08.09.2011, Сергей РУДЮК, историк
Первого сентября миллионы учеников и студентов
Российской Федерации пришли в учебные заведения и раскрыли свои учебники, в
частности, по истории России. В них они найдут сведения не только о прошлом
народов, которые проживают в пределах РФ, но и об истории своих соседей,
которые в настоящее время живут в независимых государствах. Эти сведения
останутся в памяти читателей навсегда, потому что учебник — это одно из
немногих средств массовой информации, которое «работает» на десятилетия. Как
утверждают ученые: «...Образ других народов или собственный образ, который
живет в нашей душе, зависит от того, как в детстве нас учили истории. Это
откладывается на всю жизнь».
Какой же образ украинского народа и его государства
формируют в сознании многонациональной ученической и студенческой молодежи
Российской Федерации учебники истории, одобренные федеральным министерством
образования?
Так, согласно официальному российскому курсу
исторического образования и науки:
1. Археологические культуры
каменного века, медного века (Трипольская культура) и бронзового века
развивались «в южных районах Евразии», а следовательно, принадлежат и русской «евразийской»
культуре.
2. Скифская и «скифоподобные»
культуры VII — IV вв. до н.э. на
территории Юго-Восточной Европы были лишь западной частью большой
«скифо-сибирского» культурно-исторического сообщества и «являются составляющей
русской культуры».
3. Современные россияне принадлежат
к восточнославянскому этносу, который в VI — VII
вв. выделился из единого славянского этнолингвистического сообщества и в VIII в.
состоял из 13 племенных союзов на территории от Карпат до Урала.
4. Восточнославянский этнос в ІХ в.
образовал «древнерусское» государство Киевская Русь.
5. Киевская Русь — это «начальный
период» Российского государства (ІХ — ХІІ вв.)
6. В эпоху Киевской Руси
«сформировались основы русской духовности, языка, культуры» в целом.
7. Особенностью древнерусского (в
значении — древнероссийского) государства была ее полиэтничность. Внутреннее
единство обеспечивали государство и православие.
8. Эпоха Древнерусского государства
с центром в Киеве сменилась периодом русской государственной раздробленности
(ХІІ— ХІІІ вв.). Образовалось около 15 независимых государств. Однако связь
между русскими землями сохранилась «благодаря общим вере, языку и праву».
9. Продолжением Киевской Руси
«стало Владимиро-Суздальское княжество», а впоследствии — его «наследник»
Московское княжество (ХІV — нач. ХVI
вв.). В Москву из Киева «переместился» государственный и церковный центр
русского народа.
10. Главной задачей
внешней политики России в ХVIІ в. стал «собирание»
украинских и других земель, которые когда-то входили в состав Древней Руси
(России).
11. Название «Украина»
возникло в конце ХII в. для обозначения древнерусских
(древнероссийских) земель, которые непосредственно граничили со степью (термин
употребляется в значении «окраина»).
12. Украинская
«народность» сформировалась в ХV — ХVI
вв.
13. Всеукраинская Рада в
Переяславе под руководством Б. Хмельницкого в январе 1654 г. приняла решение о
«воссоединении» Украины с Россией.
Причины «воссоединения»:
— религиозная и этническая «общность» русского и
украинского народов;
— их «общее» историческое прошлое и общая борьба с
внешними врагами;
— конкретно-историческая обстановка середины ХVIІ
в., когда для Украины сохранение независимости казалось нереальным и
приходилось выбирать «меньшее зло», т.е. воссоединяться с «близкой по культуре
и вере» Россией, которая обещала еще и внутреннюю автономию;
— воссоединение отвечало интересам России.
14. Попытки
«гетманов-изменщиков» И. Выговского, М. Дорошенко, И. Мазепы оторвать Украину
от России «не получили поддержки» подавляющего большинства украинского народа,
который выступал против них.
15. Деятельность
российских правителей Петра І и Екатерины ІІ имела «позитивное значение» для
Украины: защита украинского народа от экономического притеснения казацкой
старшины и грабительских нападений турецко-татарских феодалов.
16. Провозглашение в
1918 году независимости Украины было «проявлением сепаратизма», «не отвечало
интересам» украинского народа и «не имело» всенародной поддержки.
17. Украинская
Центральная Рада подписал в 1918 году «позорный» Брестский мир, в результате
чего немецкие войска «оккупировали» Украину и «грабили» хлеб у крестьян.
18. В Украине в 1918 —
1920 годах произошла «гражданская» война, которая закончилась «закономерной»
победой Советской власти над «изменниками» украинского народа — националистами.
19. Войска Петлюры
совершали в Украине «еврейские погромы».
20. Красная армия в 1918
— 1920 годах «освободила» Украину.
21. В результате «союза
украинских националистов с Польшей» в 1921 году Западная Украина была «временно
утеряна Россией».
22. Голод 1921 года в
Украине произошел «в результате засухи».
23. 30 декабря 1922 г.
прошел I съезд Советов СССР, на котором уполномоченная
делегация Украины «утвердила» Декларацию об образовании Союза ССР и «подписала»
Союзный договор.
24. Голодомор 1933 года
«не был геноцидом» украинского народа, потому что:
— голодом были поражены отдельные районы России и
Казахстана;
— в Украине голодали не только украинские крестьяне,
но и представители национальных меньшинств, а также:
— голод произошел в результате засухи;
— голод произошел в результате ошибок, допущенных
низовыми органами власти в ходе проведения коллективизации;
— голод был Божьим наказанием для украинцев за участие
в атеистических кампаниях власти.
25. Сталинские репрессии
1930-х годов нанесли вред не столько гражданскому населению, но и Красной
армии, которая накануне ІІ Мировой войны потеряла значительную часть опытного
командного состава.
26. Пакт Молотова —
Риббентропа «был вынужденным, но необходимым» для подготовки к отражению
будущей немецкой агрессии актом.
27. 17 сентября 1939
года Красная армия «освободила» (как помним — «временно утерянную Россией» в
1921 году) Западную Украину.
28. 22 июня 1941 года
Германия «неожиданно и вероломно» напала на СССР.
29. Причина военных
неудач Красной армии летом в 1941 году заключается «в многократном преимуществе
немецких вооруженных сил в людях, технике и вооружении, устаревшей технике и
вооружении Красной армии, внезапности нападения Германии».
30. Население Украины
«единодушно» поднялось на борьбу с немецкими оккупантами и «массово» вступало в
ряды советских партизан и подпольщиков. Лишь небольшая часть населения
(особенно на территориях, воссоединившихся с Советским Союзом перед войной)
«пошла на сотрудничество» с оккупантами.
31. Украинские националисты
«состояли на службе немецких оккупантов». Немало из них «служило в немецкой
военизированной организации СС», признанной позже Нюрнбергским трибуналом
преступной.
32. Руководители
Организации украинских националистов, в частности С. Бандера, А. Мельник, Р.
Шухевич, «были агентами немецкой разведки».
33. В июне 1941 года
украинские националисты из состава батальонов «Нахтигаль» и «Роланд» во Львове
«устроили массовые расстрелы» польской и еврейской интеллигенции.
34. Украинские
националисты «принимали участие в геноциде евреев» на территории Украины, в
частности в Бабьем Яру (Киев).
35. Украинские
националисты «осуществляли геноцид поляков, чехов, цыган, армян и украинцев на
Волыни и в Галичине» в годы ІІ Мировой войны.
36. Украинские
националисты под командованием «немецкого орденоносца» Р. Шухевича
уничтожили белорусское село Хатынь.
37. Заключение лидера
украинских националистов С. Бандеры в немецком концлагере было совершено с
целью «скрыть его сотрудничество с гитлеровцами».
38. Украинские националисты
были самыми «жестокими палачами» узников немецких концлагерей, прежде всего
евреев.
39. Украинская
повстанческая армия создана «с помощью немецкой оккупационной власти», которая
предоставила националистам оружие и инструкторов.
40. Украинская повстанческая
армия «не воевала против немецких оккупантов».
41. Красная армия в 1943
— 1944 годах «освободила» (опять же «временно утерянную Россией в 1941 — 1942
годах») Украину.
42. Украинская
повстанческая армия «стреляла в спину» Красной армии-освободительнице.
43. Решающую роль в
победе СССР над Германией сыграло «единство советского народа».
44. Воины Украинской
повстанческой армии — это «бандиты, уголовные преступники».
45. Воины Украинской
повстанческой армии «беспричинно и жестоко убивали» отправленных из восточных
областей УССР в Западную Украину учителей, агрономов, других специалистов.
46. После 1945 года
оуновцы из корыстных побуждений «стали на службу в американскую и английскую
разведку».
47. Большинство
населения Западной Украины «поддержало Советскую власть в борьбе против
националистов».
48. Голод 1946 — 1947
гг. в Украине «был следствием засухи».
49. РСФСР была «основным
донором» экономического развития послевоенного УССР.
50. Советский Союз хотя
и не был демократическим, но он был «ориентиром и примером» лучшего,
справедливого общества для миллионов людей во всем мире.
51. В распаде СССР
виноваты «изменники и внешние силы».
52. Независимая Украина
— это «неестественное государственное образование, обреченное на скорую
гибель».
Я воздержусь от собственных комментариев к
вышесказанному. Зато приведу очень меткую, на мой взгляд, оценку действиям
российских историков белорусского исследователя Вадима Деружинского: «По
примеру старой российской историографии и официальной советской историографии
современная российская историография никак не может принять концепцию
независимого развития украинского народа, его самостоятельного государственного
существования в прошлом. Ибо в таком случае следовало выкинуть на свалку
истории пресловутые «исторические права» России на Украину, отказаться от
концепции «единства исторических судеб» русского, белорусского и украинского
народов, которые в прошлом и сейчас тоже преподносились российскими идеологами
в виде некой дивной «троицы общерусского характера».
Пришлось бы также отказаться от тезиса о якобы
«справедливых войнах», которые вела Россия с целью «собирания русских земель в
едином русском государстве». Эти войны автоматически становились
захватническими.
Признание самостоятельности в историческом развитии
Украины способствовало бы росту национального самосознания и отделению
украинцев от России. По этой причине русская дореволюционная и советская
историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа.
Соответственно термины «Россия», «российский» советские историки вслед за
Карамзиным, Соловьевым, Ключевским применяли не только к Московии, но и к
Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси у украинцев и
присваивали его себе.
В итоге была создана крайне примитивная концепция
истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни
своего государства, ни своей самостоятельной истории».
Представление в российских школьных и вузовских
учебниках истории древнеукраинского Киевского княжеского государства (популярно
— Киевской Руси) как, вроде бы, начального этапа истории Российского
государства, непризнание Голодомора 1933 года геноцидом украинцев, отрицание
справедливого и правомерного характера вооруженной борьбы украинского
национально-освободительного движения против иностранных, в их числе и
российских, захватчиков свидетельствует о фактическом непризнании Российской
Федерацией независимости Украины, является нарушением действующих
украинско-русских межгосударственных соглашений о дружбе и добрососедских
отношениях, а также международных обязательств Российской Федерации, в
частности в сфере права войны, являются посягательством на суверенитет и
территориальную целостность Украины и служат разжиганию украинофобии и
междунациональной вражды как на территории Российской Федерации, так и в
Украине, соседних с ней государствах Европы, везде, где проживают украинцы и
куда достигает информационное влияние России.
В цивилизованных странах решением проблемных вопросов
отношений с соседними государствами занимаются, прежде всего,
внешнеполитические ведомства этих стран. Они пристально отслеживают вредоносные
действия иностранных государств, сообщают о них высшему руководству своей
страны и, по его поручению, осуществляют мероприятия дипломатического характера
с целью нейтрализации угроз во внешнеполитической сфере. К сожалению, похоже,
работники МИД Украины не интересуются содержанием учебников истории России и
беспардонным шельмованием в них украинцев и Украинского государства в ущерб
международному имиджу нашего государства. Не помню, чтобы за двадцать лет
независимости Украины руководство России получило бы от нашего
внешнеполитического ведомства хотя бы одну ноту протеста против антиукраинского
содержания учебников истории России, освященных авторитетом Российской академии
наук и минобразования Российской Федерации.
Другие статьи этой полосы:
Коментарии читателей:
01.01.2012 09:24
Блестящая статья!!! Разместил ссылку на Фэйсе... Срочно хочу познакомиться с автором
Viktor Lysytskyi
Блестящая статья!!! Разместил ссылку на Фэйсе... Срочно хочу познакомиться с автором
Viktor Lysytskyi
01.01.2012 13:54
Якби Росія визнала всі пункти, зазначені в даній статті, відносини між нашими державами з давніх давен розвивалися би як дружні та добросусідські і сьогодні ми, українці, разом з друзями, росіянами, були би зовсім на іншому рівні. Адже нам є чому вчитися один в одного. Культура кожної сусідньої держави має вплив на нашу і навпаки, з плином часу збагачуючи її, так як природньо селекціонується і приживається найкраще, що можна запозичити. Заперечуючи та спотворюючи історичну правду, Росія, хворіючи імперською недугою, керуючись виключно діалектично-матеріалістичним розумінням законів розвитку суспільства, що завжди мають суб"єктивний відтінок, та нехтуючи незмінними законами природи, лише прискорює час свого краху. Для українського етносу однак це вимірюється століттями гонінь, болю, приниження тощо, що ніяк не сприяє налагодженню дружніх сусідських відносин. Таку очевидну істину невже важко збагнути з тим, щоб якнайшвидше повернути на шлях миру та злагоди, запоруки міцності та нормального розвитку обох етносів? Інтелектуальна еліта Росії минулих століть, але й сучасної доби є яскравим доказом правильності даних суджень. Скористаюся витримкою зі своєї Доповіді на річних зборах Світового Конґресу Українців 20-21 серпня 2009 р., де я наводила приклад становлення свідомості відомого українського діяча кінця ΧΙΧ - початку ΧΧ століття Никифора Григорієва: «Спершу я навіть не знав, - пише Н. Григоріїв, - що живу в Україні і разом з товаришами мріяв: «От якби нам в Україну поїхати». Лише згодом на запитання одного з учнів до вчителя історії і географії, де Україна, ми одержали дивну відповідь: «України нет, а ми жівьом на том месте, где она била». Формуючи свій світогляд під впливом російських народників Герцена, Чернишевського, Добролюбова (а не українських націоналістів, як помилково думають сьогоднішні опоненти), Григоріїв невтомно цитував О. Герцена: «Розв’яжімо їм руки, розв’яжімо язик. Нехай мова їх буде цілком вільною і нехай тоді вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папіжництво до вас (поляків) або, коли розумні, протягнуть руки нам обом на братній союз і на незалежність від обох». Або «…Проклята справа витравлювання цілого народу із сім’ї народів – не наша народня, руська справа… Чому нам не жити з Польщею, Україною, Фінляндією, як вільний з вільним, як рівний з рівним? Чому ми все повинні загарбувати собі в кріпацтво? Чим ми кращі за них?». Сам Григоріїв із захопленням каже: «Так писав один із видатніших русских політиків, основоположник русского визвольного руху», - і доходить висновку: «тому для мене ясно стало, що не змагатися за політичну незалежність України є політична нерозумність. Коли самі чесні руські вимагають захисту політичних інтересів України, то як цього не робити мені, українцеві. Я став свідомим українським націоналістом і самостійником. За це одверто й щиро дякую Герцену і всім русским народникам». Він продовжував: «Їх писання навчили мене не лише любити свій народ, але й пишатися приналежністю до нього, працювати для його добра, боротися не лише за його культурну, але й політичну самостійність, вершком якої є власна держава у формі демократичної республіки».
Halyna Masliuk
Якби Росія визнала всі пункти, зазначені в даній статті, відносини між нашими державами з давніх давен розвивалися би як дружні та добросусідські і сьогодні ми, українці, разом з друзями, росіянами, були би зовсім на іншому рівні. Адже нам є чому вчитися один в одного. Культура кожної сусідньої держави має вплив на нашу і навпаки, з плином часу збагачуючи її, так як природньо селекціонується і приживається найкраще, що можна запозичити. Заперечуючи та спотворюючи історичну правду, Росія, хворіючи імперською недугою, керуючись виключно діалектично-матеріалістичним розумінням законів розвитку суспільства, що завжди мають суб"єктивний відтінок, та нехтуючи незмінними законами природи, лише прискорює час свого краху. Для українського етносу однак це вимірюється століттями гонінь, болю, приниження тощо, що ніяк не сприяє налагодженню дружніх сусідських відносин. Таку очевидну істину невже важко збагнути з тим, щоб якнайшвидше повернути на шлях миру та злагоди, запоруки міцності та нормального розвитку обох етносів? Інтелектуальна еліта Росії минулих століть, але й сучасної доби є яскравим доказом правильності даних суджень. Скористаюся витримкою зі своєї Доповіді на річних зборах Світового Конґресу Українців 20-21 серпня 2009 р., де я наводила приклад становлення свідомості відомого українського діяча кінця ΧΙΧ - початку ΧΧ століття Никифора Григорієва: «Спершу я навіть не знав, - пише Н. Григоріїв, - що живу в Україні і разом з товаришами мріяв: «От якби нам в Україну поїхати». Лише згодом на запитання одного з учнів до вчителя історії і географії, де Україна, ми одержали дивну відповідь: «України нет, а ми жівьом на том месте, где она била». Формуючи свій світогляд під впливом російських народників Герцена, Чернишевського, Добролюбова (а не українських націоналістів, як помилково думають сьогоднішні опоненти), Григоріїв невтомно цитував О. Герцена: «Розв’яжімо їм руки, розв’яжімо язик. Нехай мова їх буде цілком вільною і нехай тоді вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папіжництво до вас (поляків) або, коли розумні, протягнуть руки нам обом на братній союз і на незалежність від обох». Або «…Проклята справа витравлювання цілого народу із сім’ї народів – не наша народня, руська справа… Чому нам не жити з Польщею, Україною, Фінляндією, як вільний з вільним, як рівний з рівним? Чому ми все повинні загарбувати собі в кріпацтво? Чим ми кращі за них?». Сам Григоріїв із захопленням каже: «Так писав один із видатніших русских політиків, основоположник русского визвольного руху», - і доходить висновку: «тому для мене ясно стало, що не змагатися за політичну незалежність України є політична нерозумність. Коли самі чесні руські вимагають захисту політичних інтересів України, то як цього не робити мені, українцеві. Я став свідомим українським націоналістом і самостійником. За це одверто й щиро дякую Герцену і всім русским народникам». Він продовжував: «Їх писання навчили мене не лише любити свій народ, але й пишатися приналежністю до нього, працювати для його добра, боротися не лише за його культурну, але й політичну самостійність, вершком якої є власна держава у формі демократичної республіки».
Halyna Masliuk
01.01.2012 14:17
Якби Росія визнала всі пункти, зазначені в даній статті, відносини між нашими державами з давніх давен розвивалися би як дружні та добросусідські і сьогодні ми, українці, разом з друзями, росіянами, були би зовсім на іншому рівні. Адже нам є чому вчитися один в одного. Культура кожної сусідньої держави має вплив на нашу і навпаки, з плином часу збагачуючи її, так як природньо селекціонується і приживається найкраще, що можна запозичити. Заперечуючи та спотворюючи історичну правду, Росія, хворіючи імперською недугою, керуючись виключно діалектично-матеріалістичним розумінням законів розвитку суспільства, що завжди мають суб"єктивний відтінок, та нехтуючи незмінними законами природи, лише прискорює час свого краху. Для українського етносу однак це вимірюється століттями гонінь, болю, приниження тощо, що ніяк не сприяє налагодженню дружніх сусідських відносин. Таку очевидну істину невже важко збагнути з тим, щоб якнайшвидше повернути на шлях миру та злагоди, запоруки міцності та нормального розвитку обох етносів? Інтелектуальна еліта Росії минулих століть, але й сучасної доби є яскравим доказом правильності даних суджень. Скористаюся витримкою зі своєї Доповіді на річних зборах Світового Конґресу Українців 20-21 серпня 2009 р., де я наводила приклад становлення свідомості відомого українського діяча кінця ΧΙΧ - початку ΧΧ століття Никифора Григорієва: «Спершу я навіть не знав, - пише Н. Григоріїв, - що живу в Україні і разом з товаришами мріяв: «От якби нам в Україну поїхати». Лише згодом на запитання одного з учнів до вчителя історії і географії, де Україна, ми одержали дивну відповідь: «України нет, а ми жівьом на том месте, где она била». Формуючи свій світогляд під впливом російських народників Герцена, Чернишевського, Добролюбова (а не українських націоналістів, як помилково думають сьогоднішні опоненти), Григоріїв невтомно цитував О. Герцена: «Розв’яжімо їм руки, розв’яжімо язик. Нехай мова їх буде цілком вільною і нехай тоді вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папіжництво до вас (поляків) або, коли розумні, протягнуть руки нам обом на братній союз і на незалежність від обох». Або «…Проклята справа витравлювання цілого народу із сім’ї народів – не наша народня, руська справа… Чому нам не жити з Польщею, Україною, Фінляндією, як вільний з вільним, як рівний з рівним? Чому ми все повинні загарбувати собі в кріпацтво? Чим ми кращі за них?». Сам Григоріїв із захопленням каже: «Так писав один із видатніших русских політиків, основоположник русского визвольного руху», - і доходить висновку: «тому для мене ясно стало, що не змагатися за політичну незалежність України є політична нерозумність. Коли самі чесні руські вимагають захисту політичних інтересів України, то як цього не робити мені, українцеві. Я став свідомим українським націоналістом і самостійником. За це одверто й щиро дякую Герцену і всім русским народникам». Він продовжував: «Їх писання навчили мене не лише любити свій народ, але й пишатися приналежністю до нього, працювати для його добра, боротися не лише за його культурну, але й політичну самостійність, вершком якої є власна держава у формі демократичної республіки».
Halyna Masliuk
Якби Росія визнала всі пункти, зазначені в даній статті, відносини між нашими державами з давніх давен розвивалися би як дружні та добросусідські і сьогодні ми, українці, разом з друзями, росіянами, були би зовсім на іншому рівні. Адже нам є чому вчитися один в одного. Культура кожної сусідньої держави має вплив на нашу і навпаки, з плином часу збагачуючи її, так як природньо селекціонується і приживається найкраще, що можна запозичити. Заперечуючи та спотворюючи історичну правду, Росія, хворіючи імперською недугою, керуючись виключно діалектично-матеріалістичним розумінням законів розвитку суспільства, що завжди мають суб"єктивний відтінок, та нехтуючи незмінними законами природи, лише прискорює час свого краху. Для українського етносу однак це вимірюється століттями гонінь, болю, приниження тощо, що ніяк не сприяє налагодженню дружніх сусідських відносин. Таку очевидну істину невже важко збагнути з тим, щоб якнайшвидше повернути на шлях миру та злагоди, запоруки міцності та нормального розвитку обох етносів? Інтелектуальна еліта Росії минулих століть, але й сучасної доби є яскравим доказом правильності даних суджень. Скористаюся витримкою зі своєї Доповіді на річних зборах Світового Конґресу Українців 20-21 серпня 2009 р., де я наводила приклад становлення свідомості відомого українського діяча кінця ΧΙΧ - початку ΧΧ століття Никифора Григорієва: «Спершу я навіть не знав, - пише Н. Григоріїв, - що живу в Україні і разом з товаришами мріяв: «От якби нам в Україну поїхати». Лише згодом на запитання одного з учнів до вчителя історії і географії, де Україна, ми одержали дивну відповідь: «України нет, а ми жівьом на том месте, где она била». Формуючи свій світогляд під впливом російських народників Герцена, Чернишевського, Добролюбова (а не українських націоналістів, як помилково думають сьогоднішні опоненти), Григоріїв невтомно цитував О. Герцена: «Розв’яжімо їм руки, розв’яжімо язик. Нехай мова їх буде цілком вільною і нехай тоді вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папіжництво до вас (поляків) або, коли розумні, протягнуть руки нам обом на братній союз і на незалежність від обох». Або «…Проклята справа витравлювання цілого народу із сім’ї народів – не наша народня, руська справа… Чому нам не жити з Польщею, Україною, Фінляндією, як вільний з вільним, як рівний з рівним? Чому ми все повинні загарбувати собі в кріпацтво? Чим ми кращі за них?». Сам Григоріїв із захопленням каже: «Так писав один із видатніших русских політиків, основоположник русского визвольного руху», - і доходить висновку: «тому для мене ясно стало, що не змагатися за політичну незалежність України є політична нерозумність. Коли самі чесні руські вимагають захисту політичних інтересів України, то як цього не робити мені, українцеві. Я став свідомим українським націоналістом і самостійником. За це одверто й щиро дякую Герцену і всім русским народникам». Він продовжував: «Їх писання навчили мене не лише любити свій народ, але й пишатися приналежністю до нього, працювати для його добра, боротися не лише за його культурну, але й політичну самостійність, вершком якої є власна держава у формі демократичної республіки».
Halyna Masliuk
05.01.2012 14:26
Всё переставлено с ног на голову. Никогда Россия не воспринимала Украину врагом, по простой причине: никогда не было военных конфликтов. И наоборот: вся идеология «свидомых» украинцев – формирование из России образа врага. Статья и комментарии – тому пример. Много перечислено и многое, можно сказать. Скажу одно: о воровстве «наследия». До конца 19 века, никогда «свидомых» украинцев не интересовали ни летописи Киевской Руси – их хранили и переписывали в русских монастырях, ни другие прибамбасы. И вот вдруг, начиная с Грушевского, вспомнили, что это происходило на «нашей» территории. На самом деле «свидомым» украинцам не нужна Киевская Русь, она никак не коррелирует ни с «козацтвом», ни другими действительными характеристиками украинского этноса. Но это как говориться: не зъим так понадкусую.
Владимир Дубина
Всё переставлено с ног на голову. Никогда Россия не воспринимала Украину врагом, по простой причине: никогда не было военных конфликтов. И наоборот: вся идеология «свидомых» украинцев – формирование из России образа врага. Статья и комментарии – тому пример. Много перечислено и многое, можно сказать. Скажу одно: о воровстве «наследия». До конца 19 века, никогда «свидомых» украинцев не интересовали ни летописи Киевской Руси – их хранили и переписывали в русских монастырях, ни другие прибамбасы. И вот вдруг, начиная с Грушевского, вспомнили, что это происходило на «нашей» территории. На самом деле «свидомым» украинцам не нужна Киевская Русь, она никак не коррелирует ни с «козацтвом», ни другими действительными характеристиками украинского этноса. Но это как говориться: не зъим так понадкусую.
Владимир Дубина
11.01.2012 14:06
Как создать образ врага? автор данного текста как раз наглядно это демонстрирует!Никто в России не относится к Украине, как в врагу, мы братские народы и должны быть вместе!
Dmitry E
Как создать образ врага? автор данного текста как раз наглядно это демонстрирует!Никто в России не относится к Украине, как в врагу, мы братские народы и должны быть вместе!
Dmitry E
17.01.2012 08:47
Странно было бы ожидать от кремлевских властителей чего- то другого.Столетиями вдалбливали в русские головы что Малороссия это часть Российской империи и вдруг сделать разворот на 180 градусов.Тем более сейчас, когда власть в руках русского неоимпериалиста.Не вина, а беда российского народа, что не только историю Украины,но зачастую и мировую историю он воспринимает с позиций самовлюбленных великодержавников.Но в наш информационный век такие номера так просто не проходят. Туповатый учащийся прочтет такую историю Украины и сочтет ее за правду. Думающий человек обязательно попробует узнать и другую точку зрения.Например, украинские националисты сотрудничали с немцами,а кто же тогда был в РОА генерала Власова? И так по каждому пункту. И много чего узнает нового и правдивого такой пытливый человек.Объективной информации в интернете, и не только, уйма.Было бы желание знать правду."Страна Моксель" - вот один из источников о том как возникло и откуда пошло российское государство. И такой информации надо побольше издавать для правдолюбцев в обеих странах.Не мешало бы украинскому радио создать русскоязычную программу для вещания в Россию по различным вопросам, в том числе и историческим. То что украинский МИД молчит по поводу таких российских учебников тоже нет ничего удивительного.На Печерских холмах в Киеве сидят такие же братья по разуму и убеждениям как и в московском Кремле.Кстати о братьях. Так ли хорош брат, говорящий тебе, что тебя не существует,твое " Я" не твое а мое. Ты бледная копия меня. Агов, отзовитесь братолюбцы! Много ли таких охочих быть без своего собственного "Я"?
Странно было бы ожидать от кремлевских властителей чего- то другого.Столетиями вдалбливали в русские головы что Малороссия это часть Российской империи и вдруг сделать разворот на 180 градусов.Тем более сейчас, когда власть в руках русского неоимпериалиста.Не вина, а беда российского народа, что не только историю Украины,но зачастую и мировую историю он воспринимает с позиций самовлюбленных великодержавников.Но в наш информационный век такие номера так просто не проходят. Туповатый учащийся прочтет такую историю Украины и сочтет ее за правду. Думающий человек обязательно попробует узнать и другую точку зрения.Например, украинские националисты сотрудничали с немцами,а кто же тогда был в РОА генерала Власова? И так по каждому пункту. И много чего узнает нового и правдивого такой пытливый человек.Объективной информации в интернете, и не только, уйма.Было бы желание знать правду."Страна Моксель" - вот один из источников о том как возникло и откуда пошло российское государство. И такой информации надо побольше издавать для правдолюбцев в обеих странах.Не мешало бы украинскому радио создать русскоязычную программу для вещания в Россию по различным вопросам, в том числе и историческим. То что украинский МИД молчит по поводу таких российских учебников тоже нет ничего удивительного.На Печерских холмах в Киеве сидят такие же братья по разуму и убеждениям как и в московском Кремле.Кстати о братьях. Так ли хорош брат, говорящий тебе, что тебя не существует,твое " Я" не твое а мое. Ты бледная копия меня. Агов, отзовитесь братолюбцы! Много ли таких охочих быть без своего собственного "Я"?
Немає коментарів:
Дописати коментар