7 черв. 2011 р.

Ресурсный дефицит Проекта Украина (часть 1)

02.03.2011, Виталий Коваленко, "Диалог.ua"
Часть 1. Материальные ресурсы: замкнутый круг хронических проблем

Пожалуй, все уже привыкли к тому, что «Проект Украина» зачастую представляется обществу в совсем разных, даже противоположных интерпретациях. От той из них, что само государство Украина есть давний проект неких внешних сил, до той, что вновь созданное украинское государство сможет состояться исключительно как проект, объединивший всех его участников. Спорить можно долго. Но насущный вопрос сейчас не только в том, каким должен стать этот проект, и даже не в том, как его реализовать, а в том, за счет чего?

Проект без проектного подхода
Объективно и бесспорно одно: в настоящее время около сорока шести миллионов человек на шестистах тысячах квадратных километрах земли объединяет именно суверенное украинское государство. Государство, ставшее реальностью в результате реализации множества проектов, самых разных, – от войн против иноверцев до индустриализации Донецко-Криворожского бассейна. Но к двадцатому году независимости Украины очевидным стало и нечто совсем иное. То, что в нынешнем формате, по своей сути пост-советском, Украина вряд ли может быть уверенной в своем будущем. Уж слишком много вызовов уготовило нам наиновейшее время – эпоха, наступающая со сменой тысячелетий.

Год назад отсутствие понятной альтернативы медленной, но уверенной деградации, привело к политическому парадоксу, когда победу на выборах одержали силы, предложившие народу банальный лозунг: «надо что-то менять».

Но ведь правда состоит в том, что действительно многое нужно менять. Причем для всех и по всей стране. Менять все. Сами же изменения должны быть концептуальными. Ведь вывод земли из-под управления президентской резиденции не приведет к лучшей урожайности украинских сельхозугодий. А запоздавшая смена одиозного министра образования не повысит в одночасье зарплаты учителям и престиж провинциальных университетов. Потому что дело не в них, а в нас.

Вне всякого сомнения, украинский проект станет успешным… – нет, просто выживет! – если он явит собой действующую социальную сеть национального масштаба, объединившую в своих узлах большинство нормальных, здравомыслящих людей. Проект Украина должен быть «Парето-эффективный», – когда «всякое улучшение приводит к улучшению состояния одних при не ухудшении состояния других»; ориентированный на внутреннюю синергию за счет достижения согласия снизу («ежедневный референдум») и готовность к внешним вызовам за счет понимания целей, – является шансом для всех нас. Проблема в том, что простые и очевидные цели до большинства народа доносятся в сознательно извращенной и запутанной форме. А вместо них предлагают некое подобие модернизации, как бы реформы. Сверху. И бессистемно. Конечно, лучше чем ничего, но кардинально ситуацию это не изменит.

Проблема еще и в том, что ни властью, ни ее критиками, ни народом в целом не осознается одна из наиболее чрезвычайно важных задач: понять, какими ресурсами мы располагаем для реализации проекта Украина, и честно это озвучить. Понять, кстати, не так сложно и этого вопроса мы коснемся ниже, дав оценку тем или иным видам ресурсов. Куда сложнее озвучить реальную ситуацию, причем не по отдельной отрасли или сфере деятельности, а системно. И озвучить для всего периода независимости, а не только для нескольких последних лет, чтобы переложить вину на предшественников во власти. Итогом открытого озвучивания и обсуждения того упадка, в который оказалась ввергнутой Украина за два десятилетия своей независимости, неизбежно приведет к пониманию того, что дальше так развиваться нельзя. Что это – тупик. А уже из такого понимания должно произрасти видение того, куда и как нам двигаться дальше. Каким должен стать Проект Украина.

И первое, о чем нужно говорить, это то, что важнейшим отличием такого проекта от всех прочих «проектов-украина» должен стать именно проектных подход. В соответствии с лучшими практиками и с принципами проектного менеджмента. Тема эта значительна сама по себе и в рамках данной статьи ограничимся лишь рассмотрением ресурсной составляющей проекта.

Чем располагаем и как распоряжаемся
Важнейшие составляющие проектного менеджмента задаются классической формой Тройственной ограниченности. Реализацию любого проекта ограничивают: стоимость проекта (он не может быть безумно дорогим), сроки его реализации (не бесконечны) и, собственно, содержание проекта (которое не может быть всеобъемлющим). Баланс этих составляющих и задает качество проекта. Есть и другой взгляд на тройственную ограниченность для управления проектами: финансы, людские ресурсы, время. Как бы то ни было, смысл ограниченности также состоит во взаимозаменяемости: нехватку многих ресурсов можно заменить людскими (как это делает Китай, с более чем миллиардом работников); либо финансовыми ресурсами – что является привилегией США, с долларами от Федеральной резервной системы. Достичь цели можно также, растягивая проект во времени, как это удалось сделать Южной Корее, где народ десятилетиями себе во всем отказывал, для получения большего результата для всей страны.

Кстати, по фактору времени можно отметить, что его у нас катастрофически не хватает. Причин тому – множество. Во-первых, так называя «Проблема 2000-х», касающаяся замены изношенных советских основных фондов и инфраструктуры, хоть и отложена отчасти, но даже и близко не решается. Во-вторых, мы – не южные корейцы, готовые отложить свое потребление на срок жизни одного – двух поколений ради высшей цели (прошли те времена); сейчас нам подавай высокий уровень потребления, пусть даже и в кредит. Слабая динамика развития означает, что и дальше наиболее творческие и работоспособные силы будут покидать страну. Через какое-то количество лет, когда подрастет новое, технологически грамотное поколение, а препятствия в получении шенгенских виз будут хотя бы отчасти сглажены, мы можем столкнуться с очередной волной выезда (как это произошло, например, в Латвии).

Обновленную Украину строить будет просто некому. В-третьих, в независимой Украине вообще сложилась крайне низкая динамика процессов. Прежде всего, это касается социальных процессов, о чем речь пойдет ниже, но также это заметно и на процессе деиндустриализации.

Хорошей иллюстрацией этого может служить недавняя достройка станций метрополитена.

Причем, столичный долгострой на Голосеево – ничто по сравнению долгостроем в Харькове. Там, в декабре 2010-го, перед новогодними праздниками открыли новую станцию метро.

Провластные СМИ это событие хвалили, оппозиционные –критиковали – ввиду тендерного скандала из-за закупки скамеек по завышенной цене. Однако никто не рассказал главного: строительство станции «Алексеевская», пожалуй, один из наиболее характерных символов того, как развивается независимая Украина. Разработку стройплощадки под эту станцию, начали еще в 1984 году. К первой активной стадии работ приступили в год распада Союза, в 1991-м. Затем, когда страна пустилась в самостоятельное плавание, работы по строительству вообще не велись – с 1993 по 2002 год. Возобновилось строительство лишь в середине 2000-х (с 2005 года), когда в стране были поднакоплены ресурсы. Но ресурсов, все же, было мало, строительство довольно скоро притормозили. И это при том, что проект был «обрезан»: упрощена сама конструкция станции, метростроевцы пренебрегали мерами безопасности (осенью 2007-го на строительстве погиб проходчик, а зимой того же года – завалился кран).

Зато отказались от советского названия станции («Интернациональная»). Кое-какие средства стали выделяться в 2009 и в 2010 годах. Наконец, за счет финансирования из центрального и местного бюджетов стройка была завершена. За каких-то 19 лет! (к слову, в том же городе в советское время за меньший срок были построены две линии (!) метрополитена). Во многом этот случай иллюстрирует современную динамику преобразований в Украине.
Безусловно, такая низкая динамка задается, прежде всего, низким уровнем проектного менеджмента (который сейчас несравненно ниже даже советских плановых подходов, со всеми их недостатками), но также и огромным дефицитом ресурсов. Собственно, проблемам дефицита ресурсов – материальных, финансовых, людских и посвящена наша статья.

Материальные ресурсы
Ввиду мирового финансового кризиса, Украина оказалась сильно отброшенной назад. Хотя в 2010 году в экономике начались восстановительные процессы, все же и по итогам минувшего, 2010-го, года, украинский ВВП составил примерно 66% от показателя 1990-го. Грубо говоря, Украине, чтобы выйти хотя бы на уровень ВВП, 20-и летней давности, необходим прирост экономики более чем на треть. За счет чего это возможно?

Разумеется, прежде всего, встает вопрос о средствах производства. Отметим, что восстановлению экономики во второй половине 2000-х способствовало также и восстановление средств производства, когда благодаря инвестиционной активности произошло наращивание основных средств. По отношению к 1990 году в 2008-м, на начало кризиса, их стоимость уже была на 50% больше (хотя ценовые индексы для корректировки могут вызывать споры). Детализация роста впрочем, сможет многое объяснить: если по сельскому хозяйству особого прорыва нет, то основная динамика прироста шла по такому сектору как транспорт и связь. Иначе говоря, формальный прирост в сумме основных средств произошел за счет установки нового и дорогостоящего телекоммуникационного оборудования. А вот, к примеру, в сфере жилищного хозяйства прироста также практически не наблюдается.

Что касается восстановления основных средств, то ситуация тут весьма критическая. Со второй половины 1990-х доля амортизации в структуре затрат на производство стала стабильно высокой, на уровне 7–10% (при том, что в начале 1990-х она составляла всего 0,5–1%). Однако износ основных средств накопился на столь высоком уровне (60% для всей экономики в 2009 году), что амортизированных средств едва хватает на их замещение. Хотя уровень ежегодного ввода новых основных средств накануне кризиса достиг примерно 130 млрд. грн., их ввод крайне неравномерен по отраслям. Например, пятая часть этой суммы приходилась на сектор транспорта и связи (о чем упоминалось выше), примерно столько же – на сектор недвижимости (что было связано с ценовым бумом в этой сфере). Стоит отметить, что износ основных средств постоянно растет: он составлял 44% в начале 2000-х, затем – 53% накануне кризиса (в 2007-м) и свыше 60% – сейчас. Это значит, что даже в благополучные 2000-е модернизация основных средств в общенациональном масштабе не произошла, а текущий кризис добил экономику окончательно. Ведь по ключевым отраслям износ может быть выше, например, в среднем 65% для обрабатывающей промышленности. И если, скажем, в телекоммуникациях происходит обновление, то транспортная инфраструктура изношена донельзя, из-за чего суммарный износ в секторе транспорта и связи вырос сейчас до 84%.

А поскольку это средний показатель, следовательно, его составляющие в сфере приложения новых технологий невысоки, тогда как часть транспортной инфраструктуры изношена практически на 100%. Важно отметить также региональные диспропорции в износе. Износ основных средств накануне кризиса (в 2007-м году) составлял в столице и Киевской области менее 40%, а в относительно благополучных индустриально-аграрных Полтавской и Харьковской областях – был около 65%.

То, что экономика остается сжатой, явно заметно и из объемов потребления электроэнергии.

Производство электроэнергии, которое в Украине близко к объемам потребления, сократилось с 298,5 млрд. кВт*ч в 1990 г. до 188 млрд. кВт*ч в 2010 году, или на 37%. В целом, в двадцатилетней ретроспективе объемы производства (и потребления) электроэнергии сильно коррелируют с динамикой ВВП.

Выходит, что реальное сокращение украинской экономики составляет примерно 34% по ВВП, 35% – по износу и 37% – по потреблению ресурсов? Формально, так. Однако, с учетом того, что если бы в течении двадцати лет был бы постоянный рост, пусть даже и умеренный, на уровне 3–4% (вполне реалистичные цифры, исходя из среднего роста мирового ВВП в последнее десятилетие), то объем украинской экономии был бы сегодня в 1,8–2,2 раза выше показателя 1990 – 1991 годов. Иначе говоря, за годы независимости экономика Украины, даже без особых реформ и преобразований, должна была бы удвоиться. А если бы эффективные преобразования были проведены, и украинская экономика росла вровень с экономиками ведущих развивающихся рынков на 5–7% в год, то она бы выросла в 2,6 – 3,9 раза, в среднем почти в 3,2 – 3,3 раза. Таким образом, сжатие нашей экономики примерно на 35% (или 34% – 37%) означает, что мы потеряли за годы независимости более чем треть объема ВВП (спад) плюс от 1 до 2,3 объемов ВВП (не получено при условиях среднего устойчивого нормального роста). То есть, страной недополучено в среднем от 1,4 до 2,6 объемов ВВП.

Соответственно, экономика в два раза слабее, а люди в два раза беднее, чем они могли быть.

Следовательно, задача удвоения ВВП – это, по сути своей, даже не сверхзадача, а лишь возвращение к норме. Впрочем, при нынешнем состоянии ресурсной базы и эта задача Украине не по силам. Вывод отсюда такой: наше отставание и разрыв с соседями, со странами Евросоюза (включая новых членов) и даже с Россией в ближайшие годы будет только увеличиваться.

Впрочем, вернемся к рассмотрению оставшейся ресурсной базы страны. Во-первых, стоит отметить, что текущий уровень использования ресурсов может и не отражать действительной потребности в них – ведь экономика сжалась и пока что ей не так много и надо. Более того, в стране произошла глубинная деиндустриализация, что означает отсутствие потребности в целом ряде ресурсов для эффективной работы промышленности. Сколь глубоко это падение промышленности лучше проиллюстрировать не на примере сравнения индексов роста/спада (ввиду того, что официальная статистика часто просто играет с индексами цен производителей), а просто, сравнив объемы производства основных видов продукции в натуральных величинах – тоннах, метрах, штуках.

Итак, в период с 1991 по 2009 год сократилось производство: аммиака – в 1,5 раза и минеральных удобрений – в 2 раза. Стального проката – в 2 раза и труб – в 3,2 раза. Цемента – в 2,3 раза; автомобилей – в 2,8 раза (невзирая на нынешнюю отверточную сборку).

Холодильников бытовых – в 5,6 раз, колбас – в 3,1 раза, сахара – в 3,8 раза и масла сливочного – в 5 раз, обуви – в 8,7 раз и тканей – в 11,9 раз. Список этот можно продолжать. Конечно, есть и исключения, так, примерно сохранился уровень производства бумаги и картона (ввиду потребности в упаковке при общем падении тиража книг) или угля (за счет миллиардных госдотаций шахт), более чем в два раза выросло производство подсолнечного масла (что обеспечивает экспорт, хотя и истощает черноземы). Сократилась добыча ресурсов и в добывающей промышленности: сырой нефти – в 1,2 раза, природного газа в 1,3 раза, железной руды в 1,4 раза. То есть, на звание полноценного сырьевого придатка мы тоже не тянем.

В целом же ощущается разительный контраст с листовками, которые незадолго до краха советской системы расклеивали на наших улицах, и которыми нас пытались убедить, сколько всего производит Украина, и как сладко мы сможем зажить. Сейчас же, чтобы компенсировать недостаток отечественного производства, страна вынуждена наращивать импорт, который приводит к отрицательному сальдо торгового баланса даже в кризисный период (5,7 млрд. долл. в 2009 и 9,3 млрд. долл. в 2010 году для внешней торговли товарами). Это (по сути, деиндустриализация), в свою очередь, влияет на негативное сальдо платежного баланса, для компенсации чего требуются внешние заимствования, объемы которых становятся все больше и больше.


Недостаточный выпуск технологической продукции, вкупе с развалом системы научно-исследовательских организаций, делает невозможным проведений эффективной модернизации экономики, по крайней мере, с приоритетным использованием собственных сил. За модернизацию, проведение которой неизбежно (если мы все же хотим жить в развитой стране) придется платить вдвойне, вернее, платить за импортирование технологий и технологической продукции. Ведь только за первое десятилетие производство машиностроения упало в 3 раза.

Резкий спад коснулся производства средств производства, например, за первое десятилетие производство металлорежущих станков упало более чем в 30 раз, кузнечно-прессовых машин – в 27 раз. При этом с начала 1990-х по конец 2000-х численность внедрения новых технологических процессов сократилась почти в 2 раза (из них ресурсосберегающих – на треть), а освоение новых видов продукции – в 4,7 раза (из новых видов техники – также почти на треть). Одновременно, почти в 3 раза сократилась численность научно-технических кадров и в 2 раза – квалифицированных рабочих кадров (о чем – ниже). Таким образом, твердой базы для проведения модернизации в Украине на сегодня нет.

Но, допустим, Украина отказывается от индустриальной и пост-индустриальной модернизации и стремится развивать свою сырьевую базу. Но и тут возникают проблемы. Возьмем, к примеру, нынешнюю горячую тему – добычу природного газа. Формально, отечественные ресурсы «традиционных» месторождений газа оцениваются в более чем 1 триллион куб. м., а по отдельным оценкам – даже до 1,4 трлн. куб. м. При текущем уровне потребления, страна могла бы прожить 20–30 лет без импорта газа вообще. Соответственно, увеличить добычу на существующих месторождениях можно было бы, если осваивать пока незадействованные мелкие месторождения, расконсервировать скважины, закрытые еще с советских времен и, конечно, задействовав новые технологи, поскольку существующие устарели, как минимум, на двадцать лет. Но все это требует огромных капиталовложений, и таких средств нет ни у государства, ни у олигархии.

Характерно, что число ежегодно вводимых в строй новых газовых скважин возросло с 27 в 1990-м до 50–100 в течение разных лет в 2000-х. Традиционные месторождения истощаются, приходится бурить чаще, а эффект от новых скважин – все слабее. Да, конечно, большую часть потребностей в газе страна может покрыть разработкой так называемых «нетрадиционных» месторождений, включая залежи на морском шельфе, особенно глубоководном (где ресурсы на глубинах от 60 м до 2 км оцениваются от 4 до 13 триллионов куб. м.). А также, освоив запасы газа плотных пород (с глубиной залегания от 5 км), шахтного метана (с глубиной в 1 км и до 2,5 км), и сланцевого газа. Для таких видов голубого топлива ресурсы оценочно составляют по несколько триллионов куб. метров. Но все дело в том, что при текущей цене на газ разработка таких месторождений пока еще нерентабельна. Наконец, освоение углеводородных месторождений потребует существенных затрат времени, например, примерно 6 лет для глубоководного шельфа и до 10 лет – для сланцевого газа. Необходимые высокие начальные затраты капитала и времени создают замкнутый круг в добыче углеводородов и, по всей видимости, проблема обеспечения энергетической безопасности в стране в течение наступившего десятилетия решена не будет.

Важная составляющая неэнергетического сектора добывающей промышленности – железная руда. Украина, обладая огромными запасами железорудного сырья (одними из крупнейших в мире, 18%) производит всего 4,5% мирового производства железной руды (в различной степени обогащения). При этом инвестиции в украинские горно-обогатительные комбинаты за годы независимости производились лишь на уровне, достаточном для их нормального функционирования, а о серьезной модификации речь даже не шла. Несмотря на получение всех необходимых разрешений, инвесторы в течение 2000-х так и не построили новые комбинаты, а Приазовский и Гуляйпольский ГОКи; Камыш-Бурунский железорудный комбинат были закрыты, Таврический ГОК – законсервирован. А из-за бюрократических препятствий, инвесторы на Криворожский ГОК окисленных руд не могут зайти уже двадцать лет…
Еще одно важное сырьевое направление – плодородные почвы. Однако за последние годы их плодородность в среднем сокращается, ввиду недостаточного внесения удобрений и, подчас, жесткого использования под истощающие почвы культуры, такие как подсолнечник или рапс.

Характерно, что за двадцать лет сокращается и диверсификация посевных площадей. Так, если посевы зерновых и зернобобовых, а также картофеля и овощей в 2009 году, по сравнению с 1991-м, практически не изменились, то по ряду культур произошел резкий спад. Для сахарной свеклы – в 4,8 раза, для кормовых корнеплодов – в 2,5 раза и для кормовой кукурузы в 8,8 раза (из-за спада в животноводстве). Площади под плодово-ягодными культурами сократились в 3,2 раза, под виноградниками – в 1,9 раза (это при сравнении с площадями уже после «антиалкогольной» вырубки), под посевы льна – в 66 раз (что отражает спад в легкой промышленности). Зато выросли посевы истощающих почву культур: подсолнечника – в 2,6 и рапса – в 14,8 раз.

Впрочем, нельзя не отметить, что за двадцать лет возросла урожайность по большинству основных сельскохозяйственных культур (пожалуй, кроме кормовых), однако она все равно в разы отстает от показателей развитых стран. Проблемы урожайности ясно видны из динамики улучшения почв. Так, резко отличаются объемы внесения удобрений, если сравнивать данные по 1990 и 2008 годам: на 1 га посевной площади сейчас вносится 57 кг минеральных удобрений, вместо 141 кг ранее, а органичных удобрений – 0,6 кг вместо 8,6 кг раньше. При этом, если в 1990 году на 83,5% посевных площадей вносились минеральные удобрения и на 17,9% – органические, то в 2008 году 69,4% посевных площадей получали минеральные удобрения и 2,5% площадей – органические удобрения. При этом, в период 1990-х производство гербицидов и ряда других средств защиты растений упало почти в два раза. Площадь орошаемых земель в 1990 году сократилась с 44,3 тысяч гектаров до 5,3 тыс. га в 2008 г., а осушаемых земель – с 71 тыс. га практически до нуля. Также практически до нуля упали объемы создания террас на крутых склонах и высадки лесополос.

Кстати, схожие с растениеводством проблемы есть и в животноводстве. С 1991-го по 2010 год поголовье крупного рогатого скота сократилось в 5,1 раз (до 4,8 млн.), свиней в 2,6 раз (до 7,6 млн., с небольшим приростом в период кризиса). Поголовье овец сократилось в 6,6 раз (до 1,2 млн.; хотя выросло поголовье коз, в 1,2 раза, – до 0,64 млн.), коней в 1,7 раз (до 0,44 млн.).

Интересно, что поголовье птицы всех видов сократилось в 1,3 раза (до 191 млн. в 2010 г.), при этом производство яиц сократилось в 1,1 раз, а вот объем выращивания птицы в живой массе, напротив, вырос, в 1,27 раза – что заставляет задуматься о качестве мяса птицы, привес которой так резко возрос. Зато с молочной продукцией все ясно: сокращение поголовья коров в 3 раза (до 2,7 млн.) привело к существенному падению производства молока, в 2,1 раза (до 11,6 млн. тонн в 2009 г.). Так или иначе, производство качественной белковой пищи в Украине сократилось в разы и, как следствие, сократилась и ее доступность (ведь дорогой импорт не всем по карману).

В целом, в 2009 году объем продукции животноводства составил 51% от объемов 1990 года, а растениеводства – 92,5% от выпуска 1990 года (в среднем по сельскому хозяйству 70%, то есть за двадцать лет спад составил около 30%).

Как видно, для развития ресурсной базы, стране требуются огромные капиталовложения, но ситуация с финансами также непростая. А ведь есть еще и критичная ситуация с инфраструктурой, где помимо существенного износа, крайне мало создается нового. Например, если в 1990 году было проложено более 2530 км дорог с твердым покрытием, то в 2008 – лишь 111 км (всего лишь примерно по 100 км прокладывалось и в другие годы в благополучных 2000-х). Схожая ситуация и с линиями электропередач: 1940 км в 1990 году и 112 км в 2008-м. Характерно, что за двадцать прошедших лет длина автодорог выросла всего на 1,7 тыс. км, а железных дорог – даже сократилась, на 1,1 тыс. км. Также сократилась на 1,8 тыс. км и длина речных судоходных путей.

Хотя идет постоянной износ основных средств, в ряде отраслей он достиг 80% и выше, но формально, после спада 1990-х, наблюдается прирост стоимости основных средств – от 829 млрд. грн. (в фактических ценах) в 2000 году до 3150 млрд. грн. на начало 2009 года. Правда, если исчислять эти показатели в долларовом эквиваленте, то за истекшее десятилетие они выросли не более чем в 2,5 раза. И составляют сейчас около 400 млрд. долл. Для сравнения, это примерно на 8% больше рыночной капитализации американской нефтяной компании Exxon Mobil, и примерно на 30 – 33% больше капитализации китайской нефтяной PetroChina и американской ИТ-компании Apple (эта тройка – лидеры по рейтингу FT Global 500, на декабрь 2010 года). Иными словами: если Советский Союз был способен конкурировать с ведущей страной (США), то Украина – с ведущей мировой (или американской) компанией.

Джерело 

Як подолати українську бідність?

16 мая 2007 года, День 

ПОМІНЯТИ ПСИХОЛОГІЮ
Наталія ЙОНИК , начальник відділу зв’язків з громадськістю та пресою СП ТОВ «Модерн-Експо» (м. Луцьк):
— Одну з найглобальніших для України проблем не можна подолати жодною програмою чи комплексом програм державного рівня. Причина нашої бідності — наша надія на те, як казав Остап Бендер, «закордон нам допоможе». Ну, якщо не закордон, то будь-хто, але не сама людина.

Щодо теми бідності мені імпонує одна фраза. За точність цитати не ручаюсь, але зміст такий: «Найбільше, що ви можете зробити для бідних та злиденних, — це не стати одним із них». На моє глибоке переконання, наша бідність буде подолана тільки зміною психології сприймання ролі особистості у власному заробітку. Відсутність звички розраховувати тільки на себе дається взнаки особливо гостро у тій віковій категорії населення, яка більшу частину свого свідомого життя прожила при Радянському Союзі. Розмовляючи про зарплату, вісім з десяти моїх знайомих говорять: «Мені дали стільки-то грошей», і тільки інші двоє говорять: «Я заробив стільки-то». У такому формуванні ставлення до грошей — самоуникнення від впливу на процес росту заробітків. А насправді в сучасних умовах здоровій людині не потрапити у категорію «бідний» нескладно. Було б бажання працювати.

Визнаю, поки що законопослушний громадянин, працюючи, не стане, за рідким винятком, мільйонером, але що зможе не потрапити в категорію «бідний» — це точно.

Психологія «очікування манни небесної» не дозволяє більшості українців вилізти із ями безгрошів’я. А ще — наша любов до відпочинку. Такої кількості офіційних святкових вихідних немає у жодній країні світу! Звичайно, є різні причини бідності, проте типовою є ситуація, коли тільки крайня скрута стимулювала людину до виходу з цієї ситуації.
Мій один знайомий, повернувшись із зарубіжжя, сказав, що якби він не попрацював в іншій країні, то не знав би своїх можливостей щодо темпу виконуваної роботи: «Будь-яке завдання я навчився виконувати в п’ять разів швидше, ніж я це робив в Україні та вважав верхом моїх здібностей». Можливо, як працюємо, так і маємо?

УСІ НАШІ БІДИ — ВІД ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ
Володимир МИХАЙЛІШИН , начальник Управління внутрішньої політики Дніпропетровської міської ради:
— Гадаю, що всі наші нещастя — від правового нігілізму. Від небажання дотримуватися законів на всіх рівнях. Навіть у керівників держави. Тому що, наслідуючи їхній приклад, дозволяють собі ігнорувати закони й пересічні громадяни. Багато іноземців, які приїздять до України, дивуються нашим порядкам і тому, що вони бачать у буденному житті. Наприклад, їх дивує, що в офіційно бідній країні дорогих авто на вулицях більше, ніж в тій же Європі. Житло не лише продається, а й масово купується за позахмарними цінами. Відкривається безліч мереж магазинів і центрів дозвілля, які заповнені людьми. У Києві, як і в інших великих містах, у вихідні або у свята не можна потрапити до ресторану, оскільки всі столики замовлені заздалегідь. Безліч грошей витрачається на мобільний зв’язок, купівлю побутової техніки, комп’ютерів. Все свідчить про те, що Україна не така вже й бідна країна, а прибіднятися у нас увійшло у звичку. Насправді, велика частка української економіки перебуває в «тіні». Люди, які працюють, майже поголовно приховують свої прибутки: підприємці масово ухиляються від сплати податків, наймані працівники отримують зарплату в конвертах. А державні контролюючі служби вдають, що нічого не помічають. Більше того, складається враження, що вони самі зацікавлені в існуючому стані речей.

Звичайно, в країні досить багато людей зі скромним достатком. Наприклад, це самотні пенсіонери, інваліди або працівники бюджетної сфери, добробут яких прямо залежить від виплат із державного або місцевого бюджету. Але в тім і річ, що якби чесно сплачувалися податки й не приховувалися прибутки значної частини населення, то й бюджет був би повним. Було б можливим збільшувати пенсії, допомогу й зарплати бюджетникам. Загалом, «тіньова» економіка передбачає наявність корупції, можливість обійти закон із вигодою для себе. У європейських країнах, США або Канаді, які славляться високим добробутом громадян, приховування прибутків — це страшний злочин, за який до в’язниці може сісти й глава держави. Однак, подібна практика поки що не для нас. І поки таке триватиме — процвітатиме корупція, не зникне офіційна бідність, а нас, за великим рахунком, не можна вважати цивілізованою країною.

ПІДВИЩЕННЯ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРПЛАТИ НЕ ВИРІШУЄ СУТІ ПРОБЛЕМИ
Валерій МЕРІУЦ , директор МПП «Престиж», депутат Слов’яносербської районної ради, Луганська область:
— Сьогодні населення України загалом бідне, незважаючи на наявність на наших дорогах дорогих авто, стрімке зростання споживчого кредитування й прагнення молоді вдягатися у гламурні речі. Про це свідчать найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, висока захворюваність і смертність, незадоволення широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією і своїм матеріальним становищем. Проблема бідності як соціального явища існує у всіх, без винятку, країнах. На відміну від інших держав, в Україні вона посилена наслідками майже десятирічної економічної депресії, через що бідність здобула стійкого характеру. І якщо для розвинених держав на сьогодні актуальним завданням є неухильне підвищення якості життя населення, то для України пріоритетом виступає подолання бідності й забезпечення необхідних життєвих потреб більшості населення. Ця проблема вимагає негайного рішення, оскільки високий рівень бідності — це не лише постійне джерело соціальної напруженості в суспільстві, а й вагомий стримуючий чинник для стійкого соціально-економічного розвитку України й її успішної інтеграції до структур як європейської, так і світової економічної спільноти. Дійсно, можновладці намагаються вирішувати проблеми бідності, зараз втілюється «в життя» третій етап Стратегії подолання бідності, ухваленої 2001 року. Цим документом передбачається досягнення й іншої важливої мети — становлення середнього класу в Україні, що повинно сприяти зміцненню соціального фундаменту суспільства за рахунок зростання «сильних» за своїм майновим становищем його прошарків і зменшення соціальної бази бідних і незаможних. Статистика свідчить, що близько третини населення перебуває на межі бідності, й приблизно половина сімей може бути віднесена до групи із середнім рівнем доходів. Апріорі бідними в Україні слід вважати таку соціальну верству населення, як пенсіонери. Не є секретом, що цілі регіони нашої країни страждають на бідність своїх жителів.

Соціальними виявами бідності слід вважати: збільшення безробіття й нелегальної зайнятості, посилення кримінальної ситуації, появу актів громадянської непокори. Безсумнівно, проблема бідності вимагає комплексного підходу у вирішенні й визначенні конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на подолання цього негативного явища. Це і скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики, й стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Актуальними є також питання впровадження системи раціональних соціальних трансфертів, легалізації тіньової економіки й незареєстрованих прибутків. Встановлення економічно й соціально обгрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму нині більше схоже на загравання з електоратом через те, що не враховується чинник міжпрофесійної та міжгалузевої диференціації. Україна — країна працюючих бідняків, і цей факт доводиться визнати. Люди мають постійне місце роботи, але при цьому категорично незадоволені рівнем своєї заробітної платні. Подолання бідності, на мою думку, можливе лише внаслідок докорінної зміни всієї системи суспільних відносин. Вчені вважають, що «цивілізованих норм бідності» наша країна здатна дійти до 2010 року, але такий прогноз особисто я вважаю таким, що є з області фантастики. Поки ж у боротьбі за народний добробут обидва центри влади вирішили вдатися до вже давно знайомого «джентльменського набору» — підвищення мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму, що не вирішує за своєю сутністю проблеми подолання бідності. Наприклад, у розвинених країнах діють зовсім навпаки: там борються не за високий рівень мінімальної зарплати, а за зменшення кількості людей, які її отримують. У нинішній Польщі за межею бідності перебуває трохи більше за 20 % населення, що є найгіршим
показником в Євросоюзі, але загалом там соціальна захищеність громадян набагато вища, ніж в Україні. Але тут профспілки домоглися встановлення погодинної мінімальної зарплати, причому — окремої для кожного сектору економіки. У нас же люди виживають на свій страх і ризик, і державі поки що не до розв’язання проблеми бідності загалом, адже політики розподіляють «хлібні» місця. Скажу чесно — особисто мене лякає питання з подоланням бідності через те, що я поки що не відчув готовності з боку держави хоча б визначити прозорі й зрозумілі людям шляхи розв’язання цієї проблеми.

У ВСЬОМУ ВИННА ПОЛІТИКА
Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ , політолог (м. Донецьк):
— На жаль, за 15 чи вже навіть 16 років незалежності України правляча еліта держави не піклувалася про добробут народу й займалася виключно політичними питаннями, заграючи з Росією чи Заходом, тринькаючи національне багатство і займаючись збагаченням за рахунок народу. У результаті саме в нашій країні сьогодні живуть олігархи, які вважаються одними з найбагатших людей у Європі й входять до десятки найбагатших людей світу.

Тому логічно зробити висновок, що така біда українського народу, як бідність, полягає в його правителях. І тут доречно пригадати афоризм про те, що кожен народ заслуговує на того правителя, якого обрав.

Подивіться на Польщу — 1991 року вона була біднішою за нас, вона в нас купувала все — від продуктів харчування і предметів домашнього побуту до побутової техніки. Але за ці роки вона нас випередила на 20 років у своєму розвитку. А ми продовжуємо жити з горезвісними міфами про різновекторну політику і про самодостатність нашої держави. І саме ці міфи призвели до того, що наша економіка стала формою для збагачення 3% населення за рахунок інших 97%.

Отже, розв’язання проблеми бідності лежить передусім у політичній, а не економічній площині. І в цьому плані потрібно просто на ділі реалізувати прагнення, про яке вже так багато говорилося: очистити владу від політиків, які скомпрометували себе, й від старої номенклатури, відділити владу від бізнесу та впровадити ринкові закони європейського капіталізму, а не дикого капіталізму XIX сторіччя, який діє зараз у нас. У той час як у всьому світі прибуток у 20—30% вважається рентабельним, в Україні він розцінюється мало не збитковим: олігархи в нас зараз прагнуть до отримання прибутку в 200, 300 чи навіть 1000%, а народові залишають якраз стільки, щоб він, грубо кажучи, не здохнув із голоду. Цю систему потрібно змінити і вже після цього задумуватися про підвищення соціальних стандартів, про які так багато говориться. І цей намір зовсім не виглядає утопічно — досить запровадити закон, яким буде встановлене табу для олігархів, для керівників найбільших бізнес- структур так чи інакше потрапити до влади, куди вони йдуть лише для того, щоб захистити свій бізнес або ще збагатитися. І якщо в усьому світі працює формула економіки: гроші—товар—гроші в квадраті, то в Україні вивели вже нову формулу: гроші—влада—гроші в кубі.

І в цьому плані особливо хочу підкреслити, що боротися з бідністю повинен і народ. У всьому світі саме прості люди боролися за свої права, обираючи ті політичні сили, які дійсно ці права відстоюватимуть. Населення має стати іншим. Саме від нього залежить сьогодні правильний вибір, побудова громадянського суспільства, громадський контроль за владою. І якщо народ це усвідомлює і давитиме на владу доти, доки вона не прийме відповідні законодавчі норми, термін подолання української бідності може бути дуже коротким.

ПАСТКА, З ЯКОЇ НЕМОЖЛИВО ВИРВАТИСЯ
Емілія ПОДЛЯШЕЦЬКА , депутат Львівської обласної ради, начальник організаційного відділу Львівської ДПА:
— Для того, щоб подолати українську бідність, треба визначитися з кількома знаковими питаннями. Звичайно, добре, що в нашій державі нарешті розроблена й діє стратегія подолання бідності. Однак треба в першу чергу сказати, з повним усвідомленням цього, — яке ж суспільство ми будуємо і які цінності будуть у ньому превалювати. Ідеолог неолібералізму Ф. фон Хайек вважав, що бідність — явище закономірне, до того ж, необхідне для суспільного розвитку. В буржуазному суспільстві — це цілеспрямований і раціонально діючий механізм. Навіть у найзаможніших країнах бідність є елементом обов’язковим і має термін «структурна бідність». Чимало теоретиків вважають, що вона працює на консолідацію суспільства, бо пов’язується з особистими якостями людини й її власними трудовими зусиллями.

Політики соціально зорієнтовані називають бідність величезним злом і несправедливістю. У мене троє дітей, і серце моє схиляється до останнього визначення. Однак як людина, що прийшла в політику з бізнесу, тобто належу до осіб активних, не можу відгородитися від розуміння, що бідність (якщо це не рокові обставини) приходить до певних осіб, тобто дійсно має особистісні якості. Та коли в державі діють усі необхідні соціальні механізми, вирішального значення це не має.

Отже, нам нарешті треба дати собі звіт, чим стала в нашій державі бідність і як визначати її обриси. Наскільки я розумію, наше Міністерство праці та соціальної політики інформаційною базою для визначення розрахунку рівня бідності зробило дані Держкомстату, висновки комплексних обстежень домашніх господарств. (Ці дані дуже часто не відповідають істині або не дають реальної картини.) У світі хтось бере ще податкові зведення чи кількість наданих платних послуг — це теж дуже вагомі показники. Наразі ми в державі не визначилися з високоякісними коефіцієнтами та раціональними даними з розподілення доходів населення. А у свідомості звичайної пересічної людини бідність здебільшого визначається просто — колом трьох необхідних для життя речей: їжі, потрібної для відновлення життєдіяльності організму, наявності житла та пристойного одягу. На Заході, а ми, на щастя, вже маємо можливість подорожувати і робити порівняння, країни із різним рівнем розвитку відповідають по-різному, однак усі сходяться на тому, що навіть бідна людина має право на доступ до якісної освіти, до медичного обслуговування, до активної участі у громадському житті. Тобто бідність сьогодні визначається з позицій розвитку потенціалу людини, її можливостей до росту. Погодьтеся, так глобально ми ще не мислимо. І взагалі, українська бідність має свої, часом парадоксальні особливості. Одна з них — люди, які мають роботу, часто все ж таки не мають засобів для нормального життя, тобто не заробляють на звичайнісінький споживчий кошик. По- друге, і це зовсім не притаманно розвиненим країнам, — особи з вищою освітою часто отримують дуже низьку платню, тобто теж можуть бути зарахованими до когорти бідняків. А в державах Заходу вища освіта дає право не бути бідними, і за умови готовності до професійного росту взагалі досягати чималих статків.

Що ще показово — у суспільстві розвиненому таке поняття, як «застійна бідність», є обмеженим, бо кожному надаються якісь шанси вирватися з бідності. Звичайно, якщо ти працездатна і здорова людина. Якщо ні — суспільство зобов’язується тобі допомагати. У нас же бідність для значної частини людей затягнулася у часі й, по суті, стала пасткою, з якої неможливо вирватися. Тому вже можна говорити про соціальні типи бідняків і загалом про те, що бідність стала суспільною хворобою. (Хоча не всі усвідомлюють її страхітливі та загрозливі масштаби.) Значній чисельності людей навіть психологічно вже важко вирватися з бідності, вони втратили мотивацію до росту, прагнення до вищого рівня життя. Особливо мені болить село. Як депутат і як просто людина, що має родичів у сільській місцевості, я часто їжджу у віддалені села області й із жахом визнаю, що село наше потрохи вимирає, мало того, — спивається. Він незайнятості (адже можна працювати лише у власній садибі, а роботу як таку знайти складно), від безгрошів’я, відсутності перспектив, а часом вже і від зростаючої залежності від оковитої… І тому сьогодні подолати бідність стало не просто серйознішим завданням для держави, а надзавданням, над яким мають ламати голови і прикладати колосальні зусилля науковці, політики та економісти. Мало говорити про потребу економічного росту держави, необхідність стимулювати якісну працю, вводити сучасні технології, розвивати науку і виділяти кошти на освіту, створити таку податкову систему, що сприяла б розвиткові бізнесу — і великого, і малого.

Потрібна нам і зміна адміністративно-територіального устрою, і підняття значення самоврядних громад. Усе це — аксіома, і все ж таки — одна з основних умов підвищення життєвого рівня бідних. Безумовно, ріст економіки створює базу для самозабезпечення, самозахисту, надає державі можливість перерозподіляти ресурси на користь тих, хто їх потребує. Однак сам по собі ріст економіки, на мій погляд, не знищить причин хронічної бідності: а все тому, що бідні потребують не лише можливості дотягнутися до соціальних стандартів, а й піклування суспільства про їхню гідну (мудру й поступову) інтеграцію в соціум. Автоматично це не відбудеться, а лише із включенням означених механізмів; по-друге, не всі категорії населения наділені однаковою чуттєвістю до росту суспільного благополуччя. (В першу чергу люди, що досягли соціального дна, із цього списку виключені.) Стосується це і деяких категорій непрацездатного населення, життєвий рівень якого залежить лише від соціальних трансферів, тобто від прямої, адресної, підтримки. А ця підтримка, тобто її матеріальний вираз, великий він буде чи малий, напряму залежить від впливу політичних партій, розвитку громадянського суспільства, дієвості профспілок, здатності різних ущільнених соціальних груп боротися за свої права. І тому подолання бідності — справа не лише державних інституцій, а усього суспільства загалом, його свідомості, скажу більше — рівня духовності. І те, що в Україні демократія, ріст суспільної свідомості все ж таки перебуває на певному рівні розвитку, цей процес набув вже незворотних ознак, дають мені право надіятися, що хоч і з великими зусиллями, і не в один день, та бідність ми все ж таки подолаємо.

ВІД ПОДОЛАННЯ ДО ЗАПОБІГАННЯ
Віктор ПЛАКИДА , Голова Ради міністрів АРК:
— Офіційно вважається, що бідність — це існування конкретної людини за умови, що її прибутки є нижчими за прожитковий мінімум. Ще античні філософи вважали, що «не вміти переносити бідність соромно, але невміння позбавитися її працею — ще більший сором» (Перикл). А німецький письменник Іоган Ріхтер визначив бідність не як індивідуальне, а як соціальне явище. На його думку, «бідність є єдиним тягарем, який стає тим важчим, чим більше людей його носять». Як стверджують соціологи, повністю позбутися бідності в будь-якому суспільстві неможливо. Є формула: оптимальне суспільство повинно мати на одному полюсі один відсоток багатіїв, на протилежному — один відсоток бідняків, але 98 відсотків повинні складати середній клас, який «за рівнем прибутків може дозволити собі все». Але навіть за офіційною статистикою бідних людей у нас дуже багато. По-перше, це переважна частина пенсіонерів; по-друге, це безробітні, які отримують символічну допомогу. По-третє, навіть наявність у людини роботи, що у всьому цивілізованому світі гарантує повне забезпечення всіх потреб, у нас, на жаль, ще не є гарантом безбідного життя, що є економічним нонсенсом. На початку 2006 року лише в Криму, наприклад, зарплату нижче прожиткового мінімуму отримували 28,3% працюючих, але наприкінці 2006 року — вже лише 17,8%. Це можна назвати великим кроком уперед, і ми маємо право гордитися цим. 2007 року планується, що кількість офіційно бідних ще поменшає й вийде на рівень 15—12%. Звичайно, навіть цим людям складно вирішувати питання лікування, навчання дітей, для цього мінімальної зарплати не вистачає.

Хоча рівень зайнятості в Криму вищий, ніж у середньому по Україні (59,1% проти загальнодержавного 58,3%), але середньомісячний готівковий прибуток із розрахунку на одного жителя становить 509,4 гривні, в той час як по Україні — 599,8 гривні. Це важко пояснити інакше як наявністю у кримчан прихованих від офіційної статистики тіньових прибутків, адже, як відомо, в Криму й продукти, й бензин, і деякі інші товари значно дорожчі, ніж у сусідніх Херсонській, Миколаївській, Запорізькій областях і в середньому по Україні, й не лише в курортний сезон. Отже, в обігу тут грошей значно більше, ніж у інших місцях. Їх у великих кількостях привозять відпочивальники, й згодом вони залишаються в кишенях тих кримчан, які задіяні в курортному бізнесі. Опосередковано підтверджує цю тезу й той факт, що роздрібний товарообіг у Криму за минулий рік виріс на значно більший відсоток — на 29,8, ніж у попередні роки й ніж у сусідніх областях країни. Обсяг роздрібного товарообігу становив 9,2 мільярдa гривень, це більше ніж втричі перевищує бюджет Криму. Для того, щоб боротися з бідністю ефективніше, уряд контролює рівень зайнятості, й це має результати: кількість безробітних скоротилася на 6,7 % і становить 28,7 тисячi осіб. Рівень зареєстрованого безробіття знизився з 2,9% до 2,4% населення. Рівень безробіття економічно активного населення знизився з 5,8% до 5,2%. У 2007 році планується створення ще 35,1 тисячi нових робочих місць, які збільшать зайнятість до 59,2% економічно активного населення.

Середньомісячна заробітна плата в Криму за минулий рік зросла на 30,3% й становила 951,63 гривні, а реальні заробітки зросли на 18,6%. Це третє місце по Україні, чим Крим має право пишатися. Головним чинником подолання бідності в Криму ми вважаємо курортну сферу, де практично змогли б застосувати свої вміння всі кримчани. Ми домоглися того, що прибутки бюджету від курортних регіонів у нас становлять приблизно 40%, а прибутки саме від курортних і туристичних підприємств і закладів становлять поки що 15— 20%. Ми вважаємо, що це менше, ніж потенційні можливості галузі, й намагаємося збільшити їх.

У будь-якому разі резерви подолання бідності як соціального явища слід шукати на сторінках державної стратегії. Її можна вдосконалити, доопрацьовувати, розробляти вглиб, але вона задала країні вірний напрям, і саме його слід дотримуватися.

НАШІ ПРОФСПІЛКИ ВІДСИДЖУЮТЬСЯ В КУЩАХ
Михайло НЕМОВ , голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців:
— Наші українці вже давно з’ясували, що сталося. Запитують, чому бідний? Відповідають: бо дурний. А чому дурний? Бо бідний... Що й казати, сумна вона, ця формула злиднів.

Але ж у народі, який «вгадав» оцю логіку бідності, не може бути мільйонів і мільйонів «дурних». Не про недоумкуватих мова, звісно ж. А про тих, хто не вміє і не хоче красти, ошукувати ближнього, брехати, вимагати. Якось ішов у своїх справах центральною вулицею Хмельницького, звернув увагу на вправну роботу двох чоловіків — оздоблювали фасад будинку. Несамохіть почув уривок їхньої розмови. «Я за таку ж роботу в Іспанії за день одержував стільки ж, скільки тут — за місяць», — говорив середнього віку чоловік своєму молодому колезі.
А тепер — офіційні цифри. Як повідомляє Головне управління статистики у Хмельницькій області, «... номінальна заробітна плата, нарахована у середньому на одного штатного працівника, зайнятого в економіці області (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств і зайнятих у громадян-підприємців), у березні 2007 р. становила 924,04 гривні». Якщо у Нетішині, місті творців мирного атому, вона сягнула 2358 гривень, то у Білогірському, Городоцькому, Старосинявському районах ледве перевищує 600 гривень. А що, питається в задачі, за середньоарифметичним показником? Самі знаєте.

Вони ж, статистики, вдаються до «вибіркового обстеження домогосподарств». Отже, встановили, що «... на харчування домогосподарства з однією дитиною витратили 56 відсотків сімейного бюджету, багатодітні родини — майже дві третини, а неповні сім’ї — майже 80 відсотків». Тобто: що заробили, те й проїли. На жаль, на інші потреби майже нічого не залишається.

При цьому «... у домогосподарствах з дітьми вартість харчування в розрахунку на одну особу у середньому за місяць становила 215 гривень, що на 11 відсотків менше вартості нормативного набору продуктів харчування, затвердженого у складі прожиткового мінімуму». Характерне й таке: опитувані повідомили, що якби їхні прибутки, бува, збільшилися, то «додаткові» кошти спрямували б насамперед на їжу.

Нас таки обсідають злидні. Отже, питання, порушене газетою «День», вельми актуальне. Відповідь на це питання я почасти одержав від своєї знайомої, яка вже сім років на заробітках. Приїхала на Батьківщину у відпустку, пішла в супермаркет. «Ціни на продукти чи не вдвічі вищі, ніж в Італії», — обурювалася вона. Складає гроші, аби тут, у Хмельницькому, купити квартиру. «Вже п’ять спроб зробила. Тільки назбирала, приїхала, аби придбати житло, а воно знову подорожчало», — продовжувала розповідати про свої сумні враження моя давня знайома.

Ніхто достеменно не знає, як саме, з яких витрат складаються ціни. Лише здогадуються. Так само не знають, за якими критеріями нараховується або видається у горезвісних конвертах зарплата. І про це також думалося 1 Травня, у День солідарності трудящих усього світу. Наші профспілки, «школа комунізму», як кажуть, відсиділися у кущах. Тому трудящі замість того, щоб проголосити про свої рішучі наміри — відстоювати законні права на гідну працю, вирушили на городи. На земельних ділянках напевне сяк-так поліпшать свій добробут.

Україна, на жаль, не має трудового законодавства, що відповідало б капіталістичній економіці, не уклала міжнародних угод про використання трудових ресурсів. Де правовий акт про соціальний діалог, у якому було б обумовлено стосунки поміж роботодавцем і найманим працівником? Де правовий акт про трудову зайнятість?..

ПОТРІБНО СТВОРЮВАТИ ІМІДЖ ЗАМОЖНОГО УКРАЇНЦЯ
Руслан ГОДОВАНИЙ , голова виконкому Житомирської регіональної організації Народного союзу «Наша Україна», радник голови облдержадміністрації:
— Не можна постійно говорити про українську бідність і мінімальну заробітну плату і одночасно намагатися вирватися з бідності. Бо як людину назвеш, так вона і будуватиме своє життя. Нам потрібно створювати імідж заможного українця, який би вірив, що він може бути багатим. За мінімальну зарплату дітей не вивчиш, нову машину не купиш, і діти самі себе не вивчать. Тому розробляти закони слід на основі поняття «заможний українець». А наші нинішні закони не сприяють цьому, бо все крутиться навколо мінімального споживчого кошика, мінімальної пенсії, мінімальної зарплати, неоподаткованого мінімуму. За 400 гривень ми хочемо мати заможного українця. Якісь мінімальні орієнтири, звісно, повинні бути, але від них слід відійти. І ставити питання, наприклад, яким чином людина зможе викупити власне житло? Яким чином отримає якісну освіту — можливо, у кредит, можливо, за державне замовлення або замовлення фірми?

Яким чином забезпечити перше робоче місце, і щоб воно давало можливість для наступних кроків. Про це вже зараз треба говорити. Повинна існувати державна програма іпотечного кредитування. У нас зробили молодіжне житлове кредитування і створили Фонд житлового будівництва. Але все це має бути у комплексі і діяти. І чому обмежуємося тільки молодими сім’ями? Хіба тільки у них ця проблема? Я знаю людей, які з юності стоять на черзі на житло, й їхні діти теж вже стоять. Зараз наші банки беруть кредити за кордоном під 4% річних, а у нас дають їх під 12%. І держава заплющує очі на подібне житлове іпотечне кредитування. Повинен бути закон, який встановлюватиме, що під певні ставки будуть державні гарантії, державне будівництво. Бо не всі люди можуть заробити гроші, то має бути будівництво соціального житла. Але це повинна бути комплексна державна програма, розрахована на 20—30 років.


Щодо політичних впливів, то чи не головною причиною, чому прем’єр-міністр Віктор Янукович погодився на дострокові вибори, є те, що знизились котування України в закордонних банках, і нашим фірмам перестали давати кредити. А бізнесмени є і в Партії регіонів, і в «Нашій Україні». Бо наша внутрішня політична ситуація серйозно впливає на зовнішні економічні фактори. Постійні різкі політичні коливання є великою проблемою для України. І це впливає на соціальний статус українців. Постійні вибори означають, що населення отримує додаткові блага — кожна політична сила намагається показати себе краще перед народом. Для людей це нібито непогано, але тоді немає розвитку, немає впевненості інвесторів як українських, так і іноземних. Доходить до парадоксу — наші інвестори вкладають за кордоном, в Польщі, наприклад, де більш спокійна політична ситуація. Тобто у короткостроковій перспективі відбувається невелике зростання зарплат і пенсій. Але де будівництво, де нові заводи, де довготривалі проекти? На мою думку, футбольний чемпіонат «Євро-2012» нам суттєво допоможе, бо це дійсно великий проект.

У той же час дії уряду В. Януковича вже призвели до серйозних проблем. Безлад у комунальних тарифах — це грабунок українців. При тому, що спрощена система отримання субсидій на ці тарифи призводить до того, що більшість цих грошей потрапляє до кишень тих, хто торгує енергоносіями. А з держави кошти вимиваються на користь приватних компаній.

Джерело

Судимся с банком-2. Изучаем иск.

Генеральный директор
консалтинговой компании «Гранд Иншур»
Андрей Степаненко


Будь внимательней, чтобы не попасть
под колесо чьей-либо фортуны.
Станислав Ежи Лец



Зачастую, получив по почте иск банка, обыватели, а иногда и их юристы, воспринимают его, как билет в одну сторону. Иск означает, что банк однозначно перешёл к состоянию войны с заёмщиком, а также означает, что до принудительного взыскания задолженности осталось не слишком много времени. Однако внимательное изучение исковых материалов даёт почву не только для длительного судебного разбирательства (чтобы дать время заёмщику договориться с банком, погасить просрочку или с другими целями), но и для заметного уменьшения сумм, заявленных к взысканию.




Первое приближение
Получив конверт с иском, сразу обратите внимание на дату заседания, - не пропустили ли вы её (почта может прийти несвоевременно). Указанную в повестке или в определении суда дату, сравните с датой отправки письма на почтовом штемпеле – оно должно быть оправлено так, чтоб вы получили конверт не позднее, чем за 3 дня до даты судебного заседания (пункт 4 статьи 74 Гражданского процессуального кодекса Украины (ГПК)).

Убедившись, что вы имеете время на подготовку, обратите внимание, назначил суд предварительное заседание или сразу по сути (эта информация указывается в определении суда об открытии производства, если не указано, - позвоните помощнику судьи и уточните) – это существенно влияет на темп рассмотрения дела и на количество времени, которое есть у вас, до вынесения решения. 





Проверьте полноту присланных материалов. Пункт 1 статьи 120 ГПК обязывает истца предоставить в суд копию иска для ответчика, с копиями абсолютно всех документов, которые к нему прилагаются. А пункт 2 статьи 127 этого же кодекса предусматривает, что суд, открыв производство, обязан отправить ответчику копию определения суда об открытии производства и иск со всеми приложениями.

Если вдруг окажется, что вы получили по почте только повестку или, например, исковое заявление без приложений (что бывает нередко) – можете сразу готовить заявление об отложении заседания и предоставлении вам полной копии материалов. 

Нормально подготовленное отправление должно содержать сопроводительное письмо, определение суда об открытии производства, исковое заявление с копиями прилагаемых документов (не менее 10-20 страниц).

В конце текста искового заявления указывается перечень приложений. Проверьте, чтоб каждый документ из этого перечня был приложен к вашему экземпляру иска. Не важных документов в этом случае нет. Любая мелочь (как, например, просроченная доверенность представителя банка) может сулить вам выгоды. Поэтому, отсутствие любого, указанного в приложениях, документа, должно быть для вас основанием требовать отложения заседания, предоставления копии этого документа и достаточного времени на его изучение.
   
Второе приближение
Убедившись в полноте пакета в целом, переходим к изучению документов в частности. Возьмите карандаш и лист бумаги, чтоб записывать выявленные вами недостатки иска, которые, в дальнейшем, вы сможете использовать против банка.

Учитывая, что исковые требования банка базируются на условиях кредитного договора и договора (-ов) поручительства, то к иску должны прилагаться копии этих договоров. Сразу отметьте полноту кредитного договора – все ли  приложения к договору есть, все ли дополнительные соглашения? Для этого, воспользуйтесь своей копией договора. Если каких-то документов (приложений) в иске не хватает – их нужно будет впоследствии изучить особенно внимательно – если банк их не приложил, это не всегда безалаберность, возможно, у него на то были причины.

Обязательно должен быть документ, подтверждающий факт получения денег заёмщиком – квитанция, расписка, заявление на выдачу наличных и т.п. с указанием даты, суммы, валюты и подписью заёмщика. Нередко банки забывают приложить этот документ к иску или пытаются доказывать факт выдачи кредита косвенными доказательствами (выпиской движения по счёту и т.п.). Поскольку обязанность заёмщика вернуть кредит возникает после исполнения банком обязанности предоставить кредит (согласно условий договора), то отсутствие доказательств факта получения денег, влечёт отказ в иске.

Пунктом 2 статьи 1047 и 1051 Гражданского кодекса Украины (ГК) установлено правило доказывания факта получения денег заёмщиком – в письменной форме, - другие инструменты доказывания неприменимы (пункт 2 статьи 59 ГПК). Единственная возможность для банка уйти от доказывания этого факта – признание этого обстоятельства ответчиком (пункт 1 статьи 61 ГПК).

Мне пришлось столкнуться с ситуацией, когда судья открыто давил на заёмщика, заставляя признать факт получения займа, потому, что банк не предоставил необходимые доказательства. Естественно, он при этом, получил протест от представителя заёмщика и, в дальнейшем, соответствующую кляузу, но, благо, такие ситуации крайне редки.

В любом случае в суде вы «ничего не помните» и не признаёте, пусть банк доказывает каждое своё требование.   Подавляющее большинство кредитных договоров, которые сейчас оказались в судах – это договора о предоставлении потребительских кредитов. В соответствии с Законом Украины «О защите прав потребителей» (часть 2 пункта 10 статьи 11), кредитодатель может обратиться в суд с требованием о досрочном погашении кредита, только отправив предварительно заёмщику соответствующее требование, и выждав 30 дней (при условии не устранения нарушений условий договора заёмщиком).

Подавляющее большинство банков эту норму исполняют. Однако, к искам прикладывают копии соответствующих требований, но без доказательств факта отправки их почтой, и факта получения этих документов заёмщиком. Если нет доказательств того, что претензия банка заёмщиком получена, то получается, что она не получена и, соответственно, обращение в суд является преждевременным, что также может быть причиной отказа в иске. То есть, тщательно проверяем документы о доставке любой приложенной к иску корреспонденции.

Особое внимание следует уделить искам об обращении взыскания на предмет ипотеки, здесь вопрос уведомления стоит особенно остро. Статьями 33, 35 Закона Украины «Об ипотеке» прямо установлено условие для обращения взыскания на предмет ипотеки – письменное требование к заёмщику об устранении нарушения договора с оговоркой, что в ином случае будет обращено взыскание на предмет ипотеки. Отсутствие такого требования, полученного должником, является основанием для отказа в удовлетворении иска об обращении взыскания на предмет ипотеки, но не препятствует удовлетворению требований о взыскании кредита.

С пристрастием отнеситесь к доказательствам наличия просрочки. Наиболее аккуратные банки предоставляют выписку движения средств по ссудному счёту и детализированный расчёт задолженности. Но нередко кредитор даёт лишь справку о сумме задолженности, либо документ, именуемый «Расчёт задолженности», который фактически никакого расчёта не содержит и является, по сути, справкой. Поскольку банк – это заинтересованная сторона, то нет никаких оснований доверять цифрам, изложенным в справке.

Возникает вопрос доказывания требований истца, когда вместо математических расчётов, подтверждающих обоснованность заявленных сумм, банк даёт просто цифру, которую «хотелось бы получить».

Третье приближение
Изучив документы, переходим к изучению информации, содержащейся в них. Основным документом для суда является исковое заявление. Остальные приложения призваны лишь подтвердить факты, изложенные в иске.

Прочитайте исковое заявление, проверьте, все ли его доводы подтверждаются документами, имеющимися в деле (статьи 10, 60, 212 ГПК).

Обращайте внимание на номера документов (договоров, писем, квитанций и т.п.) и даты. В них нередко допускаются ошибки. Проверьте, не просрочена ли доверенность представителя, совпадает ли фамилия представителя в доверенности, с фамилией человека, подписавшего иск (уполномоченное ли лицо подписывало иск).

Если вы знаете, что банк увеличивал процентную ставку по кредиту или проводил реструктуризацию (без участия поручителя), проверьте – предъявляются ли требования к поручителю. В соответствии с пунктом 1 статьи 559 ГК поручительство прекращается в случае увеличения обязательства без согласия поручителя. 

Не спеша прочитайте кредитный договор и договор поручительства, особенно в той части, которая касается ответственности сторон, уведомления о нарушениях и разрешения споров.

А также, относительно порядка предоставления кредита: практически всегда, выдавая займы на автомобили, банки давали подписать заёмщику заявление на выдачу наличных, а фактически на автосалон перечисляли гривну. Если вам об этом известно, подайте в суд заявление об истребовании доказательств – платежного поручения о переводе денег из банка в автосалон – либо попытайтесь получить его иным способом (в автосалоне, например). Если вам удастся доказать, что вопреки условиям договора и заявлению о выдаче наличных, банк не выдал вам наличную валюту, а выдал гривну, да ещё и не вам, а автосалону, то ситуация приобретёт несколько иной оборот, чем рассчитывал банк.

Очень внимательно проверяем математику. Многие банки считают пеню за срок больший, чем исковая давность. Проверьте этот момент. Исковая давность для требований о взыскании неустойки – один год (часть 1 пункта 2 статьи 258 ГК). В договоре, правда, она может быть увеличена (пункт 1 статьи 259 ГК). Но если исходить из того, что исковая давность не увеличивалась, то банк может насчитывать пеню только за 12 месяцев до даты подачи иска (указывается в иске). Очень часто можно встретить пеню за полтора года и более (на момент обращения)…

Практически все банки, предоставляя в суд расчёты пени, считают её в валюте кредита, переводя в гривну по курсу на дату подачи иска. Это не правильно. В отличие от кредита и процентов по нему, которые, как утверждают банки, могут выдаваться и приниматься в валюте, пеня является неустойкой, которая оплачивается исключительно в гривне, и банки с этим не спорят. Возникает вопрос - почему пеню, возникшую год назад, заёмщику предлагают оплатить по курсу на момент подачи иска? Курс меняется каждый день, следовательно, сумма неустойки должна рассчитываться за каждый день.

Чтоб правильно пересчитать пеню самостоятельно, можно воспользоваться программой размещённой на сайте – www.grand-insur.com – она может считать неустойку для любой валюты, применявшейся при массовом кредитовании, и сама производит выборку официальных курсов НБУ за каждый день.

Если же экономические расчеты не ваш конёк, можете потребовать в суде назначения судебно-экономической экспертизы, сославшись на то, что расчётам банка вы не доверяете, а собственные предоставить не можете.

Хорошим аргументом в этом случае будет следующая информация: заключая договора после мая 2007 года, банки прилагали к ним детальное расписание совокупной стоимости кредита, включающее график платежей. Этот график подписывался сторонами и в соответствии с ним заёмщик должен был платить. Но у большинства банков указанный график (в договоре) и расчёт задолженности (к иску) делаются разными программами, что вызывает несовпадение сумм. Проще говоря – в договоре написано, что вы должны в этом месяце заплатить процентов 100 долларов, а в расчёте, приложенном к иску, написано, что должны платить (в этом же самом месяце) 104 доллара. По телу кредита обычно всё совпадает. Тот факт, что банк противоречит сам себе, и его требования не соответствуют условиям договора, является стопроцентным основанием для суда назначить экспертизу.

Резюме: ваше оружие в противостоянии с банком – внимание.

В этой статье я написал «куда смотреть» и «что искать», но я не писал, «что с этим делать», иначе статья превратилась бы в книгу. Что делать, я опишу в других статьях. Важно только понимать, что если вы кредит взяли, то когда-нибудь банк суд с вами всё равно выиграет. Наверное.

Но даже если вы проиграете суд, вы должны сделать всё, чтоб эта победа досталась банку такой ценой… что он её как поражение себе запишет. В этом случае, баланс интересов населения и банков, нарушенный властью в пользу кредиторов, будет вами восстановлен.

Джерело 
 
Судимся с банком. Ощадбанк



1 черв. 2011 р.

Україна: черево на продаж

УНІАН, з французької переклав Микола Писарчук

Матільда Гоанек, «Ліберте» (Швейцарія)

В Україні продається все: яйцеклітини, сперма, лоно жінки

Тут процвітає бізнес народження дітей сурогатними матерями... Це дозволяє закон... Мати-породілля зовсім забута українським законодавством, дітей народжують без будь-якого знеболення... Публікація з «Ліберте» (Швейцарія)

Україна: черево на продаж

До сотні дітей на рік народжується в Україні сурогатними матерями. Цей бізнес, який активно розвивається тут, приваблює іноземців, оскільки у більшості європейських країн сурогатне материнство заборонено. Вашій увазі пропонується репортаж про феномен, який ставить непрості етичні та медичні питання.

«Тетяна, сурогатна мати, молода, стан здоров’я добрий, група крові A+, уже має дитину і бажає допомогти іншій сім`ї». Лапідарний опис черева для здачі в оренду... Оголошення такого штибу рясніють на сайтах та форумах українського Інтернету й супроводжуються тарифами в доларах або євро. Водночас у більшості європейських країн сурогатне материнство заборонено. Якщо у Франції його легалізація є темою для обговорення, яка була реанімована до наступного перегляду закону з біоетики, то в Україні справу врегульовано: бути сурогатною матір’ю цілком законно. І є багато кандидаток, приваблених обіцянками гарної винагороди, адже середня українська зарплата становить близько 170 євро.

Дуже ліберальний закон

Тут усе продається: яйцеклітини, сперма й черевна порожнина, – і це завдяки дуже ліберальним нормам законодавства, явно задуманим для поліпшення демографічної ситуації, яка погіршується в Україні з часів краху СРСР. Граючи на бажанні мати дитину, клініки, що спеціалізуються на репродуктивній медицині, заманюють хороших клієнтів далеко з-поза меж України.

Так, у середині червня цього року Рада професійної асоціації французьких лікарів застерегла колег щодо «вербування», яке здійснюється деякими установами, що базуються в Україні (а також у Іспанії та Греції). Вони пропонують лікарям пересилати їм пацієнтів, спокушаючи «обіцянкою комісійних за кожного направленого пацієнта». А ці агентства, у свою чергу, зобов’язуються знайти жінку, яка зробиться «інкубатором» на дев`ять місяців.

Історія Валентини

Валентина, світлокоса киянка 34 років – рідкісна перлина. Мати трьох дітей, вона вже тричі виносила дітей для інших. Стільки вагітностей передчасно зістарили її тіло. Вона розповідає: «Уперше я зробила це у віці 27 років, і це було для українських батьків, вони отримали маленьку доньку. Потім я народила близнят для німців. Потім ще близнята – для української пари, але я втратила їх на 17-му тижні». Вона забула фотографії німецьких близнят, але гордо демонструє фото першої дитини, народженої нею як сурогатною матір’ю – блондиночку з блакитними очами. Будучи «старожилом» професії, Валентина просить 10600 євро за дитину плюс 400 євро на місяць на період вагітності без урахування вартості медичних витрат. На манну небесну сподіватися не доводиться. «Мій чоловік і я – сироти, і ми можемо розраховувати лише на самих себе. Обоє працюємо на будівництві. Що робити з нашою зарплатою, аби орендувати квартиру й заплатити за навчання наших дітей?»

За «сурматеринство»

Навколо черева сурогатної матері з цього бізнесу отримує свій прибуток ціла мережа посередників. Фірму Vita Felice, яка помпезно охрестила себе «міжнародним центром сурогатного материнства», важко оминути в цій сфері. Центр пропонує цифри, цілком зрозумілі для іноземців: від 40 до 50 тис. євро, включаючи пошук сурогатної матері, підсадку ембріона, найм квартири в Києві на кілька тижнів перед народженням дитини... Усі турботи покладаються на батьків, у тому числі госпіталізація перед пологами. Це агентство працює руку об руку з приватними клініками високого рівня, де загалом приймають економічну та політичну еліту країни, яка тікає, мов від чуми, від громадських лікарень.

Віктор Кузін є власником клініки «Ізіда», яка розміщується в передмісті Києва і спеціалізується в заплідненні in-vitro. Він проводить свою відпустку в Монако і не приховує своїх міжнародних амбіцій: «Ми приймаємо 25 тисяч пар на рік. Багато наших клієнтів приїжджають з Ізраїлю, Англії, США, Італії... Поки що небагато з Франції, але все в майбутньому. Найчастіше від вас приїжджають, щоб знайти овоцити (недозрілі яйцеклітини), але ми маємо також близько двадцяти сурогатних материнств щороку». Це багаті українці в країні, де більш як третина населення живе за межею бідності.

Справжнього професіонала сурогатного материнства Валентину теж забавляють наші етичні застереження в цьому питанні. «Я маю дома троє дітей. З іншими я ніколи не відчувала материнського зв’язку, – стверджує вона. – Для мене справжній зв`язок установлюється в день народження, коли ти тримаєш дитину у своїх руках, гойдаєш її, встаєш до її вночі... Саме в цей момент стають мамою, а не до того». Ця сильна й упевнена молода жінка знає про те, що багато її колег ламаються після кількох місяців вагітності перед перспективою розлуки з дитиною.

Небезпека для матері

В Україні мати-породілля зовсім забута українським законодавством. Тут приводять дітей на світ без будь-якого знеболення. Валентина сміється над цим. Тільки-но вийшовши з третьої вагітності, вона збирається розпочати четверту. «Граничний вік, 36 років. Якщо маю ще здоров`я, то хочу робити це, доки можливо». Валентина має труднощі вибору: їй зробили пропозиції близько півсотні бездітних пар…

Діти Індиго: хто вони? (відео)

Сайт "Мама-тато"


Зараз часто можна почути вислів "діти індиго". Що він означає? Хто вони, ці діти?

Ненсі Енн Тепп − ясновидиця. Вона бачить ауру людини - колір його тонкого тіла. Вона займалася дослідженнями в Державному університеті в Сан-дієго. А в 1982 році написала книгу під назвою "Як колір допомагає краще зрозуміти твоє життя". Це, мабуть, перше відоме видання, у якому визначаються моделі поведінки "нових" дітей. Ненсі класифікувала певні типи людської поведінки по кольорах спектру сонячного світла і, керуючись інтуїцією, створила вражаюче точну і наочну систему.



Метафізична по суті, книга вельми цікава, і буває забавно побачити деякі свої риси в цій системі, і дивно, наскільки вона точна.

Для тих, хто думає, що класифікація людей по колірних групах виглядає чудно і цікава тільки тим, хто захоплюється метафізикою, ми можемо запропонувати книгу доктора філософії Хартмана Тейлора, видану в 1998 році під назвою "Кольоровий код: ще один спосіб побачити себе, свої відносини і своє життя».



Так хто ж такі Діти Індиго? І чому ми їх так називаємо? Саме Ненсі Енн Теп вперше звернула увагу на те, що з’явився новий колір серед аур людей. Темно-синій, його ще називають індиго. Не так давно почали народжуватися діти з новим кольором аури. І ці діти мають спільні риси.

Визначимося: дитина Індиго — це така дитина, яка володіє новими незвичайними психологічними характеристиками і моделями поведінки. Це означає, що люди, що взаємодіють з подібними дітьми (особливо батьки), щоб досягти успіху, повинні змінити свій підхід до них, методи виховання і способи лікування. Ігнорування нових моделей поведінки дітей може привести до психічної нестійкості і розладу мислення у тільки вступаючої в життя юної істоти. Завданням цієї статті є визначення терміну, класифікація і науковий опис характеристик дітей Індіго.

Існує декілька типів дітей Індиго, і далі в цьому розділі ми змалюємо їх детальніше. А поки ми хотіли б познайомити вас з найбільш загальними поведінковими моделями, характерними для таких дітей.



Вам знайомо що-небудь з приведеного списку десяти найбільш поширених якостей дітей Індиго?
1. Вони приходять у світ із почуттям власної гідності
2. Вони відчувають, що вони "заслужили бути тут", і дивуються, коли інші цього не розділяють.
3. Вони не сумніваються у своїй значимості.
4. Вони не признають абсолютних авторитетів і вважають, що і вони самі, й оточуючі завжди мають свободу вибору.
5. Вони просто не роблять звичайних речей; наприклад, ненавидять стояти в чергах
6. Вони розгублюються, стикаючись із консервативними системами, де, замість прояву творчої думки, треба чітко виконувати традиції
7. Вони часто бачать раціональніший спосіб, щоб щось зробити вдома чи в школі, але оточуючі часто сприймають це вороже, як небажання виконувати правила та пристосовуватися до системи.
8. Вони здаються некомунікабельними, якщо не знаходяться в своєму колі. Якщо поряд немає нікого з подібним способом мислення, вони часто "згортаються всередину себе", відчувають, що їх ніхто не розуміє. Школа для них дуже часто є украй складною в соціальному плані.
9. Вони не реагуватимуть на дисциплінарні зауваження ("Почекай, ось прийде додому твій тато і побачить, що ти наробив" − не працює).
10. Вони не посоромляться сказати Вам, якщо їм щось потрібне.



Існує чотири типи дітей Індиго, кожен з яких має свою певну життєву програму:

1. ГУМАНІСТИ: Вони служать масам і мають намір працювати з людьми: це майбутні лікарі, юристи, вчителі, моряки, бізнесмени й політики. Вони дуже активні, комунікабельні й здатні розмовляти з ким завгодно, як завгодно довго, у дуже дружній манері. У них дуже стійкі переконання. Фізично вони незграбні, і через свою активність іноді можуть "врізатися в стіну", забувши "включити гальма". У дитинстві вони не можуть зрозуміти, як це можна грати тільки з однією іграшкою. Вони вивалюють з ящиків абсолютно все, що є, а потім можуть пограти, а можуть і взагалі ні до чого не доторкнутися.



Якщо ви попросите таку дитину прибрати свою кімнату, то вам доведеться неодноразово нагадувати їй про це, тому що зазвичай вона розсіяна. Звичайно, вона почне прибирати, але як тільки їй на очі попадеться яка-небудь книжка − сяде і почне запоєм читати її, і забуде про все на світі.

2. КОНЦЕПТУАЛІСТИ: Цей тип Індиго занурений у свої проекти значно більше, ніж усі останні. Це майбутні інженери, архітектори, дизайнери, астронавти, пілоти і військові. Вони не бувають неповороткими і зазвичай добре складені. Вони хочуть управляти, і найчастіше об'єктом управління стають їх власні матері, якщо це хлопчики. А якщо дівчатка, то під управлінням у них зазвичай виявляється батько. Якщо вони втрачають свого батька, це створює величезну проблему в їх житті.



Цей тип Індиго має схильність до згубних звичок, особливо до наркотиків у підлітковому віці. Батьки повинні спостерігати за їх поведінкою вельми пильно, і, коли вони починають ховати речі або говорити що-небудь ніби "Не заходь в мою кімнату", не завадило б з'ясувати, що вони приховують.

3. ХУДОЖНИКИ: Ці діти набагато чутливіші, ніж представники інших категорій Індиго. Зазвичай вони легкої статури, хоч і не завжди. Вони занурені в різного роду мистецтва. Вони схильні до творчості, це майбутні вчителі і художники. До якої б сфери людської діяльності вони не звернулися, вони завжди зберігають творчий підхід. Якщо вони йдуть в медицину, то з них виходять непогані хірурги або наукові співробітники.



Коли вони приходять у мистецтво, саме з них виходять видатні актори. У віці 4-10 років вони можуть перепробувати себе в півтора десятках видів творчої діяльності, недовго позаймавшись однією справою і потім закинувши її. Тому "Ніколи не купуйте інструмент - краще беріть його напрокат!" Індиго-художник може працювати одночасно з п'ятьма або шістьма різними інструментами, а досягнувши підліткового віку, він вибирає один з них і стає майстром у вибраній області.

4. ЩО ЖИВУТЬ У ВСІХ ВИМІРАХ. Це четвертий тип Дітей Індиго. Коли їм виповнюється рік або два, ви вже не можете їм нічого сказати. Вони відповідають вам: "Я знаю. Я можу зробити це сам. Залиш мене". Це ті люди, які несуть у світ нові філософії й нові релігії. Вони можуть бути задираками і забіяками, тому що не вміють пристосовуватися, як інші три типи Індиго.

(За матеріалами книги «Діти Індиго» Лі Керролл, Джен Тоубер)

Виховання дівчинки та хлопчика: спільне та відмінне

Сайт "Мама-тато"


Спробуйте спостерігати за немовлям деякий час. Півгодини чи годину. І ви обов'язково зрозумієте, хто перед вами. Діти, навіть, у такому маленькому віці поводять себе по-різному. Коли ж діти починають усвідомлювати свою стать? І як?
 

У ідеалі мама і тато повинні бути для дітей зразками жіночності і мужності. Тоді самовизначення дитини буде цілком природним.

А як ми з ними себе поводимо? Чи однаково батько доторкується до сина і до доньки? Коли він тримає на руках сина, чи враховує він, що перед ним майбутній чоловік. Якщо так, тоді не варто його особливо пестити. Це так?

Що ми дозволяємо дівчинці, а що ми дозволяємо хлопцеві?


Згадайте, як ви реагуєте, коли хлопчик починає плакати. Найчастіше ми кажемо: "Припини! Ти ж хлопчик. Хлопчики не плачуть!" А що ми кажемо, коли дівчинка починає кричати чи битися. Згадуєте? "Ти ж дівчинка! Хіба так можна?" І куди, на вашу думку, дитині подіти свій гнів чи сльози? Адже вони є. Вони вже виникли.

З малечку ми привчаємо хлопчика не виявляти свої слабкості. Кажемо: "Ти повинен бути сильним!" І це нормально. Чоловік повинен бути сильним. Але потім ми скаржимося на бездушність наших синів. Можливо, разом із необхідними словами про силу, важливо співчувати хлопцю тоді, коли йому важко. Можна сказати: "Я знаю, що ти сильний. Я вірю, що ти обов'язково вирішиш цю проблему. І я співчуваю тобі. Я знаю, що тобі зараз дуже важко. Чим я можу тобі допомогти?" Це дуже важливо робити.

Тоді хлопчик буде рости водночас і сильним, і чутливим. Він буде впевнений в собі та в своїх силах, з одного боку. А з іншого, він буде знати, що він може звернутися за допомогою, якщо йому буде важко. Коли ми кажемо дівчинці: "Не злись. Не бийся" тим самим привчаємо її мовчати, коли її ображають, приховувати свої почуття, терпіти. Звичайно не прийнято привчати дівчинку захищатися кулаками. Але все ж таки, дуже важливо навчити її захищатися. дівчинка має право відчувати злість.

Давайте визнаємо, що навіть виражати її, так само, як і хлопець. І, навіть, коли не вистачає слів, вона має право застосувати силу для захисту себе. Ми не маємо на меті переконати вас в тому, що потрібно вчити дівчинку битися. Важливо вчити її і іншим засобам захисту. Можна сказати їй: "Я бачу, що ти злишся і це нормально. Не треба битися одразу. Є інші способи захищати себе. Ти можеш сказати кривднику: "Мені не подобається, що ти мене ображаєш. Якщо ти будеш робити це далі, я буду захищатися." Можна сказати також, що ви готові допомогти їй придумати разом, як потрібно було вчинити в цьому чи подібному випадку. Таким чином, ви покажете дівчинці, що захищати себе - це гарно. Тільки важливо вибрати придатну форму.


Спробуйте побачити у своїй дочці чи в своєму синові не тільки об'єкт виховання, а і людину, з якою можна про щось просто поговорити. Поміркуйте разом з дитиною, і у вас з'явиться багато спільних занять. Тато з сином можуть разом ходити на футбол, на риболовлю. Мама з донькою можуть, наприклад, разом пройтися по крамничках, зайти в перукарню.


Більшість батьків продовжують пропонувати своїм дітям одні й ті ж іграшки. Для дівчаток — ляльки і столи з іграшковим посудом, для хлопчиків — вантажівки і пістолети. Часто саме дорослим стає складно прийняти той факт, що діти хочуть грати різними іграшками, і тоді можна почути діалоги, подібні цьому:
− Мама, купи мені ляльку!
− Ні, син, ляльки для дівчаток, а ти — хлопчик, хлопчики не грають у ляльки.
− Мама, ну купи мені ляльку!!!
− Гаразд, якщо тобі так хочеться ляльку, то чом би нам не придбати Кена або Людини-Павука?
− Мамо!?…

Якщо хлопчик цікавиться ляльками або дівчинка грає в ковбоїв — це зовсім не привід для хвилювань. У кожному з нас є риси, властиві протилежній статі, і їх дитина теж повинна освоїти. Дитина сама підкаже нам, чого б їй хотілося. Головне почути її. Важливо встановлювати стосунки і проводити час із кожною дитиною окремо. Іноді у дитини є потреба поспілкуватися з вами наодинці. У неї може бути до вас інтимне запитання.


Атож, не варто жорстко розмежовувати для дитини «жіночий» і «чоловічий» світи, фізичні і психологічні відмінності, нав'язувати малюкам різні іграшки, одяг, ролі в соціальних іграх (пожежники і рятувальники у хлопчачих і медсестри і вчительки у дівчачих) — чесно кажучи, не так вже ми і далекі один від одного. Головне, щоб поряд із малюком були батьки як зразки мужності і жіночності. 



Джерело

Роль матері та батька у вихованні дитини

Сайт "Мама-тато"

 
 Давайте поміркуємо про те, які ролі грають чоловік і жінка у своєму житті. Чи завжди комфортно ми почуваємо себе в цих ролях? Яким ми виховуємо хлопчика, а якою — дівчинку? Як ми повинні себе поводити, щоб виховати гарну людину?



Ці питання є дуже важливими, тому ми вирішили присвятити їм цю статтю.

Кожна людина в своєму житті грає багато ролей. У різні моменти ми — пасажири в транспорті, учні, студенти, співробітники, керівники чи підлеглі, покупці. Але, крім того, ми завжди залишаємося жінкою чи чоловіком. Чи помічали ви, що ми, як чоловік та як жінка, зовсім по-різному виконуємо свої ролі? Зовсім по-різному сприймаємо світ, звертаємо увагу на різні речі, приймаємо рішення, поводимося в складних ситуаціях.

А коли ми стаємо жінкою чи чоловіком? Як ми про це дізнаємося? Як виховується чоловік і жінка? Хто їх виховує? Як формуються жіночі та чоловічі риси та особливості? Чому є жінки, схожі на чоловіків, і чоловіки, які нагадують нам жінок? Чи нормально це?

Чоловіки та жінки, безумовно, різні. Але також вони, безумовно, рівні. Вони рівні в праві бути такими, якими вони є. Вони рівні в праві мати те, що вони хочуть. Вони рівні в праві мріяти і здійснювати СВОЇ мрії. Кого ви чекали, коли мала народитися ваша дитина? Хлопчика чи дівчинку? По даним одного з досліджень, у 80% сімей у всьому світі чекають на хлопчика. Чи запитували ви себе, чому?

У одній молодій сім'ї всі 9 місяців чекали на хлопчика. Батько, звертаючись до дитинки, називав її тільки "він". Мріяв, як він буде виховувати сина, але народилася донька. Батько був у розпачі. Він останнім прийшов до пологового будинку. Хоча дружину дуже кохав. Він казав: "Я не знаю, що тепер робити! З сином я знав, що робити, а що робити з донькою, ніяк не зрозумію".

Чоловіки вважають, що їм буде легше виховувати сина. Крім того, існує думка, що чоловікам легше. Тоді чому майже всі чекають хлопчика, радіють, коли він народжується, а потім батько любить більше дівчинку? А з хлопчиком не знає, що робити. Не може знайти спільну мову.

Давайте спробуємо в цьому розібратися. Не дивуйтеся, що в нас зараз більше запитань, ніж відповідей. Ми обов'язково знайдемо їх. Чи це буде привід замислитися. Візьмемо ідеальну ситуацію. У сім'ї є і мама, і тато. Вони люблять один одного. Вони чекають на свого первістка. І от дитина народжується. Нехай це буде хлопчик. Які обов'язки бере на себе мати, а які батько? Яку роль вони виконують? Чи є специфічна батьківська роль?

Мати доглядає за дитиною, проводить з нею майже весь час, пестить її, цілує. Назвемо цю роль мами - "любляча турботлива мама". Це все може робити і батько. Є чоловіки, яким дуже подобається доглядати за дитиною. І вони це роблять із задоволенням.

Яка ж тоді роль суто чоловіча? Може, це роль "захисника"? У наш час ми розуміємо цю роль дещо інакше. У нас немає війни. Нашим чоловікам не потрібно нас захищати кожного дня. І, здається, що ми, жінки, і самі впораємося. Виявляється, що - ні, не дуже. Коли ми, жінки, беремо на себе не властиву для себе роль, ми не можемо якісно виконати ні ту, ні іншу. В нас немає часу і сил любити, тому що ми ще й захищаємо.

Мабуть, захист нам потрібен завжди. Не завжди від ворогів. Але завжди - як впевненість (чоловіча впевненість), як сила (чоловіча захищаюча сила), як опора (опора на сильне впевнене та розуміюче чоловіче плече), як підтримка. Якщо ми віддамо чоловікам чоловіче, тоді нам не треба буде брати на себе непід'ємне. Тоді чоловікам завжди буде місце в нашому домі. Тому, що в них буде діло, яке вони вміють, люблять і будуть робити. Наш дім стане захищеним. Зрозумійте правильно. Ми не проти того, щоб чоловік брав на себе частину домашньої роботи. Більш того, ми вважаємо, що немає жіночої і чоловічої роботи в домі. Є тільки домовленість - хто, що робить. І в кожній сім'ї це по-своєму.

Ви можете запитати: "Яким чином повернути чоловіку чоловіче, а жінці жіноче?" Це, справді, не так просто. Кожного з нас не так просто переконати зробити щось додатково. Особливо, коли раніше нас переконували в тому, що наша допомога не потрібна.

«Ну що ж ти робиш! Ти його пораниш (упустиш, стукнеш і т. п.)!» — слова, які часто можна почути в адресу новоспечених тат. І батько відсотонюється від догляду за малюком. Але це півбіди. Малюк, недоотримуючи грубоватої чоловічої уваги, виявляється нездатен зробити один з перших висновків у своєму житті — що існує дві половини цього світу: жіноча та чоловіча, материнська і батьківська. Якщо тато годує дитину, купає, доглядає за ним, вколисує його, не варто робити це в точності, як мама. Нехай у нього буде свій підхід.

Отже, якщо ми, жінки, вирішили переконати свого чоловіка чи сина в тому, що ми потребуємо його захисту та допомоги, потрібно йому про це сказати. При цьому пам'ятайте: важливо, не тільки, що сказати, а ще й, важливо - як сказати. Спробуйте не докоряти свого чоловіка тим, що він чогось не робить, не підтримує вас. Замість цього, хваліть його за те, що він робить. Скажіть йому, наприклад, так: "Я (чи ми) так люблю тебе. Я так рада, що ти в мене є. Я почуваю себе такою захищеною поряд з тобою." Якщо у вас поки немає почуття захищеності, не докоряйте його. Знайдіть те, що дає чи могло б дати вам почуття захищеності у ваших відносинах і скажіть своєму чоловікові про це. Можна сказати так: "Коли ти поряд, я почуваю себе дуже захищеною." Можливо тоді ваш чоловік частіше буде вдома, ніж тоді коли ви кажете йому: "Тебе ніколи немає вдома. Ти нас не любиш."

Спробуйте, і ви через деякий час побачите, як зміняться ваші стосунки. Вам не потрібно буде докоряти чоловіка, що він не може заробити гроші, розповідати, як він повинен це робити. Він і сам спроможний зробити це. Скажіть йому: "Я вірю в тебе!" Замість постійного незадоволення поведінкою чоловіка, у вас з'явиться час для створення доброзичливих стосунків у вашій родині. Адже жінки, дуже люблять створювати стосунки. Спрямуйте свою творчу енергію на це. У вас обов'язково вийде. Я вірю в вас!

Зверніть увагу, що для цього знадобляться суто жіночі особливості: любов, турботливість, лагідність, терпіння. Саме - терпіння, а не терплячись. Терпіння не в тому розумінні, щоб терпіти те, що не подобається. А терпіння дочекатися результатів. Почалося щось нове. І для того, щоб щось змінилося, потрібен час. Повернемося до дитини. А як ми поводимо себе, коли справа стосується дитини? Часто буває так, що коли дитина з'являється на світ, мама бере на себе майже всю роботу по догляду за дитиною. Помічниця в неї − бабуся, а ніяк не батько. Та й серед чоловіків поширена думка, що чоловікові не місце біля немовляти. Вони кажуть: "Він ще дуже маленький. Нехай ним мама займається. А от, коли він виросте, тоді я і стану його виховувати."

Таким чином, з самого початку, за батьками закріплюються певні ролі: мама - вихователь дитини, а батько - сторонній спостерігач.

Шановні мами! Не відштовхуйте тата зараз, коли ваша дитина тільки народилася. Їй дуже потрібен батько. Це. саме той час, коли він відкритий для того, щоб брати на себе нові обов'язки. Якщо ви будете відштовхувати його, боячись, що він зробить щось не так, ви можете зіткнутися з двома небезпеками. Ви можете відбити в чоловіка бажання бути татом. А крім того, ви ризикуєте втратити зв'язок з чоловіком.

Шановні татусі! Знайте, що ви дуже потрібні зараз своїй дружині та дитині! Вони потребують вашої підтримки і допомоги. У цей час вашій дружині страшно і важко. Зрозумійте, що вона дійсно може зациклитися на дитині. Але це не означає, що ви для неї стали менш потрібним та важливим. Ви також важливі і вона любить вас. Не звинувачуйте її в тому, що вона захоплена дитиною. Можливо буде краще, якщо ви просто об’єднаєтеся і будете доглядати за маленьким разом. Виховання - непроста справа. Візьміть на себе посильні обов'язки. І тоді ви відчуєте зв'язок із дружиною. Тоді ваша родина буде єдиним цілим. Ви разом будете справлятися з труднощами і радіти успіхам. Ніщо так не об'єднує, як спільна справа. Ви самі знаєте це.

Джерело

Мотивація до пізнання

Сайт "Мама-тато"


Не секрет, що досягнення успіху в навчанні, як і в будь-якому іншому виді діяльності, залежить не тільки від здібностей людини, її знань, але і від прагнення працювати і досягати високих результатів. Іншими словами, від мотивації. Мотивом може служити інтерес до змісту, до самого процесу, а також до передбачуваного результату певного виду діяльності. Окрім цього не можна забувати про борг перед суспільством, самоствердження, матеріальні стимули тощо.


Тому, чим вищий рівень мотивації, тобто чим більше факторів чи мотивів спонукають людину до діяльності, тим більше зусиль вона схильна прикладати. Хотілося б зупинитися на мотивації пізнавального інтересу. Як правило, він включає в себе три складові: інтерес до змісту предмета, до процесу навчання і націлений на отримання необхідного результату - знань. Якщо одна з цих складових відсутня, людина отримує не знання, а певного роду інформацію.

Питання полягає в тому, яким чином можна мотивувати інтерес до пізнання.
Інтерес до пізнання зароджується разом з умінням мислити. Більш того, навчання здатності мислити - це безперервний процес практично всього життя людини.

Між тим цікаво співвідношення інформації і мислення.

Інформація є дуже важливою частиною соціальної активності. Інформації відводиться досить значна роль у процесі навчання. Її не важко викладати, а потім проконтролювати її засвоєння. Існує поширена думка: хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Але однієї інформації недостатньо - необхідне вміння мислити.

Мислення не може замінити інформацію, в той час як інформація цілком може замінити мислення. Тому людина, що володіє абсолютною (на його погляд) інформацією, має нею оволодіти, тобто впевнено використовувати для досягнення своїх цілей. Іншими словами подумати про те, яким чином ефективніше її використовувати або доповнити новими даними. Після цього інформація знаходить сенс і перетворюється в знання.

Певним мотивом для цього виступає розуміння. Відомо, що знати, ще не означає розуміти. Наприклад, для того щоб зрозуміти іншу людину, необхідно не тільки знати її мову, а й «говорити» її мовою, з її позиції. А для того, щоб зрозуміти яку-небудь подію, не достатньо мати про неї інформацію чи знати суть того, що відбувається, необхідно розглянути зв'язок з більш великими подіями, явищами або предметами та можливі наслідки цього зв'язку. Іншими словами, зрозуміти - означає погодитися з тими знаннями, які є, визначаючи можливі перспективи розвитку.

Звертаючись до мотивації пізнавального інтересу дитини, необхідно в першу чергу розвивати навички мислення і розуміння. Іншими словами не пригнічувати природну, вроджену цікавість до подій. Намагатися не видавати всю інформацію відразу. Скорочуючи обсяг, давати інформацію дозовано, тим самим мотивувати навчання навичкам мислення, через розуміння оптимального використання цієї інформації.

Як було вже сказано, мотивацією до певних видів діяльності можуть бути також самоствердження чи матеріальні стимули, які парою можуть зіграти досить значну роль у досягненні необхідного результату. Як правило, до них вдаються, щоб почати процес навчання. Але це вже інша сторона виховання або самовиховання. Що стосується інтересу до пізнання, то його потрібно розвивати поступово, ненав'язливо, я б сказала, акуратно втягуючи людину в захоплюючий світ невідомого. Крок за кроком відкриваючи нові горизонти незвіданого, людина набуває впевненості у своїй значимості, силі і спроможності.

А що може бути приємнішим, ніж відчуття своєї самодостатності, причому незалежно від віку?

Джерело

Батькова депресія - чи є така?

 Сайт "Мама-тато"

Чи буває депресія у чоловіків, що недавно стали батьками? Чи є поява малюка причиною такого стану у чоловіка? І взагалі - чим вони незадоволені?

Почнемо зі слова депресія. Часто у нас таким словом прийнято називати що завгодно: поганий настрій, дратівливість, втому. Насправді, треба уточнити: депресія - це діагноз з області психіатрії, для того, щоб його поставити, треба мати в наявності декілька обов'язкових симптомів і ще як мінімум стільки ж додаткових, які тривають як мінімум кілька тижнів. Тоді це хвороба, і її треба лікувати за допомогою фахівця (але навряд чи саме поява дитини може спровокувати депресію у чоловіка, повинні бути інші причини). А якщо ознаки одиничні і недовговічні, то це не депресія. Значить, лікувати не потрібно, треба тільки зрозуміти і допомогти, причому, зробити це можна і самостійно. Тепер спробуємо розібратися, що може призводити до цього стану новоявлених батьків, тому що відразу не все зрозуміло.

Ну, про жінок, що недавно народили, ми можемо чути, і багато. Що у них бувають депресії після народження малюка, пов'язані як би з гормональними змінами після пологів. Правда, можна посумніватися, що тільки в цьому причина, адже гормони змінюються у всіх після пологів, а депресіями страждають далеко не всі. Але стан жінки більш зрозумілий: її організм переніс вагітність і пологи, що є досить трудомісткою і енерговитратною роботою, вона пережила стрес від найяскравішої зміни в житті: жінка стала на покоління старше - Матір'ю! У неї сильно могли змінитися умови життя: якщо раніше вона була як «вільна пташка», то тепер вона змушена перебувати в більш закритій обстановці, з меншим колом спілкування, постійно «при справі», задовольняючи потреби малюка, і при цьому відчуваючи себе гіпервідповідальною за нього. Під час вагітності всі з нею нянькалися, а тут забули - увага родичів, як правило, зосереджена на новонародженому. І при цьому - як би жінка до материнства не готувалася, в неї не все відразу виходить! Є від чого турбуватися? А від чого тоді впадають у відчай чоловіки? Вони не народжували, гормональних перепадів не відчувають, як правило, не присвячують дітям стільки часу і сил. Але... виглядають сумно і норовлять додому поменше з'являтися? Треба терміново розібратися, в чому причина!?

Швидше за все, чоловікові катастрофічно не вистачає... уваги. Так-так, саме уваги його коханої жінки. Він може з тугою згадувати, як це було раніше, поки не було цього... третього, може відчувати ревнощі по відношенню до дитини і навіть почуття безвиході від того, що думає: це ніколи не скінчиться тепер...

А його кохана в цей час може зовсім не згадувати про те, що вона - жінка, доводити себе до відчуття крайньої втоми і вже «нічого не хотіти». І скажи їй, що чоловік хоче її уваги, вона може відповісти з роздратуванням: «Ще чого! Він що, дитя мале? Увага йому? А сам що, не може з собою позалицятися, вічно я повинна з усіма няньчитися?»

Ось і з'являються на тлі цього історії з життя, коли чоловік в кращому випадку з головою поринає в роботу (у гіршому - в випивку або з сім'ї). Чоловіка в такому випадку суспільство називає найгіршими словами, жінку жаліють (що їй не допомагає, прямо скажемо). І це замість того, щоб допомогти молодій сім'ї, пояснити, що треба робити.

Хоча ні. З приводу «що робити», якраз є деякі рекомендації: одні кажуть, що зосередитися треба на дитині і жити тепер тільки для неї (у нормальної людини реакція на цю пропозицію - різке відторгнення. Моє життя - моє! І треба присвятити його собі! ). Інші (наприклад, знаменитий доктор Комаровський) голосно закликають кинути все і догоджати чоловікові. Можна сказати, що його пропозиція викликає у жінок бажання кинути в нього, в доктора, його ж важкою книгою. Хоча, по суті, він правий. Але форму для своєї розумної думки він вибрав далеко не правильну: він говорить, щоб жінки оточували увагою чоловіків не від почуття любові, не від бажання, щоб коханій людині було добре, а від страху – що він піде, що він не цінує і не любить свою сім'ю , з легкістю проміняє її на іншу... Таке припущення може призвести до втрати довіри до чоловіка, тоді щасливе сімейне життя представити вже неможливо, хоч за фактом чоловік буде в ній присутнім. Швидше за все, на дивані перед телевізором.

Звичайно, така катастрофа не трапляється в один день, та й саме народження дитини до цього не призводить. Таке буває, коли спочатку відносини в парі будуються неправильно, а поява малюка тільки загострює ситуацію, робить її більш явною.

Ну, не часто розповідають у нас дівчаткам, що насправді чоловікові потрібно! Не кожна дівчинка бачить щасливий приклад стосунків її батьків. Тому багатьом доводиться діяти на власний розсуд, а виходить не те...

Наприклад, багато жінок беруть на себе функцію матері по відношенню до чоловіка - піклуються про нього, як мама, вказують, як мама, не бачать в ньому чоловіка, сильного і самостійного, а тільки хлопчика-недотепу - панькаються! А чоловіки, яким у дитинстві не вистачало прикладу батька, можуть спочатку з полегшенням це відношення сприймати. Але... хлопчики виростають, і починають протестувати.

Чоловікові дуже важливо, просто необхідно, відчувати себе потрібним! Сміливим, сильним, вмілим і відповідальним. А хто створить для нього умови, за яких він може виявити ці всі якості? Звичайно, любляча жінка, яка не збирається йому ставати матусею, а хоче стати рівноправним партнером, дружиною!

Тому, ще на перших етапах знайомства треба вчитися з чоловіком дружити, потім вибудовувати з ним близькі довірчі відносини. У чоловіків є одне непорушне правило: друзів не зраджують! Тобто, жінок може бути багато, а друзів - одиниці, і їх треба цінувати.

Під час очікування малюка обов'язково потрібно залучати його до різних справ, пов'язаних з вагітністю: купівля речей для дитини, ремонти, відвідування жіночої консультації, обговорення своїх мрій і сподівань. Чим більше чоловік залучений - тим спокійніше вливається він в стан батьківства, чим більше приймає рішень - тим більш значущим себе почуває.

Далі - чоловіки, які допомагали дружинам на пологах, як правило, з легкістю сприймають той факт, що в сім'ї тепер троє і можуть більше проявляти ініціативи по догляду за малюком. Якщо він цього сам не робить, то йому треба доручати «страшно важливі» одягання, купання, гімнастики тощо. І ні в якому разі не робити догани, якщо він щось зробив не ідеально - можна отримати ефект, що він візьме дитину наступного разу тільки тоді, коли буде вести її в перший клас.

Обов'язково треба показувати дитині (і чоловікові попутно), що ви його, чоловіка, любите і дбаєте про нього: посміхатися йому при зустрічі, розмовляти про нього, чоловіка (а не тільки про те, скільки разів дитина сходив у туалет), радитися з ним , та й про себе, кохану, не забувати. Викроювати час для того, щоб присвятити увагу тільки чоловікові (або тільки собі - а він нехай у цей час дитину займає). До речі, діти це зазвичай сприймають дуже позитивно - спокійно сплять або тихо грають.

Ось за таких відносин не буде в чоловіка приводу демонструвати «депресію»! Якщо людина задоволена в цілому життям - то навіщо?

Життя з народженням дитини не закінчується! Тільки починається інше життя. І яким воно буде, залежить, в основному, від дорослих людей. Пам'ятайте, тато і мама - Творці своїх дітей, а твори ніяк не можуть бути головнішими за тих, хто їх створив. Дитина не потребує тотальної уваги до себе, але вона дуже потребує того, щоб у неї були люблячі один одного і щасливі батьки.

Джерело

Українські селяни не хочуть вирощувати продукцію на продаж

01.06.2011, УНІАН

Більшість жителів села не хочуть вирощувати продукцію на продаж.

Як повідомили УНІАН в Інституті Горшеніна, про це свідчать результати соціологічного дослідження «Соціально-економічний стан українського села», проведеного Інститутом.

Зокрема, більшість жителів села (71,4%) продукцію на продаж у своїх господарствах не вирощують. Тільки майже кожен п'ятий (18,7%) вирощує продукцію для подальшої реалізації; менше десятої частини (7,8%) опитаних продавали б продукцію, проте не мають такої можливості. Важко відповісти на це запитання 2,1% респондентів.

В Інституті звертають увагу, що в домашніх господарствах у більшості сільських жителів є сад і город (73,0%), а також птиця (72,8%). Свиней вигодовує трохи менше третини селян (31,8%), а рогату худобу тримає лише кожен четвертий (25,6%). Майже у кожного десятого жителя села (9,4%) у господарстві є хутровий звір (кролики, нутрії тощо), є також коні (5,2%) й пасіка (2,9%). Варіант «інше» назвали 3,3% респондентів, а 3,4% опитаним важко відповісти на це запитання.

Коментуючи результати дослідження, народний депутат України Владислав ЛУК’ЯНОВ висловив думку, що сьогодні виробництво «для себе» не є ефективним із погляду економічних показників, собівартості й прибутковості. «Висока ефективність у сільському господарстві досягається за певних масштабів виробництва й за певної вертикальної інтеграції, коли від виробництва до прилавка практично немає посередників, а є одна компанія, яка обробляє землю, вирощує врожай, є переробником. Собівартість продукції набагато нижча, а прибутковість і ефективність набагато вищі», - вважає парламентарій.

Всеукраїнське дослідження «Соціально-економічний стан сучасного українського села» було проведено Інститутом Горшеніна спільно з тижневиком «Коментарі» за підтримки керівника групи компаній «Авангард» Олега БАХМАТЮКА з 28 березня по 15 квітня 2011 року. Всього, згідно з вибіркою, з урахуванням основних соціально-демографічних характеристик населення України, було опитано 2000 респондентів у 123 селах, розташованих у 24 областях України і АР Крим, які репрезентують доросле населення України віком від 18 років. Похибка репрезентативності дослідження не перевищує +/-2,2%.