, як бажано», – зауважила Елла Лібанова.
У Міністерстві праці та соціальної політики переконують – зменшити бідність можна тільки за умови соціальної справедливості. Тобто встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей соціального та матеріального добробуту.
Джерело: Радіо Свобода
Хто годує Україну? (відео)
25.10.2010, Відголос.com
Міф і реальність
Ще від часу проголошення незалежності окремі політичні сили активно почали формувати міф про те, що Україна складається з двох нерівноправних частин. Одні регіони активно працюють і заробляють гроші для державного бюджету, а інші живуть за їхній кошт. Ця концепція набула свого розвитку в роки електорального поділу та протистояння «голубих» і «помаранчевих» і донині продовжує визначати світогляд значної кількості громадян.
Особливо полюбляють похизуватись своєю зверхністю представники Донбасу. Донецька команда, основу якої становлять бізнесово-олігархічні кола, котрі акумулювали свої багатства, експлуатуючи промислових робітників Сходу, не забуває час від часу нагадувати, хто кого утримує. Так, нещодавно відомий своєю любов’ю до всього російського регіонал Вадим Колесніченко порекомендував всім мешканцям Західної України з повагою ставитись до Сходу, тому що той їх фінансує і утримує.
Роки радянської, а потім – регіональної пропаганди сформували у багатьох мешканців Сходу та Півдня хибну думку про свою визначну місію, яка полягає в прогодуванні «бідної Західної України». Між тим, аналіз деяких економічних індикаторів, не кажучи вже про різницю у зовнішньому вигляді населених пунктів різних регіонів країни, змушує засумніватись у правдивості таких тверджень.
Щоправда, апологети заможних південно-східних областей можуть відштовхуватись у своїх судженнях, взявши за основу цифри валового регіонального продукту. Дійсно, за цим індикатором спостерігається лідерство кількох областей із вотчини Партії регіонів. Проте пальма першості належить столиці.
У 2008 р. валовий регіональний продукт Києва становив 169,6 млрд грн. Тоді як у Донецькій області ця цифра становила 117,6 млрд грн, а в Дніпропетровській – 104,7 млрд грн. Слабшими виглядають позиції Харківської області – 59,4 млрд грн, Одеської – 47 млрд грн, Луганської – 43 млрд грн, Запорізької – 42,4 млрд грн. Львівська область йде за ними з цифрою 35,5 млрд грн.
Якщо ж аналізувати ситуацію за рівнем ВРП на одну особу, то лідерство так само належить Києву: 61592 грн 2008 року. Для порівняння, у наступної за позицією Дніпропетровської області показник менший удвічі (30 918 грн). ВРП на одну особу для більшості західних і центральних областей нижчий за середній по Україні, а це – 20495 грн. Щоправда, в цій категорії опинились АР Крим, Севастополь, Херсонська, Луганська, Миколаївська і навіть Одеська області.
Інакшою виглядає картина при аналізі надходжень в загальний фонд держбюджету у розрахунку на одного мешканця. На першому місці тут зовсім не регіони, які полюбляють акцентувати увагу на своїй визначній ролі донорів української економіки.
У 2009 р. найвищий показник збору платежів у держбюджет з однієї особи зафіксовано в Полтавській області – 3597 грн друге місце посіла Харківська область – 3215 грн, а третє – Чернігівська (2379 грн). Безумовним лідером серед адміністративних одиниць є Київ – 13 383 грн.
У Донецькій області цей індекс сягнув 1572 грн, а у Луганській – скромні 858 грн. Для порівняння, Львівська область з кожного мешканця у загальноукраїнський бюджет-2009 відправила 1202 грн.
За логікою речей, регіони, які утримують країну, не мали б отримувати дотацій з державного бюджету. В дійсності, наприклад, Донбас щороку поглинає мільярди гривень. Тобто віддані кошти у бюджет країни повертають йому ж у вигляді дотацій та субвенцій. І виною всьому вугільна промисловість краю, яка є збитковою та потребує підтримки держави.
Якщо аналізувати поверхово, то стан справ для основних «годувальників» країни виглядає не надто погано. У бюджеті-2010 запланована дотація місцевим бюджетам Донецької області у розмірі 1837 млн грн, Луганської – 1912 млн грн. Це серйозні, але не повні суми, оскільки вони не враховують додаткового фінансування вугільної галузі. Дотації ж для інших областей на 2010 рік переважно знаходяться в цих межах.
Проте за рівнем міжбюджетних трансфертів (а це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого) для населених пунктів рекордсменом в Україні стало місто Макіївка. Туди з державної казни планується спрямувати 222,4 млн грн. Для порівняння, у Львів має надійти 9,5, в Івано-Франківськ – 46,6 у Луцьк – 79,8, у Тернопіль – 100,4 млн грн.
Загальне тло в боротьбі за право називатись фінансовими благодійниками України Донбасу псує його основна гордість – вугільна галузь. Дотації на неї цілком нівелюють податковий внесок областей у загальний фонд держбюджету.
Збитковість вугільних підприємств зросла з 1,5 млрд грн 2004 року до 6,9 млрд грн 2009 р. Собівартість тонни вугілля майже вдвічі перевищує її ціну на ринку. Закриття ж неприбуткових шахт загрожує існуванню великої кількості населених пунктів з моногалузевою промисловістю.
Для того, щоб втримати вугільну галузь на плаву, уряд щорічно змушений вдаватись до її фінансової підтримки. Розмір такої дотації з бюджету у минулому році досяг 10,8 млрд грн, що перевищує 3% державного бюджету України. Оскільки майже всі чинні шахти зосереджені на Донбасі, це автоматично перетворює регіон з фінансового донора у акцептора. Мало того, розроблена програма розвитку вугільної промисловості передбачає до 2015 р. вкласти у галузь ще майже 50 млрд грн.
Якщо у січні–серпні цього року до місцевих бюджетів Львівської області надійшло 2,06 млрд грн дотацій вирівнювання з державного бюджету, то за дев’ять місяців поточного року до місцевих бюджетів Донецької області з держбюджету вже надійшло 4,03 млрд грн.
Високий рівень валового регіонального продукту та податкових надходжень у держбюджет для кількох областей Півдня та Сходу пояснюється дуже просто: наявністю великих металургійних підприємств та функціонуванням вугільної промисловості. Однак чи забезпечують вони краще життя мешканцям цих регіонів, дозволяючи навіть утримувати і годувати всю країну?
На тих же гігантах металургії України працює близько 500 тис. робітників. Середня продуктивність їх праці становить 250 тонн за рік. Тоді як у Європі на невеликих екологічно чистих підприємствах у сфері металургії один працюючий виробляє 3500 – 4000 тонн. Виникає проблема: або залишати поточний стан справ, або радикально модернізувати морально застарілу галузь. Але це загрожує звільненням сотень тисяч працівників та соціальними катаклізмами. В результаті металургійна промисловість перебуває у пастці сировинної відсталості, зайвих потужностей і зажерливості своїх власників.
Статистика свідчить, що розмір інвестицій в Донецьку область сягнув 1,58 млрд грн, тоді як Донецька область інвестувала за кордон 5,9 млрд грн. Цікаво, що інвестори з Донбасу особливий інтерес виявили до Кіпру. Цей офшор посідає безумовне лідерство за сумою вивезених з шахтарського краю коштів.
Поки олігархи збирають надприбутки, які успішно вивозять за кордон, місцеве населення потерпає від жахливої екології та інших соціальних проблем. Так, середня тривалість життя у Донецькій області на 5 років менша, ніж в Західній Україні. Крім того, південно-східні регіони лідирують у сумній статистиці за кількістю наркозалежних та ВІЛ-інфікованих. Виникає питання: якщо життєвий рівень населення там значно вищий і ці області не вражені «хворобою націоналізму», тоді чому ж там такий високий рівень проблем соціального характеру?
Однак основний удар по самолюбству теоретиків про «кормління» України завдає ситуація з продовольством. Виявляється, що більшість регіонів Півдня та Сходу катастрофічно відстає від Західної України за виробництвом основних видів продуктів харчування. Виходить, що багаті регіони не здатні прогодувати себе, забезпечивши власними виробничими потужностями навіть прожитковий мінімум. Таким чином, без споживання продуктів з інших областей держави вони просто приречені на голодне існування.
Згідно із затвердженою Кабміном нормою набору продуктів харчування на одну працездатну людину, за рік треба споживати 123,4 кг зернових та зернобобових культур, 95 кг картоплі, 110 кг овочів, 53 кг м’ясопродуктів, 148,5 кг молочних продуктів та 220 яєць.
Єдине, чим можуть похвалитись південно-східні області – це виробництвом яєць. Батьківщина Януковича за минулий рік досягла за цим показником 1,6 млрд штук, або 358 яєць на одного мешканця. В Луганській області цифри трохи скромніші – 707 млн та 306 штук відповідно. Проте за іншими індикаторами Захід впевнено випереджає Схід.
Наприклад, у 2009 р. Львівська область виробила 157,2 тис. тонн м’яса (61,7 кг на людину), 682,9 тис. тонн молока (267,8 кг), 822, 6 тис. тонн зернових та зернобобових культур (322,5 кг), 1504 тис. тонн картоплі (589,8 кг), 412 тис. тонн овочів (161,5 кг).
Як бачимо, за всіма показниками область впевнено випереджає норми прожиткового мінімуму. Індикатори для Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської та Рівненської областей теж суттєво вищі за затверджені стандарти і випереджають статистику Сходу і частково Півдня. А це дозволяє вести мову про експорт надлишкової продукції у регіони, де її не вистачає. Годувати ж доводиться Донецьку, Луганську області, а іноді – й інших представників південного сходу.
Виробництво сільськогосподарської продукції в зазначених регіонах не дозволяє їм повністю задовольнити свої потреби. Так, у Донецькій області на одного мешканця виробляється лише 21,7 кг м’яса, 80,8 кг молока, 96,6 кг овочів. Схожий стан справ у Луганській області, де м’яса припадає лише 24,9 кг на людину, що у 2,5 разу менше, ніж у Львівській області. Також Луганська область поступається Львівщині за іншими даними: виробництвом молока у 2 рази, картоплі – у 3,5 разу, овочів – у 1,5 разу. Не кращий стан справ для «регіонів-годувальників» виглядає і порівняно з Волинською чи Тернопільською областями.
Таким чином, теорія про окремі працьовиті та багаті регіони України, які лише те й роблять, що віддають зароблене іншій частині держави, не витримує критики і є нічим іншим, як створеним та розкрученим міфом певних політичних сил.
Джерело
Міф і реальність
Ще від часу проголошення незалежності окремі політичні сили активно почали формувати міф про те, що Україна складається з двох нерівноправних частин. Одні регіони активно працюють і заробляють гроші для державного бюджету, а інші живуть за їхній кошт. Ця концепція набула свого розвитку в роки електорального поділу та протистояння «голубих» і «помаранчевих» і донині продовжує визначати світогляд значної кількості громадян.
Особливо полюбляють похизуватись своєю зверхністю представники Донбасу. Донецька команда, основу якої становлять бізнесово-олігархічні кола, котрі акумулювали свої багатства, експлуатуючи промислових робітників Сходу, не забуває час від часу нагадувати, хто кого утримує. Так, нещодавно відомий своєю любов’ю до всього російського регіонал Вадим Колесніченко порекомендував всім мешканцям Західної України з повагою ставитись до Сходу, тому що той їх фінансує і утримує.
Роки радянської, а потім – регіональної пропаганди сформували у багатьох мешканців Сходу та Півдня хибну думку про свою визначну місію, яка полягає в прогодуванні «бідної Західної України». Між тим, аналіз деяких економічних індикаторів, не кажучи вже про різницю у зовнішньому вигляді населених пунктів різних регіонів країни, змушує засумніватись у правдивості таких тверджень.
Щоправда, апологети заможних південно-східних областей можуть відштовхуватись у своїх судженнях, взявши за основу цифри валового регіонального продукту. Дійсно, за цим індикатором спостерігається лідерство кількох областей із вотчини Партії регіонів. Проте пальма першості належить столиці.
У 2008 р. валовий регіональний продукт Києва становив 169,6 млрд грн. Тоді як у Донецькій області ця цифра становила 117,6 млрд грн, а в Дніпропетровській – 104,7 млрд грн. Слабшими виглядають позиції Харківської області – 59,4 млрд грн, Одеської – 47 млрд грн, Луганської – 43 млрд грн, Запорізької – 42,4 млрд грн. Львівська область йде за ними з цифрою 35,5 млрд грн.
Якщо ж аналізувати ситуацію за рівнем ВРП на одну особу, то лідерство так само належить Києву: 61592 грн 2008 року. Для порівняння, у наступної за позицією Дніпропетровської області показник менший удвічі (30 918 грн). ВРП на одну особу для більшості західних і центральних областей нижчий за середній по Україні, а це – 20495 грн. Щоправда, в цій категорії опинились АР Крим, Севастополь, Херсонська, Луганська, Миколаївська і навіть Одеська області.
Інакшою виглядає картина при аналізі надходжень в загальний фонд держбюджету у розрахунку на одного мешканця. На першому місці тут зовсім не регіони, які полюбляють акцентувати увагу на своїй визначній ролі донорів української економіки.
У 2009 р. найвищий показник збору платежів у держбюджет з однієї особи зафіксовано в Полтавській області – 3597 грн друге місце посіла Харківська область – 3215 грн, а третє – Чернігівська (2379 грн). Безумовним лідером серед адміністративних одиниць є Київ – 13 383 грн.
У Донецькій області цей індекс сягнув 1572 грн, а у Луганській – скромні 858 грн. Для порівняння, Львівська область з кожного мешканця у загальноукраїнський бюджет-2009 відправила 1202 грн.
За логікою речей, регіони, які утримують країну, не мали б отримувати дотацій з державного бюджету. В дійсності, наприклад, Донбас щороку поглинає мільярди гривень. Тобто віддані кошти у бюджет країни повертають йому ж у вигляді дотацій та субвенцій. І виною всьому вугільна промисловість краю, яка є збитковою та потребує підтримки держави.
Якщо аналізувати поверхово, то стан справ для основних «годувальників» країни виглядає не надто погано. У бюджеті-2010 запланована дотація місцевим бюджетам Донецької області у розмірі 1837 млн грн, Луганської – 1912 млн грн. Це серйозні, але не повні суми, оскільки вони не враховують додаткового фінансування вугільної галузі. Дотації ж для інших областей на 2010 рік переважно знаходяться в цих межах.
Проте за рівнем міжбюджетних трансфертів (а це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого) для населених пунктів рекордсменом в Україні стало місто Макіївка. Туди з державної казни планується спрямувати 222,4 млн грн. Для порівняння, у Львів має надійти 9,5, в Івано-Франківськ – 46,6 у Луцьк – 79,8, у Тернопіль – 100,4 млн грн.
Загальне тло в боротьбі за право називатись фінансовими благодійниками України Донбасу псує його основна гордість – вугільна галузь. Дотації на неї цілком нівелюють податковий внесок областей у загальний фонд держбюджету.
Збитковість вугільних підприємств зросла з 1,5 млрд грн 2004 року до 6,9 млрд грн 2009 р. Собівартість тонни вугілля майже вдвічі перевищує її ціну на ринку. Закриття ж неприбуткових шахт загрожує існуванню великої кількості населених пунктів з моногалузевою промисловістю.
Для того, щоб втримати вугільну галузь на плаву, уряд щорічно змушений вдаватись до її фінансової підтримки. Розмір такої дотації з бюджету у минулому році досяг 10,8 млрд грн, що перевищує 3% державного бюджету України. Оскільки майже всі чинні шахти зосереджені на Донбасі, це автоматично перетворює регіон з фінансового донора у акцептора. Мало того, розроблена програма розвитку вугільної промисловості передбачає до 2015 р. вкласти у галузь ще майже 50 млрд грн.
Якщо у січні–серпні цього року до місцевих бюджетів Львівської області надійшло 2,06 млрд грн дотацій вирівнювання з державного бюджету, то за дев’ять місяців поточного року до місцевих бюджетів Донецької області з держбюджету вже надійшло 4,03 млрд грн.
Високий рівень валового регіонального продукту та податкових надходжень у держбюджет для кількох областей Півдня та Сходу пояснюється дуже просто: наявністю великих металургійних підприємств та функціонуванням вугільної промисловості. Однак чи забезпечують вони краще життя мешканцям цих регіонів, дозволяючи навіть утримувати і годувати всю країну?
На тих же гігантах металургії України працює близько 500 тис. робітників. Середня продуктивність їх праці становить 250 тонн за рік. Тоді як у Європі на невеликих екологічно чистих підприємствах у сфері металургії один працюючий виробляє 3500 – 4000 тонн. Виникає проблема: або залишати поточний стан справ, або радикально модернізувати морально застарілу галузь. Але це загрожує звільненням сотень тисяч працівників та соціальними катаклізмами. В результаті металургійна промисловість перебуває у пастці сировинної відсталості, зайвих потужностей і зажерливості своїх власників.
Статистика свідчить, що розмір інвестицій в Донецьку область сягнув 1,58 млрд грн, тоді як Донецька область інвестувала за кордон 5,9 млрд грн. Цікаво, що інвестори з Донбасу особливий інтерес виявили до Кіпру. Цей офшор посідає безумовне лідерство за сумою вивезених з шахтарського краю коштів.
Поки олігархи збирають надприбутки, які успішно вивозять за кордон, місцеве населення потерпає від жахливої екології та інших соціальних проблем. Так, середня тривалість життя у Донецькій області на 5 років менша, ніж в Західній Україні. Крім того, південно-східні регіони лідирують у сумній статистиці за кількістю наркозалежних та ВІЛ-інфікованих. Виникає питання: якщо життєвий рівень населення там значно вищий і ці області не вражені «хворобою націоналізму», тоді чому ж там такий високий рівень проблем соціального характеру?
Однак основний удар по самолюбству теоретиків про «кормління» України завдає ситуація з продовольством. Виявляється, що більшість регіонів Півдня та Сходу катастрофічно відстає від Західної України за виробництвом основних видів продуктів харчування. Виходить, що багаті регіони не здатні прогодувати себе, забезпечивши власними виробничими потужностями навіть прожитковий мінімум. Таким чином, без споживання продуктів з інших областей держави вони просто приречені на голодне існування.
Згідно із затвердженою Кабміном нормою набору продуктів харчування на одну працездатну людину, за рік треба споживати 123,4 кг зернових та зернобобових культур, 95 кг картоплі, 110 кг овочів, 53 кг м’ясопродуктів, 148,5 кг молочних продуктів та 220 яєць.
Єдине, чим можуть похвалитись південно-східні області – це виробництвом яєць. Батьківщина Януковича за минулий рік досягла за цим показником 1,6 млрд штук, або 358 яєць на одного мешканця. В Луганській області цифри трохи скромніші – 707 млн та 306 штук відповідно. Проте за іншими індикаторами Захід впевнено випереджає Схід.
Наприклад, у 2009 р. Львівська область виробила 157,2 тис. тонн м’яса (61,7 кг на людину), 682,9 тис. тонн молока (267,8 кг), 822, 6 тис. тонн зернових та зернобобових культур (322,5 кг), 1504 тис. тонн картоплі (589,8 кг), 412 тис. тонн овочів (161,5 кг).
Як бачимо, за всіма показниками область впевнено випереджає норми прожиткового мінімуму. Індикатори для Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської та Рівненської областей теж суттєво вищі за затверджені стандарти і випереджають статистику Сходу і частково Півдня. А це дозволяє вести мову про експорт надлишкової продукції у регіони, де її не вистачає. Годувати ж доводиться Донецьку, Луганську області, а іноді – й інших представників південного сходу.
Виробництво сільськогосподарської продукції в зазначених регіонах не дозволяє їм повністю задовольнити свої потреби. Так, у Донецькій області на одного мешканця виробляється лише 21,7 кг м’яса, 80,8 кг молока, 96,6 кг овочів. Схожий стан справ у Луганській області, де м’яса припадає лише 24,9 кг на людину, що у 2,5 разу менше, ніж у Львівській області. Також Луганська область поступається Львівщині за іншими даними: виробництвом молока у 2 рази, картоплі – у 3,5 разу, овочів – у 1,5 разу. Не кращий стан справ для «регіонів-годувальників» виглядає і порівняно з Волинською чи Тернопільською областями.
Таким чином, теорія про окремі працьовиті та багаті регіони України, які лише те й роблять, що віддають зароблене іншій частині держави, не витримує критики і є нічим іншим, як створеним та розкрученим міфом певних політичних сил.
Джерело
Підписатися на:
Дописи (Atom)