БАНДЮКИ vs. КОЗАКИ, або якщо державний переворот не робиш ти, його роблять проти тебе
Я вважав і продовжую вважати, що єдиною довгостроковою стратегією збереження країни та виводу її з кризи було створення Альтернативного Уряду 1 грудня.
Цей процес мав відбуватись виключно в мирний спосіб. І з застосуванням асиметричних технологій. Але головна проблема полягала не в тому, як блокувати 15-20-тисячним натовпом головний урядовий будинок на 3-4 дні, хоча це теж вкрай важливо. Головна проблема – як пояснити усім – власній країні, Обамі, Меркель, Путіну, Генасамблеї ООН, що влада, яка розв'язує терор проти власних громадян, – нелегітимна. А люди, яких підтримує, як мінімум, півторамільйонний мітинг, мають моральне право взяти на себе тимчасове координування дій державного апарату – до інаугурації нового президента та прийняття присяги депутатами нового парламенту – обраних на дострокових виборах.
Але тоді, пам'ятаю, різноманітні опозиціонери заперечували мені – мовляв, ти ж розумієш, когось з них або усіх трьох можуть замести – заведуть кримінальну справу, знімуть недоторканість і будуть вони в СІЗО тусити.
Я тоді не розумів (не розумію і зараз), чому політики, які вже вважають себе президентами, які мають депутатську недоторканість, за спиною в яких – сотні тисяч активних демонстрантів, чи не усі євробюрократи, Держдеп США, а також – "свій" олігарх і "свій" друг в Адміністрації, а в одного – ще додатково всі любителі боксу в усьому світі, чому вони бояться СІЗО або кримінальної справи?
І взагалі, прости, Господи, якщо ти претендуєш бути президентом в країні, де владу треба ще спочатку відбити в бандюків, краще кілька місяців протусити в СІЗО і вийти звідти героєм, лідером, легендою, персонажем рок-композиції Марійки Бурмаки, аніж два місяці мекати та вправлятись в акторській майстерності на головній сцені країни чи перед тележурналістками, які все ніяк не зрозуміють – чого ж ти хочеш, на що ти здатний, чи є в тебе хоч який-неякий план розвитку ситуації і куди ти збираєшся вести мільйонну юрбу?
Але оскільки мужня, відчайдуха, пасіонарна, триголова опозиція трішечки відчула легесеньку не зовсім готовність до рішучих та відповідальних дій (не плутати з силовими акціями та озброєними штурмами урядових будинків), оскільки обрала роль не мотору революції, а посередника – між Майданом, себто повсталим революційним громадянським суспільством, та владою, оскільки вирішила, що словосполучення "державний переворот" звучить грубо і некрасиво, то цей самий державний переворот було вчинено з боку влади.
Думали, що влада – тупа і некреативна, тоді як Майдан і опозиція – такі просунуті і асиметрично мислячі. А тут раптом: Майдан в ніч на 16 січня чекав штурму, а бандюки вдарили несиметрично – звідки ніхто не чекав. І так, що мало не здалося! Тепер завдяки низці абсолютно фашистсько-етатистських законів в країні встановлений особливо суворий тип надзвичайного стану – з презумпцією винності всіх у всьому, з можливістю репресувати будь-кого на будь-який термін. І встановлено це не на місяць і не на два, а назавжди. Точніше, на той час, поки ці люди будуть у владі або поки до них не дійде, що за п'ять хвилин вони переплюнули Путіна та Лукашенка разом узятих і що "обратка" може бути такою, що навіть Чаушеску здригнеться.
А може і не здригнутися.
Бо в масштабі цілої країни опозиція та Майдан програють інформаційну війну. Це у фейсбуку або з друзями та однодумцями можна вважати, що "всі нормальні – за Майдан". Але не треба тішити себе ілюзіями та самонавіюваннями: в постгеноцидній країні, мабуть, більшість населення – це люди без хребта, із зламаною волею, з одновимірними мозгами. Це люмпени та "тітушки", готові продати свій голос за два відра бензину або три торби гречки або чотири пляшки алкоголю. Для таких людей Майдан – або з негативним знаком, або глибоко паралельний. Але що зробила опозиція, аби перетягти на свій бік симпатії цих людей?
А от влада – зробила і ще багато чого зробить. Зараз вона розкручує мислевіруси для своїх прихильників: "Мы работаем – они майданят", "Спасибо власти за стабильность и принятый бюджет", "Стабильности – да, хаосу – нет" та ін. (Ключове протиславлення: Робота – Майдан, Стабільність – Хаос, хороша влада – погана опозиція та бомжуваті майданники.)
Звісно, ситуацію, що склалась в країні після державного перевороту і прийняття фашистського пакету законів, можна описувати в форматі "ах, ужос-ужос, пора валить".
Але спробуємо поміркувати в форматі нових можливостей, які відкрились нині.
По-перше, у бандюків немає ресурсу підтримувати той політичний порядок фашистського тоталітарного типу, що був проголосований 16 січня. А вибіркове правосуддя – по відношенню до особливо активних противників режиму – приведе врешті решт до буксування держмашини, до саботажу, до всезагального усвідомлення усіма громадянами, що це – повний абсурд, несправедливість та безправність. Які накладаються на безгрошів'я, зубожіння, несправедливість, феодальний тип відносин.
Але слід пам'ятати, що у владі є кілька впливових фігур, які намагаються соціально-політичний антагонізм між державним апаратом та суспільством переформувати в антагонізм між "східняками" та "бандерами". Поки що їхні плани потроху здійсняються.
По-друге, подібний політичний фашизм з боку влади по відношенню до народу означає війну. Це не багатокольоровість, в якій важко зрозуміти, хто свій, а хто – ні. Це формат чорного / білого. Це ситуація, коли зрозуміло, куди та з якої зброї стріляти і які місця прикривати.
По-третє, це чергова нагода для мобілізації та консолідації усього громадянського суспільства – і Майдану, і опозиції, і усіх здорових сил. Ніби за рукою невидимого диригента, спочатку маємо кривавий розгін 30 листопада. Потім – спроба штурму Майдану 11 грудня. Потім – звіряче побиття Тетяни Чорновол та Юрія Луценка. Тепер – абсурдистські закони, прийняті в форматі повстання блатних на зоні.
По-четверте, нарешті пройдено точку неповернення. Навіть якщо ці закони не підпишуть, визнають недійсним, скасують, у влади нема вороття.
По-п'яте, за кілька хвилин цей політичний режим раз і назавжди делегітимізований.
Слід зупинитись ще на специфічній темі "російського сліду".
Зараз про це всі говорять, ніби законодавчі інновації є складовою таємних домовленостей з Кремлем і умовою великого російського кредиту.
Ніяких доказів ні в кого, звісна річ, нема.
Мені учасники переговорів теж не звітувались.
Але сучасна політологія в своєму арсеналі має таку річ, як аналіз світоглядних засад, стилю мислення, стилю політичної поведінки, уявлень та ідентичності політичних суб'єктів.
Наш ретельний аналіз цього кроку влади, умов та обставин, в яких він робився, пояснень провладних спікерів та фронтменів, а також самих інновацій, дозволяє говорити, що люди, які готували самі інновації і консультували представників влади з цього питання, виходять приблизно з таких настанов, передумов та уявлень:
- вищою цінністю соціального буття є держава;
- держава є головним інструментом і суб'єктом соціального регулювання;
- заради збереження держави можна піти на обмеження будь-яких суспільних прав та свобод;
- переможець отримує все, переможеного добивають та розчавлюють;
- політична опозиція, як і поліархія, – явища тимчасові, в ідеалі їх бути не повинно;
- чим сильніший тиск з боку суб'єкта на об'єкт з некомфортної для нього теми, тим кращій результат;
- верховна влада має ірраціональне джерело свого походження;
- аби не допустити "великої крові", можна піти на "мале кровопускання".
Всі ці настанови є в цілому характерними для російської політичної культури і малохарактерними для української.
Скажімо, українській політичній культурі притаманна модель антиповедінки. Це коли чим сильніше на тебе тиснуть, тим у тебе більша мотивація зробити всупереч тиску, та ще й дати в пику тим, хто тисне. Приміром, виборчу кампанію провладного кандидата у 2004 року моделювали насамперед російські політтехнологи – на український ґрунт вони принесли російське ставлення до об'єкту. В результаті – так сильно тиснули на електорат, що спалахнула революція. Один російський політтехнолог так і сказав: "Надо было вовремя дать революции в морду".
Схоже, і зараз головна ідея – максимально тиснути та "дать в морду". А може й забити до смерті.
От тепер цікаво – якою буде відповідь на той тиск?
Чи пробудиться в людях щось таке справжнє, давнє, козацьке, але глибоко приховане в душі?
І чи може отак одразу в людини вирости хребет, з'явитись сила духу, проявитись воля до життя?
Таки в цікаві часи нам з вами видалось жити...
Цей процес мав відбуватись виключно в мирний спосіб. І з застосуванням асиметричних технологій. Але головна проблема полягала не в тому, як блокувати 15-20-тисячним натовпом головний урядовий будинок на 3-4 дні, хоча це теж вкрай важливо. Головна проблема – як пояснити усім – власній країні, Обамі, Меркель, Путіну, Генасамблеї ООН, що влада, яка розв'язує терор проти власних громадян, – нелегітимна. А люди, яких підтримує, як мінімум, півторамільйонний мітинг, мають моральне право взяти на себе тимчасове координування дій державного апарату – до інаугурації нового президента та прийняття присяги депутатами нового парламенту – обраних на дострокових виборах.
Але тоді, пам'ятаю, різноманітні опозиціонери заперечували мені – мовляв, ти ж розумієш, когось з них або усіх трьох можуть замести – заведуть кримінальну справу, знімуть недоторканість і будуть вони в СІЗО тусити.
Я тоді не розумів (не розумію і зараз), чому політики, які вже вважають себе президентами, які мають депутатську недоторканість, за спиною в яких – сотні тисяч активних демонстрантів, чи не усі євробюрократи, Держдеп США, а також – "свій" олігарх і "свій" друг в Адміністрації, а в одного – ще додатково всі любителі боксу в усьому світі, чому вони бояться СІЗО або кримінальної справи?
І взагалі, прости, Господи, якщо ти претендуєш бути президентом в країні, де владу треба ще спочатку відбити в бандюків, краще кілька місяців протусити в СІЗО і вийти звідти героєм, лідером, легендою, персонажем рок-композиції Марійки Бурмаки, аніж два місяці мекати та вправлятись в акторській майстерності на головній сцені країни чи перед тележурналістками, які все ніяк не зрозуміють – чого ж ти хочеш, на що ти здатний, чи є в тебе хоч який-неякий план розвитку ситуації і куди ти збираєшся вести мільйонну юрбу?
Але оскільки мужня, відчайдуха, пасіонарна, триголова опозиція трішечки відчула легесеньку не зовсім готовність до рішучих та відповідальних дій (не плутати з силовими акціями та озброєними штурмами урядових будинків), оскільки обрала роль не мотору революції, а посередника – між Майданом, себто повсталим революційним громадянським суспільством, та владою, оскільки вирішила, що словосполучення "державний переворот" звучить грубо і некрасиво, то цей самий державний переворот було вчинено з боку влади.
Думали, що влада – тупа і некреативна, тоді як Майдан і опозиція – такі просунуті і асиметрично мислячі. А тут раптом: Майдан в ніч на 16 січня чекав штурму, а бандюки вдарили несиметрично – звідки ніхто не чекав. І так, що мало не здалося! Тепер завдяки низці абсолютно фашистсько-етатистських законів в країні встановлений особливо суворий тип надзвичайного стану – з презумпцією винності всіх у всьому, з можливістю репресувати будь-кого на будь-який термін. І встановлено це не на місяць і не на два, а назавжди. Точніше, на той час, поки ці люди будуть у владі або поки до них не дійде, що за п'ять хвилин вони переплюнули Путіна та Лукашенка разом узятих і що "обратка" може бути такою, що навіть Чаушеску здригнеться.
А може і не здригнутися.
Бо в масштабі цілої країни опозиція та Майдан програють інформаційну війну. Це у фейсбуку або з друзями та однодумцями можна вважати, що "всі нормальні – за Майдан". Але не треба тішити себе ілюзіями та самонавіюваннями: в постгеноцидній країні, мабуть, більшість населення – це люди без хребта, із зламаною волею, з одновимірними мозгами. Це люмпени та "тітушки", готові продати свій голос за два відра бензину або три торби гречки або чотири пляшки алкоголю. Для таких людей Майдан – або з негативним знаком, або глибоко паралельний. Але що зробила опозиція, аби перетягти на свій бік симпатії цих людей?
А от влада – зробила і ще багато чого зробить. Зараз вона розкручує мислевіруси для своїх прихильників: "Мы работаем – они майданят", "Спасибо власти за стабильность и принятый бюджет", "Стабильности – да, хаосу – нет" та ін. (Ключове протиславлення: Робота – Майдан, Стабільність – Хаос, хороша влада – погана опозиція та бомжуваті майданники.)
Звісно, ситуацію, що склалась в країні після державного перевороту і прийняття фашистського пакету законів, можна описувати в форматі "ах, ужос-ужос, пора валить".
Але спробуємо поміркувати в форматі нових можливостей, які відкрились нині.
По-перше, у бандюків немає ресурсу підтримувати той політичний порядок фашистського тоталітарного типу, що був проголосований 16 січня. А вибіркове правосуддя – по відношенню до особливо активних противників режиму – приведе врешті решт до буксування держмашини, до саботажу, до всезагального усвідомлення усіма громадянами, що це – повний абсурд, несправедливість та безправність. Які накладаються на безгрошів'я, зубожіння, несправедливість, феодальний тип відносин.
Але слід пам'ятати, що у владі є кілька впливових фігур, які намагаються соціально-політичний антагонізм між державним апаратом та суспільством переформувати в антагонізм між "східняками" та "бандерами". Поки що їхні плани потроху здійсняються.
По-друге, подібний політичний фашизм з боку влади по відношенню до народу означає війну. Це не багатокольоровість, в якій важко зрозуміти, хто свій, а хто – ні. Це формат чорного / білого. Це ситуація, коли зрозуміло, куди та з якої зброї стріляти і які місця прикривати.
По-третє, це чергова нагода для мобілізації та консолідації усього громадянського суспільства – і Майдану, і опозиції, і усіх здорових сил. Ніби за рукою невидимого диригента, спочатку маємо кривавий розгін 30 листопада. Потім – спроба штурму Майдану 11 грудня. Потім – звіряче побиття Тетяни Чорновол та Юрія Луценка. Тепер – абсурдистські закони, прийняті в форматі повстання блатних на зоні.
По-четверте, нарешті пройдено точку неповернення. Навіть якщо ці закони не підпишуть, визнають недійсним, скасують, у влади нема вороття.
По-п'яте, за кілька хвилин цей політичний режим раз і назавжди делегітимізований.
Слід зупинитись ще на специфічній темі "російського сліду".
Зараз про це всі говорять, ніби законодавчі інновації є складовою таємних домовленостей з Кремлем і умовою великого російського кредиту.
Ніяких доказів ні в кого, звісна річ, нема.
Мені учасники переговорів теж не звітувались.
Але сучасна політологія в своєму арсеналі має таку річ, як аналіз світоглядних засад, стилю мислення, стилю політичної поведінки, уявлень та ідентичності політичних суб'єктів.
Наш ретельний аналіз цього кроку влади, умов та обставин, в яких він робився, пояснень провладних спікерів та фронтменів, а також самих інновацій, дозволяє говорити, що люди, які готували самі інновації і консультували представників влади з цього питання, виходять приблизно з таких настанов, передумов та уявлень:
- вищою цінністю соціального буття є держава;
- держава є головним інструментом і суб'єктом соціального регулювання;
- заради збереження держави можна піти на обмеження будь-яких суспільних прав та свобод;
- переможець отримує все, переможеного добивають та розчавлюють;
- політична опозиція, як і поліархія, – явища тимчасові, в ідеалі їх бути не повинно;
- чим сильніший тиск з боку суб'єкта на об'єкт з некомфортної для нього теми, тим кращій результат;
- верховна влада має ірраціональне джерело свого походження;
- аби не допустити "великої крові", можна піти на "мале кровопускання".
Всі ці настанови є в цілому характерними для російської політичної культури і малохарактерними для української.
Скажімо, українській політичній культурі притаманна модель антиповедінки. Це коли чим сильніше на тебе тиснуть, тим у тебе більша мотивація зробити всупереч тиску, та ще й дати в пику тим, хто тисне. Приміром, виборчу кампанію провладного кандидата у 2004 року моделювали насамперед російські політтехнологи – на український ґрунт вони принесли російське ставлення до об'єкту. В результаті – так сильно тиснули на електорат, що спалахнула революція. Один російський політтехнолог так і сказав: "Надо было вовремя дать революции в морду".
Схоже, і зараз головна ідея – максимально тиснути та "дать в морду". А може й забити до смерті.
От тепер цікаво – якою буде відповідь на той тиск?
Чи пробудиться в людях щось таке справжнє, давнє, козацьке, але глибоко приховане в душі?
І чи може отак одразу в людини вирости хребет, з'явитись сила духу, проявитись воля до життя?
Таки в цікаві часи нам з вами видалось жити...
Революція відбувається не на Майдані. Майдан має сенс лише тоді, коли під час Майдану політична та економічна еліта інтелектуально працюють над соціальними, політичними і економічними змінами в країні. Коли еліта розчиняється в Майдані, захоплюється протистоянням з владою, ніяких змін в країні не відбувається.
Майдан революцію поки що не породив. Бунт роблять маси, революцію роблять інтелектуали. Так завжди було, і так завжди буде. Якщо інтелектуали самоусуваються від інтелектуальної роботи по корінних перетвореннях суспільства, бунту мас недостатньо для того, щоб революція відбулася.
Водночас інтелектуали, мізки яких промиті постмодернізмом, в принципі не здатні до радикальних соціальних перетворень. Постмодернізм, що виник в результаті бунтівних, але не революційних подій 1968 року у Франції, принципово не може породжувати революції – це неможливо згідно його принципового змісту (множинність істин, заперечення тотальності будь-якого фундаментального принципу).
Постмодернізм не породжує революцій – тільки бунти. Щоб здійснити революцію в Україні, потрібно звільнитися від постмодернізму. Здійснити соціальні інновації сьогодні може лише конструктивізм.
Враховуючи кардинальність змін, які необхідно здійснити в країні, вже зараз можна спрогнозувати – скоріше за все нинішня українська революція буде довгою. Подібно до Великої Французької революції вона може тривати не один рік, зі своїми контрреволюціями і повторними революціями.
Які цілі може мати ця повільна і тривала революція?
Потрібно спочатку зрозуміти, що не є і не може бути цілями революції. Цілями революції не є ті завдання, які з'явилися в зв'язку з громадянським протестом: покарання учасників силового розгону Майдану, зупинка переслідування та протиправних дій влади чи асоційованих з нею бандитів та мажорів проти учасників Майдану, ліквідація обмежень права на мирні зібрання і т.д. Це все відстоювання права на громадянський протест. Ці дії потрібні, але вони не є власне цілями революції. Такі вимоги не ведуть до принципової зміни ситуації в країні, бо влада виконує ці вимоги під тиском Майдану. Розійдеться Майдан, і все досягнуте по цих напрямках може бути втрачено.
Цілі революції мають за своїм змістом виходити за межі безпосереднього буття Майдану.
Я спробував сформулювати цілі революції, яка має відбутися в Україні.
1. Документальна фіксація зовнішньополітичної орієнтації України з чітким відношенням до Євросоюзу, Митного Союзу, ЄврАзЕС, НАТО, США, Китаю і т.д., де було б чітко заборонено пряме та опосередковане порушення для влади цієї орієнтації в будь-яких державних угодах з зовнішніми суб'єктами.
Мета – створити правове поле зовнішньополітичної орієнтації, норми якого жодна влада не зможе нехтувати, проводячи політику в інтересах окремих груп впливу всередині країни чи за її межами.
2. Розробка, узгодження та прийняття ІННОВАЦІЙНОЇ Конституції України, з іншими принциповими підходами, з іншою структурою розділів. Тобто це має бути на 90% нова Конституція.
Це має відбуватися за такою схемою: 1) всенародне обрання Конституційної Асамблеї, яка буде створювати публічний текст Конституції; 2) розробка Асамблеєю техзавдання (загальні принципи змісту, принципи викладу змісту, цілі кожного розділу); 3) всенародне обговорення техзавдання; 4) написання тексту проекту Конституції за техзавданням нанятими спеціалістами з варіантами формулювань, які виносяться на обговорення Асамблеї; 5) обговорення та узгодження проекту Конституції Асамблеєю; 6) опублікування проекту Конституції та всенародне її обговорення; 7) опублікування ідей та пропозицій, які не ввійшли в текст з обґрунтуванням, чому саме вони не ввійшли, внесення в текст Конституції відкинутих ідей, які підтримує народ; 8) винесення Конституції на всенародний референдум, результати якого не потребують затвердження Парламентом.
Мета – розробити принципово новий тип Конституції, яка діятиме в мережевому світі, де роль держав послаблюється, роль місцевих громад, корпорацій та наддержавних утворень посилюється.
3. Встановлення повного громадянського контролю над державним бюджетом та муніципальними бюджетами. Бюджет має виконуватися он-лайн день-в-день, хвилина-в-хвилину публічно. Має бути закон, за яким заборонено проводити будь-які операції бюджету, які не є публічними. Бюджет має бути представлено в зрозумілій широкому загалу структурі. Заплутувати і ускладнювати структуру має бути законодавчо заборонено.
Мета – повністю унеможливити ситуацію, коли гроші з бюджету за законними схемами (серед яких "тендерна схема") розподіляються між обраними корпораціями чи просто розкрадаються.
4. Прийняття закону про публічний ресурс з принципом "публічний ресурс належить народу України". Віднесення до публічних ресурсів корисних копалин, інфраструктур та інших економічних та соціальних утворень, які створюються різними суб'єктами діяльності і служать всьому народу.
Інвентаризація всіх родовищ корисних копалин в Україні, опублікування цієї інформації з конкретними іменами власників та всією фінансовою інформацією по їх використанню.
Інвентаризація стану інфраструктур. Розробка планів відновного використання інфраструктур, які мають стати основою формування наступних державних бюджетів. Введення практики генеральних угод держав та муніципій з корпораціями, які вкладають свої ресурси в частини інфраструктур, де був б передбачений обмін публічних вигод на корпоративні вигоди.
Мета – публічні ресурси мають служити народу, а не корпораціям.
5. Розукрупнення олігархічних бізнесів. Від національної угоди про добровільне розукрупнення олігархічних бізнесів до примусової націоналізації.
Мета – повністю знищити олігархів як силу, яка корумпує державну та муніципальну владу в країні.
Більш докладно дивіться роботу "Ідеї революції" (2011)
6. Ротація еліт, прозорі соціальні ліфти. Це означає громадянський контроль за партійною діяльністю та партійними виборчими списками, прозору кадрову політику держави та муніципальної влади і т.д.
Мета – досягнути вертикальної мобільності, яка унеможливлює масові невдоволення узурпацією влади окремими соціально-економічними угрупованнями.
Для цих цілей не має принципового значення, хто їх досягне – Майдан через нелегальні легітимні засоби, опозиційні політики через легальні і частково легітимні засоби шляхом використання тиску Майдану на владу чи сама влада легальним, але нелегітимним чином під тиском Майдану.
Цілі будь-якої революції досягаються шляхом прийняття законодавчих, виконавчих та судових рішень, спрямованих на соціальні зміни в країні. Ці рішення не можуть за будь-яких обставин бути прийняті на Майдані. Навіть щодо можливості випрацювання таких рішень на Майдані в мене великі сумніви.
Ходіння на Майдан – це велика спокуса відчути себе причетним до чогось важливого. Але в історії найважливіше ніколи не відбувалося на майданах.
Для досягнення цілей революції потрібна легалізація революційного простору інтелектуальної комунікації. Майдан – не місце для інтелектуала. Це не його формат, не його робота. Його робота – мислення, рефлексія, генерування революційних ідей, формулювання принципів та норм, які стануть основою нового законодавства та нових виконавчих рішень. Це і є справжня інтелектуальна звитяга і інтелектуальна мужність.
Без досягнення якої-небудь з вище запропонованих цілей революція в Україні не буде закінчена. Тобто революція в Україні закінчиться тільки тоді, коли всі ці цілі будуть досягнуті.
Розуміємо ми це чи ні, хочемо чи не хочемо, можемо чи не можемо – ми приречені на досягнення цих цілей.
Ми можемо зробити це послідовно, обираючи тих лідерів, які розуміють ці цілі, і тоді все відбудеться з мінімальними втратами, або можемо йти за лжелідерами, які цих цілей не розуміють, і тоді втрати будуть набагато більші.
Всяка балаканина і всілякі гучні гасла про боротьбу з бандитською владою чи боротьбу з корупцією є беззмістовними без цих цілей.
Гасла "...геть!" викиньте геть. Гасла "слава...!" залиште нащадкам. Потрібні змістовні гасла, що виникнуть в процесі реалізації вище запропонованих змістовних цілей.
Всякі більш дрібні завдання можуть ставитися, але вони не мають стосунку до революції.
Громадянські протести поза вирішенням цих завдань революцією не є і не можуть нею стати.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар